Синок-кулик

Поставили свій чум біля самої води пташки кулики і живуть: батько, мати та їхній синок-куличок.

Влітку в тундрі так добре, так гарно! Мати з батьком не натішаться: швидко росте їхній синок-куличок. А то сказати — усім гарний куличок. Однак впертий дуже.

Ось якось літав синок-куличок по тундрі. Злетів на вершину тонкої берізки, на всі боки поглядає. Подивився вниз, а там дівчина-мишка біля земляного чума – своєї нірки розгулює. Одяг у неї гарний вишитий, у косах у неї мідні прикраси дзеленчать, голову назад відтягують. Задивився куличок на мишку, очей відвести не може.

А коли повернувся додому синок-куличок, увійшов до свого чуму, сів, крильця склав, голову опустив — журиться.

Запитує його мати:

— Що з тобою? Чи не захворів?

Відповідає синок-куличок:

— Бачив я дівчину-мишку. Хочу одружитися з нею.

Здивувалася мати, стривожилась:

— Що ти таке кажеш? Ми, кулики, на зиму в теплі краї відлітаємо. А миші тут залишаються. У земляному чумі всю зиму живуть, світла не бачать.

— І я на зиму в тундрі залишусь, — затявся синок-куличок.

— Що ти, що ти, — злякалася мати, — узимку в тундрі люті морози тріщать. Вийдеш із чума, у тебе хвіст до кучугури примерзне: у мишей двері їхньої чуму всі в снігу. Ні, не можна куликам у тундрі зимувати.

Але синок-куличок і слухати нічого не хоче, своє твердить:

— Залишуся та залишусь, — каже.

Увечері повернувся з полювання батько. Мати йому все розповіла.

Думали-думали батько й мати, як обдурити свого сина, відмовляли, відмовляли — та хіба переговориш упертого? Бачать – доведеться їм свого сина на мишці одружити.

— Гаразд, – зітхнула мати, – піду сватати.

І вирушила до земляного чуму під тонкою березкою, де миші жили. Стара мишка побачила несподівану гостю, здивувалася і запитує:

— Чи трапилося в тебе щось?

А мати куличка так сказала:

— У тебе донька-красуня. А у мене синок. Ось я й прийшла.

— Дочка у мене є, — відповідає стара мишка, — але ж літо скоро пройде, і ви, кулики, в теплі країни полетите. А моя донька літати не вміє, по землі ходить. Як же дістанеться вона з твоїм сином за широкі моря, у далекі теплі країни?

Мати кулика запитала:

— А якщо мій синок залишиться у вас на рік?

— Ну що ж, — погодилася стара мишка, — якщо так, то я видам свою дочку заміж за твого сина.

Полетіла мати кулика до свого чума, батько-кулик запитує:

— Про що говорили? Що вирішили?

А вона відповідає:

— Погодилася стара мишка віддати свою дочку за нашого сина, якщо ми залишимо його тут на зиму.

Похнюпився від цих слів батько-кулик, та робити нічого.

— Що ж,— каже,— хай так буде.

Пройшов день-другий і ще трохи – велике весілля влаштували. Гостей з усієї тундри запросили! Усі звірята прибігли. Різні-різні птахи прилетіли. Веселе весілля вийшло.

Тільки батько та мати кулика сиділи сумні. Тому що небо вже осіннім стало, настав час збиратися, з улюбленим синочком прощатися. Як тут не сумувати?

Батько сказав куличку:

— Милий синку мій, залишаєшся ти тут на зиму, бережи себе, з чума не виходь. А навесні, як тільки з’являться проталини, чекай нас.

І піднялися вгору батько і мати кулика. Разом з іншими птахами відлетіли.

А синок-куличок у земляному чумі у мишей оселився.

Зима у тундрі довга. Сонце на небі не показується. Лише іноді північне сяйво різнобарвними вогнями запалає, але в туж мить крижаний вітер завиє, зла завірюха розбушується.

Живе кулик в мишачому чумі місяць. Живе другий. Темно. Димно. Ні зітхнути, ні злетіти.

Він і каже мишці:

— Відчини двері, дим випусти. Я на біле світло хочу подивитися.

Вона відповідає:

— Там холодно. І сонця нема. Потерпи трохи.

Куличок знову:

— Відчини. Пройдусь я. Політаю.

Мишка вмовляє:

— Потерпи. Не ходи. Батько й мати, коли відлітали, просили тебе з чума не виходити, бо хвіст до снігу примерзне.

Але кулику говори не говори, все даремно. Заладив одне — відчини та відчини.

Відчинила мишка двері. Виліз куличок назовні і злетіти не встиг — хвіст у нього до снігу примерз! Тут якраз лисиця повз бігла — хап кулика! – І нема кулика. Одне перо від хвоста залишилося.

Чи довго, чи коротко, а скінчилася нарешті зима. Посвітлішало. Потеплішало. З’явилися перші проталини. Вийшли з чума миші на сонечку погрітися, глянули на небо, а з південного боку щось темне небом летить, сонячне світло застеляє. «Чи не хмара грозова?» – Думають.

Та ні, то не хмара грозова насувається, то птахи з чужих теплих країв летять, у свій рідний край поспішають. Від їхніх дзвінких голосів тундра прокидається, весні радіє.

Раптом дві пташки на землю опустилися, по купинах до мишачого чуму біжать, поспішають. Підбігли і питають:

— Що ж синок-куличок не вийшов нас зустріти? Де він?

А миші відповідають:

— Не послухався він нас, затявся, вийшов із чума і хвіст у нього до снігу примерз. Тільки одне пір’їнка від нього й лишилося.

З тих пір перестали птахи з мишами дружбу водити. А буває і гірше — іноді сова вхопить мишу і далеко-далеко віднесе її у своїх міцних пазурах. Ось так.