Щирий друг Телемах

Одного разу, повертаючись із полювання, я застряг у містечку Лос-Пікос у Нью-Мексико. Потяг, що мав відвезти мене на південь, затримувався на годину. Я сидів на ґанку готельчика «Зустріч» і обговорював мінливість життя з Телемахом Гіксом, його власником. Вирішивши, що це не образить співрозмовника, я поцікавився у Телемаха, яка тварюка колись викрутила і покалічила його ліве вухо. Як мисливець, я небайдужий до нещасть, якими може закінчитися моє захоплення.
— Це вухо — пам’ять про щиру дружбу, — пояснив Гікс.
— Випадковість? — перепитав я.
— Дружба не буває випадковістю, — відтяв Телемах, і на ґанку запанувала тиша.
— Єдиний приклад щирої дружби, який мені трапивсь у житті, — нарешті повів далі мій новий знайомий, — була сердечна прив’язаність між чоловіком з Коннектикуту і мавпочкою. Це було у Барранкільї. Тваринка видиралася на пальми і жбурляла вниз кокоси. Чоловік підбирав їх, розпилював навпіл, а зроблені таким чином черпаки продавав по два реали кожен. На вторговані гроші він купляв ром, а мавпа ласувала кокосовим молоком. Обоє раділи своїй долі й були наче брати.
Але між людьми все по-іншому. Дружба — короткочасна насолода, яка швидко минає і забувається.
Був у мене товариш, Пейслі Фіш, із котрим, як мені здавалося, нам судилося бути разом на віки вічні. Довгі сім років ми пліч-о-пліч гарували в копальнях і на ранчо, продавали патентовані маснички, переганяли овець, займалися фотографією та іншими незвичними речами, майстрували огорожі з дроту, збирали сливки. Я гадав, ні вбивство, ні підлабузництво, ні гроші, ні софістика, ні випивка ніколи не стануть між мною і Фішем. Важко описати словами, наскільки близькими були ми. Разом прокручували справи, але дружні стосунки не обмежувались діловими зв’язками; нас поєднувала і праця, і години відпочинку та нестримних веселощів. Дні й ночі ми проводили, як Дамон і Фінтій.
Якось улітку ми з Пейслі, вбрані в простий невигадливий одяг, поїхали в напрямку гір Сан-Андреаса, щоб місяць відпочити й побайдикувати. Набрели на містечко Лос-Пікос, схоже на рай земний, де течуть ріки із молока і меду. Одна-дві вулички, повітря, дешева забігайлівка — все, що було нам потрібно.
В’їхали ми до міста ввечері й щонайперше вирішили перевірити, чи варто харчуватись у забігайлівці, розташованій біля залізничної колії. Не встигли ми роздивитися прибори, що лежали на червоній масній скатертині, як наше усамітнення перервала вдова Джесоп із гарячим печивом і смаженою печінкою в руках.
То була жінка, котра навіть ченця змусила б забути обітницю. Вона була не так приземкуватою, як дебеленькою; привітність, наче шлейф незвичайного аромату, супроводжувала її повсюди. Рожева барва обличчя видавала кулінарні здібності й добру душу, а усмішка змусила б кизил розцвісти у грудні. Вдова потеревенила з нами про клімат, історію, Теннісона, чорнослив і дефіцит баранини і врешті-решт поцікавилася, звідки ми приїхали.
— Долина Весни, — кажу я.
— Велика Долина Весни, — виправляє Пейслі з повним ротом картоплі й шинки.
То була перша ластівка, яка провістила, що дружбі з Пейслі скоро кінець. Він знав мою нелюбов до балакучих людей, та вліз до розмови з поправкою і синтаксичним доповненням. На картах справді пишеться «Велика Долина Весни», але Пейслі сам сотні разів називав її просто Долиною Весни.
Закінчивши вечерю у повній тиші, ми вийшли надвір і сіли на залізничній колії. Ми занадто добре знали один одного, щоб зрозуміти — в повітрі пахне смаленим.
— Думаю, ти здогадався, — почав Пейслі, — що я хочу пов’язати життя, а також майно, рухоме й нерухоме, соціальне і юридичне, з місіс Джесоп, доки смерть не розлучить нас.
— Я прочитав це між рядків, — відповів я, — хоча рядок був один. Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що вдова незабаром носитиме прізвище Гікс, тому раджу поцікавитися, чи потрібні свідку на весіллі квіти в бутоньєрці й шовкові панчохи.
— Мушу заперечити, по-твоєму аж ніяк не буде, — каже Пейслі, гризучи уламок шпали. — З усією повагою, друзяко, я б радо допоміг, але справа занадто делікатна.
— Усмішка жінки, — вів далі Пейслі, — як міфічні Сцилла і Харибда, часто затягує корабель чоловічої дружби у круговерть, і якщо не втопить, то поколошматить добряче. Я радо з’ясую стосунки з ведмедем, який діє тобі на нерви, оплачу твій рахунок, намащу тобі спину камфорою, але бачиш, друже, тут зовсім інше. Кожен грає за себе. Я чесно тебе попередив.
Тоді я вирішив піти на співпрацю з ворогом і запропонував такі пункти мирної угоди.
— Чоловіча дружба, — сказав я, — це стародавня чеснота, витоки якої губляться в глибині віків, коли чоловікам доводилося захищати один одного від рептилій із двадцятип’ятиметровими хвостами і летючих черепах. Вони досі стійко зносять неприємності, хоробро підтримуючи друга, аж доки власник салуну не скаже їм, що зелених чортиків насправді не існує. Мені частенько траплялося чути історії, як жінка вклинювалась між приятелями і розбивала дружбу. З нами так не станеться. У нас обох замлоїло серце, Пейслі, як ми угледіли вдову і її печиво. Нехай вони дістануться найкращому з нас. Я обіцяю грати за правилами і не ховати козирів у рукавах. Я упадатиму за нею у твоїй присутності, тож у нас рівні шанси. Тепер, коли ми склепали таку угоду, не бачу причин, щоб пароплав нашої дружби загинув у вирі, про який ти так упевнено торочиш, незалежно від того, хто отримає головний приз.
— Друзяко, ти молоток! — каже Пейслі, тиснучи мені руку. — Правила гри прийняті. Ми упадатимемо за пані одночасно, без різних викрутасів і кровопролиття, до яких часто вдаються у таких випадках. І залишимось друзями, хай там як.
Біля забігайлівки, яка належала місіс Джесоп, у затінку дерев стояла лавка. Вдова полюбляла сидіти там і дихати свіжим повітрям, після того як потяг, покинувши місто, гуркотів далі на південь. Ми з Пейслі підтягувалися після вечері й намагалися завоювати увагу об’єкта нашого обожнювання. Наша чесність і неухильність у дотриманні неписаної угоди простиралася так далеко, що жоден не починав залицятися за відсутності другого.
Того вечора, коли ми посвятили місіс Джесоп у нашу угоду, я першим підійшов до лавки. Вечеря вже закінчилась, і місіс Джесоп була на місці в новій рожевій сукні й у відповідному гуморі.
Я сів поруч і, скориставшись довколишнім ландшафтом і краєвидом, зронив декілька зауважень про досконалість природи. Вечір сприяв розмові. Місяць підіймався у тій частині неба, де і мав з’являтися, тінь від дерев лягала на землю у формі й конфігурації, що не суперечила законам природи, із колючих заростей неподалік виразно чулися голоси дрімлюг та іволг, зайців та інших мешканців лісу. А вітер, що прилітав із гір, грав на варгані,завиваючи серед груди старих бляшанок, навалених біля залізничної колії.
Мені здалося, що моє серце — тісто, яке росте у печі. Місіс Джесоп підсіла ближче.
— О містере Гікс, — каже вона, — хіба в такі вечори одинока душа не відчуває сповна тягаря самотності?
Я підскочив як ужалений.
— Вибачте, мені, пані, — розтлумачив я свою поведінку. — Мушу дочекатися Пейслі, перш ніж відповідати на таке делікатне запитання.
Потім я пояснив їй, що ми були друзями, котрі пройшли вогонь, воду і мідні труби, і домовилися забезпечувати один одному рівні шанси в непростих і особливих ситуаціях, які можуть виникнути під впливом ніжних почуттів і близькості любої людини. На хвильку місіс Джесоп, здавалося, серйозно замислилась над моїми словами, але потім так весело і гучно розсміялася, аж луна пішла довколишніми лісами.
За мить на обрії вигулькує Пейслі з напахченим бергамотовою олією волоссям, сідає по той бік місіс Джесоп і починає врочисто розповідати сумну історію про те, як у дев’яносто п’ятому році в долині Санта-Рита під час великої посухи він змагався з Пайфейсом Ламлі в оббілуванні корів за оздоблене сріблом сідло.
Від початку нашої безкровної дуелі я загнуздав Пейслі та прив’язав до стовпа. У кожного з нас був спосіб підібрати ключик до жіночого серця. Пейслі робив ставку на те, що леді просто ошаліє від яскравих розповідей про пригоди — байдуже, його власні чи героїв газетних публікацій. Мені здається, він позичив цей метод із п’єси, яку я колись дивився, — «Отелло», — написаної Шекспіром. П’єса була про негра, який забив памороки доньці герцога, годуючи її казочками в стилі Джеймса Фенімора Купера і Мартина Лютера. Але такі дурниці діють лише на сцені.
Мій власний рецепт, як змусити жінку відмовитися від дівочого прізвища, полягає в умінні правильно брати її за руку. Навчіться вірно тримати її долоню, і жінка ваша. Це не так просто, як здається на перший погляд. Деякі чоловіки хапають руку леді, як дурні — з такою силою, що в повітрі починає пахнути припарками і гіпсом. Інші явно плутають дамську долоню з розжареною підковою і тримають її на відстані витягнутої руки, як аптекар, що наливає в пляшечку настоянку асафетиди. Здебільшого чоловіки беруть долоню леді демонстративно, похваляючись цим, наче хлопчисько, що знайшов у траві бейсбольний м’ячик. Ніякої винахідливості: жінка-бо і так пам’ятає, що рука в неї росте з плеча. Це все неправильно.
Я знаю точно, як треба тримати руку леді. Ви коли-небудь бачили, як чоловік нишком пробирається на задвірки, щоб пошукати каменюку і шпурнути в нахабного котяру, який витріщається на нього, сидячи на паркані? Чоловік вдає, наче в руках анічогісінько не має, та й не бачить кота, і кіт його не бачить. Ось у чому секрет. Ніколи не тягніть руку пані так, щоб вона не могла забути про її існування. Нехай вона й гадки не має, що ви бодай підозрюєте: пані зауважила, що ви тримаєте її за руку. Таким був мій тактичний прийом, у той час як Пейслі співав серенади про воєнні дії і злощасні пригоди. Втім, він із таким самим успіхом міг би читати їй розклад руху потягів на неділю в Оушен-Гроу, штат Нью-Джерсі.
Якось увечері, коли я випередив Пейслі на час, достатній, щоб викурити люльку, вірність угоді на мить зрадила мені, і я запитав місіс Джесоп, чи не здається їй, що літеру «Г» писати набагато легше, ніж «Д». Потім її голівка опинилася в безпосередній близькості від квітки олеандра в моїй бутоньєрці, я нахилився до неї і… не зробив нічого.
— Якщо ви не проти, — сказав я, підводячись із лавки, — нам слід дочекатися Пейслі, перш ніж продовжувати. Я досі не вчинив нічого, що могло б зруйнувати нашу дружбу, і не збираюсь.
— Містере Гікс, — зронила місіс Джесоп, по-особливому дивлячись мені у вічі, — лише одна річ утримує мене від того, щоб послати вас якнайдалі звідси, раз і назавжди поклавши край вашим візитам.
— І що це, моя пані? — запитую я.
— Ви занадто добрий друг, щоб виявитися кепським чоловіком, — відповідає вона.
За п’ять хвилин Пейслі був тут як уродився.
— У Силвер-Сіті в дев’яносто восьмому році, — знову завів він своєї, — я бачив, як у салуні «Блакитний грім» Джим Бартоломео відкусив вухо китайцеві — і все через картату муслінову сорочку… що то за шум?
— Ми з місіс Джесоп продовжуємо розмову, яку чемно вирішили перервати до твого повернення. Місіс Джесоп, — кажу я, — погодилася, що прізвище Гікс звучить краще за Джесоп. А це… м-м-м… продовження розмови.
Пейслі стукає ногою по ніжці лавки і тихо зітхає.
— Леме, — каже він. — Ми дружимо сім років. Ти не міг би цілувати місіс Джесоп трохи тихіше? На твоєму місці я вчинив би саме так.
— Гаразд, — кажу я. — Так теж непогано.
— Цей китаєць, — провадить Пейслі, — підстрелив хлопця на ім’я Муліне навесні дев’яносто сьомого і…
Пейслі знову довелося відхилитися від теми.
— Леме, — сказав він, — якби ти був справжнім другом, то не обіймав би місіс Джесоп так міцно. А то лавка аж ходором ходить. Ти пообіцяв мені, що, наскільки це можливо, в нас буде чесна гра.
— Послухайте, містере! — каже вдова Джесоп, обертаючись до Пейслі. — Мені цікаво, якби я надумала запросити вас на наше з містером Гіксом срібне весілля, чи хоч тоді б ви допетрали отим гарбузом, який сидить у вас на шиї і який ви вважаєте своєю головою, що ви мені триста років не потрібні? До цієї миті я терпіла вас, тому що ви —друг містера Гікса, але зараз саме час вам завити від горя і вимітатися звідси!
— Місіс Джесоп, — кажу я, тримаючи ситуацію в руках, як і належить нареченому, — містер Пейслі — мій друг, і я запропонував йому чесну угоду й рівні можливості та шанси на успіх.
— Шанси! — каже вона. — Які там шанси! У нього й хвоста від шансу не має! А особливо після того позориська, що відбулося сьогодні ввечері.
За місяць ми з місіс Джесоп одружилися в методистській церкві містечка Лос-Пікос. Усе місцеве населення зібралося повитріщатися на церемонію.
Коли ми вишикувалися перед аналоєм і пастор почав співати псалми і проповіді, як заведено, я озирнувся й не побачив Пейслі. Довелося попрохати пастора відкласти церемонію.
— Немає мого друга Пейслі, — пояснив я. — А без нього — ніяк. Телемах Гікс ніколи не залишає друзів.
У місіс Джесоп ледве очі на лоба не полізли, але пастор припинив читати свої примовляння.
А тут і Пейслі летить по проходу між рядами. Він пояснює, що єдина галантерейна крамниця в місті з приводу весілля зачинилася і йому ніде було взяти накрохмалену сорочку, без якої він не міг з’явитися на церемонії. Довелося Пейслі розтовкти вітрину й обійтися без допомоги продавця. Потім Пейслі стає біля нареченої з другого боку — і обряд продовжується. Підозрюю, що мій друг як останній шанс розглядав можливість, що пастор переплутає його з нареченим і одружить із місіс Джесоп.
Після церемонії ми пригощалися чаєм, в’яленим м’ясом антилопи і консервованими абрикосами. Гості почали потихеньку розходитись. Останнім залишив нас Пейслі, потиснувши мені руку і запевнивши, що це було справді чесне змагання і я до останнього стежив за тим, щоб у нас були рівні шанси на успіх, а також що він пишається таким другом, як я.
Пастору належав маленький будиночок навпроти церкви, і він здавав його в оренду. В день весілля він люб’язно надав його в наше з дружиною користування до десятої години наступного ранку, коли ми вирушали у весільну подорож до Ель-Пасо. Дружина пастора прикрасила будинок мальвами і плющем, тож він мав святковий і заквітчаний вигляд.
О десятій годині вечора я сидів на ґанку, роззувався і насолоджувався прохолодним вітерцем, поки місіс Гікс чаклувала в кімнаті. Потім у будинку згасло світло, а я й далі сидів надворі, пригадуючи картини з минулого парубоцького життя. Роздуми перервала місіс Гікс:
— Ти скоро, любий?
— Біжу, біжу! — відповів я, підводячись. — Хай мені грець, якщо я не чекав, що старий Пейслі…
— Коли я ляпнув таку дурницю, — закінчив свою історію Телемах Гікс, — мені здалося, що моє вухо розірвало кулею з револьвера 45-го калібру. Насправді це був держак від мітли у вмілих руках місіс Гікс.