Таємниця підводного човна розділи (1-16)

Розділ 1
У якому наші давні знайомі готові з нудьги посваритися

Море — воно для кожного своє.

Хтось, побачивши його, малює в уяві флотилію, сміливих і зухвалих піратів, морські бої. А ще — заселені жорстокими дикунами невідомі острови, що на них штормові хвилі викидають безстрашних морських вовків разом із корабельними уламками. Інших одразу захоплює романтика морських просторів, і на морських берегах мимоволі починають римуватися рядки. Але для когось море — це просто багато води. Більше, ніж у ставку чи річці, можна далі запливати й глибше пірнати. Дехто ж узагалі води боїться: солона вона чи прісна, в морі вона чи в озері, калюжі, ночвах — нема різниці.

Зараз на морському березі, неподалік від тихої затишної бухти, саме зібралися четверо, котрі разом уособлювали усі ці варіанти ставлення до великої води.

Шалені морські пригоди подумки уявляв Данило Лановий, і дивуватися тут нема чому. Хлопчик багато читав, захоплювався історією. Й це зрозуміло, адже тато його, Лановий-старший, теж фаховий історик і, можна сказати, професійний мандрівник: організував разом із друзями туристичну фірму, розробляв захопливі туристичні маршрути Україною…

Правда, небезпечні пригоди й мандри довкола світу Данило пережквав лише в ліжку перед сном, прочитавши перед тим щось цікавеньке, або коли потрапляв у якесь місце, де, на переконання хлопця, без пригод ну просто ніяк. Сам же Данько по можливості намагався уникати в своєму житті різних небезпечних ситуацій. Але коли вже в них потрапляв — бо як від чогось старанно тікаєш, воно тебе наздоганяє! — то виходив з них спритно та гідно. Як і належить людині, котра багато читає, тренує мозок і вчиться думати.

Романтичні вірші народжувалися в голові Галки. Дівчина з кумедними кісками давно потай від усіх намагалася римувати рядки. Спочатку, коли склалося вперше, вона злякалася сама себе, заховала списаний аркуш під подушку, аби не побачив ніхто, а на ранок узагалі все порвала й спалила. Бо не вважала, що зараз час для поезії.

Зрештою, Галка жила в невеличкому місті на Полтавщині. Тамтешні її ровесники серйозно вважали поетів, художників та інших, хто намагається щось створити, трошки дивними. Не зовсім сповна розуму, якщо не сказати грубіше. Єдині, кого ще якось поважали й на кого хотіли рівнятися її однолітки, — співаки та співачки, котрих показували по телевізору. Галка теж часом дивилася телевізор, бо прилад цей придуманий для того, аби його вмикали і вимикали. Але ніяк не хотіла зрозуміти, чому там каналів багато, а показують всюди одних і тих самих співаків. Може, дівчина з кісками також на когось рівнялася б. Проте з тих, кого пропонував телевізор, не подобався ніхто. Про це, до речі, теж краще мовчати: якось вирвалася в Галки різка оцінка чергового кумира однолітків, то на неї три дні тюкали, поки не забулося. Тож надалі про свої захоплення дівчина воліла помовкувати. Складання віршів це теж стосувалося.

Для Богдана Майстренка море справді було лише в кільканадцять разів більшим за Дніпро, де він навчився плавати і навіть перепливав у певних, не дуже широких місцях, — були такі на пляжі в київському Гідропарку. Хоч за чотирнадцять років життя на море хлопець потрапив уперше, особливого враження воно не справляло. Навпаки — попервах солона вода виявилася незвичною, дуже дратувала, доводилося кілька разів на день залазити під душ, аби змити з себе морську сіль, і з цього приводу Богдан завжди бурчав, чим неймовірно дратував Данила.

Ну, а боявся води їхній четвертий друг африканський страус на ім’я Футбол. Він якось утік із страусячої ферми, приблудився до Галки. Дівчинка з кісками приручила його, пригодувала, і став цибатий птах її вірним охоронцем. Від своєї хазяйки Футбол не відходив ані на крок, навіть до школи проводжав. Силу його міцного дзьоба поважали всі довкола, наздогнати швидкий птах міг будь-кого хоч людину, хоч авто, хоч поїзд, хоч літак. Але було в нього своє слабке місце, як кажуть, своя ахіллесова п’ята: до води міг наблизитися лише на пару кроків, далі не йшов. Тож рятуватися від страусового гніву можна було лише в річці.

Та зараз об’єднало четвірку наших давніх знайомих одне: тут, на морі, їм уже було страшенно нудно. Навіть страус занудився, відчуваючи настрій своїх друзів. А назад повертатися ще ох як не скоро — цілих три тижні попереду.

— Може, купнемося? — запитав Богдан, але в голосі його не чулося жодного азарту.

— Хочеш — плавай собі, — байдуже знизав плечима Данило.

— Ні, а ти що пропонуєш? — з ходу почав заводитися Майстренко. — Сам нічого не придумав, а вже той…

— Що — «той»? — повернувся до нього Лановий усім корпусом. — Я тобі нічого не «той». Чого тебе сіпає з самого ранку? Ніхто не тримає — купайся. Якого дідька тут іще робити?

— Даня правий, — зітхнула Галка. — Тільки не гризіться, хлопці. Богдан просто перекупався. Тому так реагує.

— По-моєму, нам уже й нема про що говорити, — зітхнув Данило. — Давайте так: розійдемося у різні сторони і займемося, хто чим придумає. Потім зберемося, поділимося враженнями — раптом у когось виникне цікава ідея?

— А разом, на дві голови, ми вже нічого не придумаємо? — знову визвірився Богдан.

— Чому на дві? — Галка вперла руки в боки.

А мою голову ви вже не рахуєте?

— Заспокойся, — Данило миролюбно взяв дівчину за плече. — Це Бодя мою голову не порахував, — він кивнув у бік Майстренка.

Такими сварками починався вже не перший ранок, і це турбувало Ланового дедалі більше. Коли нема чим себе зайняти, приводу перегризтися довго шукати не доводиться. Данило гостріше за інших відчував небезпеку, та вдіяти нічого не міг. Тим більше, що, за великим рахунком, уся компанія опинилася тут, на морі, через нього.

Виходить, він ніби зобов’язався розважати всіх. А не клеїться…

Не знаючи, як далі підтримувати розмову і чи варто підтримувати її взагалі, Данько відійшов від гурту, повернувся до моря, ловлячи лицем легкий бриз, пошукав, за що б зачепитися очима. Спершу вирішив рахувати чайок, та потім перевів погляд на водяну гладінь. Десь далеко плив корабель — Лановий уже знав, що це судно для прогулянок, місцеві підприємливі люди катають відпочивальників, наші герої звикли бачити його щодня. Потім провів поглядом вітрило яхти. Тоді зупинився на цяточці, яка стрімко й упевнено наближалася до них, за лічені секунди набувши обрисів великого катера.

А за кілька хвилин Данило зрозумів: цей катер тримає курс просто на них. Точніше — в їхній бік. Недалеко від того місця, де вони розташувалися, був доволі широкий пірс.

Розділ 2
У якому на очах у наших героїв відбувається зухвале викрадення

Боковим зором Лановий засік — наближення катера помітили і Богдан з Галкою. Тільки Футбол лишився до цього видовища байдужим, просто походжав берегом, думаючи про щось своє, страусяче. Піддавшись поки що не зрозумілому пориву, Данило неквапом рушив у бік пірса. Богдан і Галка посунули за ним.

Тим часом катер, наближаючись до берега, швидкість не скидав. Навпаки, складалося враження — кермує ним шаленець, що шукає вдячних глядачів. Поза сумнівом, він уже бачив дітей на березі, тому виконав фігуру морського пілотажу спеціально для їхніх очей: розвернувся на повній швидкості, збуривши хвилю, при цьому катер нахилився на бік, ставши майже вертикально, — так автогонщики демонструють їзду на двох колесах. На якусь мить здалося — не втримається катер, перекинеться, доведеться гукати рятувальників. Та враз він вигулькнув з-за хвилі, тримався впевнено, повторив трюк, цього разу збільшивши коло, а коли й це вдалося — розвернувся у протилежний бік. Ось, мовляв, як я можу: і так, і так, і ось так.

Не втрималася Галка — заплескала в долоні. Знизав плечима Богдан — подумаєш. Замислився Данило — чого б це його отак викаблучуватися.

А катер уже скинув швидкість, розвернувся, неквапом підійшов до пірса. Порівнявшись із ним, зупинився, не глушачи мотор. На палубу вийшов чоловік у шортах, сніжно-білій футболці та в капітанському кашкеті, помахав рукою, явно підзиваючи їхню компанію до себе.

— Гайда? — запитав Богдан і, не дочекавшись відповіді, рушив уперед.

Данило й Галка не бачили причин, чому б їм не підійти до катера. Теж посунули, страус подріботів за ними.

Зблизька катер виявився більшим, ніж здавалося. Лановий дуже погано знався на плавальних засобах, їхніх моделях і загалом на всьому морському, цілком справедливо вважаючи себе по вуха сухопутним. Та все ж щось він та й знав, точніше — відчував.

Скажімо, роздивившись катер зблизька, Данило чомусь зробив упевнений висновок: це — військове судно. Точніше, має стосунок до військового флоту. Звичайні, так би мовити, цивільні, катери бачив хлопець багато разів — Дніпром їх он скільки плаває! Цей же чимось від уже раніше бачених катерів відрізнявся. Було в ньому щось таке бойове і загрозливе водночас. Може захистити, але здатен і атакувати.

Щоправда, зараз катер цілком мирно гойдався на воді. А чоловік у кашкеті приязно й широко посміхався.

— Здоров, орли! — привітався він.

— Добрий день, — ввічливо відповів за всіх Данило.

— А як це називається? — вирвалося в Богдана, і він тицьнув пальцем на катер.

— Що — «це»? — не зрозумів Кашкет.

— Модель яка? — діловито запитав Майстренко, всім своїм виглядом доводячи — знавець ще той, навіть видав: — Модифікація цікавить.

— Ти глянь! — здивовано вигукнув Кашкет. — Серйозний чоловік, бачу.

— Так! — Богдан ледь викотив груди.;

— Раз так — тримай кінець!

Кашкет несильно замахнувся, кинув з палуби швартовий трос. Майстренко хотів красиво спіймати — не вдалося, обтягнутий парусиною міцний кінець впав на пірс. Злий на себе через нездатність впоратися з таким надлегким завданням, Богдан зціпив зуби, підняв трос, міцно стиснув обома руками, наче збирався утримати так увесь катер.

— Молодець! — Кашкет не звернув уваги на цю дрібну осічку. — Це, хлопче, патрульний катер.

— Яка швидкість?

— Може розігнатися до п’ятдесяти вузлів, — серйозно пояснив Кашкет і замовк, явно чекаючи реакції.

Тепер Богдан закусив губу. Сам же почав розмову, тепер треба якось її підтримувати, але йому хіба що лишалося тримати трос: зовсім не знався київський хлопчина на звичних для моряків словах і термінах. На виручку прийшов Данило.

— Досить швидкісний, — промовив. — Це десь до ста кілометрів, правильно розумію?

— Так точно, — кивнув Кашкет. — Бачу, грамотний народ. Місцеві?

— З Києва.

— Не всі, — тут же вставила Галка, бо теж не хотіла мовчки слухати чоловічі розмови.

— Пташка ваша? — поцікавився Кашкет, кивнувши на страуса,

— Наша, — хором відповіли Данило з Богданом.

Але Галка і тут не втрималася — поправила твердо:

— Моя, точніше.

Перезирнулися хлопці, знизали плечима синхронно. Твоя — то й твоя. Давненько щось вони крилатого друга не ділили.

— Дражнять її як?

— Це не вона, це він, — уточнила дівчина з кісками. — І не дражнять, а звуть. У нього не кличка, а ім’я. Футболом називають, але може відгукнутися й на Футбика.

— Ти глянь! — знову вигукнув Кашкет.

— А він покататися не хоче?

— Покататися? — перепитав Богдан. — На катері?

— Атож. Не тільки його — всіх можу покатати.

— Це ж не для прогулянок судно, — зауважив Данило.

— Кажу ж — патрульний катер, бойова машина. Але хто сказав, що ви не можете здійснити на його борту свіженьку морську прогулянку?

— Бойова? — пожвавився Богдан. — Що, і зброя є?

— Оснащений — кивнув Кашкет. — Якщо тебе справді цікавить техніка, можу прочитати невеличку лекцію. Модель називається «Мангуст». Сьогодні це чи не найкращий із усіх відомих, багато в чому перевершує західні. Особливо — всякі там американські. Є два кулемети, за потреби можна прилаштувати ракетний комплекс. За великим рахунком, це така маленька швидкісна морська фортеця.

— Прямо так і фортеця! — скептично промовила Галка.

Дівчині з кісками далі було нудно слухати це все — вона мала всі підстави вважати подібні розмови суто хлопчачими. Принципово ніколи не цікавилася нічим, хоч трохи пов’язаним із війною, армією та флотом, не дуже любила історії про амазонок та жінок-воїнів: коли вже на те пішло, подобалися Галці життєписи княгинь, королев, інших видатних жінок, що володіли світом, не беручи для цього зброю до рук. А морем вона б справді прогулялася — ось лиш уявляла себе не на військовому патрульному катері: вабила дівчину яхта під вітрилами.

— Можете перевірити. Час є, покатаю з вітерцем. То як, уперед?

Тепер Данило з Богданом глянули на Галку. Хоч нудьгували до цього моменту однаково, проте відчули обоє — не дуже щось дівчині до душі ця пропозиція. Не вабить її військовий катер, чи боїться вона, хтозна. Не змовлялися хлопці, проте й не уявляли навіть: щойно в голови зайшла однакова думка. Що робити, якщо Галка відмовиться, — самим не погоджуватися, за компанію, чи все ж таки плюнути, лишити її на березі, хай далі тиняється, мов неприкаяна.

— А кулемети покажете? — поцікавився Майстренко.

— Навіть потримати дам. Стріляти — ні, — тут же попередив Кашкет. — Але якщо в кого є фотоапарат, навіть у телефоні, — клацнемо на пам’ять. В школі вчитеся?

— Аякже!

— Хто з ваших однокласників тримав військовий кулемет? Отож-бо!

Пропозиція виглядала щодалі спокусливішою.

— Поїхали, Галко! — сказав Данько.

— Давай, коли ще так попре! — додав Богдан. — Чого боїшся?

— Та нічого я не боюся! — роздратовано вигукнула Галка. — А Футбик? Його куди? Знаєте ж — без мене він ніяк.

— Хай вчиться без матусі! — вишкірився Богдан. — Не маленький уже!

— Знаєш, що! — почала дівчина, та Кашкет миролюбно підняв руку.

— Так, стоп, стоп, народ! Хто сказав, що страусам не можна на борт? У мене такого пасажира ніколи не було! Я теж його сфоткаю тут, своїм друзям покажу. Прикиньте собі картину — страус біля кулемета бойового катера!

— Прикольно, погодився Данило..

— То погнали, чи як?

— Футбик води боїться, — нагадала Галка, але вже не так упевнено і вперто.

— Нема на борту води! — запевнив Кашкет.

— Правда, Галко, чого ти, попустися! — вигукнув Богдан. Він же в тебе уже в кузові вантажівки їздив, і в вагоні мандрував! Нічого не сталося! Хай тепер по морю на катері покатається для повного комплекту!

У Галки вже не було сил сперечатися.

— Ось ми в нього спитаємо, — дівчина повернулася до страуса: — Покатаємось, Футбику?

Замість відповіді страус підстрибнув раз, потім другий, клацнув дзьобом — згоден, мовляв.

— Коли так — тоді гайда, — погодилась нарешті дівчина з кісками.

— Ласкаво просимо на борт! — Кашкет зробив гостинний жест. — Пропустіть уже птаха вперед, хай піднімається. Зараз я камеру принесу, зафіксуємо цей урочистий момент. А тоді викладемо в інтернет, ролик усіх порве!

З цими словами Кашкет зник у відсіку. Тепер уже Галка запросила страуса гостинним жестом, навіть зігнувшись у напівпоклоні, немов пропускаючи поперед себе титуловану особу.

— Піднімайтесь, ваша страусяче величносте!

Сподобалось Футболу таке ставлення. Споважнів на очах, рушив пірсом до краю, наблизився до борту, секунду подумав — і ось цибаті ноги вже ступили з пірса на катер.

Далі все сталося стрімко й несподівано. Ніхто з трійці не встиг оговтатися, як ураз ожив, заревів мотор — і рвонувся білий «Мангуст» уперед на повній швидкості.

Кінець тросу, який Богдан усе ще тримав, так нікуди й не приторочивши, уже майже вислизнув з рук, та спрацювали спортивні рефлекси — хлопець в останню мить стис його в руках, намагаючись вхопитися міцніше, так, ніби це могло допомогти утримати втікача. Трос натягнувся, смикнув, потягнув.

Богдан не пускав — тож полетів, тримаючись за кінець, до краю пірса.

Зник пірс із-під ніг. Шубовснув хлопець у воду — бризки полетіли.

Розділ 3
У якому доведено: страуси можуть ходити по воді

Аж тепер зрозумівши, що сталося, Данило шарпонувся вперед — і зупинився.

Куди бігти? Наздоганяти підступного крадія, котрий на своєму катері стрімко віддалявся від берега з полоненим страусом на борту? Дурне це все, раніше треба було думати. Як же їх розвели — мов тих кошенят мокроносих!

Від безсилої люті Данько тупнув узутою в гумовий капець ногою по пірсу. Та так сильно, що капець не стримався, злетів і, як на зло, упав у море.

Богдан же тим часом незбагненним навіть для нього самого, просто нереальним чином намагався боротися з викрадачем. Навіть опинившись у воді, він не розтис рук, намертво вчепившись у трос. Занурився з головою — і враз виринув, його тягнуло за катером, мов акулу на гачку. Нічого Богдан перед собою не бачив, хоч його очі, попри стіну води, були широко розплющені. Волочився за катером та відфоркувався на ходу.

Чи зрозумів викрадач, що від нього не відчепилися, чи просто вирішив погратися — не ясно: просто катер ураз почав розвертатися праворуч, заклав крутий віраж. Трос на мить послабився, тоді знову натягнувся, рвонуло з новою силою, і тепер Богдан не втримався — хлопця буквально змило водою. Розтиснувши руки, він знову занурився у воду, пірнув, запрацював руками, ногами і виринув.

Аж тепер зрозумів, як далеко відтягнуло його від берега. Не злякався, ще й далі міг запливти. Просто розгубився, зрозумівши: Футбола тепер точно не наздогнати, не знайти. Ось так втратили друга ні за цапову душу, поплив від них страус! Хоч топися, їй-богу!

Полежавши трохи на воді та погойдавшись на хвилях, Богдан зітхнув, повернувся і неквапним кролем поплив назад. Кілька разів озирався на катер — утікач взагалі з май зник десь за смугою обрію. Тьфу, чорт, от же ж засідка!

На пірсі вже сиділа й гірко ридала від розпачу Галка, закривши лице руками й не соромлячись сліз. Данило, не знаючи, що робити і як діяти, так і стояв в одному капці. Його втрачений капець плавав тут же, на воді, біля берега. Такі самі капці, але Богданові, зараз мирно плавали під пірсом.

Підібравши їх, вибрався Майстренко на берегове каміння, покрутив у руках, а тоді з відчайдушним криком закинув по черзі всі три капці подалі, в найближчі кущі.

— Чого, чого ви повелися на таке! — кричала Галка крізь сльози.

— Ага, давай ще винними нас зроби! — огризнувся знизу Богдан.

— Справді, Галко, то вже байдуже — хто винен і хто кого на катер тягнув… І взагалі, — почав Данило і тут-таки замовк, утративши думку, а точніше — зовсім не маючи її.

— Добре хоч телефон не втонув, — сказав Богдан, витягаючи з шортів свій мокрий недорогий мобільник. — Дивно, як він не втонув. Ото було б мені…

— Вам мобільник дурацький у голові! — знову прокричала-проридала Галка, тепер уже на повний голос. — Лановий, хай вже цей роззява — але ж ти в нас найрозумніший! Що ми робимо?

— Чому це я роззява! — обурився Богдан. — Я його ледь не зловив!

— Ой, досить уже! — Данило тупнув босою ногою по бетонному пірсу. — Давайте думати краще! А найліпше — гайда в міліцію!

— І що міліція зробить, розумнику? — парирував Богдан. — Прибіжимо, скажемо — гвалт, рятуйте, поганий дядя на катері страуса в нас украв! Як ти собі уявляєш? Що, по-твоєму, в міліції подумають?

Хоч як драматично склалися події, морський бриз таки трохи остудив Данилів запал. Крути не крути — Майстренко багато в чому правий. Адже перше, до чого додумався домашній хлопчик Данько, шукати допомогу в закону. Тоді як Богдан, хлопчисько вуличний, навіть з невеличким досвідом спілкування з міськими злодійчуками, мислив у таких випадках не головою, а серцем: не буде від міліціянтів реальної допомоги.

Справді, вислухають їх у міліції. Але перше ж питання буде: звідки взявся страус? Далі — невже вони, потерпілі, думають, що викрадач страусів ось так прямо крутитиметься на виду? Навіть стягнувши гаманця, ховаються. А тут цілий птах — його ж треба десь прилаштувати. Потім: страусів викрадають не випадково. Тобто нічого не крадуть випадково, проте коли злодій націлився на живе створіння, тварину, птаха чи плазуна, напевне знає, кому й куди його потім прилаштувати. Точніше — продати за великі гроші. В міліції, скоріше за все, скажуть, що Футбика за той час, поки вони прийшли зі скаргою, вже вивезли подалі від селища Тим паче, що у викрадача швидкісний військовий катер, а це означає, що викрадачі — люди серйозні, організовані, а отже — невловимі.

Та головне не возитимуться з ними в міліції! З принципу не возитимуться! Бо як це: справа про викрадення страуса в трьох школярів невідомим у капітанському кашкеті на патрульному катері?.. Всі ж обрегочуться кругом, пальцями тицятимуть. Нізащо в світі міліціонери такого не допустять.

Отже, безнадійна справа. Зовсім безвихідь. Просто біда.

Але поки Данило так міркував, усе, мов за помахом чарівної палички, сталося раптом само собою.

Точніше, не само собою, але без чарівника не обійшлося. Хоч ніхто з трійці ніколи в чари не вірив, те, що враз почало відбуватися перед їхніми очима, інакшим словом просто не назвеш.

Бо спершу далеко на обрії знову з’явився підступний катер. Данило навіть побачив, як маячить Футбикова голова над бортом його тимчасової тюрми. А потім катер якось дивно смикнувся, мовби штовхнув його хтось. Або щось невидиме для людського ока.

Розвернуло катер поштовхом. Поточився довгоногий птах. Зараз упаде в воду.

— Ой! — вигукнув Данило, голос зірвався на тонке.

Скочила на ноги Галка, теж уп’яла погляд у катер. Нічого не бачив зі свого місця Богдан, тож помчав на пірс. Та поки біг — усе найцікавіше сталося.

Страус утримав рівновагу. Ступив через борт катера. І лишився стояти на поверхні води.

А тоді одразу почав швидко наближатися до берега, подалі від ворогів. Тупцяв на місці, перебирав ногами, крутив головою — але під воду не йшов, тримався. Стримів уперед, неначе торпеда.

Забракло Данилові слів. Мовчки витяг перед собою руку, показуючи пальцем на це неймовірне видовище. Хіба що кумедно замукав. Галка теж не знайшла, що сказати, — застрибала, заплескала в долоні, закричала з радості. Богдан же стояв мовчки. Він узагалі не розумів, що відбувається і як на це треба реагувати/

А Футбол, махав крилами, ніби збирався стати першим страусом, що навчився літати.

Він уже зовсім наблизився до пірса, однак за пару метрів до остаточного порятунку раптом завмер.

— Сюди! Сюди! Футбику, сюди! — хором закричали всі троє.

Скидалося нате, ніби птах ніяк не міг на щось наважитись.

Потім викинув зовсім уже дивний фінт. Розвернувся й почав рухатися по воді колами в радіусі пірса, але не наближаючись до нього впритул.

Ось тоді Богдан Майстренко зробив те, чого за інших обставин не вчинив би ніколи. Йому навіть у голову не стрілило б повестися так із дівчиною. А надто — з Галкою, якій він колись уранці нарвав польових ромашок. Йому ніхто не підказував. Чомусь Богдан просто зрозумів — діяти треба так, а не інакше.

Замахнувся, збираючись ударити Галю. Та в останній момент зупинив руку, немов передумавши. Забрав у жмуток її праву кіску, смикнув, не шкодуючи сили.

— А-а-а-й-яй! — заволала дівчина від різкого болю. Не зупинило це Богдана знову смикнув, цього разу навіть сильніше.

Галка закричала знову, з несподіваного переляку навіть не думаючи боронитись. Але водночас із цим криком болю й розпачу, в якому чулося благання про порятунок, сталося те, на що Богдан дуже розраховував.

Одним величезним, неймовірним, не баченим раніше, просто неможливим стрибком страус подолав відстань між водою та твердю. Інакше не можна: адже на очах Футбола ображали його кращого друга й хазяйку. Кривдника треба покарати І ось цього не зміг передбачити Богдан, приймаючи єдине правильне й водночас дуже ризиковане рішення.

Стрибок удався. Страус стояв на пірсі, готовий до бою.

Атаку почав негайно.

Розділ 4
Який із сумом доводить: порятовані теж можуть бути невдячними до рятівників

Жодного разу за увесь час знайомства з шаленим страусом не відчув Богдан Майстренко на собі міць його дзьоба та силу довгих ніг.

Хоча бачив не раз, як Футбол у хвилини шаленства пускав у діло свою даровану природою зброю. Вороги тікали з диким криком, потім довго лікували забиті місця і після того намагалися обходити десятою дорогою не лише самого страуса, а й тих, кого птах вважав своїми друзями та завжди кидався боронити. Та зараз Богдан зрозумів: найдорожчою людиною для Футбола все одно лишається дівчина з кісками. Галка була першою, хто дав бездомному страусу притулок на чужині — а Україна для птаха, народженого в Африці, була на той час чужою. Це вже потім птах її полюбив як другу рідну домівку. Галку ж вважав другом, сестрою і мамою водночас.

Ось чому інші, наприклад, Данило з Богданом, теж вважалися друзями страуса. І варто комусь образити або цих хлопців, або інших, які припали страусові до серця, мирний кумедний птах враз перетворювався на справжню бойову машину. І отоді — ховайтеся, кривдники. Але підняти руку на Галку не міг собі дозволити, за страусячим кодексом честі, ніхто. У подібних випадках друг миттєво перетворювався на ворога.

Богдан зрозумів це, коли Футбол, як здалося хлопцеві — просто в повітрі! — почав гнатися за ним. Ще пару хвилин тому, придумавши спосіб врятувати страуса від падіння в незатишну для нього воду, Майстренко ні про що більше не думав. Навіть зробив поправку на те, що вони зі страусом усе ж таки друзі й великодушний птах усе зрозуміє. Не врахував хлопець одного — інстинктів бойового птаха. І, звісно, власних сил не розрахував.

Дивом уникнувши страусового дзьоба, спрямованого просто в голову, Богдан ухилився від копняка з непритаманною для себе грацією балеруна. Та далі почалися проблеми: Футбол погнався за ним. Довго бігати від найпрудкішого птаха на світі хлопець, тим більше — босий, навряд чи зміг би. Навіть враховуючи, що він спортсмен, капітан футбольної команди і здобув перед канікулами почесне третє місце на юнацькому чемпіонаті Києва зі східних єдиноборств.

Жодна спортивна підготовка не рятувала від стрімкої атаки страуса. Богданові вдалося виходити з-під ударів лише дивом. Замість тікати подалі, що дорівнювало поразці, інстинкт підказав хлопцеві інакшу тактику. Він запетляв зайцем, бігаючи по колу й плекаючи слабку надію закрутити птахові голову. При цьому Майстренко вперто не хотів кричати: стримувати розпачливі верески та прохання допомогти хлопець вважав у цій ситуації певним виявом мужності й витривалості.

Але розв’язка невблаганно наближалася. Уже тричі міцний дзьоб Футбола ледь не сягав маківки, скроні та плеча Богдана. Двічі вдалося вберегти зад від копняка, хоча востаннє кістяна нога птаха навіть торкнулася сідниць. Дихання почало підводити Богдана, рясний піт заливав очі. З цього двобою хлопець уже готовий був вийти переможеним, аби лиш це все швидше закінчилось. Правда, були застереження, що вихід може відбутися ногами вперед…

Права нога раптом втратила опору, зашпорталася і підломилась. Одразу ж заломилася в коліні й ліва. Відчувши, що падає, Богдан за спортивною звичкою встиг згрупуватися, впав на руки, перекотився через голову, сам собі нагадавши футбольний м’яч. І тут же з жахом уявив — ось зараз страус почне за своєю звичкою ним гратися. Заплющив очі, чекаючи на неминучу розправу.

Проте нічого не сталося. Лишень почув крізь дзвін у вухах:

— Назад! Назад, я сказала! На місці стій!

У відповідь — погрозливе клацання пташиного дзьоба.

Перевернувся Богдан на спину. Розплющив обережно одне око. Потім — друге. Світ перестав перед ним хитатися. І побачив хлопець перед собою Галчині ноги.

Дівчина з кісками стояла просто перед ним, майже впритул до лежачого. Над нею височіла довга страусова шия, невпинно клацав дзьоб.

Але Галка, ставши між птахом і Богданом, широко розкинула руки, кричала грізно й дзвінко:

— Скільки тобі казати! Поганий птах! Назад!

Поруч уже тупцяв Данило, але якось так не дуже впевнено. Не було в Ланового стійкої віри в милосердя страуса щодо самого себе. Адже запросто міг потрапити під роздачу — просто як Богданів друг. Тож стояв осторонь, із притаманною для себе розважливістю знайшовши шлях для можливого відступу й порятунку — море. В разі чого готовий був просто пірнути з пірса, не розуміючи, чому Богдан не зробив так само, почавши з Футболом безнадійну гру в квача на березі Мабуть, від шоку, вирішив Данило.

Тим часом від наказів Галка перейшла до вмовлянь, навіть тон змінила «так мами говорять до неслухняних, але все одно таких любих дітей.

— Ну, Футбику, досить уже. Побігав — і буде. Нічого зі мною лихого не сталося, ніякого лиха. Бачив — жива я, здорова, навіть коси цілі. Зовсім на Бодю не злюся. Так треба, розумієш? Так було треба — для тебе в першу чергу! Тебе ж рятували, дурненький! Ну, пробач нас, пробач!

Озирнувшись на Богдана, котрий усе ще лежав на землі, Галка враз стишила голос, промовила одними губами:

— Проси пробачення. Проси бігом.

Не розуміючи, у чому винен перед птахом, Богдан, тим не менше, слухняно загукав:

— Вибач мені, Футболе! Прости, старий, не хотів я!

— Бач, він визнає, — знову повернулася дівчина до страуса. — Усе добре. Кається Бодя, не буде так більше. Все, мир-дружба?

Глянув Футбол через Галчине плече на лежачого Богдана. Чи то зрозумів — навіть бойові страуси лежачого не б’ють, чи справді подарував хлопцеві, а чи, радше за все, заспокоївся — адже все гаразд із дівчиною. Як би там не було, клацнув Футбол дзьобом востаннє, підстрибнув, розвернувся і гордо відійшов убік: мовляв, живи поки що.

Обережно підвівся Богдан. Обтрусився. Посунув за страусом, навіть спробував погукати:

— Футбику, то як — мир?

Але страус глянув на хлопця через плече, витягнув голову, клацнув загрозливо дзьобом: не лізь, мовляв. Потому рушив далі, вже не вважаючи за потрібне приділяти прикрому хлопцеві свою увагу.

— Чого це вік? — спитав Богдан Галку, яка краще за інших вивчила повадки свого улюбленця.

— Не чіпатиме, — розтлумачила дівчина. — Та краще все одно не підходь до нього. Сердиться.

— Надовго?

— Хтозна, — Галка знизала плечима. — Мо’, до вечора попустить, і вже завтра все буде як колись. А може — назавжди. До кінця життя.

— Чийого? Мого чи його?

— Людина живе довше за страуса — сухо відповіла Галка. — І досить. Ти сам винен.

— У чому це я винен? — почав заводитися Майстренко. — Сам би він ніколи не…

— Стоп!

Це нагадав про себе Данило — піднявши руку, мов рефері, двома кроками наблизився до друзів, опустив правицю, ніби розділивши обох.

— Ти чого? — здивувався Богдан.

— Стійте, кажу. Не про те сперечаєтесь.

— Нічого собі — не про те! Мене мало не вбили, а ти…

— Спокійно, — перервав його Данило, піднісши голос. — Що сталося — те сталося. Не знаю, чи можна було таке передбачити. Але й не варто вважати страуса невдячним. Ми з вами не про те говоримо. Справді, сам Футбол ніколи б не вибрався з води на сухе місце. Знаєте, чому? Бодю, ти пірнав з пірса — глибоко там?

— Доволі глибоко! Навіть двометровому баскетболістові по маківку!

— Не знаю про баскетболістів, але страус точно потонув би. Ну, не те, щоб зовсім потонув, ми б не дали. Та впав би в воду, наковтався, почав би борсатись… Ми б утрьох довгенько порались біля нього. Та ми за всім цим про дві важливі обставини забули. Перша страуса викрали у нас на очах, і я поняття не маю, хто. Але викрадача ми хоча б бачили й можемо при нагоді впізнати. Яким чином у нас на очах страус повернувся назад — ось загадка із загадок. І ось у чому треба розібратись. А не людину з птахом мирити. Хіба ні?

Розділ 5
У якому говорять про монстрів і міркують, де в них лігво

Справді — правильно Данько Лановий каже. Як завжди… ну, або як у більшості випадків.

Де й поділася нудьга. Страус далі гуляв берегом моря, схоже, так і не зрозумівши До пуття, що з ним щойно сталося. Лагідний бриз трошки остудив розгарячілі голови нашої трійці.

— Здається, я знаю, хто хотів поцупити Футбика, — заговорила Галка.

— О! І мовчиш? — дорікнув Данило.

— Просто я не надала цьому особливого значення. Думала — пожартував хтось. Ви ж самі знаєте, як часто до нас із страусом чіпляються різні люди, хоч би де ми з’явилися. Це ж удома до нього всі звикли. А так проходу не дають. Минулого року, пам’ятаєте…

— Можна ближче до нашої проблеми? — доволі грубо урвав її Богдан, усе ще лютий, що саме слабка дівчина врятувала його, спортсмена, від скаженої пташки. — Ми все це добре пам’ятаємо.

Галка роздратовано повела плечима.

— Позавчора ви купатися погнали, а ми з Футбиком пішли в селище прогулятись. Просто для різноманітності.

— Ага, тобі ще позавчора купатися набридло, — визнав Богдан, — І що?

— А те, що підійшов до мене якийсь чоловік. Не скажу, що знайомий, бо в нас тут усі незнайомі. Але раніше не бачила його. Підійшов і почав цікавитися страусом. Знаєте, як завжди це буває..і Поговорив, поговорив, а далі питається: за скільки, мовляв, я продам йому пташку. Таке мені теж багато разів пропонували, нічого дивного, ось чому це мене й не насторожило. Не продається, кажу. Чоловік торгуватися почав, називав якісь такі Суми… Коротше, високі досить.

Для мене високі. Але я ніколи нікому друга не продам, тому й цифри ці не запам’ятала. Та й не думала тоді, що він серйозно. Просто знічев’я грається, дражниться. Знаєте, не був він схожий на серйозну людину, яка має такі серйозні гроші. Взагалі не тягнув на людину з грошима.

— Який він був на вигляд? — поцікавився Данило.

— Звичайна зовнішність. Без особливих прикмет. Зустріну — впізнаю. А так — ні.

— І промовчала про таке, — бурчав далі Богдан.

Звідки ж я знала, що це важливо!

— Не сваріться, — знову закликав Данило. Отже, з цього моменту будемо пильні й обережні. Футболом тут хтось серйозно зацікавився, і боюся, що спроба викрасти нашого друга буде не останньою. І навряд чи врятує його хтось у такий дивний спосіб.

— А ось тут давайте поміркуємо! — Богдан трохи подався вперед. Птах стояв на воді і мчав до нас із шаленою швидкістю. Погано, що страуси не говорять, бо він би точно розповів, як сталося таке диво.

Данько ляснув у долоні, вкотре закликаючи друзів не розпорошувати увагу й зосередитись.

Але ми ж дорослі сучасні люди. В дива не віримо… Тобто не віримо в дива, що творяться самі собою. Всяке диво здатна зробити лише жива істота. Отже, нашого дорогого Футбика теж урятувало від невідомих злодіїв ще невідоміше створіння. Страус стояв у нього на спині. Як додумався перестрибнути туди з катера — не знаю. Але це ми зараз опустимо — Бог його зна, що в нашого страуса в голові. Мене більше цікавить саме створіння.

— Думаєш, що то було щось живе? — перепитав Богдан.

— Ага, — кивнув Данило. — Розумна мисляча істота. Коли Футбол мчав сюди, ви, зрозуміло, не зводили очей з нього. Згоден, вражаюче видовище. Мене воно теж спочатку зачарувало. Але птах сам собою по воді пересуватися не міг. Тож я почав шукати, за що б зачепитися поглядом. Мав же Футбик на чомусь, а точніше, на комусь, стояти! Ще й тримати рівновагу!

— Я нічого й нікого не бачив, — визнав Майстренко.

— Аналогічно, — призналася Галка.

— Можна сказати — я теж, — кивнув Данило. — Проте під водою таки щось було. Вдалося розгледіти темну і досить широку спину, що трималася над водою. Причому я б ризикнув сказати — на одному рівні з водяною поверхнею.

Ілюструючи свою розповідь, Данько навіть почав показувати руками, як виглядало з берега побачене ним видиво. Та друзі не особливо придивлялися до його пантоміми: надто вже неймовірним і простим водночас виявилося Данилове відкриття.

— Чому ж воно не підійшло близько до берега? — поцікавився Майстренко.

— Біля пірсу для нас із тобою доволі глибоко. Човен пристане, катер підійде. Але підводний мешканець таких розмірів, які ми можемо собі уявити, — навряд. Саме тому, думаю, створіння ходило колами. Підпливти ближче не мало можливості.

— Може, виказувати себе не хотіло? — висунула версію Галка.

— Але ж воно вже засвітилося як рятівник нашого Футбола. Думаю, показати себе ближче, в усій, так би мовити, красі за цих обставин підводне створіння могло. Почату справу логічно доводити до кінця. Значить, перешкодити нашому остаточному знайомству могли винятково несприятливі технічні причини. Незадовільна глибина біля пірса, наприклад. Зрештою, іншої причини поки не бачу.

— Але ця істота дружня, як ти вважаєш?

— Мабуть, так — якщо страуса врятувала, — визнав Данило.

— Тоді ти готовий пояснити нам логічно — з ким або з чим ми мало не познайомились? — прямо запитала Галка.

Данило відповів не одразу. Постояв, подивився на море.

— Батько якось розповідав про кримського монстра, — мовив нарешті. — Його вперше бачили в Чорному морі десь сто років тому. Хочете точніше — дев’яносто, хоча особливої ролі це не грає. Все одно монстра не зловили. Та й бачили не так живу істоту, як залишені нею сліди на піску.

— Вилазив на берег?

— Вилазив, — кивнув Данило. — Тільки, повторюся, на власні очі його ніхто не бачив. Судячи зі слідів, то міг бути величезний водяний змій. Рептилія. Тато казав — на пошуки монстра в ті часи відрядили цілий військовий підрозділ. Як ви розумієте, нікого солдати не вполювали. Іншим разом, приблизно через три десятки років, подібну істоту бачили знову. Тільки зовсім біля іншого берега.

— Монстра бачили чи знову — сліди? — перепитав Богдан.

— Ніби монстра. Але очевидець був один. Вчені приїхали, сиділи в засідках досить довго, проте нічого не висиділи. Правда, в той самий час хвилі викидали на берег тіла мертвих дельфінів, черева яких були пошматовані гігантськими зубами. Говорили — то гвинти корабельні зробили. Але дельфіни — чи не найрозумніші з морських мешканців і ось так, по-дурному, під днище судна вони б не потикалися.

Тепер прийшла черга мовчати іншим. Аби зібратися з думками, Богдан навіть спустився до води, підібрав свої гумові капці, а коли повернувся назад і взувся, — промовив:

— Я десь чув про бойових дельфінів. Ніби це засекречений проект, який діє досі. Випустили такого бойового дельфіна в море. Тут — катер зі страусом на борту. Ось і вирішила розумна риба нам допомогти.

— Нам — чи страусу? — не без іронії перепитала Галка.

— Запитай про це дельфіна, як зустрінешся з ним, — огризнувся Богдан.

— Я погодився б із цим, — зауважив Данило. — Бо теж чув і читав про бойових дельфінів. Тварини надзвичайно розумні, під наші теорії цілком підходять. Крім однієї деталі, досить важливої: спина в дельфіна не така широка. На ній ще можна сидіти, так Іхтіандр робив. Але аж ніяк не стояти, вона ж слизька, не втримаєшся.

— Хто робив? — не зрозумів Майстренко. — Іхті… хто?

— Іхтіандр, — зітхнув Лановий. — Людина-амфібія з фантастичного роману. Почитай, корисно. І знаєш, — пожвавився раптом, — дуже вчасно я про нього згадав.

— Про Іхтіандра свого? Це теж монстр?

— До певної міри. Йому в дитинстві тато-вчений пересадив зябра молодої акули. На суші чоловік довго жити не міг. Але не про героя мова. Знаєте, коли його придумали? Саме в ті часи, коли у Чорному морі почали бачити підводних монстрів уперше! Все правильно!

— Що правильно? — майже хором запитали Богдан із Галкою.

— Здебільшого все неймовірне пояснюється з часом досить просто: витвір рук людських чи людської уяви! — Данило багатозначно підняв вказівного пальця догори. — Припустимо, Футбика врятувала гігантська риба. Сама вона набула таких розмірів, сама отримала інтелект, потрібний для такої справи? Не думаю. Без людського генія — чи без людського лиходійства — тут навряд чи обійшлося.

— Чого це ти згадав про лиходійство? — здивувалася Галка.

— Бо я сам читав, та й історія свідчить: часто геній і лиходій вживаються в одній людині доволі тісно. Ви можете чітко сказати, яку мету могли мати подібні експерименти з гігантськими рибами? Для якої мети з риб виводять жахливих монстрів? Мовчите? А я готовий пояснити. Для цього треба хоча б знайти сліди цього підводного велетня.

— Ха! Шукай вітра в полі й слідів на воді! — реготнув Богдан.

Перш ніж відповісти, Данило повернувся лицем на північний захід. Так вони всі стояли, коли стежили за дивними пригодами на морі.

— Бачите? — показав перед собою.

— Обрій, — мовила Галка.

— Нічого не бачу, — признався Богдан.

— І не треба. Звідси не видно, — терпляче пояснив Данило, витяг руку перед собою. — Але те, що ми домовилися вважати підводним монстром чи просто гігантською рибою, прийшло звідти.

Палець, немов стрілка компаса, показав праворуч, тримаючись при цьому під певним кутом.

— Що з того? От любиш ти, Лановий, заморочити!

— Коротка пам’ять у вас. Забули, куди нам ходити заборонено? Точніше — не бажано, не рекомендовано? Он туди, в тому напрямку!

Там же стара бухта, корабельне кладовище! Звідти воно припливло, не інакше!

Не стримався Богдан — ляснув себе по лобі, реготнув щасливо. Так, ніби це він зробив відкриття, котре тепер виглядало простою дитячою загадкою з очевидним рішенням.

— Правильно! — вигукнув він. Супер! Ти голова, Данько! Де ще ховатися монстрам, як не на кладовищах? Хай навіть корабельних! Все, рулимо туди на розвідку!

Інакшої пропозиції Данило від Богдана й не чекав. Глянув на Галку — нічого не запитував, погляд прояснив усе без зайвих слів.

— Куди ви — туди я, — відрізала вона, зиркнула на страуса і виправилася: — Куди ви — туди й ми.

Не радилися довго, адже кримське сонце вже й так було в зеніті.

Рушили.

Розділ 6
Обов’язковий, який нагадає новим читачам про наших героїв та дещо пояснить

Поки Данило Лановий, Богдан Майстренко та Галка долають свій шлях, а за ними йде страус на ім’я Футбол, є час розказати, як і чому компанія наших давніх знайомих опинилася раптом у Криму, на березі Чорного моря.

Напевне, варто докладніше познайомити всіх тих читачів, які щойно до нас долучилися і не знайомі з попередніми пригодами Данька, Богдана та інших. Вам же, наші люб’язні постійні читачі, не варто швидко перегортати ці сторінки. Бо вам теж слід дізнатися щось важливе. Адже ви напевне чекаєте — ось зараз з-за рогу вибіжить гамірна ватага Льоньки Гайдамаки, до них приєднаються Варка Рудик з її клаповухим братом-близнюком Андрієм на прізвисько Вухо, а десь на теплому піску гріється, чекаючи на свій вихід, мудрий дід Гайдамака. Це ж його доречні поради раніше частенько допомагали нашим героям вийти з небезпечних ситуацій, а такі завжди виникають, коли шукаєш старовинні скарби.

Так-так, на момент, коли ви читаєте ці рядки, Данило з Богданом уже вважаються доками у цій справі. Якось знайшли скарб, закопаний козацьким полковником Іваном Лиховієм на Полтавщині. Іншим разом розгадали складну загадку, складену перед смертю інженером Михайлом Ружичем, побратимом легендарного народного героя Устима Кармалюка, — так знайшли, подолавши чималу відстань під землею, діамант рідкісної величини. Все це відбувалося з неабияким ризиком для життя хлопців. І всі небезпечні ситуації долали вони разом із Льонькою, Галкою та іншими друзями. Звісно, не кажучи вже про страуса — без прудкого твердодзьобого Футбола затримання озброєних злочинців просто не відбулося б.

Що ж сталося з численними друзями наших героїв? Де їхні старші товариші? Не хвилюйтеся — усі живі та здорові. Просто в плани Ланового-старшого, батька Данила, зовсім не входило цього разу збирати цілу гоп-компанію в одному місці. Йому не бракувало мороки й без них. Уже мав невеселий досвід: варто лишити дітей самих, як вони тут-таки встряють у такі халепи, де без міліції просто не розібратися. А зайвий раз мати справу з міліцією Лановому-старшому не хотілося. Адже його син і його друзі не якісь злочинці, просто діти, які ростуть. Допитливі діти, більше жодних гріхів за ними не водиться — якщо цікавість і допитливість вважати гріхом.

Не можна сказати, що Данило Лановий у компанії був лідером. Навпаки, його здібності часто брав під сумнів його кращий друг Богдан. Цей хлопчик, якого виховувала тільки мама, на якийсь час був відбився від рук настільки, що навіть потрапив до невеличкої вуличної банди. Щоправда, вчасно від неї відійшов, тут зовсім випадково допоміг Данило. І виявилися нові знайомі зовсім різними. Лановий добре грає в шахи, вчиться не на «відмінно», але стабільно — на «добре», багато читає, знає англійську мову. Майстренко до знайомства з Даньком читав дуже мало, можна сказати — не читав нічого, займався спортом, і то — вряди-годи, кидаючи гурток за гуртком, і всі на ньому ставили хрест. Лиш несподівана дружба врятувала хлопця від кривої стежки, це всі знайомі визнавали.

Звісно, поруч з Данилом Богдан теж виглядав серйозно, навіть під впливом друга почав братися за книжки, — та все ніяк не міг змиритися з тим, що коли збираються поруч Розум і Сила, на лідерство розумний чоловік може претендувати значно частіше, ніж фізично сильний. Ось і виникали між хлопцями суперечки на цьому грунті. І що старші вони ставали, то частіше сперечалися. Правда, здебільшого Богданові в багатьох ситуаціях врешті доводилося визнавати правоту Данила. І це, за великим рахунком, не могло не тиснути на хлопця, який теж хотів би зробити щось значне: вирішити складне завдання, прийняти важливе рішення, знайти прийнятний вихід з глухої ситуації, а не гупати головою в стіни.

А тут слушна нагода намалювалася — цього літа Лановий-старший вирішив зайнятися Кримом. Дотепер півострів його не цікавив. По-перше, тут без нього вистачало заробітчан, що організовують різні екскурсії. По-друге, репутація кримського узбережжя була не найкраща: сервіс поганий, ціни — високі, настрої населення — песимістичні, місцеві мешканці жадібні та злі, обстановка в цілому несприятлива. Ліпше вже показувати людям старовинні замки і водити їх горами.

Та недавно все для Данилового тата змінилоя з точністю до навпаки. Чому треба миритися з тим, що про Крим кажуть тільки догане? «Чому ця частина країни не може мати українських перспектив?» — так прямо й запитав Лановий-старший просто в прямому телевізійному ефірі на всю Україну. Довго питання не гуляло, відповідь не забарилася. Він отримав певні стартові кошти для власного амбітного туристичного проекту, який працюватиме не лише на імідж Криму, а й по-новому відкриє його для всієї країни. А відтак Україну — для світу. Ті, хто слухав. Ланового-старшого, відчули перспективу.

Ну, а він думав недовго — почав збиратися. Сина хотів відправити на Полтавщину до бабусі разом з Богданом — так уже повелося. Там у хлопців давні друзі, спільні спогади, там вони після пригоди з козацьким скарбом — місцеві герої. Аж раптом плани змінилися. Можна сказати — розвернулися на сто вісімдесят градусів.

І все через Галку.

Коли вже бути зовсім точним — через страуса. Але Футбола без Галки уявити неможливо. Так само, як дівчину з кісками — без страусового ескорту,

Знайшовся тими днями в Ланового-старшого партнер, котрий вирішив створити в Криму парк живої природи. Не зоопарк, де звірів тримали у клітках, в неволі, а великий природний заповідник. Крим, на думку того чоловіка, для втілення подібної ідеї підходить ідеально. Зрештою, тут щонайменше п’ятдесят останніх років знімають кіно про Дикий Захід і Латинську Америку. Навіть Африку — і ту спритні кіношники змогли облаштувати на українському півострові. Не кажучи вже про наукову фантастику: якщо треба зняти інопланетянина на іншій планеті, Крим для таких фантазій підходить найкраще.

Ось чому Лановому-старшому запропонували всі потрібні умови, аби доставити в Крим справжнього африканського страуса. Хай там поживе, хай за ним стежать, досліджують, описують. Висновки повинні дуже допомогти у подальшій роботі над створенням такого заповідника, Відчув Лановий-старший перспективу й для себе, довго не думав, переговорив з Галчиними батьками, ті — з Галкою. Дівчина ніби й не заперечувала, хай Футбол допоможе в хорошій справі.

Одна проблема: без неї страус нікуди. Вона б ще без улюбленця, зітхнувши, потерпіла, але без неї з норовистим птахом ніхто не впорається.

Тоді настала черга зітхати Лановому-старшому. Що вдієш: доведеться відправляти страуса до моря разом з Галкою. Саму дівчину не залишиш. Футбол, може, хороший охоронець, проте не зовсім та компанія, яка потрібна дівчині на цілий місяць. Виходу іншого нема — зібрав тато сина Данила в дорогу, а разом з ним і Богдана, аби в Києві влітку не валандався.

Поселили трійцю разом з птахом неподалік від невеличкого кримського селища. Колись тут жили рибалки, навіть завод невеличкий був, тепер — порожньо й тихо, хіба курортники — «дикуни» хати винаймають недорого. Все тут для відпочинку є, інакше б колись давно не звели поруч із селищем дитячий табір. Нині, ясна річ, табір занедбаний, дітей там нема. Але саме тут почали зовсім недавно ремонт, треба ж оздоровчі бази відроджувати. Є один відремонтований корпус, там наших героїв і розмістили.

Вирішив Лановий-старший усе дуже просто, по-сучасному. Діти вже не аж такі діти, слава Богу — по чотирнадцять років. Продукти можна в селищі купити, Галка дівчина бойова, самостійна, каструлям і сковорідкам за потреби дасть раду. Телефони є, гроші — теж. Нема, правда, телевізора та комп’ютера з інтернетом, але це, за спільним рішенням батьків, навіть на краще. Хай голови відпочинуть, провітряться на морському повітрі. Гуляти усім трьом особливо не буде коли. Завдання серйозне: спостерігати за поведінкою африканського страуса в умовах Криму. Можна сказати, ціла наукова робота. Тож не підкачайте, шановні.

Спочатку всі троє зраділи — свобода, чи не вперше за їхнє життя. Кілька перших днів пролетіли непомітно. А потім приїлося все. Коли дні однакові, це важко терпіти активним і спраглим до пригод юнакам. Ось звідки та нудьга, яку ми застали на початку цієї історії.

Але тепер трійця відразу загорілася нова пригода світить. До того ж сліди ведуть туди, куди їм потикатися не те, щоб заборонили, але не радили. Корабельне кладовище, загадкове, заборонене, мабуть, небезпечне місце.

До речі, вони саме до нього наближаються.

Розділ 7
Читаючи який, будьте обережні — там з’являються злі собаки

Ті, хто ніколи не бачив звалища кораблів, можуть уявити собі все, що завгодно.

Не помилиться ніхто: не буває корабельних цвинтарів, схожих між собою. Зрештою, уява малюватиме стародавні пароплави з пробоїнами в днищах. Або — древні піратські галеони, чиї трюми забиті так і не знайденими за сотні років золотими дублонами. Ще фантазія може намалювати затонулі кораблі, до яких треба пірнати, і водолаз опиниться в похмурому підводному місті, де всюди чигають хижі акули, підступні восьминоги, вибілені морською водою людські кістяки, черепи, вишкірені моторошними посмішками. І все це старанно охороняє морські таємниці, яким переважно понад сто або й більше років.

Насправді те місце, куди прийшли Данило, Богдан і Галка зі страусом, кладовищем кораблів можна було назвати досить умовно.

Вийшли вони до мису, що його місцеві давно охрестили Корабельним, і ніхто не знав до пуття, хто й коли вперше це придумав. Колись багато-багато років тому на мис великим штормом викинуло старий суховантаж. За інших часів корабель, напевне, ремонтували б. Але кому охота возитися сьогодні зі старими суднами, коли новим не можна дати ради… Залишили так.

Спочатку знаходилися спритники, що намагалися порізати суховантаж на брухт. Для охорони виставили спеціальний пост, навіть спорудили сарайчик від дощу та вітру. Охоронці ж від нудьги пригодували тут кількох приблудних псів. Врешті довго стерегти корабель Виявилося надто витратно, перспектив на друге життя іржаве судно не мало, тож охорону зняли. Люди пішли, а собаки лишилися.

Тим часом не стояло життя на місці. Старі баржі, катери, звичайні човни — всякі плавзасоби, що відживали свій вік, буксирами доставляли саме сюди, на мис Корабельний. І лишали їх тут, як кажуть, до кращих часів. Проте ці часи ніяк не наставали, а люди поступово звикли до того, що є куди відтягти чергове непридатне для спуску на воду суденце. Таким чином біля мису Корабельний утворилося невеселе звалище, яке в селищі назвали корабельним кладовищем.

Нікого не здивували б моторошні легенди про різних привидів, яких тут, серед іржавих суден і суденець, можна зустріти. Проте, хоч як це дивно прозвучить, не потойбічними почварами лякають гостей місцеві жителі. Зграя бездомних псів набагато страшніша. Зуби в них реально гострі, люті до нестями, здичавілі — наплодилося їх чимало на Корабельному за цей час. Така собі невеличка собача колонія. За свою територію вся зграя не часто виходить, але й нікого чужого сюди не пускає. Хто ж чужий для тутешніх псів? Та хто завгодно!

Знали про це наші герої. Точніше, розуміли: на Корабельному, довкола звалища суден, небезпечно. Собаки там бігають бездомні. Але не це всіх зупиняло — насправді кладовище іржавих кораблів поки що не приваблювало нікого з трійці. Не кажучи вже про страуса. Футббла мало цікавило все, пов’язане з морем. І тут така нагода — таємниця на обрії, сліди ведуть у небезпечне місце: вперед, тільки вперед. Тим паче, що ніхто з трійці собак не боявся. У Галки в дворі песик жив, Ланові недавно собаку завели, Данько навіть привчив себе з новим членом родини гуляти. А Богдан — той взагалі на чотириногих друзів людини, що бігали київськими вулицями й скверами, особливої уваги ніколи не звертав.

Даремно вони так себе заспокоювали.

У всяїсому разі, приблизно така, однакова для всіх, думка зродилася в голові кожного з них, коли вони наблизилися до Корабельного.

Спочатку все було тихо. Сонце світило, шуміло море, дув приємний вітерець. Ніякої небезпеки не передбачалося. Навіть коли з надр старого іржавого металу, на який перетворилися стягнуті докупи судна, вибрався собака, невеличкий, рудий, вухатий, увесь такий кумедний, ніхто не насторожився. Навпаки, Галка радісно вигукнула:

— О, песик! Гляньте, який веселий!

Нахилилася вперед, витягнула руку, склала пальці дзьобиком, поманила собаку.

— На-на-на! Іди сюди, малий! Як тебе звати?

Пес пробіг уперед і враз зупинився, глухо загарчав. Зовсім непривітно, вороже, ніби попереджав: геть, геть, це не ваша територія.

— Ух, сердитий який! — випнула губи Галка.

— Лиши вже його, — роздратовано відмахнувся Богдан і збочив трошки, аби обійти рудого аборигена.

Собака загарчав сильніше. Потім гарчання перейшло в хрипкий гавкіт. Йому відповів собачий хор, і враз на очах ожила картинка з дешевого фільму жахів. Пси — чорні, сірі, плямисті, великі та малі — з’явилися одночасно, хто — з середини покинутих суден, хто — з-за самого звалища. Стежити за ними було марно, рахувати тим більше. Від собак зарябіло в очах, гавкіт перекривав шум прибою, чотириногі були налаштовані явно вороже.

Навіть французька акторка Бриджіт Бардо, відома своєю діяльністю на захист тварин, не ризикнула б назвати цю люту зграю «друзями людини». У кращому випадку пси просто відженуть непроханих гостей від своєї території. Про гірший нікому з нашої трійці не хотілося й думати.

Хоча Данило перший зрозумів — злі собаки націлені саме на гірший варіант. Наче домовились наперед, діючи, мов за звичним сценарієм, собаки на ходу почали розтягуватися фронтом, поволі беручи непроханих гостей у півкільце. Ще трохи — оточать, накинуться дружно, всією зграєю. Для чого їм це потрібно, яка користь, не знає ніхто. Ну, не людожери ж вони, ці собаки. Правда, побачивши слину, що капала з пащі здоровенного чорного кобеля, Данько засумнівався й у цьому.

Збившись докупи, ставши плечем до плеча, усі троє поволі почали відступати. Страус поки що нічого не робив. Навпаки, з цікавістю стежив за маневрами чотириногих. Звісно, рано чи пізно Футбол зрозумів би реальність загрози. І що означає «пізно», не знав ніхто. Та вже наступної миті стало ясно: до крайнощів, слава Богу, не дійде. Бо спершу Галка зробила помилку, сама того не розуміючи. Відразу ж помилився чорний ватажок, теж не знаючи, що робить.

Дівчина з косами помилилася, бо не витримала, закричала з переляку, відштовхнула хлопців та кинулася тікати стрімголов. Різкий рух дав старт чорному псові — рвонувши з місця, загарчавши і клацнувши зубатою пащею, він помчав за Галкою, значно випередивши інших собак зі зграї. Розум вимагав від хлопців допомогти дівчині рятуватися. Інстинкти вимагали іншого: Данило з Богданом кинулися врозтіч.

Чорний пес пролетів між ними. А самі хлопці теж далеко втекти не могли. За мить опиняться серед лютих корабельних собак, і всі плани — до біса.

Дарма забули вони про страуса. Футбол нагадав про себе негайно, щойно чорний пес почав наздоганяти Галку. Звірові лишився один стрибок, аби скоротити відстань між собою та жертвою і вчепитися в дівчинку. Лапи торкнулися спини, від чого Галка закричала голосніше. Та вже наступної миті сильний удар міцної ноги перетворив величезного лютого пса на щось подібне до футбольного м’яча. Заскавчавши сильніше, ніж кричала перелякана ним дівчина, ватажок зграї гарматним ядром полетів назад, збивши на ходу одного з собак, що наздоганяли Данила.

Зграя враз припинила гонитву. Такого контрудару пси не чекали. Навряд чи їм узагалі хтось в окрузі колись опирався й давав гідну відсіч: Футбол не зупинявся, зрозумівши, нарешті, яку реальну загрозу несуть ці звірі для його друзів. Хай з Богданом він і посварився, та лишаються ще Данило з Галкою. Їх страус кривдити не дозволить ані двоногим, ані чотирилапим.

Спершу собача зграя ще огризалася. Навіть вирішила перейти в контрнаступ — збилася докупи, кинулася до Футбола, зароїлася довкола нього. Гавкіт стояв шалений, Галка навіть вуха затулила. Страуса усе це дратувало й розважало одночасно. Треба бачити це, описати словами складно: стоїть цибатий птах у центрі розлюченої собачої зграї, крутиться на нозі, наче виконує балетні па, і другою, вільною, ногою лупить нападників, відкидаючи подалі від себе. Кому не перепадає копняка — попадає дзьобом.

Врешті-решт зрозуміла зграя волоцюг, хто тут сильніший. Урок, видно, надовго засвоїли, бо як інакше пояснити, чому пси, що їх боялися всі довкола, раптом перестали гавкати, підібгали хвости й побігли геть. Не’ під захист іржавих суден — далі, за мис, навіть за обрій. Так помчали, аж закурилося.

А переможець, ніби нічого й не сталося, почав чистити пір’я.

Перевели подих і Данило з Богданом. Заспокоїлася потроху Галка. Підійшла до птаха, обняла:

— Футбику, — промовила лагідно, хотіла ще щось сказати, та слів забракло, тому лише повторила: — Футбику, Футбику.

— Я завжди ненавидів собак, — процідив Богдан.

— Хіба? — здивувався Данило.

— До цього часу не знав я такого про себе. А воно…

Думки роїлися в голові.

Та враз почулося:

— Е-ге-гей!

Кричали з боку моря.

Розділ 8
У якому припливає голомозий хлопчик на човні

— Це нас гукають? — поцікавилася Галка.

— Собак, — буркнув у відповідь Богдан.

— Слухай, а ти нормально можеш сьогодні говорити? — Зобразилася дівчина, і страус тут же сердито клацнув дзьобом убік кривдника.

— А для чого ж таке питати? — мовив той беззлобно. — Хіба не ясно — тут, крім нас, нікого нема.

— А він тоді звідки взявся? — подав голос Данило.

Як завжди, його запитання виявилося найлогічнішим. Бо людину в човні ніхто з трійці раніше не помітив.

Судячи з голосу, кричав не дорослий чоловік. Глянувши з-під руки, Богдан підтвердив:

— Там пацан якийсь. У човнику. Сюди гребе.

— Наче з-під землі взявся, — погодилася Галка. — Тобто, мов з-під води виринув.

Човняр і справді наближався до берега.

Данило наморщив лоба, потер перенісся.

— Я б не шукав загадки там, де її нема, — мовив нарешті, не зводячи очей із незнайомця в човні.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого. Тільки те, що ти почув, Богдане, — тепер Данило розвернувся до нього, торкнувся пучкою вказівного пальця свого лівого ока. — Нам сонце світило сюди, коли ми йшли. Море — ліворуч. Світить з боку моря. До того ж у нас інша мета, ніж зирити в різні боки. І взагалі — чому його поява так вас напружила? Це ж морське узбережжя! Тут люди мають човни, спускають їх на воду і плавають!

— Ходять, — машинально виправив Богдан.

— Куди ходять? — не зрозумів Данило.

— У море — ходять. Це в ставку плавають. Мені так один тип у селищі пояснив.

Тим часом човен підійшов до берега зовсім близько. Тепер можна було розгледіти човняра краще. Справді, хлопчина, чорнявий, коротко стрижений, точніше — зовсім голова поголена, під машинку. Ніс задовгий, навіть здалеку помітно. Стрибнувши в воду й занурившись по пояс, голомозий носань пішов, волочачи човен за собою, а коли врешті виволік на берег і загнав на прибережний пісок, Богдан не стримався — вигукнув:

— Та це ж він!

— Хто? — не зрозумів Данько.

— Той самий тип, я щойно про нього згадував! Слухай, це ж ти мене повчав, що моряки не плавають, а ходять?

— Вивчив, бачу, — відгукнувся хлопець і поплескав долонями по мокрих стегнах. — Ну ви даєте, гості дорогі! Жаль, ніхто не повірить, коли розкажу!

— Ти про що? — Богдан удав, що не розуміє.

— Ой, вимкни дурня! — носань щиро реготнув. — Не знаю, для чого вас сюди понесло. Собаки ж могли загризти. Я пізно побачив. Волав-волав, щоб попередити. Не чули хіба?

— Мабуть, здалеку кричав, — припустив Данило. — Але якщо так далеко, як ти міг нас угледіти? Соколине око — це про тебе?

— Ні. Мене, до речі, Павлом звати.

— Паша, значить, — кивнув Богдан.

— Краще — Пава, — поправив його човняр. — А про те, як побачив, — то в мене ось!

Нахилившись до човна, Павло витяг і показав усім новенький потужний морський бінокль.

— Моя мрія!

Богдан неквапом наблизився, потиснув спершу руку новому знайомому, потім попросив:

— Даси глянути?

— Дивись! — Павло великодушно простяг йому оптику.

Богдан узяв так обережно, ніби прилад був зроблений з тонкого скла.

— Та не бійся ти! Це морський бінокль, дуже потужний, — охоче пояснив Павло, не приховуючи хвалькуватих ноток у голосі. — Водостійкий, навіть під час зливи видимість чітка! Про шторм уже мовчу…

— Випробовував при штормі? — запитав Богдан.

— Він у мене недавно. Ще встигну. Правда, — тут же обмовився носатий Пава, — з таким човном я шторму не витримаю. Але мрії збуваються, як учив один мій старший друг. Про бінокля мріяв, навіть у снах його бачив. Якось поїхали з батьками до Києва, надибав там спеціальний магазин, військово-морський…

— Чому військово-морський? — не зрозумів Данило. — Де це у нас такий є?

— З Києва? — тут же запитав Паша.

— Хто, ми? — Данило трошки здивувався надто різкій зміні теми розмови.

— Ну, ти ж запитав, де це в вас такий магазин. Я про Київ згадав. Отже, ви, мабуть, київські.

— Не всі, — вставила Галка. — Ми з Футболом з Полтавщини.

— Теж непогано, — кивнув Паша, лише тепер зацікавлено глянувши на страуса. — Нашим, у селищі, твоя пташка давненько спокою не дає.

— Ми вже знаємо, — вставив Богдан. — Один ваш тип ледь не отримав недавно по гепі.

— Я й це бачив, — признався голомозий Павло, і далі заговорив, наче сповідався, наче в гріхах признавався та тяжкого каменя скидав з плечей. — Із страуса все почалося. Нічого поганого не робив і не хотів, їй-богу! Просто стежив за вами і пташкою, а підійти боявся.

— Нас боявся? — здивувався Данило.

— Взагалі боявся. Характер у мене такий… Сам собі дивуюся. Аби не ці пригоди сьогоднішні, хтозна, чи стало б духу підійти.

Трійця перезирнулася.

Не змовляючись, усі знизали плечима. Навіть Футбол висловив здивування, клацнувши дзьобом. Не розумів птах, як це так: хочеш познайомитися з тими, хто тобі цікавий, а сміливості не набираєшся.

— Давай від самого початку, Паво, — взяв ініціативу Данило Лановий. — По-перше, я — Данько, він — Богдан, це — Галка і Футбол. Для друзів — Футбик. Отже, будемо знайомі. Сам бачиш» страшного нічого не сталося, ні від кого шматочок не відвалився. По-друге, ти, виходить, стежив за нами увесь час із моря. Ми тебе не бачили або, скоріше за все, уваги не звертали. Ти ж завдяки своєму чудо-біноклю міг бачити нас із великої відстані. Так я розумію?

— Ага, — кивнув Павло.

— Не скажу, що мені подобається таке таємне стеження. Але нема, як кажуть, лиха без добра. Хоча твоя цікавість до нашої компанії не аж таке лихо. Але мене інше цікавить: ти цілий день за нами стежиш сьогодні?

— Робити ж нема чого, — розвів руками хлопець. — Канікули. У нас тут, у селищі, з розвагами не дуже. Ось якби мені ще човен до бінокля, дав би собі раду на ціле літо!

— Замучив ти, лисий, зі своїм човном! — роздратовано кинув Богдан. — Товчеш одне… Чим цей поганий?

— Цей? — Паша озирнувся на човна. — Саморобка. Далеко в море на ньому не підеш. Мучився з ним увесь минулий рік, не повірите!

— Чому ж — повіримо, — мовив Богдан. — Але ж ти зробив його своїми руками! Ось Лановий у нас, наприклад, цього не може.

— А ти сильно можеш! — розсердився Данило. — Хоч прізвище у тебе Майстренко, а що ти сам змайстрував? Ану, розкажи чи покажи? Шпаківню, яку ми цієї весни вішали в дворі? То це ти моєму татові молотка подавав!

Почервонів Богдан. Стислися мимоволі кулаки. Знаючи його норов, Галка тут-таки втрутилась.

— Знайшли за що сваритися, півні! Як не те, то друге! Тільки щоб погризтися. Це, Паво, їм нема куди себе подіти! Енергія через край! А ти молодець, що сам човен зробив! Ніхто з них цього не зміг би!

Богдан розціпив кулаки і запитав:

— А чим цей човен поганий?

— Під вітрилом не піде. Мотор постійно глухне. Правда — постоїть трохи — і знову заведеться. Взагалі — старий, латаний, зібраний з різних шматків… Хочу великий, гумовий і міцний. Такий, як на військових кораблях. З потужним мотором, щоб хвилі розсікати. Ох, як би я гасав на ньому!

Хлопець навіть примружився і аж губами заплямкав, наче їв щось смачненьке. Видно, не вперше тішив і мучив водночас власну уяву. Та Данило знову повернув розмову в потрібне йому русло.

— То буде колись. А зараз мене інше цікавить, Паво, — він націлив на човняра вказівний палець. — Ти стежив за нами з моря. Потужність бінокля дозволяла бачити все, що відбувалося. Бачив, як у нас хотіли вкрасти страуса?

— А чого ж бачив. І як Богдан за катером кинувся, і як з пірса шубовснув, і як потім..

— Стоп! — жестом зупинив його Данько. — Ось тут докладніше. Що то за катер знаєш?

Якщо Павло й вагався з відповіддю, то дуже недовго.

— Ні. У нас у селищі таких нема. Військовий — точно, я в таких речах шарю. Тут же база військова недалеко…

— Потім про це. Того, хто в катері, розгледів?

— Ми його краще роздивилися, — втрутився Богдан. — Упізнаю гада, навіть спиною відчую.

— Не про Тебе мова, — Данило вже перетворив розмову на допит, але вів лінію обережно й делікатно. — Павле, ти роздивився того чоловіка?

— Звісно.

— Знаєш його?

— Ні, — тепер хлопець відповів зразу.

— А коли все сталося, ти за катером стежив чи за нами?

— Спершу — за вами. А коли Богдан відпустив трос, почав дивитися за катером. Я знаю все, не дурний.

— Що знаєш? — не зрозумів Данило,

— До чого ти ведеш. Одразу б запитав, чи бачив, як ваш страус врятувався. Бачив, звісно. Це ще одна причина, для чого мені потрібні міцний човен і потужний бінокль. Вистежити його хочу.

— Кого — його?

— Чудовисько, — просто відповів голомозий човняр.

Розділ 9
У якому суперечка довкола підводних чудовиськ спалахує знову

Дуже легко злетіли ці слова з вуст Павла. Так, ніби чудовисько — звичне для цієї частини кримського узбережжя явище. І бажання його вистежити не більше, ніж риболовля. Хоч ставриду лови, хоч бичків, хоч камбалу. А як хочеш — можеш ловити підводного монстра.

Данило, Богдан і Галка мовчки збирали докупи думки. Суперечливі вони були. Роїлися якось дуже хаотично. Будь-яке пояснення, будь-яка версія одразу розбивалася об просту фразу місцевого мешканця, їхнього ровесника: так, усе, що вони намагалися придумати й припустити про існування в тутешніх місцях незвіданих чудовиськ, — правда, щира правда і нічого, крім правди.

Сам же Пава не приховував задоволення: таки вразив приїжджих. Дарма, що двоє з Києва, а в третьої власний страус є. Зате й вони тут, у Криму, не ликом шиті. Відразу піднявся хлопець на латаному-перелатаному саморобному човні у їхніх очах. Принаймні саме таке ставлення до себе відчув Павло: випнув мимоволі груди вперед, схрестив перед собою руки, навіть підборіддя гордо підняв. Так, наче чудовисько — його власність, і Від нього залежить, показати його незнайомцям чи почекати, поки попросять. Але жоден із трійці не зронив і пари з уст, тож нічого не лишилося Павлові, як повторити:

— Чудовисько. Десь тут плаває.

— Бачив його? — видушив нарешті з себе Богдан.

— На власні очі — ні.

— Звідки ж знаєш?

— Люди бачили.

— Що ж вони бачили?

Павло знизав плечима.

— Щось під водою. Рибалки в основному. І то — тут, довкола селища. Переважно в районі Храмової бухти. До неї можна втрапити, якщо обігнути ось цей мис, Корабельний, — хлопець показав рукою. — З іншого боку теж можна, але шлях довший і складніший. Та й нема потреби. Це раніше там пірнали, коли був клуб дайверів.

— Чий клуб? — перепитала Галка.

— Дайвінг. Підводне плавання, — пояснив Данило і знову переключився на Павла: — Ти сказав, клуб був. Отже, вже нема. Давно?

— Давненько, — кивнув той. — Відтоді, як у нас базу розформували. Оту, де ви зараз живете. Тримати її стало невигідно. Кому — не знаю. Я ж під воду не пірнав, у мене інші приколи по життю, — хлопець знову ковзнув поглядом по човну. — Але не важливо. Суть ось у чому: відколи в Храмовій бухті завелося оте чудовисько, туди намагаються не потикатися навіть дайвери-дикуни. Знаєте, буває приїздять такі. Самопливом. На машинах. Місце ж зручне, не дарма його обирали. Але вже другий рік його навіть такі пірначі десятою дорогою обходять. Живе там щось під водою. Стопудово!

— А я б, навпаки, дослідив, — вклинився Богдан. — Тепер не ті часи, братику. Зараз люди менше бояться. Щойно почують про подібне, тут же збираються купами, мчать наввипередки. Одних телекамер нагнали б десяток! Сенсація ж!

Данило спинив його, словесний потік, клацнув пальцями, ніби фіксуючи свою думку, щоб не забути.

— Чекай-чекай! Воно-то так, ніби все ти добре кажеш. Тільки є одна деталь. Мені тато розповідав, навіть статті в інтернеті показував: купа монстрів, виявляється, бігає, плаває й літає Україною. Ось була історія: з дна озера на Волині виліз викопний водяний змій, напав на коня, схопив його зубами й потяг до свого лігва. Понаїхало людей — тьма! З телекамерами в тому числі. Розпитали людей, підняли якісь старі записи та легенди, порилися в місцевих архівах. Але ж набагато крутіше, коли побачиш того змія на власні очі! Люди сідали в засідки. Коней приводили на берег озера. Цапів прив’язували, мов на тигра полюють. Змушували їх бекати. Навіть знаходилися сміливці — самі берегом походжали.

— Самі? — видихнула Галка, уявивши, як воно — стояти на березі й чекати, поки вилізе чудовисько.

— Еге, самі. Обмотувалися мотузками міцними. Якщо монстр раптом вилізе й схопить, інший кінець прив’язаний до трактора. Відразу треба тягти, аби не зжерло; Словом, багато всього було. А результат — нульовий. Якщо підводні чудовиська й бувають, то вони не такі дурні, аби показуватися на очі тоді, коли ми з вами цього-захочемо. Думаю, з місцевим чудом приблизно те саме відбувається.

— До речі, звідки взагалі ці народні казки? — Богдан не стримався, досить грубувато ткнув Павла в плече. — Від кого це пішло? Хтось взагалі бачив оте твоє чудо? І взагалі — ти сам що сьогодні бачив?

Незатишно стало хлопцеві від поштовху. Хоч і розумів — не зі зла Богдан так повівся, нічого лихого йому не бажав. Та все ж таки не звик до тичків. Ступив на два кроки назад, буркнув ображено:

— Можете не вірити. На здоров’я.

— Просто розкажи, — попросила Галка.

А Футбол, навряд чи розуміючи, про що мова, все одно відчув — допомога потрібна друзям. Підстрибнув, кумедно хвицьнувши ногами, раз, другий, третій.

— От не дослухають, перебивають, а потім кажуть, — пробурчав Пава, проте вже без такої густої образи в голосі.

— Нічого тобі ніхто не каже. Говори, — заохотив Данило.

Павло знову відчув свою важливість, груди випнулися сильніше.

— Насправді розказувати особливо нічого. Спершу пірначі побачили під водою щось дивне. Перелякалися, думали — акула. Але в наших водах чого-чого, а акул точно не було давненько. Тим більше не у відкритому морі в бухті. Люди посміялися: в страху очі великі. Та згодом рибалки теж кілька разів бачили темний силует під водою. Причому теж у радіусі Корабельного мису та Храмової бухти. Було це, до слова, минулого літа. Потім чутки розсмокталися, більше нічого такого ніхто не бачив. І ось цього літа — знову! Чутки пішли, що в бухті є щось підводне. Мені цікаво стало. Бачте, вийшов у море…

— Чому лиш тобі? — спитав Богдан. — Справді, де експедиції?

— Люди забобонні в нас, — пояснив Павло. — Й потім, ви ж самі відчули на собі всю радість прогулянок біля мису Корабельний! Як ще ці пси великою зграєю на селище не налетіли, я поняття не маю. Тепер, думаю, собаки в ці краї не-скоро повернуться.

— Ближче до наших справ, — нагадав Богдан. — Ми ж завелися про те, як Футбол врятувався. Що ти там побачив у свій бінокль?

Розділ 10
У якому на полювання за підводним монстром вирушають не всі

Справді — давно пора це прояснити. Бо ходити довкола можна ще довго. А свідком Павло виявився повноцінним.

— Добре каже, — погодився Данило. — Відійшли ми від теми. Що ж там таке було в морі?

— Якби не знати всієї цієї казки про чудовиськ — теж ніби нічого особливого. Тільки ж я її знаю. А тепер і ви.

— Не тягни пса за хвіст!

— Добре.

Пава зітхнув, повернувся до моря лицем. Тепер корабельне кладовище було від нього ліворуч, місце, звідки вони прийшли сюди, — праворуч. Витягнув хлопець руку перед собою, завів трошки вправо.

— Он там був я на човні. Звідти ж погнав катер, — рука поволі посунула ліворуч, малюючи в повітрі невидиму риску. — Десь приблизно отам, — рука зависла, завмерла, — катер наче хтось розвернув. Тобто, швидше, щось розвернуло. Знизу. Так, ніби катер на щось під водою налетів. Не перекинувся, втримався, але розвернувся на сто вісімдесят градусів. Потім зліва по борту над самою поверхнею води намалювався якийсь наче контур. Пояснити не можу, сам не розумію. Кажу, як є і що бачив. Знову катер гойднувся. Страус уже на краю, біля борта. Так дивиться вниз зацікавлено. Знову гойднуло, ніби знак подавало. Ось тоді птах ваш обережно так ногою через борт. Постояв на чомусь твердому. Другу ногу поставив. Перебирав ними, але стояв міцно. Тоді те, що під водою, розвернулося й понесло на собі страуса назад, до пірса.

— А катер? — вирвалося в Богдана.

— Розвернувся, тепер уже сам. Посунув у протилежний бік. Я страуса в бінокль провів, побачив, коли він стрибнув. Не знаю, правда, як птахові це вдалося…

— Не важливо, — швидко мовила Галка.

— Це все, Паво? — поцікавився Богдан.

— Не зовсім. Ваша колотнеча на березі мене вже не цікавила. Те, що під водою, ще якийсь час можна було простежити в бінокль, там поверхня води розходилась. Такі собі сліди…

— Ось тобі й сліди на воді! — вигукнув Богдан, ляснувши Данила по спині.

— Руки пильнуй! — прикрикнув той. — Розмахався сьогодні… Куди сліди привели, помітив?

— Не до кінця, але помітив. Нічого нового. Ось там, за мисом. Храмова бухта. Якщо в нього і є якесь лігво чи щось типу того, то тільки там.

Богдан гучно ляснув долонею об долоню.

— Тоді чому стоїмо? Як нікого не знайдемо, то хоч бухту обстежимо. Не знаю, як ви, а я вже не зупинюся.

— Та бачу, бачу, — сказав Данило. — Ми заради цього сюди й приперлися. Тільки по березі. А Павло — по воді. Мета в нас, виходить, однакова. Можливості різні. У тебе човен, Паво. Проведеш?

— Тобто? — не зрозумів той.

— Провідником будеш? Давай чесно: якби міг попливти до бухти сам, ти давно б це зробив. Навіть на такому човні. Компанії тобі бракувало, скажи?

— Не боягуз я! — спохмурнів Паша.

— Ніхто й не каже, — Данько виставив перед собою долоні в мирному жесті. — Просто ми в курсі, що гуртом воно веселіше. То як, раз уже всі тут зібрались, не зупиняємось?

— Ну, добре, — стенув плечима Павло. — Взагалі-то я не проти. Тільки знову про своє… Човен, казав же вам…

— Що — човен?

— Не вліземо всі. Хіба троє. Ну, хай четверо. Але не птах, однозначно.

— Футбола лишимо на березі, — заявив Богдан категорично.

— Ти так вирішив? — взяла руки в боки Галка.

— Обставини, сонце. До чого тут я?

— А він правий, — втрутився Данило. — Човен справді не аж такий місткий. До того ж, Галко, ми на берег не зійдемо — вода кругом.

— І що, Футбик лишиться на березі сам?

— Трьом у човні затишніше, ніж чотирьом. Павло сам сказав. Кидаємо жереб чи Богдан сам, із доброї волі, лишається стерегти страуса?

Хоч згадав він Майстренка, той зовсім не образився й не обурився, Кому ж, як не Богданові, знати: після ранкової пригоди на пірсі помириться він з птахом остаточно. Не швидко і підпустить Футбол його до себе знову. Дівчина з кісками теж чудово, розуміла це. Стиснула зуби, обдала поглядом спершу Данила, потім — Богдана, заодно — й Паву з його затісним човном. Розвернулася, підійшла до страуса, обняла. птаха, поклала голову на крило.

Хотів стриматися Богдан — не зміг:

— Чоловіки виходить у море. Жінки чекають на березі, — промовив, підходячи до човна.

— Йдить ви… у море, — буркнула дівчина, не обертаючись. І чого ж, підемо!

Поки Богдан із Павлом штовхали повна в море Данило, ніби відчуваючи власну провину, хоча й не розумів, чим завинив перед Галкою, наблизився до неї, взяв легенько за плече. Дівчина, смикнувши плечем, скинула, його руку. Але Данько знову торкнувся до її плеча:

— Галко, правда… Ти Ж не гулятимеш тут. без діла. Нам треба повернутись, висадитися на берег. А раптом собаки знову наскочать? Поки Футбол тут, навряд чи ризикнуть.

— Оце ми тут, мов два опудала лишаємось, так? Дякую тобі, спасибі з китичкою!

— А ще ви наш тил, — терпляче пояснив Данило. — Сама подумай: лишиш тут Футбола самого. Ясно, без тебе нікуди птах звідси не піде. Але ж його вже раз хотіли вкрасти. Не факт, що спроби не повторять. По суті, Галко, ти охороняєш Футбика, а він, — тебе. Обоє ж ви разом прикриваєте наші тили. Так що місія в тебе дужій відповідальна. Тобто, — тут-таки поправився він, — у вас із Футбиком.

— Їдьте вже, — відмахнулась вона. — Тобто… Як це називається… Йдіть, ходіть, пливіть… Господні— тепер дівчина розвернулася, витерла сльози, що все ж таки блиснули в кутиках очей. — Робіть уже що-небудь! Не стійте!

Зрадів Данило — відпустило дівчину. Все вона зрозуміла, не сердиться. Ось так, із легким серцем, підбіг він до човна, скинувши капці на бігу, забіг у воду, скочив у човен. Пава тим часом порпався біля мотора. Раз, два, три — завівся, заревів, як і мало бути: перепочив, певне, механізм.

Сіпнувся човен. Натиснув Пава на стерно. Рвонули троє на човні вперед, обігнули мис Корабельний.

І зникли з очей, сховавшись за старими іржавими суднами.

Розділ 11
У якому серед моря стається нова серйозна халепа

Храмова бухта відкрилася очам хлопців майже відразу.

Човен, обійшовши завалений кораблями мис, зробив чимале коло. Але потім Пава виправив стерно. Тепер ніс розрізав хвилі впевнено, а човен тримав курс у напрямку чималого скелястого пагорба, що ніби розтікався в різні боки згори донизу. Таким чином утворилося щось схоже на розкинуті руки велетня. Краї берегів виступали вперед, ніби беручи в обійми всіх, хто наближався сюди з моря.

З лівого боку частина берега була крутіша, вища, роблячи вхід до бухти з берега можливим лише теоретично, — хіба що котрийсь альпініст-камікадзе з принципу вирішить поставити такий ось рекорд, спустившись з гори в обійми моря. Праворуч скелястий берег не видавався аж таким крутим, з того боку можна було помітити навіть зручне для причалу місце й вихід на берег. Але саме цю місцевість відгороджував від сторонніх очей Корабельний мис, фактично відрізаючи будь-який наземний підступ до цього загадкового місця.

Якби комусь спало, нарешті, на думку вивезти весь корабельний брухт і очистити мис, картина мала б зовсім інший вигляд. Та саме такий краєвид підштовхнув Данила Ланового, котрий з носа човна міг тепер розгледіти всю картину, в одному великому комплексі, до першого цілком логічного висновку з того часу, як для нього та його друзів почалася ця дивна історія.

— Гляньте! — вигукнув він, перекрикуючи рев мотора й показуючи рукою на бухту. — Воно мудре дуже!

— Хто? — так само крикнув Богдан.

— Те, кого чи що ми хочемо там, у бухті, знайти!

— Місце ж вибрано зовсім не випадково! Аби я хотів десь тут заховатися від чужих очей — сам сюди прийшов би!

— Що ти хочеш цим сказати? Дарма ти нічого не говориш, Лановий!

— Дякую за довіру, Майстренко! — зіронізував Данило, і аби краще чули, перебрався з носа ближче до корми, примостився поруч із Богданом: — А веду я ось до чого, хлопці! Істота, про яку ми тут товчемо, дуже мудра! В неї людський інтелект, не інакше! Уявіть собі камбалу, наприклад! Гігантську, велетенську — але камбалу! Що, стане в рибини, навіть найбільшої, розуму запливти сюди, аби заховатися?

— У них інстинкти! — відгукнувся з корми Пава. — Живі істоти, а надто — хижаки, мислять не краще за людей, згоден. Та коли хочуть заховатися подалі, у пошуках нір їм рівних нема. Люди так не шифруються!

— Ой, не скажи! — заперечив Данило. — Думаєш, рибина-велет чи, наприклад, восьминіг розміром із монстра розуміють, що таке корабельне кладовище? Гляньте, це ж не природний, це штучний захист!

— Риби цього справді не зрозуміють! — погодився голомозий носань. — Для них ота гора заліза — те саме, що ось ця гора перед нами!

Крити не було чим. Не звикши здаватися без бою та останнім часом прагнучи, аби останнє слово в будь-якій суперечці лишалося за ним, хай навіть слово не зовсім правильне й доречне, він почав шукати відповідь.

Тим часом човен швидко наближався до кінцевої мети, ніс тримався точно по центру бухти, обійми велета готові були прийняти незваних гостей. Скеля ось-ось нависне в них над головами. Та враз сталося те, про що вже раніше попереджав Пава і чого він, як швидко зрозуміли Данило з Богданом, потай боявся.

Мотор чихнув кілька разів без перерви і заглух на останньому, четвертому чихові. З нього навіть пішов тоненькою цівкою сірий димок, але швидко розвіявся.

Без надії сподіваючись, Павло спробував запустити зрадливий мотор знову. Третя спроба ніби дала бажаний результат, загарчало, навіть ревнуло голосно — і знову захлинулося, заглухло, тепер уже навіть димом не просигналило.

Пава вилаявся.

Ніколи Данило з Богданом не затикали вуха, ходячи по вулицях. Чули всяке від людей у транспорті, на лавках у скверах. А Богдан колись ще й крутився у колі відвертих кримінальників. Та жоден з друзів раніше не чув такої довгої, багатоповерхової злісно-брутальної лайки.

Не те, щоб голомозий носатий човняр якось так упав після цього в їхніх очах. Розуміли хлопці — ще й не таким речам можна навчитися в невеличкому селищі, й не лише в Криму. Просто несподівано все це зірвалося. Здалося, навіть голос човняра при цьому погрубшав.

Мовчазна реакція не лишилася без уваги. Пава не засоромився — провів долонею по губах, мов утираючи їх, сказав просто:

— Це боцманський загин називається. У мене сусіда — старий боцман. Усіх домашніх ганяє так під поганий настрій.

— Тут, звісно, не курчата з інкубатора сидять, — відгукнувся після короткої паузи Богдан. — Але якось так при Галці постарайся тримати язика. А то в лоба заробиш.

— І чим ти тоді станеш кращий за мене? — наїжачився Пава, довгий ніс при цьому почервонів.

— Брек, — спокійно промовив Данило. — Вирвалося в людини. Аби я знав щось подібне й потрапив у ту халепу, яку маємо зараз, — теж не стримався б. Вимкни культурного, Бодя.

— Ти про що? — наїжачився Майстренко.

— Про те саме. Виховувати один одного будемо на березі. Якщо взагалі комусь із нас треба когось виховувати. В школі мало мозок полощуть порожніми словами? Краще до діла взятися, а не вирішувати, хто тут, у човні, серед моря, культурніший або сильніший, — відчувши, що Богдан зараз почне гарикатися за своєю давньою звичкою, Данило ляснув у долоні. — Все, проїхали, закрили тему! Паво, в тебе, бачу, весла тут валяються. Догребемо до бухти?

Глянув Павло перед собою з-під долоні, прикинув відстань, зітхнув.

— Туди ще догребемо. А назад як? Сам я мотор не полагоджу.

— Ти ж казав — він у тебе то працює, то глохне? — вклинився Богдан. Раптом запрацює?

— А раптом — ні? — відбив Пава. — Ночувати в бухті, ясно, не будемо. Видеремось якось нагору, підемо берегом. До селища добредемо. Ось тільки човен доведеться лишати. А цього я зовсім не хочу. Ох, зв’язався я з вами…

— Правильно, ми винні! Сам хотів сюди пливти — а ми тепер винуваті!

Уже відкрив Павло рота, аби гаркнути у відповідь, та враз передумав.

Справді, хоч гавкайся, хоч мирися, хоч мовчки сиди, на хвилях гойдайся — все одно лишишся там, де був, не заведеться від цього мотор. Тож зиркнув на Данила, справедливо вважаючи його найрозважливішим зі своїх нових знайомих. Глянув на друга й Богдан — ідей у власній голові не було, хотілося почути щось від Ланового. Аби потім погодитись чи заперечити, вже як піде.

Зрозумівши, що останнє слово таки буде за ним, Данило знову ляснув у долоні.

— Краще рухатися, ніж стояти. Беремо весла, пливемо вперед. Хоча б тому, що назад повертатися довше.

Розділ 12
У якому наші герої не почуваються героями, запливши в лігво невідомого чудовиська

Пава прилаштував весла у пази по бортах човна.

Богдан, відчувши потребу показати силу, відразу примостився біля правого. Знизавши плечима, Павло сів з лівого боку, Данило тим часом перебрався на ніс.

— Раз-два — взяли! — скомандував човняр.

Взяли-то вони взяли, але й тут не слава Богу вийшло.

Богдан Майстренко хоч і був спортсменом і капітаном футбольної команди, жодного разу весла в руках не тримав. Це лиш так здається, що діло нехитре.

Насправді Пава зі свого боку занурив весло у воду, Богдан — зі свого, кожен заходився гребти, і в підсумку човен замість сунути вперед закрутився на одному місці.

Зрозумівши, що сталося, веслярі визвірилися один на одного.

Данило знову втрутився.

— Так ми нікуди не допливемо! Давайте на раз-два, по команді!

— А чого ти тут командуєш! — обурився Богдан. — На, сам сядь, спробуй!

— Навіть якщо я спробую, все одно веслувати треба узгоджено, — сказав Данько терпляче. — Не хочеш моїх команд т командуй сам собі!

— Пацани, давайте простіше зробимо! — втрутився Пава. — У мене самого гребти краще виходить, ніж у вас обох. Сидіть собі пасажирами, я впораюсь нормально.

Щойно Павло сам узявся за весла — діло пішло краще. Човен не швидко, але плавно і впевнено почав рухатись уперед, до кінцевої мети. За часом ніхто з хлопців не стежив. Та коли запливли в обійми Храмової бухти, сонце, що висіло над головами, коли відійшли від берега, тепер світило кожному з них у праве око. Годину пробовтались, як не більше.

Запливши глибоко в бухту, човен водночас заплив у тінь — вершина гори тепер нависала просто над ними, затуляючи промені. Враз стало прохолодно й трошки лячно. Взявши праворуч, Пава наблизив човен до кам’янистої стіни, тепер хлопці могли триматися за вологе каміння руками. Перехопивши ліве весло двома руками, Павло повільно повів човна вздовж стіни, запливаючи дедалі більше вглиб бухти.

Чи то справді перетнули вони невидиму межу в інший світ, чи дійсно тут атмосфера сприяла певним відчуттям, — так чи інакше, принишкли всі троє. Забули про недавні суперечки, навіть пригнулися, не змовляючись. Моторошно довкола. Тихо й страшнувато. Вода й та якось лиховісно хлюпає об каміння.

Зробивши черговий, надто сильний гребок веслом, Павло мимоволі прискорив човна. Мить — і запливли вони в суцільну темряву. Зникли позаду обриси берегів і кам’янисті краї бухти.

А просто перед ними відкрився темний, аж до густого, вхід — підводна печера.

— Ух! — видихнув Богдан. — Це що таке?

— Не знаю, — так само пошепки відповів Павло. — Кажу ж — ніколи сюди не запливав. Люди теж нічого не…

Закінчити фразу не встиг — хлюпнуло щось під водою.

Зовсім близько. Просто під човном. Велика риба, не інакше.

Данило глянув з корми вниз, у темінь води — не стримався, посунув ураз вглиб човна. Просто перед очима, ледь прикрите водою, майнуло щось довгасте, темне, густе, страшне.

— Мама… — прошепотів Павло.

— Та ні, старий. Це не мама, — процідив Богдан.

Данило нічого не сказав — як заворожений дивився на темну воду.

Знову щось хлюпнуло. Тепер уже звуки, котрі видає живе створіння, ні з чим не сплутаєш. А невідома тварюка й не ховалася вже. Навпаки, кружляла під водою, пропливала під човном, підбивала знизу, даючи зрозуміти — вторглися нахабні хлопці на своєму човні в чужі володіння — мусять поплатитися.

Простяг Богдан руку, знайшов весло на дні.

Підтяг до себе, стиснув — так, наче можна було веслом відбитися від морського чудовиська. Іншої зброї тут не було. А сидіти просто так і чекати на небезпеку з порожніми руками він не звик. Зціпив зуби, приготувався відбити атаку — хай навіть це буде остання сутичка в його короткому житті.

Човен знову черкнули з-під води.

Потім підштовхнула невидима сила, понесла вперед і вглиб печери. Данило спустився на дно човна, пригнув голову. Пава вчепився руками в борти.

Богдан далі стискав весло, проте войовничий запал що далі, то швидше минав — неначе з водою спливав.

Ще трохи — й поглинула човен суцільна волога темрява. Підводний хижак тягнув їх у своє лігво, впевнений у перемозі. Ось-ось розв’язка настане.

— Та що ж ти таке! — вигукнув Данило, не стримавшись і навіть трошки підвівшись.

Відповіла йому луна.

І раптом, наче продовження відповіді, розсіяло темряву підводної печери світло, що линуло з-під води.

Так світять хижі очі гігантської підводної риби.

Данило не раз бачив подібне в американських фільмах жахів, таких не бажаних для перегляду дітям його віку.

А потім просто біля корми збурилася, запінилася вода…

Розділ 13
У якому можна переконатися, що адмірали зовсім не такі, якими їх уявляють

Давайте поки лишимо хлопців у човні там, куди вони самі, з доброї волі запливли.

Не тому, що закони жанру вимагають зупинитися на найцікавішому місці історії, щоб нагнати жаху та створити напружену інтригу. Загалом такі прийоми існують і успішно використовуються, але не в нашому випадку. Справа в тому, що в цей самий час на березі почали розвиватися події не менш, а, можливо, навіть набагато важливіші й драматичніші, ніж у нетрях Храмової бухти. І ти, читачу, про них повинен знати.

Отже, щойно човен з хлопцями зник за Корабельним мисом, стало Галці та страусові сумно. Не через те, що друзі ось так узяли та й пішли на пошук пригод без них, чого раніше ніколи не траплялося. Навпаки, Галка була розумною дівчиною, оцінила ситуацію і дійшла єдиного мудрого висновку (хоч і доклала зусиль, аби не показати хлопцям своєї на них образи, бо ж насправді надувати губи не було причини) — правильно, в принципі, вирішив Данько Лановий.

Навіть якби місце в човні знайшлося для неї, худенької, Футбола все одно довелося б лишати на березі. Домовитися з примхливим, хоч і вірним птахом, їй би не вдалося. Дякую гарно, вже були схожі випадки. Спершу страус ніби погоджувався, а потім показував характер, і спекатися його не було можливості. А тут ще й вода, якої Футбол боявся. Знає цибатий птах — той, хто забігає від нього в воду, боїться його, ховається. Якби це зробили Данило з Богданом, ще нічого, адже Галка, найвірніший друг, все одно лишалася б із ним. Проте коли вже дівчина з кісками попливе від нього водою, і не просто відпливе трошки від берега, як на пляжі, а сяде в човенце, махне рукою і зникне з очей, Футбол цілком може подумати: зрадили його ні за цапову душу.

Вже встигла Галка вивчити психологію свого африканського друга досконало, книжки навіть відповідні читала, розуміла страуса без слів. І зараз зовсім не перебільшувала в своїх прогнозах: так, Футбол вирішить, що від нього відвернулися всі, що не потрібен він нікому, а які це матиме наслідки — хто знає. Плачевні, не інакше. И не лише для страуса.

Тож вирішила Галка не сильно ображатися на друзів. Так, лише для порядку, аби зовсім не розслаблялися й відчували десь трошки провину за свої слова та вчинки. Іншого виходу, ніж лишити її з Футболом на березі, таки справді не було. До того ж проглядався ще один момент: ніхто не знав, куди й для чого подалися Данило з Богданом. А як не повернуться? День поволі, але все ж повертає до свого закінчення. А раптом до заходу сонця їх не буде? Треба піднімати тривогу, бігти в селище, кликати на допомогу.

Не хотілося дівчині, аби аж до такого дійшло. Та одному Богу відомо, на що може перетворитися їхня ризикована морська подорож.

Думаючи собі так, Галка знічев’я прогулювалася берегом, заклавши руки за спину. Страус точно наслідував її, навіть намагався потрапити своїми цибатими ногами в такт її крокам. Так міряли вони берег, очікуючи невідомо чого. Та досі нічого не траплялося, хіба що з’явилися на віддалі двоє собак із побитої зграї. Футбол ніби відчув їх — повернув у той бік голову, і пси тут же забралися геть.

Більше нічого не порушувало тишу й спокій, що огорнули місцевість довкола кладовища кораблів. Та не довго так тривало — враз вітер доніс до Галчиних вух звук наближення машини. Повернула дівчина голову на звук, страус зробив за її прикладом те саме. Шум стрімко наближався, і ось до мису підкотила вантажівка. Але не велика, брудно-зелена, з відкидним дерев’яним кузовом чи запнутим брезентом верхом. Ні, побачила Галка компактний білий автомобіль, відкрита задня платформа мала невеличкі борти. Попри зовнішню солідність машина нагадувала дитячу іграшку, просто збільшену з примхи якогось доброго чарівника.

Не гралася дівчина машинками, так само не гралася солдатиками, взагалі не бавилася у війну. Не дівчача це справа — воювати, навіть коли це лише ігрища. Та все ж таки дещо знала. Зокрема, що такі ось машини називаються пікапами. Або, як частенько кажуть знайомі її батька, пікапчиками.

Скрипнули гальма. Зупинився білий пікап. А з кабіни, з місця біля водія, не вийшов — легко вистрибнув високий засмаглий блондин. Ніби з журнальної картинки зійшов. Риси обличчя правильні, дівчата в будь-якому віці такі речі помічають. М’язи на руках не бугряться, та чоловік від того слабшим не виглядає. Навпаки: скроєний доладно, міцно, стрункий і рухливий. Темні окуляри закривають очі, стрижка коротка й акуратна. Головне — пасує до пікапчика, весь у білому. Біла сорочка з короткими рукавами дбайливо випрасувана. Білі штани з напрасованими стрілками. Туфлі теж білі, навіть трошки прибережного пилу на носаках не помічено.

Хоч був прибулець без головного убору, та й взагалі жодних опізнавальних знаків, однак Галка відчула і одразу зрозуміла — перед нею військовий. Офіцер, до того ж — морський офіцер, та ще й не молодший, навіть не середня ланка. Капітан першого рангу щонайменше.

— Здоров’я бажаю, юна леді! — сказав чоловік у білому.

— Доброго здоров’я і вам, — відповіла чемно, тут же додавши: — Тільки я не леді, мабуть.

— А хто? — щиро, зовсім не награно здивувався білий незнайомець.

— «Леді» — незвично якось звучить, — призналася дівчина. — Якщо на те пішло — хай краще вже панна буду.

— Панна? — перепитав чоловік у білому, не перестаючи дивуватися. — Ви полька?

Тепер прийшла Галчина черга дивуватися.

— Чому — полька?

— Це ж поляки кажуть на жінок і дівчат оце «панна, пані». Прошу, пані, — знаєте таке?

— В Україні теж так до жінок звертаються, — відрізала дівчина з кісками. — Хіба ж не чули?

— Та чув, звісно, чув! — незнайомець картинно відмахнувся, наче мух набридливих відганяв. — Я взагалі багато що чув, дєточка. Можу звернутися кількома мовами. Сеньйорита, мадемуазель, фройляйн, як там ще… Взагалі, скільки мов — стільки звертань. А мов я, дєточка, чув багато. Земну кулю обігнув, щоб ти знала, — тепер він перестав блазнювати, легко перейшовши на «ти».

— Ви моряк? Мандрівник?

— Ну, не зовсім мандрівник, хоча мандрую багато, коли є час і натхнення. А так я справді моряк. Адмірал Союзов Віктор Володимирович, будемо знайомі.

Він простяг Галці руку, а дівчина прикипіла до нього очима, не помічаючи її.

— Адмірал? — перепитала вона. — Справжній адмірал?

— Можеш помацати. Не розсиплюся.

Дівчина взяла простягнуту руку, потримала, розтиснула пальці.

Страус, дивлячись на це, й собі вирішив бути ввічливим птахом: клацнув дзьобом, зовсім не вороже, і підстрибнув на місці.

— А де ваш корабель? І чому ви не в формі?

— Відпустка в мене. Знаєш, хоч я і адмірал, та іноді втомлює необхідність постійно носити форму. Хочеться ось так, по простому, поговорити з людьми. А то коли бачать чоловіка в адміральській формі, — в одних язик відбирає, інші починають поводитись, як роботи. Ну, а треті заводять: що ж ви, товаришу адмірал, з країною зробили! Чому на флоті таке всяке робиться? Коли вже воєнні порядок наведуть!

Хоч не вслухалася Галка в слова Союзова аж так пильно, та не пропустила повз вуха: слово «товариш», яким адмірал себе назвав, чомусь виділив особливо. Наголосив на цьому навіть. Проте нічого страшного дівчина в тому не побачила. Бо знала — деякі офіцери звикли звертатися саме так один до одного. І не швидко, як казав не раз і не два Лановий-старший, позбавляться цієї старої звички.

— Ну, а тебе як звуть, дєточка? — поцікавився Союзов. — Чи так і величати далі — просто панна?

— Галка, — назвалася дівчина і тут-таки виправилася: — Галина.

— Ось і познайомились, Галочко. Твій птах? — кивнув на страуса.

— Мій друг, м’яко виправила дівчина. — Він нічий. Просто приїхав зі мною. І живе в мене вдома.

— Це де?

— На Полтавщині.

— Африканський страус — і раптом на Полтавщині?

— Чому вас це дивує?

— Бо я, Галочко, маю одне давнє хобі — вивчаю всяких тварин і птиць, бажано рідкісних. В тому розумінні рідкісних, що не водяться вони зазвичай у наших широтах. Тому й помітив твого, гм, друга вже досить давно. Зацікавився. Ось вирішив познайомитись. А заодно — запросити на цікаву екскурсію. Думаю, тобі понравицця. А страусу — тим паче. У нього, до речі, кличка є?

— У нього ім’я, а не кличка. Футбол.

— Ой, пробач-вибач! Звісно, ніяких прізвиськ, лише імена! То як, прокатаємось? Я навіть Футболові класні умови забезпечу. В кузові харашо буде? — Союзов кивнув на свій пікап.

А Галка відразу склала цю невеличку мозаїку: він же не просто так знайомитися приїхав. Відразу на машині з відкритим кузовом. Із самого початку хотів кудись до себе їх з Футболом забрати. І чомусь вирішив, що вони погодяться.

Вдруге за день на страуса моряк націлюється. Один нахабно краде, другий — ввічливо запрошує.

Не так усе воно просто.

Розділ 14
У якому дається пояснення, як можна використовувати списаний військовий корабель із користю для себе та флотської науки

Не поспішала дівчина з відповіддю.

Навіть озирнулася в бік Храмової бухти, ніби зараз з того боку, з-за мису, випливе човен і Данило з Богданом прийдуть на допомогу. Власне, допомога саме тепер не була Галці аж так потрібна. Нічого їй не загрожувало. Навіть якби загроза існувала, з Футболом вона не боялася нічого. Та все ж таки порада їй була ох як потрібна. А так самій доведеться рішення приймати.

Напевне, адмірал Союзов відчув її вагання. Зняв окуляри, лице розпливалося в широкій білозубій посмішці. Руки розвів у різні боки, ніби демонструючи: ось він який, відкритий, чого боятися.

— Ти запитала, де мій корабель. Ось я тебе, тобто — вас обох, на борт і запрошую.

— Морська прогулянка? — уточнила Галка.

— Хочеш — прогуляємося. Але то вже іншим разом. Поки що мій «Ковчег» стоїть на базі, там дрібний ремонт роблять. Взагалі, знятися й вийти в море просто так, заради забави, для такого судна, як моє, не вийде ось так, за щучим велінням. Не катер у мене, не яхта, навіть не пароплав для прогулянок — цілий крейсера

— Крейсер?

— Так точно, крейсер. Правда, легкий, не плавуча фортеця. Вертоліт на палубу може сісти при бажанні. Але поки що мені цього не треба. Ти розумієшся взагалі-то в морській справі?

— Чесно? Зовсім ні, — призналася Галка. — Ніколи не цікавилася. Хоча людина мусить до всього довкола виявляти інтерес…

— Отут ти права, дєточка! — обличчя Союзова набуло мудрого виразу. — Тільки якщо цікавишся чимось, раніше не знайомим, лише з примусу, то нічого хорошого з цього не вийде… Я колись думав, що мені цікавий футбол. Ганяли хлопці м’яча в дворі, ну і я собі з ними, аби не відставати від них ні в чому. А потім зрозумів: хай краще вважають відсталим, тільки не моє воно — гасати, пітніти, падати, лупити по м’ячу, І нічого, дуже навіть добре почуваюся. Але, раз уже про футбол заговорили, ось цей Футбол мене інтересує значно більше.

— Як вас розуміти? — підозріло запитала Галка.

— Не бійся, нічого поганого я не маю на увазі. Простіше показати, аніж розказати. Ось для чого я запрошую вас на свій «Ковчег». Це так крейсер називається.

— Та зрозуміла вже.

— От і добре. То вперед, відчалюємо?

Не відчепиться, вирішила Галка. Щоправда, чомусь одразу вирішила: якщо відмовиться зараз їхати, силою не потягне. Та й зрештою, цікавість її розібрала. Ніколи не бачила зблизька справжнього військового крейсера. Не кажучи вже про можливість піднятися на палубу. Хлопці повернуться — буде що розказати. Майстренко — той точно позеленіє від заздрощів.

— Гаразд, поїхали! — сказала вона. — Тільки умова: привозите нас із Футболом назад, на це саме місце.

— Буде здєлано! — жартома виструнчився Союзов. — Лізь у кабіну, а для страуса місце в кузові. їхати будемо акуратно, витримає?

— Він, пане Союзов, у поїздах мандрував! — не без гордості за свого підопічного відповіла Галка.

Водій пікапа напевне чув перебіг розмови. Відразу вийшов з кабіни, витяг з кузова широку дошку, прихилив до борту. Футбол все зрозумів, і хоч спершу поставив ногу підозріло, перевіривши навіть, чи не хитається, далі рухався сміливо й упевнено. Пройшовся кузовом, підстрибнув, лишився задоволений, присів. Дівчину адмірал галантно пропустив поперед себе, і вона вмостилася в доволі просторій кабіні, де між двома дорослими чоловіками виявилося не дуже тісно.

Рушили. їхали справді акуратно, машину майже не трусило. Галка перестала перейматися долею Футбола в кузові, спробувала натомість роздивитися, куди вони прямують. Толком це в неї не вийшло: виявляється, водій з лівого боку, а Союзов — з правого, обоє нівроку високі. Тож закривали їй краєвид. Лишалося дивитися перед собою, але тут нова біда — сонце било в лице, доводилося мружитись. Так що цілком справедливий висновок зробила дівчина: везуть її в нікуди, у невідомому напрямку. Проте це її чомусь не лякало, хоча й затишку така невідомість не додавала.

Попри обмежені оглядові можливості, Галка зрозуміла — вони не проїхали знайоме селище, а оминули його. Дорогу назад вона навряд чи знайшла б. Та все ж приблизне уявлення, куди її везуть, дівчина мала. За потреби навіть готова була спробувати відтворити маршрут на карті місцевості — правда, перед тим треба навчитися хоч приблизно розбиратися в картах.

Їхали менше години. Коли пікап нарешті зупинився, Галка побачила — заїхали вони в якусь бухту, досить доглянуту й цивілізовано облаштовану. Вниз, до води, згори вела широка утрамбована дорога. Ліворуч від себе, на високому пагорбі, побачила дівчина маяк — помічала раніше, але здалеку, коли їх усіх везли в бік селища. Шлях перегороджував смугастий шлагбаум, та перед пікапом він гостинно піднявся. Далі пішла бетонна дорога, вона перетекла у причал, і, нарешті, Галка побачила перед собою корабель.

Не можна сказати, що його вигляд справив на дівчину сильне враження. Та й саме судно попри гучну назву на такий крейсер, яким його уявляла собі Галка, схожий зовсім не був.

Коли вони вийшли з кабіни і дівчина підійшла ближче, в неї склалося про побачене таке саме враження, як і про білий пікап: макет чогось великого, потужного, майстерно відтворена підліткова іграшка.

Це було доволі широке, проте не надто видовжене судно. Гострий ніс виривався вгору, дивним чином нагадавши Галці такого собі пихатого Буратіно, котрий задер свого носа перед іншими ляльками, вважаючи їх нижчими за себе, хоча й сам був такою самою лялькою. Корма навпаки — звужувалася. Уявивши корабель з висоти пташиного польоту, дівчина змогла б намалювати ситого удава, який щойно проковтнув цілу корову й тепер лежить, перетравлюючи ситну страву.

— Подобається? — почувся ззаду голос Союзова.

— Красивий. Але якийсь не сильно великий він для крейсера… Я в цьому не розбираюся, правда…

— Нічого, завжди кажи, як думаєш. Не бійся помилитися. Тим більше, що ти, Галочко, не так уже й помиляєшся. Мій «Ковчег» — дійсно не ракетоносець, навіть не флагман ескадри. Говорив уже й повторю ще раз: кораблі такого типу призначені в основному для того, аби патрулювати прибережну зону. Мета — шукати ворожі підводні човни на великій відстані від берега. «Ковчег» — такий собі мисливець. Хоча судно має відповідну зброю для знищення підводних човнів, зазвичай це роблять вертольоти. На борт «Ковчег» може прийняти до п’яти бойових вертольотів.

— Де ж вони? — Галка справді не бачила жодного гелікоптера.

— А де тут вороги? — Союзов для наочності розвів руками довкола. — На щастя, війни нема. «Ковчег» сьогодні — більше навчальне судно, аніж бойова одиниця. Та, як я вже казав, за нагальної потреби навіть без вертольотів на борту може виконати бойове завдання. Не дуже втомлюють тебе чоловічі військові терміни?

— Коли вже на те пішло, вони швидше хлопчачі, — усміхнулася Галка. — Бачу, у війну люблять гратися хлопці будь-якого віку.

Ляпнула — й тут же прикусила язика. Не дуже ввічливо прозвучало. Тим більше — на адресу адмірала. Та Союзов не образився. Навпаки — розсміявся, знову показавши ідеально білі зуби.

— Молодця! Правильно мислиш! Ох, бракує жіночого розуму й жіночої логіки багато кому з тих, хто ще не награвся у війну! Але ми тут навчання проводимо. Бачиш, навіть прапора нема. Я хоч і військовий моряк, проте працюю за контрактом. Поясню дуже коротко, щоб питань у тебе не виникало. Бо ти мудра не по роках, — Союзов кахикнув. — Оцей легкий крейсер свого часу списали на металобрухт, а я повернув його на воду. Тобто це мій крейсер і моя команда. Що хочу, те й роблю. Де хочу, там і ходжу.

— Дивно, що ви це все пояснюєте мені, — призналася Галка. — Але загалом принцип зрозумілий. Назва красива — «Ковчег». Чому така?

— Та ж заради цього ми всі сюди й приїхали! — вигукнув Союзов. — Думаєш, я не знаю, що дівчаткам усі ці подробиці мало цікаві? Зараз цікавіше стане. Ходімо.

Стосувалося це й страуса. Футбол уже спустився з кузова на причал і походжав, кидаючи в бік корабля підозрілі, як здалося Галці, погляди.

З корабля вже спускали трап.

Розділ 15
У якому Галка з Футболом бачать, хто, крім моряків, може плавати на крейсері

Адмірал Союзов пропустив Галку вперед, навіть схилив голову в поклоні.

Не втрималася дівчина — хоч і була в шортах, але все ж таки взялася пальцями за їхні краї, ледь зігнула коліна, виконуючи кніксен. Сама до ладу не розуміла, що це означає, бачила по телевізору в історичних фільмах, як це роблять галантні світські дами на знак поваги до кавалера чи просто нового знайомого. Поки що Галка не мала жодної причини, аби не поважати чи бодай ставитися до адмірала з підозрою. Дивлячись на неї, страус теж доволі зграбно повторив кніксен, чим викликав несподівану бурю оплесків, — на палубі зібралися матроси, дивлячись на несподіваного гостя.

— Чого набігли? — з удаваною суворістю вигукнув адмірал. — Птаха не бачили? Не сказав би! По місцях усі, працювати! Тут вам не цирк!

Хай адмірал лише вдавав суворість, не гніваючись на команду «Ковчега» насправді, нехай на ньому форми не було, та все одно відчула Галка: владу Союзов тут має величезну. Принаймні в межах судна — це його територія, чужих тут не потерплять. І слово Союзова, навіть сказане півжартома, для всіх закон.

Матросів після зауваження наче вітром здуло. Дівчина піднялася на борт, Футбол — за нею. Адмірал піднявся останнім, зробив по ходу незрозумілий Галці жест рукою, і за коротку мить поруч уже стояв високий стрункий моложавий брюнет у формі з погонами. Не розбиралася дівчина в морських відзнаках, та й не дуже тим цікавилася. Досить того, що брюнет з вигляду — старший офіцер, і він приніс Союзову адміральського кашкета. Той вдягнув кашкет, немов символ влади, наче корону королівську. Виглядало справді так: адже король може бути голий-босий, проте поки на голові корона, король лишається королем, навіть якщо не сидить на троні.

Подумавши так, дівчина роззирнулася.

На палубі крейсера тривала незнайома й незрозуміла їй ділова метушня. Кожен з матросів виконував якусь свою роботу. Ними командували засмаглі чоловіки в сорочках з погонами. Не всі з них, як зрозуміла Галка, були офіцерами, та кожен, хто розпоряджався, напевне мав на це право та мінімальну владу. Побачивши адмірала, кожен віддавав честь, Союзов відповідав, прикладаючи руку до кашкета, і тепер дівчина згадала приказку про те, що до порожньої голови не прикладаються. Ось воно як — якщо ти військовий, честь можеш віддавати лише тоді, коли в тебе на голові убір. Те, що під кашкетом, у цій ситуації мало кого цікавить.

Думка ця прийшла до Галки несподівано. Відкриття неабияке, але дівчина все одно не стримала короткого смішку. Повз увагу Союзова це не проскочило.

— Бачу, тобі тут весело.

— Не сумно, — погодилася Галка, боячись, як би цей морський вовк не довів своє вміння читати думки. Відчула навіть, як спалахнули щоки, — так соромно стало за дурниці, що стукають у голову.

— Чудово. Зараз ще цікавіше стане. Гайда!

Жестом адмірал запросив дівчину і птаха пройти далі, на палубу. У цей момент Галка звернула увагу на дивну поведінку Футбола — ще кілька хвилин тому, на березі, страус тримався на диво спокійно, навіть виявив приязнь до незнайомих, що за ним водилося не часто. Тепер же птах раптом почав помітно нервувати, витягував довгу шию вперед, навіть прискорився, почав ступати ширше. Щойно перед ними відкрилася широка частина палуби, Галці стало зрозуміло все.

Напевне, сюди, на цей майданчик, мусили сідати вертольоти. Тут у них своєрідний аеродром, тільки плавучий. Проте зараз тут гелікоптерів не було. Замість них уздовж палуби стояли ряди кліток. А в клітках лежали, стояли чи стрибали живі тварини. Ось на що реагував страус — на родичів. Відчув поруч знайомий дух живої природи, фауни. Не повірив і зрадів водночас. Підбіг до кліток, почав радісно стрибати. Звірі ж, угледівши птаха на свободі, так само пожвавились — навіть ті, хто щойно лежав, віддаючись медитації на сонці й морському повітрі. І враз усе наповнилося ревінням, клекотом та іншими звуками, які, на переконання Галки, наповнюють дикий ліс, джунглі чи африканську савану.

Екіпаж крейсера поводився так, ніби звіринець на борту — нормальна, навіть відповідна до морського статуту й правил військово-морського флоту річ. Ніхто з команди не звертав на звірів та їхню поведінку жодної уваги. Хіба матрос у білому халаті та з білим чепчиком на голові саме збирався годувати двох ведмедів у крайній клітці.

— У вас тут плавучий зоопарк? — запитала Галка, хоч це й так було очевидно.

— Це не зовсім зоопарк, дєточка, — тепер адмірал посуворішав. — Ти взагалі була колись у зоопарку?

— Аякже. Не часто, але разів зо три. Двічі до нас у містечко влітку приїздив, пересувний. Раз у Києві була, то вже восени, з класом їздили.

— Ясно. Тепер таке скажи: ти просто так заходила на територію подивитися на звірів?

— Чому просто так? Гроші платили за квитки.

— Значить, давай тепер, Галочко, підіб’ємо невеличкий підсумок. Зоопарк — це місце, де тримають звірів. І куди ти можеш зайти, купивши квиток. Сюди, на борт, ти піднялася, гм, безкоштовно. Зрозуміло, я тебе запросив, так ти можеш сказати. Але я не зробив для тебе виняток. На цю колекцію тварин може подивитися будь-хто. Так що на клітки ти не зважай, вони не завжди в них сидять.

— Тобто? Ви їх випускаєте?

— Галочко, всі, кого ти тут бачиш, — не полонені, аби їх тримати за гратами, — він витягнув із кишені штанів ключ на брелку у формі ведмежої голови. — Бач, ключ у мене. Один для всіх кліток. Універсальний. Відчинити клітки досить легко. На це тільки моя воля. А волю випустити цих звірів на волю, — тут адмірал усміхнувся, — я на березі виявляю завжди. Просто цей корабель називається «Ковчег». А те, що ти бачиш, — моя приватна колекція. Мій, як тепер кажуть, персональний проект.

Гордість вчувалася в словах адмірала Союзова. Й не тільки гордість — була в них певна пиха. Так поводяться люди, котрі хваляться дорогими іграшками: ось у мене є, а в тебе такого нема.

Не зовсім затишно стало дівчині від того. Ох, як незатишно. Хоча все ще не відчувала з боку нового знайомого жодної серйозної загрози.

Розділ 16
У якому Галці пропонують продати друга

Страус тим часом уже стрибав між клітками, зовсім забувши про Галку.

— Ви про назву не доказали, — нагадала дівчина з кісками. — Чому «Ковчег»?

— Хіба ти не допетрала досі? Це ж із біблійної легенди, не вчили?

— Де ми повинні вчити ці легенди? В школі? Нічого кумедного в цьому запитанні не було, та адмірал Союзов посмішки не стримав, і цього разу вона була глузливою. Принаймні Галці так здалося, хоча дівчина й могла помилятися.

— Я тебе навзаєм спитаю — а що, вчитися люди мусять лише в школах? Ми, дєточка, вчимося все життя. Тим паче, що таких елементарних речей, як легенда про Ноїв ковчег, не знати соромно. Якщо коротко, то, за біблійною легендою, Господь наслав на Землю величезний потоп як покарання за гріхи. Все живе могло загинути. Та була праведна людина, котра за Божим велінням збудувала великий корабель. Ось той корабель і називався ковчегом. Щоб врятувати світ, Ной узяв на борт ковчега по парі кожної тварини — самця й самицю. Звідти й пішла приказка: «Кожній тварі — по парі», чула?

— Це я чула, — кивнула Галка. — А ви, Вікторе Володимировичу, як я бачу, теж вирішили врятувати цих тварин? Для того й загнали їх у неволю?

— Іноді, Галочко, саме так і рятують живих істот! — багатозначно відповів адмірал Союзов. — Вони не розуміють, бо дикі. Бігають собі на волі, думають, так буде завжди. Власне, я теж пропоную їм свободу — звісно, в певних межах. Вони не надто від цього страждають. Пішли, познайомлю.

Вони наблизилися до кліток.

У ніс Галці вдарила суміш різких запахів, що їх не вивітрює навіть свіжий морський бриз, — так пахнуть звірі. Кліток було насправді небагато, по чотири в кожному ряду. Отже, всього вісім. Виходить, вісім пар тварин, шістнадцять звірів, проста математика.

— Ось мавпи, горили. Людиноподібні примати, — показав Союзов на ближчу до них клітку, де самець із самицею збуджено міряли колами обмежений простір. — Далі, он там, ведмеді, точніше — ведмежата. Скоро виростуть. Є вовки, лисиці, баран із вівцею, навіть, бач, двоє крокодилів у спеціальному басейні. Усі цілком здатні вжитися один із одним, навіть якщо з різних місць їх переселити в одне. Взагалі-то я проти, аби ділити звірів на вовків і крокодилів. Усі вони — фауна, всі жерти хочуть, усі звикли до виживання та природного відбору. Приживуться, не посваряться. А посваряться, перегризуться — їм же й гірше. Ну, і тепер головна проблема. Бачиш?

Адмірал провів Галку між клітками туди, де стрибав і клацав дзьобом від збудження Футбол. Аж тепер дівчина могла роздивитися те, чого не бачила досі за іншими клітками. Мешканців міні-звіринця було не шістнадцять, як порахувала вона, а лише п’ятнадцять. Окремо тут тримали самотнього страуса, і той птах теж зрадів, зустрівши одноплемінника.

— Зрозуміла? Це — страусиха, — тут же пояснив Союзов. — Пари не має. Ось чому мене дуже привабив твій друг страус. Він, бач, теж дуже тішиться. Може, лишиш свого тут? Зведемо їх разом, ковчег стане повноцінним, кожен птах пару отримає. Це ж природа, дєточка, хіба ні? Ну, довго ще Футбол за тобою отак хвостом ходитиме?

Ось і знайшлася відповідь.

Тепер глянула Галка на адмірала новими очима. Не те, щоб побачила в ньому ворога. Просто дійшло раптом, звідки такий інтерес. І що зустріч їхня насправді випадковою не була.

З відповіддю не квапилася. Знала, що скаже, просто не могла дібрати слів. Адмірал же розцінив це по-своєму, поклав Галці руку на плече.

— Слухай, якщо потрібні гроші, за цим діло не стане. Домовимось, будеш задоволена. І страус твій теж.

— Ви посадите його в клітку.

— Тільки тоді, коли ми на палубі, кажу ж тобі. Бач, він і сам, по-моєму, не проти там опинитися.

— Справді? Мені здалося, страусиха хоче на волю більше, ніж страус — за грати.

— Тобі так здається, — тепер адмірал Союзов говорив сухо. — Взагалі, ти ще занадто мала, щоб брати відповідальність за будь-яку живу істоту.

— А по-вашому, увесь цей час, поки Футбик зі мною, я за нього не відповідала?

— Це було неправильно, дєточка. Ти ще мала, рішення приймати не навчилася. Маю на увазі, правильні рішення. А правда в тому, що твоєму страусові поруч із цією самицею буде набагато краще. Він забуде тебе вже завтра, варто тільки лишити його тут. Скільки ти хочеш?

— Скільки — ЧОГО?

— Або ти наївна, або погана акторка. Грошей тобі скільки заплатити?

Ось тепер дівчина вирішила не приховувати свого презирства.

— Всі гроші світу, пане адмірал. Є у вас?

— Несерйозна розмова. І всі ви тут… не дуже серйозні. Про вас думають, вами хочуть опікуватися, а ви… Дєточка, — Союзов нахилився до Галки, вперся руками в коліна, подивився їй просто в очі і повторив: — Дєточка, як правило, подібні переговори ведуть з дорослими. Я ж пропоную тобі самій вирішити…

— І продати друга, — Галка не спитала, просто назвала речі своїми іменами.

— Люди не дружать з птахами. З тваринами теж. Розумні створіння мусять дружити із подібними до себе, — жорстко відповів Союзов. — Для тебе страус — забавка. Жива кумедна іграшка. Але ти сама прибіжиш. Не завтра, то за пару дні»; Це я тобі гарантую.

Галка вирішила за краще не відповідати йому. Просто підійшла до страуса, поклала руку йому на бік, погладила крило.

— Футбику, ходімо звідси.

Глянув на неї страус дивним, досі не баченим поглядом, в якому читалися і жаль, і сум, і в той же час з небажання сперечатися з кращою приятелькою.

— Ти ще повернешся, Футбику! — крикнув зі свого місця адмірал Союзов. — Прощаємось ненадовго. Ще побачиш оцю свою половинку!

— Відвезіть нас назад, — сухо мовила Галка. — Ви обіцяли.

— Я пам’ятаю. Адмірали все пам’ятають. Все контролюють. Ідіть собі, машина на причалі. Надовго не прощаємось.

Галка рушила до трапа з гордо піднесеною головою. Подріботів за нею й страус, час від часу озираючись на клітку зі страусихою.

І тут досить сказати: дотримає слова адмірал. Відвезуть дівчинку й птаха назад до мису Корабельний. Нічого найближчим часом з ними не трапиться.

Тож час уже повертатися до Храмової бухти, до підводної печери, де троє хлопців завмерли, заціпеніли від страху, дивлячись, як вирує біля човна вода і як пробивається з-під неї тьмяне світло.