Тарзан, годованець великих мавп

1. У МОРЕ!
Я почув цю історію від чоловіка, що зовсім не збирався переказувати її ані мені, ані будь-кому іншому. Певно, то давнє вино розв’язало язика моєму гостеві, а вже моя недовіра та кепкування упродовж наступних днів спонукали його довести свою незвичайну розповідь до кінця.

Коли балакун утямив, що він мені розповів, і переконався, що я все одно йому не вірю, наївне марнославство та хміль доброго вина погнали його відкопати поміж запилених рукописів та сухих офіційних рапортів Британського міністерства колоній докази дивовижних подробиць його неймовірної розповіді.

Не бувши очевидцем зображуваних подій, я не стверджую, ніби все це правда, але вже те, що, переказуючи її, я використав вигадані імена для головних героїв, цілком достатньо свідчить про мою щиру переконаність: таке дійсно могло трапитися.

Пожовклі, перетлілі сторінки щоденника давно померлої людини та рапорти Міністерства колоній дають поважну підставу вірити словам мого балакучого гостя, тож я переказую вам цю історію в тому вигляді, у якому прискіпливо відновив її за цими різнорідними джерелами.

Але якщо все ж вона видасться вам неймовірною, то принаймні погодьтеся зі мною, що вона своєрідна і неповторна, дивовижна й цікава.

З рапортів Міністерства колоній і з небіжчикового щоденника я довідався, що один молодий англійський пан, якого умовно назвемо Джон Клейтон, лорд Грейсток, був посланий у Британську Західну Африку із надзвичайно делікатним дорученням: розслідувати зловживання в місцевій англійській колонії. Йшлося про вербування тубільного населення в солдати для колоніальних військ дружньої європейської держави. Але завербованих тубільців натомість використовували тільки для примусового збирання каучуку й слонової кістки серед диких племен за течією рік Конго та Арувімі.

Тубільці британської колонії скаржилися, буцім їхню молодь спокушали на виїзд щедрими обіцянками, але рідко хто хоч колись повертався до своїх родин.

Англійці, що жили в Африці, висловлювалися ще гостріше: вони доповідали, ніби чорношкірі бідолахи потрапляють у справжнє рабство, а коли минає термін їхньої служби згідно з угодою, білі начальники, користуючись із невігластва негрів, утовкмачують їм, начебто вони повинні служити ще довгі роки.

Отже, Міністерство колоній призначило Джона Клейтона на нову посаду в Британській Західній Африці; секретні інструкції, які той отримав, вимагали докладно розслідувати несумлінне ставлення офіцерів дружньої європейської держави до чорношкірих британських підданих. Мета його призначення туди, власне, не має особливої ваги для цієї оповіді, але сталося так, що він не лише не провів жодного слідства, але навіть ніколи не дістався до місця свого призначення.

Клейтон був тим типом англійця, якого хочеться бачити у найшляхетніших і найвищих історичних здобутках, наслідках тисяч звитяжних битв, — міцним чоловіком, сповненим життєвої снаги у всіх її проявах: розумовому, моральному та фізичному.

Зросту він був вище середнього, сіроокий, з різкими, але правильними рисами обличчя, виглядав здоровим, дужим, підтягненим, чому вочевидь сприяли роки військової муштри.

Політичне честолюбство спонукало його домагатися переведення з армії в Міністерство колоній, і ось ми бачимо його ще замолоду, а вже з делікатним і дуже важливим дорученням.

Отримавши це призначення, він відчув і радість, і занепокоєння. З одного боку — він дістав цілком заслужену винагороду за сумлінну й корисну працю, а це ж щабель до значніших та відповідальніших постів; але з іншого боку — він заледве три місяці тому одружився із шляхетною Алісою Рузерфорд і думка про необхідність везти тендітну молоду жінку в небезпечні хащі тропічної Африки вельми непокоїла його.

Заради неї Клейтон уже ладен був відмовитись від призначення, але дружина не погодилась. Навпаки, вона наполягала на тому, щоб чоловік прийняв призначення і неодмінно взяв її з собою.

Були ще матері, й брати, і сестри, і тітки, й кузини, які висловлювали різні думки з цього приводу, але про те, що саме вони настійно радили молодій парі, історія не повідомляє.

Ми знаємо лише, що одного чудового травневого ранку 1888 року Джон Клейтон, лорд Грейсток, та леді Аліса відпливли з Дувра до Африки.

За місяць вони прибули до Фрітауна, де винайняли невеликий вітрильник “Фувалда”, який повинен був приставити молоде подружжя до кінцевого пункту їхньої мандрівки.

Відтоді про лорда Грейстока та леді Алісу й слух пропав.

Через два місяці по тому, як “Фувалда” підняла якір і вийшла з Фрітаунського порту, до десятка британських військових кораблів переміряли Південну Атлантику вздовж і впоперек у пошуках слідів їхніх або хоч їхнього вітрильника. Поблизу острова Святої Єлени невдовзі знайдено уламки, які переконали всіх у тому, що “Фувалда” пішла на дно разом з усіма пасажирами. Пошуки припинилися, щойно почавшись, але надія ще багато років жила у скорботних серцях родичів молодого подружжя.

“Фувалда” була невеликим вітрильником водомісткістю у сто тонн, типовим для каботажного флоту далекої Південної Атлантики. Екіпажі таких суден нерідко складаються із різноплемінних зарізяк і волоцюг, які повтікали від судочинства.

“Фувалда” не була винятком із загального правила. Офіцери були на ній тупим бидлом, що ненавиділи команду, тож матроси відповідали їм тими самими почуттями. Капітан добре знав свою справу, але поводження його з підлеглими було вкрай грубе. Він знав чи то принаймні вмів застосовувати лише два засоби порозуміння з ними: кийка і револьвера. Але ж навряд чи та наволоч, яку він набрав собі в команду, могла зрозуміти щось інше.

Вже наступного ранку по відплиттю із Фрітауна на “Фувалді” Джон Клейтон та його молода дружина стали свідками таких сцен, які вони раніше бачили хіба що на обкладинках морських повістей. І вранці ж була викута перша ланка того ланцюга обставин, який закінчувався життям ще не народженого тоді героя його роману, життям, подібного до якого не знайти в історії людства.

Двоє матросів драїли палубу “Фувалди”, перший помічник стояв на містку, а капітан розмовляв з Джоном Клейтоном та леді Алісою.

Матроси працювали, задкуючи до маленької групи, яка теж не бачила їх. Вони підступали дедалі ближче, і зрештою один із них опинився за капітановою спиною. Ще б мить — і він пройшов би повз них, а ця дивна історія не була б написана.

Але саме цієї миті капітан, попрощавшись із подружжям Грейстоків, крутнувсь і наштовхнувся на матроса. Він утратив рівновагу й гепнувся на палубу, перекинувши на себе відро з брудною водою.

Одну мить сцена здавалася кумедною — але тільки одну мить. Із зливою лютої лайки, з обличчям, червоним від обурення і нестями, капітан зірвався на ноги й одним страшним ударом звалив матроса на палубу.

Матрос був невисокий на зріст і старий, що лиш відтіняло нелюдяність капітанового вчинку. Інший матрос, навпаки, був і не старий, і не малого зросту, а такий собі ведмідь-чоловік: його чорні вуса були хвацько підкручені Й товста, мов у бика, шия міцно стриміла між кремезними плечима.

Коли здоровань побачив, що товариш упав, він пригнувся і з глухим гарчанням кинувся на капітана, зваливши його на коліна одним могутнім ударом.

Із червоного капітанове обличчя стало білим: це був бунт, а бунти він бачив і придушував у своїй попередній жорстокій практиці. Не підводячись з колін, він вихопив з кишені револьвер і вистрілив упритул у живу гору м’язів, яка височіла над ним; але хоч який швидкий був його рух, Джон Клейтон виявився ще спритнішим, і куля, що була вцілена матросові в серце, натомість уп’ялася йому в ногу: лорд Грейсток ударив по капітановій руці в ту мить, коли побачив, як зброя зблиснула на сонці.

Клейтон насипався на капітана, заявивши, що він обурений нелюдським поводженням того з командою і не припустить повторення подібних сцен, доки він і леді Грейсток будуть пасажирами “Фувалди”.

Капітан хотів був дати різку відсіч, але передумав, повернувся і пішов геть, буркочучи і лаючись. Він не осмілився затіяти сварку з англійським чиновником, адже знав, що за тим стоїть караюча рука, яку він уповні оцінював і якої боявся, — могутній англійський флот.

Обидва матроси підвелися: старий допоміг устати пораненому товаришеві. Величезний гевал, знаний серед команди під прізвиськом Чорний Майкл, обережно спробував ступити на ногу й, переконавшись, що вона його тримає, звернувся до Клейтона з незграбними словами подяки.

Тон подяки був похмурий, але слова — безумовно щирі. Закінчивши свою коротеньку промову, матрос повернувся й пішов, накульгуючи, на бак, усім виглядом виказуючи, що він все сказав.

Кілька днів Чорного Майкл а не було видно, а капітан обмежувався лише похмурим бурчанням при зустрічі з Грейстоками. Молодята й далі обідали в його каюті, як і до того прикрого випадку, але капітан намагався знаходити собі десь роботу, коли вони сиділи за столом.

Інші офіцери були грубі, неписьменні типи, що мало чим відрізнялися від екіпажу, над яким збиткувалися, — тож вони радо уникали спілкування з вишуканим англійським лордом та його дружиною, і в такий спосіб здебільшого Клейтони лишалися на самоті.

Такий перебіг справ аж ніяк не суперечив їхнім бажанням, але ж тим самим Клейтони відсторонювалися від життя маленького корабля. Вони не були в курсі щоденних подій, які невдовзі вилилися в криваву драму.

В самій атмосфері цього судна було щось моторошне, лиховісне. Зовні, як здавалося Клейтонам, усе велося гаразд; але душею обоє відчували наближення незнаної небезпеки, хоча й не говорили про це одне з одним.

Вийшовши на палубу наступного дня після пригоди з Чорним Майклом, Клейтон побачив старшого помічника з палкою в руці: офіцер обсипав лайкою купку похмурих матросів, у той час як двоє виносили мертве тіло товариша.

Клейтон не вдався до розпитів: йому й так усе було зрозуміло. Наступного ранку, коли на обрії з’явився британський броненосець, він майже зважився зажадати, щоб його з дружиною пересадили; переконаність, що їхнє перебування на борту “Фувалди” закінчиться вельми трагічно; дедалі міцнішала в ньому.

До полудня вони зблизилися з британським кораблем на відстань голосу, та коли Клейтон був уже зібрався просити капітана про пересадку, йому стало зрозуміле все безглуздя свого задуму. Чим би він пояснив командирові корабля її величності своє бажання повернутися туди, звідки він щойно вирушав? Та й справді, якби він їм поскаржився, що два матроси-неслухи були грубо покарані офіцерами, усі на крейсері посміхнулися б собі у вуса й пояснили його бажання залишити суденце єдиною причиною — боягузтвом.

Джон Клейтон так і не зажадав пересадки на британський військовий корабель і надвечір побачив, як крейсер зник за обрієм. Але ще перед тим, як броненосець щез з очей, він довідався таке, що ствердило його найгірші передчуття й змусило проклясти своє фальшиве самолюбство, яке не дозволило йому помістити молоду дружину в безпеку, коли та безпека була так близько… А тепер — зникла назавжди.

Близько третьої години дня маленький старий матрос, якого кілька днів тому вдарив капітан, підійшов до Клейтона і його дружини, що стояли біля борту й проводжали поглядом танучі обриси великого броненосця. Старий заходився драїти мідне поруччя і, мало-помалу наблизившись до Клейтона, проказав упівголоса:

— Чортів занудить від того, що буде на цьому судні! Згадаєте мої слова, сер: чортів занудить!

— Що ви хочете цим сказати, друже? — спитав Клейтон.

— Що? Хіба ви не бачите, що тут коїться? Ви що — не чули несамовитої лайки капітана? Не бачили, що його помічники замордували половину команди? Дві розбиті голови вчора і три сьогодні. Чорний Майкл ходить, мовби нічого й не трапилось, але він не така людина, щоб усе це зносити. Ні, він не з таких! Згадаєте мої слова, сер!

— Ви хочете сказати, друже, що команда готує бунт? — спитав Клейтон.

— Бунт! — вигукнув старий. — Бунт! Вони готують убивство, сер, згадаєте мої слова, сер!

— Коли?

— Свого часу, сер, свого часу! Але я не скажу коли, я й так до дідька забагато сказав! Але ви повелися, як славний хлопець, того разу, і я гадаю, що маю право остерегти вас. Тільки тримайте язик за зубами і, коли почуєте стрілянину, лізьте в каюту і сидіть там! Це все! Тримайте лишень язика за зубами, бо вони й вам вгородять ножа між ребра, згадаєте мої слова, сер!

І старий заходився працювати далі, поступово віддаляючись від Клейтонів.

— Нічогенькі собі перспективи, Алісо! — сказав Клейтон.

— Ти повинен негайно попередити капітана, Джоне. Можливо, ще вдасться запобігти лихові! — порадила дружина.

— Гадаю, що так, але з чисто егоїстичних міркувань я краще триматиму язика за зубами. Хоч би що вони робили, а таки змилуються над нами через моє заступництво за Чорного Майкла. Коли ж вони дізнаються, що ми їх виказали, то нам годі сподіватися пощади, Алісо!

— Ти маєш один обов’язок, Джоне, і він співпадає з інтересами влади. Якщо ти не попередиш капітана, то станеш співучасником усього, що може трапитись. Це все одно, що ти сам замислив заколот і втілюєш його в життя власноручно!

— Ти не розумієш, люба! — заперечив Клейтон. — Я думаю про тебе, бо в тобі вбачаю найперший свій обов’язок. Капітан сам накликав на себе небезпеку, — з якого дива я стану піддавати свою дружину тим невимовним бідам, що можуть спіткати її, хай-но я спробую, — певно ж, намарне! — врятувати його від наслідків його власного звірства і безумства? Ти й не уявляєш собі, кохана, що трапиться, коли ці зарізяки захоплять “Фувалду”!

— Обов’язок лишається обов’язком, чоловіче, і ніякі міркування неспроможні його змінити. Я була б негідною дружиною, якби штовхнула мого чоловіка на невиконання його прямого обов’язку. Я враховую небезпеку, що загрожує мені, але готова зустріти її стійко разом з тобою — зустріти з більшою мужністю, аніж ту ганьбу, яку я завжди б відчувала, знаючи, що ти міг би запобігти трагедії, коли б не знехтував свого обов’язку.

— Що ж — нехай буде так, як ти хочеш, — посміхнувшись, відповів чоловік. — Можливо, наші побоювання марні. Хоч мені й не подобається становище на судні, але, можливо, воно не таке вже й погане, як здається, і старий матрос не говорив про реальні плани, а просто висловлював свої потаємні думки.

— Бунт на морі був можливий хіба що сто років тому, а тепер, у тисяча вісімсот вісімдесят восьмому році, таке абсолютно неймовірне!

— Чекай-но, он капітан іде до себе в каюту! Коли вже попереджувати його, то краще зразу покінчити з цією брудною справою, бо у мене взагалі мало бажання розмовляти з цією тварюкою!

Мовивши ці слова, він рушив недбалою ходою в прохід, у якому зник капітан, а за хвилину постукав до нього в двері.

— Увійдіть, — буркнув похмурий голос. Клейтон увійшов і зачинив за собою двері.

— Ну?

— Я прийшов, щоб переказати вам уривок із почутої мною сьогодні розмови. Хоча я вважаю, що все обійдеться гаразд, одначе думаю, що треба бути завчасно готовим до всього. Коротше кажучи, команда змовляється на бунт і вбивство.

— Це брехня! — заревів капітан. — Якщо ви знову пхаєте носа у справи дисципліни на цьому кораблі та встряєте не в своє діло, то й беріть на себе відповідальність за наслідки, чорти б вас забрали! Мені начхати на те, англійський ви лорд чи ні! Я капітан ось цього судна, тож від цієї хвилини будьте ласкаві тримати носа подалі від моїх справ!

Капітан довів себе до такого шаленства, що зовсім побуряковів і вигукнув останні слова на повен голос, грюкнувши кулаком по столу і тицьнувши другий під обличчя Клейтону. Лорд Грейсток навіть не відвернувся, незворушно дивлячись на шаленця.

— Капітане Біллінгсе! — повільно мовив він врешті. — Вибачте мені за відвертість, але я мушу довести до вашого відома, що ви добряче схожі на віслюка!

Висловившись так, він повернувся і вийшов з каюти з тією розважливістю, яка була йому властива і, безперечно, швидше могла довести людину на кшталт Біллінгса до нестями, аніж ціла злива лайки.

Якби Клейтон спробував заспокоїти капітана, ймовірно, що той пошкодував би про кинуті зопалу слова. А так Біллінгс зостався в тому ж настрої, в якому Клейтон залишив його, й остання надія запобігти кривавій катастрофі була втрачена.

— Ну, Алісо, — сказав Клейтон, повернувшись до дружини, — якби я притримав язика за зубами, то, либонь, уникнув би деяких неґречних епітетів. Капітан виявився вельми невдячною тварюкою. І він, і його кляте судно можуть іти собі до дідька, годі з мене. А що справа торкається нас, то я буду турбуватись про нашу власну безпеку. Мені здається, що за першим пунктом цієї програми нам треба спуститися до себе в каюту й оглянути револьвери. Я шкодую тепер, що наші рушниці та набої заховані разом з багажем у трюмі!

Своє приміщення вони застали у цілковитому розгардіяші.

Одяг із відчинених скринь та валіз був розкиданий по всій маленькій каюті, і навіть постелі були розгребені.

— Напевне, хтось дужче, ніж ми самі, цікавиться нашими речами, — зауважив Клейтон. — Клянусь Юпітером, мені цікаво знати, що шукали ці люди! Огляньмо все, Алісо, і з’ясуймо, чого бракує!

Ретельні пошуки з’ясували, що нічого не пропало, крім двох револьверів та невеликого запасу патронів.

— Саме ті речі, які мені понад усе хотілося б зараз мати при собі! — мовив Клейтон. — І той факт, що вони взяли тільки це, свідчить про найгірше.

— Що нам робити, Джоне? Можливо, ти мав слушність і наша найпевніша надія на порятунок полягає в дотриманні нейтралітету. Якщо офіцерам пощастить придушити заколот, нам нічого буде боятись. А якщо переможуть заколотники, то наша єдина надія — намагатись не суперечити їм і не сваритися з ними.

— Слушно, Алісо! Тримаймося середини дороги!

Вони були заходились робити лад у каюті, коли Клейтон і його дружина водночас помітили клаптик паперу, що стирчав з-під дверей. Нахиляючись, щоб підняти його, Клейтон вражено помітив, що листочок сунеться далі в каюту, і переконався: хтось підштовхує його іззовні!

Швидко й нечутно він ступнув крок до дверей, та ледве торкнувся ручки, щоб прочинити їх, як рука дружини лягла йому на плече.

— Ні, Джоне, — прошепотіла вона. — Вони не бажають, щоб ми їх бачили, і ми не повинні їх бачити! Не забувай, що ми тримаємося середини дороги!

Клейтон посміхнувся й опустив руку. Мовчки дивилися вони на маленький клаптик білого паперу, аж поки він завмер нерухомо на підлозі біля самісіньких дверей. Тоді Клейтон нахилився і підняв його. Це був аркушик грубого білого паперу, неохайно складений вчетверо. Розгорнувши його, вони побачили незграбне послання, накарлючене майже нерозбірливо, з багатьма доказами того, що хтось виконував тут незвичне для себе завдання. Переклавши його зміст на нормальну мову, Клейтони переконались, що їх застерігають від заяви про зникнення револьверів чи про слова старого матроса — застерігають під загрозою смерті.

— Я гадаю, що ми будемо поводитися добре, — зауважив із сумною усмішкою Клейтон. — Чи не все, що ми можемо зробити, — це сидіти спокійно і чекати, що трапиться!

2. ДИКИЙ ПРИТУЛОК
Їм не довелося довго чекати. Коли наступного ранку Клейтон піднявся на палубу для звичної прогулянки перед сніданком, пролунав постріл, за ним ще і ще.

Видовище, яке постало перед його очима, підтвердило його найгірші передчуття. Проти невеличкого гурту офіцерів стояла вся розбишацька команда “Фувалди” з Чорним Майклом на чолі.

При першому офіцерському залпі бунтівники кинулись до сховків за щоглами, рубкою та каютами і звідти стали відповідати на вогонь п’ятьох, що становили собою ненависне керівництво корабля.

Двоє матросів уже впало від куль капітана. Вони так і залишилися лежати, де впали, між заколотників.

Та ось перший помічник капітана впав долілиць, і за командою Чорного Майкла сп’янілі від крові матроси кинулися на тих чотирьох, що залишилися. Команді вдалося здобути лише шість одиниць вогнепальної зброї, і здебільшого заколотники були озброєні гаками, сокирами, тесаками й ломами.

Капітан саме розрядив свій револьвер і почав заряджати його тієї миті, коли заколотники пішли в атаку. Револьвер другого помічника зіпсувався, і, таким чином, лише два револьвери зустрічали матросів, які швидко наближалися, тож під їхнім лютим натиском офіцери почали відступати.

Обидві сторони осипали одна одну найлютішою лайкою і прокльонами, які, зливаючись із тріскотінням пострілів, стогонами та зойками поранених, перетворили палубу “Фувалди” на щось подібне до божевільні.

Перш ніж офіцери встигли відступити бодай на десяток кроків, заколотники оточили їх. Велетень-негр одним помахом сокири розвалив капітанові голову від лоба до підборіддя; за мить під градом ударів і куль упали й інші офіцери, хто мертвий, хто поранений.

Швидко й спритно впорали матроси “Фувалди” свою страхітливу роботу, і весь цей час Джон Клейтон стояв, недбало спершись біля проходу, й попахкував люлькою з таким виглядом, наче був присутній на змаганнях з крикету.

Коли впав останній офіцер, він вирішив, що час спуститись до дружини, щоб хто-небудь з команди не застав її саму.

Хоча Клейтон і лишався зовні спокійним та незворушним, у душі він дуже потерпав за безпеку дружини серед озвірілих людей, в руки яких так безжалісно кинула їх доля. Повернувшись, щоб зійти вниз, він був вражений, побачивши леді Грейсток перед собою.

— Ти давно тут, Алісо?

— З самого початку, — відповіла жінка. — Який жах, Джоне! Який жах! Чого ми можемо сподіватися від таких створінь?

— Гадаю, сніданку! — відповів той, мужньо усміхаючись, щоб заспокоїти її. — Принаймні, – додав, — я збираюся попросити сніданку! Ходімо, Алісо. Ми повинні показати їм, що розраховуємо лише на чемне поводження з нами!

У цей час матроси обступили вбитих і поранених офіцерів і без найменшого жалю чи вагання почали викидати й мертвих і ще живих за борт. Так само бездушно обійшлися вони і зі своїми пораненими, і з тілами трьох матросів, над якими доля змилостивилась, дарувала їм наглу смерть від офіцерських куль. Несподівано один з матросів помітив Клейтонів, що наближалися, і з вигуком “Ось іще пожива для риби!” кинувся на них із піднятою сокирою.

Але Чорний Майкл виявився спритнішим, і його куля наздогнала матроса, перш ніж той встиг пробігти кілька кроків. Гучним окликом Чорний Майкл привернув до себе увагу команди і, вказуючи на Грейстоків, оголосив:

— Ось ці — мої друзі, і їх слід лишити в спокої! Втямили? Тепер я капітан цього судна! — додав він, звертаючись до Клейтона. — Тримайтеся осторонь, і вас ніхто не зачепить! — І він грізно зиркнув на своїх товаришів.

Клейтони так старанно дотримували поради Чорного Майкла, що не бачили майже нікого з команди й нічого не знали про її задуми. Іноді до них долинав слабкий відгомін суперечок і сварок,і двічі люте гавкання вогнепальної зброї розривало тишу. Але Чорний Майкл був підходящим ватагом для цієї строкатої компанії і тримав її в суворій підлеглості.

На п’ятий день після вбивства офіцерів вахтовий помітив землю. Чорний Майкл не знав, острів це чи материк, але заявив Клейтонові, що коли після розвідки місцина виявиться придатною для життя, то і він, і леді Грейсток будуть висаджені на берег зі всім майном.

— Ви там проживете декілька місяців самі собі, – пояснив він, — а ми доти виберемо яке-небудь безлюдне місце та й розбредемося хто куди. Тоді я спробую сповістити Британське Міністерство про ваше місцеперебування, і воно відразу пошле по вас військового корабля. Сподіваюсь, вам буде непогано. Я не міг би висадити вас у населеній місцевості, не викликавши купи запитань, на які ні в кого з нас немає досить переконливих відповідей!

Клейтон почав був протестувати проти такої нелюдяної висадки на невідомий берег на поталу диким звірам чи, може, ще дикішим людям.

Але слова Його були марні й лише дратували Чорного Майкла. Довелося приготуватись до найгіршого, що могло їх чекати в такому становищі.

Близько третьої години пополудні суденце наблизилось до мальовничого, порослого лісом берега проти входу в затишну бухту. Чорний Майкл послав невеликого човна з командою, щоб з’ясувати, чи може “Фувалда” безпечно пройти в бухту.

Десь за годину ті повернулись і доповіли про глибоке дно в проході і в самій бухточці.

Ще до настання ночі вітрильник уже мирно стояв на якорі посеред рівної дзеркальної поверхні бухти.

Довколишні береги вражали красою напівтропічного лісу, а поодаль від океану вимальовувались пагорби й нагір’я, також поспіль вкриті пралісом. Не видніли ознаки людського житла, але зрозуміло було, що людина може тут існувати, адже птахи й тварини аж роїлися тут, привертаючи увагу всіх, хто стояв на палубі “Фувалди”, а дзюрчання струмка, що впадав до бухти, свідчило про наявність питної води.

Коли пітьма спала на землю, Клейтон та леді Аліса усе ще стояли біля борту й мовчки дивилися на свій майбутній притулок. З мороку дикого пралісу долинало хиже виття звірів: приглушене рикання лева та вряди-годи пронизливий крик пантери. Жінка міцніше притулилася до чоловіка, паралізована страхом перед кошмарами, що чигали на них у страшній імлі прийдешніх ночей, у безлюдді дикої пущі.

Пізніше, увечері, до них підійшов Чорний Майкл і звелів готуватися до вранішньої висадки на берег. Спробували упросити його висадити їх на яку-небудь гостиннішу землю, ближче до цивілізованих місць, де б вони могли сподіватися на не таке моторошне оточення. Але ні благання, ані загрози, ані обіцянки винагородити не змогли похитнути його.

— Окрім мене, на борту немає людини, яка не вважала б за краще задля власної безпеки бачити вас обох мертвими, і хоч я знаю, що це єдиний надійний спосіб застрахувати наші шиї, Чорний Майкл не така вже людина, щоб забути благодіяння! Ви врятували мені життя. Віддячуючи, я рятую ваше: це все, що я можу зробити!.. Команда більше не згодна терпіти, і, якщо я вас не висаджу, вони, далебі, ще передумають і залюбки розправляться з вами! Я вивантажу весь ваш багаж і дам вам кухонного начиння та кілька старих вітрил для наметів і достатньо харчів, щоб ви могли прожити до тієї пори, доки знайдете дичину й овочі. Під захистом ваших рушниць ви тут спокійно проживете до прибуття рятівників. Коли я буду в достатній безпеці, я спробую сповістити британський уряд про те, де ви перебуваєте, але, хоч убийте, не скажу достеменно, де це, бо й сам не знаю. Ну та вони вас знайдуть!

Чорний Майкл пішов, а вони мовчки спустилися вниз, сповнені похмурих передчуттів.

Клейтон не вірив, щоб Чорний Майкл дійсно мав хоча б найменший намір сповістити британський уряд про їхнє місцеперебування. Знов же, він не був певен, чи не задумано зраду на ранок, коли вони опиняться віч-на-віч з матросами, які поїдуть відвозити їх і їхнє майно на берег. Тільки-но вони з дружиною залишаться без захисту Чорного Майкла, будь-який матрос зможе їх убити, та й сумління Чорного Майкла — річ відносна. І навіть хай вони уникнуть цього всього, хіба не доведеться їм зіштовхнутися ще з гіршими небезпеками потім? Коли б то він був сам-один, може, й витримав би тут роки, бувши здоровим чоловіком атлетичної статури.

Але ж Аліса й те нове, інше життя, якому з часом судилося з’явитися на світ серед злиденності й жахливих знегод первісного світу… Клейтон здригнувся, уявивши собі страшні труднощі, жахливу безпорадність їхнього становища. Але милосердне провидіння не дало подружжю передбачити дійсні жахи, що підстерігали їх у похмурих глибинах цього темного лісу.

Рано-вранці наступного дня їхні численні ящики та скрині були підняті на палубу й спущені до шлюпок для переправи на берег. У них було багато багажу. Клейтони розраховували на п’яти- чи навіть восьмирічне перебування в колоніях, отож, крім усього найнеобхіднішого, з ними були й предмети комфорту.

Чорний Майкл твердо вирішив, що з майна Клейтонів нічого не повинно лишитися на борту. Важко сказати, чому він так діяв: зі співчуття до них а чи просто виходячи з власних інтересів. Безперечно, присутність речей пропалого безвісти британського чиновника на борту підозрілого судна було б досить важко пояснити в будь-якому цивілізованому порту.

Він так добросовісно виконав ухвалене рішення, що наполіг і на поверненні їм револьверів, які власноручно відібрав у матроса, котрий заволодів зброєю Клейтона.

Окрім того, у шлюпки повантажили солонину, сухарі та невеликий запас картоплі й бобів, сірники, кухонне начиння, ящик з інструментами та обіцяні Чорним Майклом старі вітрила.

Чорний Майкл, мовби поділяючи Клейтонові побоювання, супроводив подружжя на берег і відійшов від них останній, після чого шлюпки, набравши в бочки свіжої питної води, відчалили до “Фувалди”.

І весь той час, що шлюпки ковзали поволі по гладеньких водах затоки, Клейтон із дружиною мовчки стояли, спостерігаючи, як вони віддаляються. Почуття цілковитої безнадії і страх прийдешніх бід стискали нещасним горло.

А за ними з-за пагорба слідкували інші очі: близько поставлені лихі очиці зблискували з-під кошлатих брів.

Коли “Фувалда” ковзнула у вузький прохід з бухти й зникла за мисом, леді Аліса обхопила руками чоловікову шию і зайшлася довго здержуваними риданнями.

Мужньо знесла вона небезпеки бунту, з героїчною твердістю дивилась вона тоді в грізне майбутнє, але тепер, коли страх цілковитої самотності охопив їх, її розхитані нерви не витримали і настала реакція. Чоловік не намагався спинити її сльози. Нехай природа знайде собі вихід із так довго стримуваних переживань! Тож спливло багато хвилин, перш ніж молода жінка — майже дитина — знову взяла себе в руки.

— О Джоне! — вигукнула вона нарешті. — Який жах! Що нам робити? Що діяти?

— Нам треба робити лише одне, Алісо! — заговорив нарешті він спокійно, от ніби обоє сиділи у своїй затишній вітальні вдома. — Працювати! У праці наш порятунок. Ми повинні бути такими заклопотаними, щоб нам ніколи було думати, а то легко можна збожеволіти. Ми будемо працювати й чекати! Я переконаний, що допомога з’явиться і з’явиться швидко, як тільки почнуть шукати зниклу “Фувалду”, хай навіть Чорний Майкл не дотримає своєї обіцянки.

— О Джоне, аби ж нас було тільки двоє! — вигукнула жінка. — Я знаю, ми знесли б усе! Але…

— Так, люба, — ніжно відповів чоловік. — Я вже думав про це. Але ми повинні й це зустріти так само мужньо, як і все, що нас може чекати. Вірмо без тіні сумніву, що ми зуміємо дати раду всьому, з чим нам доведеться зіткнутись! Сотні тисяч років тому, в далекому й туманному минулому, наші предки наштовхувались на ті ж самі перепони, які стоять перед нами зараз, і чи не в цьому самому первісному лісі? Й доказом їхньої перемоги є наша присутність тут! Невже ж ми не спроможемось на те, на що спромоглися вони? Спроможемось! Адже ми чудово озброєні віковічними знаннями: хіба у нас немає засобів захисту і боротьби з природою, які нам дала наука і про які наші предки навіть не підозрювали? Звісно ж, Алісо, ми зможемо досягти всього того, чого досягли вони своїми простенькими знаряддями та зброєю з кістки й каменю!

— Ох, Джоне, як би я хотіла бути чоловіком і мати чоловічий погляд на речі! Але я лише жінка! Я розумію більше серцем, аніж головою, і все, що я бачу, таке жахливе, таке незбагненне, що я не можу всього цього висловити! Хочу вірити, що ти маєш слушність, Джоне! Я зроблю все, що зможу, аби стати доброю первісною дружиною, гідною подругою первісного чоловіка!

Першочерговою турботою Клейтона було спорудити хижку на ніч, щоб прихиститися від звірів на час сну.

Він відкрив ящик, де були рушниці й набої, обоє озброїлися на випадок несподіваного нападу, а тоді рушили на пошуки місця, підходящого для першої ночівлі.

Десь за п’ятдесят метрів од берега знайшли невелику дивну місцину, майже вільну від дерев: тут вирішили побудувати свій постійний дім, а тим часом погодилися, що розумніше за все буде спорудити невелику платформу на дереві, недосяжну навіть для найбільшого з хижаків, які вочевидь населяють цю місцевість. Клейтон розшукав чотири дерева, що утворювали прямокутник у кілька квадратних метрів, і, нарубавши довгих гілок з інших дерев, сполучив чотири дерева між собою на висоті кількох метрів, міцно прив’язавши до них кінці гілок мотузкою, якої доволі постачив їм із запасів “Фувалди” Чорний Майкл. Впоперек цієї основи він рясно наклав дрібних гілок. Потім вистелив усю платформу величезними листами “слонячого вуха” — різновиду бегонії, якої росло довкола подостатком, а зверху на те листя поклав згорнуте в кілька разів велике вітрило. Двома метрами вище він змайстрував меншу платформу, що мала правити їм за дах, а з її країв опустив замість стін рештки вітрил.

Коли Клейтон кінчив своє майстрування, у них виявилося доволі затишне гніздечко, до якого він і переніс ковдри та частину ручної поклажі. День уже згасав, і решту його він присвятив спорудженню міцної драбини, по якій Аліса могла б дістатися у нове помешкання.

Увесь день довколишній ліс був повен стривожених птахів зі строкатим пір’ям і джигунистих, балакучих мавпочок, що слідкували за новоприбулими та їхнім дивовижним будуванням, виказуючи всі ознаки величезної цікавості та подиву. Хоча й Клейтон, і його дружина весь час трималися сторожко, вони не бачили великих тварин, але зо два рази їхні маленькі сусіди — мавпочки — з вереском і бурмотінням тікали від сусіднього пагорба, злякано озираючись і виразно вказуючи, достоту словами, що вчувають невідоме страхіття, яке чаїться в гущавині.

Десь перед смерком Клейтон помайстрував драбину, і, набравши у велику миску води з сусіднього струмка, обоє дісталися в порівняно безпечний прихисток своєї повітряної кімнати. Було дуже тепло, і Клейтон відкинув запони на дах. Обоє сиділи, підібгавши ноги по-турецькому, на ковдрах і вдивлялися в лісові тіні, що дедалі густішали. Раптом Аліса здригнулась і схопила чоловіка за руку.

Коли Клейтон озирнувся туди, куди вказувала дружина, то побачив обриси великої постаті, які невиразно вимальовувались на темному тлі. Постать бовваніла у повен зріст на пагорку. Кілька секунд вона стояла нерухомо, немовби прислухаючись, а тоді звільна повернулась і розтала в імлі джунглів.

— Що це, Джоне?

— Не знаю, Алісо, — повільно відказав він. — Надто темно, щоб так далеко щось розгледіти: може, це лише тінь, відкинута місяцем

на сході.

— Ні, Джоне. Якщо це була не людина, то якась велетенська, груба пародія на людину! Ох, мені страшно!

Він обійняв її і став нашіптувати слова кохання та підбадьорювати: для Клейтона найбільшим клопотом була душевна тривога його молодої дружини. Сам він був сміливий та безстрашний, але ж і спроможний розуміти жахливі муки, яких завдає страх, — рідкісний дар, один із тих, що здобували молодому лордові Грейстоку любов і повагу всіх, хто його знав.

Через якийсь час він опустив запони, міцно прив’язавши їх до дерев, та так, що за винятком маленького отвору, зверненого до моря, вони були закриті з усіх боків. А що тепер у їхньому гніздечку стало цілком темно, обоє вляглися на ковдри, сподіваючись уві сні дістати короткий спочинок і забуття.

Клейтон лежав обличчям до отвору, з рушницею і двома револьверами під рукою.

Ледве подружжя склепило повіки, як із джунглів за їхньою спиною залунав страхітливий рик пантери. Той рик став наближатися, і, нарешті, вони почули звіра просто під собою. Упродовж години, коли не довше, пантера обнюхувала і дряпала дерева, що підтримували їхню платформу, але зрештою пішла геть понад берегом, де Клейтон виразно побачив її в яскравому світлі місяця: величезна, гарна тварина, найбільша з усіх, яких він будь-коли бачив!

Довго тяглися години цієї ночі, і Клейтони тільки дрімали уривками, бо гамір неосяжних джунглів, що вирували розмаїттям нічного життя, тримав їхні виснажені нерви у постійній напрузі; чи не всоте схоплювалися вони зі сну, розбуджені пронизливим виттям а чи неквапною ходою могутніх тіл унизу під ними.

3. ЖИТТЯ І СМЕРТЬ
Ніч майже не принесла їм відпочинку, а проте ранок обоє зустріли з величезною полегкістю.

Тільки-но скінчили своє скромне снідання, що складалося із солоної свинини, сухарів та кави, як Клейтон заходився коло спорудження хатини, перекопавшись остаточно, що їм годі сподіватися на нічний спочинок, доки чотири міцні стіни надійно не відділять їх від життя джунглів.

Завдання виявилося не з легких і зайняло майже місяць, хоча Клейтон будував дім лише на одну кімнату. Для будівництва він використовував невеликі колоди, сантиметрів двадцять у діаметрі, а щілини замащував глиною, поклади якої відкопав на метровій глибині під поверхнею ґрунту.

У глибині хижки Клейтон склав пічку з невеликих каменів, які підібрав на узбережжі. За цемент правила глина, і коли хижка була вивершена, він обмазав її ще й зусібіч товстим шаром глини.

В отворі вікна зробив сітку з маленьких, завтовшки з дюйм, гілок, так старанно переплівши їх, що утворилися міцні ґрати, спроможні витримати натиск найдужчого звіра. Так він забезпечив доступ свіжого повітря в хатину, не зменшивши її захищеності.

Двосхилий дах був укритий дрібними гілками, щільно прикладеними одна до одної, а поверх них — ще й довгими травами джунглів та пальмовим листям. Дах Клейтон також обмазав глиною.

Двері він збив із дощок тих ящиків, у які були запаковані їхні речі. Він набивав одну дошку на іншу вздовж і впоперек доти, доки утворилася така масивна споруда, що подружжю при першому погляді на ці двері стало смішно.

Але тут Клейтон зіткнувся із дуже серйозним утрудненням: у нього не було завісів, щоб почепити двері. Одначе по двох днях ретельної праці йому вдалося змайструвати два масивні дерев’яні гаки, на які й навісив двері так, що вони вільно відчинялись і зачинялись.

Остаточне обладнання хатини було завершене після того, як подружжя перебралося до неї, а це зробили одразу ж, коли настелили дах. На ніч вони заставляли двері ящиками й таким чином почувалися у відносній безпеці.

Майстрування ліжка, стола, стільців та полиць було вже порівняно легшою справою, тож наприкінці другого місяця Клейтони непогано устаткувалися, і, коли б не постійний страх, що нападуть дикі звірі, та не дедалі дужче почуття самотності, вони б чулися щасливими.

Ночами великі звірі рикали й ревли біля їхньої хатини, але врешті Клейтони звикли до цього і спокійно спали цілісіньку ніч.

Тричі перед їхніми очима промайнули постаті великих людиноподібних істот, схожих на ту, яку вони бачили першої ночі, але жодного разу їм не вдалося бачити ці істоти на такій віддалі, аби достеменно розпізнати: люди це чи тварини?

Строкаті птахи і маленькі мавпочки звикли до своїх нових сусідів: напевне, їм не доводилося раніше бачити людей, тож вони стали підходити до них усе ближче, щойно розвіявся їхній перший острах. Ними рухала та дивна цікавість, яка володіє дикими створіннями лісів, джунглів та степів, і це почуття було таке сильне, що вже наприкінці першого місяця численні пташки приймали їжу з дружелюбних рук Кдейтонів.

Якось надвечір, коли Клейтон працював над розширенням помешкання, бо надумався прибудувати ще одну-дві кімнати, його маленькі друзі раптом дременули з галасом та вереском геть від пагорба. Стрибаючи, вони злякано озиралися назад і, нарешті, зупинившись біля Клейтона, збуджено залементували, неначе попереджаючи його про небезпеку, що наближалася.

Нарешті він її побачив. Побачив те, чого так боялися мавпочки. Це був той людинозвір, непевні обриси якого йому іноді вдавалося схопити поглядом.

Потвора йшла через джунглі, нахилившись уперед і час від часу торкаючись землі напівзігнутими пальцями рук. Це була величезна людиноподібна мавпа, що видавала під час ходи низькі горлові звуки й зрідка глухо гавкала.

Клейтон перебував далеченько від хатини — саме заходився рубати рівне й струнке дерево, яке вибрав для будування.

Місяць життя в безпеці, коли жоден хижий звір не наближався до його хатини за дня, зробив Клейтона необачним, тож тепер він був цілком беззбройний. Побачивши величезну мавпу, яка йшла навпростець через чагарі, відтинаючи шлях відступу до хатини, він відчув, як легкі дрижаки пробігли йому по спині.

Клейтон зрозумів, що з самою лише сокирою він майже не мав шансів на перемогу над лютою потворою, — а Аліса?.. “Боже, — подумав він, — що буде з Алісою?!”

Ще можна було добігти до хатини. Він повернувся і побіг, гукаючи до жінки щоб та зачинилася в хатині, якщо мавпа перейме його.

Леді Грейсток сиділа неподалік хатини; почувши чоловікові кроки й поглянувши в його бік, вона побачила мавпу, що з дивовижною для такої незграбної тварини швидкістю мчала навперейми Клейтонові.

Тихо скрикнувши, Аліса кинулась до хатини й, озирнувшись на порозі, побачила, що мавпа вже перехопила її чоловіка, який тепер стояв напоготові, звівши над головою сокиру й заміряючись ударити нею розлюченого звіра, коли той підступить ближче.

— Зачиняй і замикай двері, Алісо! — кричав Клейтон. — Я оборонюся сокирою!

Але він знав, що його чекає жахлива смерть, і дружина також це знала. Мавпа була величезним самцем, вагою, певне, з півтораста кілограмів. Маленькі, близько посаджені очиці зблискували люттю, а великі вовчі ікла моторошно вишкірились, коли вона на хвилину зупинилась перед своєю здобиччю.

Через плече звіра Клейтон бачив хатину — не далі як за двадцять кроків, і хвиля жаху та переляку затопила його, коли він побачив молоду жінку, що вибігла з хатини, озброєна однією з рушниць. Леді Аліса завжди боялась вогнепальної зброї і не сміла навіть доторкнутися до неї, а тепер вона кинулася до мавпи з відвагою левиці, яка захищає своїх дитинчат.

— Назад, Алісо! — вигукнув Клейтон. — Ради бога, назад!

Але вона не послухалась. Тієї ж миті мавпа кинулась вперед, і він замовк.

Людина змахнула сокирою чимдуж, але могутня тварина перехопила знаряддя на льоту своїми страшними ручищами і, видерши сокиру з Клейтонових рук, відкинула далеко вбік.

Із лютим гарчанням потвора схопила свою безпомічну жертву, та, перш ніж ікла встигли торкнутися горла Клейтона, пролунав постріл і куля увігналася в спину мавпі поміж лопаток.

Жбурнувши Клейтона на землю, звір обернувся до нового ворога. Перед ним стояла перелякана молода жінка, яка марно силкувалася випустити ще одну кулю. Вона не знала, як влаштовано затвор, і бойок марно клацав об порожню гільзу.

Ревнувши від болю і злості, мавпа кинулася на тендітну жінку, яка, на щастя, впала непритомною.

Клейтон майже миттєво схопився на ноги і, думаючи про цілковиту марність своєї спроби, кинувся вперед, щоб відтягти мавпу від нерухомого тіла дружини.

Це йому вдалося майже без зусилля, і величезне тіло мертво звалилося на траву: мавпа була забита, куля зробила свою справу. Швидко оглянувши жінку, Клейтон не виявив анінайменших слідів поранення і вирішив, що величезний звір помер тієї ж миті, коли стрибнув на свою жертву.

Обережно піднявши все ще непритомну дружину, він одніс її в хатину, але минуло добрих дві години, поки вона прийшла до тями. Перші її слова стривожили душу Клейтона моторошним передчуттям. Отямившись, вона якийсь час здивовано оглядала начиння хатини, а потім мовила, полегшено зітхнувши:.

— О, Джоне! Як добре бути знову дома! У мене був страшний сон, любий! Мені здавалося, що ми не в Лондоні, а в якомусь жахливому місці, де на нас нападають дикі звірі!

— Ну, ну, Алісо, — мовив він, гладячи їй голову, — спробуй знову заснути і не думай про погані сни!

Тієї ночі в хатині на галявині первісного лісу народився хлопчик — у той час, як леопард раз по раз ревів біля дверей і приглушене рикання лева долинало з-за горба.

Леді Грейсток так і не отямилася від потрясіння, викликаного нападом великої мавпи. Хоч прожила вона понад рік після народження сина, але більше не виходила з хатини й не усвідомлювала достоту, що вона не в Англії. Іноді розпитувала Клейтона про причини чудних нічних звуків, відсутність прислуги та знайомих і дивної неоковирності в обстановці її кімнати. Він не приховував від неї правди, але вона не могла збагнути значення його слів.

У всіх інших відношеннях вона була цілком здорова: радість і щастя, що їх приніс їй маленький син, та ще постійний догляд чоловіка, зробили цей рік для неї дуже щасливим — найщасливішим у її молодому житті.

Клейтон добре розумів, що будь вона при повному розумі, цей рік був би для неї нескінченною тортурою, існуванням, сповненим тривог та страхів; іноді він ладен був радіти тому, що дружина позбавлена змоги усвідомлювати навколишнє.

Сам він уже давно відмовився від надії на порятунок, бодай випадковий. З невтомною наполегливістю він і далі чепурив хатину.

Шкури левів та пантер вистилали підлогу. Шафки й полиці красувалися біля стін. У незграбних саморобних вазах з місцевої глини стояли чудові тропічні квіти, завіси з трав та бамбука закривали вікна, і, що було для Клейтона найважче при тому інструменті, який він мав, йому вдалося витесати чимало гладеньких, рівних дощок для обшивки стелі, стін і підлоги в хатині.

Те, що йому вдалося своїми руками виконати такі різні роботи, постійно й незмінно його дивувало. Але він працював захоплено, адже це була праця для дружини й для того маленького життя, яке з’явилося їм на радість, хоч і збільшило його відповідальність, жах їхнього становища в сотні разів.

Того року Клейтона декілька разів атакували великі мавпи, які тепер, здавалось, постійно тинялися в околицях; але, оскільки він більше ніколи не виходив за двері, не озброївшись рушницею і револьвером, то перестав боятися цих велетенських тварин.

Клейтон зміцнив ґрати вікна, припасував дерев’яний замок і замикав двері, коли полював дичину чи шукав плоди, що йому доводилося робити постійно для підтримання запасів їжі; він був спокійний, знаючи, що жоден звір не зможе проникнути в маленький будиночок.

Спочатку він стріляв дичину з вікна хатини, але поступово тварини навчилися боятися дивного лігвища, з якого лунав страшний грім рушниці.

У вільний час Клейтон часто читав дружині вголос яку-небудь із книжок, захоплених з Англії. У них було багато дитячих книжок з малюнками, букварів та ілюстрованих абеток: подружжя знало, що їхня дитина доросте до такого читання раніше, ніж вони зможуть повернутися до Англії.

Клейтон вів щоденник, за звичкою по-французькому, занотовуючи туди повсякденні подробиці їхнього химерного життя.

А десь через рік після народження сина Аліса вночі тихо відійшла. її кінець був такий погідний, що минуло кілька годин, перш ніж Клейтон, прокинувшись, помітив, що його дружина мертва.

Жах становища дуже-дуже повільно вимальовувався перед його внутрішнім зором, і навряд чи взагалі він встиг осягнути все своє горе і весь тягар відповідальності, який впав на нього разом з турботою про маленьку істоту — сина, ще немовля.

Останній запис у щоденнику зроблено близько ранку, що настав по смерті дружини, і в ньому Клейтон розповідає гіркі подробиці лиха діловим тоном, який відтіняє трагізм становища. Ця безпристрасність народилась від тривалого горя та безнадії, яких не був спроможний посилити навіть цей новий жорстокий удар. “Мій маленький син плаче від голоду. О Алісо, Алісо, що мені робити?”

І коли Джон Клейтон написав ці слова, — останні, які йому взагалі судилося написати, — він зморено поклав голову на витягнуті руки й знерухомів при столі, зробленому для неї, що лежала німим, холодним трупом на постелі за його спиною.

Довгий час жоден звук не порушував мертвої тиші полудня джунглів, окрім жалібного плачу людського дитинчати.

4. МАВПИ
У лісі, на плоскогір’ї, в кількох кілометрах від берега лютував старий Керчак — ватажок мавпячого племені. Усі молодші й легші вагою мавпи, рятуючись від його гніву, видерлися на найвищі гілки великих дерев. Вони воліли важити життям на гілках, що вгиналися під ними, аніж лишатися віч-на-віч зі старим Керчаком під час одного з нападів його невгамовного шаленства.

Інші самці також повтікали вусібіч після того, як хребці одного з них хруснули у велетенських, вкритих піною щелепах ватажка. Одна нещасна молода самичка зірвалася з високої гілки І гепнулася на землю майже біля Керчакових ніг. З диким криком він накинувся на самичку, видер зубами величезний кавалок з її боку і, схопивши уламок гілки, люто замолотив її по голові й плечах, доки череп нещасної перетворився на кашу.

Ось він помітив Калу, що зі своїм дитинчам повернулася з полювання, не знаючи про настрій володаря, доки пронизливий застережливий крик мавп змусив її спішно шукати безпеки.

Але Керчак був у неї за спиною, і так близько, що, якби вона не зробила відчайдушного стрибка з однієї гілки на іншу, — настільки небезпечного, що мавпи рідко до такого вдаються, коли їх не жене страх, — він би вхопив її за ногу. Стрибок їй вдався, але коли вона повисла на гілці, дитинча, що чіпко висіло у неї на шиї, не витримало різкого поштовху, і самиця побачила, як маленька істота полетіла з багатометрової височини, крутячись та звиваючись, на землю.

Кала пронизливо закричала з відчаю і кинулася до немовляти, забувши про Керчака, та, коли вона притисла до грудей маленьке, скалічене тільце, життя вже полишило його.

Тихо стогнучи, самиця притискала до себе тільце дитинчати, і Керчак не кинувся до неї. Зі смертю дитинчати напад демонічної люті минувся у ватажка — так само раптово, як і почався.

Величезний Керчак був царем мавп і важив близько ста шістдесяти кілограмів. Чоло у нього було надзвичайно низьке й похиле, а маленькі очиці налиті кров’ю і близько посаджені біля широкого, плаского носа; його великі тонкі вуха були, втім, менші, ніж у інших мавп його племені.

То лиха вдача й могутня сила Керчака зробили його царем маленького племені, в якому він народився чверть віку тому. Нині Керчак був у повному розквіті сил, і у всьому величезному лісі, де він блукав, не те що жодна інша мавпа не насмілювалась оскаржувати його зверхність — інші великі звірі не чіпали його.

З усіх диких звірів хіба старий слон Тантор не боявся його — а Керчак лише його одного й остерігався. Коли Тантор сурмив, величезна мавпа з усім своїм плем’ям Квапилася дістатись якнайшвидше на дерева другої тераси.

Плем’я людиноподібних мавп, яким Керчак керував залізною рукою та вишкіреними іклами, налічувало шість чи вісім родин, і кожна з них складалася з дорослого самця, його самиць і дитинчат; отже, все плем’я налічувало близько сімдесяти осіб.

Кала була молодшою дружиною Тублата, що означає “Зламаний Ніс”, і дитинча, яке розбилося, було її первістком, бо їй було дев’ять чи десять років, не більше.

Хоч молода ще, Кала була дебела й сильна, являючи собою чудову, добре збудовану тварину з округлим, високим лобом, що означало розвинутіший розум, аніж у більшості її одноплемінників. Вона більше, ніж інші мавпи, спроможна була переживати материнську любов і горе.

Однак це була мавпа, величезний, хижий, жахливий звір із породи горил, але розумнішого виду, що в поєднанні з горилячою силою робило її одноплемінників найстрашнішими з усіх чотирируких родичів людини.

Коли мавпи побачили, що Керчак переказився, то повільно спустилися зі своїх сховків у верхівках і заходилися кожна коло своєї, урваної Керчаковим гнівом справи.

Дитинчата бавились і пустували собі між кущами та деревами. З дорослих хто лежав, спочиваючи, на м’якому килимі мертвої гнилі, що вкривав землю, а хто підіймав уламок гілки й грабався в землі, шукаючи комах та дрібних плазунів, адже то була частина їхнього раціону. Ще дехто лазив по довколишніх деревах, шукаючи плодів„горіхів, пташок та яєчок.

Так минуло близько години, а тоді Керчак поскликав усіх і віддав короткий наказ іти з ним до моря.

Пересувались мавпи по відкритих місцях, переважно по землі, йдучи слонячими стежками, що були єдиними проходами в густо сплетеній масі чагарів, ліан та дерев.

Але серед низьких дерев вони рухалися швидше, перестрибуючи з гілки на гілку зі спритністю своїх менших родичів — маленьких мавпочок. І весь час Кала міцно притискала до грудей мертве тільце свого дитинчати.

Десь за полудень мавпи досягли пагорба, що височів над узбережжям, де стояла маленька хатина. Саме до тієї хатинки й прямував Керчак. Адже багато з його племені загинуло від грому, що його породжувала маленька чорна палиця дивної білої мавпи, яка спорудила це химерне лігвище, і Керчак твердо вирішив: він здобуде цю смертоносну зброю і дослідить усередині таємниче лігво.

Йому дуже-дуже кортіло встромити зуби в шию дивного звіра, якого він звик боятися і ненавидіти! І він уже не раз ходив з плем’ям на розвідку, вичікуючи момент, коли біла мавпа втратить обережність.

Останнім часом мавпи не лише не нападали, але й не потрапляли на очі людині, бо щоразу в таких випадках маленька палиця посилала громову смерть якому-небудь членові племені.

Сьогодні вони не бачили людини ніде, але зі свого спостережного пункту помітили, що двері до хатини відчинено. Повільно, нечутно, обережно поповзли вони крізь зарості до хатини.

Мавпи не гарчали й не видавали диких, лютих криків; маленька чорна палиця навчила їх поводитися тихо — вони боялися розбудити її.

Ближче, ближче підповзали вони, аж поки, нарешті, Керчак наблизився до дверей і зазирнув досередини. За ним стали двоє самців і Кала, яка досі міцно притискала до грудей мертве тільце.

Вони побачили, що дивна біла мавпа простяглася впоперек дерев’яної площини, поклавши голову на руки: на ліжку лежала накрита білим постать, а з маленької дерев’яної колиски долинав жалібний плач дитини. Нечутно Керчак увійшов і пригнувся для стрибка, і саме цієї миті Джон Клейтон несподівано встав і озирнувся.

Від того, що він побачив, у нього захолола кров у жилах: біля одвірка стояло троє величезних мавп-самців, а за ними стовбичило ще багато, скільки — Клейтон не довідався, бо його револьвери висіли далеко на стіні разом з рушницями, а Керчак уже кинувся на нього.

Коли цар мавп облишив пошматоване тіло, що було колись Джоном Клейтоном, він звернув увагу на маленьку колиску, але Кала випередила його і, схопивши немовля, випорснула в двері й видерлася на високе дерево.

Схопивши в обійми маленьке живе немовля Аліси Клейтон, Кала опустила мертве тільце власної дитини в порожню колиску, бо плач живої дитини дістався до тієї основи світового материнства в її диких грудях, якої мертве дитинча не могло сягнути.

Високо серед гілок могутнього дерева вона притисла до грудей немовля, що кричало, й невдовзі інстинкт материнської любові, пануючи в цій хижій самиці так само, як і в ніжній, прекрасній матері людської дитини, подіяв на напіврозбуджену свідомість малятка, і воно замовкло.

А потім голод зсунув краї прірви між ними, і син англійських лорда і леді почав ссати груди великої мавпи Кали.

Тим часом у хатині звірі сторожко оглядали внутрішнє убрання дивного лігва.

Пересвідчившись у смерті Клейтона, Керчак звернув свою увагу на те, що, запнуте вітрилом, лежало на ліжку.

Обережно підняв він край полотнища, але, побачивши тіло жінки, рвучко відкинув вітрило й схопив захололу білу шию своїми величезними волохатими руками.

Мить стискав він пальцями холодне тіло, а потім, здогадавшись, що жінка вже мертва, полишив її і заходився обстежувати кімнату, більше вже не тривожачи тіл леді Аліси та сера Джона.

Першою привернула його увагу рушниця, що висіла на стіні; про цю дивну громову й смертоносну палицю він мріяв довгі місяці, а тепер, коли омріяна річ була перед ним. йому бракувало духу торкнутися її.

Обережно підійшов Керчак до палиці, ладний враз кинутись навтьоки, хай-но вона заговорить своїм глухим, гуркітливим голосом, яким, він чув, вона кидала останні слова багатьом з його роду, хто необережно чи необдумано нападав на дивну білу мавпу, що носила цю палицю.

У глибині звірячої свідомості щось підказувало ватажкові, що громова палиця небезпечна лише в руках того, хто вміє з нею поводитись, одначе минуло чимало часу, перш ніж Керчак зважився доторкнутися до неї.

Натомість він ходив сюди-туди, крутячи головою і не зводячи очей з жаданої речі.

Вживаючи свої довгі руки як підпірки й розхитуючись при кожному кроці всім величезним тулубом, могутній цар мавп ходив узад-вперед, видаючи глибоке гарчання, що зрідка уривалося тим пронизливим виттям, страшнішого за яке в джунглях немає звуку.

Нарешті Керчак зупинився перед рушницею і повільно підняв величезну лапу, але не торкнувся блискучої цівки, відсмикнув лапу й поновив свою швидку ходу.

Можна було подумати, що цим позірним безстрашшям і диким гарчанням звір намагається підбадьорити себе настільки, аби зважитись узяти рушницю в руки.

Знову мавпячий цар зупинився, і цього разу йому вдалося змусити себе торкнутися холодної криці; але він умить відсмикнув руку й знов заходив по кімнаті.

Раз по раз повторювалася ця дивна церемонія, що далі, то з більшою впевненістю, аж поки, нарешті, рушницю таки зірвано з гака й затиснуто в руці величезного звіра.

Переконавшись у тому, що рушниця не завдає йому шкоди, Керчак зайнявся ретельним її вивченням. Обмацав від одного кінця до другого, зазирнув у чорну глибину цівки, поторсав мушку, ремінь, приклад і, нарешті, спусковий гачок.

Під час усіх цих операцій мавпи, що позаходили, сиділи купою біля дверей, спостерігаючи за своїм вождем, а котрі не потрапили до хатини, юрмилися біля входу, витягуючи шиї і намагаючись зазирнути всередину.

Несподівано Керчак натиснув на спусковий гачок. Оглушливий гуркіт пролунав у маленькій кімнаті, й мавпи, що скупчились біля дверей і в самих дверях, панічно кинулись навтьоки, падаючи і давлячи одна одну.

Керчак також злякався — настільки злякався, що навіть забув викинути призвідцю того жахливого грому й кинувся до дверей, міцно затиснувши рушницю в руці.

Коли він останній вибігав назовні, мушка рушниці зачепилася за краєчок дверей, які прочинялися всередину, й шарпонула їх із силою, достатньою, щоб вони щільно захряснулися за мавпами, що повискакували з будиночка.

Коли нарешті Керчак зупинився віддалік від хатини й побачив, що ще й досі тримає рушницю, то шпурнув її геть, ніби це був розпечений до червоного шмат заліза, і більше не підіймав її. Його звірячі нерви не витримали того страшного гуркоту. Проте він тепер остаточно переконався, що дивна палиця сама собою зовсім нешкідлива.

Ціла година минула, перш ніж мавпи зважилися знову підступити до хатини, щоб продовжити її огляд, але, на їхній превеликий жаль, двері виявилися міцно зачинені й не піддавалися ніяким спробам їх відчинити.

Винахідливо змайстрований руками Клейтона замок зачинив двері за Керчаковою спиною, і всі спроби мавп проникнути крізь заґратовані вікна також були марні.

Повештавшись деякий час довкола, вони вирушили назад до дрімучих лісів на плоскогір’ї, звідки прийшли.

Кала жодного разу не спустилася на землю зі своїм маленьким приймаком. Але коли Керчак звелів їй злізти й пристати до гурту, вона, переконавшись, що в голосі ватажка немає гніву, спустилася, легко стрибаючи з гілки на гілку, й пішла поруч з іншими.

Тих мавп, котрим кортіло краще роздивитися дивне дитинча, Кала зустріла вишкіреними іклами та глухим загрозливим гарчанням.

Проте, коли ті переконали її, що не мають ворожих замірів, Кала дозволила їм наблизитись, але нікому не дала торкнутися своєї ноші. Немовби розуміла, що немовля слабке й тендітне, і побоювалась, коли б незграбні руки її одноплемінників не зашкодили йому.

Інший запобіжний захід, якого вона вжила, перетворив її подорож на тяжке випробування. Пам’ятаючи, як загинув її первісток, Кала впродовж усього шляху відчайдушно притискала до себе нове дитинча однією рукою.

Інші дитинчата сиділи на спинах матерів, міцно тримаючись руками за волохаті шиї та охопивши їх попід пахвами ногами.

Не так було з Калою: тільце малого лорда Грейстока вона міцно притискала до своїх грудей, і його крихітні рученята чіплялись за довге чорне волосся, яке вкривало цю частину її тіла.

Її малюка-первістка вже спіткала жахлива смерть, коли той зірвався з її спини, і вона не хотіла ризикувати цим, прийомним дитинчам.

5. БІЛА МАВПА
Ніжно доглядала Кала маленького сироту, потайки дивуючись, чом він не набуває сил І спритності, як мавпенята інших матерів.

Майже рік минув відтоді, як немовля потрапило до її рук, поки воно почало ходити; що ж до лазіння по деревах — о, воно виявилось таким нетямущим!

Іноді Кала розмовляла про своє дитинча зі старшими самицями, але й ті не розуміли, чого воно так відстає у розвитку. Адже біленьке навіть їжі не вміло добути саме, а вже ж більше дванадцяти місяців змінилось відтоді, як воно з’явилося у Кали!

Якби мавпи знали, що дитина вже прожила тринадцять місяців до того, як Кала прийняла її, то вони взагалі махнули б на мале рукою, адже мавпенята їхнього племені були так само розвинуті по двох чи трьох місяцях, як маленький чужинець після двадцяти п’яти.

Тублат, Калин чоловік, був дуже засмучений, і, якби самиця охороняла немовля не так ревно, він би вже давно прибив його.

— Воно ніколи не стане дорослою мавпою! — доводив Тублат. — Тобі завжди доведеться тягати його й піклуватися про нього. Яка користь племені від нього? Аніякої! Самі збитки! Хай би воно спокійно спало між високих трав, а ти виношй інших, здорових мавпенят, які б могли подбати про нас, коли ми постаріємо!

— Ніколи, Зламаний Носе! — заперечувала Кала! — Хай навіть мені доведеться вік носити це маля, я його де кину!

Тоді Тублат пішов до Керчака й зажадав, щоб той силою своєї влади змусив Калу відмовится від маленького Тарзана. Цим ім’ям, яке означало “Біла Шкіра”, мавпи назвали малого лорда Грейстока.

Але на вимоги Керчака самиця відповіла погрозою втекти з племені, якщо вони не полишать її з дитиною в спокої. А що засадничим правом мешканців джунглів є воля кожного незадоволеного покинути своє плем’я, то Калу перестали доймати. До того ж Кала була гарною, добре збудованою молодою самичкою, і їм не хотілося її втрачати.

З роками Тарзан розвивався дедалі швидше, і коли йому виповнилось десять років, він уже чудово лазив по деревах, а на землі міг виробляти багато дивовижних речей, які були зовсім не до снаги його маленьким братам та сестрам.

Багато чим хлопчик відрізнявся від них, і мавпенята часто дивувалися його досконалому розуму, але зростом і силою він поступався перед ними: в десять років людиноподібні мавпи вже досягають дорослого віку, а декотрі виганяються вище шести футів на зріст, у той час як маленький Тарзан був лише підлітком.

Зате яким!

З самого малечку він навчився користуватися руками для стрибків з гілки на гілку за прикладом своєї велетенської матері. В міру того, як Тарзан ріс, він щоденно проводив цілі години, гасаючи верхівками дерев разом із своїми братами та сестрами.

Він умів робити кількаметрові стрибки на карколомній висоті верховіть, міг із непомильним розрахунком та без усякого видимого напруження вчепитися рукою в гілку, що широко гойднулася під раптовим поривом вітру.

Він умів падати на кілька метрів з гілки на гілку при швидкому спускові додолу й діставатися на самісіньку гору чудового лісового велета із спритністю й швидкістю білки.

Вже в десять років він мав силу тридцятирічного чоловіка і був набагато гнучкіший за тренованого атлета. І з кожним днем сила його зростала.

Він жив серед цих лютих мавп щасливо, бо й не пам’ятав іншого життя, бо не підозрював, що у всьому світі є життя інше, аніж те, яким повнилися джунглі і як жили знайомі йому дикі звірі.

Тарзанові було років десять, коли він почав усвідомлювати, що між ним і його товаришами існує величезна різниця. Він почав соромитися свого маленького, коричневого від засмаги тіла, коли втямив, що цілком безволосий, ніби нікчемна змія чи який інший плазун.

Хлопець спробував виправити це, вимазавшися з ніг до голови грязюкою, але грязюка висохла і облупилася та й завдала стільки клопоту, що він вирішив краще вже соромитись.

На плоскогір’ї, де жило мавпяче плем’я, було маленьке озерце, і в його тихій прозорій гладіні Тарзан уперше побачив своє обличчя. Одного задушливого дня в посуху він з одним своїм ровесником пішов до берега напитись. І коли друзі нахилились, у тихих водах віддзеркалилися два обличчя. Страшне і люте обличчя мавпи поруч із тонкими рисами нащадка людей.

Тарзан був вражений. Мало тієї прикрості, що безволосий, так ще й це бридке обличчя! Дивно, як інші мавпи могли зносити таке видовище!

Маленький рот, крихітні білі зубки… На що вони були схожі поруч із товстими губами та величезними іклами його щасливіших братів? А цей маленький, вузенький ніс, тонкий, наче вполовину схудлий від голоду! Він почервонів, порівнявши його з гарними широкими ніздрями свого супутника. Оце так чудовий ніс! Бо ж майже півобличчя займає! “Як приємно бути таким гарним!” — подумки бідкався Тарзан.

Але, розгледівши свої очі, він був найприкріше вражений: чорна пляминка, сіре коло, а решта все біле! Жахливо! Навіть у змії не такі бридкі очі, як у нього.

Тарзан був так поглинутий собою, що не почув шурхотіння високої трави, яка розсунулась, пропускаючи величезного звіра, що скрадався у гущавині; не чув і його товариш, бо саме пив, а цмокання губів та задоволене булькання ковтків приглушили тихе наближення напасника.

Кроків за тридцять позаду причаїлася, помахуючи хвостом, велика левиця Сабор. Вона обережно простягла вперед велику м’яку лапу й нечутно опустила на землю, а тоді підняла іншу. Вона рухалася, низько стелячись по землі, ледь торкаючись її животом: величезна кішка готувалася стрибнути на свою здобич.

Тепер левиця була на відстані чотирьох метрів позад звіренят, які нічого не підозрювали: вона обережно підтягла задні лапи, і її дужі м’язи заграли під розкішною шкірою. Вона так притислася до землі, що зовсім злилася з нею, лише вигин спини виказував її присутність.

Хвіст більше не ворушився, прямо й тихо витягся по землі.

На мить вона завмерла, наче скам’яніла, а потім, жахливо завивши, стрибнула.

Левиця Сабор була мудрим мисливцем. Декому дика необережність її лютого виття могла б видатись безглуздям: хіба не краще було їй стрибнути на свої жертви тихо, без цього галасу?

Але Сабор знала надзвичайну спритність мешканців джунглів і неймовірну гостроту їхнього слуху. Для них шерех билинки був би таким самим застереженням, як і найголосніший крик, і левиці було відомо, що вона не зможе цілком безшумно здійснити свій стрибок.

Її дике виття не було застереженням. Вона видала його, щоб її нещасні жертви заціпеніли від жаху на ту єдину мить, поки вона доскочить і встромить кігті в їхні м’які тіла.

Поки йшлося про мавпу, Сабор розміркувала слушно. Звіреня завмерло, тремтячи зі страху, на одну мить, але цієї миті вистачило, щоб вирішилась його доля.

Не те з Тарзаном, людським дитинчам. Життя серед лісових небезпек навчило його бути завжди насторожі й зустрічати несподіванки впевнено, а його блискучий розум проявлявся в блискавичному міркуванні, що було не до снаги мавпам. Виття левиці Сабор викликало негайну реакцію мозку і м’язів маленького Тарзана.

Перед ним були глибокі води озера, позаду — певна смерть. Жорстока смерть від гострих кігтів та пожадливих іклів.

Тарзан завжди не зносив води, окрім тієї, якою вгамовував спрагу. Він не терпів води тому, що пов’язував її з холодом та знегодами сезону злив і боявся грому, блискавки й вітру, яким супроводжуються зливи.

Дика мати навчила Тарзана уникати глибоких вод озера: лише кілька тижнів тому він бачив, як маленька Ніта поринула в ці спокійні води й не повернулася більше до племені.

Але його меткий розум вибрав менше з двох лих при першому рикові Сабор: перш ніж величезний звір пролетів половину стрибка, Тарзан відчув, як холодні води зійшлися над його головою. Він не вмів плавати, а озеро було дуже глибоке, але він не втратив ані крихти впевненості й винахідливості, притаманних людині.

Тарзан швидко замолотив руками й ногами, намагаючись дістатися нагору, і його інстинктивні гребки нагадували рухи пливучої собаки; через кілька секунд його ніс опинився над водою, і хлопець збагнув, що, продовжуючи рухатися таким способом, він може триматись на воді й навіть пливти в ній.

Він був дуже здивований і ощасливлений цим новим досягненням, яке прийшло до нього так несподівано; але розмірковувати було ніколи. Він плив тепер попід берегом і бачив, що звір, який ледве не спіймав його, стоїть над нерухомим тілом його маленького товариша.

Левиця напружено слідкувала за Тарзаном, сподіваючись, певне, що той повернеться на берег, до чого хлопчик не мав анінайменшого бажання. Навпаки, він видав голосний крик відчаю мовою свого племені, додавши й застереження, щоб мавпи, рятуючи його, не потрапили до лап Сабор.

Майже відразу здаля долинула відповідь, і тієї самої хвилини сорок чи п’ятдесят величезних мавп швидко та велично помчали по деревах до місця події.

Перед вела Кала, яка впізнала голос свого улюбленця, а за нею мчала матір мавпеняти, що лежало мертве під лапами лютої Сабор.

Однак левиця, дужча й озброєна зубами та пазурами, гострішими, ніж у мавп, не бажала зчіплюватися з розлюченими людиноподібними мавпами, тож, грізно рикаючи, стрибнула в кущі й зникла.

Тарзан поплив до берега і поспіхом виліз на суходіл. Приємне почуття свіжості охопило його після виходу з прохолодної води, і відтоді він ніколи не пропускав нагоди пірнути в озеро, річку або океан, залежно від обставин.

Кала довго не могла звикнути до цього видовища, бо хоч її одноплемінники і вміли плавати, коли це було необхідно, але не любили входити у воду і добровільно ніколи цього не робили.

Пригода з левицею стала для Тарзана приємним спогадом; вона стосувалася тих обставин, які урізноманітнювали одноманітність його життя, що складалося лише з нескінченних пошуків їжі та сну.

Плем’я, до якого він належав, кочувало по місцевості, яка простягалася приблизно тридцять кілометрів уздовж морського берега і на шістдесят кілометрів у глиб країни. Мавпи майже постійно блукали по цій території, іноді місяцями затримуючись у якомусь одному місці. Але оскільки по деревах вони пересувалися з більшою швидкістю, то часто долали цю відстань усього за декілька днів.

Багато залежало від кількості їжі, від погоди і від того, чи були поблизу вороги; щоправда, іноді Керчак змушував мавп робити великі переходи лише тому, що йому набридало сидіти на одному місці. Спали вони там, де їх заставала ніч, лягаючи на землю та іноді накриваючи голову, рідше тулуб, великими листками “слонячого вуха”. Часто, щоб було тепліше, вони спали по двоє-троє, притиснувшись одне до одного, а Тарзан завжди спав в обіймах Кали.

Не було сумніву, що ця могутня люта тварина любила хлопчика іншої породи. Він, зі свого боку, віддячував великій волохатій тварині всією тією любов’ю, яка могла б належати його вродливій, молодій матері, якби вона була жива.

Щоправда, Кала давала йому потиличники, коли він не слухався, але вона ніколи не бувала з ним жорстока і пестила його частіше, ніж карала. її чоловік, Тублат, ненавидів Тарзана і в декількох випадках ледве не вкоротив йому віку.

Зі свого боку, Тарзан ніколи не пропускав нагоди показати, що він відповідає повною взаємністю на почуття свого названого батька, і завжди, коли міг робити це безкарно, намагався дошкулити йому: блазнював, передражнював або лаяв його з надійних обіймів матері або з гнучких гілок верховіть.

Гнучкий розум і хитрість допомагали хлопцеві винаходити тисячі витівок, що отруювали життя Ту блатові. У ранньому дитинстві Тарзан навчився сукати мотузки, зв’язуючи і сплітаючи довгі трави, і цими мотузками періщив Тублата або пробував схопити його під пахви і повісити на низьких гілках дерев.

Повсякчас граючись із мотузками, він навчився в’язати вузли і робити зашморги, чим бавилися разом з ним і маленькі мавпи. Вони намагалися наслідувати те, що робив Тарзан, силкуючись копіювати його дії, та лише він один умів винаходити щось нове і вдосконалювати його.

Одного разу у грі Тарзан накинув кінець мотузка на одного зі своїх товаришів, що тікав, а другий кінець тримав у руках. Випадково зашморг затягнувся на шиї мавпи, яка бігла, і змусив її зупинитись найдивнішим й найнесподіванішим чином.

“О, маємо нову гру, і гарну гру!” — подумав Тарзан і відразу спробував повторити витівку. Так постійними і ретельними вправами він досяг того, що навчився кидати аркан.

Саме тоді життя Тублата перетворилося на справжній кошмар. Під час сну, у поході, і вдень, і вночі він постійно чекав, що ось нечутний зашморг охопить його шию і задушить!

Кала давала Тарзанові потиличники, Тублат божився, що помститься, сам старий Керчак застерігав хлопця й погрожував йому, але все було намарне.

Тарзан нікого не слухав, і тонкий міцний зашморг, бувало, охоплював шию Тублата тоді, коли він найменше цього очікував.

Іншим мавпам неприємності Тублата давали величезне задоволення: Зламаний Ніс був неприємний дідуган, якого ніхто не любив.

А в голові маленького Тарзана народжувалися нові витівки, породжені силою його людського розуму.

Якщо він міг ловити “довгою рукою” із суканих трав своїх одноплемінників-мавп, то чому не спробувати спіймати левицю Сабор?

Це був зародок думки, яка почала поволі визрівати і розвиватись у його свідомості та підсвідомості, аж доки вилилася в блискуче досягнення. Але це сталося кількома роками пізніше.

6. БОЇ В ДЖУНГЛЯХ
У своїх мандрах мавпяче плем’я часто підходило до замкненої і мовчазної хатини біля бухти.

Таємничість цієї хатини служила Тарзанові нескінченним джерелом утіхи. Він зазирав у завішені вікна або видирався на дах і дивився в чорний отвір димаря в марному прагненні розкрити невідомі таїни, оточені міцними стінами.

Його дитяча уява малювала хатини дивовижних істот, а неможливість знайти вхід посилювала його бажання проникнути всередину. Він годинами вовтузився на дахові й біля вікон, намагаючись знайти вхід, але на двері не звертав жодної уваги, бо зовні вони були так само непроникні, як і стіни.

Після пригоди зі старою Сабор під час перших відвідин хатини Тарзан помітив, що з деякої відстані двері здаються цілковито самостійною частиною будівлі, незалежною від прилеглих стін, і йому лише тепер спало на думку, що крізь них можна потрапити всередину.

Хлопець був сам, що бувало часто, коли він навідувався до хатини, бо мавпи її недолюблювали. Моторошний спогад про пригоду із громовою палицею не втратив своєї свіжості, і всі ці роки самотній притулок білої людини лишався для антропоїдів оповитий атмосферою таємничості й страху.

Тарзанові ніхто не розповідав про те, що його знайшли саме тут. У мові мавп було так мало слів, що вони могли передати лише дещо з того, що бачили в хатині, і були цілком неспроможні змалювати дивних людей та їхнє помешкання. Доки Тарзан доріс до того, щоб зрозуміти цю історію, плем’я її просто забуло.

Лише тьмяно й невиразно, зі слів Кали, він знав, що його батьком була дивна біла мавпа, але не знав, що Кала йому не мати.

Отже, цього разу він рушив просто до дверей і впродовж кількох годин роздивлявся їх, вовтузячись із завісами, ручкою та засувом. Врешті він наштовхнувся на правильне поєднання рухів і двері з тріском розчахнулися перед його здивованим поглядом.

Кілька хвилин він не наважувався переступити поріг, але коли його очі звикли до непевного світла всередині, він увійшов обережно й повільно.

Посеред підлоги лежав кістяк, зовсім без м’яса, але ще вкритий клаптями напівзотлілого одягу. На ліжкові Тарзан побачив схожий кістяк, але дещо менший, а в маленькій колисці лежав третій маленький кістяк.

На всі ці свідчення страшної трагедії давноминулих днів маленький Тарзан кинув лише побіжний погляд. Дике життя джунглів привчило його спокійно дивитись на мертвих тварин, і навіть якби знав, що перед ним рештки його батька й матері, то був би не більше зворушений. Внутрішня обстановка та предмети в кімнаті набагато більше привертали його увагу. Він почав уважно І детально розглядати їх: дивне знаряддя, зброю, книги, папір, одяг — усе те нечисленне, що вціліло від руйнівної дії часу у вологій атмосфері прибережних джунглів.

Він повідчиняв ті ящики та шафи, які зумів, завдяки щойно набутому досвіду: виявилося, що їхній вміст зберігся набагато краще.

Серед інших речей він знайшов гострого мисливського ножа, об який тут-таки порізав пальця. Це його не зупинило, і він далі провадив свої дослідження, переконавшись, що цією новою іграшкою можна відколювати тріски від столів і стільців.

Він бавився досить довго, але

нарешті це йому набридло і він заходився шукати далі. У шафі, повній книжок, він знайшов одну з яскравими кольоровими малюнками. Це був дитячий ілюстрований буквар:

Акулу пишемо з “А”.

Це риба страшна морська.

“Б” в барабані є,

У нього ось хлопчик б’є.

Малюнки його дуже зацікавили.

У книзі було багато антропоїдних мавп, схожих обличчям на нього, а кількома сторінками далі він знайшов під літерою “М” малесеньких знайомих, мавпочок, схожих на тих, які пустували на деревах предковічного лісу. Але він ніде не знайшов зображення кого-небудь зі свого племені. У всій книзі ніхто не скидався ані на Керчака, ані на Тублата, ані на Калу.

Спочатку він спробував зняти пальцями зі сторінок маленькі фігурки, але тут-таки переконався, що вони не справжні, хоча й не знав, що це таке. Пароплави, потяги, корови та коні залишалися для нього цілковитою загадкою і не дуже цікавили його, а от дивні крихітні карлючки, які поміщалися під і між кольоровими малюнками, притягували всю його увагу; він подумав, що це зображення комах, бо більшість із них мала ніжки, але в жодної не було ані рук, ані очей. Таким було його перше знайомство з літерами, а йому було вже понад десять років.

У середині книжки Тарзан розшукав свого давнього ворога — левицю Сабор, а трохи ближче до початку скручену в клубок змію — Гісту.

О, як це було цікаво! Жодного разу за всі попередні десять років Тарзан не відчував такого задоволення.

Він так захопився, що не помітив, коли почало сутеніти і малюнки стало погано бачити.

Тарзан поклав книжку назад у шафу і зачинив дверцята, не бажаючи, щоб хтось іще знайшов і знищив його скарб. Коли він вийшов у пітьму, то замкнув за собою важкі двері так само, як вони були замкнуті перед тим, як він спромігся їх відчинити. Але перш ніж вийти, він помітив на підлозі мисливський ніж і прихопив його з собою, щоб показати співплемінникам. Він не зробив і дванадцяти кроків у джунглях, як просто перед ним із тіні приземкуватого куща виросла величезна постать. У першу мить Тарзан подумав, що це хтось із його племені, але в наступну втямив, що перед ним Болгані — величезна горила. Вона була так близько, що про втечу годі було думати, і маленький Тарзан зрозумів, що він повинен битися не на життя, а на смерть: ці великі тварини були смертельними ворогами його племені і при зустрічах ніколи не просили і не давали пощади.

Якби Тарзан був дорослим самцем-мавпою з роду свого племені, він був би серйозним супротивником для горили, але, будучи лише маленьким хлопчиком, щоправда, неймовірно м’язистим, як на свій вік, він не витримував порівняння зі своїм жорстоким супротивником. Одначе в його жилах текла кров народу, серед якого багато спортсменів, і на додаток він мав за собою досвід десятирічного тренування з дикими звірами у джунглях.

Він не знав страху, який знаємо ми: його маленьке серце билось прискорено від збудження, зустріч із ворогом була для нього своєрідною розвагою. Якби він мав можливість, то втік би, але лише тому, що розум підказував йому — він нерівня величезному звіру, який стояв перед ним. І, зрозумівши, що втекти неможливо, він зустрів горилу прямо й хоробро, не здригнувшись жодним м’язом, без найменшої ознаки страху.

Він стикнувся зі звіром на половині його стрибка, колошматячи його величезне тіло стиснутими кулаками з таким самим успіхом, з яким муха атакувала б слона. Але в одній руці він усе ще тримав ножа, знайденого у батьківській хатині, і, коли горила почала діяти руками й зубами, Тарзан випадково вдарив її вістрям у волохаті груди.

Лезо глибоко вп’ялося в тіло мавпи, і та заверещала від болю й злості.

У цю коротку мить хлопчик довідався про призначення гострої блискучої іграшки, і, доки величезний звір повалив його на землю, він декілька разів устромив йому ножа в груди аж по руків’я.

Горила, вдаючись до прийомів бою, притаманних її породі, завдавала страшних ударів долонями і намагалась роздерти хлопчикові шию та груди своїми могутніми іклами.

Близько хвилини вони качалися по землі у дикому запалі бійки. Роздерта і закривавлена рука дедалі слабкіше вдаряла довгим гострим лезом, відтак маленька постать судомно випросталася і безтямно перекотилася на мертволист який килимом укривав джунглі.

За кілька кілометрів глибше у лісі плем’я Керчака почуло дикий рев горили, і, як завжди в разі небезпеки, Керчак скликав усіх для захисту від спільного ворога, бо горила могла бути не сама. Водночас Керчак ще й перевіряв, чи всі члени племені слухають його наказів. Негайно з’ясувалося, що немає Тарзана, і Тублат, зрадівши, з усіх сил почав опиратися пропозиції піти на поміч малому. Керчак також недолюблював маленького сироту, тому послухався Тублата і повернувся до купи листя, на якій уже вмостився був на ночівлю.

Але Кала вирішила інакше: щойно дізнавшись, що Тарзана немає, вона помчала по сплутаних гілках туди, звідки все ще виразно долинали крики горили.

Запала ніч, і місяць, сходячи, розсіював слабке світло, розкидаючи страхітливі, моторошні тіні серед гущавини лісу.

Де-не-де сріблясте проміння сягало землі, але здебільшого воно робило пекельну темряву лісових надр ще густішою.

Нечутно, мов велетенський привид, перелітала Кала з дерева на дерево. То швидко пробігала по товстих гілках, то стрибала стрімголов з одного дерева на інше, мерщій наближаючись до місця трагедії, яке згідно її життєвого досвіду було вже неподалік.

Крики горили свідчили, що вона веде смертельний бій з якимось іншим мешканцем дикого лісу. Несподівано крики припинились, і в джунглях запанувала мертва тиша.

Кала нічого не могла зрозуміти, бо останній крик Болгані був сповнений передсмертного страждання й агонії, але до неї не долинув жоден звук, за яким можна було б визначити, хто супротивник горили.

Вона знала, що її маленький Тарзан неспроможний вбити дорослого самця-горилу. Тому, наближаючись до місця, звідки долинав шум сутички, рухалася дедалі обережніше і нарешті почала зовсім повільно і з осторогою скрадатися по нижніх гілках, тривожно вдивляючись у скроплену місячним світлом темряву і шукаючи очима бійців. Вона побачила їх простертими на невеликій галявині, залитій місячним світлом: маленьке пошматоване й закривавлене тіло Тарзана біля величезного мертвого самця-горили.

З глухим криком кинулася Кала до Тарзана і, притиснувши закривавлене тіло до грудей, стала шукати в ньому ознак життя. І ледь вчула слабке биття маленького серця.

Кала, ніжно обійнявши хлопчика, віднесла його крізь чорну темряву до свого племені. Довгі дні й ночі проводила вона біля нього, приносячи йому їжу й питво, відганяючи мух та інших комах від його жорстоких ран.

Нещасне створіння не мало, звичайно, поняття ані про медицину, ані про хірургію. Вона лише лизала рани і таким чином тримала їх у чистоті, щоб цілюща природа швидше робила свою справу.

Спершу Тарзан нічого не їв, а лиш борсався і сіпався у жорстоких нападах лихоманки та маячні. Єдине, чого він прохав, — це води, яку мати приносила єдиним відомим їй способом, тобто у власному роті.

Жодна людська мати не могла б виявити більшої самовідданості, ніж ця дика тварина, піклуючись про маленького сироту, якого доручила їй доля.

Нарешті гарячка вщухла і хлопчик почав одужувати. Жодна скарга не вихопилася із його міцно стулених вуст, хоча рани завдавали йому нестерпних страждань.

Один бік грудей був роздертий до ребер, з яких троє було зламано могутніми ударами горили. Одна рука була майже перегризена величезними зубами, і з шиї видерто чималий шматок м’яса, від чого оголилася яремна вена, яку лише дивом не перекусили люті щелепи.

З терплячістю звірів, які вигодували його, Тарзан спокійно зносив свої страждання, вважаючи за краще заповзати у зарості високих трав і безмовно лежати там, згорнувшись у клубок, аніж виказувати власну неміч.

Лише Калу він завжди був радий бачити. Але тепер, коли йому стало краще, вона почала відходити від нього на довші проміжки часу в пошуках їжі, бо бідна тварина харчувалася абияк — лише б тільки підтримати своє існування. І тепер Кала скидалася на мару.

7. СВІТЛО ПІЗНАННЯ
Минуло чимало часу, і той час здався маленькому страдникові цілою вічністю, поки він нарешті став на ноги. Але відтоді його одужання пішло так швидко, що через місяць він був ще дужчий і спритніший, аніж доти.

Одужуючи, він багато разів пригадував усі обставини двобою з горилою і задумав розшукати дивовижну маленьку зброю, яка перетворила його з бідолашної слабкої істоти на переможця лісового страхіття.

Окрім того, йому ще кортіло повернутися в хатину і далі оглянути всі ті дивовижні речі, що були в ній.

І ось одного разу рано-вранці він сам-один вирушив у дорогу.

Після недовгих пошуків він знайшов геть обгризені кістки свого ворога, а біля них трохи присипаний опалим листям ніж, заіржавлений від довгого лежання на вогкій землі та засохлої на ньому крові горили.

Йому не сподобалася зміна колись блискучої і гладенької поверхні, та, попри все, це була грізна зброя, якою він вирішив користуватися в разі необхідності. Він твердо постановив, що віднині більше не рятуватиметься втечею від безпідставних нападів старого Тублата. Наступної миті він був біля хатини, за кілька хвилин одімкнув двері й увійшов. Найперше хлопець уважно вивчив замок, коли двері було відчинено: він з’ясував, що замикало двері і яким чином вони відчинялися від його дій. Він переконався, що зможе замкнути двері зсередини, що й зробив, аби ніхто не міг порушити його досліджень. Він заходився ретельно й послідовно обшукувати хатину, але його увагу швидко привернули книги, які дивовижним чином вабили до себе.

Серед них був буквар, кілька читанок, багато книжок з малюнками і товстий ілюстрований словник.

Тарзан передивився все, але найбільше йому сподобалися малюнки, хоча маленькі комашки, які вкривали сторінки там, де не було малюнків, збуджували у ньому подив і наводили на глибокі роздуми.

Він сидів на столі, підібгавши ноги, в батьківській хатині, схилившись усім своїм спритним засмаглим тілом над книгою, яку тримали дужі, мов різьблені, руки. Його довге чорне волосся звисало над блискучими розумними очима. Тарзан, маленька первісна людина, становив собою водночас зворушливу й знаменну картину: алегоричний образ первісного прагнення пробитись крізь пітьму незнання до світла знання.

Його маленьке обличчя виказувало напруження думки, бо якимось невловимим способом він уже знайшов ключ до розгадки пекучої таємниці дивних комашок.

У його руках був буквар, а в ньому малюнок маленької мавпи, схожої на нього самого, яка, за винятком обличчя й рук, була вкрита дивним кольоровим хутром; Тарзан вважав за хутро штанці і курточку. Під малюнком було три закарлючки:

“Boy” (хлопчик).

І він побачив у тексті на сторінці, що ці три фігурки повторювалися багато разів у одному й тому самому порядку.

Потім він зрозумів, що комашок було порівняно небагато, вони повторювались безліч разів, зрідка трапляючись в однині, здебільшого в супроводі інших.

Він став повільно гортати сторінки, шукаючи сполучення “boy”. Нарешті знайшов його під малюнком іншої маленької мавпи і ще однієї, досить дивної тварини, яка стояла на всіх чотирьох, наче шакал, і була дуже на нього схожа. Під цим малюнком комашки утворювали таке сполучення:

“А boy and а dog” (хлопчик і собака).

Ось вони, три комашки, які всюди супроводжували маленьку мавпу.

Він дуже-дуже повільно просувався у своєму навчанні, бо, сам того не знаючи, поставив перед собою надзвичайно важке й копітке завдання, завдання, яке здається неможливим — навчитися читати, не маючи жодного уявлення про літери й письмо і не підозрюючи про їхнє існування.

Він досяг своєї мети не через день і не через тиждень і не через рік; повільно, дуже повільно він вчився після того, як усвідомив можливості, що чаїлися в комашках, і до п’ятнадцяти років уже знав усі ті комбінації літер, які означали різноманітні малюнки у букварі та в двох читанках.

Про значення і вживання сполучників, дієслів, прикметників, займенників він не мав жодного уявлення.

Одного разу, коли йому було вже близько дванадцяти років, у шухляді столу, яку доти ніяк не вдавалося відімкнути, Тарзан знайшов декілька олівців, — провівши кінцем одного з них по столі, він із задоволенням побачив, що олівець залишив по собі чорну риску.

Він ретельно заходився біля цієї нової іграшки, і стіл невдовзі вкрився неправильними петлями та кривульками, а графіт стерся до дерева. Згадавши про сучок, яким він писав на піску, Тарзан вирішив використати для писання олівець і чистий папір, запас якого знайшов серед книжок.

Це виявилося нелегкою справою, бо він тримав олівець так, як тримав палицю або руків’я свого ножа, що аж ніяк не сприяло писанню на папері або виразності написаного.

Але він наполегливо шукав і нарешті знайшов таке положення олівця, при якому ним було найлегше водити по паперу. Врешті-решт йому вдалося відтворювати комашок дрібнішими, так само, як раніше великі літери кінцем сучка по землі.

Відтоді його успіхи пішли швидше. З допомогою великого словника та здорового глузду — вияву видатних розумових здібностей — він сміливо здогадувався про багато речей, які не міг осягнути розумом, і майже завжди його здогади збігалися з істиною. Щоправда, з роками він геть забув англійську мову, як живе слово, але книги поповнювали запас його понять, і він дедалі більше розвивався і проникав у таємницю неймовірного дива — людської думки.

На той час, як йому сповнилось сімнадцять, він уже навчився читати прості, дитячі читанки і вповні збагнув справжнє значення маленьких комашок.

Тарзан не соромився більше свого безволосого тіла чи людських рис обличчя, бо зрозумів, що він походив з іншої раси, не тієї, що його дикі й волохаті товариші. Він був ЛЮДИНА, вони були МАВПИ, а маленькі мавпи, що снували у верховіттях дерев, були МАВПОЧКИ. Він також знав, що стара Сабор була ЛЕВИЦЯ, а Гіста — ЗМІЯ, Тантор — СЛОН. Отак він навчився читати.

Відтоді він дуже швидко посувався в навчанні. З допомогою великого словника і допитливості здорового розуму, спадково наділеного надзвичайними мислительними здібностями, він зорієнтувався багато в чому з того, чого не міг по-справжньому збагнути, і досить часто його здогади були близькі до правди.

У навчанні Тарзана було чимало прогалин, передовсім через звичку його племені до мандрів, та навіть коли він не мав змоги сидіти над своїми книгами, його діяльний розум і далі дошукувався потаємного змісту гри, що його так захоплювала.

Шматки кори, пласке листя, рівні ділянки землі правили Тарзанові за зошити, на яких він видряпував вістрям свого мисливського ножа нові уроки.

Але хлопець не забував і про нагальніші вимоги життя.

Він вправлявся з мотузками і бавився своїм ножем, якого навчився гострити об пласке каміння.

Плем’я збільшилося з часу появи у ньому Тарзана. Оскільки під проводом Керчака мавпи зуміли витіснити зі своєї частини джунглів інші племена, їжі стало більше, а напади сусідів майже припинилися.

У міру змужніння молоді самці брали собі дружин з власного племені, а якщо щастило викрадати їх з іншого племені, то приводили їх у плем’я Керчака і вважали за краще жити з ним у мирі, аніж влаштовуватись самостійно.

Траплялося, що якийсь самець, сміливіший за своїх ровесників, пробував сперечатися за владу з Керчаком, але ще нікому не вдалося вирвати пальму першості у цієї лютої і жорстокої мавпи.

Тарзан посідав у племені особливе становище. Хоча мавпи і вважали його за свого, проте він дуже відрізнявся від них і відчував себе самотнім. Дорослі самці або цілковито ігнорували його, або так люто ненавиділи, що від передчасної смерті хлопця рятували лише дивовижні спритність і зграбність та ще відчайдушний захист величезної Кали.

Найнепримиреннішим його ворогом був Тублат, але завдяки саме Тублатові вороги Тарзана перестали його переслідувати. Цілком несподівано, коли йому було близько тринадцяти років, його враз залишили у спокої. Щоправда, часом хтось із його ворогів впадав у дивне шаленство, яке подеколи доймає самців багатьох великих звірів у джунглях. Але тоді ніхто з членів племені не був у безпеці.

Того дня, коли Тарзан завоював право на загальну повагу, плем’я зібралось у маленькому природному амфітеатрі, в низині між невисоких пагорбів, вільній від дерев та ліан. Відкритий майданчик був майже круглий. Зівсебіч височіли могутні могікани пралісу з такою суцільною стіною заростей між стовбурами, що дістатись на арену можна було лише по верховіттю.

Плем’я часто збиралося тут, не боячись вторгнень. Посередині амфітеатру стояв один з тих дивних земляних барабанів, які споруджують антропоїди для своїх дивовижних обрядів і звуки яких долинають до людей із глибин джунглів, але ніхто з людей ніколи не бачив цих обрядів.

Численні мандрівники бачили барабани великих мавп, багато хто чув їхній гуркіт і шум диких, страшних оргій первісних володарів джунглів, але Тарзан — лорд Грейсток — був єдиною людською істотою, яка брала участь у шаленій, несамовитій оргії думдум.

З цього первісного обряду виникли, напевне, всі форми та церемонії сучасної церкви й держави. В усі незліченні віки наші люті волохаті предки танцювали думдум під звуки своїх земляних барабанів під сяючим промінням тропічного місяця у надрах могутніх джунглів. Це почалось у ту давно забуту ніч, коли перший наш волохатий пращур, розгойдавшись на хиткій гілці, легко стрибнув на легкий дерен первісної арени.

Того дня, коли Тарзан поклав кінець переслідуванням, яких він зазнавав дванадцять з тринадцяти років свого життя, мавпяче плем’я, що нині налічувало вже сотню голів, промайнувши нижнім ярусом дерев, нечутно стрибнуло на арену амфітеатру.

Обрядами думдум плем’я відзначало важливі події в своєму житті: перемогу, взяття полоненого, вбивство великого лютого мешканця джунглів, смерть царя, обрання на його місце іншого, і кожному випадкові відповідав певний обряд думдум.

У той день святкували вбивство велетенської мавпи, члена іншого племені. І коли плем’я Керчака стало спускатися в амфітеатр, два величезні самці принесли труп переможеного.

Вони поклали свою ношу перед земляним барабаном І всілися біля неї, чатуючи, тоді як решта спала у високій траві, аж доки світло місяця, який сходив, подало знак починати дику оргію.

Кілька годин над галявиною панувала тиша, яку порушували лише пронизливі крики строкатих папуг та щебет і свист тисяч птахів, які пурхали поміж яскравими орхідеями та вогненно-червоними квітками, що звисали з порослих мохом гілок лісових велетів.

Нарешті, коли настала ніч, мавпи заворушились, утворивши широке кільце довкола земляного барабана. Самиці та дитинчата розташувались по зовнішньому краю кільця, а дорослі самці навпроти них усередині. Біля барабана всілися три старі самці, озброєні сукуватими палицями.

І коли першим слабким промінням місяць посріблив верхів’я довколишніх дерев, мавпи почали тихо й повільно бити по резонуючій поверхні.

У міру того, як амфітеатр освітлювався, самиці били дедалі частіше, доки врешті дике ритмічне гудіння виповнило довколишні джунглі на багато кілометрів. Великі хижаки припинили своє полювання і, нашорошивши вуха та підвівши голови, вслухалися в глухі удари, які свідчили про те, що почалося свято думдум.

Коли гуркіт барабана став оглушливим, Керчак стрибнув у проміжок між самцями та барабанщицями.

Випроставшись, закинувши голову далеко назад, дивлячись просто в овид місяця, що сходив, та вдаряючи себе в груди величезними волохатими лапами, він страхітливо й оглушливо завив.

Раз, удруге, втретє страхітливий крик прокотився над безмовністю стихлого, наче вимерлого лісу.

Потім, зігнувшись, Керчак нечутно пробіг уздовж кола, повз мертве тіло, що лежало перед вівтарем-барабаном, але не зводив з нього своїх маленьких хижих червоних очиць.

Потім інший самець стрибнув на арену і, повторивши страшні вигуки царя, скрадаючись, пішов за ним. Після цього вистрибнули інші, швидко, одні за одними, і нарешті весь ліс задвигтів од майже безперервного гуркоту та кровожерних вигуків.

Ця сцена зображала виклик ворога.

Коли всі дорослі самці приєдналися до тонкого ланцюга танцюристів, почався напад.

Схопивши величезну палицю із приготованої для такої нагоди купи дрючків, Керчак з бойовим ричанням оскаженіло кинувся на мертву мавпу і завдав їй страшного удару. Гуркіт барабана посилювався й пришвидшувався у міру того, як кожен вояк, наблизившись до жертви полювання, завдавав їй удару своєю палицею і приєднувався до шаленого вихору Танцю Смерті.

Тарзан також брав участь у цьому дикому танці. Його засмагле й спітніле м’язисте тіло виблискувало в світлі місяця, вирізнялося гнучкістю та витонченістю з-поміж незграбних, величезних волохатих звірів.

Ніхто не скрадався майстерніше за нього під час цього мімічного полювання, ніхто не був досконаліший за нього в дикому шаленстві нападу, ніхто не підстрибував так високо, як він, у Танкові Смерті.

У міру підсилення та частішання ударів по барабану танцюристи аж хмеліли від божевільного ритму та диких вигуків.

Їхні стрибки та вихиляси ставали дедалі нестямнішими, з вишкірених зубів скрапала слина, їхні губи й груди вкрилися піною.

Цей дикий танок тривав більше години, коли раптом, за знаком Керчака, удари в барабан припинилися і самиці-барабанщиці похапливо вислизнули крізь кільце у зовнішнє коло глядачів.

І тоді самці, всі як один, прожогом кинулися на тіло ворога, яке під їхніми страшними ударами перетворилося у безформну, криваву, волохату купу.

М’ясо рідко траплялося мавпам, як пожива, у достатній кількості, і їхня дика оргія закінчилася бенкетом, усі вони накинулись на м’ясо.

Величезні ікла вгризалися в тушу, відривали великі шматки, при цьому дужчим із мавп діставалися кращі шматки, а слабкіші бігали довкола, вичікуючи зручної миті, щоб кинутися всередину і підібрати загублений шматок або вихопити хоч кісточку, перш ніж усе буде поділено.

Тарзан любив м’ясо і потребував його більше, ніж мавпи. М’ясоїд за природою, він ніколи не міг вдовольнити свою потребу в м’ясі і тепер протисся своїм рухливим тілом крізь зграю мавп, що билися між собою, сподіваючись хитрістю вхопити шматок, який йому важко було здобути силоміць.

На боці в нього висів мисливський батьків ніж у саморобних піхвах, які він змайстрував за взірцем тих, що бачив на малюнку в книжці.

Нарешті хлопець дістався до купи м’яса, яка швидко зменшувалася, і своїм гострим ножем відтяв найсоковитішу частину: ціле волохате передпліччя, що стриміло з-під ніг могутнього Керчака, який так був поглинутий своєю царською прерогативою об’їдання, що навіть не звернув уваги на безсумнівну образу своєї величності.

Маленький Тарзан вибрався геть, міцно притискаючи до грудей свою здобич.

Посеред тих, хто марно кружляв довкола, був і старий Тублат. На бенкеті він виявився одним з перших, але віддалився, щоби спокійно з’їсти свій добрячий шмат, і тепер замірявся вхопити новий.

Близько посаджені, налиті кров’ю, свинячі очиці Тублата блиснули лютою ненавистю, коли він побачив ворога. В них зайнялася й заздрість до ласого шматка, який ніс хлопець.

Проте й Тарзан побачив свого найлютішого ворога і, відгадавши замір величезного звіра, прожогом кинувся до самичок та дитинчат, сподіваючись заховатися серед них.

Але Тублат гнався за ним слід у слід. Переконавшись, що йому не сховатись, Тарзан зрозумів — залишається лише втеча.

Він мерщій побіг до найближчих дерев, одним спритним стрибком дістався нижньої гілки і вчепився за неї рукою, потім вхопив зубами свою ношу і швидко подерся вгору, неухильно переслідуваний Ту блатом.

Хлопець видирався дедалі вище і нарешті видряпався на хитку верхівку гіллястого монарха лісів, куди його обважнілий переслідувач не зважувався лізти. Усівшись на верхівці, хлопець заходився обкладати лайкою та дошкульними насмішками розлюченого, вкритого піною звіра, який сидів метрів на десять нижче від нього.

І Тублат сказився.

З диким вереском він скочив додолу, у натовп самиць та дитинчат, рвучи іклами шиї малюків та видираючи цілі шматки з тіл самиць, які траплялися йому на дорозі.

Тарзан спостерігав за цією шаленою веремією люті. Він бачив, як самиці та малюки кинулися врозтіч, на дерева. Самиці, що були посеред арени, теж відчули на собі міцні зуби свого співплемінника і чкурнули в чорну темінь лісу.

В амфітеатрі, окрім Тублата, залишалася ще одна мавпа — самиця, що тікала останньою до дерева, на якому сидів Тарзан, а за нею слідом гнався страшний Тублат.

Це була Кала, і щойно Тарзан зауважив, що Тублат її наздоганяє, він каменем упав униз, назустріч своїй названій матері.

Вона вже торкнулася нижніх гілок, а над нею сидів Тарзан, вичікуючи, чим закінчаться ці перегони.

Кала стрибнула й зависла на низькій гілці просто над головою Тублата. Здавалося, вона вже була в безпеці, але почувся сухий, лункий тріск, гілка зламалася, і Кала звалилася Тублатові на голову, збивши його з ніг.

Обоє прожогом схопилися на ноги; та хоч вони були спритні, Тарзан виявився ще спритнішим, і, отже, розлючений самець опинився віч-на-віч з людським дитинчам, яке стояло між ним і Калою.

Але його зубам не судилося вп’ястися у хлопця.

М’язиста рука рвонулася вперед і затисла волохате горло, а друга декілька разів увігнала мисливський ніж у широкі груди.

Удари сипалися блискавично і припинилися лише тоді, коли Тарзан відчув, що тіло ворога сунеться додолу.

Коли труп Тублата вже лежав на землі, Тарзан поставив ногу на шию давнього й найлютішого ворога. А тоді, закинувши назад молоду голову й звівши очі до повновидого місяця, вигукнув страшний переможний клич свого племені.

Мавпи одна за одною позлазили зі своїх схованок на дерева і стали довкола Тарзана та його переможеного ворога. Коли всі зібралися, Тарзан звернувся до них.

— Я — Тарзан! — кричав він. — Я могутній боєць! Нехай усі шанують Тарзана і матір його Калу! Серед нас немає могутнішого за Тарзана! Нехай тремтять його вороги!

Дивлячись просто в люті, червоні очі Керчака, молодий Грейсток, вдаривши себе в могутні груди, ще раз видав свій пронизливий зухвалий клич.

8. МИСЛИВЕЦЬ З ВЕРХОВІТЬ
Другого ранку після думдуму плем’я повільно рушило лісом до берега.

Тіло Тублата лишилось там, де воно впало, тому що плем’я Керчака не їсть своїх мерців.

Цей неквапний похід був спричинений пошуками їжі. Капустяні пальми, сірі сливи, банани та інші ласощі траплялись їм на кожному кроці так само, як і дикі ананаси. Іноді впольовували вони й дрібних ссавців, пташок, плазунів та комах, знаходили яйця. Горіхи всі лускали своїми могутніми щелепами і лише надто тверді розбивали камінням.

Одного разу їм зустрілася Сабор, і мавпи поквапилися видертись на горішні гілки, бо хоч левиця й рахувалася з їхньою численністю та гострими зубами, вони з такою ж повагою ставились до її сили та хижої люті.

Тарзан сидів на низькій гілці, просто над цим величезним звіром, який продирався крізь гущавину.

Він пожбурив ананас в одвічного ворога свого племені. Могутній звір зупинився і, озирнувшись, уп’явся очима в людину, що насміхалася з нього.

Сердито вимахуючи хвостом, левиця вишкірила жовті ікла, зморщила носа так, що він укрився цілою сіткою поздовжніх і поперечних смужок, і примружила злі очі, які стали двома щілинками, що виблискували люттю й ненавистю.

Вона прищулила вуха і, дивлячись просто в вічі Тарзанові, прокричала пронизливий і лютий бойовий виклик.

А хлопчик-мавпа відповів жахливим криком своєї породи.

Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного, потім величезна кішка повернулася, і джунглі поглинули її так, як океан поглинає кинутий у нього камінчик.

Аж тут на думку Тарзанові спав великий задум. Хіба не він убив лютого Тублата і хіба це не свідчить про те, що він могутній боєць? Тепер він вистежить хитру Сабор і також уб’є її. Тоді він стане славетним мисливцем!

У глибині його маленького серця билося виразне бажання вкрити тіло одягом, бо зі своїх книжок з малюнками він знав, що всі люди вкриті одягом, тоді як мавпи одягу не мають.

Отже, одяг справді свідчить про могутність, про перевагу людини над усіма іншими тваринами, бо ж інакше навіщо носити на собі такі бридкі речі? Багато місяців тому, коли він був меншим, йому кортіло здобути шкуру левиці Сабор, або лева Нуми, або леопарда Шіти, щоб вкрити своє безволосе тіло й не скидатися більше на бридку змію Гісту. А тепер він пишався своєю гладенькою шкірою, бо вона свідчила про його походження від могутнього племені, і бажання ходити голяка то перемагало, то поступалося бажанню перейняти звичаї своєї породи і вдягти незручне, гидке вбрання.

Після того як Сабор ушилася, плем’я помандрувало далі джунглями, але в голові Тарзана снували плани, як краще вбити ворога, і впродовж кількох днів він майже не думав про щось інше.

Того самого дня сталася подія, яка дещо відволікла його увагу.

Серед білого дня густа пітьма раптом вкрила джунглі: усе життя завмерло. Дерева стояли нерухомо, наче паралізовані чеканням великого і неминучого лиха. Вся природа чекала-і недовго.

Здалеку долинув тихий, сумний стогін. Він наближався, стаючи дедалі гучнішим.

Величезні дерева враз нахилилися, наче під тиском велетенської руки. Вони хилилися дедалі нижче, і, крім приглушеного та сумного стогону вітру, не було чути ніякого іншого звуку.

Раптом велетні джунглів випросталися і змахнули могутнім гіллям, гнівно та оглушливо протестуючи. Яскраве, сліпуче світло зблиснуло з-поміж буремних хмар. Глухий гуркіт грому кинув свій грізний бойовий клич. Ринула злива, і джунглі перетворилися на пекло.

Тремтячи від холодного дощу, мавпи притиснулись до стовбурів великих дерев. Блискавка, звиваючись у пітьмі, висвітлювала шалено розгойдані гілки, потоки води та зігнуті стовбури.

Час від часу якийсь старий патріарх лісів, уражений сліпучою блискавкою, розколювався на тисячі трісок серед дерев, що його оточували, ламаючи довкола незліченні гілки та нищачи дрібніших сусідів.

Великі й малі гілки, відламані грізним вихором, літали в несамовитому танці, несучи смерть та руйнацію численним мешканцям низьких заростей.

Буря лютувала безперервно кілька годин, і протягом усього цього часу плем’я, збившись у гурт, тремтіло від страху. Наражаючись на небезпеку від стовбурів та гілок, що падали, паралізовані яскравими спалахами блискавок та ударами грому, мавпи нажахано тулилися одна до одної.

Буря скінчилася так само несподівано, як і почалася. Вітер ущух, з’явилося сонце. Природа знову всміхалася.

Коли повернувся день, мокре листя, гілки й вологі пелюстки пречудових квітів засяяли у всій своїй красі. І оскільки природа пробачила своїм дітям, то вони їй також пробачили. Життя пішло так само, як і перед тим, коли на землю впали темрява й страх.

Але Тарзана несподівано осяяло: він збагнув таємницю одягу! Як добре було б йому зараз у теплій шкурі Сабор! І це послужило ще одним поштовхом до здійснення його заміру.

Упродовж кількох місяців плем’я блукало неподалік хатини Тарзана, і він більшу частину часу присвячував самоосвіті, а коли подорожував джунглями, то завжди тримав свого аркана напоготові, і не одна дрібна тварина потрапила в його зашморг.

Одного разу зашморг обхопив коротку шию вепра Хорти, дикий стрибок якого скинув Тарзана з низької гілки, на якій він лежав, чигаючи на здобич, і звідки кинув аркан.

Хижак з величезними іклами озирнувся на шум падіння і, побачивши легку здобич у вигляді молодої мавпи, пригнув голову і стрімголов кинувся на розгубленого хлопця.

На щастя, Тарзан не постраждав від падіння, бо по-котячому впав навкарачки і таким чином пом’якшив поштовх.

Він прожогом схопився на ноги і одним мавпячим стрибком опинився на низькій гілці в ту мить, коли вепр Хорта промчав під ним.

Таким чином Тарзан на власному досвіді пізнав, чого можна чекати і чого треба боятися, кидаючи аркан.

Він утратив свій мотузок, але зрозумів, що коли б з дерева його стягла Сабор, то наслідки події були б іншими і йому довелося б розлучитися з життям.

Пішло кілька днів на те, щоб ізсукати новий мотузок, і, коли, нарешті, він був готовий, хлопець вийшов на полювання і причаївся серед гущавини на товстезній гілці над добре втоптаною стежкою, що вела до водопою.

Під ним пройшло чимало дрібних тварин. Але його не цікавила така незначна здобич. Для досягнення своєї мети йому потрібна була велика тварина.

Нарешті з’явилась та, на кого чекав Тарзан. Розкішні м’язи вигравали під оксамитовою шкірою опасистої, лискучої левиці Сабор.

Подушечки її величезних лап м’яко й нечутно опускалися на вузьку стежку. Вона високо тримала голову, плавно та граційно вимахуючи довгим хвостом.

Сабор підходила дедалі ближче до того місця, де на гілляці причаївся Тарзан, тримаючи напоготові скручений кільцями мотузок.

Немов відлитий із бронзи, нерухомий, як смерть, сидів Тарзан. Сабор пройшла під ним. Вона зробила ще крок, другий, третій, і мотузок звився над нею.

Одну мить зашморг висів над її головою, наче довга змія, а потім, наступної миті, коли вона підвела голову, щоб дізнатися про причину свисту, що його створював аркан, зашморг обхопив її шию.

Різким рухом Тарзан міцно затягнув зашморг на оксамитовій шиї, а потім, попустивши мотузок, учепився обіруч за свою гілляку.

Сабор спіймалася.

Великим стрибком переляканий звір метнувся в джунглі, але Тарзан вирішив не втрачати другий мотузок так, як перший. Він був навчений досвідом. Левиця встигнула зробити лише половину другого стрибка, коли відчула, що зашморг перехопив їй горло: вона перевернулася в повітрі і важко гепнулася на спину. Тарзан міцно прив’язав кінець мотузка до стовбура великого дерева, на якому сидів.

Досі його план цілком вдавався, але коли він, ухопившись за мотузок, уперся в розгалуження двох товстенних гілляк, то переконався, що підтягнути до дерева могутнє тіло левиці, яка має сталеві м’язи та ще пручається і завиває, підтягнути і повісити ЇЇ — то вже інша справа.

Стара Сабор була неймовірно важка, і коли впиралась усіма своїми величезними лапами, ніхто, крім слона Тантора, неспроможний був зрушити її з місця.

Левиця повернулася на стежку, з якої їй було видно того, хто завдав їй такої нечуваної образи. З лютим виттям вона несподівано кинулася на нього високим стрибком, але коли величезне тіло вдарилось об гілку, на якій щойно сидів Тарзан, його там не виявилось.

Він уже сидів на іншій, кількома метрами вище від своєї полонянки. Якусь мить Сабор висіла на гілці, і Тарзан дражнив її та кидав сучки й гілки у її незахищену морду.

Звір зістрибнув на землю, і Тарзан швидко спустився нижче, щоб схопити аркан, але Сабор уже виявила тонкий мотузок, що стримував її, і перегризла його величезними зубами, перш ніж Тарзан встиг удруге натягнути ослаблий зашморг.

Тарзан був дуже засмучений. Його добре продуманий план звівся нанівець, і він, сидячи на гілляці, дражливо верещав і перекривлював левицю, що ревіла під ним.

Упродовж кількох годин Сабор походжала туди-сюди під деревом, чотири рази присідала і стрибком пробувала дістати кривдника, який витанцьовував над нею, але з таким самим успіхом вона могла б ловити вітер, який перешіптувався з верховіттями дерев.

Врешті ця забава втомила Тарзана: з прощальним викличним ревінням, поціливши стиглим плодом у вишкірену морду ворога, по якій він густо і глевко розмазався, Тарзан швидко помчав по верхів’ях дерев на висоті кільканадцяти метрів над землею і невдовзі опинився серед членів племені.

Він розповів їм подробиці пригоди, випнувши груди і так відчайдушно нахваляючись, що знітив навіть своїх найлютіших ворогів і змусив Калу плакати від гордощів та щастя.

9. ЛЮДИНА І ЛЮДИНА
Тарзан прожив без особливих пригод ще кілька років диким життям джунглів. Він змінився лише в тому, що виріс, порозумнішав і більше дізнався з книжок про дивовижні краї, що лежать десь за межами його прадавнього лісу. Життя ніколи не здавалося йому нудним або одноманітним. Можна було ловити рибу Пісах у численних струмках та мілких озерах. Крім того, повсякчас остерігатися Сабор та її лютих родичів. Постійна небезпека надавала гостроти кожній хвилині, проведеній на землі. Вороги часто полювали на нього, але частіше полював на них він, і хоча їхні хижі гострі кігті ніколи не торкнулись його, одначе бували моменти, коли важко було б просунути грубий листок між їхніми кігтями та його гладенькою шкірою.

Швидка була левиця Сабор, швидкі були Нума й Шіта, але Тарзан був справжньою блискавкою.

Зі слоном Тантором він заприятелював. Як? Не питайте. Але мешканці джунглів знають, що часто у місячні ночі Тарзан гуляв разом зі слоном Тантором, а коли шлях був вільний, Тарзан їхав, високо сидячи на могутній спині Тантора.

Усі інші мешканці джунглів були його ворогами, за винятком власного племені, де в нього тепер було чимало друзів.

Багато днів у ці роки він пробув у хатині, де усе ще лежали кістки його батьків та маленький скелет малюка Кали. У вісімнадцять років він вільно читав і розумів майже все в численних і різноманітних книжках, які стояли на полицях.

Він умів, як ми вже знаємо, також і писати друкованими літерами швидко і чітко; але по-справжньому писати він не навчився, хоча серед його скарбів і було кілька зошитів; у хатині знайшлося так мало англійських рукописів, що він вирішив не вивчати цю іншу форму писемності, хоча пізніше й навчився сяк-так читати їх.

Отже, маємо перед собою вісімнадцятирічного англійського юнака, нащадка лордів, який не вмів говорити по-англійському, але вмів читати й писати своєю рідною мовою.

Він не знав, крім себе, жодної людської істоти, бо невелику місцину, якою кочувало його плем’я, не перетинала жодна велика ріка, по якій могли б спуститися тубільці із Центральної Африки.

Високі пагорби оточували їх з трьох боків, океан омивав з четвертого, місцевість населяли леви, леопарди та отруйні змії. Одвічні хащі переплутаної рослинності не привабили ще жодного сміливого дослідника з племені людей.

Але одного чудового дня, коли Тарзан сидів у хатині свого батька, поринувши в таємниці нової книжки, колишній спокій джунглів зник назавжди.

Далеко на східній межі пагорбів по гребеню рухалася змійкою дивна процесія.

Попереду йшли п’ятдесят чорношкірих вояків, озброєних списами, вістря яких були гартовані на повільному вогні, а також луками й отруєними стрілами. На їхніх списах висіли овальні щити, у носи було просунуто величезні кільця, а з їхнього скуйовдженого волосся стирчали пуки яскравого пір’я.

На їхніх лобах було витатуювано три паралельні кольорові лінії, а на грудях три концентричні кола. Жовті зуби цих людей були гострі, як ікла хижаків, а вивернуті губи надавали ще звірячішого вигляду їхній зовнішності.

За ними йшло кількасот дітей та жінок, які несли на головах тяжку поклажу: кухняне та хатнє начиння і паки слонячої кістки. За ними йшло ще близько сотні вояків, у всьому подібних до тих, що були в передовому загоні.

Про те, що вони остерігалися нападу ззаду більше, аніж можливих небезпек спереду, свідчило саме шикування їхньої колони. Так воно й було, бо вони рятувалися від вояків білих людей, які так пригноблювали їх, змушуючи добувати слонову кістку та каучук, що одного дня тубільці повстали проти своїх поневолювачів і знищили білого офіцера разом із його невеликим загоном чорношкірих.

Упродовж кількох днів вони об’їдалися м’ясом; але несподівано з’явився сильніший загін, який напав на селище вночі, помщаючись за смерть своїх товаришів.

Тієї ночі чорні солдати білої людини поїли м’яса донесхочу, а нечисленні рештки колись могутнього племені рушили в похмурі джунглі — у дорогу до невідомого і до свободи.

Але те, що означало свободу і втіху для чорних дикунів, — несло з собою відчай і смерть для диких мешканців джунглів.

Три дні маленький загін продирався крізь зарості незнайомого і непролазного лісу і, нарешті, на четвертий день вийшов на берег неширокої річки: тут ліс був порівняно не дуже густий.

Вони заходилися будувати нові житла і вже через місяць розчистили велику ділянку, спорудили хатини та огорожу; посадили плантації ямсу та маїсу. І зажили у своєму новому селищі так само, як і колись. Тут не було ані білих людей, ані солдатів: не потрібно було збирати ані каучук, ані слонову кістку для жорстоких і невдячних хазяїв.

Минуло кілька місяців, перш ніж дикуни ризикнули вибратися у глиб довколишніх лісів.

Декотрі вже стали здобиччю старої Сабор, і чорні вояки остерігалися виходити за міцну огорожу: джунглі кишіли хижими і кровожерними кішками, левами та леопардами.

Але одного дня Кулонга, син старого царя Мбонги, забрів далеко на заході в гущавину. Він ішов, обережно й сторожко тримаючи гнучкого списа, а лівою рукою міцно притискав довгий овальний щит до свого стрункого, лискучого, мов у чорного дерева, тіла.

На спині у нього висів лук, а з сагайдака стирчав пук тонких прямих стріл, густо змащених темною смолистою речовиною, яка робила найменший укол стріли смертельним.

Ніч застала Кулонгу далеко від огорожі батьківського селища, але він не відмовився від подорожі на захід і, залізши на гілки величезного дерева, спорудив там щось на кшталт площадинки, на якій передрімав ніч. Кількома кілометрами на захід від нього ночувало плем’я Керчака.

Рано-вранці мавпи прокинулись і розбрелися джунглями у пошуках їжі; Тарзан за звичкою пішов до хатини, щоб, спокійно полюючи, наїстися по дорозі до узбережжя.

Мавпи розійшлися поодинці, парами і по троє навсебіч, але далеко не віддалялися, щоб можна було гукнути одна одну в разі небезпеки. Кала повільно йшла слонячою стежкою і заклопотано перекидала гнилі гілки й стовбури у пошуках соковитих комах та моху, коли ледь чутний шерех попереду змусив її насторожитись. На два десятки метрів перед нею стежка вела прямо, і в глибині цього листяного тунелю вона побачила дивну і страшну постать, яка повільно рухалась. Це був Кулонга.

Кала не стала його роздивлятися, а повернулася й швидко пішла стежкою назад. Вона не тікала згідно із звичаєм своїх

предків, які намагаються не втекти від небезпеки, а уникнути її.

Її слідами поспішав Кулонга. Перед ним було м’ясо. Він міг убити мавпу і добряче поласувати. Він біг, звівши списа.

На повороті стежки він знову побачив її у іншому прямому тунелі. Рука із списом відвелася назад, м’язи блискавично напружилися під лискучою шкірою. Рука рвонулася вперед, і спис помчав навздогін Калі…

Повз! Спис лише подряпав їй бік.

Заревівши від люті й болю, мавпа кинулася на свого кривдника. Враз дерева затріщали під вагою її одноплемінників, які швидко перелітали з гілки на гілку до місця події, відгукнувшись на заклик Кали.

Коли вона озирнулася, Кулонга зірвав лук і блискавично припасував на нього стрілу. Відтягнувши тятиву далеко назад, він послав отруєну стрілу просто в серце величезного антропоїда.

З жахливим зойком Кала впала долілиць на очах ураженого племені. Здійнявши вереск і рев, мавпи кинулися навздогін Кулонзі, але перестрашений дикун мчав стежкою, як налякана антилопа.

Він чув про лють цих диких волохатих звірів, і його єдиною думкою зараз було якомога збільшити відстань між собою та ними.

Вони гналися за ним по верховіттях досить довго, але потім поодинці стали повертатися до місця, де сталася трагедія. Ніхто з них досі не бачив іншої людини, окрім Тарзана, і вони поволі метикували, до якої б це породи могла належати страшна істота, що з’явилася в їхніх джунглях.

Далеко на березі, біля хатини, Тарзан почув відгомін події і, здогадавшись, що з племенем трапилось щось поважне, квапливо вирушив на шум.

Прибувши, він застав усе плем’я дуже збудженим довкола мертвого тіла його матері.

Горе і лють Тарзана не знали меж. Кілька разів він проревів свій бойовий клич. Він бив себе кулаками в могутні груди і раптом, упавши на тіло Кали, заридав у страшній тузі осиротілого серця.

Втрата єдиної на світі істоти, яка виявляла до нього ніжність і любов, стала для хлопця тяжким ударом.

Що з того, що Кала була лише величезною потворною мавпою? Для Тарзана вона була ніжною, близькою, а тому гарною!

До неї він, сам того не підозрюючи, виявляв усю повагу та любов, які людська дитина почуває до рідної матері. Він не знав іншої матері, і Кала отримувала те, що належало б прекрасній леді Алісі, якби вона була жива.

Коли перший напад горя минув, Тарзан опанував себе і, розпитуючи мавп, свідків убивства Кали, дізнався про все те, що можна було переказати їхнім обмеженим запасом слів.

Але цього йому було достатньо. Він дізнався, що дивна безголоса чорна мавпа з пір’ям, яке росло з голови, метнула в Калу смерть із гнучкої гілки і втекла зі швидкістю оленя Бари на схід сонця.

Тарзан не став чекати, а видершись на дерево, швидко помчав лісом. Він знав, як в’ється слоняча стежка, якою втік убивця Кали, і поспішав джунглями навперейми чорному воякові, який, звісно, рухався, повторюючи звивини стежки. На боці в Тарзана висів батьків ніж, а на плечі лежав мотузок, скручений у коло. Через годину він трапив на стежку і, спустившись на землю, уважно оглянув ґрунт.

У масній грязюці на березі вузенького струмка він знайшов сліди, які з усіх мешканців джунглів залишав він один, але його були значно більші. Серце йому шалено закалатало. Невже він переслідує людину — когось із власної породи?

Він знайшов два сліди: в один і в інший бік. Це означало, що його жертва вже верталася цією стежкою. Роздивляючись останній слід, він зауважив, що крихітна грудка землі скотилася з краю сліду у його заглибину; ага, слід свіжий, звір щойно пройшов!

Тарзан знову дістався верховіть дерев і швидко, нечутно помчав високо над стежкою. Не встиг він здолати кількох кілометрів, як побачив чорного вояка, що стояв на невеликій галявинці. В руці він тримав гнучкого лука зі смертельною стрілою.

Навпроти нього на краєчку галявини, нахиливши голову, з вкритими піною іклами, стояв вепр Хорта, готуючись до нападу.

Тарзан із цікавістю роздивлявся істоту, яка стояла під ним і була така схожа на нього загальним виглядом і так відрізнялася кольором шкіри й рисами обличчя. У його книжках були зображення негра, але як несхожі були тьмяні, мертві відбитки на цю сповнену життя лискучу істоту!

У людині, яка стояла з напнутим луком, Тарзан упізнав не так негра, як Стрільця з абетки: з С починається Стрілець.

Дивні речі! Від збудження Тарзан ледь не виказав своєї присутності. А дійство унизу йшло своїм робом. Дужа чорна рука сильно нап’яла тятиву; вепр Хорта кинувся вперед, і тоді чорношкірий пустив отруйну стрілу. Тарзан побачив, як вона майнула зі швидкістю блискавки й уп’ялася в ворсистий загривок вепра.

Щойно стріла злетіла з тятиви, як Кулонга наклав іншу, але вепр Хорта налетів на нього так швидко, що негр не встиг її спустити. Одним стрибком чорношкірий перелетів над звіром і, повернувшись із неймовірною швидкістю, вгородив другу стрілу в спину Хорти.

Потім Кулонга видряпався на дерево, що стояло неподалік.

Хорта повернувся, щоби знову кинутися на ворога, зробив десяток кроків, спіткнувся і повалився на бік. Якусь хвилину його м’язами перебігла судома, і він завмер. Кулонга зліз з дерева. Ножем, що висів у нього на боці, він вирізав з тіла вепра кілька великих шматків, потім, розклавши посеред галявини багаття, засмажив і з’їв стільки м’яса, скільки йому хотілося. Решта залишилася лежати на місці.

Тарзан з цікавістю спостерігав. Жадоба вбивства люто пекла його груди, але жадоба знання була дужча. Хлопець вирішив вистежити дикуна й довідатися, звідки той прийшов. Він уб’є його пізніше, в зручну мить, коли лук та смертоносні стріли лежатимуть осторонь.

Поївши, Кулонга зник за першим поворотом стежки. Тарзан спустився на землю. Він одрізав ножем кілька шматків м’яса від тулуба Хорти, але не став їх смажити.

Він бачив вогонь і раніше, але лише тоді, коли блискавка Ара пожирала якесь дерево.

Тарзана глибоко вразило те, що звір джунглів умів робити жовтогарячі ікла, які пожирали дерево і залишали тільки тонкий пил; але чому чорний вояк зіпсував їжу, пхнувши її у вогонь, хлопець зрозуміти не міг. Ара була товаришем Стрільця і він ділився з нею їжею?

Але хоч би там що, Тарзан не мав жодного наміру псувати м’ясо й, ситно попоївши сирого м’яса, закопав решту туші поблизу стежки так, щоб знайти її на зворотному шляху.

Потім лорд Грейсток витер свої масні пальці об голі стегна і рушив слідом за Кулонгою, сином царя Мбонги; у цей самий час у далекому Лондоні інший лорд Грейсток, молодший брат справжнього лорда Грейстока, відіслав назад відбивні котлети своєму клубному кухареві, тому що вони були недосмажені, а коли поїв, умочив кінчики пальців у срібну чашу, наповнену духмяною водою, і витер їх клаптем білосніжного полотна.

Цілий день Тарзан слідкував за Кулонгою, прослизаючи між деревами, немов злий дух.

Він бачив, як той ще двічі посилав свої смертоносні стріли: одного разу в гієну Дінго, іншого — в мавпочку Ману. В обох випадках тварини вмирали майже миттєво, бо отрута Кулонги була дуже свіжа і сильна.

Тарзан довго розмірковував про цей дивовижний спосіб убивства, повільно рухаючись по сліду на безпечній відстані від своєї жертви. Він знав, що подряпина стріли не може так швидко вбивати диких звірів джунглів, які звичайно виживали після кривавих сутичок зі своїми лютими сусідами, коли їх гризли і рвали мало не на шматки.

Ні, в цих маленьких дерев’яних паличках крилася якась таємниця, бо лише одна їхня подряпина тягла за собою смерть. Він мусить це дослідити.

Тієї ночі Кулонга спав на гілках великого дерева, а високо над ним причаївся Тарзан.

Прокинувшись, Кулонга побачив, що його лук і стріли зникли. Чорний вояк і розсердився, і перелякався. Не так розсердився, як перелякався. Він обшукав землю під деревом і дерево над землею, але й сліду не знайшов ані стріл, ані лука, ані нічного злодія.

Кулонгу охопив панічний жах. Йому не вдалося підібрати списа, якого він метнув у Калу, а тепер, із втратою лука й стріл, єдиною його зброєю став ніж. Залишалася одна надія — чимшвидше добігти до селища Мбонги.

Він був переконаний, що перебуває неподалік селища, і припустив бігцем по слонячій стежці.

Із непролазної гущавини листя у кількох кроках від нього вислизнув Тарзан і спокійно рушив за ним.

Лук і стріли Кулонги були міцно прив’язані до верхів’я величезного дерева, зі стовбура якого при землі було зрізано гострим ножем пасмо кори, а одна з гілок була надломлена кількома метрами вище. Так Тарзан помічав свої лісові траси та позначав схрони.

Кулонга біг далі, а Тарзан наближався до нього все ближче і врешті рухався просто над головою чорношкірого. Змотаний мотузок він тримав у правій руці. Він був майже готовий до вбивства. Тарзан відкладав його лише тому, що йому кортіло дізнатися мету подорожі чорного вояка; і його терпіння було віддячене, коли перед ним несподівано відкрилася велика галявина, в глибині якої стояло чимало дивовижних осель.

Тарзан перелітав у цю хвилину по деревах просто над Кулонгою. Ліс раптом увірвався, далі метрів на двісті тягнулися оброблені поля.

Тарзан повинен був діяти миттєво, якщо не хотів, щоб його здобич вислизнула. Життя в джунглях привчило його діяти з блискавичною швидкістю.

І в ту мить, коли Кулонга виступив з тіні джунглів, тонкий мотузяний зашморг, кинутий з нижньої гілки величезного дерева, яке стояло на межі полів Мбонги, швидко звився над ним і, перш ніж царський син устиг зробити кілька кроків по відкритій місцині, затягнувся у нього на шиї.

Тарзан так швидко потягнув до себе свою здобич, що переляканий крик Кулонги завмер у нього в горлі. Перебираючи руками, Тарзан тягнув чорношкірого, який опирався, аж доки підтягнув його до дерева і повісив за шию; потім Тарзан виліз на товсту гілку і втягнув жертву, яка ще пручалася, в гущавину дерева.

Тут він якнайміцніше прив’язав мотузок до товстої гілки і встромив мисливського ножа в серце Кулонзі. Помста за Калу здійснилася.

Тарзан уважно оглянув чорношкірого, немовби вперше побачив людину. Пасок з ножем у піхвах привернув Тарзанову увагу, і він привласнив його. Мідний браслет з ноги також йому сподобався, і він надів його на власну ногу. Хлопець із захопленням оглянув татуювання лоба і грудей. Тоді залюбувався загостреними зубами. Він поміряв і привласнив віник із пір’я, а потім узявся до справи. Тарзан був голодний, а перед ним лежало м’ясо, м’ясо здобичі. Етика джунглів дозволяє йому їсти це м’ясо.

Чи можемо ми засудити його? Які мірки застосувати до мавполюдини із серцем, головою та тілом англійського джентльмена і вихованням дикого звіра?

Він у чесному бою вбив ненависного Тублата, який його теж ненавидів, але йому й на думку не спало їсти м’ясо Тублата. Це було для нього не менш бридко, аніж людожерство для людини.

Але хто такий Кулонга, що його не можна їсти однаково спокійно, як вепра Хорту чи оленя Бару? Хіба він не один із численних мешканців джунглів, які поїдають одне одного, щоб утамувати голод?

Однак якесь незбагненне відчуття зупинило раптом його руку. Чи не довідався він із книг, що він — людина? І чи Стрілець — не людина? Чи їдять люди людей? Далебі, він нічого цього не знав. До чого ж тут сумніви? Він спробував відрізати м’ясо Кулонги, але несподівано зазнав нападу нудоти. Він не розумів, що з ним.

Тарзан відчував лише, що не зможе їсти м’ясо чорної людини. Отже, успадкований віковічний інстинкт заступив його недосконалий розум і врятував від порушення всесвітнього закону, про існування якого він навіть не підозрював.

Швидко спустивши тіло Кулонги додолу, він зняв з нього зашморг і знову подався у верховіття.

10. ПРИВИД СТРАХУ
Тарзан сидів на гілці, рясно вкритій листям, і роздивлявся очеретяні хатини селища за обробленими полями.

Він помітив, що в одному місці ліс підходить упритул до селища, і рушив туди, гнаний гарячковою потребою подивитись на життя тварин своєї породи, прагненням якнайбільше довідатись про їхнє життя, якнайближче роздивитись дивні лігва, у яких вони мешкають.

Досвід первісного життя серед диких лісових звірів не дозволяв йому дивитись на негрів інакше, як на ворога. Його зовнішня подібність до них не вводила в оману стосовно зустрічі, яку влаштував би йому перший-ліпший представник цієї породи, якби вони його викрали.

Тарзан не страждав сентиментальністю. Він нічого не знав про братство людей. Крім його племені, усі для нього були лютими ворогами, за винятком дуже небагатьох, серед яких на першому місці стояв слон Тантор.

Він усвідомлював це без люті й ненависті. Убивство було законом відомого йому дикого світу. Радощів у його житті було мало, і найбільші з них — полювання та бій. Він за всіма визнавав право мати однакові з ним бажання навіть тоді, коли сам ставав дичиною.

Його дивовижне життя не зробило його ані похмурим, ані кровожерним. Те, що він радів, убиваючи, і вбивав з веселим сміхом на своїх прекрасних губах, не означало вродженої жорстокості. Здебільшого він убивав задля того, щоб прохарчуватися, але, будучи людиною, він іноді вбивав задля власного задоволення, чого не робить жодна тварина, бо зі всіх створінь тільки людина вбиває знічев’я й легковажно, просто аби завдати страждань і спричинити смерть.

А коли він убивав із помсти або з метою самозахисту, то діяв розважливо, ретельно і без докорів сумління. Це була просто ділова акція, і легковажність у даному разі неприпустима.

Тепер, наблизившись до селища Мбонги, він був цілком готовий убивати або ути вбитим, якщо його викриють. Він рухався дуже обережно. Кулонга навчив його поважати дерев’яні палички, які несли певну і швидку смерть.

Нарешті він дістався до великого густолистого дерева, з гілок якого звисали гірлянди довгих ліан. І в цій майже непомітній для сторонніх очей криївці над селищем він причаївся і став дивитися на сцени, які відбувалися під ним, дивуючись кожній подробиці нового для нього життя.

Голі діти бавилися і бігали вулицею селища.

Жінки працювали: одні товкли у грубих камінних ступах просо, інші пекли з борошна млинці, поодалік на полях знову-таки жінки обробляли сапками землю, пололи та жали збіжжя.

Усі вони носили на стегнах дивні відстовбурчені подушки із сухої трави, і більшість із них була обвішана мідними та латунними браслетами. У багатьох на чорних шиях висіли кумедно скручені кільця дроту, а ще у декотрих носи були прикрашені величезними кільцями.

Тарзан дедалі більше дивувався цим чудернацьким істотам. Він побачив кількох чоловіків, що дрімали в затінку, а на самому краєчку галявини помітив озброєних вояків, що охороняли селище від несподіваного нападу ворога.

Він зауважив, що працювали лише жінки: жоден чоловік не працював ані на полях, ані в селищі.

Потім він перевів погляд на жінку, яка знаходилася внизу просто під ним. Перед нею на малому вогні стояв невеликий казан, у якому кипіло густе червонувате смолисте місиво. З одного боку лежала купа дерев’яних стріл, які вона вмочувала загостреними кінцями в казан і складала на вузенькі козли з гілок, які стояли поруч з іншого боку.

Тарзан був вражений. Ось у чому полягала таємниця страшної вбивчої сили маленьких снарядів Стрільця! Він помітив, як ретельно жінка слідкувала за тим, щоб не торкнутися руками речовини в казані, і коли одного разу краплинка потрапила їй на палець, вона негайно занурила руку в посудину з водою і стерла плямку жмутом листя…

Тарзан нічого не знав про отрути, але здоровий глузд підказав йому, що вбиває саме ця смертельна речовина, а не маленька стріла, яка є лише посланцем, що несе ту речовину в тіло жертви.

Як кортіло йому здобути якомога більше цих смертоносних скіпок!

Якщо жінка хоч на хвилину залишить свою працю, він спуститься додолу, візьме оберемок і знову вихопиться на дерево, перш ніж вона встигне перевести подих.

Розмірковуючи, у який би спосіб відволікти її увагу, Тарзан почув дикий крик, який долинув з другого кінця галявини. Озирнувшись, він побачив чорного вояка, який стояв під тим самим деревом, на якому він годину тому позбавив життя вбивцю Кали. Чоловік кричав і розмахував списом над головою. Час від часу він показував на землю біля своїх ніг.

Селище заворушилося. Із багатьох хатин вибігли озброєні люди і стрімголов помчали полями. За ними посунули старі, жінки, діти, і за хвилину селище спорожніло.

Тарзан здогадався: вони знайшли тіло його жертви, але це цікавило його менше тієї обставини, що в селищі не залишилося нікого, хто міг би завадити йому забрати стріли, які лежали внизу.

Швидко й нечутно спустився він на землю до казана з отрутою. Якусь мить стояв нерухомо, і його швидкі блискучі очі вивчали селище.

Нікого не було видно. Його погляд зупинився на вході до найближчої хатини. Тарзанові захотілося заглянути до неї, і він обережно підійшов до солом’яної будівлі. Близько хвилини стояв біля входу, сторожко вслухаючись. Ані звуку. Він прослизнув у напівтемряву хатини. Стіни було завішано зброєю: довгими списами, дивними ножами та двійком вузьких щитів. У центрі хатини стояв казан, а біля дальньої стіни лежала трав’яна підстилка, вкрита плетеними матами, — напевне, вони правили власникові за постіль та ковдру. На підлозі валялося кілька людських черепів.

Тарзан обмацав кожний предмет, спробував списи і понюхав їх, оскільки він “бачив” переважно своїми чутливими й дуже розвиненими ніздрями. Він вирішив заволодіти однією з цих довгих, гострих палиць, але не міг захопити її цього разу, тому що мусив нести стріли.

Кожний знятий зі стіни предмет він складав посеред хатини на купу, зверху неї поставив догори дном казанок, а на нього один із вишкірених черепів, на який надів головний убір Кулонги. Потім відступив, щоб помилуватися своїм витвором, і вишкірився. Тарзан любив жарти!

Але тут він почув шум численних голосів, жалібні вигуки та голосний плач і насторожився. Невже він затримався надто довго? Він швидко підійшов до виходу і поглянув уздовж вулиці в напрямку воріт селища.

Тубільців ще не було видно, але він виразно чув, що вони наближаються плантаціями. їхні голоси вже зовсім поруч! Він блискавично кинувся відкритою місциною до купи стріл. Схопивши їх стільки, скільки міг понести під пахвою однієї руки, і перекинувши ногою казан, він зник у густолисті дерева саме в ту мить, коли дикуни ввійшли у ворота в дальньому кінці селищної вулиці. Він усівся на гіллі, щоб подивитися, що буде далі, – і був схожий на велетенського дикого птаха, який готовий змахнути крильми при першій ознаці небезпеки.

Тубільці заповнили вулицю. Четверо з них несли мертве тіло Кулонги. За ними пленталися жінки, які страхітливо кричали і моторошно примовляли. Вони наблизилися до входу в хатину Кулонги, ту саму, в якій Тарзан виявив своє почуття гумору.

Щойно кілька з них увійшло до хижки, як одразу вискочили з неї в дикому, гамірному замішанні. Вони довго жестикулювали, кивали на хатину та квилили, аж доки кілька вояків підійшли і зазирнули всередину. Нарешті старий з численними металевими прикрасами на руках і ногах та намистом із всохлих людських рук, яке звисало на груди, увійшов до хатини. Це був Мбонга, цар, батько Кулонги.

Якусь мить усі мовчали. Потім Мбонга вийшов із змішаним виразом гніву та забобонного страху, які проступали в кожній рисі його бридкої зовнішності. Він сказав кілька слів воїнам, що юрмилися довкола, і вони вмить розсипалися по селищу, ретельно обшукуючи кожну хатину, кожен закут у межах огорожі.

Перш за все вони наштовхнулися на перекинутий казан і тут-таки виявили зникнення отруйних стріл. Більше вони не знайшли нічого, і через кілька хвилин довкола царя зібрався охоплений жахом натовп дикунів.

Мбонга ніяк не міг пояснити дивних подій. Уже те, що знайшли ще тепле тіло його сина Кулонги на самій межі полів, зарізаного й обібраного на відстані людського голосу від селища, майже на порозі батьківських володінь, було вкрай загадковим явищем, але те, що було виявлено в хатині мертвого Кулонги, сповнило їхні дикі серця відчаєм, і їхні бідні голови шукали найдивовижніших і найзабобонніших пояснень.

Вони зібралися маленькими групами і розмовляли півголосом, раз у раз озираючись і поглядаючи довкола розширеними від страху очима.

Тарзан спостерігав за ними з густолистої гілки великого дерева. Багато що в їхній поведінці було для нього незрозумілим, бо він не знав забобонів, а про почуття страху у нього було лише невиразне уявлення.

Сонце стояло високо в небі. Тарзан ще не їв цього дня, а до того місця, де він закопав смачні рештки вепра Хорти, було багато кілометрів. Отож він повернувся спиною до селища Мбонги і зник у густолисті джунглів.