Снігова подушка
Звірята казкового лісу дуже полюбляли зимові розваги. Особливо їм подобалося кататися на сніговій гірці. Та, на жаль, сніг випадав нечасто – лише коли над лісом пролітала велика снігова хмара. В інший час маленькі звірята сумували, дивлячись на самотні сніжинки, що падали з неба.
Та ось один вчений заєць вигадав, як зробити так, щоб у казковому лісі завжди було вдосталь снігу.
– Друзі, я винайшов прилад, який перетворює воду на сніг, а потім розпилює його над землею, немов снігова хмара, – оголосив заєць.
Він приніс прилад, схожий на велику подушку з мотузкою. Налив туди води та повісив його на дерево. Коли заєць смикнув за мотузку, з подушки посипалося багато снігу, а вітер розніс його лісом.
– Ура! – раділи звірята, – Тепер в нашому лісі завжди буде сніжно!
Тепер, всупереч погоді, мешканці казкового лісу мали змогу гратися в сніжки, ліпити снігову бабу та, звісно, кататися на сніговій гірці.
Та ось, за календарем вже прийшла весна. З-під снігу несміливо визирали паростки трави та квітів, а на деревах з’явилися бруньки. Однак варто було зайцю вчергове увімкнути свій сніговий прилад, як травичка, квіти та бруньки померзли!
– Зайцю, треба щось робити з твоїм винаходом, – сказав кабан. – Вже час весні квітнути. Ведмідь та їжак давно мають прокинутися, комахи – вибратися зі своїх домівок, але через сніг усі затримуються. Та й запаси харчів у нас вже скінчилися. Весняне сонце не встигає розтопити твій сніг.
Заєць і сам розумів, що зима в казковому лісі не може тривати вічно, але прощатися зі своїм сніговим винаходом не хотів. Він довго думав, і врешті натрапив на хорошу думку. Заєць знайшов в лісі гарну гірку, на якій все одно майже не зростала трава, та повісив над нею свою диво-снігову подушку.
Так в казковому лісі з’явилася гірка, яка увесь рік вкрита снігом. Пори року приходять вчасно, а звірята мають змогу кататися на санчатах та ліпити сніговиків хоч навесні, хоч посеред літа.
