Свята ніч
Лагерлеф Сельма (Selma Lagerlöf)
Коли мені було п’ять років, мене спіткало велике горе. Не знаю, чи випало мені згодом горе більше, ніж тоді.
У мене померла бабуся. Доти вона щодня сиділа на кутовій канапі у своїй кімнаті та оповідала дивні речі.
Я пам’ятаю, що бабуся завше сиділа на канапі та розповідала з ранку до ночі нам, дітям, що принишкли й тишком сиділи біля неї; ми боялися пропустити хоч слівце з оповідей бабусі. То було чарівне життя! Не було дітей щасливіших за нас.
Я невиразно пригадую образ бабусі. Пам’ятаю, що у неї було прекрасне, біле, як крейда, волосся і що вона завжди гибіла, в’яжучи панчоху.
Ще пам’ятаю, що, коли бабуся завершувала оповідь, вона клала мені руку на голову й казала: «І все це така ж правда, як те, що я тебе бачу, а ти мене».
Пам’ятаю, що бабуся вміла співати гарних пісень, але співала їх вона не щодня. В одній пісні йшлося про якогось лицаря й морську діву; пісня мала приспів: «Віє вітер, віє зимний понад морем».
Досі згадую маленьку молитву, якої навчила мене бабуся, і рядки псальми.
Усі оповіді бабусі залишили в мене лише невиразний спогад. А от одну пам’ятаю так добре, що можу пе- реповісти. Це невеличка розповідь про Різдво Христове.
Оце майже все, що збереглося в пам’яті про бабусю; та найкраще я пам’ятаю горе, яке мене охопило, коли вона померла.
Пам’ятаю той ранок, коли кутова канапа залишилася пуста, і було неможливо собі уявити, що діяти увесь той довгий день. Це пам’ятаю добре і ніколи не забуду.
Нас, дітей, привели прощатися з покійною. Ми боялися поцілувати мертву руку, але хтось нам сказав, що це востаннє ми можемо подякувати бабусі за всі радощі, які вона нам справляла.
Пам’ятаю, як відійшли оповіді й пісні з нашого дому, забиті в довгу чорну труну, і ніколи не повернулися.
Пам’ятаю, як щось зникло з життя. Неначе закрилися двері в прекрасний чарівний світ, у який ми доти так вільно входили. Відтоді не стало нікого, хто зміг би знов одчинити ті двері.
Пам’ятаю, що довелося нам, дітям, вчитися гратися в ляльки та інші іграшки, як бавляться всі діти; поступово ми навчилися і звикли до них. Так ніби замінили нам нові забавки бабусю, і ми її забули.
Але й сьогодні, через сорок років, коли я сиджу й розбираю легенди про Христа, котрі записувала в далекій чужині, в пам’ятку спливає маленька бабусина оповідь про народження Ісуса. І мені приємно ще раз її переповісти у своєму збірнику.
Це було у святвечір, коли всі поїхали в церкву, крім бабусі й мене. Гадаю, що нас було тільки двоє в усьому будинку: ми з бабусею не могли поїхати з усіма, бо вона була надто стара, а я надто мала. Обидві ми журилися, що не почуємо Різдвяних співів і не побачимо священних вогнів.
Коли умостились ми, самотні, на бабусиній канапі, бабуся почала розказувати:
«Якось глупої ночі, — мовила вона, — чоловік пішов шукати вогню. Він ходив від однієї оселі до іншої та стукав: «Допоможіть, добрі люди! — звертався він. — Дайте мені жариння, щоб розгнітити вогонь: мені треба зігріти щойно народжене немовля і його матір».
Ніч була глупа, всі люди спали. Ніхто йому не відповідав.
Чоловік ішов усе далі й далі. Нарешті помітив удалині вогник. Попрямував до нього і побачив, що це — багаття. Навколо багаття лежало багато білих овець: вони спали, їх вартував старий пастух.
Чоловік, що шукав вогню, наблизився до отари; три величезні вівчарки, що лежали біля ніг пастуха, схопилися, почувши чужі кроки; вони роззявили пащеки, наче хотіли гавкати, але гавкіт не порушив нічної тиші. Чоловік побачив, як шерсть гороїжиться на спинах собак, як заблиснули в пітьмі гострі сліпучо- білі ікла, і собаки кинулися на нього. Один учепився в ногу, інший — у руку, третій — допався горла; але ікла й шелепи не слухалися собак, вони не змогли вкусити незнайомця і не заподіяли йому ні найменшої шкоди.
Чоловік хотів підійти до багаття, щоб узяти вогню. Але вівці лежали так близько одна до одної, що спини їхні стикалися, і він не міг посуватися далі. Тоді чоловік став тваринам на спини й пішов по них до вогню. І жодна вівця не прокинулася і не поворушилася».
Досі я, не перебиваючи, слухала розповідь бабусі, але тут не втрималася: «Чому не поворушилися вівці?» — спитала я бабусю. «Про це ти дізнаєшся трохи згодом», — відповіла бабуся і продовжила розповідь:
«Коли чоловік наблизився до вогню, його помітив пастух. Це був похмурий дід, жорстокий і суворий до всіх людей. Побачивши приходня, дід ухопив довгу, загострену гирлигу, якою ганяв отару, і пожбурив її в незнайомця. Гирлига полетіла в чоловіка, але не зачепила його: відлетіла вбік і впала десь далеко в полі».
У цьому місці я знову перебила бабусю: «Бабусю, чому гирлига не поцілила в чоловіка?» — спитала я, але бабуся нічого не відповіла і продовжила розповідь.
«Чоловік підійшов до вівчаря і сказав йому: «Доброго здоров’я! Допоможи мені, дай-но мені вогню. Щойно народилося немовля; мені треба розвести вогонь, щоб зігріти малятко і його матір».
Пастух радше відмовив би незнайомцеві. Але коли згадав, що собаки не змогли вкусити цього чоловіка, вівці не розбіглися перед ним і гирлига не влучила в нього, неначе не хотіла завдати йому шкоди, вівчар злякався і не наважився відмовити в проханні.
«Бери, скільки тобі треба», — відказав він чоловікові.
Тим часом вогонь майже загас. Суччя і хмиз давно згоріли — залишалося тільки криваво-червоне вугілля, і чоловік заклопотано міркував про те, у чому донести йому жариння.
Помітивши, що незнайомець не знає, як бути, вівчар повторив йому: «Бери, скільки тобі треба!»
Він зловтішався думкою, що чоловік не зможе взяти вогню. Але незнайомець нагнувся, голіруч дістав з попелу жариння і поклав його в поділ своєї плащини. 1 жариння не тільки не обпалило йому руки, коли він його діставав, але й не пропалило плащину, і незнайомець спокійно пішов назад, неначе ніс у плащині не гаряче вугілля, а горіхи або яблука».
Тут я знов не втерпіла і спитала: «Бабусю, чому не обпекло вугілля чоловіка і не пропалило йому плащ?»
«Невдовзі дізнаєшся», — відповіла бабуся і повела далі.
«Старий, похмурий, злий вівчар, усе це побачивши, не міг вийти з дива. «Що то за ніч, — питав він себе по- думки, — в яку собаки не кусаються, вівці не лякаються, ґирлиґа не вдаряє і вогонь не обпалює?» Дід загукав на незнайомця і спитав: «Що сьогодні за чарівна ніч? І чому тварини і предмети такі милосердні до тебе?»
«Я не можу тобі цього пояснити, якщо ти сам не побачиш», — відповів незнайомець і подався геть, поспішаючи розкласти вогонь, щоб зігріти матір і немовля.
Але вівчар не схотів втрачати його з ока, поки не дізнається, що все це означає. Тож підвівся і пішов слідком за незнайомцем, і дійшов до його житла.
Тут побачив вівчар, що чоловік жив не в будинку і навіть не в хижі, а в гроті у скелі; стіни ґрота були голі, з каменя, і від них віяло сильним холодом. Тут лежали мати і маля.
Хоч вівчар був черствий і суворий на вдачу, але йому стало шкода невинного немовляти, яке могло замерзнути в кам’янистому гроті, і дід вирішив допомогти маляті. Він зняв з плечей мішок, розв’язав його, вийняв м’яку, теплу пухнасту овечу шкурку і передав її незнайомцеві, щоб загорнути в неї немовля.
Але тієї ж миті, коли вівчар показав, що і він може бути милосердним, відкрилися у нього очі й вуха, і він побачив те, чого раніше не міг бачити, і почув те, чого раніше не міг чути.
Він побачив, що грот оточують безліч срібнокрилих янголів у білосніжному вбранні. Вони тримали арфи й голосно співали, славословлячи Спасителя, що народився в цю ніч, аби звільнити людей від гріха й смерті.
Тоді зрозумів вівчар, чому всі тварини і предмети в цю ніч були такі добрі й милосердні та не хотіли нікому заподіяти шкоди.
Янголи були скрізь: вони оточували немовля, сиділи на горі, ширяли попід небом. Всюди було тріумфування і веселощі, спів і музика: темна ніч виблискувала тепер безліччю небесних вогнів, світилася яскравим світлом, що променіло від сліпучого одягу янголів. І все це побачив і почув вівчар у ту чудову ніч. Він так зрадів, що йому відкрилися очі і вуха, що впав на коліна і дякував Богу».
Тут бабуся зітхнула і сказала: «Те, що побачив тоді пастух, могли б і ми побачити, бо янголи щосвятвечора літають над землею і славословлять Спасителя, — аби ми тільки були гідні цього».
І бабуся поклала руку мені на голову та мовила: «Запам’ятай, що все це така ж правда, як те, що я бачу тебе, а ти — мене. Ні свічки, ні лямпади, ні сонце, ні місяць не допоможуть людині: тільки щире серце відкриває очі, якими може людина насолоджуватися, споглядаючи небесну красу».
Джерело:
“Легенди про Христа”
Сельма Лагерлеф
Переклад з шведської – Герасимчука Л.А.
Видавництво: ТОВ “Школа”
м. Київ, 2006 р.