Світлячок

Щовечора, коли сонце ховалося за високі гори на спочинок, а у ліс тихо приходила темна ніч, світлячок вибирався на високий пеньок край лісової стежини і своєю голівкою підіймав ліхтарик. Зовсім крихітний, але його жовтогарячі промінці всю ніч освітлювали стежину, якою ходили мешканці лісу, аж поки червоне сонце знову не з’являлось з-за шпилів далеких гір.

Метелики, джмелі, павуки, жуки-рогачі та безліч інших комах у барвистих киптариках дуже раділи з появи світлячка зі своїм ліхтариком. А йому теж було приємно, адже він робив добро, дарував комахам радість.

На тій стежині, котру осявав світлячок, лежав з усіх боків гострий сірий камінь. Лежав — і ні з місця, навіть пишався, коли його всяк обходив, остерігаючись покалічити крило чи ніжку.

— Хай бачать, який я! — думав про себе чванько.— Ич, як мені всі кланяються! Я — неабиякий камінь! — та й заснув міцним сном.

А з віконечка своєї хатинки, що стояла під пеньком, неподалік від каменя, не зводячи очиць зі світлячкового ліхтарика, дивився маленький пустун — жучок-скакунець у попелястих штанцях.

— От коли б той ліхтарик погас. Сміху було б! Дядько джміль, повертаючись додому, зачепився б за гостробокий камінь та й мішок свій з дарунками загубив би. Мені б усе дісталось! А що, коли той ліхтарик погасити?

І жучок застрибав з кутка в куток своєї хатинки, обмірковуючи лихий намір. Зрештою, надумався. Знайшов шматок гуми і змайстрував рогатку. Кульку зробив з кори старого дуба. Відчинивши віконце, він стрельнув прямісінько у ліхтарик світлячка. Та кулька зачепила тільки краєчок ліхтарика. Світлячок занепокоївся. Але на землі і в верховітті дерев було тихо.

Друга кулька жучка-стрибунця таки влучила в ліхтарик. І ліхтарик погас.

— Як же мені тепер бути? — засумував світлячок.— Незабаром до своїх осель повертатимуться лісові  мешканці. Чи ж втраплять вони обійти той гостробокий камінь?

А жучок-стрибунець причаївся біля віконця та й мовчки спостерігає, що буде, коли дядько джміль повертатиметься додому. Навкруги зробилось темно-претемно. На старезнім дубові крикнула сова. Зашумів сердито вітер.

— Ой-ой-ой! — раптом чує світлячок чийсь голос.— Окуляри свої загубив.

— Беріть праворуч… Правіше, правіше треба йти! — крикнув голосно світлячок.

— Але чом ліхтарик не горить? Я ось окуляри свої загубив. У такій пітьмі додому не доберуся. Без ліхтарика ніяк не обійтися…

Все те чує й жучок-стрибунець. Ось заплакали, натрапивши на гострий камінь, маленькі сонечка.

— Ото щоб не були такі розумні,— впізнавши голос малих, сказав тихенько стрибунець.

Сонечок, як і джмеля, заспокоїв світлячок. Потім він вийшов на стежину і почав усіх, кого не почує, чи побачить, попереджувати про небезпеку.

— Понад рівчак ідіть,— голосно вигукнув світлячок. Потім біля конвалії, а звідтіль — біля широколистої папороті, так і вийдете на нашу стежину. Всім, всім, всім…

— Світлячок, мене чекає мій малий скакунець-стрибунець. Він дуже боязкий у мене,— сказала мати стрибунця.— То я навпрошки пройду. Швидше буде.

— Ідіть, та дивіться навкруги добре,— попередив її світлячок.

— Та вже ж,— відказала та й чимдуж побігла додому.

Тільки-гостробокий камінь обійшла, як тут і сам стрибунець нагодився.

— Мамо! Я тобі назустріч вийшов,— сказав він, потерпаючи зі страху.

— Який же ти у мене розумник ростеш,— похвалила мати.— Давай разом пошукаємо мої окуляри. Дуже погано мені без них…

— А де ж вони, де? — перепитав стрибунець.

— Десь тут біля гостробокого.

Стрибунець наче завмер, а мати продовжувала:

— Не інакше, якийсь бешкетник ліхтарика розбив… Того, хто робить зло іншому, ніхто не любить. Для того й сонечко не так яскраво світить.

— Мамо! — хотів щось сказати стрибунець, та передумав. А мати продовжувала казати:

— Щоб тому, хто нашого ліхтарика розбив, на день народження подарунків не дарували.

— Мамочко! — стрибунець зачепився за гострий камінь.— Тримай мене. Я боюся. Мене злющий камінь за штанці вхопив. Дуже міцно!

Стрибунцеві здалося, що капосний камінь ворухнувся й ніби почав з нього глузувати.

— Мамочко! Він кепкує з мене. Поглянь-но!

— Кепкують з недобрих та злих. Ти ж у мене хороший… Чи не так? — перепитала мати.

Стрибунець не відповів. Він низенько опустив голову, закліпав очима, дістав з кишені рогатку й простяг її матері:

— Це я… Я розбив нашого ліхтарика. Пробач мені, матусю.

— А хіба може бути щасливий той, хто чинить зло? — запитала мати. Вона була добра й мудра.

Наступної ночі на високому пеньку знову стояв усміхнений світлячок і високо над головою тримав крихітного ліхтарика. Він освітлював стежину, а стрибунець-скакунець чатував біля світлячка, щоб ліхтарик більше ніколи не згасав.