Солдат і смерть

Це було так давно, як старі люди кажуть: «Було це за царя Панька, як земля була тонка». А трапилась тоді ось яка історія.

Служив один Солдат, служив, ні про що не думав, аж поки прийшла пора додому вертатись. Зачинились за ним ворота гарнізонні, і опинився він один на один з усім білим світом.

Пошарив Солдат у кишенях і знайшов три шаги. Заглянув у ранець, а там три сухарі. Ось і вся плата за службу довгу. Та не сумує Солдат, до всього він звик, усього набачився. А треба сказати, був він веселої вдачі, мав добре серце і жив — не тужив.

— Ого-го! — сказав Солдат.— Та я ж справжній багач: амуніція справна, чоботи, хоч і підтоптані, але цілі, за плечима — гора хліба, та й казна не порожня. І дорогу Бог під ноги послав.

— Прямо кроком руш! — подав він собі команду і — раз-два — пішов уперед.

Оскільки дорога від гарнізонних воріт вела просто в корчму, воно й зрозуміло, куди він потрапив. Тільки переступив поріг, як корчмар йому каже:

— Гей, служба, тільки кінних обслуговуємо, а таким, як ти, тільки даємо з собою. І грошики вперед.

Що робити Солдату? Віддав він три шаги, налив у фляжку вина, пристібнув її на ремінь.

— Кроком руш! — пішов далі.

Взагалі, було йому куди йти, було село рідне під Вільшанами, тільки батьки померли, поки служив, а ось чи жде і пам’ятає його рідня, того не відав. І чи привітають його? Воно й самим жити ніде, можливо. Та робити нічого — раз-два, раз-два — закрокував у рідну оселю.

«До чого ж я вдатний,— міркував Солдат по дорозі.— Сонечко світить, тепло, пташки для мене співають, дорога — хоч котись. За плечима гори хліба, море вина зі мною, і гроші не обтяжують. І попереду, й за мною — все моє. Що б не сталось, як би доля не повернулась — вона теж моя».

— Гей, веселіш, служба додому вертає! — весело крикнув Солдат.— Воля! Чого ж більшого бажати?

Йшов Солдат, йшов, пісню співав і зайшов, нарешті, в ліс. Пора б і перепочити та й перекусити теж. Знайшов галявинку, а на ній пеньок гладенький. Зрадів:

— Господи, ти дивись, які палати у мене: стіни із зеленого оксамиту, стеля блакитна, килим м’який і стіл зручний. Сяду, пообідаю.

Присів Солдат біля пенька, розв’язав ранець:

— А подайте-но мені, мої слуги вірні, хліба запашного, вина заморського,— та й витяг свої сухарі, відкрив фляжку.

— До чого я вдатний, усе в мене є, чого душа бажає. Захотів хліба — аж ось він на столі, вина — будь ласка. Ось якби мені ще й гостя веселого чи господарочку чемну…

Тільки проказав останнє слово, як хтось поклав йому руку на плече. Солдат навіть здригнувся, та й було від чого — рука та була від заліза важча, від криги холодніша. Оглянувся — матінко моя! Сама Смерть поряд стоїть.

— А що, служивий, обідати зібрався? — каже Смерть насмішкувато.— Компанії захотілося, ось я й прийшла. Та тільки ти мене навряд чи ждав.

Зметикував Солдат, що все, кінець. Не бачити йому більше сонечка ясного, неба високого. Що робити? Та недаром він довгу службу служив. Не розгубився Солдат і каже їй на те:

— Ох, Смерть ти моя, гостя бажана, де ж це бачено, щоб Солдат від жіночого товариства відмовлявся? Ти, шановна, сідай зі мною рядком та побалакаємо ладком. Чарочку випий, хлібця солдатського скуштуй.

Здивувалася Смерть запрошенню, та все ж косу відставила, підсіла до пенька. Солдат вуса підкрутив, один сухар собі, другий — їй. Дві чарочки наповнив. Сидить Смерть, поглядає, ніяк у голову не візьме, чого це Солдат її не боїться. Покуштувала вона солдатських харчів та й каже:

— Слухай, служба, скільки я ходила по білому світу, скільки людей скосила, а так мене вперше зустрічають. До кого не прийду, всі від мене втекти хочуть, лають та проклинають. Ти один мене привітав, поряд посадив, шматком хліба поділився. Чи й правда не боішся мене?

— А чого мені тебе боятися,— відповідає Солдат.— Я з тобою заручений був, коли ще присягу давав.

Ще більше здивувалася Смерть, а Солдат далі веде:

— Нумо ще чарочку, невісточко суджена, оце ж ми після заручин, вважай, вперше зустрілись. Скільки раз могли зустрітись у походах важких, серед бойовиська лютого, а дивись як випало. Я на волі всього півдня, а вже й стрілися ми.

Ще випила Смерть солдатського вина, ударило воно їй у голову, кості зігріло. І Солдат чарочку перекинув. Він і раніше був козак хоч куди, а тепер і зовсім осмілів. Дивиться, а у Смерті очі живим вогником заблищали, придивився ближче — перед ним уже не костомаха сидить, а жінка старенька. Зметикував Солдат, як бесіду вести, ще чарочку налив і себе не забув.

Порожевішала Смерть, повеселіла та й каже:

— Чого це ми за пеньком сидимо? Я теж дещо можу!

Махнула рукою — пеньок у стіл перетворився, а на ньому наїдків і напоїв різних — на цілий полк вистачить!

— Гуляємо, Солдат, женишок мій нежданий-негаданий,— сміється Смерть.

Подивився Солдат — а перед ним жінка молода чорнобрива.«Ну й дива,— думає,— а мені Смерть намарилась. До чого ж красна молодиця! Таку й справді можна під вінець вести — вогонь-жінка дивись який стіл умить накрила!»

Випили ще по чарочці. Дивиться Солдат — сидить перед ним дівчина-краса. І відчув він, що любить її більше сонця ясного, більше, ніж саме життя. Нема йому без неї світу білого. Простягнув він до неї руки, а Смерть і каже:

— Ти що, чи не забув, хто я? Тільки торкнешся до мене — зразу мертвим упадеш.

— Припала ти мені до серця і дорожча за життя,— відповідає Солдат,— нізащо з тобою розлучатися не буду.

Жаль стало Смерті Солдата.

— Добре,— каже,— відпущу я тебе. А за обід і привітність твою віддячу тобі сторицею. Дивись, Солдате, бери мої подарунки. Я краще за всіх знаю, що люблять люди, за що життя віддають.

Махнула Смерть рукою — з’явилися скрині ковані. В одній срібло біле, в другій — золото щире, в третій — яхонти, каміння самоцвітне.

— Бери, все твоє. Тільки до мене не торкайся. Дивись, яке життя я тобі подарую.

Махнула Смерть рукою — з’явилась хмара біла. А в ній Солдат себе бачить. Сидить він пан паном у палатах цяцькованих, поряд челядь метушиться, а із світлиці жінка порося смажене несе.

— А що, Солдате, чи добре життя я тобі пропоную? Чи догодила я тобі?

Глянув він на неї — стоїть перед ним дівчина-краса, тільки очі, як криниці, темні та сумні.

Запекло йому під серцем:

— Та хіба можу я. Солдат, любов свою віддати за сите життя?!

Схопив він Смерть у обійми та й поцілував.

І одлетіла його душа на ту хмару білу.

…

Трапилось чумакам по тому лісу їхати. Дивляться: мертвий солдат лежить, а поряд порожня фляга валяється та ранець розв’язаний.

— Мабуть, випив з голоду та й помер, сердешний,— похитали головами чумаки, а потім поклали солдата на воза та й повезли, щоб поховати по-людськи.