Справжній кабальєро

Малюк Сиско відправив на той світ у більш-менш чесних перестрілках шестеро чоловіків, а замордував удвічі більше (переважно мексиканців); рахувати тих, кого він підстрелив, Малюк вважав заняттям, не гідним чесного вбивці. Не дивно, що у жінок він користувався шаленою популярністю.
Двадцятип’ятирічному Малюкові зовні ви б дали не більш як двадцять. Але завбачливий страховий агент сказав би, що він навряд чи відсвяткує двадцять сьомий день народження. Природним середовищем існування Сиско була територія між Фріо та Ріо-Гранде. Малюк убивав, тому що це заняття було йому до душі, а ще через запальний характер, щоб уникнути арешту, заради розваги… та будь-яка причина згодиться. Його досі не зловили, тому що він міг зробити бодай п’ять-шість влучних пострілів із револьвера на секунду — швидше за всіх шерифів і рейнджерів, а його крапчастий чалий нюхом чув найнепомітнішу стежинку серед трави і кактусових заростей від Сан-Антоніо до Матамораса.
Тоня Перес, кохана Малюка Сиско, воднораз нагадувала Мадонну і Кармен. Оскільки така дівчина завжди може бути ще кимось, щось у Тоні було і від маленької колібрі. Мешкала Тоня у вкритому соломою джакалі біля маленького мексиканського поселення неподалік переправи Самотнього Вовка на річці Фріо. Тоня жила з батьком чи, може, дідусем — нащадком ацтеків, тисячолітнім дідуганом, який пас стадо з сотні кіз і постійно перебував у безтурботному блаженному стані від спожитого мескалю[53].Ззаду до самих дверей джакалю підступала суцільна стіна наїжачених колючих кактусів, місцями заввишки у три людські зрости. Крізь цей дивовижний лабіринт шпичастих хащ крапчастий чалий приносив Малюка на зустріч із його дівчиною… Якось, учепившись як ящірка за виступ на стелі під гостроверхою солом’яною стріхою джакалю, Малюк слухав, як Тоня з обличчям Мадонни, вродою Кармен і душею колібрі вела переговори з людьми шерифа, мелодійною сумішшю англійської та іспанської мов заперечуючи знайомство з коханцем.
Одного чудового дня генерал-ад’ютант штату і командир рейнджерів відправив капітану Дювалю з десятої роти, розквартированої у Ларедо, саркастичного листа, у якомуяскраво описувалося спокійне та безтурботне життя вбивць і горлорізів на довіреній капітану території.
Засмагла шкіра капітана почервоніла незгірше за цеглу, а тоді він через рядового Білла Адамсона послав нагальну депешу з певними доповненнями лейтенанту Сандриджу, котрий очолював взвод із п’яти рейнджерів у таборі на водопої на річці Нуесес.
Рум’яне як яблучко обличчя лейтенанта Сандриджа миттєво набуло барви червленої троянди, а його власник заховав листа у задню кишеню штанів і заходився жувати кінчик солом’яного вуса.
Наступного ранку лейтенант осідлав коня і сам-один вирушив до мексиканського поселення на переправі Самотнього Вовка.
Метр вісімдесят на зріст, світловолосий як вікінг, тихий як миша, небезпечний як кулемет, Сандридж шастав між джакалями, терпляче вишукуючи відомості про Малюка Сиско.
Та більш ніж закону мексиканці боялися холодної невідворотної помсти самотнього вершника, про якого розпитував рейнджер. Однією з улюблених розваг Малюка було підстрелити «мексикашку» і спостерігати, як бідолаха корчиться. Якщо Сиско міг приректи на муки людину просто від нудьги, яке жорстоке й незвичайне покарання вигадаєвбивця для того, хто насмілиться його розізлити! Всі як один мешканці поселення розводили руками і знизували плечима, примовляючи «quien sabes»[54] і заперечуючи знайомство з Малюком.
На переправі Самотнього Вовка жив чоловік на ім’я Фінк, власник крамниці, людина багатьох національностей, мов, інтересів і способів мислення.
— Не варто й запитувати мексиканців, — твердо сказав Фінк Сандриджу, — все одно не зізнаються. Цей типчик, якого називають Малюком… його прізвище Гудел — так, здається?., раз чи два заходив у крамницю. Я приблизно уявляю, де його можна знайти, але, правду кажучи, не насмілюся сказати. Я витягую з кобури револьвер усього на дві секунди повільніше, ніж у юності, але про таку дрібницю не варто забувати. Проте у Малюка є дівчина, напів-мексиканка, тут, на переправі; до неї він і приїздить час від часу. Дівчина живе у джакалі, кроків за сто униз по струмку, на межі кактусових заростей. Може, вона… ні, це, звісно, навряд, але влаштувати засідку біля джакалю не завадить, це точно.
Сандридж поїхав до джакалю Тоні. Сонце стояло низько над землею, широка тінь від кактусових хащ затуляла вкриту соломою хижку. Кіз уже зачинили на ніч неподалік у вигородці з чагарників. Кілька козенят видерлися нагору і щипали листя чапарелю. Старий мексиканець, добряче набравшись мескалю, спочивав на ковдрі на траві і, здавалося, згадував часи, коли вони з Пісарро[55]підносили келихи за Новий Світ, принаймні його вкрите зморшками обличчя здавалося достатньо старим для цього. Тоня стояла у дверях джакалю. Лейтенант Сандридж завмер у сідлі, витріщаючись на Тоню, як баклан на каравелу.
Марнославний, як усі відомі й таланисті наймані вбивці, Малюк Сиско отримав би болючий удар по своєму еґо, якби дізнався, що двом людям, у чиїх думках він досі займав не останнє місце, вистачило одного погляду, щоб повністю забути (принаймні на якийсь час) про саме його існування.
Ніколи ще Тоня не бачила такого чоловіка, як лейтенант Сандридж. Здавалося, він створений із сонячного світла, червленої барви і безхмарної погоди. Його усмішка змусила відступити темряву колючих хащ, наче на небі знову засяяло сонце, яке тільки-но зникло за виднокраєм. У світі Тоні чоловіки були невисокі й чорняві. Навіть Малюк, усупереч поширеній думці, був не вищий за Тоню, мав пряме чорне волосся і холодне мармурове обличчя, від погляду на яке і в полудень люди вкривалися гусячою шкірою.
У свою чергу Тоня, хоч і зростала у злиднях, вигляд мала на мільйон доларів. Чорне як вороняче крило волосся з рівним проділом посередині було охайно скручене у тугий вузол, а великі очі, повні латиноамериканської печалі, робили Тоню схожою на Мадонну. У кожному русі дівчини, у самій її сутності відчувалися прихований вогонь і пристрасне бажання зачаровувати, успадковані від циганок із баскійських провінцій. Колібрі звила гніздечко глибоко в серці дівчини, помітити її було важко, хіба щоясно-червона спідниця і темно-синя блуза натякали на вередливу пташку.
Новоявлений бог сонця попросив ковток води. Тоня принесла червоний глечик, котрий висів, захований у кущах. Сандридж спішився, гадаючи, що таким чином завдасть Тоні менше клопоту.
Я не факір і не вмію читати думки, приховані у людському серці, але за правом літописця можу стверджувати, що чверть години потому Сандридж учив Тоню плести шестистренговий сиром’ятний аркан, а Тоня пояснювала йому, що якби не англійська книжечка, подарована мандрівним падре, і не маленьке кульгаве козеня, яке вона годує з пляшечки, їй було б дуже-дуже самотньо. Останні свідчення наштовхують на думку, що Малюку варто було би приділяти більше уваги тилам, а сарказм генерал-ад’ютанта був невиправданий.
У таборі біля водопою лейтенант Сандридж проголосив і особливо підкреслив намір або змусити Малюка Сиско наїстися чорної землі прерії в околицях Фріо, або поставити його перед суддею і присяжними. Похвальне бажання для рейнджера! Двічі на тиждень лейтенант їздив до переправи Самотнього Вовка на Фріо і допомагав тоненьким спритним пальчикам Тоні розв’язувати заплутану справу виготовлення нового аркана. Плетіння шестистренгової мотузки — це така річ, якої важко навчитися, але вчити дуже легко.
Рейнджер знав, що може наразитися на Малюка щоразу, коли наближається до джакалю. Сандридж тримав зброю під рукою і уважно спостерігав за стіною кактусів позаду хижки Тоні. Лейтенант хотів одним пострілом здобути і коршака, і колібрі.
В той час як золоточубий орнітолог чітко дотримувався визначеного плану, Малюк Сиско займався своєю професійною діяльністю. Він байдуже розстріляв сапун у невеличкому ковбойському поселенні Квінтана-Крік, убив начальника місцевого поліцейського відділку (всадивши кулю прямісінько у залізний значок) і залишив місто похмурий і незадоволений. Хіба митець у царині вбивства здатен отримати насолоду від перемоги над стариганем із револьвером тридцять восьмого калібру?
Дорогою Малюка раптом охопила непереборна туга, котру рано чи пізно відчує чоловік, коли злі вчинки перестануть тішити його самолюбство. Малюк засумував за коханою жінкою, яка сказала б, що любить його, незважаючи ні на що. Жінкою, яка назвала б його кровожерливість хоробрістю, а жорстокість — силою. Вбивці захотілося, щоб Тоняпринесла йому води в червоному глечику, захованому серед кущів, і розповіла про козеня, яке вона годує з пляшечки.
Малюк звернув на поросле кактусами плато, яке простягалося на десять миль уздовж Арройо-Ондо, закінчуючись біля переправи Самотнього Вовка на Фріо. Чалий, компас уголові якого не поступався аналогічному пристрою в головах коней, котрі щодня возять пасажирів круговими маршрутами по місту, радісно заіржав. Крапчастий розумів, що незабаром уже, припнутий довжелезною мотузкою, він пощипуватиме густу травичку, доки Одисей відпочиватиме від довгих мандрів під солом’яною стріхою палацу чаклунки Кірки.
В Техасі шлях подорожнього крізь кактусові зарості набагато самотніший і неймовірніший за маршрут дослідника басейну Амазонки. З гнітючою одноманітністю і разючим розмаїттям зловісні кактуси найвигадливішої форми здіймають угору покручені стовбури і товсті наїжачені лапи, щоб перекрити шлях. Розкішна зелено-сіра диявольська рослина, здатна жити без дощу і чорнозему, здається, знущається з очманілого від спеки мандрівника. Сотні разів закручується кактус навколо привітної і прямої на вигляд стежини лише для того, щоб заманити вершника до колючого глухого кута. Невдасі залишається лише відступати (якщо у нього вистачить на це сили), остаточно заплутавшись у сторонах світу.
Заблукати у кактусових хащах означає загинути смертю злодія, прибитого цвяхами на хресті, в оточенні химерних тіней пекельних духів.
Така доля не лякала Малюка і його чалого. Петляючи, повертаючи, кружляючи, простуючи найнеймовірнішою і найнеочікуванішою стежиною, якою коли-небудь ступала людська чи кінська нога, вірний коник із кожним колом і рогом скорочував відстань між господарем і переправою Самотнього Вовка.
Щоб час збігав швидше, Малюк заспівав пісню. Одна-єдина мелодія була відома Малюкові — і він наспівував її; один-єдиний кодекс честі знав Малюк — і неухильно його дотримувався, одна-єдина дівчина на світі існувала для нього — та, котру Малюк називав коханою. У його традиційному світогляді не було місця для сумнівів чи вагань. Голос Малюка хрипів, як у застудженого койота, але це не зупиняло самотнього вбивцю, коли йому кортіло затягнути свою пісню. Це була звичайна пісня краю таборів і стежок, яка починалася так:Не наближайся до моєї ти Пулу,А то побачиш ти, що я тобі зроблю…
І далі в тому ж дусі. Чалому завивання було не в дивину, тож він не звертав на нього уваги.
Втім, бувають моменти, в які навіть найкращий співак вважає за потрібне замовкнути. Коли до джакалю Тоні залишилось менш як дві милі, Малюк неохоче припинив співи. Не те щоб він уважав свій голос неприємним чи немелодійним, просто цього вимагала елементарна обережність.
Стежка нагадувала арену цирку, але крапчастий чалий упевнено долав колючий лабіринт, доки відомі тільки вершникові вірні ознаки не підказали, що до переправи вже рукою кинути. За хвильку в просвітку між кактусами вигулькнула солом’яна стріха джакалю і кам’яне дерево, яке зросло на березі струмка. За кілька кроків Малюк зупинив коня і почав пильно вдивлятися у щілини між заростями. Нарешті він спішився, кинув повіддя і вирушив далі на своїх двох, крадучись нечутно і непомітно, як індіанець. Тренований чалий застиг, не зронивши ні звука.
Малюк безшумно підповз до краю хащі й заліг у засідці в густому скупченні кактусів.
За десять ярдів від схованки у затінку джакалю сиділа Тоня і плела сиром’ятний аркан. Навряд чи дівчину можна було звинуватити за це, тим паче що жінок часто можна заскочити і за набагато грайливішими заняттями. Але, правду кажучи, при цьому Тонина голівка зручно вмостилася на широких грудях високого світлочубого чоловіка, котрий обіймав дівчину і допомагав її метким пальчикам плести шестистренговий аркан.
Сандридж метнув швидкий погляд на темну стіну кактусів — він почув тихе скрипіння, яке дещо нагадало рейнджерові. Так скрипить кобура, коли її власник хапається за рукоятку шестизарядного револьвера. Та звук не повторився, а Тонині пальчики потребували уваги.
Потім, під прицілом смерті, молоді люди завели розмову про кохання; нерухоме липневе повітря доносило до вух Малюка кожнісіньке слово.
— Запам’ятай, — мовила Тоня, — не приходь, доки я не пошлю по тебе. Скоро він буде тут.Вакероу крамниці сказав, що три дні тому бачив його біля Гваделупе. Коли він опиняється поблизу, то завжди заїжджає до мене. Якщо він побачить тебе тут, то вб’є. Тому, благаю заради всього святого, не приходь, поки я не пришлю тобі записку.
— Гаразд, — погодився незнайомець. — А потім?
— А потім, — відповіла дівчина, — ти приведеш своїх людей і вб’єш його. Або він уб’є тебе.
— Сам він не здасться, це точно, — кивнув Сандридж. — Вбити або загинути самому… в офіцера, який полює на Малюка Сиско, невеликий вибір.
— Він мусить померти, — сказала Тоня. — В іншому разі ми ніколи не знатимемо спокою на цьому світі. На його совісті багато людських життів. Настала черга Малюка. Приведи своїх людей і не дай йому бодай найменшого шансу вислизнути.
— Ти кохала його, Тоню! — вигукнув Сандридж. Тоня кинула аркан, повернулася обличчям до рейнджера і поклала йому на плече свою лимонну руку.
— Але тоді, — мелодійно промуркотіла вона іспанською, — у мене не було тебе, великого рудого чоловіка-скелі! Ти сильний, та водночас чутливий і хороший. Хіба можнаобрати Малюка, спізнавши тебе? Я хочу, щоб він помер, тоді мені не доведеться день і ніч тремтіти від страху за себе і за тебе.
— Як я дізнаюся, що він у тебе? — запитав Сандридж.
— Коли він з’являється, то залишається на два, інколи на три дні, — пояснила Тоня. — У малого Грегоріо, сина старої Луїзи,лавенднери[56],є швидкий коник. Я напишу тобі, як найкраще підстерегти Малюка, і відправлю записку Грегоріо. Хлопець принесе її тобі, й ти прийдеш зі своїми людьми. Але будь обережний, моє любе сонечко, адже гримучка не кусає так швидко, якЕLChivatoо[57] — так його називають — посилає кулю з пістоля.
— Малюк уміє обходитися зі зброєю, це правда, — погодився Сандридж, — але я прийду по нього сам, без підмоги. Я або здолаю його чесно, або взагалі ніяк. Капітан написав мені пару рядків, які змушують мене провернути справу самотужки. Ти дай мені знати, коли з’явиться містер Малюк, а решта — не твій клопіт.
— Я пришлю тобі записку з малим Грегоріо, — сказала дівчина. — Я знала, що ти хоробріший за маленького вбивцю, який ніколи не усміхається. І як я могла думати, що він мені небайдужий?
Рейнджеру час було повертатися до табору на водопої. Перш ніж скочити у сідло, він на прощання однією рукою підняв тендітну Тоню. Сонна тиша нерухомого літнього повітря вкривала полудень товстим килимом. Дим від вогню, на якому в залізному казані булькотіла квасоля, здіймався з глиняного димаря вертикально вгору. Жоден звук чи рух не тривожили спокою густих колючих заростей навколо джакалю.
Коли Сандридж розчинився удалині, погнавши галопом великого мишастого коня вздовж крутих берегів переправи, Малюк тихо поповз до чалого і поїхав назад по заплутаній стежині.
Але Малюк не покинув переправи Самотнього Вовка. Він зупинився і завмер у цілковитій тиші кактусового моря. За півгодини Тоня почула, як до джакалю наближаються високі фальшиві ноти специфічного співу Малюка і побігла до стежки назустріч другові.
Малюк рідко всміхався, але зараз він радісно шкірив зуби і розмахував капелюхом, вітаючи дівчину. Сиско зіскочив із коня, дівчина кинулася в його обійми. Очі Малюкаблищали від любові й ніжності. Густе чорне волосся кучмою обліпило голову. По гладенькому темному обличчю, зазвичай байдужому як глиняна маска, легкими брижами від прихованих глибоко всередині почуттів пробігла радість від зустрічі з коханою.
— Як справи у моєї дівчинки? — запитав він, міцно обіймаючи Тоню.
— Я захворіла, так сумно мені було без тебе, мій любий, — відповіла вона. — В очах стоїть туман, бо я постійно вдивляюсь у ту кляту шпичасту стіну, з-за якої ти виринаєш. А вона не прерія, далеко не побачиш. Але ти приїхав, кохання моє, тож я не бурчатиму. Який ти поганий хлопчик, чому не заїздиш до милої частіше? Іди в хату і відпочинь, я напою чалого і припну його на довгу мотузку. А для тебе в глечику є прохолодна вода.
Малюк палко поцілував Тоню.
— Навіть під прицілом я не дозволив би дівчині прив’язувати коня замість мене, — сказав він. — Але якщо ти метнешся в джакаль,чико[58] і звариш для мене кави, поки я потурбуюся прокабалло[59],я буду тобі дуже вдячний.
Крім уміння влучно стріляти, Малюк надзвичайно пишався ще однією здібністю. Він був справжнім кабальєро, як кажуть мексиканці, у всьому, що стосувалося жінок. Для них у Малюка завжди знаходилися ніжні слова і люб’язна усмішка. Він ніколи не сказав би жінці різкого слова. Малюк міг жорстоко вбити її чоловіка чи брата, але навіть у гніві не зачепив би її і пальцем. Багато представниць прекрасної статі, зачаровані ввічливістю Малюка, публічно висловлювали недовіру чуткам про його жорстокість. Не варто вірити всьому, що тобі кажуть, говорили вони. Коли обурені чоловіки наводили неспростовні докази підлості кабальєро, пані й панянки стверджували, що, можливо, Малюка змусили так учинити, але принаймні він знає, як поводитися з леді.
Зважаючи на неймовірну куртуазність Малюка (предмет його особливої гордості), можна припустити, що розв’язання проблеми, яка постала перед ним у зв’язку з почутим іпобаченим із засідки серед кактусів (в усякому разі стосовно одного фігуранта), було нелегким завданням. У той сам час Малюка важко було назвати людиною, яка не відреагувала б на таку пікантну ситуацію.
Коли над землею запанували сутінки, всі троє зібралися при світлі ліхтаря у джакалі — на вечерю з вареної квасолі, козиних відбивних, консервованих персиків і кави. Потім нащадок ацтеків, загнавши кіз до загороди й викуривши цигарку, перетворився на мумію, загорнену в сіру ковдру. Тоня помила тарілки, Малюк витер їх рушником, вирізаним із мішка для борошна. Очі дівчини сяяли, вона без кінця щебетала про дрібниці, котрі змінилися у її світі з часу останнього візиту Малюка; все було як завжди, коли Малюк навідувався до джакалю. Потім Тоня залізла надворі у гамак і заспівала сумну пісню про кохання, акомпануючи собі на гітарі.
— Ти ще кохаєш мене, маленька? — запитав Малюк, шукаючи папір на самокрутку.
— Я завжди тебе любитиму, радосте моя, — відповіла Тоня, поїдаючи його чорними очима.
— Мені треба сходити до Фінка, — сказав Малюк, підводячись, — купити тютюну. Я думав, у мене є трохи у плащі, але… Повернуся за півгодини.
— Повертайся швидше, — попросила Тоня, — і скажи мені, як довго ти побудеш зі мною цього разу? Поїдеш завтра, залишивши мене наодинці з горем, чи ще поживеш у своєїТоні?
— Цього разу я залишуся на два-три дні, — відповів Малюк позіхаючи. — Мені добряче довелося побігати цього місяця, хочу відпочити.
Похід до крамниці забрав рівно півгодини. Коли Малюк повернувся, Тоня досі гойдалась у гамаку.
— Знаєш, золотко, — мовив Малюк, — у мене якесь дивне відчуття. Наче за кожним кущем, за кожним деревом хтось підстерігає мене з револьвером напоготові. Раніше я не вірив у такі дурниці, але, мабуть, це передчуття. Мені дико закортіло забратися звідси вже завтра вранці. Всі околиці Гваделупе киплять через старого голландця, якого я відправив на той світ.
— Ти ж не злякався — ніхто не змусить боятися мого хороброго хлопчика!
— Еге ж, коли діло доходить до перестрілки, я не дам драпака як заєць, але мені не хотілося б, щоб поліцейський загін викурив мене із твого джакалю. Може постраждатихтось дуже мені дорогий.
— Не кидай свою Тоню — тут тебе ніхто не знайде.
Малюк уважно подивився на тіні, що сіріли вздовж струмка, потім перевів погляд на тьмяні вогники мексиканського селища.
— Поживемо — побачимо, — озвучив він нарешті своє рішення.
Опівночі до табору рейнджерів залетів вершник, розбудивши всіх голосними криками «Еге-гей!» — щоб ніхто не сумнівався у його мирних намірах. Два рейнджери і Сандридж допитали порушника спокою, який назвався Домінго Сейлсом із переправи Самотнього Вовка. Він привіз листа сеньйору Сандриджу. Стара Луїза,лавендера,попросила його про це, адже її сина Грегоріо звалила лихоманка і він не міг встати з ліжка.
Сандридж засвітив похідний ліхтар і прочитав листа.
Любий мій! Він приїхав. Не встиг ти залишити джакаль, як він вигулькнув із заростей. Спершу він сказав, що поживе у мене днів зо три або навіть довше. А потім, ніби загнаний вовк, не міг всидіти на місці, тинявся туди-сюди, щось видивлявся і дослухався до кожного звуку. Пізніше він сказав, що поїде до світанку, під прикриттям нічної темряви і тиші. А тоді запідозрив, що у мене хтось з’явився. Він так дивно дивився на мене, я страшенно злякалась. Я заприсяглася йому, що кохаю його і належу тільки йому. Врешті-решт він сказав, що я маю довести вірність. Йому здається, що вороги вичікують, коли він од мене поїде, щоб підстрелити. Заради порятунку він вдягнеться у жіночий одяг, вбере мою червону спідницю, блакитну блузку, накине зверху коричневу мантилью і поїде в такому вигляді. А перед тим він хоче, щоб я перебралася в його одяг — штани, сорочку, капелюх, сіла на крапчастого і вирушила до дороги, що починається біля переправи, а потім повернулася назад. Таким чином він дізнається, чи я не зрадила його і чи немає біля джакалю засідки. Мені страшно. Все має відбутися за годину до світанку. Приходь, коханий мій, убий цього страшного чоловіка і звільни свою Тоню. Навіть не намагайся взяти його живцем, просто швидко вбий. Тепер, коли я відкрила тобі усі карти, це буде неважко. Ти повинен прийти заздалегідь і сховатися у маленькій загороді біля джакалю, де стоїть фургон і зберігаються сідла. Там темно. Він буде вдягнений у червону спідницю, блакитну блузку і коричневу мантилью. Посилаю тобі тисячу поцілунків. Не спізнюйся, стріляй відразу і просто в ціль.Твоя Тоня.
Сандридж коротко виклав підлеглим суть справи. Думка, що лейтенант піде сам, не викликала у рейнджерів захвату.
— Я візьму його, як немовля, — заспокоїв друзів лейтенант. — Дівчина заманила Малюка у пастку. У нього не буде жодного шансу мене підстрелити.
Сандридж осідлав коня і помчав до переправи Самотнього Вовка. Прив’язавши мишастого у кущах біля струмка, він вийняв із чохла вінчестер і обережно наблизився до джакалю Пересів. Серпик місяця то визирав із-за купчастих молочно-білих хмар, то ховався за ними.
Загорода для фургона виявилася ідеальним місцем для засідки; рейнджер без пригод пробрався всередину. У тіні кущів перед джакалем Сандридж бачив силует коня і чув, як той нетерпляче б’є копитами тверду землю.
За годину напруженого очікування із джакалю вийшли дві постаті. Одна, в чоловічому одязі, швидко скочила на коня і помчала галопом повз загороду в бік переправи і селища. Друга, вбрана в червону спідницю, блакитну блузку, з накинутою на голову коричневою мантильєю, вийшла на місячне світло і дивилася услід вершникові. Сандридж вирішив, що скористається нагодою, доки Тоня повернеться. Він здогадувався, що сцена вбивства не порадує дівчину.
— Руки вгору! — наказав він, виходячи із загороди з вінчестером на плечі.
Постать швидко обернулася, але і не подумала підіймати руки, тож рейнджер вистрелив — раз, два, три, потім випустив іще три кулі. Коли справа стосувалася Малюка Сиско, не завадило б підстрахуватися. Всі постріли влучили у ціль, з відстані у десять кроків неможливо промазати, навіть у нечіткому місячному світлі.
Постріли розбудили старого, який спав на своїй ковдрі. Прислухавшись, він почув нелюдський зойк чоловіка, охопленого смертельним розпачем і болем. Старий підвівся, лаючи неспокійну молодь.
Високий світлочубий привид увірвався до джакалю. Тремтячою, як очерет на вітру, рукою він зірвав зі стіни ліхтар і кинув на стіл листа.
— Поглянь сюди, Пересе! — закричав чоловік. — Хто це написав?
— Господи! Це ж сеньйор Сандридж! — пробурмотів старий, підходячи ближче, — Сеньйоре, цей лист написавЕLChivato,як його називають люди, приятель Тоні. Подейкують, він погана людина, я не знаю.
Поки Тоня спала, він написав листа і послав мене до Домінго Сейлса, щоб той передав його вам. А що там написано, сеньйоре? Я дуже старий, я нічого не знаю. Боже мені поможи, світ — до біса безглузде місце, а у домі немає чого випити, немає випивки!
Єдиним бажанням Сандриджа було впасти долілиць у пилюку поруч із колібрі, яка більше ніколи не злетить у небо. Рейнджер не був кабальєро, вишукана насолода помсти не гріла йому душу.
А за милю від джакалю вершник, котрий проїхав повз загороду для фургонів, завів грубу немелодійну пісню, яка починалася словами:Не наближайся до моєї ти Пулу,А то побачиш ти, що я тобі зроблю…