Сумно-весела історія лисого лева

Розділ перший

Якось і двічі, і тричі жили-були Джунглі. Вони починалися біля самої землі і тягнулися високо вгору — до мавп. Мавпи багато років чекали, допоки Джунглі дотягнуться до них, і, коли це сталося, швидко-швидко навчилися злазити по їхніх стовбурах униз. Дерева в Джунглях, принаймні більшість із них, були дерев’яними. Та й інші були дерев’яними, якщо говорити правду.
Дерева ніколи нічого не говорили. Втім, одне дерево одного разу сказало: Нічого! Здається, це було після хорошого дощу одного прекрасного четверга. Але решта дерев, так на нього подивилася!

Ну, ви розумієте…

Словом, це були шикарні Джунглі. Пурпурні лілії, жовті іриси та безліч інших кольорів розпускалися в них по черзі — кожен свого часу. Джунглі були дуже пунктуальні. Це тільки люди люблять спізнюватися, а деякі люди навіть спізнюються спізнюватися — вони зовсім не приходять.

У Джунглях було багато чудових тварин — багато-пребагато. Там завжди був великий наплив відвідувачів. Тільки не риб, звісно. Риби плавають у морі, а Джунглі – це ліс. Ці Джунглі називалися Джунглі Буззолу. Чому? А просто так. Там не було жодного управління та контролю. Але все чудово працювало.

Вчені спробували побудувати Керовані Джунглі з Пластику — КДП. Але нічого хорошого в них не вийшло. Тоді вони вирішили: «Займемося краще Місяцем». І правильно. Місяць більше підходить для експериментів, там ніхто не живе.

Люди іноді приходили в Джунглі, щоб шукати там золото, алмази та нафту. Звірі просто обходяться без цих речей, а от люди не можуть. Вони розівчилися. Вони навчилися влаштовувати війни і кричати: «Боже мій, який жах!» коли діти гинуть під бомбами.

Тому звірі залишили людей у спокої. На подяку за це люди вбивали звірів і вішали їхні шкури на стіну, або клали на підлогу у вітальні. І нічого. Але якщо звір убивав людину, про це писали у всіх газетах — сенсація!

Але я хочу розповісти вам зовсім іншу історію. Ця смішна історія про тварин, зі щасливим кінцем.

Жив у Джунглях Буззолу, біля села Понго, великий лев на ім’я містер Гронг. Того дня, про який я розповідатиму, він прокинувся у чудовому настрої. По-перше, тому що у нього був день народження, йому виповнилося двадцять років. По-друге, він відчув з ранку надзвичайний приплив сил. Я б навіть сказав, що він відчув надлишок сил, тобто частина сил була просто зайвою, хотілося її струсити. І ось, щоб позбавитися цього надлишку, містер Гронг тричі поспіль високо підстрибнув і тричі оглушливо прогарчав: «ГРІААА!»! ГРІААА! ГРІААА!»
Кожен його рик був, як вибух гранати.

І тепер я хочу вас запитати: чи бачили ви… (Зверніть увагу, я пишу не «леви» разом, а «чи ви» окремо, тобто я звертаюся не окремо до левів, а взагалі до читачів. Так просто говориться, якщо потрібно запитати про те, що й так зрозуміло, це називається риторичне запитання.) Чи бачили ви, як облітає пух з голови дозрілої кульбаби, якщо сильно на неї подути? Ось так від свого могутнього гарчання все волосся з голови містера Гронга як вітром здуло, вся його чудова грива облетіла, як пух з кульбаби. І містер Гронг залишився лисим.

Так, зовсім лисим: він переконався в цьому, зазирнувши в калюжу. “Яка ганьба! – подумав лев. — Так я стану посміховиськом для всіх Джунглів!»

— Ха-ха! — підтвердив Гіпопотам, що проходив повз. — Лисий, безволосий, смішний лев!

— Ха-ха-ха! – засміялася з дерева Мавпа.

“Що ж робити?” — міркував містер Гронг. Він розумів, облетівшу гриву, назад не приліпиш. Може, ще раз пострибати і поричати, щоб волосся злякалося і виросло знову? А раптом не тільки не виросте, а навпаки, щось ще потрібне відлетить чи відвалиться? Наприклад, вуха чи три ноги. Тільки уявіть собі: лисий безвухий лев, що стрибає на одній-єдиній нозі! Це було б ще смішніше.

І містер Гронг вирішив про всяк випадок зовсім не гарчати. Він тільки говорив тихо, коли дуже сердився: «Цу-цу-цу!» Це теж було смішно. Лисий лев, що йде Джунглями, бурмочучи собі під ніс: «Цу-цу-цу!»

Потрібно було знайти вихід із цього становища, і містер Гронг вигадав ось що: він найняв Мурахоїда , щоб той сидів в нього на голові. Мурахоїд був довговолосим, і коли він сидів на голові у Лисого Лева, це дуже нагадувало гриву. Звичайно, якщо містер Ґронґ сидів. Але коли він стрибав, Мурахоїд одразу падав з левової голови. «Перерва на обід», — говорив Мурахоїд у таких випадках і починав шукати в землі мурах. Обід, звичайно, справа свята, але скільки може бути перерв на обід? Одна, дві, три, але не двадцять і не сто разів на день! Загалом виявилося, що й Мурахоїд — це не вихід.

— Сумно, — сказав Лев, і йому справді стало сумно, як ніколи в житті. І він зробив таке, чого не дозволяв собі ще жоден лев у світі: він ліг і заплакав.

— У нього болить живіт, — сказав Повзідучий Гіпопотам.

— Він згадав свого улюбленого дідуся, — припустила Сова.

— Він отримав телеграму з поганими новинами, — прошелестіла Пальма.

— Нісенітниця! — гукнула Мавпа. — Як він міг отримати телеграму, коли листоноші бояться навіть заходити в Джунглі?

І всі звірі сумно захитали головами. А дерева гойдали тим, що було на них, — верхівками, гілками, листям та гронами соковитих плодів, таких смачних, що просто пальчики оближеш. І гойдали вони цими смаколиками так сумно, як тільки могли.

Розділ другий

Лисий Лев плакав, доки не виплакав усі сльози, йому довелося випити ще два відра води (по одному на кожне око). Після чого він заплакав ще сильніше.

— Браво! Браво! — пролунав крик над його вухом. Лев підняв голову і побачив на гілці Білого Ворона, який кричав «браво» і голосно ляскав крилами. Це був колись звичайний Чорний Ворон, великий любитель позасмагати на сонечку. Але за довгі роки засмагання —ворони живуть по триста років і більше — він вигорів, вилиняв і став білим. Так, не дивуйтесь! — це люди від засмагання чорніють, а ворони, навпаки, вигоряють, як купальні трусики чи ситцеві сукні.

— Браво! — кричав колись Чорний, а зараз Білий Ворон. – Який тррагізм! Яка чудова гра! Востаннє я бачив таку гру триста років тому на прем’єрі «Гамлета».

Ворон прикрив очі одним крилом, захитався на гілці і голосно закричав:

— Бути чи не бути! Ось у чому запитар-р-ня! Запитар-р-ня! Запитар-р-р-ня!

— Киш, — тихо, але дуже виразно промовив містер Гронг і сердито змахнув хвостом. Гілка зламалася від удару, а Білий Ворон ображено злетів і зі словами «Прощай! Прощай!» пішов зі сцени. Весь у білому, як тінь батька Гамлета.

А лисий Лев заплакав ще сильніше.

Прийшов святий чоловік Даниїл і сказав:

— Мені шкода тебе, Леве! Коли мене кинули в яму з левами, жоден із твоїх родичів не чіпав мене. Публіка була розчарована та вимагала, щоб їй повернули гроші за квитки. Але я не забув вашого доброго ставлення до мене і хочу відплатити тобі тим самим.

— Тим самим — чим же? – спитав Лев. — Ти мене теж не чіпатимеш?

— Ні, — відповів Даниїл, — я буду до тебе добре ставитися.

І він став бігати по галявині, як шалений, кругами — то швидко підбігаючи до містера Ґронга, то ще швидше від нього відбігаючи. Звичайно, від цієї біганини жодної нової волосинки на голові Лисого Лева не виросло.

Нарешті у Даниїла закрутилася голова, і він упав на землю.

— Придумав, – заявив він, трохи віддихавшись. – Я зроблю тобі перуку. Скажи мені, у вас у Джунглях водяться якісь тварини одночасно волохаті і сонливі?

Тут містер Гронг згадав Горилу, який жив у Хащах, — точніше в одній із Хащ, бо Хащів у Джунглях було багато, і всі різні. Горила жив у Найгустіших Хащах і був дуже волохатий. А ще він був дуже сонливий, це теж було важливо, оскільки Даниїл вирішив підібратися до нього вночі і настригти з нього волосся для перуки. Потім він би приклеїв це волосся казеїновим клеєм до шапочки і вийшла би чудова перука для Лисого Лева. Таким був його план.

Але вийшло так, що коли Даниїл обережно підбирався до Горили (з ножицями в руках!), під його ногою випадково хруснула гілка. Горила спросоння змахнув своєю довгою лапою і вибив ножиці з рук святої людини. Ножиці блиснули в повітрі, відлетіли кудись убік і впали в Хащі. Як не шукав їх Даниїл, але знайти не зміг.

Тому що Хащі мають таку властивість: якщо у них щось губиться, знайти це вже неможливо. Можна натомість знайти щось інше, але не те, що загубилося. Це — аксіома, тобто всім зрозуміле.

Тому нічого у Даниїла не вийшло.

А Лев, побачивши, що нічого не сталося, розплакався ще дужче. Він наплакав ціле озеро, і качки почали прилітали на це озеро годуватись і гніздитися. Вони влаштовували такий галас, що містеру Гронгу довелося заткати вуха бананами, щоби не оглухнути. Бідолашний, бідний містер Гронг!

Але одного разу все змінилося. У Джунглі приїхала група туристів, і ось, оглядаючи тутешні краєвиди, вони побачили таку дивну картину: лисого лева, що спав під деревом, з бананами у вухах.

— Лисий лев! — вигукнув перший турист. — Очам своїм не вірю!

— З бананами у вухах! – вигукнув інший турист. Він обережно вийняв один банан із левового вуха, почистив його від шкірки, спробував і додав: — Зубам своїм не вірю!

Лисий лев? Але ж це найрідкісніша тварина у світі! Це диво природи! Унікум! Не минуло й тижня, як Джунглі наповнилися фоторепортерами та газетяри, вченими та роззявами. Містер Гронг став знаменитістю. Його лисину фотографували на просту плівку і на кольорову, показували по телевізору, записували для радіо. Лисина виявилася рекордною — вона на п’ять сантиметрів перевершувала колишні світові досягнення Юнга Крайнера та Бінга Кросбі. Товариство Лисих одностайно обрало містера Гронга своїм почесним президентом.

Лев був щасливий. Але тільки спочатку, поки не зрозумів, що всі цікавляться тільки його лисиною, і ніхто — жодна душа на світі! – Не цікавиться ним самим. І йому стало дуже сумно.

Але Бог все бачив. Бог, який любить усіх, і левів також,  і не залишає їх у біді. Він спустився з неба на землю… Ви питаєте, як? Та просто з’їхав по шиї однієї Височенної Жирафи, як школярі з’їжджають перилами. З’їхав і сказав містеру Гронгу:

— Мене звуть містере Бог, я тобі допоможу.

— Невже сам містер Бог? – здивувався Лев.

— Запитай Жирафу, коли не віриш.

Містер Гронг спитав, і Жирафа підтвердила: так, це містер Бог.

— Якщо ти ще сумніваєшся, задай мені якесь важке запитання, і я тобі відповім, — запропонував Бог.

— Скільки буде два помножити на два?

— Чотири! — відповів Бог, не моргнувши оком.

— Тепер я вірю, що ти Бог.

— Раз так, заплющ очі і скажи: ігл-мігл-блям.

Лев заплющив очі і повторив: ігл-мігл-блям. Коли він розплющив очі, Бог уже був на небі. Натомість у Лева знову виросла гарна і пухнаста руда грива. Він так зрадів, що одразу одружився з Височенною Жирафою, і вони жили удвох довго і щасливо — до самого вечора.