Тарзан, годованець великих мавп (продовження)

11. ЦАР МАВП
Ще було засвітла, коли він дістався до свого племені, хоч і зупинився одного разу, щоб відкопати і з’їсти рештки дикого кабана, і ще раз — щоб забрати луки та стріли Кулонги з верхівки дерева, на якому він їх сховав.

Тарзан був добряче навантажений, коли зістрибнув посеред племені Керчака. Гордо випнувши груди, він розповів про свої пригоди і показав трофеї. Керчак забурчав і відійшов убік: він заздрив дивному членові свого племені і вишукував у своєму маленькому мозкові привід, щоб вилити лють на Тарзанові.

На світанку другого дня Тарзан почав тренуватися у стрільбі з лука. Спочатку він промахувався майже щоразу, але нарешті навчився цілитися і приблизно через місяць був вельми вправним стрільцем, хоч і витратив весь запас стріл.

Плем’я і далі перебувало в джунглях неподалік від узбережжя, і Тарзан чергував свої вправи у стрільбі з лука з подальшими дослідженнями невеликої, але вміло підібраної батьківської бібліотеки.

Саме у цей час молодий англійський лорд знайшов невеличку металеву скриньку, заховану в глибині однієї із шафок. Ключ стирчав у замку, і кількахвилинний огляд та спроби було винагороджено вдалим відкриттям сховку.

У ній він знайшов вицвіле фото чисто виголеного молодого чоловіка, всипаний діамантами золотий медальйон на короткому золотому ланцюжку, кілька листів та маленьку книжку.

Тарзан уважно оглянув кожну річ… Фотографія сподобалася йому понад усе, бо очі на ній були усміхнені, а обличчя дивилося відверто Й прямо. Це був його батько.

Медальйон також сподобався йому, і він повісив його собі на шию, як прикрасу, які бачив у негрів із селища Мбонга. Коштовне каміння дивно замерехтіло на його гладкій, засмаглій шкірі. Листів він не міг прочитати, бо майже не знав прописних літер; він склав їх назад у касетку разом із фотографією і зосередився над книжкою.

Вона була заповнена майже до кінця дуже виразним почерком, і хоча всі маленькі комашки здавалися йому знайомими, їхні сполучення та комбінації були тепер дивні й незрозумілі.

Тарзан уже давно вмів користуватися словником, але, на свій превеликий жаль та розчарування, він переконався в його непридатності за даних обставин. Він не зміг знайти жодного слова з усієї книжки і поклав її назад до металевої скриньки, постановивши згодом розгадати її таємницю.

Бідолаха! Якби він тільки знав, що ця маленька книжка містила під своєю шкіряною палітуркою ключ до його походження, пояснення загадки його дивного життя! Це був щоденник Джона Клейтона, лорда Грейстока, написаний за звичкою французькою мовою.

Тарзан поставив скриньку на місце у шафу, але відтоді завжди носив у серці риси мужнього, усміхненого обличчя свого батька, а в голові виразне рішення розкрити таємницю чорної книжки. А тепер він постановив узятися за невідкладну справу, бо запас стріл закінчився, і для того, щоб поновити його, треба було побувати в селищі чорних людей.

Тарзан вирушив у дорогу другого дня на світанку і, швидко рухаючись вперед, досяг галявини перед полуднем. Він знову видерся на високе дерево і, як і попереднього разу, побачив жінок на полях та на вулиці, а просто під ним кипіла в казані отрута. Він пролежав кілька годин, вичікуючи хвилини, щоб спуститися та викрасти стріли. День згасав, а Тарзан усе ще лежав, причаївшись, над жінкою, яка, нічого не підозрюючи, працювала біля казана.

Повернулися робітниці з поля. Вояки, що були на полюванні, вигулькнули з лісу, і, коли всі увійшли в загорожу, ворота було зачинено й замкнено.

У всьому селищі запарували казани: перед кожною хатиною сиділа жінка, яка готувала вариво. Усі тримали в руках млинці з проса та маніоки.

Раптом з лісової галявини долинув крик. Тарзан придивився. Це був загін мисливців, які припізнилися. Вони поверталися з півночі і напіввели-напівволочили тварину, що пручалася.

Коли вони наблизилися до селища, ворота широко розчинилися перед ними навстіж. Побачивши жертву полювання, плем’я зняло дикий крик. Здобиччю була людина.

Коли полоненого потягли вулицею, жінки та діти накинулися на нього з палицями й камінням. Тарзан, молодий та дикий звір джунглів, здивувався безглуздій жорстокості своєї породи.

Зі всіх мешканців джунглів лише леопард Шіта мордував свою здобич. Етика решти вимагала швидко і милосердно добити жертву. З книжок Тарзан набрався лише уривчастих відомостей про життя людських істот. Коли він вистежував у лісі Кулонгу, то сподівався, що прийде в місто дивних будинків на колесах, які пускають хмари чорного диму з великого дерева, встромленого в дах одного з них, або до моря, вкритого великими плавучими помешканнями, які називалися, як він вичитав, по-різному: кораблями, вітрильниками, пароплавами та баржами.

Він був дуже розчарований убогим маленьким селищем чорношкірих, яке причаїлося в його власних джунглях і в якому не було жодного будинку хоча б такого завбільшки, як його власна хатина на далекому березі.

Він бачив, що ці люди зліші за його мавп і так само люті й жорстокі, як сама Сабор. Тарзан починав утрачати повагу до своєї породи.

Ось вони прив’язали нещасну жертву до стовпа, приблизно посередині селища навпроти хатини Мбонги. І вояки, розмахуючи ножами та списами, з вереском і танцями закружляли довкола полоненого. Жінки утворили інше, ширше коло і, всівшись, почали бити в барабани. Це нагадувало Тарзанові думдум, і він знав, що буде далі. Він міркував, чи не накинуться вони на м’ясо ще живої жертви? Мавпи не робили цього ніколи.

Кільце вояків довкола полоненого дедалі звужувалось у міру того, як вони хмеліли від дикого танцю під оглушливий гуркіт барабанів. Раптом майнув спис і вколов жертву. Це послужило сигналом для півсотні інших. Очі, вуха, руки та ноги жертви було прохромлено. Кожна частина тіла, яка не захищала життєво важливих органів, стала мішенню лютих списоносців.

Жінки й діти радісно верещали. Вояки облизували свої бридкі губи і силкувалися перевершити один одного в дикості та мерзенності жорстоких принижень і тортур, на які наражався бранець, який ще не втратив притомності.

Саме тоді Тарзан, годованець мавпи, вирішив, що зручна мить настала. Погляди всіх були спрямовані на жахливе видовище біля стовпа. Денне світло змінилося темрявою безмісячної ночі, і лише запалене поблизу оргії вогнище кидало тремтливий посвіт на моторошну сцену.

Він обережно зістрибнув на м’яку землю в кінці селищної вулиці і швидко зібрав стріли, цього разу всі, бо захопив із собою гнучкі лозини, щоб зв’язати їх в оберемок. Не кваплячись, він старанно їх обв’язав, а потім, коли повернувся, щоб піти, його пойняв біс жарту. Він почав озиратись, бажаючи влаштувати яку-небудь капость цим дивним, грубим істотам, щоб вони знову відчули його присутність серед них.

Поклавши в’язку стріл біля підніжжя дерева, Тарзан почав скрадатися по затіненому боці вулиці, доки дістався до тієї самої хатини, у якій побував першого разу.

Всередині була темрява, але, помацавши руками, він знайшов те, по що прийшов, і негайно рушив до виходу. Та ледве він устиг зробити крок, як його сторожке вухо вловило звук кроків за стіною, які наближалися. Наступної миті постать жінки заступила вхід до хатини. Тарзан нечутно притиснувся до протилежної стінки і намацав руків’я гострого батьківського ножа.

Жінка швидко пройшла на середину хатини і зупинилася, пробуючи намацати в темряві річ, по яку прийшла. Напевне, її не було на звичному місці, бо вона й далі мацала і все ближче до того місця, де стояв Тарзан. Вона була так близько, що юнак відчув тваринне тепло її тіла. Він замахнувся ножем, але в цю мить жінка відійшла вбік, і невдовзі клекотливий вигук підтвердив, що вона знайшла те, що їй було потрібно. Жінка повільно повернулась, вийшла з хатини, і Тарзан побачив, що вона тримає в руках горщика.

Він пішов за нею слідом і, виглянувши надвір, побачив, що всі жінки квапливо йшли до хатин і виходили з них із горщиками та казанками, які вони наповнювали водою і ставили на маленькі вогнища довкола стовпа, на якому висіла жертва, живе втілення муки.

Вибравши момент, коли поблизу нікого не було, Тарзан побіг до своєї в’язки стріл, яку залишив біля підніжжя дере ва в кінці селища. Як і минулого разу, він, перш ніж гнучким кошачим стрибком злетіти на нижні гілки лісового велетня, перекинув казан.

Потім нечутно заліз високо на дерево і знайшов місце, з якого міг крізь листя дивитися на сцену, що відбувалася внизу.

Жінки були заклопотані розподілом м’яса полоненого по горщиках, а чоловіки стояли осторонь, спочиваючи від дикого танцю. У селищі було більш-менш спокійно.

Тарзан високо підняв предмет, який поцупив з хатини, і з легкістю, якої набув, кидаючи плоди та кокосові горіхи, метнув його на групу дикунів.

Той предмет упав посеред них, кресонувши одного по голові і збивши його з ніг. Потім покотився по землі у бік жінок і зупинився біля напіврозшматованого тіла.

Кілька секунд негри безтямно дивилися на нього, а потім кинулися врозтіч до хатин.

На землі лежав, вишкіривши зуби, людський череп.

Його падіння з неба було дивом, яке сильно вплинуло на забобонних негрів.

Тарзан перелякав їх, вони знову відчули у своєму середовищі присутність якоїсь незримої та неземної злої сили, що причаїлася в лісі поруч із їхнім селищем.

Пізніше, коли вони знайшли перекинутий казан і переконалися в повторній крадіжці стріл, то почали думати, що, певне, образили якогось могутнього бога, котрий править цією частиною джунглів, — образили тим, що замешкали тут, попередньо його не вблагавши. Відтоді вони щодень ставили їжу під деревом, під яким зникали стріли, — це була спроба приборкати гнів могутнього бога. Але насіння страху вже було посіяне, Тарзан, сам того не знаючи, започаткував численні незгоди, які невдовзі спадуть на нього і на його мавпяче плем’я.

Тієї ночі він спав у лісі, неподалік селища, і рано-вранці повільно рушив у зворотному напрямку, полюючи по дорозі. Він знайшов лише кілька ягід та хробаків і був дуже голодний, коли несподівано, відвівши очі від поваленого стовбура, під яким порпався, побачив посеред стежки, не далі як у двадцяти кроках, левицю Сабор.

Великі жовті очі дивилися на нього й палахкотіли похмурими вогниками люті, а червоний язик облизував жадібні губи. Сабор скрадалася повзучи, як хробак, притискаючись животом до землі.

Тарзан і не думав тікати. Навпаки, він вітав нагоду, якої так довго чекав: тепер він був озброєний не лише одним трав’яним мотузком. Юнак зірвав зі спини лук, поклав на нього добре змащену отрутою стрілу, і, коли Сабор стрибнула, стріла зустріла її на півдорозі. Ту ж мить Тарзан від стрибнув убік і, щойно величезна кішка торкнулася землі, глибоко встромив їй у стегно другу смертельну стрілу.

З диким ревінням звір озирнувся і стрибнув удруге, зу стрівши третю стрілу, що уп’ялася йому в око. але цього разу він був надто близько до Тарзана, і той не зміг вчасно уникнути поштовху тіла, що падало на нього.

Юнак повалився під величезну тушу свого ворога, але встиг вихопити ножа і завдати ним кількох ударів. Якусь мить вони пролежали, і Тарзан зрозумів: нежиттєва маса, що лежить на ньому, віднині нездатна зашкодити ані люди ні, ані мавпі. З труднощами він виліз з-під важкої туші, і. коли, випроставшись, позирнув на мертву Сабор, його єство сповнила хвиля захоплення. Випнувши груди, він поставив ногу на тіло свого могутнього ворога і, закинувши назад гарну молоду голову, проревів страхітливий клич мавпи-переможця.

Ліс відгукнувся на цей дикий переможний крик. Замовкли птахи, великі та малі звірі забралися подалі в хащі, бо ніхто не хотів сваритися з великими антропоїдами.

А в той самий час у Лондоні інший Грейсток промовляв до своєї породи у палаті лордів, і ніхто не жахався звуків його лагідного голосу.

Сабор здалася несмачною навіть Тарзанові, але голод — найкраща присмака до жорсткого й несмачного м’яса, і через деякий час юнакові вже захотілося подрімати на добре натоптаний шлунок. Утім, спершу треба було зняти шкуру; адже це була одна з причин, через яку він хотів убити левицю.

Тарзан легко зняв величезне хутро, бо навчився робити це на дрібніших тваринах. Закінчивши роботу, він почепив свій трофей на гілку високого дерева і, згорнувшись якнайзручніше у розгалуженні цього самого дерева, поринув у сон, глибокий і без сновидінь.

Втомлений і обважнілий від їжі, Тарзан проспав ціле сонячне коло, прокинувшись лише десь опівдні другого дня. Він негайно спустився до туші Сабор і розлютився, коли побачив лише кістки, що їх дощенту обгризли інші голодні мешканці джунглів.

Через півгодини неквапної дороги він побачив молодого оленя, і перш ніж той відчув близьку присутність ворога, стріла вп’ялася йому в шию.

Отрута подіяла так швидко, що олень, ледве зробивши десяток стрибків, з розгону впав мертвий у кущі. Тарзан знову добре наївся, але не став спати. Він поквапився туди, де залишив своє плем’я, і, знайшовши його, з гордістю показав шкуру левиці Сабор.

— Дивіться, мавпи Керчака! — закричав він. — Подивіться на діло рук Тарзана, могутнього вбивці! Хто з вас будь-коли вбив хоч одного із племені Нуми? Тарзан наймогутніший серед вас, тому що Тарзан не мавпа, Тарзан…

Але тут він замовк, у мові антропоїдів не було слова для позначення людини, а як воно вимовляється англійською, Тарзан давно забув.

Плем’я зібралося подивитися на трофей Тарзана і послухати його промову.

Лише Керчак стояв осторонь, сповнений ненависті й люті.

Нарешті щось прорвалось у маленькому лютому мозку антропоїда. Зі страшним ревінням величезний звір кинувся на натовп.

Кусаючись і працюючи своїми руками, він перебив і перекалічив близько десятка мавп, перш ніж решта встигли врятуватися на верхів’ях дерев.

Бризкаючи слиною та верещачи від несамовитої люті, Керчак шукав предмет своєї ненависті і нарешті побачив, що той сидить неподалік, на низькій гілці.

— Іди сюди, Тарзане, славетний вбивцю! — закричав Керчак. — Іди сюди і спробуй-но зубів найславетнішого! Де це бачено, щоб могутні бійці тікали на дерева з першою ознакою небезпеки? — І Керчак видав зливу лайок своєї породи.

Тарзан спокійно зістрибнув додолу.

Зачаївши подих, плем’я дивилося, як Керчак з ревінням накинувся на жалюгідну, порівняно з ним, постать.

На своїх коротких ногах Керчак сягав понад два метри. Його велетенські плечі здіймалися і кругліли могутніми м’язами. Потилична частина його короткої шиї здавалася суцільною масою залізних м’язів, які випиналися біля основи черепа так, що голова була схожа на невелику кулю, що виступала з гори м’яса.

Закопилені губи оголили його величезні бойові ікла, а маленькі, злі, налиті кров’ю очі палали моторошним вогнем шаленства.

Очікуючи на нього, стояв Тарзан — також чудова м’язиста тварина, але його чималий зріст та величні опуклі м’язи справляли жалюгідне враження поруч із Керчаком.

Лук і стріли лежали осторонь, там, де він їх поклав, показуючи шкуру Сабор мавпам. Він був озброєний лише мисливським ножем та чудовим розумом для подолання лютої міці свого ворога.

Коли супротивник накинувся на нього, молодий Грейсток вихопив із піхов свого довгого ножа і з зустрічним ревінням, не менш моторошним та кровостудним, аніж ревіння звіра, що був перед ним, метнувся назустріч напасникові. Він був надто хитрий, щоб дати цим довгим волохатим рукам схопити себе. І у ту мить, коли тіла ворогів повинні були зіштовхнутися, Тарзан схопив свого супротивника за зап’ястя і, легко відстрибнувши вбік, встромив ніж по руків’я у тіло Керчака трохи нижче серця.

Перш ніж Тарзан устиг висмикнути ножа, Керчак, зробивши блискавичний стрибок, спробував схопити напасника своїми страшними лапами і вирвав руків’я із затиску Тарзана. Керчак спрямував у голову хлопця страшний удар долонею, який, коли б досяг мети, поза сумнівом провалив би Тарзанові череп. Але людина виявилася спритніша за мавпу і, прихилившись, сама завдала Керчакові жахливого удару в сонячне сплетіння.

Керчак захитався через смертельну рану під серцем, він ледве не втратив свідомість, але все ж зібрав останні сили — на єдину мить, достатню, щоб вивільнити свою руку з Тарзанової і зчепитися обіруч із спритним суперником у страшному клубкові.

Міцно притиснувши до себе Тарзана, Керчак силкувався вхопити зубами його горло і тиснув жилавими пальцями шию супротивника, не даючи жадібним іклам уп’ястися в його гладеньку смагляву шкіру.

Так вони боролись. Один намагався перекусити шию супротивника своїми страшними іклами, другий силкувався задушити його пальцями, водночас відштовхуючи від себе вишкірену морду.

Страшна сила мавпи поступово давалася взнаки, і зуби розлюченого звіра майже торкалися горла Тарзана, та ось величезне тіло Керчака раптом затремтіло, на мить напружилося, а потім важко повалилося на землю.

Керчак був мертвий.

Звільнивши ножа, який так часто давав йому перемогу % над м’язами, сильнішими за його власні, Тарзан поставив ногу на шию переможеного ворога, і на весь ліс пролунали дикі урочисті крики переможця.

Так молодий Грейсток вступив у царювання над великими мавпами.

12. РОЗУМ ЛЮДИНИ
У племені Тарзана лише Теркоз, син Тублата, не бажав визнавати його влади. Але він так боявся гострого ножа та смертоносних стріл нового володаря, що своє невдоволення виявляв лише у дрібних, хоч і дошкульних каверзах.

Тарзан добре розумів, що Теркоз чекає зручної нагоди, щоб якимось несподіваним віроломством відібрати в нього владу, і тому був завжди насторожі.

Упродовж кількох місяців життя племені точилося, як і доти, за винятком лише того, що блискучий розум Тарзана та його видатні мисливські здібності донесхочу забезпечували плем’я їжею, тож більшість була задоволена зміною влади. Ночами Тарзан водив мавп на поля чорних людей, і там, скоряючись мудрим наказам свого вождя, вони їли лише стільки, скільки їм було потрібно, а не знищували те, чого не могли з’їсти, як це роблять мавпочки Ману та інші породи дрібних мавп.

І хоча дикуни були розлючені постійним грабунком полів, вони не відмовлялися їх обробляти, що сталося б у тому разі, якби Тарзан дозволив своєму племені безглузде плюндрування плантацій.

Протягом цього часу Тарзан зробив багато нічних візитів у селище і поновив запас стріл. Він невдовзі помітив пожертви, які дикуни залишали під деревом. Це відкривало йому доступ за огорожу, і внезабарі він став з’їдати все, що вони йому приносили.

Коли перелякані дикуни переконалися, що за ніч їжа зникає, їхньому відчаю та страху не було меж, бо одна справа приносити їжу в жертву богові або нечистій силі, а зовсім інша — знати, що дух справді відвідує селище і забирає їжу. Було це нечувано і повнило їхні забобонні душі моторошними передчуттями.

Та це ще не все. Періодичне зникнення стріл та дивні жарти, здійснювані незримими руками, довели їх до такого стану, що життя на новому місці перетворилося на муку, і Мбонга став радитися зі старійшинами про те, щоб кинути селище і пошукати нового місця якнайглибше у джунглях.

Чорні вояки, що ходили на полювання, стали мандрувати чимраз далі на південь, у серце лісу, шукаючи місце для нового селища.

Своїми подорожами мисливці дедалі частіше турбували плем’я Тарзана. Спокійний ліс почав повнитися новими дивними криками. Звірі і птахи позбавилися спокою. З’явилася людина…

Інші тварини також блукають джунглями вдень і вночі — люті, жорстокі звірі, але їхні слабкі сусіди тільки на якийсь час тікали від них, а після того, як небезпека минала, поверталися на попереднє місце.

З людиною справа інакша. Коли вона з’являється, більшість великих звірів інстинктивно назавжди залишають місцевість. Так чинять і великі людиноподібні мавпи. Вони тікають від людини так само, як людина тікає від чуми.

Досить довго плем’я Тарзана залишалося біля узбережжя, тому що новий вождь не хотів полишати скарбів своєї хатини. Але одного разу, коли декілька членів племені побачили численних чорношкірих, які розчищали джунглі й споруджували хатини на березі невеличкого струмка, що правив звірам за місце водопою упродовж багатьох поколінь, мавпи не витримали, і Тарзан повів їх на відстань багатьох переходів у глиб країни, у місця, ще не сплюндровані ногою людської істоти.

Раз на місяць, швидко перелітаючи з однієї розхитаної гілки на іншу, Тарзан повертався, аби пробути весь день серед книг та поповнити запас стріл. Діставати стріли ставало дедалі важче, бо чорні привчилися на ніч ховати свої припаси в комори та житла.

Тарзанові доводилося слідкувати за ними вдень, щоб дізнатися, куди вони ховають стріли.

Він двічі входив поночі в хатини, обмацував мати і викрадав стріли з-під носа у вояків, що спали. Але цей спосіб був ризикований, і тому він заходився ловити вояків поодинці своїм довгим арканом; знявши з них зброю та прикраси, він у тихі нічні години скидав їхні тіла з високого дерева просто посеред селищної вулиці.

Ці витівки так лякали чорних, що, якби Тарзан відвідував їх частіше, аніж раз на місяць, вони залишили б і це нове селище. А так проміжки часу між нападами щоразу давали їм надію, що кожен напад буде останнім.

Чорні у своїх подорожах ще не дійшли до хатини Тарзана, яка стояла далеко на узбережжі, але юнак побоювався, що вони виявлять і пограбують його скарби у той час, як він буде з антропоїдами, і тому перебував дедалі більше часу поблизу останнього притулку свого батька і дедалі менше — серед племені. Потроху члени мавпячої громади почали страждати від його зневажання обов’язків вождя, поміж ними завжди виникали сварки й суперечки, які міг уладнати лише цар. Закінчилося тим, що мавпи-старійшини дорікнули Тарзанові, і він не покидав їх цілий місяць.

Царські обов’язки серед антропоїдів нечисленні і нескладні.

Після полудня приходить Тфака зі скаргою на старого Мунго, який украв його нову дружину. Тарзанові доводиться скликати всіх зацікавлених, і якщо він бачить, що дружина віддає перевагу своєму новому господареві, то велить: так тому й бути. Або ж наказує, щоб Мунго дав Тфані на обмін одну зі своїх доньок.

Хоч би яким було його рішення, мавпи вважали його остаточним і задоволено поверталися до своїх справ.

А то раптом прибігає з вереском Тана, затискаючи долонею рану у боці, з якої струмує кров. її чоловік Гунто жорстоко покусав її. А покликаний Гунто пояснює, що Тана ледача, не хоче носити йому комах та горіхи і не чухає його спину.

Тарзан сварить обох. Гунто він погрожує смертоносними скіпками, якщо той і надалі мордуватиме Тану, а Тану змушує пообіцяти, що вона надалі сумлінніше ставитиметься до своїх жіночих обов’язків.

І так день у день, у переважній більшості випадків дрібні родинні незлагоди, які необхідно владнати, перш ніж вони виростуть у заворушення, що погрожує розколом племені.

Але Тарзанові усе це надокучило, коли він зрозумів, що царювання означає втрату свободи. Його тягло до хатини та голубленого сонцем моря, до прохолоди затишного будиночка та до нескінченних див у численних книгах. Змужнівши, він зрозумів, що переріс своє плем’я. Інтереси мавп були йому далекі. Мавпи були нижчі від нього і не могли зрозуміти дивних і чудових видінь, які виникали в діяльному мозкові їхнього вождя. Мавпячий словник був такий обмежений, що Тарзан не міг би розповісти їм про нові істини та широкі обрії думки, які читання відкрило його жадібному поглядові, не міг би поділитися з ними сподіваннями, які хвилювали його душу. Він більше не мав, як колись, серед членів племені друзів і товаришів. Дитина може вдовольнятися товариством нижчих істот, але дорослій людині потрібна хоча б позірність духовної рівності для встановлення дружніх стосунків.

Якби Кала була жива, Тарзан пожертвував би всім, щоб залишитися з нею. Але її більше не було, а жваві друзі дитинства перетворилися на лютих та похмурих звірів, і він почував, що йому набагато краще бути в самотній хатині, аніж виконувати обов’язки вождя орди диких звірів.

Бажання Тарзана відмовитися від царювання над мавпами сильно послаблювалося ненавистю та заздрістю Теркоза, сина Тублата. Впертий молодий англієць не міг змусити себе відступити перед таким лютим ворогом.

Він добре знав, що на його місце вождем буде обрано Теркоза; цей лютий звір раз і назавжди утвердив свою фізичну перевагу над небагатьма мавпами, які насмілилися повстати проти його дикої зухвалості.

Тарзанові хотілося приборкати лютого звіра без ножа або стріл. Його сила й спритність так зросли під час змужніння, що він думав: якби в антропоїда не було великих бойових ікол, які давали йому перевагу над погано озброєним Тарзаном, він зміг би перемогти страшного Теркоза в рукопашній сутичці.

Але одного дня справи обернулися так, що Тарзан міг за власним бажанням або залишитися в племені, або покинути його без найменшої шкоди для своєї гідності.

Сталося це так.

Плем’я спокійно випасалося, розійшовшись по широкій місцині, коли несподівано, на схід від того місця, де на березі прозорого струмка долічерева лежав Тарзан, намагаючись спіймати спритними засмаглими пальцями в’юнку рибину, пролунав відчайдушний вереск. Усі члени племені швидко помчали на переляканий клич і застали Теркоза, який жорстоко колошматив величезними лапами стару самку, тримаючи її за карк.

Наблизившись, Тарзан здійняв руку, щоб угамувати Теркоза. Самка була не його, а старого самця, бойові дні якого вже давно минули, і він більше не міг захищати своїх родичів.

Теркоз знав, що побиття чужої жінки суперечить законам племені, але, будучи забіякою, скористався слабкістю чоловіка самки, щоб покарати її за відмову віддати йому ніжного молодого гризуна, якого та спіймала. Переконавшись, що Тарзан прийшов без стріл, він ще дужче заходився лупцювати стару самку, прагнучи принизити ненависного вождя. Тарзан не став повторювати своє застереження, а натомість прожогом кинувся на Теркоза, який сам цього чекав.

Відтоді, коли могутній можновладний горила Болгані жорстоко пошматував його і коли Тарзан пробив його дике серце ножем, юнакові не доводилося витримувати такого страшного двобою.

Цього разу ніж Тарзана лише почасти рятував його від блискучих ікол Теркоза; незначна перевага тваринної сили мавпи над людиною майже повністю врівноважувалась дивовижною спритністю та гнучкістю останньої.

Та якщо підсумувати шанси, то деяка перевага була на боці антропоїда, і якби його супротивник не мав однієї особливої риси, яка вплинула на результат сутички, молодий Грейсток загинув би, як і жив досі — незнаним диким звіром Екваторіальної Африки. Але він володів тим, що безмежно підносило його над лісовими одноплемінниками, — тією маленькою іскрою, яка освітлює основну різницю між людиною і твариною, — розумом! І це врятувало його від смерті під хижими іклами та залізними м’язами Теркоза.

Минуло заледве кілька секунд від початку сутички, а вони вже качалися по землі, колошматячи, шматуючи і кусаючи одне одного: два величезні дикі звірі, що билися на смерть.

Теркоз мав з десяток ножових поранень на голові та грудях, скалічений Тарзан обливався кров’ю, надірваний шмат шкіри з волоссям із його черепа звисав, закриваючи одне око.

Але юному англійцеві в гой час вдавалося відводити від своєї шиї страшні ікла, і тепер, коли вони кілька миттєвостей билися дещо слабкіше, відсапуючись, Тарзан склав блискавичний план. Він вигнеться довкола Теркоза і, вчепившись нігтями й зубами йому в спину, буде бити ножем доти, доки Теркоз перестане існувати!

Цей маневр йому вдався легше, аніж він сподівався: дурний звір, не розуміючи намірів Тарзана, не намагався перешкодити йому сягнути мети. Але коли, нарешті, він утямив, що його супротивник учепився в нього там, де він не міг дістати його ані зубами, ані кулаками, Теркоз так стрімко кинувся додолу, що Тарзанові лишилося тільки відчайдушно чіплятися за вертке й неймовірно рухливе тіло, що безупинно стрибало. І перш ніж він устиг завдати хоча б одного удару, сильний поштовх вибив ножа з його руки, і Тарзан залишився без захисту.

У наступні кілька хвилин Тарзан багато разів змінював положення рук, доки врешті несамохіть одна з таких швидких змін дала йому змогу зробити новий захват правою рукою, від якого, як він швидко зрозумів, супротивник не зуміє звільнитися.

Він пропустив руку із-за спини під рукою Теркоза так, що передпліччя й долоня лягли ззаду на шию мавпи. Це був “напівнельсон”, сучасний спосіб боротьби, на який випадково наштовхнувся молодий англієць; але вищий розум підказав йому цінність того, що він винайшов. Від цього способу залежало його життя.

Він досяг такого самого положення для лівої руки, і через кілька хвилин бичача шия Теркоза затріщала під цілим “нельсоном”.

Теркоз більше не звивався. Обоє лежали спокійно на землі — Тарзан на спині Теркоза. Кругла голова мавпи повільно пригиналася дедалі ближче до грудей.

Тарзан знав, чим це закінчиться. Через мить шия зламається. І тут, на щастя Теркоза, в Тарзанові заговорила та сама здатність, яка допомогла йому подолати мавпу — вміння розмірковувати.

“Якщо я його вб’ю, — думав Тарзан, — яка мені від цього буде користь? Адже це означає позбавити плем’я сильного бійця! І якщо Теркоз буде мертвий — він нічого не буде знати про мою перевагу, а живий він завжди правитиме за приклад іншим мавпам”.

— Ка-года? — просичав Тарзан на вухо Теркозові У вільному перекладі з мови мавп це означає: “Здаєшся?”

Відповіді не було, і Тарзан трішки наліг, що викликало у звіра жалібний зойк страждання.

— Ка-года? — повторив Тарзан.

— Ка-года! — проревів Теркоз.

— Слухай, — сказав Тарзан, припинивши тиск, але не звільняючи його. — Я, Тарзан, цар мавп, могутній мисливець, могутній боєць! У всіх джунглях нема нікого, хто був би дужчий за мене! Ти мені сказав “ка-года”. Усе плем’я чуло! Не сперечайся більше ані зі своїм царем, ані зі своїми одноплемінниками, тому що наступного разу я тебе вб’ю. Зрозумів?

— Хух, — ствердив Теркоз.

— Ти задоволений?

— Хух, — сказала мавпа.

Тарзан відпустив його, і кількома хвилинами пізніше кожен знову зайнявся своєю справою, начебто ніщо не порушувало первісного спокою лісових пасовиськ.

Але в свідомості мавп глибоко вкорінилося переконання, що Тарзан — славетний боєць і дивна істота. Дивна тому, що мав у своїх руках життя ворога — і відпустив його, не завдавши йому шкоди!

Коли за звичаєм усі мавпи зібралися перед заходом сонця, Тарзан, промивши свої рани в прозорих водах струмка, підкликав до себе старих самців.

— Ви бачили сьогодні, що наймогутніший серед вас — це Тарзан? — запитав він.

— Хух! — відповіли вони хором. — Тарзан славетний І

— Тарзан, — провадив він далі, – не мавпа. Тарзан не подібний до свого народу! Його вчинки — не ваші вчинки, і тому Тарзан іде в лігво своєї породи на берег великого озера, біля дальнього берега. Ви повинні вибрати іншого вождя, тому що Тарзан більше не повернеться!

Так молодий Грейсток зробив перший крок до поставленої мети — пошуків подібних до себе білих істот.

13. ЙОГО ПОРОДА
Другого ранку Тарзан, страждаючи від ран, яких завдав йому Теркоз, вирушив на захід до морського берега.

Він посувався дуже повільно і, переночувавши в джунглях, дістався до хатини лише пополудні другого дня.

Наступні кілька днів він виходив з хатини, тільки щоб назбирати плодів та горіхів для вгамування голоду. Через десять днів він уже цілком одужав, якщо не вважати на страшний напівзагоєний шрам, який, починаючись над лівим вухом, ішов впоперек голови і закінчувався біля правого вуха. Це був слід, залишений Теркозом, який зірвав у нього частину шкіри на голові.

Одужуючи, Тарзан пробував зробити собі плащ із шкури Сабор. Шкура пролежала увесь час у хатині й задубіла, а що він не мав жодного уявлення про кушнірство, то йому довелося відмовитися від омріяної мети.

Тоді Тарзан подумав украсти одяг у когось із чорних людей селища Мбонги. Він вирішив відзначити свій розрив із мавпами всіма можливими способами, і ніщо не здавалося йому прикметнішою ознакою людини, аніж прикраси та одяг.

Він зібрав зняті із загиблих від його швидкого й нечутного зашморгу вояків прикраси для рук та ніг і надів їх так само, як надівали дикуни.

На шиї в нього висів на золотому ланцюжку всипаний діамантами медальйон його матері, леді Аліси. За спиною, на паскові, знятому з переможеного негра, висів сагайдак зі стрілами. ^

На поясі він також носив саморобний пасок із невеликих шматків невичиненої шкіри, з якого звисали піхви, також його виробництва, а в піхвах — батьківський мисливський ніж. Довгий лук Кулонги висів у Тарзана на лівому плечі.

Молодий Грейсток становив собою доволі дивну й войовничу постать. Густе чорне волосся опадало йому ззаду на плечі, а над чолом воно було нерівно обрізане мисливським ножем, щоб не закривало очей. Його рівний досконалий торс, так само м’язистий, як у найкращих римських гладіаторів, але з м’якими і ніжними обрисами еллінського бога, з першого погляду свідчив про неймовірну силу, поєднану з гнучкістю та спритністю.

Тарзан був взірцем первісної людини, мисливця-воїна. Зі шляхетним поворотом гарної голови на широких плечах, з живим вогнем розуму у чудових ясних очах, він здавався напівбогом з того дикого народу стародавніх лісів, який пішов у вічність.

Але Тарзан не думав про це. Він непокоївся, що не має одягу, аби показати усьому населенню джунглів, що він — людина, а не мавпа, і ще тому, що його душу часто охоплювало побоювання, чи не може він знову перетворитись на мавпу.

Чи ж не пробивалось у нього на обличчі волосся? У всіх мавп обличчя були волохаті, але чорні люди були, за нечисленними винятками, безволосі. Щоправда, у книжках він бачив малюнки людей, оброслих волоссям над губами, на щоках та підборідді; і однак Тарзан побоювався. Майже щодень він правив гострий ніж і зішкрябував свою молоду бороду, щоб знищити цю ганебну відзнаку мавп.

Так він навчився голитися: грубо й болюче, проте успішно.

Одного ранку, відчувши, що одужав після двобою з Теркозом, Тарзан вирушив до селища Мбонги. Він безпечно йшов звивистою лісовою стежкою замість того, щоб пересуватися по деревах, — і раптом опинився віч-на-віч із чорним вояком.

Вираз подиву на обличчі дикуна був майже кумедний, і, перш ніж Тарзан устиг зняти зі спини лука, той повернувся й побіг стежкою із застережливим криком, наче був не сам.

Тарзан кинувся навздогін по деревах і хвилини через три побачив попереду, як тікали люди. їх було троє, і вони чимдуж гнали один за одним крізь густий чагарник.

Тарзан обігнав їх, і вони не помітили ані його нечутного бігу у них над головами, ані постаті, яка причаїлася попереду на низькій гілці, під якою пролягала стежка.

Тарзан пропустив двох перших; але, коли наблизився третій утікач, нечутний зашморг охопив чорну шию і рвучко затягнувся наглухо.

Озирнувшись на передсмертний крик жертви, воїни побачили, як її зсудомлене тіло якимись чарами піднеслося з землі і зникло в густому листі крислатого дерева. З криками жаху дикуни наддали ходи.

Швидко й нечутно Тарзан відправив полоненого на той світ, знявши з нього зброю та прикраси і — о радість! — чудову пов’язку на стегна, яку тут-таки надів на себе.

Тепер він був справді одягнений, як і належить людині. Ніхто не зможе більше сумніватися в його високому походженні! Як йому захотілося повернутися до племені і покрасуватися перед його заздрісними поглядами цією дивовижною знахідкою!

Завдавши собі тіло негра на плече, він уже повільніше рушив по деревах у напрямку обгородженого пакіллям селища, бо знову потребував стріл. Наблизившись до огорожі, він побачив збуджену юрбу, яка оточила обох утікачів, що, тремтячи від страху та втоми, ледве були спроможні переказати нечувані подробиці своєї пригоди.

Вони розповідали, як Мірандо, що йшов поперед них на деякій відстані, раптово прибіг, вигукуючи, що його переслідує білий голий вояк. Утрьох вони кинулися тікати до селища — так прудко, як тільки могли нести їх ноги. Повторний, сповнений смертельного жаху крик Мірандо змусив їх озирнутися, і вони побачили жахливе видовище: тіло їхнього товариша летіло вгору, в листя, руки й ноги його сіпалися в повітрі, а язик стирчав із роззявленого рота. Більше він не вимовив ані звуку, і над ним нікого не було видно!

Жах негрів межував з панікою, але хитрий старий Мбонга удав, що не вірить розповіді, і пояснив її страхом перед якоюсь реальною небезпекою.

— Ви розповідаєте нам довгу байку, — проголосив він, — тому що не насмілюєтеся сказати правду! Ви не смієте зізнатися в тому, що, коли лев стрибнув на Мірандо, ви втекли й кинули його. Боягузи!..

Мбонга не встиг договорити, бо вгорі почувся лункий тріск гілок, на який чорношкірі зі страхом підвели очі. Видовище змусило затремтіти навіть мудрого старого Мбонгу; звиваючись та перевертаючись на льоту, падало мертве тіло Мірандо, яке врешті звалилося з моторошним хряскотом додолу біля їхніх ніг.

Дикуни дружно кинулися врозтіч і невдовзі зникли в густій тіні довколишніх джунглів.

Тарзан впустився в селище, поновив свій запас стріл та з’їв пожертву — їжу, яку залишали дикуни, аби він зглянувся над ними. Перш ніж піти, він відніс тіло Мірандо до воріт селища і поставив його біля огорожі так, що здавалося, ніби його мертве обличчя дивиться на стежку, яка вела в джунглі.

Відтак Тарзан повернувся до хатини на узбережжі.

Тільки після доброго десятка спроб перелякані дикуни насмілилися пройти у селище повз жахливе, ошкірене обличчя мертвого одноплемінника. Побачивши, що стріли та їжа зникли, вони довідалися про те, чого найбільше боялись: Мірандо бачив злого духа джунглів.

Це їм здалося цілком природним. Помирали тільки ті, хто бачив страхітливого бога джунглів, тому що ніхто із живих у селищі його не бачив. Тим, що загинули від його руки, довелося побачити його, і за це вони наклали головами.

Отже, доки вони постачатимуть його їжею та стрілами, він не буде їм шкодити, якщо тільки вони не будуть на нього дивитися. Через те Мбонга звелів на додаток до пожертви їжею класти дарунок стрілами цьому Мунанго-Ксеваті, і відтоді так і повелося.

Цього разу, коли Тарзанові відкрився берег, на якому стояла хатина, перед його очима постало дивне й незвичайне видовище.

На спокійних водах закритої бухти стояв великий корабель, а на берег було витягнуто невеликий човен.

Але найдивовижніше було те, що берегом між морем та його хатиною рухалося кілька білих людей, схожих на нього!

Тарзан побачив, що майже у всьому вони скидалися на людей, змальованих у книжках. Він підкрався по деревах якнайближче і опинився майже над ними.

Разом їх було десятеро — засмаглих, брудних волоцюг Вони з’юрмилися біля човна і розмовляли голосно й сердито, сильно жестикулюючи та вимахуючи кулаками.

Несподівано один із них, маленький, худорлявий, чорнобородий чоловічок, який нагадував Тарзанові своїм виглядом щура Помба, поклав руку на плече величезного дебелого чоловіка, з яким сперечалася і сварилася решта присутніх.

Маленький чоловічок кивав на джунглі, і велетень був змушений озирнутися, щоб поглянути у вказаному напрямі. Щойно він це зробив, як худорлявий вихопив із-за пояса револьвер і вистрілив йому в спину.

Дебелий чоловік змахнув руками, коліна в нього підігнулися, і він без жодного звуку впав на пісок мертвий.

Тарзан уперше почув постріл, і він його дуже здивував, але навіть цей незвичний звук не вразив його здорових нервів хоча б слабким відчуттям страху. Над усе його гнітила поведінка білих незнайомців. Напружено думаючи, він насупив брови. “Добре зробив я, — подумав він, — що стримав своє перше бажання кинутися їм назустріч і привітати цих білих людей, як братів”.

Певне, вони не відрізнялися від чорних людей, були не цивілізованіші, ніж мавпи, і не менш жорстокі, ніж Сабор.

Якусь мить усі стояли і мовчки дивилися на маленького худорлявого чоловічка і на мертвого велетня на піску.

Потім один із них засміявся і поплескав худорлявого по спині. Вони знову жваво забалакали і зажестикулювали, але сперечалися вже менше.

Невдовзі вони спустили на воду човна, стрибнули в нього і попливли до великого корабля, на палубі якого снували інші постаті.

Коли вони піднялися на борт, Тарзан спустився на землю за великим деревом і поповз до хатини, намагаючись, щоб його не побачили з корабля.

Прослизнувши в двері, він побачив, що в хатині все перерито. Його книжки й олівці лежали на підлозі, зброя, щити і невеликий запас інших скарбів теж валялися то тут, то там.

Коли він побачив це, його охопив гнів, а свіжий шрам на лобі проступив пурпуровою смугою на засмаглій шкірі. Він квапливо підбіг до шафи і почав порпатися в дальньому кутку нижньої полиці. Ох! Він полегшено зітхнув, коли, витягнувши бляшану скриньку і відчинивши її, переконався, що його найбільші скарби лишилися неторкнуті. Фотографія чоловіка з усміхненим енергійним обличчям та маленька загадкова чорна книжка були цілі. Але що це?

Його сторожкі вуха вловили слабкий, але незнайомий звук. Підбігши до вікна, він поглянув на бухту й побачив: з великого судна було спущено на воду поруч із першим другий човен. Невдовзі він помітив, як багато людей почало перелізати через край великого судна і сідати в човни. Вони поверталися на берег більшою кількістю.

Ще мить Тарзан слідкував, як вони спустили в човни кілька скринь та пакунків, а потім, коли відпливли від корабля, годованець великої мавпи схопив аркуш паперу і кілька хвилин писав на ньому олівцем, доки з’явилося кілька рядків рівних, добре вимальованих, майже друкованих літер.

Цю записку Тарзан приколов до дверей гострою тріскою. Потім ухопив свою коштовну бляшану скриньку, стріли, кілька списів та луків, скільки міг донести, вислизнув з хати і зник у лісі.

Коли човни врізалися у сріблястий пісок, з них вийшла на берег доволі дивна компанія. Загалом їх було двадцятеро. Один був високий сивий чоловік у великих окулярах в оправі. На його трохи згорблених плечах незграбно висів чистий одяг: лискучий шовковий циліндр ще більше підкреслював невідповідність його одягу з африканськими джунглями.

Другим з човна вийшов високий молодик у білому полотняному костюмі, а слідом за ним стривожений і метушливий літній пан з дуже високим чолом.

За ними вибралася величезна негритянка, строкато вдягнена, яка перелякано лупала очима то у бік джунглів, то в бік зграї матросів, що лаялися, вивантажуючи з човнів ящики та пакунки. Останньою на берег зійшла дівчина років дев’ятнадцяти, яку молодик, що стояв при самій воді, високо підняв і переставив на сухий пісок. Вона подякувала йому приязно, широкою усмішкою, але обоє мовчали. Компанія мовчки рушила до хатини. Було ясно, що ці люди вирішили, що їм робити, заздалегідь — там, на судні. Вони підійшли до дверей — матроси з ящиками і паками по переду, а за ними п’ятеро людей, які дуже відрізнялися від них своїм виглядом. Матроси опустили ношу додолу, і один з них помітив Тарзанову записку.

— Гей, хлопці! — гукнув він. — Що це? Годину тому цієї записки не було!

Решта з’юрмилися довкола нього. Задні витягали шиї над плечима передніх, а що серед них було мало письменних, та й ті ледве вміли читати, то один звернувся до низенького старого в циліндрі та сюртуці.

— Гей, професоре! — покликав він. — Ходи-но сюди і прочитай цю дурну записку!

Закликаний у такий спосіб старий пан, не кваплячись, підійшов у супроводі своїх супутників до матросів. Поправивши окуляри, він поглянув на записку, а потім повернувся і пішов геть, бурмочучи собі під ніс “Дивовижно! Дивовижно!”

— Гей, стара шкапо! — загукав чоловік, який звернувся до нього по допомогу. — Ти гадаєш, що потрібен був нам для того, щоб про себе читати кляту записку? Іди сюди і прочитай її вголос!

Старий зупинився і вернувся зі словами:

— Ой, так, шановний добродію, прошу вибачити! Це було нерозважливо з мого боку, так, цілковито нерозважливо! Записка дивовижна!

Він знову подивився на записку, перечитав її і, напевне, знову пішов би геть, розмірковуючи над її змістом, якби матрос не схопив його за комір і не проревів йому в самісіньке вухо:

— Вголос читай, тупоголовий старий телепню!

— Ох, так, авжеж! — м’яко озвався професор і, знову поправляючи окуляри, прочитав уголос:

“Це дім Тарзана із племені великих мавп, убивці звірів і багатьох чорних людей. Не псуйте речей, це речі Тарзана. Тарзан стежить. Тарзан із племені великих мавп”.

— Хто він такий — Тарзан? — закричав той самий матрос.

— Він, певне, знає англійську, — сказав молодик.

— Але що означає “Тарзан із племені великих мавп”? — вигукнула молода дівчина.

— Я не знаю, міс Портер, — відповів молодик. — Може, ми зустрілися з мавпою, що втекла з Лондонського зоопарку і привезла європейську освіту в рідні джунглі. Що ви ду маєте з цього приводу, професоре Портер? — запитав він, звертаючись до старого пана.

Професор Архімедес Кв. Портер поправив окуляри.

— Ну певно, що так, поза всяким сумнівом, це дивовижно! — сказав він, — Але я не можу нічого сказати про цей вочевидь рідкісний випадок! — І професор неквапливо почвалав у джунглі.

— Але, тату, — вигукнула дівчина, — ви ще нічого про це не сказали!

— Тихше, дитино, тихше! — заперечив професор добрим поблажливим тоном. — Не завдавай клопоту своїй гарненькій голівці такими важкими та світоглядними питаннями. — І він знову тихенько почалапав уже в інший бік, дивлячись собі під ноги і заклавши руки під поли сюртука, які розвівалися позаду.

— Я так думаю, що старий телепень знає про це не більше за нас! — пробурчав матрос із пацючим обличчям.

— Прошу висловлюватися пристойно! — гнівно закричав молодик, якого обурив тон матроса.

— Ви забили своїх офіцерів і пограбували нас! Ми цілковито у вашій владі, але ви будете ставитися до професора Портера та міс Портер із повагою, інакше я скручу вам в’язи голіруч, байдуже, що у вас револьвери!

І молодик так близько підбіг до матроса з пацючим обличчям, що той перелякано відступив на крок, хоч у нього за паском стирчали два револьвери і неприємного вигляду ніж.

— Підлий боягузе! — вигукнув молодик. — Ви ніколи не посмієте вистрілити в людину інакше, аніж у спину, а в мене й так не насмілитесь вистрілити!

І він, спокійно повернувшись спиною до матроса, пішов геть.

Матрос повільно простягнув руку до руків’я одного з револьверів, його очі злісно поглядали на постать молодого чоловіка, яка віддалялась.

Товариші дивилися на нього, а він усе ще вагався: в душі він був ще більший боягуз, аніж вважав Вїльям Сесіль Клейтон.

Невідомо, що б він зробив, бо існувала ще одна обставина, про яку ніхто з прибулих не знав, як не знав і того, що вона зіграє величезну роль у їхньому житті на цьому негостинному африканському березі.

Два сторожкі ока не пропустили жодного руху, дивлячись крізь листя ближнього дерева! Тарзан бачив сум’яття, викликане його запискою, і хоча не розумів жодного слова зі швидкої мови, для нього багато що було зрозуміле із жестів та виразів облич.

Учинок маленького матроса з пацючим обличчям, який убив одного із своїх товаришів, викликав у Тарзана обурення; і це обурення ще більше посилилося, коли Тарзан побачив його сварку із симпатичним молодиком.

Досі Тарзан був незнайомий із дією вогнепальної зброї, хоча й читав про неї в книжках; тепер, коли він побачив, що “пацюча морда” торкає руків’я револьвера, то пригадав бачену нещодавно сцену і, природно, розміркував, що молодика буде вбито так само, як перед тим велетня-матроса.

Тоді Тарзан наклав отруєну стрілу на лук і прицілився в матроса з пацючим обличчям, але листя було дуже густе, і він вирішив, що стріла відхилиться через якусь гілочку або листя, і тому замість стріли пустив зі свого спостережного пункту важкий спис.

Клейтон пройшов кілька кроків. Матрос із пацючим обличчям витягнув револьвер наполовину, решта матросів напружено слідкувала за тим, що відбувалося.

Професор Потер зник у джунглях, куди за ним пішов метушливий Самуель Т. Філандер, його асистент та секретар. Негритянка Есмеральда була заклопотана вибиранням речей своєї пані з купи ящиків та пак, накиданої біля хатини, а міс Портер повернулася й пішла за Клейтоном, коли щось наче штовхнуло її і змусило озирнутися на матроса.

Тоді майже водночас сталися три події: матрос вихопив револьвер і навів його в спину Клейтонові, міс Портер застережливо зойкнула, а довгий спис з металевим вістрям майнув угорі, наче блискавка, і наскрізь пробив праве плече людини з пацючим обличчям.

Револьвер вистрілив у повітря, а матрос звалився з криком болю й страху.

Клейтон озирнувся й підбіг до місця події. Матроси стояли переляканою купкою з револьверами в руках, боязко вдивляючись у джунглі. Поранений матрос корчився і стогнав на землі.

Клейтон непомітно підібрав револьвера, що випав з руки пацюкуватого, і сховав його на грудях, а потім підійшов до матросів і почав стурбовано вдивлятися в джунглі.

— Хто б це міг бути? — прошепотіла Джейн Портер, і Клейтон, озирнувшись, побачив, що вона стоїть за ним, широко розплющивши здивовані очі.

— Мабуть, Тарзан справді стежить за нами, — відповів він невпевнено. — Мене цікавить лише те, кому адресувався цей спис. Якщо Снайдерсові, то наш мавпячий друг — справді друг. Але, Боже мій, куди поділися ваш батько і містер Філандер? Хтось або щось-таки є в цих лісах, та ще й зі зброєю. Гей! Професоре! Містере Філандере! — закричав Клейтон.

Відповіді не було

— Що нам робити, міс Портер? — запитав Клейтон, обличчя якого захмарилося неспокоєм та ваганням. — Я не можу залишити вас саму з цими горлорізами, а ви не можете вирушити зі мною в джунглі. Та комусь треба йти шукати вашого батька. Він полюбляє знічев’я блукати околицями, не вибираючи напрямку й не усвідомлюючи небезпеки, а містер Філандер, вочевидь, не набагато практичніший за нього. Пробачте мені за відвертість, але ми всі тут у небезпеці, і коли розшукаємо вашого батька, треба буде якось пояснити йому, що своєю нерозважливістю він наражає вас і себе на небезпеку.

— Яз вами цілком згодна, — відповіла дівчина, — і анітрішки не ображаюсь. Любий таточко віддав би за мене життя, не розмірковуючи, якби лише можна було хоч на мить зосередити його увагу на цій справі. Єдиний засіб зберегти його від лиха — це прикувати до дерева. Він такий непрактичний!

— Знайшов! — несподівано вигукнув Клейтон. — Ви вмієте стріляти з револьвера?

— Так, а що?

— У мене є револьвер, з ним ви й Есмеральда будете у відносній безпеці в хатині, доки я розшукаю вашого батька та містера Філандера. Ідіть кличте Есмеральду, а я піду на розшуки. Вони не могли відійти далеко!

Джейн Портер послухалася його поради, і, коли двері зачинилися за жінками, Клейтон вирушив у джунглі.

Кілька матросів намагалися витягти списа з рани товариша; наблизившись до них, Клейтон попрохав у одного з них револьвер на час розшуків професора в джунглях.

До пацюкуватого матроса, коли він переконався в тому, що все ще живий, повернулося усе його нахабство, і він з лютою лайкою відмовив Клейтонові від імені усієї своєї компанії дати будь-яку вогнепальну зброю.

Ця людина, на ймення Снайпс, узяла на себе роль начальника від моменту вбивства попереднього керівника, і оскільки відтоді минуло дуже мало часу, то ще ніхто з матросів не оскаржував його авторитету.

Клейтон у відповідь лише знизав плечима. Відходячи, він підібрав спис, який пронизав Снайпса, і з цією примітивною зброєю син тодішнього лорда Грейстока вирушив у густі джунглі.

Кожні кілька хвилин він гукав професора й асистента. Ті, що залишилися в хатині, чули, як його голос поступово віддалявся й нарешті злився з іншими звуками первісного лісу.

На той час, коли професор Архімедес Кв. Портер після довгих переконувань свого асистента Самуеля Т. Філандера вирішив нарешті рушити до табору, вони безнадійно заблудилися в джунглях, хоча й не підозрювали цього.

Добре хоч те, що вони рушили до західного берега Африки, а не до Занзібару на протилежному боці чорного континенту.

Коли вони вийшли на берег і не застали там жодного табору, Філандер став стверджувати, що вони знаходяться на північ від місця, яке шукають, тоді як насправді вони були \ приблизно метрів за сто вісімдесят на південь від нього.

Цим непрактичним ученим навіть на думку на спало голосно загукати, аби привернути увагу своїх друзів. Навпаки, з повною переконаністю, породженою дедуктивними міркуваннями, побудованими на хибній гадці, містер Самуель Т. Філандер міцно схопив професора Архімедеса Кв. Портера під руку і, незважаючи на слабкі заперечення шановного добродія, потяг його в бік Кейптауна, що лежав за півтори тисячі кілометрів на південь.

Коли Джейн Портер та Есмеральда зачинилися в хатині, першою думкою негритянки було забарикадувати двері зсередини. Вона озирнулася, щоб знайти щось для цієї мети, але тут-таки перелякано зойкнула й кинулася на шию своїй пані, мов перелякана дитина.

Озирнувшись на її крик, Джейн Портер наштовхнулась очима на те, що його викликало, — людський кістяк, який лежав на підлозі. На ліжкові вона побачила інший кістяк.

— У якому ми жахливому місці! — прошепотіла перелякана дівчина.

Але в її перелякові не було паніки.

Нарешті, звільнившись від чіпких обіймів Есмеральди, яка не переставала верещати, Джейн Портер перетнула кімнату, щоби зазирнути в маленьку колиску, здогадавшись про те, що в ній знаходяться, перш ніж крихітний кістяк відкрився її поглядові у всій своїй жалюгідній та зворушливій тендітності.

Про яку жахливу трагедію свідчили ці кістки? Дівчина здригнулася на думку про те, що може чекати її та її друзів у цій зловісній хатині — привиди таємничих і, можливо, ворожих істот. Вона спробувала відігнати похмурі передчуття і, нетерпляче тупнувши ніжкою, звернулася до Есмеральди з вимогою негайно припинити скигління.

— Годі, Есмеральдо, замовкніть! — закричала вона. — Від вашого крику тільки гірше! Ніколи я не бачила такої великої дитини, — закінчила вона жалібно, з легким тремтінням у голосі, згадавши, що троє людей, від яких залежала її безпека, блукають у нетрях страшного лісу.

Вона помітила, що двері обладнано зсередини важкою дерев’яною засувкою, і після декількох спроб вони спільними зусиллями засунули її на місце.

Після цього вони сіли поруч на лаву, обнялися й стали чекати.

14. ПОЛОНЕНІ ДЖУНГЛІВ
Після того, як Клейтон зник у джунглях, бунтівники зі “Стріли” почали радитися, що їм робити далі. В одному всі вони були згодні — треба повернутися на “Стрілу”, що стояла на якорі, бо там їх не зможуть дістати списи незримого ворога. Отже, поки Джейн Портер та Есмеральда барикадувалися в хатині, бунтівники квапливо гребли до корабля на тих самих двох човнах, якими дісталися на берег.

Тарзан стільки побачив того дня, що голова йому пішла обертом від подиву. Але найдивовижнішим видовищем було обличчя прекрасної білої дівчини.

Нарешті люди його породи! У цьому він був переконаний. І молодик, і обидва дідугани цілком відповідали його уявленню про своє плем’я.

Але, безсумнівно, вони були не менш люті та жорстокі, аніж інші люди, яких він бачив. Те, що вони нікого не вбили, пояснити можна тільки тим, що вони були беззбройними. Вони, мабуть, виявляться зовсім іншими, коли в їхніх руках буде зброя.

Тарзан бачив, як молодик підібрав Снайпсів револьвер і сховав його на грудях, він бачив також і те, як бережно той передав його дівчині, коли та заходила до хатини. Він не з’ясовував першопричин усього побаченого, але відчув симпатію до молодика та обох літніх людей, а до дівчини відчув якийсь дивний, нез’ясований потяг.

Що ж до дебелої чорної жінки, то вона мала якесь відношення до дівчини і тому також подобалась йому.

До матросів, особливо до Снайпса, Тарзан відчував неприязнь, 3 їхніх погрозливих рухів та виразів обличчя він здогадувався, що вони вороги тієї іншої групи, і вирішив стежити за ними.

Тарзан не міг збагнути, навіщо чоловіки пішли в джунглі, але йому й на гадку не спадало, що вони можуть заблукати в заплутаних хащах низьколісся, які були йому так само знайомі, як людині — головна вулиця її рідного міста. Побачивши, що матроси відпливли до судна, і заспокоївшись стосовно дівчини та її супутниці в хатині, Тарзан вирішив вистежити молодика в джунглях, щоб довідатися про його наміри.

Він швидко помчав у напрямку, що його обрав Клейтон, і невдовзі почув невиразні через велику відстань і тепер вже не часті оклики англійця.

Через кілька хвилин Тарзан наздогнав білого, який знеможено прихилився до дерева, витираючи з чола піт.

Добре замаскований листяною завісою, Тарзан почав уважно вивчати цей новий зразок своєї породи.

Час від часу Клейтон голосно гукав, і нарешті Тарзан здогадався, що той шукає літніх людей.

Тарзан збирався вже сам вирушити на розшук, коли несподівано помітив жовте гладеньке хутро звіра, який обережно скрадався крізь зарості до Клейтона.

Це був леопард Шіта. Тарзан уже чув тихе шурхотіння трави і не розумів, чому молодий білий не насторожився? Хіба він не чує наближення леопарда? Тарзан вперше бачив Шіту таким незграбним.

Але ні, біла людина справді не чула наближення хижака! Шіта приготувався до стрибка, і тоді у тиші джунглів пролунав жахливий клич великої мавпи перед нападом: Шіта повернувся і зник, зчиняючи шум у кущах.

Клейтон злякано схопився на ноги. Кров захолонула в його жилах. Ніколи досі за все своє життя такі страшні звуки не вражали його слуху. Він не був боягузом, але якщо будь-коли чоловікові доводилось відчувати на серці крижані пальці страху, то Вільям Сесіль Клейтон, старший син лорда Грейстока з Англії, відчув їх цього дня в гущавині африканських джунглів.

Шум у кущах від стрибка величезного тіла, що продиралось крізь зарості зовсім поруч, та звук крику згори, від якого холола кров, украй випробували мужність Клейтона, але він не міг знати, що був зобов’язаний життям цьому крикові і що крик цей видав його двоюрідний брат — справжній лорд Грейсток.

День хилився до вечора, і Клейтон, змучений, підупалий духом та знічений, не знав, що робити: чи далі продовжувати пошуки професора Портера, наражаючи своє життя на ризик загинути поночі в джунглях, чи вернутися до хатини, де він міг принаймні бути поруч із Джейн Портер, якій зусібіч загрожували небезпеки.

Йому не хотілося повертатися в табір без її батька, але ще більше не хотілося полишати її саму без захисту серед бунтівників зі “Стріли” та сотні невідомих небезпек джунглів.

Крім того, думав він, може, професор і Філандер уже повернулися в табір. Найімовірніше, що це саме так. Принаймні він повернеться, а потім вирішить, чи й далі робити те, що поза сумнівом є марною справою. Отже, продираючись крізь густі й переплутані чагарі, він поплентався туди, де, на його думку, стояла хатина.

На Тарзанів подив, молодик попрямував до селища Мбонги, і Тарзан переконався, що той заблудився.

Тарзанові це було майже незрозуміло: розум підказував йому, що жодна людина не вирушить до селища жорстоких чорношкірих, озброєна лише списом, який, з усього судячи, був для білого незвичною зброєю, бо ніс він його дуже незграбно. До того ж він не йшов по сліду білих чоловіків. Він чомусь залишив його позаду, хоч в очах Тарзана сліди білих чоловіків були виразні й помітні.

Тарзан нічого не розумів. Невблаганні джунглі швидко порішать цього беззахисного чужинця, якщо не відвести його назад до хатини.

Ну от, маєш! Нума-лев уже вистежує білу людину кроків за дванадцять праворуч!

Клейтон почув шурхіт великого тіла, яке посувалося поруч із ним, а потім пролунало громове рикання, яке розляглося у вечірньому повітрі. Людина зупинилася, звівши над головою списа, обличчям до кущів, з яких долинув страхітливий звук. Тіні густішали, западала ніч.

Боже! Померти тут самому, під іклами диких звірів, бути замордованим і розшматованим, почувати на обличчі гаряче дихання звіра і його важкі лапи на грудях!

Якусь мить тривала тиша. Клейтон стояв нерухомо, звівши списа. Наступної миті глибокий шерех у кущах дав йому зрозуміти, що звір підповзає. Він збирався до стрибка. Нарешті Клейтон його побачив: не далі аніж за двадцять метрів перед ним з’явилося довге, гнучке, м’язисте тіло і бура голова чорногривого лева.

Звір дуже повільно просувався вперед, повзучи на череві. Зустрівшись очима з Клейтоном, він зупинився і повільно, обережно підтягнув задні ноги.

Клейтон болісно чекав, боячись кинути списа і не сміючи тікати. Він почув шум над головою. “Новий ворог”, – подумав він, але не посмів відвести погляду від жовто-зелених зіниць звіра. Пролунало різке тенькання, наче порвалася струна банджо, і в ту саму мить у жовту шкуру лева, який наготувався стрибнути, уп’ялася стріла.

З риканням, сповненим болю й люті, звір стрибнув, але Клейтон якось примудрився відстрибнути вбік і, повернувшись до розлюченого царя звірів, зблід від видовища, яке розгорнулося перед його очима. Майже одночасно з тим, як лев повернувся для нового стрибка, з дерева скочив голий велет просто на спину звіра.

З блискавичною швидкістю звита із залізних м’язів рука обвилася довкола величезної шиї, і звір, який люто рикав і рвав кігтями повітря, був рвучко піднятий так легко, як Клейтон підняв би кімнатного песика.

У пам’ять англійця назавжди вкарбувалася сцена, яка постала перед ним у сутінках африканських джунглів.

Людина, що стояла перед ним, була втіленням фізичної досконалості та велетенської міці — але не в цьому полягала її перевага в бою з величезною кішкою, бо хоч які могутні були її м’язи, вони не витримували порівняння з м’язами Нуми. Своєю перевагою вона була зобов’язана спритності, розумові та довгому гострому ножеві.

Правою рукою він обхопив шию лева, а лівою кілька разів устромив ножа в незахищене місце біля лівої лопатки. Розлючений звір, піднятий дибки, безпомічно борсався в такому неприродному становищі. Якби бій протримав ще кілька секунд, у його наслідку можна було б сумніватись, але все закінчилося так швидко, що звір мертвий звалився додолу, перш ніж устиг отямитися від несподіванки.

Тоді дивне створіння, яке перемогло звіра, випросталося над його тілом і, закинувши назад чудову голову, видало той самий крик, який кількома хвилинами раніше так налякав Клейтона.

Перед ним стояв молодий чоловік, зовсім голий, за винятком пов’язки на стегнах і кількох варварських прикрас на руках і ногах; коштовний діамантовий медальйон блищав на брунатній шкірі грудей. Встромивши ножа в піхви, чоловік підняв кинуті на землю перед боєм лук та сагайдак. Клейтон звернувся до незнайомця англійською, дякуючи за сміливий порятунок і вітаючи його з дивовижною силою та спритністю, але єдиною відповіддю йому були уважний погляд та легке знизування могутніми плечима, яке могло однаково означати і зневагу до своїх чеснот, і нерозуміння Клейтонової мови. Закинувши за спину сагайдак і лук, дикун, яким його Клейтон вважав, знову витяг ножа і спритно вирізав кілька шматків м’яса з туші лева. Потім, запросивши знаком Клейтона приєднатися до нього, всів ся навпочіпки і почав їсти. Міцні білі зуби роздирали сире м’ясо, він виразно насолоджувався трапезою, але Клейтон не міг примусити себе розділити цей бенкет зі своїм дивним господарем; однак він спостерігав за ним і врешті дійшов висновку, що це і є Тарзан, записку якого було знайдено вранці на дверях хатини. Якщо так, то він повинен знати англійську мову.

Клейтон знову спробував заговорити з мавполюдиною, але відповідь, цього разу вголос, пролунала дивною мовою, схожою на белькотіння малих мавп, перемішане з риканням дикого вепра. Ні, це не міг бути Тарзан, бо цілком очевидно, що англійська мова йому незнайома. Коли Тарзан закінчив трапезу, він підвівся, показав напрямок, протилежний тому, яким доти йшов Клейтон, і рушив уперед крізь джунглі.

Приголомшений і розгублений, Клейтон вагався, чи слухатися незнайомця, вважаючи, що той заведе його ще далі в глиб лісових нетрів, але дикун побачив, що білий не схильний іти за ним. Він вернувся, схопив його за комір і потяг за собою, аж доки переконався, що Клейтон зрозумів, що від нього вимагається. Тоді він дав йому можливість іти самому.

Англієць вирішив, що потрапив у полон, і не бачив іншого виходу, аніж рухатися за своїм поневолювачем. Так они повільно йшли лісом, на них лягло густе покривало непроникної лісової ночі, а довкола чулися м’які кроки, змішані з хрускотінням гілок та моторошними голосами дикого життя, яке, здавалось Клейтонові, насувалося на нього.

Несподівано до Клейтона долинув звук віддаленого пострілу — один постріл, а потім тиша. У хатині на березі дві вкрай перелякані жінки, вчепившись одна в одну, сиділи в присмерку на низенькій лаві.

Негритянка істерично ридала, кленучи той злощасний день, коли вона полишила рдний Меріленд, а біла дівчина, зовні спокійна і з сухими очима, переймалася внутрішніми страхами та передчуттями. Вона боялася не так за себе, як за трьох чоловіків, що блукали в глибині непролазних диких джунглів, з яких тепер безупинно долинали крики й ревіння, гавкіт та гарчання страшних лісових мешканців, що вийшли на полювання.

Раптом вона почула, що об стіну хатини треться чиєсь велике тіло. Кілька хвилин тривала тиша, навіть гомін лісу стих до слабкого шамотіння, і несподівано дівчина почула пирхання звіра біля дверей, від яких вона сиділа менш ніж за два метри. Вона здригнулася й щільніше притиснулася до чорношкірої.

— Тихше! — прошепотіла вона. — Тихше, Есмерадьдо! — Здавалося, що ридання та схлипування жінки привернули увагу звіра, який ходив за тонкою стіною.

За дверима почулося слабке шкряботіння. Звір намагався проникнути в хатину. Шкряботіння припинилося, і знову довкола хатини почулися м’які скрадливі кроки величезних лап. Знову кроки завмерли під вікном, від якого дівчина тепер не могла відвести очей.

— Боже, — прошепотіла вона, тому що тепер на освітленому місяцем небі вимальовувалася у маленькому квадраті вікна голова величезної левиці.

Палаючи, її очі втупилися в дівчину із зосередженою люттю.

— Подивись, Есмеральдо, — прошепотіла Джейн. — Боже милостивий, що нам робити?! Дивись! Швидше! Вікно!

Притиснувшись ще щільніше до своєї пані, Есмеральда кинула переляканий погляд на квадрат місячного світла саме в ту мить, коли левиця люто й глухо заревіла.

Видовище, яке постало перед очима нещасної негритянки, було надто вразливим для її наміру натягнутих нервів.

— О Габерель! — закричала вона і впала на підлогу непритомною і нерухомою масою.

Упродовж цілої вічності, як здавалось дівчині, величезний звір стояв, спершись передніми лапами на підвіконня і вдивляючись у кімнату. Потім він спробував ґрати на міцність своїми страшними кігтями

Дівчина майже перестала дихати, коли, на її полегшення голова зникла і вона знову почула кроки звіра, який віддалявся. Але потім кроки знову наблизилися до дверей і дряпання поновилося дедалі дужче й дужче доки врешті величезний звір став рвати масивні дошки, геть розлючений тим, що не може дістатися до беззахисних жертв Якби Джейн Портер знала неймовірну міць цих дверей вона б менше переймалася нападом левиці з цього боку.

Чи ж міг Джон Клейтон передбачити, споруджуючи ці незграбні, але міцні двері, що двадцятьма роками пізніше вони будуть захищати від іклів та кігтів людожера чудову американську дівчину, яка тоді ще й не народилася?

Цілих двадцять хвилин звір то обнюхував двері, то бився об них, час від часу дико завиваючи від люті.

Нарешті він припинив свої спроби, і Джейн Портер почула, як він повернувся до вікна під яким завмер на мить, а потім кинувся усією вагою на ґрати, які ослабли від часу.

Дівчина почула скрипіння дерев’яних брусів під натиском, але вони витримали, і величезне тіло впало додолу.

Левиця повторила цей маневр декілька разів, доки нарешті перестрашена полонянка побачила, що частина ґратів піддалася, і в ту саму мить величезна лапа і голова просунулися в раму вікна.

Могутнє рам’я та шия помалу-малу розсували бруси, і гнучке тіло дедалі більше просовувалося всередину.

Наче в трансі, дівчина підвелася з місця, притиснувши руку до грудей і втупивши розширені від страху очі в морду, що вишкірилася за якихось три метри від неї. Біля її ніг лежало непритомне тіло негритянки. Якби тільки вона могла привести її до тями, тоді, може, спільними зусиллями вони б зуміли відігнати лютого й кровожерного напасника.

Джейн Портер нахилилася і, схопивши. чорношкіру за плечі, міцно затормосила нею.

— Есмеральдо, Есмеральдо! — закричала вона. — Допоможи мені, інакше ми пропали!

Есмеральда повільно розплющила очі і перше, що побачила, були вкриті піною ікла голодної левиці. З вереском нещасна жінка стала навкарачки і в цій позі пробігла по кімнаті, волаючи на повний голос:

— О Габерель! О Габерель!

Есмеральда важила понад сто кілограмів, що аж ніяк не підкреслювало зграбність її фігури, коли вона ходила, а гранична метушливість, поєднана з огрядністю, справляла вельми кумедне враження, коли вона вважала за краще пересуватися навкарачках.

На мить левиця завмерла, напружено слідкуючи за втечею Есмеральди, яка наблизилась до шафи й спробувала запхати в неї своє опасисте тіло, але позаяк полиці розділялися проміжками в якихось півметра, то їй вдалося встромити між них лише голову, і на цьому, видавши такий дикий вереск, перед яким потьмяніли усі звуки джунглів, вона заспокоїлась, бо знову знепритомніла. Коли Есмеральда затихла, левиця поновила спроби протиснути величезне тіло крізь ослаблі ґрати.

Нерухома й бліда, дівчина, яку дедалі більше охоплював жах, стояла біля протилежної стіни, шукаючи якогось виходу. Раптом її рука, міцно притиснута до грудей, відчула тверді обриси револьвера, якого вранці дав їй Клейтон. Вона швидко вихопила його з-за корсажа, скерувала цівку просто в писок левиці і спустила курок.

Блиснуло полум’я, і громоподібне ревіння, сповнене болю й люті, відізвалося на гуркіт пострілу.

Джейн Портер побачила, як величезний звір відвалився від вікна, і тоді вона також знепритомніла, впустивши револьвера.

Але Сабор не була вбита. Куля лише болісно поранила її в лопатку. її квапливий, але лише тимчасовий відступ був викликаний несподіваним сліпучим спалахом та оглушливим гуркотом. Наступної миті вона повернулася до ґрат і з подвоєною люттю почала протискуватися в отвір, щоправда, з меншим успіхом, бо одна лапа майже не діяла. Вона побачила, що її здобич — обидві жінки — нерухомо лежить на підлозі. Жодного опору не передбачалось. М’ясо лежало перед нею, а Сабор лишилося тільки продертися крізь ґрати, щоб схопити його.

Вона повільно просувала своє величезне тіло, сантиметр за сантиметром, крізь вікно. Ось просунулась голова, ось одна лапа, ось рам’я. Вона повільно підняла поранену лапу, щоб обережно просунути її між вузькими брусами.

Ще мить — і просунуться обидві лопатки, а за ними легко проковзне й довге гнучке тіло та вузькі стегна.

У цю мить Джейн Портер знову розплющила очі

15. ЛІСОВИЙ БОГ
Страх і болісне передчуття охопили Клейтона, коли він почув постріл. Він знав, що вистрілити міг якийсь матрос, але думка, що він озброїв Джейн Портер револьвером, і розхитані нерви викликали в ньому болісну переконаність у тому, що їй загрожує якась велика небезпека: може, в цю хвилину вона захищається від нападу диких людей та звірів.

Клейтон міг лише приблизно здогадуватись про хід думок свого дивного викрадача або провідника, але те, що він, почувши постріл, якоюсь мірою схвилювався, було цілком очевидно; Тарзан так пришвидшив ходу, що Клейтон, спотикаючись у темряві слідом за ним, щохвилини падав, марно силкуючись не відставати, і нарешті залишився позаду.

Боячись заблудитись, він голосно окликнув дикуна і через мить задоволено побачив, як той зістрибнув з дерева. Хвилину Тарзан пильно дивився на молодого чоловіка, наче не знаючи, що з ним робити; потім, зігнувшись перед Клейтоном, він знаком запросив його обхопити руками шию і з білою людиною на спині вистрибнув на дерево.

Наступні кілька хвилин стали для молодого англійця незабутніми. Високо серед гілок, які вгиналися і розгойдувалися, він, тримаючись за дикуна, мчав зі швидкістю, яка йому здавалася надзвичайною, тоді як Тарзан дратувався тим, що рухається надто повільно.

З однієї високої гілки Тарзан з Клейтоном на спині перелітав по карколомній дузі на сусіднє дерево, потім траплялося, що він упродовж кількадесят метрів твердо йшов на масі переплетених гілок, балансуючи, мов канатоходець, високо над чорними прірвами низьколісся.

Від першого відчуття крижаного страху Клейтон перейшов до захоплення та заздрощів перед цими велетенськими м’язами та дивовижним інстинктом або знанням, яке вело лісового бога крізь чорнильну імлу з такою самою впевненістю та безпекою, з якою Клейтон міг би гуляти лондонськими вулицями сонячного дня.

Іноді вони виходили на місця, де нависле листя було не таким густим, і яскраве місячне проміння освітлювало перед зачудованим поглядом Клейтона дивний шлях, яким вони рухались.

У Клейтона перехоплювало подих, коли він бачив жахливі прірви, що відкривалися внизу, бо Тарзан обирав найлегший шлях, який часто пролягав на висоті понад тридцять метрів над землею.

Й, одначе, з усією очевидною швидкістю Тарзан відчував, що рухається надто повільно, бо доводилося вибирати гілки, достатньо міцні для того, щоб витримати їхню подвійну вагу.

Нарешті вони досягли галявини біля берега. Сторожкі вуха Тарзана вловили дивний шум, що його спричинила Сабор, продираючись крізь ґрати, і Клейтонові здалося, ніби вони каменем упали додолу, — так стрімко спустився Тарзан. Одначе, коли вони торкнулися землі, він ледве відчув поштовх, а коли зістрибнув зі спини Тарзана, той зник за рогом хатини зі швидкістю білки.

Англієць швидко кинувся за ним і помітив, як задні лапи якогось величезного звіра майже зникли у вікні хатини.

Коли Джейн Портер розплющила очі і знову побачила неминучу загибель, її хоробре молоде серце відмовилося від останньої краплини надії. Але раптом вона з подивом зауважила, що хтось повільно витягує величезну тварину з вікна, за яким вона роздивилася у місячному світлі голови й плечі двох чоловіків.

Коли, оббігши довкола хатини, Клейтон побачив звіра, що зникав у вікні, то водночас побачив, як Тарзан схопив обіруч довгого хвоста і, впершись ногами в стіну хатини, напружив усю свою міць, намагаючись витягнути звіра з вікна.

Клейтон швидко приєднався до нього, але Тарзан прокричав йому владним і беззаперечним тоном якийсь наказ, як зрозумів Клейтон, хоч і не втямив, до чого він.

Нарешті їхніми спільними зусиллями величезне тіло почало дедалі більше висовуватися з вікна, і тоді лише Клейтон усвідомив усю зухвалу сміливість вчинку свого супутника.

Голій людині тягнути за хвіст з вікна людожера, який верещить і дряпається, задля порятунку незнайомої білої дівчини — це, поза сумнівом, вищий вияв геройства!

Щодо Клейтона, то справа стояла інакше, бо ця дівчина була не лише однієї з ним раси та племені, але й єдиною в цілім світі жінкою, яку він кохав.

Хоча він і знав, що левиця швидко порішить їх обох, він зволікав, щоб одвернути її увагу від Джейн Портер. А потім пригадав нещодавній бій цієї людини з величезним чорним левом і відчув себе впевненіше.

Тарзан далі віддавав накази, які Клейтон не міг зрозуміти. Він намагався пояснити дурній білій людині, що слід встромити його отруєні стріли в боки і в спину Сабор, а потім дістати її люте серце довгим вузьким мисливським ножем, який висів на стегні Тарзана, але білий не розумів, а Тарзан не смів відпустити могутню Сабор, щоб усе це зробити самому, тому що хирлявий білий і хвилини не зміг би її втримати.

Левиця повільно висувалася з вікна. Нарешті її рамена опинилися назовні. І тоді Клейтон побачив те, чого ніколи не бачили навіть вічні небеса. Тарзан, який не знав, як самостійно дати собі раду з розлюченим звіром, несподівано згадав свою боротьбу з Таркозом, і в ту мить, коли величезні лопатки висунулися з вікна і левиця трималася за раму самими лише кігтями, він відпустив звіра.

Зі швидкістю кулі кинувся він на спину Сабор і з першої ж спроби захопив звіра подвійним “нельсоном”, якого навчився під час кривавого й тяжкого, але переможного бою з Таркозом.

З риканням левиця перекинулася на спину, натиснувши усією своєю вагою на ворога, але чорноволосий велетень тільки міцніше стиснув її в дужих обіймах. Рвучи повітря й землю, Сабор качалася й кидалася навсебіч, намагаючись вивільнитися від живого ворога, але сталеві м’язи напружувались дедалі дужче, пригинаючи її голову все нижче до жовтих грудей.

Сталеві Тарзанові передпліччя ковзали дедалі вище до загривка Сабор. Зусилля левиці ставали все слабкіші.

Нарешті Клейтон побачив у сріблястому світлі місяця, як величезні м’язи на плечах Тарзана здулися горою. Дикун напружився в останньому довгому й вирішальному зусиллі, і шийні хребці Сабор зламалися з дзвінким хряскотом.

У ту саму мить Тарзан схопився на ноги, і втретє за цей день Клейтон почув ревіння мавпи-самця. І слідом за ним пролунав пронизливий крик Джейн Портер.

— Сесіль, містере Клейтоне! О, що це? Що це?

Клейтон швидко підбіг до дверей хатини, гукнув, що все гаразд, і попросив упустити його. Швидко, як тільки могла, дівчина підняла важкий брус і майже втягнула Клейтона в хатину.

— Що це за страхітливий звук? — прошепотіла вона, тулячись до нього.

— Це був переможний крик людини, яка щойно врятувала вам життя, міс Портер! Постривайте, я покличу її, щоб ви могли їй подякувати.

Перелякана дівчина не хотіла залишатися сама і пішла з Клейтоном до зовнішньої стіни хатини, під якою лежало мертве тіло левиці.

Тарзан зник!

Клейтон кілька разів гукнув його, але відповіді не було, і вони поквапилися вернутися до хатини.

— Який жахливий звук! — вигукнула Джейн Портер. — Я тремчу на саму лише згадку про нього! Не кажіть мені, що людське горло видало це бридке, моторошне ревіння;

— Але це так, міс Портер, — сказав Клейтон. — Якщо це не людське горло, то горло лісового бога!

І він розповів їй про свої пригоди з дивною істотою: як дика людина двічі врятувала йому життя, про н дивовижну силу, про її брунатну шкіру та прекрасне обличчя.

— Я нічого не розумію! — закінчив він. — Спочатку я думав, що це Тарзан, але він не розмовляє і не розуміє англійської мови, отже, це припущення доводиться відкинути.

— Власне, хоч би хто він був, — вигукнула дівчина, — ми зобов’язані йому життям, і нехай благословить його Господь і береже у диких джунглях!

— Амінь! — палко закінчив Клейтон.

— Боже, чи я жива?

Вони озирнулися і побачили Есмеральду, яка сиділа на підлозі і дико лупала навсебіч очима, немов не довіряючи їхньому свідченню, де вона.

Ось тепер настала реакція для Джейн Портер, і вона з істеричним реготом упала на лаву.

16. “ДИВО З ДИВ!”
За кілька кілометрів на південь від хатини, на піщаній береговій смужці стояло і сперечалося двоє літніх людей.

Перед ними лежав безмежний Атлантичний океан, а позаду чорний континент; довкола зависла непроникна імла джунглів.

Хижі звірі вили й гарчали. Моторошні бридкі звуки полонили їхній слух. Вони проблукали кілька верст, шукаючи табір, але щоразу йшли в хибному напрямку. Вони заблукали так само безнадійно, як коли б потрапили на іншу планету.

На цей час вони повинні були б спільно зосередитися на вирішенні головного під цю пору питання — питання життя й смерті, питання — як повернутися до табору.

Самуель Т. Філандер просторікав:

— Але, мій любий професоре, я й далі наполягаю на тому, що якби не перемога Фердінанда й Ізабелли над маврами в п’ятнадцятому столітті в Іспанії, то сьогодні цивілізація значно просунулася б уперед порівняно з тим станом, у якому ми її бачимо! Маври були винятково приязним і вільнодумним, ліберальним народом землеробів, ремісників та купців — це саме той тип людей, який уможливив існування в Америці та Європі цивілізації, тоді як іспанці…

— Тихіше, тихіше, пане Філандере, — обірвав його професор Портер, — їхня релігія цілковито заперечувала існування тих можливостей, про які ви говорите. Іслам є і буде вуздечкою для технічного прогресу, який позначив…

— Стривайте! — вигукнув пан Філандер, звернувши увагу на джунглі. — До нас хтось наближається!

Професор Архімедес Кв. Портер озирнувся туди, куди показував короткозорий професор пан Філандер.

— Тихіше, тихіше, пане Філандере! — пробурчав він. — Скільки разів я радив вам домагатися повного зосередження своїх розумових здібностей, бо це єдине, що може допомогти вам спрямувати величезну силу інтелекту на ті поважні проблеми, які, природно, випадають на долю мудрих! А тепер я ловлю вас на вельми помітному злочині супроти ввічливості: ви урвали мою вчену промову, аби звернути мою увагу на звичайне чотириноге genus Felis. Отже, як я казав, па…

— Боже, професоре, лев! — закричав пан Філандер, напружуючи свій слабкий зір, який, однак, уловив невиразні обриси звіра на тлі темних тропічних чагарів.

— Так, так, пане Філандере, “лев”, якщо ви наполягаєте на вживанні розмовної мови. Але, як я кажу…

— На Бога, професоре! — знов урвав його пан Філандер. — Дозвольте вам зауважити, що розбиті в п’ятнадцятому столітті маври поза всяким сумнівом залишаться у цьому жалюгідному стані навіть тоді, коли ми відкладемо обговорення цієї світової проблеми до того часу, поки дістанемо змогу тішитися з безпечної відстані неповторною красою Felis carnivora!

Цієї миті лев велично і спокійно зупинився на віддалі десяти кроків від сперечальників і почав зацікавлено їх розглядати.

Місячне світло затоплювало берег, і дивна компанія чітко виднілася на жовтому піску.

— Дивовижна недбалість! Дивовижна недбалість! — вигукнув професор Портер з ноткою роздратування в голосі. — Ніколи, пане Філандере, ніколи у своєму житті я не бачив, щоб цих звірів випускали з кліток вештатись на волі! Я неодмінно повідомлю директора найближчого зоопарку про це обурливе порушення порядку!

— Цілком слушно, професоре, — погодився пан Філандер. — І що швидше ви це зробите, то краще. Ходімо негайно!

Схопивши професора під руку, пан Філандер рушив уперед, аби опинитися чимдалі від лева.

Двоє вчених пройшли заледве кілька десятків кроків, коли пан Філандер озирнувся й помітив, що лев іде назирці за ними. Тоді він міцніше вхопив під руку невдоволеного професора і прискорив ходу.

— Тож, як я казав, пане Філандере… — повторив професор Портер.

Пан Філандер знов озирнувся. Лев побіг легким тюпцем, не бажаючи відставати.

— Він женеться за нами! — вигукнув пан Філандер, кидаючись навтьоки.

— Тихіше, тихіше, пане Філандере! — обурився професор. — Така нечувана поквапливість аж ніяк не личить мудрим науковцям! Що подумають перехожі, наші знайомі, якщо побачать наші легковажні стрибки? Прошу вас, рухаймося далі з більшою самоповагою!

Пан Філандер знов озирнувся. Який жах! Лев легко стрибав не далі як за п’ять кроків позаду.

Пан Філандер відпустив професорову руку і рвонув бігцем так прудко, що міг би скласти конкуренцію і фаховому спортсмену.

— Тож повертаючись до вищезгаданого, пане Філандере!.. — вигукнув професор… і теж кинувся навтікача, бо озирнувся і побачив хижі очиська й напівроззявлену пащеку разюче близько від своєї особи.

З полами, що тріпотіли, наче крила, в лискучому шовковому циліндрі професор Архімедес Кв. Портер мчав під місячним сяйвом слідами пана Самуеля Т. Філандера.

Попереду втікачам перегороджував дорогу маленький лісок, яким поросла піщана коса, що трохи видавалася в море. Обидва довгими стрибками прямували до цього ліска, звідки пара пильних очей зацікавлено спостерігала, чим закінчаться химерні перегони.

На обличчі Тарзана блукала посмішка.

Він знав, що дідкам не загрожує небезпека, — принаймні з боку Нуми. Вже з того, що Нума випустив таку легку здобич, Тарзан виснував: Нумине черево достатньо напхане.

Лев міг вистежувати їх, аж поки йому знов захочеться їсти, хоча було можливе й те, що коли його не розгнівають, то ця забава швидко набридне звірові і він піде геть до свого лігва в джунглях.

Єдина серйозна небезпека полягала в тому, що котрийсь із утікачів міг спіткнутися і впасти, а це стало б для Нуми непереборною спокусою.

Тарзан швидко спустився на долішню гілку, й тієї миті, коли пан Самуель Т. Філандер, захеканий і засапаний, знеможений і нездатний вилізти на дерево, опинився під ним, велетень нагнувся і, схопивши вченого за комір, посадив його на гілку поруч себе.

Наступної миті й професор був піднятий нагору — саме тоді, коли обурений Нума ревнув і стрибнув навздогін за здобиччю, що зникала.

Якусь хвилину обидва втікачі, важко дихаючи, пластом лежали на грубезній гілці, а Тарзан, спершись на стовбур спиною, весело й зацікавлено спостерігав за ними.

Професор перший порушив мовчанку:

— Я глибоко засмучений, пане Філандере, тим, що ви виявили такий брак мужності та сміливості в присутності однієї з нижчих істот і вашим непристойним боягузтвом змусили й мене прискорити моє пересування у винятковий спосіб, аби я міг продовжити свою промову. Отже, повертаючись до вищесказаного, коли ви мене перебили, пане Філандере, я говорив, що маври…

— Професоре Архімедесе Портере! — крижаним тоном урвав його пан Філандер. — Настала мить, коли терпіння стає злочином, а бажання образити — доброчинністю. Ви мене звинуватили в боягузтві. Ви стверджуєте, ніби втікали лише задля того, щоб наздогнати мене, а не для того, щоб урятуватися від лев’ячих кігтів? Стережіться, професоре Портере! Я відчайдушна людина! Навіть довготерплячий хробак підводить голову…

— Тихіше, пане Філандере, тихіше, тихіше! — зупинив його професор. — Опам’ятайтеся!

— Я аж ніяк не втратив глузду, професоре Портере! Але повірте мені, вельмишановний, що я от-от забуду про ваше поважне місце в науковому світі та про вашу сивину.

Професор посидів кілька хвилин мовчки, й пітьма приховала похмуру посмішку, що з’явилася на його зморшкуватому обличчі.

— Послухайте, Скінні Філандере! — нарешті проказав він грізним тоном. — Якщо ви домагаєтеся бійки, то скидайте ваш піджак і гайда на землю! Там я почеплю вам на око ліхтаря так само, як п’ятдесят років тому за клунею Поркі Еванса!

— Арху! — вигукнув здивовано пан Філандер. — Боже, як це любо чути! Коли ви стаєте людиною, Арху, я люблю вас. Але ви якимось чином розгубили свою людяність упродовж останніх двадцяти років!

Професор простягнув тонку тремтячу руку і в темряві намацав плече свого давнього товариша.

— Даруйте, Скінні, – м’яко мовив він, — зовсім не двадцять років, а одному Богу відомо, скільки часу я намагався бути людиною задля моєї Джейн і задля вас так само, відтоді як Він покликав до себе мою іншу Джейн.

Інша стареча рука, пана Філандера, потиснула ту, що лежала на його плечі; ніщо б не змогло передати краще чуття одного серця іншому.

Деякий час учені мовчали. Лев роздратовано гасав під ними туди-сюди. Третю людину, що сиділа на дереві, сховала густа тінь біля стовбура. Та постать була нерухома, як скульптура.

— Ви смикнули мене на дерево дуже вчасно, — сказав нарешті професор. — Я хочу подякувати вам. Ви врятували мені життя.

— Але я вас не витягав, професоре! — заперечив пан Філандер. — На Бога! Тодішнє збудження геть змусило мене забути, що я сам потрапив сюди завдяки дії якогось невідомого чинника! На цьому дереві, крім нас, повинен бути ще хтось чи ще щось.

— Отакої! — вигукнув професор Портер. — Ви цілком певні цього, пане Філандере?

— Цілком, професоре, — відповів пан Філандер. — І, – додав він, — я гадаю, що нам слід подякувати цій третій особі. Ймовірно, що вона сидить поруч з нами, професоре!

— Га! Що? Годі, годі, пане Філандере, годі, годі! — сказав професор Портер, обережно пересуваючись чимближче до пана Філандера.

В цей час Тарзан вирішив, що Нума вже доволі набігався під деревом. Отож він звів догори молоду голову, й у вухах переляканих старих загримів страшний застережливий клич людиноподібних мавп.

Обоє приятелів затремтіли на вутлій гілці, коли побачили, що величезний лев спинив свою неспокійну ходу після цього крику, від якого в жилах захолола кров, а потім швидко пірнув у джунглі й щез з очей.

— Навіть лев тремтить від страху! — прошепотів пан Філандер.

— Диво з див! — пробурмотів професор Портер, відчайдушно вчепившись у пана Філандера, щоб відновити рівновагу, небезпечно порушену переляком.

На їхню спільну біду центр ваги пана Філандера саме тієї миті припав на порожнє місце, тож досить було лише легенького доторку професора Портера, щоб зіштовхнути вірного секретаря з гілки. Хвилину обидва невпевнено балансували, а потім зі спільним і аж ніяк не вченим вереском доліголов полетіли з дерева, відчайдушно схопившись один за одного.

Збігло кілька хвилин, перш ніж хтось із них наважився ворухнутись. Кожен був переконаний: ця пригода принесла йому стільки переломів та вивихів, що вже годі й сіпатись.

Нарешті професор Портер зважився поворушити ногою. На подив, нога послухалась його, як і досі слухалася, незгірш. Тоді він зігнув другу ногу й знов її випростав.

— Диво дивне! — мовив він.

— Слава Богу, професоре! — прошепотів пан Філандер знервовано. — Отже, ви ще не вмерли?

— Тихо, тихо, пане Філандере, тихо! — зупинив його професор Портер. — Я в цьому ще й сам не переконався.

Дуже обережно професор Портер зігнув праву ногу, й — о радість! — вона була неушкоджена. Затаївши подих, помахав лівою рукою над своїм простертим тілом — рука діяла.

— Диво, диво дивне! — промовив він.

— Кому це ви подаєте знак, професоре? — збуджено запитав пан Філандер.

Професор не став відповідати на таке двозначне запитання, а натомість обережно підвів з землі голову й кілька разів хитнув нею вперед-назад.

— Диво! Дизо дивне! — прошепотів учений. — І голова ціла.

А пан Філандер, де впав, там і лежав непорушно. Він не міг зважитися ворухнутися. Адже хіба здатна на таке людина, у якої зламані руки, ноги й хребет?

Одне око його було занурене у м’який мул. Скосивши інше, він нажахано дивився на дивні витівки професора Портера.

— Яка шкода! — вигукнув пан Філандер півголосом. Струс мозку викликав повну розумову аберацію! Як шкода такої ще молодої людини!

Професор Портер перевернувся на живіт і повільно вигнув спину, ставши подібним до величезного кота, який здибався з розлюченим псом. Потім сів і обмацав різні частини свого тіла.

— Усе на місці! — вигукнув учений. — Диво дивне, диво з див!

З цими словами він підвівся і, в’їдливо позирнувши на все ще розпластане тіло пана Самуеля Т. Філандера, сказав:

— Годі, годі, пане Філандере! Не час тепер ніжитись. Треба вставати й діяти!

Пан Філандер продер від бруду своє друге око і з німою люттю втупився у професора Портера. Але потім усе ж спробував підвестись, і ніщо не могло зрівнятися з його подивом, коли ця спроба чудово вдалася!

Втім, його обурення жорстоко-несправедливим зауваженням професора Портера ще не перекипіло, і він ладнався заперечити, коли це його погляд натрапив на дивну постать, що стояла неподалік і уважно їх обох розглядала.

Професор Портер підібрав свого блискучого шовкового капелюха, обережно почистив його рукавом і надяг на голову. Він помітив, що пан Філандер тицяє у щось поза його спиною, озирнувся і побачив непорушного велетня, голого, за винятком пов’язки на стегнах та кількох металевих прикрас.

— Добрий вечір, вельмишановний пане! — мовив професор, злегка піднявши циліндр.

На відповідь велетень жестом запросив старих іти за ним і пішов берегом туди, звідки вони щойно прийшли.

— Я вважаю, що ми вчинимо мудро, коли підемо за ним! — зауважив пан Філандер.

— Годі, годі, пане Філандере! — заперечив професор. — Недавно ви наводили напрочуд логічні аргументи на користь того, що табір знаходиться на південь від нас! Я ставився скептично до цього, але врешті-решт ви мене переконали, тому я і зараз переконаний, що ми повинні йти на південь, щоб приєднатися до наших друзів. Отже, я йду на південь!

— Але ж, професоре Портере, можливо, цей чоловік знає краще! Він, напевне, тубілець цієї частини світу! Принаймні пройдімо з ним хоч трохи.

— Годі, годі, пане Філандере! — урвав професор. — Мене важко переконати, та коли вже я переконався, моє рішення стає незмінним! Я рушаю в попередньому напрямку, хоч би мені й довелося обійти довкола Африканського континенту, щоб досягти місця призначення!

Подальшу суперечку припинив Тарзан, який переконався, що дивні люди не йдуть за ним, і вернувся до них. Він знову подав їм знак, але старі продовжували розмовляти.

Врешті від їхнього дурного невігластва велетневі урвався терпець. Він схопив переляканого пана Філандера за плече, і перш ніж поважний джентльмен встиг усвідомити, вбито його чи довіку скалічено, Тарзан міцно зашморгнув свою мотузку довкола шиї пана Філандера.

— Годі, годі, пане Філандере! — запротестував професор Портер. — Вам аж ніяк не личить піддаватися такому приниженню!

Але щойно ці слова вилетіли з його вуст, як його самого було схоплено й міцно залигано тією самою мотузкою. І Тарзан рушив на північ, ведучи за собою вже вкрай переляканих професора та його секретаря.

У мертвій мовчанці вони йшли, як здавалося стомленим і згорьованим старим, годину за годиною, поки нарешті піднялися на невеличкий пагорб і страшенно зраділи, побачивши не далі як за сто метрів омріяну хатину. Тут Тарзан звільнив їх і, вказавши на маленьку оселю, зник у джунглях.

— Диво дивне! Диво з див! — пробурмотів професор. — Ви ж бачите, пане Філандере, що я, як завжди, тримався слушної думки, і коли б ви не були такі вперті та неслухняні, ми б уникли цілої низки дивовижних, не сказати б небезпечних, пригод. Будь ласка, змусьте себе коритися проводові досвідченішого й практичнішого розуму наступного разу, коли вам знадобиться мудра порада!

Пан Самуель Т. Філандер був надто втішений щасливим кінцем своїх пригод, щоб обуритися ущипливим докором професора. Натомість він схопив приятеля під руку і потяг його до хатини.

Жертви корабельної аварії страшенно пораділи, коли знову опинилися всі разом. Світанок застав їх за переповіданням різноманітних пригод та обговоренням питання про тотожність захисників та хранителів, яких вони здибали на цьому дикому березі.

Есмеральда була переконана, що це був не хто інший як янгол господній, посланий навмисне, щоб їх оберігати.

— Якби ти побачила, як він наминав сире лев’яче м’ясо, Есмеральдо, — зареготав Клейтон, — ти б подумала, що він вельми плотський янгол!

— Нічого небесного в його голосі не було, — зауважила Джейн Портер і ледь здригнулася, згадавши страхітливе ревіння, яке пролунало після вбивства левиці.

— До того ж він не дуже відповідає моєму уявленню про гідність небесних посланців, — зауважив професор Портер. — Цей… е… е… джентльмен залигав двох поважних, мудрих вчених і потяг їх джунглями на вірьовці, мов якихось корів!

17. ПОХОРОН
Коли зовсім настав ранок, товариство, у якому ніхто ні чого не їв від минулого ранку, заходилося готувати їжу.

Матроси зі “Стріли” вивантажили для п’ятьох висаджених пасажирів невеликий запас сушеного м’яса, консервованих супів та овочів, печива, муки, кави і чаю; усе це було нашвидкуруч розпаковано, аби вгамувати зголоднілі шлунки.

Наступним завданням було зробити хатину придатною для подальшого проживання, і з цією метою вирішено прибрати похмурі сліди трагедії, що скоїлася в давні часи.

Професор Портер та пан Філандер дуже зацікавлено заходились оглядати скелети. Вони встановили, що обидва кістяки належали чоловікові й жінці білої раси.

Маленькому кістякові було приділено надто мало уваги, оскільки те, що він лежав у колисці, не лишало сумнівів: це було немовля, народжене від нещасного подружжя.

Виносячи для поховання кістяк чоловіка, Клейтон виявив масивного персня, який, імовірно, був на пальці чоловіка в момент його смерті, оскільки крізь нього все ще була просунута одна з тонких кісток плесна.

Коли Клейтон підняв персня, щоб краще роздивитись, то від подиву аж скрикнув: на благородному металі був викарбуваний родовий герб Грейстоків.

Водночас Джейн Портер знайшла в шафі книжки, і коли розгорнула одну з них, то побачила на титульній сторінці напис: “Джон Клейтон, Лондон”.

В іншій книжці було лише одне слово — “Грейсток”.

— Дивіться, пане Клейтоне! — вигукнула дівчина. — Що це? На цих книжках стоять імена членів вашої родини!

— А ось, — урочисто додав той, — родовий перстень Грейстоків, який щез відтоді, відколи мій дядько, Джон Клейтон, колишній лорд Грейсток, зник, ймовірно, загинувши у морі.

— Але як ви поясните, що ми знайшли ці речі тут, у диких африканських джунглях? — вигукнула Джейн.

— Це, пані Портер, пояснити можна лише тим, — відповів Клейтон, — що покійний лорд Грейсток не втонув, а помер у цій хатині, і ці кістки — все, що залишилось від його тлінного тіла!

— Тоді це повинна бути леді Грейсток, — сказала Джейн Портер, показуючи на купу кісток на ліжку.

— Чудова леді Аліса, — сказав Клейтон, — про численні чесноти якої та красу я стільки чув від моїх батьків! Бідна, бідна жінка! — сумно прошепотів він.

Шанобливо і врочисто рештки покійного подружжя були поховані біля стіни їхньої маленької африканської хатини, а між ними поклали маленький кістяк Калиного дитинчати.

Загортаючи крихкі кісточки немовляти у шмат полотна, пан Філандер звернув увагу на його череп. Потім підкликав професора Портера, й вони півголосом кілька хвилин розмовляли.

— Диво! Диво дивне! — говорив професор Портер.

— Як собі хочете, — наполягав пан Філандер, — але ми повинні негайно повідомити пана Клейтона про наше відкриття.

— Годі, годі, пане Філандере, годі! — запротестував професор Архімедес Кв. Портер. — Лишіть мертвих у спокої!

І ось сивий старий став читати заупокійну молитву над могилою, а четверо його супутників стояли з похиленими головами, знявши капелюхи.

З сусіднього дерева Тарзан спостерігав урочисту церемонію, але найпильніше вій пас очима тендітну постать та миле обличчя Джейн Портер.

Нові почуття пробуджувались у його дикій, темній душі. Лісовик не знав, чому він так дуже зацікавився цими людьми, яка причина змусила його зазнати таких труднощів задля порятунку трьох чоловіків. І не міг збагнути, чому він відірвав Сабор від тендітного тіла чужинки.

Чоловіки, певна річ, були дурні, смішні та боягузливі. Навіть мавпочки Ману розумніші за них… Якщо він, Тарзан, тієї самої породи, що й вони, то йому навряд чи можна пишатися своїм походженням!

Але дівчина… о, це зовсім інша справа! Тарзан чомусь знав, що вона створена для того, щоб бути під його захистом, а його призначення — захищати її.

Він не розумів, навіщо викопали велику яму. Щоб закопати сухі кістки?

Було б на тих кістках м’ясо — це ще зрозуміло, адже лише загрібши в землю, можна було врятувати м’ясо від гієни Дінго та інших злодіяк із джунглів.

Засипавши могилу, всі повернулися до хатини. Есмеральда все ще гірко оплакувала двох людей, про існування яких вона щойно довідалася і які померли двадцять років тому. Несамохіть негритянка позирнула на бухту, і її очі вмить висохли.

— Ви подивіться лишень на тих матросів! — пронизливо закричала вона, показуючи на “Стрілу”. — Залишають нас самих на цьому клятому острові!

І справді, “Стріла” повільно виходила у відкрите море крізь вузьку бухту.

— Вони обіцяли залишити нам вогнепальну зброю та набої, – зауважив Клейтон. — Безсердечні люди!

— Усе це справа рук того суб’єкта, якого звуть Снайпсом, я певна! — докинула Джейн Портер. — Кінг був жорстокою людиною, але ж трішки й гуманною. Якби вони його не вбили, я знаю, він би потурбувався про те, щоб ми отримали все необхідне, і лише потім лишив би нас напризволяще!

— Як шкода, що вони не провідали нас перед відплиттям! — сказав професор Портер. — Я попросив би їх залишити нам скарб, адже я зовсім розорюся, якщо він пропаде!

Джейн Портер сумно подивилася на батька.

— Не варто про це думати, любий тату, — мовила дочка. — Це б нічого не дало, бо вони перебили офіцерів лише заради цього скарбу й через те саме висадили нас на цей жахливий берег.

— Годі, годі, дитино, годі! — заперечив професор Портер. — Ти славне дитя, але ти недосвідчена в життєвих справах! — і, відвернувшись, професор Портер спроквола почвалав до джунглів, заклавши руки за спину під полами сурдута і втупивши очі в землю.

Донька провела його поглядом, жалісно посміхаючись, а тоді обернулась до пана Філандера й прошепотіла:

— Будьте ласкаві, не давайте йому вештатись так, як учора! Ви ж знаєте, всі ми розраховуємо, що ви вбережете його.

— З ним що не день, то важче порозумітись, — відповів пан Філандер і глибоко зітхнув. — І зараз він, мабуть, вирушив до директора зоопарку поскаржитися на те, що минулої ночі один з левів гуляв на волі! О міс Джейн, ви не знаєте, що я від нього терплю!

— Знаю, знаю, пане Філандере, але хоч ми всі й любимо його, лише ви здатні знайти з батьком спільну мову; хоч би що він вам казав, а все ж він поважає вашу глибоку освіченість і тому прислухається до ваших міркувань. Бідолаха не розрізняє ерудицію та здоровий глузд!

Трохи знічений, пан Філандер рушив навздогін за професором Портером, силкуючись утямити, чи йому пишатись, а чи засмутитися від двозначного компліменту міс Портер.

Тарзан завважив вираз відчаю на обличчях маленької групи, що слідкувала за відплиттям “Стріли”. Тому, а ще тому, що корабель був для нього великою дивиною, велетень вирішив дістатися на піщану косу на північ від протоки, аби ще раз якнайкраще роздивитися його, а також, коли вдасться, дізнатись, куди він вирушає.

Він чимдуж помчав по деревах і досяг піщаної коси за хвилину після того, як корабель вийшов з бухти, тож добре роздивився усі дива цього чудернацького плавучого дому

З двадцятеро чоловіків бігали туди-сюди палубою, тягну чи і смикаючи канати.

Повівав легенький береговий бриз, і корабель пройшов вихід з бухти із напівпіднятими вітрилами; але за косою піднялися всі вітрила, щоб корабель якомога швидше вийшов у море.

З глибоким захопленням Тарзан слідкував за красивими маневрами судна. Йому закортіло побути на борту. Незабаром гострі Тарзанові очі помітили легенький димок далеко на північному обрії, і він зацікавився: що ж могло горіти диміти серед великих вод?

Майже одночасно із ним помітив це і вахтовий на “Стрілі”, й через кілька хвилин Тарзан побачив, що вітрила вже спущено й закріплено, а корабель повернув. Лісовик здогадався: судно вертається до берега!

Людина на носі раз у раз опускала в море канат, до кінця якого була прив’язана невелика річ. Тарзан гадки не мав, навіщо матроси таке роблять.

Нарешті судно стало прямо проти вітру, матроси кинули якір і згорнули всі вітрила. На палубі зчинилась велика метушня.

На воду спустили човен, і в нього звантажили велику скриню. Потім дванадцятеро матросів швидко завеслували до того місця, де серед листя на дереві причаївся Тарзан.

Коли човен наблизився, Тарзан побачив, що за стерном сидить чоловік із пацючим обличчям.

Кількома хвилинами пізніше човен зарився носом у пісок. Люди вистрибнули з нього й витягли на берег велику скриню. Вони перебували на північному боці коси, то й не були помітні мешканцям хатини.

Хвилину матроси злісно сварилися. Потім чоловік із пацючим обличчям подався з кількома товаришами на невеликий пагорб, де стояло дерево, на якому ховався Тарзан. Кілька хвилин вони роззиралися навсебіч.

— Це добре місце! — сказав матрос із пацючим обличчям, тицьнувши в землю під Тарзановим деревом.

— Не краще за будь-яке інше! — заперечив хтось із його супутників.

— Якщо нас застукають із скарбом на борту, то неодмінно заберуть скриню! Ми можемо закопати скарб тут, сподіваючись, що хоч хто-небудь із нас уникне каторги й повернеться сюди, щоб ним скористатися!

Чоловік із пацючим обличчям гукнув решту від човна, й матроси неквапливо підійшли до нього з лопатами й кайлами.

— Покваптесь-но, ви! — закричав Снайпс.

— Замовкни! — похмуро відповів один з них. — Ти не адмірал, а кляте лайно!

— Я капітан тут, хоч і мушу доводити це тобі, швабро! — заверещав Снайпс, присмачуючи свої слова порцією брудної лайки.

— Тихо, хлопці! — застеріг один із них, хто досі мовчав. — Буде тільки гірше, якщо ми зараз пересваримося!

— Цілком слушно, — погодився матрос, який постав проти начальницького тону Снайпса, — але з тієї самої причини нікому не вільно дерти носа у нашому товаристві!

— Ви, хлопці, копайте тут, — сказав Снайпс, показуючи на місце під деревом, — а поки ви копатимете, Пітер нехай зробить карту цього місця, щоб ми могли його згодом знайти. Ви, Томе, Білле, захопіть з собою ще двох і тягніть сюди скриню.

— А ти що робитимеш? — не вгавав той самий матрос, який був обурився. — Просто будеш командувати?

— Діло робіть! — пробурчав Снайпс. — Ви що думаєте — ваш капітан махатиме лопатою разом з вами, чи що?

Всі люто зиркнули на нього. Ніхто не любив Снайпса, а його поведінка відтоді, як він убив Кінга, справжнього ватажка й верховоду повстанців, лише дужче розпалювала вогонь матроської ненависті.

— Ти хочеш сказати, що не збираєшся взяти лопату й допомогти нам? Чи в тебе спина поламана? — сказав Тарант — матрос, що заговорив перший.

— Не збираюсь! — відрізав Снайпс, нервово торсаючи руків’я револьвера.

— Тоді, Богом клянусь, — проголосив Тарант, — якщо ти не візьмеш лопату, то дістанеш кайло!

І, високо змахнувши кайлом, важко вгородив його Снайпсові в голову.

Хвилину матроси помовчали, а тоді котрийсь подав голос:

— Так йому, падлюці, й треба!

Інший заходився довбати землю кайлом. Земля була м’яка, тож матрос відклав кайло і взявся за лопату, решта приєдналася до нього. Про вбивство більше не говорили, але працювали з кращим настроєм, аніж увесь той час, поки Снайпс командував ними.

Потім, коли вже викопали досить глибоку яму, щоб помістилася скриня, Тарант порадив копнути ще кілька штихів, щоб покласти ще й Снайпсове тіло на скриню.

— Це зіб’є з пантелику хоч кого, якщо копатимуть тут! — пояснив він.

Решта пристала на ту хитромудру пропозицію, і яму продовжили вгорі для трупа та заглибили посередині для скрині, яку було попередньо загорнуто з брезент і покладено віком донизу, так що воно опинилося на один фут нижче дна могили. Скриню присипали землею, яку втрамбували так, що дно могили стало рівне й гладеньке.

Потім двоє матросів безцеремонно перепхнули покійника в могилу, забравши в нього спершу зброю та всякий дріб’язок, який поділили між усіма.

Врешті засипали могилу землею і ретельно її втоптали. Залишки викопаної землі матроси розкидали довкола, а на свіжу могилу нанесли купу всякої рослинності й старанно повкладали ту зелень зверху якнайприродніше, аби цілком приховати сліди того, що в цьому місці хтось порушив землю.

Впоравши свою роботу, матроси вернулися до човна й швидко попливли до “Стріли”.

Бриз відчутно посилився, а що димок на обрії став хмарою, то заколотники, не зволікаючи, підняли вітрила й помчали не південний захід.

Тарзан, який зацікавлено спостерігав усе, що відбувалося, почав розмірковувати про дивні дії цих кумедних істот.

Він намагався вгадати: що ж там, у закопаній скрині?

Якщо скриня цим людям не потрібна, чом вони не кинули її у воду? Це було б простіше!

“Ага! — подумав він. — Те, що в скрині, їм потрібне! Люди сховали її тут, тому що сподіваються вернутися по свій скарб!”

Тарзан зістрибнув додолу й заходився оглядати землю довкола могили. Чи не загубили ці істоти чогось, що могло б йому придатись? Невдовзі він знайшов лопату під хмизом, який матроси накидали на могилу.

Він схопив знаряддя й спробував орудувати ним так, як працювали матроси. Виявилося, що заняття це не з приємних, бо лопата ранила його босу ногу, але він уперто трудився, аже поки частково не відкопав мертве тіло. Тарзан витяг трупа з могили й відклав набік. І копав далі, доки дістався скрині. Тоді витяг і скриню з ями й поставив поруч небіжчика. Засипав яму від скрині, поклав трупа назад в могилу, а потім, коли засипав землю і притрусив хмизом, заходився поратись біля скрині.

Четверо матросів знемагали нещодавно під її тягарем. А велет Тарзан підняв скриню так легко, як звичайна людина підняла б порожнього ящика, закинув лопату на мотузці за спину й поніс свою здобич у найглухіший закутень джунглів.

З такою незручною ношею Тарзан не міг вільно мандрувати по деревах, тому йшов стежками, і то порівняно швидко.

Кілька годин він прямував майже несхибно на схід, поки не дійшов до непроникної стіни із сплутаних і переплетених рослин. Тоді виліз на нижні гілки й ще за чверть години виринув у амфітеатрі мавп, де ті збираються для нарад і виконання обрядів думдум.

Він почав рити в центрі галявини неподалік барабана чи то вівтаря. Це була праця, тяжча за вибирання свіжоскопаної землі, але Тарзан був наполегливий і ревно працював, аж поки втішився виглядом ями, досить глибокої, щоб заховати в ній скриню від сторонніх очей.

Навіщо ж він виконував усю цю роботу, не знаючи, що там, у скрині?

Лісовик Тарзан тілом і духом був людиною, але виховання та обставини прищепили йому чимало мавпячого. Свідомість підказувала йому, що в скрині є скарб, а то б люди її не ховали. Мавпяче виховання спонукало його наслідувати все нове і незвичайне, а природна цікавість, однаково притаманна і людям, і мавпам, підохочувала його відкрити скриню й роздивитися її вміст.

Але важкий замок і міцне металеве окуття ніяк не поступались ані його кмітливості, ані величезній силі, тож Тарзан змушений був закопати скриню, так і не вдовольнивши своєї цікавості.

Поки Тарзан, полюючи і вгамовуючи голод, вернувся до хатини, вже зовсім смеркло.

Маленьку оселю заливало світло. Клейтон знайшов цілу бляшанку з гасом, яка простояла упродовж двадцяти років: це була частина запасів, залишених лордові Грейстоку Чорним Майклом. Лампи також були придатні до вжитку, тож хатина постала перед очима вкрай здивованого Тарзана освітленою зсередини. Там було світло, наче вдень! Юний лісовик не раз намагався з’ясувати справжнє призначення ламп. Читання і малюнки пояснили йому, в чому річ, але лишалось незрозумілим, що треба зробити з тими лампами, аби змусити їх виробляти дивне проміння, яке — це можна було збагнути з деяких малюнків — вони випускали на довколишні речі.

Він припав до найближчого від дверей вікна і побачив, що хатину розділено навпіл грубою загорожею з гілля та вітрильного полотна.

У передній кімнаті було троє чоловіків. Двоє старших завзято сперечалися, а молодший, що сидів на саморобному ослінчику, прихилившись спиною до стіни, заглибився в читання однієї з Тарзанових книжок.

Тарзана чоловіки не дуже цікавили, тож він відійшов до другого вікна. Там була дівчина. Яке чудове обличчя, яка ніжна білосніжна шкіра на тому личку!

Дівчина писала біля вікна за Таргановим столом. У дальньому кутку кімнати, влігшись на оберемкові трави, спала негритянка.

Цілу годину, поки юна красуня писала, Тарзан не відривав від неї спраглих очей. Як хотілось йому заговорити з нею! Але він не зважувався на таку спробу, не бувши певний, що дівчина зрозуміє його краще, ніж нещодавно молодий чоловік, та й боявся злякати її.

Нарешті вона підвелася, лишивши рукопис на столі, підійшла до ліжка й заходилася поправляти постіль з м’яких трав. Потім розпустила шовкову хмару золотавого волосся, яке облямовувало її голову. Воно огорнуло її овальне обличчя мерехтливим водоспадом, який палав, неначе матове золото в променях штучного сонця, і хвилями скочувався нижче тонкого стану.

Тарзан був зачарований. Дівчина загасила лампу, і все в хатині умить окуталося чорною імлою.

Але Тарзан спостерігав далі. Він прокрався впритул до вікна і, дослухаючись, вичікував десь із півгодини. Врешті він був винагороджений, почувши рівне дихання, — дівчина заснула.

Він обережно, по плече, просунув руку між брусками ґрат і нечутно обмацав стола. Врешті пальці натрапили на рукопис Джейн Портер, і тоді, стискаючи дорогоцінну знахідку, Тарзан так само обережно витяг руку назад.

Згорнувши листи в маленький пакунок і засунувши його в сагайдак, юний лісовик м’яко й нечутно, мов тінь, щез у джунглях.

18. У ПАСТЦІ ДЖУНГЛІВ
Наступного дня Тарзан прокинувся рано-вранці, і його перша думка була та сама, що й остання напередодні ввечері, – про дивний рукопис, захований у сагайдаці.

Він квапливо витяг ті аркушики, відчайдушно сподіваючись, що зуміє прочитати все, що написала ввечері прекрасна біла дівчина.

Коли ж він позирнув на рукопис, то відчув найбільше розчарування, якого будь-коли зазнавав у житті. Ніколи досі Тарзан не прагнув чогось так сильно, як тепер бажав прочитати послання золотоволосої істоти, що так яскраво й несподівано вторглася в його життя.

Дарма що листа адресовано не йому. Лист був виразом її думок, і цього для Тарзана було цілком досить. Але ж як його ошукали ці незрозумілі знаки! Адже літер у такому вигляді Тарзан ніколи не бачив. Ще й нахилених в інший бік, не так, як у друкованих книжках і в кількох бачених ним рукописах.

Навіть оті дрібні “комашки” з чорної книжки були йому знайомі й дружні, хоча їхні сполучення нічого йому не казали… А ці “комашки” були нові й невідомі.

Цілих двадцять хвилин лісовик роздивлявся рукописні літери, аж доки помалу вони стали набувати знайомих для нього, хоч і спотворених обрисів. Ой, та це ж його давці друзі, тільки жорстоко скалічені!

Несподівано Тарзан розібрав слово в одному, тоді в іншому місці! Його серце затьохкало з радощів. Він може читати і прочитає листа.

Ще за півгодини Тарзан уже швидко посувався вперед і, за винятком деяких незнайомих слів, легко розібрав лист.

Прочитав він ось таке:

“Західний берег Африки,

близько 10° південної широти

(як стверджує пан Клейтон).

3 (7) лютого 1909 р.

Газелі Стронг,

Балтімор, Меріленд.

Люба Газеле!

Ти, може, назвеш мене дурною, бо я пишу листа, що навряд, чи коли дійде до тебе, але я просто повинна розповісти кому-небудь про наші жахливі поневіряння відтоді, як ми відпливли з Європи на упослідженій долею “Стрілі”.

Якщо ми ніколи не дістанемось до цивілізованих країн (а це більш ніж імовірно), цей лист буде принаймні коротким звітом про події, що ведуть до нашої остаточної долі, хоч би якою вона була.

Як ти знаєш, малося на меті, що ми вирушаємо у наукову експедицію до Конго. Гадалося, що тато сподівається довести існування якоїсь страшенно давньої цивілізації, рештки якої сховані в долині Конго. Аж коли ми вийшли в море, з’ясувалась істинна мета експедиції. Виявилось, що якийсь старий книжковий хробак, власник книжково-антикварного магазину в Балтіморі, знайшов між сторінок дуже давнього іспанського манускрипта листа, написаного у 1550 році В тому листі розповідалось про пригоди повсталого екіпажу іспанського галеона, що плив з Іспанії до Південної Америки з великим вантажем “дублонів” та “восьмірних монет”, якщо не помиляюсь, — ці назви воістину звучать дуже моторошно і по-розбійницьки.

Листа написав один із колишніх матросів галеона до свого сина, а на той час, коли писано листа, матрос був уже власником іспанського торговельного судна.

Минуло багато часу від змальованих у листі подій, і ста рий зробився шанованим мешканцем провінційного іспанського містечка, але любов до золота була у нього настільки сильна, що він ризикнув усім і повідомив сина, як можна віднайти казковий скарб.

Автор листа розповідає, як через тиждень після відплиття з Іспанії екіпаж здійняв заколот і перебив усіх офіцерів та пасажирів, що чинили опір. Але цим заколотники занапастили самі себе, адже не залишилось нікого, хто б міг керувати судном у відкритому морі.

Упродовж двох місяців їх носило по морю, аж доки, нарешті, хворих і ледь живих від цинги, голоду та спраги, викинуло на невеличкий острівець.

Галеон вилетів на берег і розбився на друзки, але десятьом, котрі вціліли, пощастило врятувати одну велику скриню з золотом.

Матроси закопали її на острові і впродовж трьох років жили там, постійно надіючись на порятунок.

Один по одному вони хворіли і вмирали, аж доки зостався лише один автор листа.

Спочатку десятеро уцілілих матросів збили з уламків галеона човна, але, не мавши аніякого уявлення про те, де розташований їхній острів, не насмілювались вирушити в море.

Одначе, коли всі товариші перемерли, самотність стала так гнітити єдиного, хто вижив, що він не міг далі терпіти й волів краще вже ризикнути смертю у відкритому морі, аніж збожеволіти на безлюдному острові. Поскнівши майже рік самотою, він підняв вітрило на своєму маленькому суденці.

На щастя, його понесло на північ, і через тиждень матрос опинився у фарватері рейсів іспанських торговельних кораблів, що курсували між Вест-Індією та Іспанією. Незабаром його підібрав корабель, який повертався на батьківщину.

Врятований розповів звичайну історію корабельної аварії: мовляв, загинула більшість екіпажу, а ті, хто врятувався на острові, усі, крім нього, перемерли. Він змовчав і про бунт, і про закопаний скарб.

Власник корабля запевнив потерпілого, що, судячи з того місця, де його підібрано, і з вітрів, які віяли останнім часом, він міг перебувати лише на одному з групи островів Зеленого Мису, а це — біля західного берега Африки, між 10° та 17° північної широти.

У своєму листі колишній моряк змалював острів якнайдокладніше і так само й місце, де закопано скарб, іще й додав маленьку саморобну карту, найкумеднішу з усіх, що я будь-коли бачила: дерева, скелі й місце, де закопано скарб, там позначено грубо надряпаними хрестиками.

У мене серце обірвалося, коли я почула про справжню мету експедиції. Знаючи всю легковірність та непрактичність мого любого дивака, я потерпала, щоб його знову не ошукали, надто коли дізналася, що він заплатив за лист і карту тисячу доларів.

Моя тривога переросла у відчай, коли з’ясувалось, що батько позичив ще десять тисяч доларів у Роберта Канлера і дав векселя на ту суму.

Пан Канлер не вимагав гарантій, і ти знаєш, люба моя, що мені загрожує в тому випадку, якщо нам не вдасться викупити векселя. О, як я ненавиджу цю людину!

Ми, однак, намагалися не сумувати, але пан Філандер та пан Клейтон, що приєднався до нас у Лондоні просто так, лише з любові до пригод, були настроєні так само скептично, як і я.

Коротше кажучи, ми розшукали й острів, і скарб — величезну, оббиту залізом дубову скриню, загорнуту в кілька шарів просякнутої олією парусини, і так само міцну й неушкоджену, якою її закопали майже чотириста років тому.

Скриня була повна-повнісінька золотих монет і така важка, що її ледве підняли четверо матросів.

Такі фатальні скарби, напевне, не приносять своїм власникам нічого, окрім убивств та нещасть, адже третього дня по відплиттю з островів Зеленого Мису наш екіпаж учинив заколот і перебив усіх своїх офіцерів. Це було найжахливіше з усього, що я будь-коли зазнала, — я навіть не можу писати про це.

Матроси й нас хотіли вбити, але один з них, їхній ватажок на прізвисько Кінг, не дозволив цього; вони попливли на південь — попід берегом до пустельного місця, де помітили зручну затоку, і там нас висадили й покинули.

Екіпаж відплив із затоки сьогодні, захопивши скарб, але пан Клейтон стверджує, буцім їх спіткає доля заколотників з того давнього галеона, адже Кінга, єдиного з матросів, котрий трохи тямив у навігації, убив один із заколотників того ранку, коли нас висадили на берег.

Шкода, що ти не знайома з паном Клейтоном. Він дуже симпатичний чоловік і, якщо я не помиляюсь, вельми закоханий в мене, бідолашну.

Він єдиний син лорда Грейстока і коли-небудь успадкує титул і маєтки. Окрім того, у нього самого чималий капітал; але те, що він стане англійським лордом, мене вельми засмучує. Ти знаєш, як я ставлюся до американських дівчат, що виходять заміж за титулованих іноземців. Ох, коли б він був просто американським громадянином!

Але він, бідолаха, в цьому не винен і нічим — хіба походженням — не осоромить моєї любої батьківщини, а це найкраще, що я можу сказати про чоловіка.

Ми зазнали моторошних пригод відтоді, як нас висаджено на берег. Тато й пан Філандер заблукали в джунглях, і за ними гнався справжній лев.

Пан Клейтон також заблукав і двічі зазнав нападів диких звірів. Ми з Есмеральдою витримали у старій хатині облогу воістину справжньої левиці-людожерки. О, це був просто жах!

Але дивовижніша за все була незвичайна істота, яка вирятовувала нас! Я того рятівника не бачила, але і пан Клейтон, і тато, й пан Філандер бачили і стверджують, що це геть богоподібна біла людина, засмагла до темно-коричневого кольору, дужа, мов дикий слон, рухлива, як мавпа, і смілива, неначе лев.

Він не розмовляє англійською, і коли вчинить що-небудь благородне, то зникає швидко й таємниче, мов безтілесний дух.

Окрім нього, у нас є ще один дивний сусіда, який написав гарними друкованими літерами записку англійською мовою і прикріпив до дверей хатини, яку ми зайняли: записка була пересторогою — не псувати його майно! Він підписався: “Тарзан, мавпячий годованець”.

Ми його не бачили, але гадаємо, що він переховується десь неподалік, бо один з матросів, котрий хотів застрелити пана Клейтона, дістав у плече списа, якого пустила з джунглів чиясь невидима рука.

Матроси залишили нам дуже скромний запас харчів, тож ми, маючи лише один револьвер із трьома патронами, не знаємо, як здобуватимемо їжу, хоча пан Філандер стверджує, ніби ми можемо проіснувати скільки завгодно, харчуючись дикими плодами та горіхами, що ними рясніють джунглі.

Я дуже втомилася, тож укладаюся на свою кумедну постіль з трав, яких назбирав для мене пан Клейтон, але час від часу буду дописувати до цього листа в міру того, як розвиватимуться події.

Любляча Джейн Портер”.

Прочитавши листа, Тарзан довго і вперто розмірковував. Він довідався про стільки нових та дивовижних речей, що у нього голова йшла обертом від намагання все осягнути.

Отже, ті люди не знають, що він і є Тарзан. То він їм скаже. На своєму дереві Тарзан спорудив грубий прихисток із гілля й листя, під яким сховав від дощу нечисленні скарби, винесені з хатини. Поміж них було кілька олівців.

Він узяв олівця і під підписом Джейн Портер написав: “Я — Тарзан, мавпячий годованець”. Він вирішив, що ці кілька слів усе з’ясують. А згодом він поверне листа до хатини.

Що ж до їжі, то їм нема чого хвилюватись: Тарзан буде їм за постачальника.

Наступного ранку Джейн Портер знайшла зниклого листа на тому самому місці, де поклала його дві ночі тому. Дівчина здивувалась, та коли побачила під своїм підписом слова, написані друкованими літерами, то відчула, як моторошний холодок пробіг по її спині. Вона показала листа чи, точніше, лише підпис Клейтонові.

— І подумати лишень, що ця дивна істота слідкувала за мною увесь той час, поки я писала! — сказала вона. — О! Я тремчу від самої думки про це.

— Але, судячи з усього, він приязно до нас настроєний, — заспокоював її Клейтон. — Він повернув вашого листа, нікого не кривдить і, якщо я не помиляюсь, залишив цієї ночі біля наших дверей відчутний знак своєї дружби: я щойно виходив і знайшов тушу дикого кабана!

Відтоді день рідко минав без того, щоб вони не знаходили дарунка у вигляді дичини або якої іншої поживи.

Іноді це був молодий олень чи купа дивної готової їжі, пироги з маніоки, поцуплені в селищі Мбонги, або вепр чи леопард, а одного разу — лев!

Тарзан відчував величезну насолоду, полюючи дичину для цих чужинців. Йому здавалось, що жодне земне благо не може дорівнятися піклуванню про благополуччя та безпеку чудової білої дівчини.

Якось він піде у табір вдень і порозмовляє з людьми з допомогою маленьких “комашок”, знаних і їм, і Тарзанові.

Але з’ясувалось, що він не може подолати в собі остраху дикого лісового звіра, і день минав за днем, а він ніяк не наважувався здійснити свій намір.

Чи не кожного дня професор Портер із заклопотано-байдужим виглядом вирушав просто в пащу смерті. Пан Саму ель Т. Філандер, який ніколи не вирізнявся вгодованістю, став скидатися на тінь тіні від постійного неспокою та розумового напруження, викликаних титанічними зусиллями вберегти професора.

Минув місяць. Тарзан уже остаточно зважився відвідати табір вдень. Було трохи за полудень. Клейтон пішов на північний край затоки пильнувати, чи не пропливатиме часом корабель. Там він наскладав пірамідою величезну купу хмизу, яку мав намір підпалити, щоб дати знак, коли на обрії з’явиться пароплав або вітрильник.

Професор Портер побрів понад берегом на південь від табору, і з ним попідручки поплентався пан Філандер, умовляючи його вернутись, перш ніж знову потраплять у лапи якому-небудь звіру.

Слідом за ними Джейн Портер та Есмеральда також подалися в джунглі і, шукаючи плодів, усе далі відходили від хатини.

Тарзан стояв біля дверей маленької оселі і мовчки чекав на їхнє повернення — на мить, коли він зможе бачити, слухати її і, може, навіть доторкнутися до неї. Юний лісовик не знав Бога, але був ладен обожнити жінку, як жоден інший чоловік на світі.

Аби збавити час, Тарзан почав писати їй листа. Сам він не був певен, чи зуміє передати листа з рук в руки, але з величезним задоволенням дивився, як його думки втілюються в друковані літери. Ось що він написав:

“Я — Тарзан, вихованець мавп. Я люблю вас. Я — ваш. Ви — моя. Ми завжди житимемо разом тут, у моєму домі. Я буду вам приносити найкращі плоди, найніжніших оленів, найсмачнішу дичину, яка бродить у лісі. Я полюватиму для вас. Я — найславетніший серед мисливців джунглів. Я буду битися за вас? Я наймогутніший серед бійців джунглів. Ви — Джейн Портер, я це довідався з вашого листа. Коли ви це побачите, то зрозумієте, що це для вас, і що Тарзан любить вас”.

Коли він, стрункий, неначе молодий індіанець, дописав листа і знову став біля дверей, його сторожкий слух уловив знайомий звук. Це велика мавпа рухалася по нижніх гілках дерев.

Якусь мить він напружено прислухався. І раптом із джунглів долинув розпачливий крик жінки! Тарзан, кинувши на землю свого першого любовного листа, метнувся в джунглі, мов пантера.

Клейтон, професор Портер і пан Філандер також почули крик і через кілька хвилин, засапані, прибігли до хатини, ще на бігу засипаючи одне одного тисячею схвильованих запитань. Одного погляду на хатину було досить, щоб ствердились їхні найгірші сподівання.

Джейн Портер та Есмеральди не було в оселі!

Разом із обома старими Клейтон негайно кинувся в джунглі, голосно гукаючи дівчину. Вони блукали з півгодини, перш ніж Клейтон випадково наштовхнувся на простерте тіло Есмеральди. Він нахилився до неї, помацав пульс і послухав серце. Негритянка була жива. Англієць трусонув її.

— Есмеральдо! — закричав він їй у вухо. — Есмеральдо! На Бога, де міс Портер? Що трапилось? Есмеральдо!

Негритянка повільно розплющила очі. Вона побачила Клейтона й джунглі довкола.

— О Габерель! — вигукнула вона і знову знепритомніла.

На той час підійшли професор Портер і пан Філандер.

— Що нам робити, пане Клейтоне? — озвався старий професор. — Де шукати? Доля не може бути такою жорстокою, щоб зараз забрати у мене мою маленьку дівчинку!

— Насамперед треба привести до тями Есмеральду, — сказав Клейтон. — Вона скаже, що скоїлось. Есмеральдо! — знову закричав він, грубо трусячи негритянку за плечі.

— О Габерель, я хочу вмерти! — закричала нещасна жінка, міцно жмурячи очі. — Дай мені померти, милостивий Боже, не дай мені знов побачити ту страхолюдну пику. Навіщо ти послав дідька по бідну стару Есмеральду? Вона ж нікому нічого лихого не зробила. Боже, слово честі, нічого лихого! Вона цілком невинна, Боже! Так, так, це правда!

— Ну, ну, Есмеральдо! — закричав Клейтон. — Тут не Бог а пан Клейтон! Розплющ очі!

Есмеральда виконала наказ.

— О Габерель, слава Богу! — зітхнула вона.

— Де міс Портер? Що скоїлось? — допитувався Клейтон.

— Хіба міс Джейн тут нема? — скрикнула Есмеральда, сідаючи так швидко, що ніхто з присутніх тієї миті й не сказав би, що вона таки чималенько важить. — О Боже! Тепер я пригадую! Він, напевне, забрав її! — І негритянка розридалася, забідкалась.

— Хто забрав її? — закричав професор Портер.

— Високий велетень, увесь зарослий вовною!

— Горила, Есмеральдо? — спитав пан Філандер, і троє чоловіків затаїли подих від страшного здогаду.

— Я думала, що це дідько, але це, певно, один із тих, кого ви називаєте горилопардами! Ох, бідне моє дитятко, ох, бідна моя крихітка!

І Есмеральда знову нестримно заридала.

Клейтон негайно заходився шукати сліди, але йому вдалося знайти лише купку зім’ятої трави, а його знання лісу було не досить, аби зробити правильні висновки.

До самого вечора блукали вони джунглями і аж тоді зневірились, признавшись самі собі, що пошуки їхні марні: вони не знали навіть, куди горила понесла Джейн Портер.

Тільки пізно увечері в хатині зібралися мовчазні, пригнічені горем її мешканці.

Врешті професор Портер порушив мовчанку. Його тон не був тоном ученого педанта, що розмірковує про незнані абстракції. Це промовляла людина дії, але в голосі професора вчувалася не тільки рішучість, а й невимовна безнадія і горе, на які серце Клейтона відгукнулося спазмом болю.

— Я трошки полежу, — сказав старий, — і спробую заснути. А завтра рано-вранці я візьму стільки харчу, скільки зможу піднести, й шукатиму Джейн, аж поки знайду. Я не повернуся без неї!

Йому відповіли не зразу. Кожен був заглиблений у власні гіркі думи й кожен розумів, як і старий професор, значення його останніх слів: професор Портер ніколи не повернеться з джунглів!

Нарешті Клейтон підвівся і м’яко поклав руку на похилене плече професора Портера.

— Я, звичайно, піду з вами! — сказав він.

— Я знав, що ви це запропонуєте, що ви захочете піти, пане Клейтоне, але ви не повинні цього робити. Моїй Джейн уже ніхто не допоможе. Я іду тільки для того, щоб загинути разом з нею і знати, що моя дівчинка не лежить самотою, кинута в страшних джунглях. Одні гілки й листя накриють нас, одні дощі поливатимуть нас. Я мушу йти сам, бо вона — моя донька і єдина істота на землі, якій я віддаю мою любов!

— Я піду з вами! — просто сказав Клейтон.

Старий підвів голову й уважно подивився на енергійне, гарне обличчя Вільяма Сесіля Клейтона. Можливо, він прочитав на ньому кохання до його доньки — почуття, яке молодий англієць плекав у своєму серці.

Досі професор був надто заглиблений у свої власні вчені думки, щоб помічати ті щоденні дрібниці та випадкові фрази, які давно підказали б практичнішій людині, що молоді люди дедалі більше горнуться одне до одного.

— Як хочете, — сказав він.

— Можете розраховувати й на мене, — вимовив пан Філандер.

— Ні, мій вірний старий друже, — заперечив професор Портер. — Ми не можемо йти всі! Було б негуманно, жорстоко залишити тут саму бідну Есмеральду, та й троє досягнуть не більшого успіху, аніж один. І без того надто багато смертей у цьому жорстокому лісі! Спробуймо заснути!

19. КЛИЧ ПЕРВІСНОГО СВІТУ
Відтоді, як Тарзан залишив плем’я великих людиноподібних мавп, їх постійно терзали чвари та суперечки.

Теркоз виявився жорстоким і примхливим царем, тож один по одному старіші й слабкіші самці, на яких він найчастіше випробовував свою лиху вдачу, забирали свої сім’ї та відходили чимдалі в глиб краю, де безпечніше.

Але зрештою і ті, що залишились, були доведені до відчаю грубими витівками Теркоза, і сталося так, що дехто з них згадав прощальну пораду Тарзана:

— Якщо у вас буде жорстокий цар, не робіть так, як роблять інші мавпи, і не намагайтеся повставати проти нього поодинці! Натомість зберіться двоє-троє або й четверо разом і нападіть на нього! Коли ви так учините, тоді жоден вождь не насмілиться поводитися не так, як належить, адже четверо вас можуть відлупцювати будь-якого ватажка, хоч би він і був дужчий за кожного з вас!

Самець, що згадав цю мудру пораду, повторив її кільком своїм приятелям; і, коли того дня Теркоз повернувся до племені, йому влаштували вельми теплу зустріч.

Без попереджень п’ятеро величезних волохатих звірів накинулись на Теркоза тієї миті, коли він підійшов до гурту. В душі ватажок був знахабнілим боягузом, що характеризує забіяк серед мавп так само, як і серед людей, тож він не прийняв смертельного бою, а вирвався і хутчій втік на рятівне гілля лісу.

Теркоз двічі намагався повернутися до племені, але щоразу на нього нападали й виганяли геть; нарешті він облишив свої спроби і, сповнений шаленства та ненависті, сховався в джунглях.

Саме в такому настрої, перекидаючися з гілки на гілку, страшний людиноподібний звір несподівано здибав у джунглях двох жінок.

Теркоз був саме над ними, коли помітив їх. Джейн Портер довідалася про його присутність лише тієї миті, коли величезний волохань зістрибнув на землю зовсім поруч і вона побачила жахливу морду та вишкірений бридкий рот не далі, як за півметра від себе.

З вуст дівчини злетів пронизливий крик, коли рука звіра схопила її за плече. Страшні зуби вже торкнулися її горла, але не розірвали її ніжної шкіри, бо мавпу-самця пойняло інше бажання.

Плем’я затримало його дружин. Він, Теркоз, мусить знайти інших самиць, щоб замінити їх! Ця безволоса біла мавпа буде першою в його новій родині. І він, грубо закинувши її на широкі волохаті плечі, знову стрибнув на дерево й поніс Джейн Портер назустріч долі, в тисячу разів гіршій, аніж смерть.

Есмеральдин крик страху злився із зойком Джейн Пор тер, а потім, як завжди коли обставини вимагали твердості духу, Есмеральда знепритомніла.

Але Джейн Портер ані на хвилину не втрачала притомності.

Щоправда, жах від роззявленої біля її обличчя величезної пащеки і сморід дихання, який забивав їй ніздрі, паралізували дівчину, але свідомість лишилась ясна, і вона розуміла все, що відбувалося.

Звір мчав її з швидкістю, яка здавалася дівчині надзвичайною, однак вона не кричала й не пручалась. Несподіваний напад звіра приголомшив її, і їй здавалося, ніби він несе її до берега. Тому Джейн зберігала сили й голос до того часу коли вони опиняться досить близько від табору, щоб прикликати довгождану поміч.

Бідолашне дитя! Чи ж могла Джейн Портер знати, що її несуть усе далі й далі в непролазну гущавину джунглів!

її крик, що змусив Клейтона та обох старих блукати в кущах, притяг Тарзана саме до того місця, де лежала Есмеральда, але йому не було діла до негритянки, хоча, зупинившись над нею, він побачив, що чорна жінка неушкоджена.

Одну-єдину мить велет озирав гілки та землю під ними, доки мавпячий досвід у парі з людським розумом, що дістався йому з народження, не виповіли йому всієї події так само докладно, як коли б він був її свідком.

А наступної миті він уже мчав хиткими деревами по свіжому сліду, якого жодне людське око не те що не зрозуміло б, а навіть не помітило б.

Найбільше слідів буває на кінцях гілок, де велика мавпа перелітає з дерева на дерево; але там найменше вказівок про напрямок її бігу, оскільки під, вагою антропоїда гілки нагинаються додолу й коли він стрибає на них і коли зіскакує; але біля стовбура, де слідів менше, напрямок його руху прочитується цілком добре.

Ось на гілці пляма від гусені, яку роздавила величезна лапа вкрадача, і Тарзан інстинктивно знає, куди ступить ця сама лапа наступної миті. Там він знаходить часточку розчавленої лялечки — часто не більше, аніж просто вологий слідок. В іншому місці бачить відірваний клаптик кори — і напрямок відомий. А там великий сук або самий стовбур зачеплено волохатим тілом, і маленьке пасемце вовни, яке зосталося на корі, вказує йому, що він на правильному шляху…

Тарзанові не доводилося сповільнювати свою гонитву, щоб розглядати всі ці такі незначні сліди втечі. Для Тарзана вони ясно вирізнялись серед незліченних ушкоджень та інших знаків гіллястої дороги. Але найбільше промовляв йому запах, тому що Тарзан гнався проти вітру, а його розвинуті ніздрі були чутливі, мов у мисливської собаки.

Велет-лісовик майже нечутно мчав слідом Теркоза та його здобичі, але шум гонитви досяг вух звіра, що тікав, і змусив його тікати ще швидше.

Тарзан пробіг понад три кілометри, аж поки наздогнав їх, і тоді, побачивши, що втікати далі — безглуздя, Теркоз зістрибнув на невеличку галявину, щоб битися за свою здобич або кинути її й тікати, коли супротивник виявиться дужчий за нього.

Він усе ще обіймав однією величезною лапою Джейн Портер, коли Тарзан вистрибнув, мов леопард, на арену, яку надала їм природа для цього первісного бою.

Коли Теркоз побачив Тарзана, йому спало на думку, що його здобич — Тарзанова самиця, адже й породи вони були однієї — білі та безволосі; і він порадів цій нагоді подвійно помотатись ненависному ворогові.

На Джейн Портер ця чудесна поява богоподібної людини вплинула, неначе вино на притуплені нерви.

З описів Клейтона, батька та пана Філандера дівчина здогадалася, що Тарзан — це та сама дивовижна істота, що врятувала їх, і відчула в ньому захисника й товариша.

Ллє коли Теркоз брутально відкинув її вбік, щоб приготуватися до нападу Тарзана, і Джейн побачила всю величезну постать мавпи, страхітливі м’язи та гострі зуби, серце її похололо. Як може людина перемогти такого страшного ворога?

Супротивники налетіли один на одного, наче розлючені бики. Кожен по-вовчому намагався дістатися до горла ворога. Вузьке лезо ножа протистояло величезним зубам мавпи.

Джейн Портер, прихилившись струнким молодим тілом до стовбура величезного дерева, міцно притисла руки до грудей, що високо здіймалися, й широко розплющеними очима дивилась на бій величезної мавпи з первісною людиною за володіння жінкою — за неї!

Велетенські м’язи спини та плечей людини напружилися ь єдиному зусиллі, і величезний біцепс та передпліччя відвели страхітливі ікла.

Коли довгий ніж кілька разів напився крові з Теркозового серця й велетенське тіло мертво повалилося додолу, первісна жінка кинулася з розкритими обіймами до первісного чоловіка, який бився за неї і здобув її.

А Тарзан?

Він учинив те, чого чоловік, в жилах якого тече червона кров, не має потреби навчатися. Переможець обійняв жінку і вкрив поцілунками її тремтячі, підняті до нього вуста.

На мить Джейн Портер приплющила очі й пригорнулася до свого рятівника. На одну мить, уперше у її молодому житті, вона відчула, що означає — кохати.

Але завіса впала так само швидко, як і піднялася: усвідомлення непристойності того, що стається, багряним рум’янцем укрило її обличчя; ображена жінка відштовхнула Тарзана й затулила обличчя долонями.

Тарзан був вражений, коли дівчина, яку він навчився, хоч іще непевно й невиразно, любити, з власної волі опинилася в його обіймах. А тепер він був так само вражений тим, що вона відштовхнула його.

Він знову наблизився до неї і взяв її за плече. Дівчина накинулась на нього, немов тигриця, лупцюючи крихітними кулачками його могутні груди.

Тарзан нічого не розумів!

Мить тому він збирався повернути Джейн Портер її співвітчизникам якомога швидше, але ця мить уже загубилася в туманному й далекому минулому разом з усім тим, що вже ніколи не повертається, і його добрі наміри випарувалися разом з цією миттю.

Щойно Тарзан відчував гнучке тепле тіло, яке притискалося до нього. Гаряче дихання обвіяло йому щоки й губи і запалило полум’я нового життя в його грудях, а чудові уста, злившись із його губами в палких поцілунках, наклали глибоке тавро на його душу — тавро нового Тарзана.

Він знов торкнувся її плеча. Знову вона відштовхнула його. І тоді Тарзан зробив те, що зробив би його далекий пращур. Він підхопив жінку на руки й помчав її в джунглі.

Рано-вранці наступного дня четверо людей, що залишились у маленькій хатині поблизу моря, були розбуджені гарматним пострілом. Клейтон вибіг перший і побачив, що біля входу у бухту стоять на якорі два кораблі.

Один був “Стріла”, а другий — невеликий французький крейсер. На його борту юрмились люди, що дивилися на берег, і Клейтон, як і його супутники, здогадався: почутий ними постріл мав на меті привернути їхню увагу, коли б вони ще залишалися в хатині.

Обидва кораблі стояли на чималій відстані від берега, і навряд чи навіть у біноклі звідти можна було роздивитись людей на далекому березі, які вимахували капелюхами.

Есмеральда зняла свого червоного фартуха і відчайдушно метляла ним над головою; проте Клейтон, побоюючись, що й це може зостатись непоміченим, побіг до північного кінця бухти, де було приготоване сигнальне вогнище.

І йому, і тим, хто чекав, затамувавши подих, здалося, що минула ціла вічність, перш ніж він добіг до величезного оберемка сухих гілок і листя.

Коли Клейтон вибіг з густого лісу на відкрите місце, звідки йому знову стало видно кораблі, то був вражений відчаєм, побачивши, як на “Стрілі” знов підіймають вітрила, а крейсер уже рушає.

Він поквапливо запалив вогнище в кількох місцях і побіг на самий краєчок коси, там скинув із себе сорочку, прив’язав її до гілки, яку підібрав тут-таки, і почав вимахувати цим імпровізованим прапором.

Але кораблі продовжували віддалятись, і англієць був уже втратив усяку надію, коли величезні хмари диму, що густим прямим стовпом здійнялися над джунглями, привернули увагу дозорця на крейсері, і враз кільканадцять біноклів були наведені на берег.

Нарешті Клейтон побачив, що обидва кораблі повертають назад: ось “Стріла” спокійно загойдалася на хвилях, а крейсер поволі рушив до берега.

На деякій віддалі корабель зупинився, з нього спустили й погнали до берега шлюпку.

Коли човен підійшов до коси, з нього вистрибнув молодий офіцер.

— Мосьє Клейтон, чи не так?

— Слава Богові, що ви прибули! — відповів Клейтон. — Може, ви ще не спізнились!

— Що ви хочете цим сказати, мосьє? — спитав офіцер.

Клейтон розповів про викрадення Джейн Портер і про те, що потрібні озброєні люди для пошуку в джунглях.

— Боже милостивий! — сумно вигукнув офіцер. — Ще вчора не було б пізно! Але сьогодні було б краще, щоб нещасної дівчини не знайшли. Це жахливо, мосьє, надто жахливо…

На цей час інші шлюпки відійшли від крейсера. Клейтон показав молодому офіцерові прохід до бухти, сів у його шлюпку, й вони пропливли у закриту затоку, а за ними й решта човнів.

Невдовзі всі висадились біля того місця, де стояли професор Портер, пан Філандер і заплакана Есмеральда.

Серед офіцерів шлюпки, яка відійшла від крейсера останньою, був командир корабля. Коли він почув історію викрадення Джейн Портер, то великодушно закликав охочих супроводжувати професора Портера та Клейтона в їхніх пошуках.

Серед цих сміливих та чуйних французів не знайшлося жодного офіцера чи матроса, котрий не зголосився б піти добровольцем.

Командир вибрав двадцять матросів і двох офіцерів — лейтенанта д’Арно та лейтенанта Шарпантьє. На крейсер послали шлюпку по харчі, набої та рушниці, до того ж, матроси мали при собі револьвери.

На запитання Клейтона про те, як трапилось, що французи кинули якір біля берега та подали сигнал гарматним пострілом, капітан Дюфрен розповів, що місяць тому вони помітили “Стрілу”, яка йшла на південний схід під головними вітрилами, і що, коли вони просигналили їй підійти, вона лише підняла нові вітрила.

Французи гналися за “Стрілою” до заходу сонця і дали по ній кілька пострілів, але наступного ранку її ніде не побачили. Вони продовжували курсувати попід берегом іще кілька тижнів і майже забули про недавню погоню, коли це кілька днів тому дозорець помітив вітрильник, який дрейфував при досить сильній хвилі, вочевидь не керований. Коли вони підійшли ближче до цього вітрильника, то здивувалися, бо це був той самий корабель, який вислизнув від них кілька тижнів перед тим. Його фоксейли та контр-бізань були підняті, тож можна було припустити, що його намагалися поставити за вітром, але вітрила розійшлися, і вітер розшматував їх.

При сильній хвилі небезпечно було переводити на “Стрілу” команду, тож, оскільки на ній не було помітно жодних ознак життя, вирішили зачекати, доки море вгамується, але в цей час до борту підповзла людина й кволо помахала їм, уклавши в цей помах весь свій відчай.

Негайно спорядили човна, і після першої ж спроби він вдало пришвартувався до “Стріли”.

Видовище, яке відкрилося французам, коли ті піднялися на палубу некерованого корабля, було справді страхітливе!

Понад десяток мертвих та вмираючих людей перекочувалося по палубі при кожному нахилі корабля, мертві поміж живими.

Двоє тіл були наполовину обгризені, неначе вовками.

Пересаджена команда невдовзі нап’яла потрібні вітрила, живих членів нещасної залоги перенесено донизу і вкладено в ліжка.

Небіжчиків загорнули в брезент і прив’язали до боту, щоб. перш ніж скинути їх у море, товариші могли їх розпізнати.

Ніхто з живих не був притомний, коли французи піднялися на палубу “Стріли”. Навіть бідолаха, що подав останній відчайдушний заклик, зомлів, так і не довідавшись, чи його помічено, а чи ні.

Французькому офіцерові недовго довелося докопуватися до причини цих жахів: коли почали шукати воду або горілку, щоб привести до тями непритомних, то виявилося, що на нещасливому кораблі не лише немає ані того, ані Іншого, але не знайшли ані крихти будь-якої їжі.

Офіцер негайно просигналізував на крейсер, щоб прислали води, ліків та харчів, і наступний човен здійснив небезпечний перехід до “Стріли”.

Коли вжили збудливих засобів, дехто з матросів опритомнів і розповів усю історію. Частина її нам відома аж до вбивства Снайпса та його поховання на скрині з золотом.

З’ясувалося, що гонитва крейсера так наполохала заколотників, що вони, навіть коли втратили переслідувача з очей, ще кілька днів продовжували йти у відкритий Атлантичний океан, але коли усвідомили брак запасів води та їж! на кораблі, то знову повернули на схід.

Через те що вони не мали на борту нікого, хто міг би керувати судном, знов почалась суперечка про місцезнаходження, а оскільки після триденного курсу на схід вони не побачили землі, то повернули на північ, гадаючи, що сильні північні вітри, які панували тоді весь час, знесли їх на південь від південного кінця Африки.

Упродовж двох днів заколотники йшли на північний схід, але потім потрапили у штиль, який тривав близько тижня. Вода закінчилася, а ще через день не стало й харчів.

Становище швидко погіршувалось. Один матрос збожеволів і стрибнув за борт. Інший розтяв собі вени і пив власну кров.

Коли він помер, його також викинули за борт, хоча поміж них були й такі, що пропонували залишити тіло на борту.

За два дні до цієї зустрічі з крейсером вони так ослабли, що більше не могли керувати вітрильником, і того самого дня померло ще троє людей. А наступного ранку решта побачила, що одне з тіл погризене.

Увесь цей день люди лежали й зирили одне на одного, мов хижаки, а наступного ранку вже двоє тіл були обгризені мало не до кісток.

Вовкулача їжа зовсім не зміцнила знесилених, адже страждали вони од відсутності води. Але тут з’явився крейсер.

Коли всі, хто міг, опритомніли, цілу історію переказано французькому капітанові, але матроси “Стріли” були надто дрімучими невігласами, щоб достеменно вказати, у якому місці берега вони були висадили професора та його супутників, тож крейсер повільно рушив попід берегом, час від часу стріляючи з гармати й уважно оглядаючи його у підзорні труби.

Ночами французи ставали на якір, щоб не оминути жодної ділянки берега, і трапилось так, що цю ніч простояли саме біля того берега, де стояла хатина, яку вони шукали.

Сигнальних гарматних пострілів, зроблених напередодні, потерпілі не чули, напевне, тому що під цю пору блукали в гущавині джунглів, шукаючи Джейн Портер, а тріск галуззя під їхніми ногами заглушував слабкі, віддалені звуки пострілів.

Коли вже і рятівники, і врятовані розповіли одне одному про свої пригоди, вернувся човен із зброєю та спорядженням для пошукового загону.

А ще через кілька хвилин невеликий загін з двома французькими офіцерами, професором Портером та Клейтоном на чолі вирушили в сумний та безнадійний похід крізь непролазні джунглі.

20. СПАДКОВІСТЬ
Коли Джейн переконалася в тому, що дивний лісовий велетень, визволивши її з горилячих лан, узяв її за полонянку, вона зробила відчайдушну спробу вирватись, але дужі руки, які несли дівчину так легко, неначе то

було новонароджене немовля, лиш трішки міцніше стисли її.

Довелося відмовитись від марних спроб, і Джейн лише позирала з-під напівопущених вій на обличчя людини, яка впевнено несла її крізь зарості.

То було обличчя небаченої краси!

Воно було досконалим взірцем мужності, не заплямованої ніякими ницими помислами чи бридкими пристрастями. Щоправда, Тарзан був убивцею людей та звірів, але вбивав він їх без зловтіхи, як мисливець, за винятком нечастих випадків, коли вбивав з люті, однак це була не та стійка люта ненависть, яка накладається на риси обличчя й спотворює їх.

Вбиваючи, Тарзан частіше усміхався, аніж хмурнів, а усмішка — то запорука краси.

Особливо впала в око дівчині, коли юний велет напав на Теркоза, яскраво-багряна смуга від лівого ока Тарзана до волосся над чолом, але, роздивляючись його риси нині, Джейн переконалась, що ця смуга зникла, і тільки вузький білий шрам позначав те місце, де вона раніше проступала.

Коли дівчина заспокоїлася, Тарзан трохи послабив стиск.

Одного разу він зустрівся з нею поглядом і посміхнувся, а Джейн заплющила очі, піддавшись чарам прекрасного обличчя звитяжця.

Трохи перегодом Тарзан перейшов на дерева, і Джейн, чудуючись, чому вона не відчуває страху, почала усвідомлювати, що ще ніколи не знала більшої безпеки, аніж тепер, в обіймах цієї сильної дикої істоти, яка несла її бозна-куди й до якої долі, – дедалі глибше в моторошну глушину первісного лісу.

Коли дівчина заплющувала очі й починала думати про майбутнє і її метка уява малювала різні страхи й жахи, то варто було їй лише підняти вії і позирнути на шляхетне обличчя, щоб від усіх лихих передчуттів не лишилось ані сліду.

Ні, він ніколи не завдасть їй кривди! Джейн переконувалась у цьому, читаючи в гарних рисах і відкритому сміливому погляді його очей великодушність.

Вони мчали все далі крізь непроникну, як здавалося Джейн, масу зелені; щомиті, мов за допомогою чарів, перед лісовим богом відкривався прохід і тієї самої миті стулявся за ним.

Невпинно рухаючись уперед, Тарзан перебирав у голові дивні нові думки. Адже перед ним постало завдання, якого йому жодного разу не доводилось розв’язувати, і він швидше відчув, аніж зрозумів, що повинен розв’язати його по-людському, а не по-мавпячому.

Стрімливий рух середнім ярусом, яким Тарзан пройшов більшу частину шляху, остудив жар першого палкого припливу його несподіваного кохання.

Він спіймав себе на думці про долю, яка б спіткала дівчину, коли б він не врятував її бід Теркоза.

Тарзан знав, чому Теркоз не вбив її, і став порівнювати свої наміри з намірами колишнього мавпячого ватажка.

Щоправда, за законом джунглів самець брав самицю силоміць, але чи повинен Тарзан наслідувати закони звірів? Хіба Тарзан не людина? Але як чинять люди? Він був знічений — він не знав!

Лісовий велет пошкодував, що не може спитати дівчину. І тут йому спало на думку, що та вже відповіла йому безсилим опором та спробою втечі.

На цей час вони вже досягли місця призначення, і Тарзан, несучи в дужих руках Джейн, легко зістрибнув з дерева на дерен галяви, де великі мавпи збиралися для нарад та диких оргій думдум.

Хоча вони лишили позаду багато кілометрів, усе ще тривав день і амфітеатр заливало м’яке світло, що соталося крізь густе листя.

Зелена прохолодна дернина мовби припрошувала сісти. Незліченні лісові шуми неначе подаленіли й змаліли до слабкого відгомону змішаних звуків, от ніби хвилі плюскотіли на далекому узбережжі.

Відчуття сонливого спокою огорнуло Джейн, щойно вона опустилася на траву там, де її поставив Тарзан. Коли вона знов глянула на його могутню постать, то відчула, як її сповнює незбагненна впевненість, відчуття цілковитої безпеки.

Кидаючи погляди з-під напівопущених вій, дівчина бачила, як велетень пішов через круглу галявинку до дерев на протилежному боці. Вона оцінила зграбну велич його ходи, досконалу симетрію чудової статури та поставу гарної голови на дужих в’язах.

Яка досконала істота! Ні, це могла під цією божественною зовнішністю ховатися дурість чи жорстокість! “Ніколи, — подумала вона, — інша така людина не ходила по землі відтоді, як на ній з’явились люди…”

Одним стрибком Тарзан злетів на дерево й зник. Джейн марно гадала, куди він подався. Невже покинув її напризволяще в диких джунглях? Вона нервово озирнулась. Кожен кущ, кожна ліана, здавалось, чаїли якусь страшну істоту, готову стрибнути на неї і встромити блискучі ікла в її ніжне тіло. Найтихіший звук в її уяві обертався на шурхіт, неначе підповзало щось звивисте й лихе.

Як усе враз перемінилось, коли він щез!

Упродовж кількох хвилин, що видалися переляканій дівчині годинами, її нерви були нап’яті, мов струни; щомиті вичікувала вона, чи не стрибне звір та не покладе край болісним її страхам.

Вона ладна була вже молитися на хижі ікла, які дали б їй забуття й припинили б цю агонію страху.

Несподівано Джейн почула легкий шерех за спиною. Вона скрикнула, схопилася на ноги й озирнулась.

Перед нею стояв Тарзан з оберемком соковитих стиглих плодів.

Джейн похитнулася і впала б, якби Тарзан не випустив своєї ноші та не підхопив дівчини. Вона не зомліла, а міцно притислася до нього, здригаючись, мов перелякана лань.

Тарзан гладив її м’яке волосся, намагаючись заспокоїти її й пригорнути так, як це робила Кала, коли його, ще маленького, лякали були левиця Сабор або змія Гіста.

Якось він міцно притиснувся губами до її чола, і вона не ворухнулась, лише заплющила очі й зітхнула.

Джейн не могла й не мала бажання з’ясовувати свої почуття. її вдовольняло відчуття безпеки в цих могутніх обіймах, і вона не хотіла зазирати в майбутнє. Кілька останніх годин навчили дівчину довірятися цьому дивному дикому лісовикові більше, ніж вона довірялася будь-якому із знайомих чоловіків.

Коли Джейн подумала, як усе це дивно, їй невиразно уявилося, що вона, може, спізнала щось нове, чого ніколи досі не зазнавала… Кохання! Вона аж здивувалася і всміхнулась.

Не перестаючи усміхатись, дівчина легенько відштовхнула Тарзана й, дивлячись на нього напівусміхненим-напівглузливим поглядом, від якого її обличчя зробилось ще чарівніше, показала на розсипані в траві плоди і всілася на краєчок земляного барабана людиноподібних мавп. Голод давався взнаки!

Тарзан квапливо підібрав принесене й поклав їй до ніг, а тоді всівся поруч неї на барабан і став ножем розтинати та чистити їй плоди.

Обоє мовчки їли, час від часу кидаючи одне на одного допитливі погляди, аж поки нарешті Джейн зайшлася веселим сміхом, до якого долучився й Тарзан.

— Я хотіла б, щоб ви говорили по-англійському! — сказала дівчина.

Тарзан похитав головою — усмішку на його обличчі змінив жалібний допитливий вираз та марне намагання щось пригадати.

Тоді Джейн спробувала заговорити до нього французькою, потім німецькою мовами, аж поки сама розреготалася зі своїх відчайдушних спроб.

— Дарма, — сказала вона йому англійською, — ви розумієте мою німецьку так само, як розуміли її в Берліні!

Тарзан уже давно вирішив, як діяти далі. Він мав час пригадати все вичитане у книжках у хатині про поведінку чоловіків та жінок. ї вирішив діяти так, як ті діяли б на його місці.

Він знову підвівся й рушив до дерев, попередньо спробувавши пояснити знаками, що невдовзі повернеться, і це йому вдалося настільки добре, що Джейн зрозуміла і не злякалася, коли її рятівник зник.

її огорнуло почуття самотності, і вона тужливо дивилася туди, де щез Тарзан, очікуючи його повернення. Як і першого разу, про його прихід сповістив легкий шурхіт у неї за спиною, і коли вона озирнулась, то побачила Тарзана, що переходив галявину з оберемком гілок у руках.

Ось він знову зник у джунглях і повернувся з оберемком м’якої трави й папороті. Велетень ходив ще двічі, доки у нього набралася величезна купа цих припасів.

Тоді він розтрусив папороть і траву так, що вийшла м’яка і рівна постіль, а над нею з гілок спорудив курінь. Цю споруду накрив шаром листя слоняче вухо і один з кінців куреня також затулив гілками та листям. Потім обоє знову всілися поруч на краєчок барабана й спробували порозумітися на мигах.

Дівчину дуже зацікавив чудовий діамантовий медальйон на його шиї. Вона показала на медальйон, і Тарзан зняв і передав їй гарну дрібничку.

Джейн відзначила роботу майстра-ювеліра — діаманти аж вигравали в прекрасній оправі; обробка свідчила, що ця річ — старовинної роботи.

Вона також помітила, що медальйон відкривається: натиснула на приховану пружинку й побачила на обох половинках мініатюри на слоновій кістці.

На одній була змальована жінка-красуня, а на іншій — майже точний портрет людини, що сиділа поруч неї; проглядала тільки ледь вловима різниця у виразі облич.

Джейн позирнула на Тарзана й завважила, що він нахилився й собі здивовано роздивляється мініатюри. Він узяв медальйон у дівчини з рук і почав розглядати схоже на себе зображення, виказуючи всі ознаки подиву і зацікавленості. Видно було: юний лісовик ніколи досі не бачив цих мініатюр.

Цей висновок спонукав Джейн будувати все нові й нові здогади: яким-то чином ця чудова прикраса потрапила в руки дикій та неосвіченій істоті з недосліджених нетрів Африки?

Але найбільшою загадкою був поміщений у медальйоні портрет людини, яка могла доводитися братом чи батьком лісовому напівбогові, хто навіть не підозрював, що медальйон вікривається!

Тарзан і далі пильно вдивлявся в обидва зображення. Потім скинув з плеча сагайдак, висипав з нього стріли на землю й дістав з дна того схожого на мішок сховку якусь пласку річ, загорнуту в кілька м’яких листків та перев’язану довгими стеблинами трав.

Він обережно розгорнув кілька шарів листя, і Джейн побачила в його руках фотографію.

Тарзан показав на мініатюрний портрет чоловіка в медальйоні й подав дівчині фотографію, тримаючи розкритий медальйон поруч.

Дівчина ще дужче спантеличилась, адже фотографія, безперечно, була ще одним зображенням людини, мініатюрний портрет якої знаходився в медальйоні поруч з мініатюрою гарної молодої жінки.

Джейн позирнула на Тарзана й побачила, що той дивиться на неї з виразом глибокого зачудування, от ніби питає її про щось самим поглядом.

Дівчина показала на фото, потім на мініатюру, потім на нього самого, намагаючись пояснити, що вона думає, але Тарзан лише похитав головою, знизав плечима і, забравши у неї фотографію, обережно загорнув її і знову сховав на дно сагайдака.

Хвилину він сидів мовчки, втупившись у землю, а Джейн роздивлялась медальйон з усіх боків, намагаючись знайти хоч якийсь ключ до розгадки: хто ж був першим власником цієї речі?

Несподівано їй спало на думку зовсім просте пояснення.

Медальйон належав лордові Грейстоку, а мініатюри були портретами його та леді Аліси!

Ця дика істота просто знайшла цю блискучу річ у хатині на узбережжі! І як це вона зразу не додумалася до такого?

І все ж — чим пояснити дивну схожість Грейстока й цього лісового бога?

Нарешті Тарзан підвів погляд на дівчину, що роздивлялася медальйон. Він не міг зрозуміти, що означають зображення в тій прегарній дрібничці, але прочитав вираз зацікавлення й захвату на обличчі жвавої молодої істоти, яка сиділа поруч нього.

А Джейн, завваживши його погляд, подумала, чи не хоче він забрати назад свою прикрасу, і простягла її йому. Тарзан узяв медальйон і, тримаючи ланцюжок обіруч, одягнув їй на шию, посміхаючись, бо ж вона була така вражена цим несподіваним дарунком.

Джейн уперто труснула головою і хотіла зняти з шиї золотий ланцюжок, але Тарзан не дозволив. Коли вона спробувала це зробити, він узяв її руки у свої й міцно стиснув їх. Нарешті Джейн скорилася і, тихо засміявшись, піднесла медальйон до вуст, а тоді встала й зробила реверанс.

Тарзан не зовсім зрозумів, що це означає, але припустив, що в такий спосіб дівчина висловлює вдячність, тож і собі підвівся, взяв у руки медальйон і торкнувся до нього губами у тому місці, де цілували її вуста.

Сутеніло. Попоївши знову плодів, які водночас були і їжею, і питвом, Тарзан устав, підвів Джейн до спорудженого власноруч маленького куреня і запросив її увійти досередини.

Вперше після кількох останніх годин її знову охопив жах, і Тарзан відчув, що вона пручається, неначе боїться його.

Півдня, що Тарзан пробув у товаристві дівчини, зробили його іншим — не таким, яким його застало вранішнє сонце.

Тепер у кожній клітинці його єства спадковість промовляла голосніше, ніж засвоєні звички.

Щоправда, він не перетворився вмить із дикої мавполюдини на пещеного європейця, але принаймні у ньому почали переважати інстинкти першого, і над усіма почуттями запанувало бажання прислужитися коханій жінці.

Тарзан учинив єдине, чим він міг запевнити Джейн у її безпеці. Він видобув із піхов свого мисливського ножа і передав їй руків’ям уперед, знову запрошуючи увійти до куреня.

Дівчина зрозуміла, взяла ножа, увійшла і вляглася на м’яку траву, а Тарзан простягся на землі поперек входу.

Так їх і застав світанок.

Коли Джейн прокинулась, то не зразу пригадала дивні пригоди минулого дня, і нетямуще почала розглядати маленький курінь з листя і незнайомий краєвид. Потроху вона все пригадала. І тоді в її серці зродився великий подив — вдячність за те, що вона, наражена на страшну небезпеку, лишилась ціла й неушкоджена.

Джейн вилізла з куреня й роззирнулася, шукаючи Тарзана. Його не було, але цього разу вона не злякалась, знаючи, що він повернеться.

На траві, біля входу до куреня, вона побачила відбиток його тіла в тому місці, де він пролежав усю ніч, оберігаючи її. Вона знала, що лише його присутність дала їй змогу спокійно та безпечно спати.

Хто б міг боятись, будучи поруч нього! Чи є ще хоч одна людина на землі, з якою можна було б почувати себе так безпечно в серці диких африканських джунглів? Адже коли ти з ним, тобі не страшні ані леви, ані пантери.

Вона розгледілася й побачила, як його гнучка постать легко зістрибнула з дерева, що стояло неподалік.

Коли Тарзан зустрівся з нею поглядом, його обличчя осяяла та сама відкрита, промениста усмішка, яка напередодні завоювала її довіру. Коли він наблизився до неї, серце Джейн забилося частіше, а очі спалахнули так, як ніколи досі не спалахували при наближенні чоловіка.

Він знову ходив по плоди, які склав біля входу до куреня. Вони всілися поруч і заходилися їсти.

Джейн розмірковувала над його можливими намірами. Чи віднесе він її назад на берег, чи залишить тут? Несподівано вона подумала, що це не надто її обходить. Невже їй однаково?

Вона починала помічати, що їй приємно сидіти тут, поруч з усміхненим велетнем та їсти розкішні плоди лісового раю, схованого в гущині африканських джунглів, що вона задоволена і цілком щаслива.

Для неї це було щось незбагненне! Розум наполягав на тому, що її повинні мордувати шалений неспокій, моторошні страхи, зловісні передчуття, а натомість її серце співало, і вона відповідала усмішкою на усмішку людини, що сиділа поруч!

Коли вони закінчили снідати, Тарзан поліз у курінь і дістав свого ножа. Дівчина геть забула про нього. Вона зрозуміла, що це трапилось тому, що в неї зник страх, який змушував її взяти його ножа.

Тарзан запросив її йти слідом, підійшов до дерев з боку арени й, обхопивши її одною дужою рукою, вистрибнув на нижні гілки.

Кілька годин вони повільно просувалися по гілках.

Тарзан не квапився. Він намагався якомога більше розтягти задоволення від мандрівки, у якій його шия була оповита любими руками, і тому він відхилився далеко на південь від прямого шляху до берега.

Вони кілька разів зупинялися для короткого перепочинку, в чому Тарзан не відчував особливої потреби, а опівдні зупинились біля невеличкого струмка, де трохи попоїли і втамували спрагу.

Таким чином, вони наблизилися до хатини лише надвечір. Тарзан зістрибнув з дерев додолу, розсунув високу траву джунглів і вказав дівчині на хатину.

Вона взяла юнака за руку, щоб відвести туди і сказати батькові, що він охороняв її від смерті й гіршого, ніж смерть, охороняв її чуйно, мов рідна мати.

Але на Тарзана знову напала боязкість дикого звіра перед людським житлом, і він відступив, хитаючи головою.

Дівчина наблизилась до нього, благально дивлячись йому в обличчя. Для неї була нестерпна думка, що він знову сам іде в страшні джунглі.

Він похитав головою, м’яко пригорнув її, нахилився, щоб поцілувати, але перед тим зазирнув їй у вічі, щоб пересвідчитись — чи буде вона рада, чи відштовхне його. Дівчина вагалась не довше аніж мить, а потім оповила руками його шию, нахилила до себе його голову і, не соромлячись, поцілувала.

— Я люблю вас… я люблю вас! — прошепотіла вона.

Здалеку долинув слабкий звук пострілів. Тарзан і Джейн підняли голови.

З хатини вийшли пан Філандер та Есмеральда. З того місця, де стояли Тарзан та дівчина, годі було роздивитись два кораблі, що стояли на якорі в бухті.

Тарзан вказав у напрямку звуку, торкнувся грудей і знову вказав у тому самому напрямку. Вона зрозуміла Він відходив і щось казав їй. Вона зрозуміла. Він вважає що люди її народу в небезпеці. Він знову поцілував її.

— Верніться до мене, — прошепотіла вона. — Я буду вас чекати… завжди!

Тарзан зник, а Джейн повернулася і пішла через галявину до хатини.

Перший помітив її пан Філандер. Уже сутеніло, а пан Філандер був вельми короткозорий.

— Швидше. Есмеральдо! — закричав він. — Рятуйся в хатині, це левиця! Побий мене грім!

Есмеральда на стала перевіряти, чи добре пан Філандер роздивився. Для неї достатньо було його слів. Вона опинилася в хатині й замкнула двері, перш ніж він промовив її ім’я. Слова “побий мене грім” були викликані тим, що через надмір спритності Есмеральда полишила його із зовнішнього боку дверей, де була левиця, що швидко наближалась.

Він відчайдушно забарабанив у важкі двері.

— Есмеральдо! — зарепетував він. — Пусти мене! Левиця мене майже зжерла!

Есмеральда вирішила, що за дверима шум створює левиця, і знепритомніла.

Пан Філандер перелякано озирнувся.

Який жах! Звір уже зовсім близько! Він спробував видертися стіною хатини, і йому пощастило вчепитися за виступ даху.

Він хвилину висів, сукаючи ногами, немов кіт, зачеплений за мотузку. Несподівано частина даху обвалилася, і пан Філандер упав горілиць.

Падаючи, він устиг пригадати дивовижний факт з природознавства. Якщо прикинутись мертвим, то леви й левиці не чіпають — так підказувала ненадійна пам’ять пана Філандера.

Отже, він залишився лежати там, де впав, закам’янівши наче мертвий.

А що його руки й ноги судомно звелися догори у ту мить, коли він упав, то поза мертвого була не вельми переконлива.

Джейн з подивом спостерігала за його витівками. Нарешті вона засміялась напівпридушеним смішком, але цього було досить.

Пан Філандер перевернувся на бік, озирнувся і нарешті побачив її.

— Джейн! — закричав він. — Джейн Портер! Побий мене грім! — Він звівся на ноги і кинувся до неї, не вірячи, що це вона і що вона жива. — Побий мене грім! Звідки ви? Де ви були? Як…

— На Бога, пане Філандере! — урвала дівчина. — Я не можу запам’ятати такої кількості запитань!

— Ну, ну! — мовив пан Філандер. — Побий мене грім! Я такий здивований і щасливий, що сам не тямлю, що кажу! Та йдіть-бо вже, розкажіть, що з вами було!