Свічка від гробу господнього

Багато, багато років тому, коли Флоренція ще тільки-но була проголошена республікою, жила в ній людина на ім’я Раньєро ді Раньєрі. Він був сином збро­яра і знав ремесло свого батька, але не був до нього охо­чий.

Цей Раньєро був напрочуд сильний. Подейкували, що залізні обладунки він носить так само легко, як інший — шовкову сорочку. Він був ще молодий, але вже багато разів доводив свою силу. Якось йому випало бу­ти в одному будинку, де на горищі зсипали зерно. Але зерна виявилося забагато, і саме коли нагодився Раньєро, сволок тріснув, і стеля мала от-от упасти. Усі повибігали на вулицю, крім Раньєро. Він підняв руки і підтримував стелю доти, доки люди не поприносили кілки, щоб підперти її.

Раньєро мав також славу найбільшого сміливця у Флоренції, який був невтомним у бою. Щойно з вулиці долинав шум, він стрімголов кидався з майстерні, сподіваючись, що зав’яжеться бійка, в якій і він зможе взяти участь. Аби тільки битися, а бився він однаково охоче і з лицарями в панцирах, і з простими насильни­ками. Він, як навіжений, кидався в бій, не вважаючи, скільки в нього супротивників.

Флоренція під ту пору була не дуже великою поту­гою. Населення її складалося, здебільшого, з прядиль­ників і ткачів, які найбільше цінували можливість мир­но працювати. У місті було чимало обдарованих людей, але вони не вирізнялися войовничістю і славу для себе вбачали в тому, щоб запровадити у Флоренції найліпші закони та лад.

Раньєро часто нарікав на те, що не народився в ко­ролівстві, бо король збирав би довкола себе хоробрих воїнів. Він ще й додавав, що в такій країні він досяг би великої слави, пошани та високої посади.

Він був хвалько й галасун, жорстокий з тваринами, грубий з дружиною і незлагідний з людьми. Його мож­на було б назвати красенем, якби кілька глибоких шра­мів не спотворювали обличчя. Він надто квапився з рі­шенцями, а його неприборкані вчинки могли свідчити про широку натуру.

Раньєро мав за дружину Франческу, доньку Джакопо дель Уберті, чоловіка мудрого і впливового. Джакопо не до шмиги було віддавати доньку за такого бешкет­ника, як Раньєро, і він щосили опирався цьому шлюбу. Але Франческа примусила батька поступитися, сказав­ши йому, що ніколи не вийде заміж ні за кого іншого. Коли Джакопо дав, нарешті, свою згоду, він звернувся до Раньєро з такими словами:

— На мій погляд, таким чоловікам, як ти, легше здобути кохання жінки, ніж зберегти його; тому я хочу взяти з тебе обіцянку, що якщо моїй доньці буде важко з тобою і вона забажає повернутися до мене, ти відразу відпустиш її.

Франческа заперечила, що така умова зайва, Раньє­ро такий любий, що нічого не зможе розлучити її з ним. А Раньєро без вагання дав цю обіцянку.

— Можеш бути певний, Джакопо, — сказав він, — що я не утримуватиму жінку, яка надумає піти від мене.

Франческа увійшла до будинку Раньєро, і спочатку все йшло у них добре. Через кілька тижнів після весілля Раньєро надумав повправлятися у влучній стрільбі. Протягом кількох днів він ціляв у картину на стіні. Не­вдовзі пристрілився і влучав без промаху. Наприкінці заманулося спробувати свою влучність на якійсь важчій цілі. Узявся шукати потрібну ціль, але нічого не знай­шов, крім перепела, що висів у клітці над брамою. То був улюблений птах Франчески, але Раньєро наказав слузі відчинити клітку і, коли перепел злетів у повітря, застрелив його на льоту.

Цей постріл здався йому дуже вдалим, і він почав вихвалятися ним перед кожним, хто наставляв вуха.

Коли Франческа довідалася, що Раньєро убив її улюблену пташку, вона зблідла і подивилася на нього широко розплющеними очима. Вона дивом дивувалася, що він міг так засмутити її. Але вона тут таки вибачила йому і продовжувала кохати, як і раніше.

Протягом певного часу знову все було до ладу.

Тесть Раньєро, Джакопо, був ткачем. Його велика майстерня завжди мала багато замовлень. Раньєро зда­лося, ніби в майстерні Джакопо домішують до льону прядиво, і він почав плескати про це в місті.

Ці теревені дійшли й до Джакопо, і він негайно вирішив покласти їм край. Він запропонував кільком ткачам вивчити його пряжу й тканини, і вони виснува­ли, що все це чистісінький льон. Тільки в одному па­кунку, що призначався до вивезення з Флоренції, була знайдена невелика домішка.

Джакопо заявив, що цей обман вчинено без його відо­ма кимось із підмайстрів. Проте він тямив, що важко буде всіх переконати. Він завжди славився чесністю, і важко було усвідомлювати, що тепер ім’я його заплямоване.

Натомість Раньєро пишався тим, що йому вдалося викрити шахрайство, і нахвалявся цим навіть при Фран- чесці.

Вона була глибоко засмучена і здивована, як і тоді, коли він убив її улюблену пташку. Франческа розгуби­лася в морі здогадів, аж от їй здалося, що вона бачить перед собою своє кохання, а воно схоже на шматок блискучої золотої тканини. Вона бачила, наскільки ве­лике й прозоре це кохання. Але от з одного краю утяли шматок тканини, і ніби вона зразу поменшала та й ста­ла не така гарна, як спочатку.

Проте ґандж цей не такий і великий, і Франческа думала: «Мого кохання, напевно, ще вистачить на все моє життя. Воно таке велике, що кінця й не видко».

Минув ще якийсь час, і вони з Раньєро були так са­мо щасливі, як на самому початку.

У Франчески був брат на ім’я Тадео. Він їздив до Ве­неції в купецьких справах і купив собі там убрання з шовку та оксамиту. Повернувшись до рідного міста, він почав з тим виставлятися; але у Флоренції не звикли одягатися розкішно, і багато хто глузував з нього.

Якось увечері Тадео і Раньєро були разом у таверні. На Тадео був зелений плащ, підшитий соболем, і фіал­ковий камзол. Раньєро підпоїв шваґра і, коли той за­снув, зняв з нього плащ і повісив його на опудало на ко­тромусь городі.

Почувши про це, Франческа знову розлютилася на Раньєро. І тут-таки побачила шматок золотистої тка­нини, що зображала її кохання, і їй здалося, що ткани­на зменшується, бо Раньєро по клаптю відтинає від неї.

Однак і після цього між ними відновилася злагода, і все йшло добре, хоча Франческа не була вже така щас­лива, як раніше, — постійно чекала, що Раньєро знову щось утне та зруйнує їхнє кохання.

Довго чекати не довелося, бо Раньєро не міг жити спокійно. Йому хотілося бути в центрі уваги, щоб усі бачили його сміливість і відвагу.

На одній з башт Флорентійського собору, який був тоді набагато нижчий, ніж зараз, хтось із предків Фран­чески почепив великий важкий щит. Казали, що тако­го важкого щита більш ні в кого не було у Флоренції, і рід Уберті пишався тим, що один з його представників спромігся залізти на башту і почепити там цей щит.

І ось Раньєро якось зняв щит, повісив його собі на спину і зліз із ним із собору.

Коли Франческа дізналася про це, вона вперше на­важилася висловити Раньєро те, що її бентежило, і взя­лася благати його, щоб він не ганьбив і не принижував її рід. Раньєро сподівався, що вона хвалитиме його за подвиг, і тому страшенно розсердився. І у відповідь їй сказав, що давно помітив, що вона не радіє його успіхам, а дбає лише про свою рідню.

— Мені йдеться зовсім про інше, — журилася Фран­ческа, — про моє кохання. Я не знаю, що з ним станеть­ся, якщо ти й далі так чинитимеш.

Відтоді вони часто сварилися, бо Раньєро завжди примудрявся робити те, що глибоко засмучувало Франческу.

У майстерні Раньєро працював підмайстер, неміч­ний і кульгавий. Він покохав Франческу, коли вона бу­ла ще дівчиною, і продовжував кохати й після її за­міжжя. Раньєро, знаючи про це, полюбляв глузувати з цього, особливо коли вони разом сиділи при столі. На­решті, дійшло до того, що сіромаха, не в змозі витерпіти кпини в присутності Франчески, кинувся якось на Раньєро і хотів битися з ним. Але Раньєро тільки пре­зирливо посміхнувся і ногою відштовхнув його. Тоді бідолаха відчув, що не зможе з цим жити — пішов і повісився.

На той час Раньєро і Франческа були одружені близько року. Франчесці ще здавалося, буцім кохання її стелиться перед нею у вигляді блискучої коштовної тка­нини, але зусібіч повідрізувані великі шматки, і навряд чи залишалася хоч половина того, що було спочатку.

Молодиця злякалася, коли побачила це, і подумала про себе: «Якщо я ще рік залишуся з Раньєро, він оста­точно знищить моє кохання. І тоді моє нещастя буде та­ке ж велике, як дотепер щастя».

Тоді вона поклала кинути будинок Раньєро і повер­нутися до батька, щоб ніколи не настав той день, коли вона так само сильно зненавидить чоловіка, як досі во­на його кохала.

Джакопо Уберті сидів за ткацьким верстатом, а на­вкруги працювали всі підмайстри, аж тут він побачив, як до будинку входить Франческа. Він сказав, шо на­решті сталося те, на що він давно чекав, і привітав доч­ку та звелів усім працівникам кинути роботу, озброїти­ся і замкнути будинок.

Потім Джакопо рушив до Раньєро. Він застав його в майстерні.

— Донька повернулася сьогодні до мене і просилася знову жити під моїм дахом, — сказав він зятю. — І я сподіваюся тепер, що ти, як обіцяв колись, не приму­шуватимеш її повернутися.

Раньєро саме працював і злегковажив слова Джако­по, а тому й відповів спокійно:

— А навіть якби й не обіцяв, однаково не вимагав би назад жінку, що не хоче бути моєю.

Насправді він знав, як сильно кохає його Франче­ска, і казав собі: «Ще не звечоріє, як вона повернеть­ся».

Проте вона не з’явилася ні того дня, ні наступного.

На третій день, до ночі, Раньєро вистежив двох роз­бійників, які останнім часом заподіяли чимало збитків флорентійцям — грабували купців, крали в будинках, — схопив обох і доправив до суду.

Знову Раньєро почав напружено чекати на Франче­ску. Він знав, що вона почує про його подвиг, про який гомоніли в місті, і сподівався, що гарний вчинок повер­не йому Франческу. Та ба.

Раньєро кортіло примусити через суд повернути Франческу до свого дому, але він розумів, що не може порушити колишню свою обіцянку. Водночас жити в одному місті з дружиною, яка його покинула, здавалося йому неможливим, і тому він поїхав з Флоренції.

Спочатку він записався в солдати, а незабаром і сам очолив загін охочих. Він бився у багатьох битвах і слу­жив багатьом владарям.

Він здобувся на велику популярність і славу як воєначальник, у що завжди сам вірив. Імператор висвя­тив його на лицаря, і він вважався тепер вельможею.

Їдучи з Флоренції, він дав обітницю перед статуєю святої Мадонни в соборі присилати в дар Пресвятій Діві все найдорожче і найпрекрасніше, що він здобуде в бою. І біля підніжжя цієї статуї постійно можна було ба­чити коштовні офіри Раньєро.

Тож Раньєро знав, що подвиги його відомі в рідно­му місті. Він дивувався, чому Франческа дель Уберті не повертається до нього, якщо знає про всі його успіхи.

Під цю пору лицарів закликали до Хрестового похо­ду для звільнення Гробу Господнього, і Раньєро, узяв­ши хрест, рушив на схід. Він сподівався здобути собі там замки і володіння, але також і повершити такі бли­скучі подвиги, аби Франческа знову покохала його і по­вернулась.

II

Уночі після звитяжного штурму Єрусалима в таборі хрестоносців біля міського муру панували веселощі. Майже в кожному наметі тривала пиятика, і далеко на­вкруг лунали гамір і регіт.

Раньєро ді Раньєрі також бенкетував з бойовими то­варишами, і гуляли в нього бучніше, ніж в інших наме­тах. Слуги ледве встигали виповнювати пугарі, а вони умить порожніли.

Власне, Раньєро мав чи не найбільше право на весе­лощі, бо цього дня він перевершив себе. Уранці, під час останнього штурму Єрусалима, він перший, поряд з Ґотфрідом з Бульону ступив на міські мури, а ввечері перед усім військом його вшановували за хоробрість.

Коли скінчилися грабування та мордування і хрес­тоносці у волосяницях і з незасвіченими восковими свічками в руках увійшли до храму Гробу Господнього, Ґотфрід оголосив Раньєро, що йому дозволяється пер­шому запалити свою свічку від священного вогню пе­ред гробом Спасителя. Раньєро подумав, що Готфрід хоче цим показати, що вважає його найхоробрішим у всьому війську, і дуже зрадів цій нагороді за подвиги.

Близько півночі, коли в Раньєро та його гостей учта була в розповні, до його намету завітав у супроводі двох музик блазень, що ходив по всьому табору і звеселяв во­яків блазенадою. Блазень спитав дозволу в Раньєро роз­повісти кумедну історію.

Раньєро знав, що цей блазень — відомий вигадник, і погодився вислухати його оповідь.

— Якось, — почав блазень, — Господь і апостол Пе­тро цілий день просиділи на райських верхах і дивили­ся звідти на землю. Вони так поринули в споглядання, що й словом не перемовилися один з одним. Господь весь час був спокійний, але апостол Петро то на радо­щах плескав у долоні, то відвертався з огидою. Він то сміявся і тріумфував, то плакав і журився. Нарешті, ко­ли почало вечоріти й сутеніло над раєм, Господь звер­нувся до апостола Петра і сказав, що тепер він має радіти і бути задоволений.

— Чом це я маю радіти? — запалився апостол Петро.

— Я гадав, — лагідно відповів Господь, — що ти маєш радіти з побаченого сьогодні.

Але ці слова не вгамували апостола Петра.

— Авжеж, — відказав він, — протягом багатьох років я нарікав на те, що Єрусалим у руках бусурманів, але після того, що сталося сьогодні, мабуть, краще все ли­шалося б по-старому.

Раньєро тепер утямив, що блазень каже про те, що коїлося нині. І він разом з іншими лицарями почав уважніше дослухатися до оповіді.

— На цьому слові, — продовжував блазень, кинув­ши лукавим оком на лицарів, — апостол Петро пере­гнувся через зубці башти і вказав Господові на місто на вершині високої скелі, що самотньо здіймалася з гір­ської улоговини. «Бачиш, оно купи трупів, — сказав він, — бачиш кров, що тече вулицями, бачиш голих, не­щасних бранців, що стогнуть серед нічної холоднечі, бачиш дим пожарищ?»

— Господь нічого не відповів, і апостол Петро про­довжував журитися. Він говорив, що не раз злобував на це місто, але ж і не бажав йому такої біди, що тепер його спіткала. Тоді Господь порушив мовчання і спробував заперечити. «Не можеш же ти заперечувати, — сказав він, — що християнські лицарі з величезною відвагою йшли на смерть».

Тут вигуки схвалення перервали мову блазня, але він поспішив продовжувати.

— Не перебивайте мене! — вигукнув він. — Ну от, я забув, про що… Згадав! Я хотів сказати, що апостол Пе­тро витер сльози, що набігли на очі та заважали дивити­ся. «Нізащо я не повірив би, що вони лютуватимуть, як дикі звірі, — сказав він. — Адже вони цілий день тільки вбивали і грабували. Я не розумію, як міг ти віддатися на розп’яття, щоб потім прийшли отакі послідовники».

Лицарям сподобався жарт. Вони зайшлися реготом.

— Невже, блазню, апостол Петро справді так гні­вався на нас? — вигукнув один з них.

— Цить! Послухаймо краще, чи не почав Господь нас захищати! — втрутився інший.

— Ні, Господь довший час мовчав, — сказав бла­зень. — Бо знав, що коли апостол Петро дратується, не варто йому суперечити. Апостол Петро гарячкував і сказав, що Господь може не говорити, буцім усі ці ли­царі нарешті пригадали, до якого міста вони прибули і як босоніж у покутному вбранні ходили до храму Гробу

Господнього. Не вельми довго потривала покута, і знов — до пиятики. Потім апостол Петро ще раз пере­гнувся через зубці башти і вказав Господові на Єруса­лим і християнський табір біля муру. «Онде, — сказав він, — твої лицарі святкують перемогу!» І Господь поба­чив, що скрізь у таборі гула гульба. Лицарі й вояки сиділи й виставлялися на танці сирійських танцівниць. Повні пугарі передавались колом, бенкетарі кидали кістки, ділячи між собою військову здобич, і…

— І слухали блазнів, що мелють нісенітниці, — під­хопив Раньєро. — Теж великий гріх?

Блазень засміявся і кивнув йому головою, ніби ка­жучи: «Стривай, я тобі відплачу».

— Ні, не переривайте мене! — знову попросив він. — Бідному блазню так легко забути, що він хоче сказати … Отож, апостол Петро поважно запитав Господа, невже він вважає, що ці люди звеличують своїми справами йо­го ім’я, на що Господь мав, звичайно, відповісти, що він цього не думає. «Вони були розбійниками і вбив­цями, перш ніж покинули свою вітчизну, — сказав апо­стол Петро, — і тут залишилися розбійниками і вбив­цями. І ліпше б ти не допустив цього походу. Нічого доброго з того не вийде».

— Пильнуй, блазню! — застеріг його Раньєро. Але блазень вважав для себе, схоже, питанням честі дочека­тись, аби хтось, нарешті, схопився і вигнав його геть. І він сміливо продовжував:

— Господь лише опустив голову, ніби визнаючи рацію Петра. Аж раптом він подався вперед і взявся щось ще уважніше розглядати. Апостол Петро і собі по­глянув. «На шо ти дивишся?» — запитав він.

Блазень дуже жваво подав це в особах. Лицарі, зда­валося, побачили перед собою і Господа, і апостола Пе­тра, і гадкували, шо ж це Господь завважив.

— Господь відповів, що там немає нічого особливо­го, — продовжив блазень свою оповідь, — але й далі щось видивлявся. Апостол Петро простежив погляд Господа і побачив лише чималий намет, де біля входу стирчали довгі списи з настромленими на них головами сарацинів. А всередині навалом лежали чудові килими, золотий посуд і коштовна зброя, награбована у святому місті. У цьому наметі коїлося те саме, шо й у решті та­бору. Тут сидів гурт лицарів і кружляв напої. Єдина відмінність у тому, що тут галайкали й пиячили більше, ніж деінде. Апостол Петро не міг зрозуміти, чому Гос­подь, дивлячись на пиятику, такий задоволений і радість світиться йому в очах. Ніколи апостол, здається, не бачив бенкету, де тіснилося б коло столу стільки су­ворих і страшних облич. А господар, що сидів на крас­ному місці біля столу, був суворішим за всіх інших. Він мав років тридцять п’ять, рославий і кремезний, з мід­но-червоним лицем, вкритим рубцями і близнами, з грубими кулаками і оглушливим голосом.

Тут блазень замовк на хвилину, ніби боячись про­довжувати оповідь, але і Раньєро, і присутні втішалися, слухаючи, як він розказував їм про них самих, і вони лише кпили з його зухвалості.

— Сміливий ти, нетяго! — сказав Раньєро. — По­дивімося, якої ти далі заспіваєш!

— Нарешті, — вів блазень, — Господь мовив кілька слів, з яких апостол Петро збагнув, чому він радіє. Він спитав апостола Петра, чи й справді біля одного лицаря стоїть засвічена свічка.

Раньєро здригнувся при цих словах. Спочатку він розсердився на блазня і потягнувся було по важкий ке­лих, щоб кинути в обличчя розповідачу, але утримався, бо конозило послухати, чи хвалитиме той його, чи засу­джуватиме.

— Тоді апостол Петро зауважив, — вів далі блазень, — що, хоча весь намет освітлений смолоскипами, біля од­ного лицаря справді стояла засвічена воскова свічка. То був ставник (Ставник — велика свічка), що може горіти цілу добу. Оскільки в ли­царя не було для нього свічника, він пообкладав свічку камінням, аби вона не впала.

На цьому слові бенкетарі вибухнули гучним сміхом. Усі почали показувати на свічку, що стояла на столі по­ряд Раньєро і саме так, як описував блазень. Але у Ра- ньєро кров кинулася в голову, бо це була свічка, яку він кілька годин тому запалив біля Гробу Господнього. Він не міг наважитися погасити її.

— Коли апостол Петро побачив цю свічку, — роз­повідав блазень, — йому стало зрозуміло, чому так радіє Господь, але водночас він не міг трошки його не по­жаліти. «Хіба, — спитав він, — це той лицар, який сьо­годні вранці перший слідом за герцогом Булонським підійнявся на мури Єрусалима, а увечері перший запа­лив свою свічку біля святого Гробу?”

«Атож, це він, — відповів Господь, — і, як бачиш, у нього свічка й досі горить».

Блазень тепер говорив дуже швидко, зрідка погля­даючи на Раньєро.

— Апостол Петро і тепер не міг погамувати в собі деякого жалю до Господа.

«Невже ти не розумієш, — сказав він, — ради чого у нього горить ця свічка. Ти, либонь, думаєш, що, дивля­чись на неї, він згадує твої терпіння і твою смерть на хресті? Овва! Він думає тільки про здобуту шану, коли був визнаний найхоробрішим у війську після Ґотфріда».

На цьому слові всі гості Раньєро розреготалися. Раньєро був дуже злий, але й собі розреготався. Він знав, що всі глузуватимуть, якщо він не поставиться зичливо до слів блазня.

— Але Господь заперечив апостолові Петру, — продовжував блазень. «Хіба ти не бачиш, як він оберігає свічку? — запитав він. — Щоразу, як хтось підніме полу намету, він затуляє полум’я рукою, аби вітер його не за­дув. І нетлів (Нетля — невеликий нічний метелик) постійно відганяє навкруг свічки, що теж можуть погасити полум’я».

Сміх дужчав, бо все, що переповідав блазень, було щирою правдою. Раньєро все важче було опановувати себе. Йому здавалося, що він не витримає, якщо хтось надумає сміятися над священним полум’ям його свічки.

— Апостол Петро все ще дивився недовірливо, — казав блазень. — Він спитав Господа, чи знає він цього лицаря. Адже він не з тих, що вчащають до обідні або вклякають до молитви. Але Господь непохитно стояв на своєму. «Петре, Петре! — урочисто сказав він. — Пам’я­тай моє Слово. Цей лицар буде побожніший за Ґотфріда! Де ж джерело лагідності і благочестя, як не в моєму Гробі? Ти побачиш, як Раньєро ді Раньєрі приходитиме на допомогу вдовам і нещасним в’язням. Ти побачиш, як він служитиме хворим і втішатиме скрушних серцем, як ось тепер він охороняє священне полум’я своєї свічки».

Це місце розповіді викликало шалені сміхи-реготи. Воно здалося вельми кумедним усім, хто знає вдачу і триб життя Раньєро. Але йому ці жарти й кпини допнули до живого. Він схопився, щоб розправитися з блазнем, але при цьому так сильно штовхнув стіл, роль якого викону­вали двері, покладені на хиткі підпори, що він гойднувся, і свічка перекинулася. Тепер стало ясно, наскільки Раньєро дорожив тим, щоб свічка залишалася засвіченою. Він погамував свій гнів і, перш ніж кинутися на блазня, підняв свічку і знову встановив її. Але поки він порався зі свічкою, блазень щез із намету, і Раньєро зрозумів, що пе­реслідувати його в нічному мороці марно. «Я, напевно, піймаю його іншим разом» — подумав він і сів на місце.

Тим часом гості нареготалися донесхочу, але один з них звернувся до Раньєро, бажаючи продовжити жарти.

— При всьому тому, Раньєро, — сказав він, — цього разу ти, безперечно, не зможеш послати Мадонні у Флоренцію найдорожче з того, що ти добув у бою.

Раньєро запитав, чому той думає, що цього разу він порушить свій давній звичай.

— З тієї простої причини, — відповідав лицар, — що найдорожче з твоєї здобичі — це полум’я свічки, за­свіченої перед усім військом у храмі Гробу Господнього. А послати його до Флоренції ти, звичайно, не зможеш.

Знову лицарі зайшлися сміхом, але Раньєро так за­палився, що ладен був на найвідчайдушніший вчинок, аби покласти край реготу. Він ураз зважився, гукнув до себе старого джуру й сказав йому:

— Лаштуйся у далеку дорогу, Джованні! Завтра ти вирушиш до Флоренції з цим священним вогнем.

Але джура відповів на цей наказ різкою відмовою.

— За таку справу я не візьмуся — сказав він. — Як можна доправити до Флоренції засвічений ставник? Вогонь загасне раніше, ніж я виїду з табору.

Раньєро перепитав по одному всіх своїх людей. І від усіх одержав одну й ту ж відповідь. Схоже, що вони не сприймали його наказ всерйоз.

Звичайно, лицарі, що бенкетували у Раньєро, регота­ли дедалі гучніше і веселіше у міру того, як з’ясовувало­ся, що ніхто з його людей не бажає виконати його наказ.

Раньєро гарячкував усе дужче. Нарешті, він утратив терпець і заволав:

— Цей вогонь потрапить до Флоренції, і, якщо ніхто більше не хоче відвезти його, я сам це зроблю.

— Подумай, перш ніж давати таку обітницю! — ска­зав один з лицарів. — Ти зробиш неможливим майбутнє своє величання!

— Присягаюся вам, що я доправлю цей вогонь до Флоренції! — вигукнув Раньєро. — Я зроблю те, що ніхто інший не схотів узяти на себе!

Старий джура почав виправдовуватися:

— Пане, ти — то зовсім інша справа. Ти можеш узяти з собою великий почет, а мене ти хотів послати самого.

Раньєро був наче у нестямі і не обдумував власних слів.

— Я теж поїду сам, — сказав він.

Але цим він досяг своєї мети, бо присутні припини­ли сміятися. Вони сиділи перелякані і з подивом диви­лися на нього.

— Чому ви більше не смієтеся? — запитав Раньєро. — Адже ця виправа — просто дитяча забавка для хороброї людини.

III

Наступного дня, удосвіта, Раньєро сів на коня. Він був у повному рицарському обладунку, але згори вту­лився грубим плащем прочанина, щоб панцир не дуже розжарювався на сонці. Він був озброєний мечем і со­кирою і їхав на доброму коні. В руці тримав запаленого ставника, а до сідла прикріпив дві зв’язки великих вос­кових свічок, щоб постійно підтримувати полум’я.

Раньєро поволі їхав між довгими рядами наметів. Поки що все йшло добре. Було ще зарано, аби розвіяла­ся імла, що піднялася з видолинків навкруги Єрусали­ма, і Раньєро їхав ніби крізь білу поволоку. Весь табір спав, і Раньєро легко минув сторожові пости. Ніхто йо­го не окликнув, бо в густому тумані ніхто його не бачив, а шлях був укритий товстим шаром куряви, що заглу­шував стукіт кінських копит.

Раньєро незабаром залишив позаду табір хресто­носців і повернув на шлях до Яффи. Тепер дорога стала кращою, але він рухався поволі через запалений став­ник. Серед густої мли полум’я червоно блимало. Раз по раз просто на свічку налітали великі комахи і зачіпали полум’я крилами. Раньєро ввесь час доводилося затуля­ти свічку, але він був у чудовому настрої і далі гадав, що виправа ця легка і до снаги навіть дитині.

Тим часом кінь стомився йти тихою ступою і наддав клусом (Клус — біг, середній між галопом і кроком). Тоді полум’я затріпотіло від вітру. Раньєро прагнув затулити його рукою і плащем, та дарма. Він бачив, що воно геть пригасає.

Але так хутко відмовитися від задуму він не збирав­ся. Він спинив коня і якийсь час просидів нерухомо, про щось міркуючи. Нарешті, він зіскочив з сідла і спробував сісти на коня задом наперед, щоб власним тілом захищати свічку від вітру. Так йому вдалося вбе­регти вогонь, але тепер він переконався, що його подо­рож буде набагато важчою, ніж він гадав.

Коли він спустився з гір, що оточують Єрусалим, туман розвіявся. Раньєро їхав тепер по відлюдній місцевості. Довкруг не було ні людей, ні споруд, ні зелених дерев, ніякої рослинності, а — самі лишень голі горби.

Тут на Раньєро напали розбійники. Це були волоцю­ги; вони без відома воєначальників ішли за військом і жи­ли з розбою та грабунків. Вони ховалися в засідці за гор­бом, і Раньєро, що їхав спиною наперед, помітив їх лише тоді, коли вони оточили його, замахуючись мечами.

Їх було дванадцятеро. Вигляд у них був жалюгідний, коні під ними — миршаві. Раньєро зорієнтувався, що йому нескладно пробитися крізь цей гурт і втекти. Але він розумів, що зможе це зробити, лише кинувши свічку. А після гордої обіцянки минулої ночі йому не так легко відмовитися від справи. Тому довелося розпо­чати з розбійниками переговори. Він сказав, що добре озброєний і їде на доброму коні, тому їм важко було б здолати його, якби він почав захищатися. Але оскільки він зв’язаний обітницею, то не чинитиме їм опору і віддасть їм без бою все, що вони хочуть, якщо вони по­обіцяють не гасити його свічку.

Розбійники сподівалися на запеклу боротьбу, а тому дуже зраділи несподіваній пропозиції і негайно заходи­лися грабувати Раньєро. Вони взяли обладунок, коня, зброю і гроші. Єдине, що вони йому залишили, це гру­бий плащ і обидві в’язкі свічок. При цьому вони чес­но дотримали слова і не загасили свічку.

Один з них вихопився на коня Раньєро. Зро­зумівши. який це добрий кінь, він ніби відчув співчуття до лицаря і крикнув йому:

— Послухай-но, ми не будемо занадто жорстокі до християнина. Можеш узяти собі мого старого коня.

Це була нещасна шкапа, яка так дибала, наче була дерев’яна.

Коли розбійники, нарешті, пропали з поля зору і Раньєро почав сідати на шкапину, у нього майнула дум­ка: «Мене, мабуть, зачарував цей вогонь. Через нього я тепер їхатиму, як торботряс».

Він розумів, шо було б розумніше повернутися, бо виправа ця й справді нездійсненна. Але раптом йому так невідпорно закортіло виконати обітницю, що про­тистояти цьому поклику він не зміг.

Тому й рушив далі. Довкруги виднілися ті ж голі, позбавлені рослинності жовті висоти.

За деякий час йому зустрівся молодий пастух, що пас чотирьох кіз. Коли Раньєро побачив, що вони па­суться на голій землі, він подумав із здивуванням: «Не­вже вони їдять пісок?»

Пастух, мабуть, раніше мав велике стадо, яке оді­брали в нього хрестоносці. Коли він побачив самотньо­го хрестоносця-вершника, він вирішив відплатити йо­му за збитки.

Він кинувся на Раньєро і почав бити ґирлиґою по ставнику. Але Раньєро дбав тільки про полум’я свічки і, рятуючи її, не мав змоги боронитися від ударів. Він ли­ше притискав ставника до себе, затуляючи його від па­стуха. Пастух ще кілька разів уперіщив, а тоді зупинив­ся в подиві. Він побачив, що плащ на Раньєро зайняв­ся, але той нічого не робив, щоб загасити вогонь, охо­роняючи полум’я свічки. Пастух присоромився. Він довго йшов слідом за Раньєро і в одному місці, де доро­га вилася вузькою стрічкою між двома прірвами, підійшов до лицаря і провів його коня.

Раньєро усміхнувся на думку про те, що пастух, ли­бонь, прийняв його за побожного прочанина, який ви­конує свою обітницю.

Надвечір Раньєро почав стрівати людей. Ще вночі звістка про падіння Єрусалима поширилася по всьому узбережжю, і відразу безліч люду посунула до святого міста. Тут були і прочани, що довгі роки чекали на мож­ливість потрапити до Єрусалима, і новоприбулі хресто­носці, і — головним чином — купці, що поспішали ту­ди з валками харчів.

Побачивши Раньєро в дивній позі на коні з запале­ним ставником у руці, ці люди почали кричати:

— Божевільний, божевільний! — Переважно то були італійці, і Раньєро чув, як вони кричали його рідною мовою «Рагго, рагго!» — тобто «божевільний, божевіль­ний».

Протягом усього дня Раньєро міцно тримав себе в руках, але ці безперервні вигуки розлютили його. Він несподівано зіскочив з коня і важезними кулаками узявся гамселити тих, хто горлав образи. Люди, скушту­вавши міць його ударів, порозбігалися, і Раньєро зали­шився на дорозі сам.

Аж тепер він отямився.

— Справді, мали рацію ті, що називали тебе бо­жевільним, — примовляв він, шукаючи очима свічку, бо на мить забув про неї. Нарешті, побачив, що вона скотилася зі шляху до канави. Вона загасла, але поруч з нею, на купині, вкритій сухою травою, Раньєро помітив вогонь і зрозумів, що щастя не залишило його, і що, перш ніж згаснути, свічка підпалила траву.

«Плачевно могла б скінчитися моя виправа», — по­думав він, запалюючи свічку і знову сідаючи в сідло. Він відчував себе зовсім пригніченим. Тепер він не був уже цілком упевнений в успіхові справи.

Надвечір Раньєро прибув до Рамле і під’їхав до того місця, де звичайно зупинялися на нічліг каравани. Це, власне, був заїзд. Навкруги — стійла, де мандрівники на ніч прив’язували коней. Кімнат не було, і людям дово­дилося спати поруч із худобою.

Людей набгалося повнісінько, але господар усе-та­ки знайшов місце для Раньєро і його коня. Він насипав корму коневі і почастував вечерею вершника.

Коли Раньєро помітив, як до нього добре ставлять­ся, він подумав: «Мені починає здаватися, що розбій­ники зробили мені послугу, забравши коня і зброю. Мабуть, легше буде подорожувати зі своєю ношею по цій країні, якщо мене вважатимуть за божевільного».

Поставивши коня до станка, Раньєро зі ставником у руках сів на оберемок соломи. Він вирішив, що не спа­тиме, а пильнуватиме цілу ніч.

Однак, щойно він сів, як поринув у дрімання. А то­ді, украй стомлений, випростався на повен зріст і про­спав до самого ранку.

Прокинувшись, не побачив поруч ні полум’я, ні свічки. Пошукав у соломі — ніде нема.

«Хтось узяв її й загасив», — подумав він. Ще й праг­нув переконати себе, ніби радіє, що вже по всьому й не доведеться робити те, що зробити неможливо.

Але водночас було в нього якесь дивне відчуття — непереливки та й годі. Здавалося, що оце вперше в житті він настільки прагне здійснити власний задум.

Він вивів коня, вичистив його та осідлав. Коли він уже був зовсім готовий, господар заїзду підійшов до ньо­го із засвіченою свічкою і сказав по-франкському:

— Я вчора забрав цю свічку, бо ти заснув, а тепер — тримай.

Раньєро, вдаючи байдужого, сказав цілком спокійно:

— Ти добре зробив, що загасив її.

— Я не гасив її, — відповів господар. — Я бачив, що свічка була у тебе засвічена, коли ти приїхав, і подумав, що для тебе важливо, аби вона й далі горіла. Подивись, наскільки вона зменшилася, і зрозумієш, що вона горіла всю ніч.

Раньєро засяяв на радощах. Він гаряче подякував господареві й рушив далі в чудовому настрої.

IV

Їдучи з Єрусалима, Раньєро намірявся плисти з Яффи до Італії морем. Але, коли розбійники одібрали в нього гроші, він вирішив їхати суходолом.

Довга була ця подорож. З Яффи — на північ, уздовж сирійського берега. Далі — на захід, уздовж Малоасійсь- кого півострова. Потім — знову на північ, до самого Кон­стантинополя. А звідтам лежав довгий шлях до Флоренції.

Увесь цей час Раньєро жебрав. Найчастіше милос­тивий хліб давали йому прочани, що нескінченно суну­ли тепер до Єрусалима.

Хоча Раньєро майже завжди їхав самотою, дні не здавалися йому довгими та одноманітними. Весь час доводилося берегти полум’я свічки, про яке треба було постійно турбуватися. Від повіву вітру чи дощової крап­лини воно могло загаснути.

Коли Раньєро їхав безлюдними дорогами і дбав тільки про те, аби зберегти священний вогонь, йому раптом спливло на гадку, що колись йому вже випадало щось подібне бачити. Колись він бачив людину, яка оберігала щось таке ж тендітне, як полум’я свічки.

Спочатку цей спомин витав перед ним невиразно, і він запитав себе, чи то, бува, не сон.

Але що далі він їхав самотою, то частіше думав, що колись щось подібне з ним уже було.

«Ніби все життя я не думав ні про що інше», — бли­мало в пам’яті.

Якось Раньєро в’їхав у місто. Бралося на вечір, і дружини стояли на порозі, чекаючи на чоловіків. Се­ред них Раньєро побачив одну — високу, струнку, із сумними очима. Вона нагадала йому Франческу дель Уберті

І тієї ж миті Раньєро збагнув, про що згадував весь час. Він подумав, що для Франчески її кохання було, либонь, тим же, чим для нього полум’я свічки. Цю лю­бов вона хотіла назавжди зберегти непогасною, постій­но потерпаючи, що Раньєро загасить полум’я. Ця дум­ка здивувала його, але він дедалі більше переконувався, що так і було. Уперше уявив, чому Франческа пішла від нього; вперше усвідомив, що не військовими звершен­нями може він її повернути.

* * *

Дорога виявилася загайною. І однією з причин було те, що в негоду він не міг їхати, а нидів у якомусь заїзді та беріг священне полум’я. То були дуже важкі дні.

Якось на ліванській горі Раньєро помітив, що хма­риться і наближається буря. Він перебував на височині, серед гірських ущелин і урвищ, далеко від людського житла. Нарешті на гребені однієї кручі він помітив свя­тий гробівець сарацина. Це була невелика чотирикутна кам’яна споруда зі склепінчастим дахом. Він подумав, що йому краще сховатися тут.

Тільки-но він увійшов під склепіння, як почалася віхола на два дні. Вона принесла з собою таку страшну студінь, що Раньєро мало не замерзнув.

Він знав, що на горі знайдеться достатньо хмизу, і йому того вистачило б, аби розпалити ватру. Але по­лум’я ставника він вважав настільки священним, що не хотів нічого ним розпалювати, окрім свічки перед вівтарем Пресвятої Діви.

Негода розшаліла, і, нарешті, він почув грім і поба­чив блискавки, що борознили небо.

Аж ось одна блискавка вдарила в гору, зовсім поряд з гробівцем, і запалила дерево. І Раньєро зміг розкласти багаття, не використовуючи священного вогню.

* * *

Коли Раньєро їхав пустельною гірською місцевістю в Кілкії, свічка його почала догоряти. Свічки, узяті ще з Єрусалима, давно були використані, але вдавалося тим часом давати собі раду, бо на шляху йому здибува­лися інколи прочани, у яких він випрохував нові свічки.

Але наразі запас вичерпався, і він думав, що подо­рож добігає кінця.

Коли свічка майже догоріла і полум’я палило йому руку, він зіскочив з коня, набрав суччя і сухої трави і за­палив їх останніми спалахами полум’я. Але палива на горі було обмаль, і вогонь мав скоро загаснути.

Раньєро сидів і журився, що священне полум’я має загаснути, аж почув на дорозі спів і побачив процесію прочан, що підіймалася на гору зі свічками в руках.

Прочани прямували до печери, де жив колись свя­тий угодник, і Раньєро подався за ними. Між прочана­ми була бабуся, якій важко було йти, і Раньєро допоміг їй піднятися на гору.

Коли вона заходилася потім дякувати йому, він ви­просив у неї свічку. Вона дала йому її, і багато інших прочан також подарували йому свої свічки.

Він згасив їх, мерщій кинувся стежиною вниз і запа­лив одну зі свічок уже згасаючим вогнем, засвіченим священним полум’ям.

* * *

Якось у дуже спекотний полудень Раньєро ліг по­дрімати в кущах і міцно заснув, а свічка стояла біля ньо­го між двома каменями. За деякий час почав падати дощ і довго не вщухав, а Раньєро не прокидався. Коли ж він нарешті прокинувся, земля навкруги нього була мокра, і він насилу зважився поглянути на свічку, боя­чись, що вона загасла.

Але свічка горіла під дощем тихим і рівним світлом, і Раньєро побачив чому: над полум’ям літали і тріпотіли крильцями дві маленькі пташки. Вони трималися одна за одну дзьобами і крильцями захищали полум’я свічки від дощу.

Раньєро негайно зняв з себе каптур і прихистив свічку. Потім простягнув руку до пташок, бо йому за­хотілося їх приголубити, і ні та, ні інша не відлетіли від нього.

Раньєро був вражений тим, що пташки не злякали­ся його. Але він подумав: «Вони знають, що я дбаю тільки про те, як зберегти найтендітнішу у світі річ. То­му вони мене й не бояться».

* * *

Раньєро проїздив недалеко від Нікеї. Тут йому зустрілися лицарі із західних країн, що йшли з до­поміжними загонами до Святої Землі. Серед них був і Роберт Тайлефер, мандрований лицар і трубадур.

Раньєро наближався до них у своєму драному плащі і зі свічкою в руці, а вояки, побачивши його, почали гу­кати:

— Божевільний, божевільний!

Але Роберт примусив їх замовкнути і звернувся до мандрівника:

— Чи давно ти подорожуєш таким чином? — запи­тав він його.

— Я їду так від самого Єрусалима! — відповідав Раньєро.

— Чи багато разів гаснула дорогою твоя свічка?

— Моя свічка горить все тим же полум’ям, яке я вивіз з Єрусалима, — мовив Раньєро.

Тоді Роберт Тайлефер сказав йому:

— Я теж один з тих, що несуть із собою полум’я, і я хотів би, щоб воно горіло вічно. Ти несеш запалену свічку із самого Єрусалима, то, може, порадиш, що ро­бити, аби моє полум’я не згасло?

Тоді Раньєро відповів:

— Лицарю, ця позірно легка справа в дійсності дуже важка. Я не порадив би вам братися за це, бо слабкий вогник зажадає, щоб ви забули про все, крім нього. Він не дозволить вам мати кохану, якщо у вас з’явиться ба­жання любити, і ради цього полум’я ви забудете про звичний кухоль вина. Ні про що інше ви не повинні ду­мати, крім цього полум’я, і ніякої іншої радості не по­винно існувати для вас. Але головне що примушує відмовлятися від таких мандрів, на які я зважився, це те, що ні на мить ви не відчуватимете себе спокійним, і через скільки небезпек ви не пронесли б полум’я неуш- кодженим, ви не можете бути певні в тому, що наступ­ної миті ви не втратите його.

Але Роберт Тайлефер гордо підняв голову і відповів:

— Те, що ти зробив для полум’я своєї свічки, я зумію зробити для моєї.

Раньєро прибув до Італії. Якось він їхав у горах глу­хою стежиною. За ним навздогін раптом побігла жінка і почала просити у нього вогню від свічки.

— У мене вогонь згас, — казала вона, — мої діти го­лодні. Дай мені вогню, щоб я могла затопити піч і ви­пекти їм хліб!

Вона тяглася до свічки, а Раньєро не давав, бо не хотів дозволити, щоб цим вогнем запалювалося будь- що, крім свічки перед вівтарем Пресвятої Діви.

Тоді жінка сказала йому:

— Дай мені вогню, прочанине, бо життя моїх дітей — це полум’я, яке мені призначено підтримувати! — І ці слова змусили Раньєро дати їй запалити гніт у світнику від його свічки.

За кілька годин Раньєро в’їздив в якесь високогірне містечко. Там було дуже зимно. Молодий селянин, що стояв край дороги, побачив бідного вершника в подра­ному плащі. Він швидко скинув з себе коротеньку опанчу і накинув її на Раньєро. Але опанча впала на са­му свічку і погасила полум’я.

Раньєро пригадав тоді про жінку, що попросила у нього вогонь. Він повернувся до неї і знову запалив свою свічку священним вогнем.

Готуючись їхати далі, він сказав їй:

— Ти говориш, що вогонь, який ти повинна охоро­няти, це життя твоїх дітей. Чи можеш ти сказати мені, як називається той вогонь, який я везу з далеких країн?

— Де ти запалив свій вогонь? — спитала жінка.

— Біля святого Гробу Господнього, — відповідав Ра­ньєро.

— Тоді не може бути в нього іншої назви, крім — лагідність і любов до людей, — сказала жінка.

Раньєро засміявся, почувши її відповідь. Йому зда­валося, що для таких чеснот він не пасує.

Тепер дорога Раньєро стелилася серед чарівних голу­бих пагорбів. Він відчував, що Флоренція десь недалеко.

Він думав про те, що невдовзі звільниться від свічки. Він згадував свій намет у Єрусалимі, повний військової здобичі, згадував про хоробрих вояків, яких залишив у Палестині і які зрадіють, коли він повернеть­ся знову до війська і поведе їх до перемог.

Але тут Раньєро завважив, що радості йому ці розмірковування не дають, а думкою він лине деінде.

Уперше зрозумів Раньєро, що він дуже змінився, відколи виїхав з Єрусалима. Ці мандри з засвіченою свічкою примусили його зближуватися з миролюбни­ми, розсудливими і милосердними і зневажати людей жорстоких і войовничих.

Він радів щоразу, коли думав про тих, хто мирно по­рається вдома, і йому спадало на гадку, що приємно бу­де повернутися до своєї старої робітні у Флоренції і працювати над чудовими і майстерними виробами.

«Справді це полум’я змінило мене, — подумав він. — Мені здається, воно зробило мене зовсім іншою люди­ною».

* * *

Раньєро прибув до Флоренції напередодні Великодня.

Ледве проїхав міську браму, сидячи на коні спиною наперед, з насунутим на обличчя каптуром і засвіченою свічкою в руці, як з бруку підвівся жебрак і закричав звичне:

— Рагго, рагго!

На крик з воріт будинку вибіг хлопчисько, схопився на ноги ще один шибеник, що цілий день лежав і ди­вився в небо, і обоє вторували жебракові:

— Рагго, рагго!

Ці троє зчинили галас, який розбурхав усіх хлопчи- сьок на вулиці. Вони висипали з усіх загумінків і шпа­рин і, забачивши Раньєро в драному плащі й на шкапі, тут-таки й галайкали:

— Рагrо, рагго!

Але Раньєро вже до нього звик. Він мовчки їхав ву­лицею, не звертаючи уваги на галасунів.

Вони не задовольнялися криками. Один з них підстрибнув і спробував задути свічку.

Раньєро підняв свічку високо над собою. Разом з тим він постарався примусити коня наддати ходи, щоб сховатися від хлопчисьок.

Але вони не відставали від нього і всіляко прагнули загасити свічку.

Що більше намагався Раньєро вберегти від них по­лум’я, то більше це їх під’юджувало. Вони видирались на плечі один одному, надимали щоки і дмухали щоси­ли, кидали шапками у свічку. І лише тому, що їх було так багато і вони штовхали один одного, їм не вдавало­ся погасити вогонь.

Вулиця перетворилася на посміховище. У вікнах люди стояли й реготали. Ніхто не співчував божевіль­ному, що прагнув захистити свою свічку. Калатали дзвони, і багато люду сунуло до церкви. Дорогою люди зупинялися і теж сміялися, дивлячись на цю розвагу.

Але Раньєро, щоб захистити полум’я, встав у сідлі на повен зріст. Вигляд у нього був нестямний. Каптур упав назад і відкрив схудле і бліде обличчя, як у мучени­ка. Свічку Раньєро підняв над собою якомога вище.

На вулиці була страшна штовханина. Навіть дорослі люди почали брати участь у грі. Жінки махали хустка­ми, а чоловіки кидали берети. Всі старалися конче зага­сити свічку.

Раньєро проїздив у цей час повз будинок з балко­ном. На балконі стояла жінка. Вона перегнулася через поруччя, вихопила у нього свічку і сховалася з нею в бу­динку.

Весь натовп зайшовся оглушливим реготом, а Раньєро похитнувся в сідлі і впав на брук.

Побачивши, що він непритомний, усі негайно повтікали з вулиці. Ніхто не схотів подбати про безтям­ного. Тільки шкапа залишилася біля нього.

Щойно натовп пощез, Франческа дель Уберті вий­шла з будинку, тримаючи засвічену свічку. Вона все ше була дуже гарна, риси обличчя були ніжні, очі серйозні і глибокі.

Вона підійшла до Раньєро і схи­лилася над ним. Він лежав зомлі­лий, але коли світло від свічки впало йому на обличчя, він во­рухнувся і зітхнув. Здавалося, священне полум’я мало владу над ним. Коли Франческа побачила, що він отямив­ся, вона сказала йому:

— Ось твоя свічка. Я вихопила її у тебе, бо бачила, як сильно хочеш ти зберегти її вогонь. Я нічого ліпшо­го не могла придумати, щоб допомогти тобі.

Раньєро незручно впав і сильно забився. Але ніщо не могло тепер зупинити його. Він почав насилу підво­дитися, хотів іти, але похитнувся і мало не впав. Тоді спробував сісти на коня. Франческа допомогла йому.

— Куди ти хочеш їхати? — запитала вона, коли він сів.

— До собору, — відповідав він.

— Я проведу тебе, — сказала вона, — я саме йду до обідні. — І вона узяла коня за повіддя й повела.

Франческа відразу пізнала Раньєро. Але Раньєро не знав, хто вона, бо не мав часу роздивитися. Він не від­ривав погляду від полум’я свічки.

Дорогою вони мовчали. Раньєро думав лише про полум’я і про те, щоб зберегти його до останньої миті. Франческа ж не могла говорити, бо боялася того, що спливло їй на думку. Вона не могла позбутися думки, що Раньєро повернувся на батьківщину божевільним. І хоча була майже переконана в цьому, вона все-таки вважала за краще не говорити з ним, щоб остаточно не переконатися в цьому.

Незабаром Раньєро почув, що хтось біля нього пла­че. Він озирнувся і побачив, що це Франческа дель Уберті йде з ним поряд і що це вона плаче. Але Раньєро дивився на неї лише мить і нічого не сказав. Він ні про що не хотів думати, крім своєї свічки.

Раньєро попросив підвести його до ризниці. Там він зійшов з коня, подякував Франчесці за допомогу, але весь час дивився не на неї, а на свічку. У ризницю до священиків зайшов сам.

Франческа увійшла до храму. Був вечір страсної суботи, і всі свічки в храмі стояли незасвічені на знак печалі. Франчесці здавалося, що будь-яке полум’я на­дії, що горіло в її серці, нині теж загасло.

Храм виглядав урочо. Перед вівтарем стояла безліч ченців. Каноніки були в повному зборі за вівтарем, а на чільному місці сидів єпископ.

Трохи згодом Франческа зауважила якийсь рух се­ред ченців. Майже всі, хто не зобов’язаний бути при­сутнім при богослужбі, підвелися і вийшли до ризниці. Останнім пішов єпископ.

Коли служба скінчилася, до парохіян вийшов свя­щеник і звернувся до них. Він оголосив, що Раньсро ді Раньєрі прибув з Єрусалима до Флоренції зі священним вогнем від Гробу Господнього. Він розповів про все, що лицар витерпів на своєму шляху. І хвалив його, і величав.

Народ сидів, дивувався дивом і слухав. Ніколи ще Франческа не переживала таких солодких хвилин: «О Боже! — зітхала вона, — у мене немає сил перенести це щастя!»

Сльози бігли з її очей, а сама вона дослухала до кож­ного слова священика.

Священик говорив довго і красномовно, а на­самкінець гучно промовив:

— Іншим може, звичайно, здатися чимось незнач­ним привезти у Флоренцію засвічену свічку. Але я кажу вам: благайте Бога, щоб він дарував Флоренції більше носіїв безсмертного вогню, бо тоді вона зробиться ве­ликим містом і вславлятиметься перед іншими містами!

Коли священик завершив казання, головні брами собору відкрилися, і до храму ступила нашвидку скла­дена процесія. Тут були настоятелі, ченці й ксьондзи, і всі вони рушили через середній прохід до вівтаря. Ос­таннім йшов єпископ, а біля нього Раньєро в тому са­мому плащі, який був на ньому весь час у подорожі.

Але коли Раньєро переступив поріг храму, з однієї лави підвівся старий і пішов до нього назустріч. То був Оддо, батько підмайстра, що працював колись у Раньє­ро і повісився через нього.

Підійшовши до єпископа і Раньєро, старий низько вклонився. Потім він вимовив таким гучним голосом, що всі в храмі мали його чути:

— Велика ця подія для Флоренції, що Раньєро при­віз священний вогонь з Єрусалима. Ніколи у нас ні про що подібне і не чували. Багато хто, можливо, наважить­ся навіть сказати, що це неймовірно. Тому я й прошу сказати людям про те, які докази і яких свідків має Раньєро на підтвердження того, що це дійсно вогонь, засвічений в Єрусалимі.

Коли Раньєро почув ці слова, він сказав:

— Боже милостивий! Звідки мені узяти свідків? Ад­же я був сам. Хай з’являться сюди нетрі й пустелі, щоб свідчити про мене!

— Раньєро — чесний лицар, — сказав єпископ, — і ми віримо його слову.

— Раньєро сам мав би знати, що тут можуть виник­нути сумніви, — вів далі Оддо. — Напевно він їхав не зовсім один. Його слуги можуть свідчити про нього.

Тоді з натовпу хутко вийшла Франческа дель Уберті і підійшла до Раньєро.

— Навіщо нам свідки? — сказала вона. — Всі жінки Флоренції готові присягнутися, що Раньєро каже правду.

Раньєро усміхнувся, і обличчя йому на мить прося­яло. Але потім він знову скерував свій погляд і свої дум­ки до полум’я свічки.

Велике хвилювання почалося в храмі. Дейкали, що Раньєро не сміє запалювати свічку на вівтарі, поки не доведе своєї правоти. До них приєднався багато хто з його давніх ворогів.

Тоді підвівся зі свого місця Джакопо дель Уберті і заступився за Раньєро.

— Я думаю, всім тут відомо, — сказав він, — що між мною і моїм зятем не було надмірної приязні, але тепер і я, і мої сини ладні за нього ручитися. Ми віримо, що він учинив свій подвиг, і знаємо, що той, хто зміг вико­нати таку обітницю, — мудра і благородна людина, яку ми радо приймемо у своє середовище.

Але Оддо і багато інших не хотіли допустити, щоб Раньєро скуштував щастя, якого він домагався. Вони зібралися в тісний гурт, і видко було, що від своїх вимог вони не відступлять.

Раньєро розумів, що якщо відбудеться зіткнення, вони перш за все постараються загасити полум’я. Не відриваючи поглядів від своїх супротивників, він під­няв свічку так високо, як тільки міг.

Обличчя його виражало страшну втому і відчай. Видко було, що хоч і поклав він битися до останку, сам чекає лише на поразку. Слова Оддо були смертельним ударом. Якщо вже з’явився сумнів, він лише тирити­меться й набиратиме на силі. Йому здавалося, що Оддо вже загасив і загасив навіки його священне полум’я.

Маленька пташка впурхнула в храм через широкі, навстіж розчинені двері. Вона полетіла просто до свічки Раньєро. Він не встиг опустити її, пташка зачепила її крилом і загасила.

У Раньєро серце впало і сльози бризнули з очей. Але в першу хвилину він відчув навіть полегшення. Це все- таки було краще, ніж аби полум’я погасили люди.

Пташка продовжувала літати по храму, розгублено кидаючись то туди, то сюди, як це буває з птахами, ко­ли вони потрапляють до закритого приміщення.

Але раптом на весь храм залунало:

— Пташка горить! Священний вогонь запалив її крила!

Маленька пташка тужно пищала. Кілька хвилин во­на, немов пурхаюче полум’я, кружляла під високим склепінням над вівтарем. Потім вона швидко опустила­ся і впала мертва на вівтар Мадонни.

Але на ту мить, як пташка впала на вівтар, Раньєро був уже там. Він пробився крізь натовп; ніщо не могло зупинити його. І вогнем, що пожирав крильця пташки, він засвітив свічку перед вівтарем Мадонни.

Тоді єпископ простягнув до нього патерицю і виго­лосив:

— Так хоче Бог! Бог став за свідка Раньєро!

І весь народ у храмі, і друзі Раньєро, і недруги — всі перестали сумніватися і дивуватися. Всі вони, натхнен­ні чудом Божим, вигукували:

— Так хоче Бог! Бог став за свідка Раньєро!

Про Раньєро залишається наразі лише сказати, що він до кінця днів своїх насолоджувався великим щас­тям і був мудрий, дбайливий і милосердний. Але народ у Флоренції постійно називав його Раzzо degli Rаnіегі на згадку про те, що його назвали божевільним. І це прізвисько стало для нього почесним титулом. Раньєро започаткував шляхетний рід, що прибрав ім’я Паццо, яке він має й тепер.

Слід ще згадати, що у Флоренції увійшло до звичаю влаштовувати щороку в страсну суботу особливе торже­ство на згадку про повернення Раньєро на батьківщину зі священним вогнем, причому по собору пускали літа­ти штучну засвічену пташку. Урочистості відбулися б і цього року, якби їх нещодавно не скасували.

Але чи правда, як багато хто вважає, що носії свя­щенного вогню, що жили у Флоренції і зробили її од­ним з найпрекрасніших міст у всьому світі, брали собі за зразок Раньєро і вчилися у нього жертвувати собою, страждати і терпіти, — про це ми вважаємо за краще тут не говорити.

Бо всього того, що було вчинене завдяки вогню, що виходив за тих похмурих часів з Єрусалима, неможливо ні порахувати, ні зміряти.