Солдат з того світу

Помeрли у чоловіка й жінки два хлопчики: Володя і Мусійцьо. От якогось дня вибрався чоловік у поле косити, а жінка залишилася дома. Аж тут приходить солдат:

— Здрастуйте, хазяюшка!
— Здрастуй, солдатик!.. А звідкіля ти?
— З-за Буга.

А жінка не зрозуміла, що він з-за Буга, а подумала, що з-за Бога.
— Ай, солдатику, якщо ти з-за Бога, то, може, бачив там хлопчиків моїх?
— А як ваші хлопчики називалися?
— Один, старшенький, Володя, а другий — Мусійцьо.
— Да-да-да, бачив. Володя нічого собі, а Мусійцьо пасе гусей.

Почувши таке, жінка розплакалась:
— Ай, бідний Мусійцьо гусойки пасе… Та він ще такий маленький, а вже пасе гусойки. Ай, солдатоньку, що я прогадитиму: ми продали корову, то, може, ти і занесеш дітям гроші?
— Занєсу, хазяюшка, занесу.

Знов допитується хазяйка в солдата:
— Чи вони там хоч добре поодягнені?
— Нєт, — одказує солдат, — дранно, дуже дранно.
— Та ж мій чоловік купив одріз на костюм, може, ти їм його одніс би? Може, їм хто костюмчики пошиє…
— Занєсу, хазяюшка, занєсу.
— Солдатику, я ще дам тобі сувій полотна — дітям на сорочки.
— Занєсу, хазяюшка, занєсу. Ти добрая женщина.

А жінка й далі:
— Я не хочу дармо… Я тобі дам ковбаски, сала, пляшку горілки. Та й діткам занесеш пару ковбасок і сала. Нехай мають що їсти.
— Занєсу, хазяюшка, занєсу. Всьо занєсу.

Наклала баба повен мішок різних провіантів — подарунків дітям, дала дещо й солдатові. Той забрав усе та й пішов, не оглядаючись.

Сіла жінка, плаче. Приїжджає чоловік із поля:
— Чого, жінко, плачеш?
— Ой, коб ти знав… Був солдат у нас з-за Бога і казав, що там хлопців наших бачив. То, каже, Володі нашому трохи ліпше, а Мусійцьо, бідний, гусойки пасе.
— Який солдат з-за Бога? — допитується чоловік.
— Та з-за Бога, — пояснює жінка. — То я дала йому грошей, що за корову вторгували, і сала, і ковбаски, і полотна сувійко… Щоб передав нашим дітям. Ну, і солдатові заплатила.

Розсердився чоловік на жінку: зрозумів, що солдат обдурив її. Та що робити? Запитує, у яку сторону пішов солдатисько.
— Та, — каже жінка, — в тамтую сторону, на городисько.

А в тій стороні був лісок невеликий. Сів чоловік на кобилу, щоб догнати солдата. А той якраз дійшов до лісу, чує: щось стугонить за ним. Оглянувся, аж то чоловік на кобилі чвалає. Подумав солдат трохи: чи не його здоганяє? Зайшов за корчі, сховав мішок, а сам сів серед дороги, накрив шапкою каменюку.

Під’їхав конячиною чоловік, зупинився:
— Що ти тут, чоловіче, робиш?
— Стережу соловія під шапкою, щоб не втік.
— А довго стережеш?
— Та довго уже.
— А солдата не бачив?
— Чом же ні? Пішов он тією дорогою. Але ти його не доженеш. Постережи мого соловія (тільки не одкривай, щоб не втік), а я тобі його догоню.

Дав дядько ще й кобилу. Сів той, заїхав за корчі, забрав мішок — та й будь здоров. Чекав, чекав чоловік, та даремно. Підійняв шапку, а там каменюка лежить. Хотів було бігти за солдатом-обманцем, та було вже пізно: за ним і слід простиг.

Вернувся чоловік додому. Та не хотів перед жінкою показати себе обдуреним. А жінка і допитується:
— Ну, догнав солдата?
— Та догнав.
— Ну і що?
— Ой, жінко… Як я його правди розпитав, то й кобилу своїм дітям оддав.
— А бачиш, добре зробив. Ти казав, що я дурна. То хай наші діти й кобилу мають.