Томасина (розділи 22- 33)

22
Того ранку у приймальні серед інших відвідувачів, які прийшли сюди зі своїми котиками-песиками, ніяковіючи, сиділо троє хлопчаків. Вони сиділи у рядочок і тримались прямо, мов аршин проковтнувши. Мак-Дьюї запримітив їх одразу, ще коли вперше визирав з дверей. Слід відзначити, що неприязності в його очах, порівняно з колишніми часами, тепер було далеко менше. Він упізнав скаута-вовчика Джорді Мак-Набба, який жодної миті не міг усидіти спокійно, та високого худорлявого Джеймі Брейда — сина сержанта-волинщика. Джорді і Джеймі мали невеселий вигляд і помітно нервували. Третім у компанії був холоднокровний і стриманий красунчик Х’юї Стерлінг, єдиний з усієї трійці, хто тримався бадьоро.

Оті хлопчиська явно щось намислили, оскільки при появі ветеринара невеличкий Джорді та цибатий Джеймі занепокоєно покосилися на Х’юї Стерлінга, намагаючись і у свого ватажка виявити бодай якісь ознаки паніки чи хвилювання, але той залишався спокійним, неначе кам’яна статуя.

Мак-Дьюї стало цікаво, з яким наміром завітала до нього ця депутація, і коли від нього пішов останній клієнт, а Віллі Беннок зайнявся якоюсь роботою в амбулаторній частині клініки, він відчинив двері до приймальні й гукнув:

— Агов, хлопці! Можете заходити.

Депутація, очолювана Х’юї Стерлінгом, врочисто продефілювала в кабінет, і стільки в ній було поваги, що здавалося, вона от-от розплескається перед Мак-Дьюї, котрий сидів за старомодним столом із відкидною кришкою, яка спиралася на кут вікна:

— Ну добре, викладайте, з чим прийшли. Чим можу допомогти?

Трійця вишикувалася за ранжиром, як труби в органі, і речник, Х’юї Стерлінг, прямо запитав:

— Сер, як почувається Мері-Pya? їй вже краще? Зайти до неї можна?

І раптом Мак-Дьюї відчув нездоланну симпатію до всіх трьох. Просто дивно, як можна буквально за кілька секунд цілком змінити своє ставлення до людей. Йому доводилося бачити цих хлопчаків у місті, він приблизно уявляв, чиї вони діти і де живуть, та не дуже всім цим переймався. І ось тепер вони утрьох стоять тут перед ним.

— Мері-Pya дуже хвора, — похмуро відповів Мак-Дьюї. — Прийти до неї ви, звичайно, можете. Думаю, вона тільки зрадіє. Молодці, що не забуваєте про дівчинку, і правильно зробили, що спитали в мене дозволу.

— А ми й не знали, що вона так захворіла, — сумовито промовив Джеймі Брейд. — Я не бачив її від того дня, коли був похо…

Раптом він затнувся і замовк: Х’юї люто штовхнув його ліктем під бік.

— А інша кицька в неї є? — випалив Джорді.

Джорді був менший, і Х’юї лиш поклав руку хлопцеві на плече та сказав:

— Цить, Джорді, тихо, скоро сам усе побачиш.

І потім запитав у містера Мак-Дьюї:

— Кажуть, що вона не зможе говорити… навіть… навіть із нами. Це правда, сер?

Ветеринар відчув прилив симпатії до цього хлопця і подумав: чи не відплата це за те, що він щосили намагався зрозуміти світ дитинства, коли уже, щоправда, пізно? Він ніколи не розумів дитячої прямоти у підході до різних проблем, діти, на відміну від нього, уміли згладжувати гострі кути і нехтувати несуттєвими деталями.

Мак-Дьюї гідно оцінив уміння Х’юї Стерлінга поважати його почуття і здатність хлопця до співчуття — риси, яких хлопчак не стане проявляти перед першим-ліпшим дорослим. Так чи сяк, це був перший проблиск жалю до скутого рамками умовностей дорослого люду. Перед Мак-Дьюї відкрилось віконечко у світ, де дорослі були предметом обговорення, де визрівали домовленості та плани, як співіснувати з ними, попри їхню дивну, нерідко неправедну поведінку; виношувались наміри, як заволодіти не вельми шляхетними натурами дорослих, завдаючи при цьому їм самим якнайменше шкоди та уникаючи підводних каменів.

— Так, Мері-Pya втратила дар мови, — відповів Мак-Дьюї. — Ми сподіваємося, що це тимчасово і вона знову заговорить. Авжеж, сходіть до неї, розкажіть, чим ви займалися, згадайте щось таке, що їй буде цікаво почути. Якщо… якщо якимось чином Мері зможе відповісти чи говорити з вами, я був би вельми вдячний, якби хтось із вас одразу ж прийшов до мене і розповів це. Я був би дуже вдячний.

— Добре, сер, — кивнув Х’юї Стерлінг, — буде зроблено. Колись ми з татом ходили в море, і там наш човен перекинувся. Я розповім їй цю пригоду. Може, її це розсмішить.

Хлопчаки сиділи далі, нікуди не збираючись, і в містера Мак-Дьюї зародилася підозра, що істинна причина їхнього візиту — не Мері-Pya, а щось інше.

На мить він аж обурився такою хитрістю, йому дуже захотілося нагримати на малих хитрунів і виставити їх за двері. Але він стримався. У скорботному виразі Джеймі Брейда було щось таке, що обеззброювало навіть Мак-Дьюї. Крім того, він був певен, що варто йому тільки розізлитись, як не всі троє, то Джорді і Джеймі напевне, дадуть від нього драла. Присмиривши свій запал, він став набивати люльку і зосередився думками на красивій голові та охайній постаті їхнього ватажка.

— Сер, — почав Х’юї, — можна вас іще на пару слів?

Неквапно міркуючи, Мак-Дьюї розпалив свою люльку, пустив клубок диму — і тільки після того відповів:

— Ну давай.

— Знаєте, сер, — завів Х’юї Стерлінг, — ми були трохи неслухняні, але у цьому винний тільки я. — Він мельком зиркнув на своїх товаришів, котрі ніяково переминалися. — Це я підмовив їх піти туди. Та й гроші були тільки в мене.

— Ага, — сказав Мак-Дьюї, — я зразу зрозумів, що у вас щось на думці, коли побачив, як ви переминаєтеся з ноги на ногу. Накапостили, так? Не інакше, як десь нашкодили. Ану давайте, викладайте все, як є…

— Ні, сер, ми не робили ніякої шкоди, — став виправдовуватися Х’юї. — Я б сказав, навпаки. Ми… вчора ввечері ми ходили у циганський табір.

Джеймі Брейд ковтнув клубок у горлі і додав:

— Ми теж у цьому винні, а не тільки Х’юї. Нам усім хотілося потрапити туди.

— Там били ведмедя, — поскаржився Джорді Мак-Набб, і сльози мимовільно бризнули з очей та поповзли по щоках.

— Ага, — сказав Мак-Дьюї, щоб хлопчаки не перетримували м’яч. — Он воно що.

Насправді ж він нічого ще не зрозумів.

— Розумієте, — пояснив Х’юї, — нам не дозволяли туди йти. Ми просилися, але нас не пустили — нікого. І якщо вдома про це дізнаються, нам перепаде на горіхи.

Мак-Дьюї сказав:

— І правильно, — сказав Мак-Дьюї, затягуючись люлькою. — Це не місце для дітей.

— Розумієте, там була циркова вистава. Цигани давали виставу, але тихцем, щоб не мішалася поліція. А так майже все було як у цирку. Вони вольтижували на коні без сідла, підіймали хустинки з землі та каталися, стоячи на коневі, а ще в них є собаки і мавпи, які вміють показувати всякі штуки, і ще ведмідь. Ну, я не раз бачив ведмедів у зоопарку і навіть у справжньому цирку в Единбурзі, але Джеймі та Джорді ще жодного разу не бачили живого, справжнього ведмедя.

Картина помалу прояснювалася, але мета хлопчачого візиту досі залишалася для Мак-Дьюї незрозумілою. Ветеринар мовчав, і Х’юї продовжив свою розповідь:

— І коли до нас прийшла моя двоюрідна бабуся Стюарт і дала мені півкрони, у нас з’явилися гроші на квитки. Розумієте, я вже мав шість пенсів, а квитки були по шилінгу за штуку. І ми пішли у табір…

— Сер, це просто жах, — вигукнув Джеймі Брейд. — Краще б я туди не ходив.

— Вони били нещасного ведмедя, — розрюмсався Джорді, — його ніс був у крові, і він лежав на землі та плакав.

Тут малий непідробно зарюмсав, і Х’юї довелося лізти в кишеню по носовик.

— Ну годі, Джорді, будь мужчиною, — промовив він. — Що було, те було, та й ми цього не залишимо просто так. — Він утер його кругле личко, дав йому висякатися і обернувся до Мак-Дьюї. — Ось такі справи, сер. І ми вирішили піти до вас. Ті цигани були гірші за звірів. Вони били ведмедя, коней, собак і навіть мавпу. Крім нас, на їхню виставу прийшло ще кілька чоловік, але вони були не з міста. Мабуть, тому цигани і казилися. А від ведмедя, сер, там була тільки назва, такий він жалюгідний, і коли він танцював, цигани гамселили його ланцюгом.

— Усі так роблять, — знизав плечима Мак-Дьюї, виймаючи з рота люльку.

— Так, я знаю, — кивнув Х’юї. — Але це ще не все, сер. Там у клітках, у темряві, сиділи інші звірі. Нам мали показати їх за той шилінг, але цигани цього не зробили, бо були злі, що на виставу прийшло мало люду. То ми непомітно підкралися до тих кліток і в темряві розгледіли звірів. Ми заплатили циганам гроші, то мали право їх побачити, чи ні?

Мак-Дьюї промовчав.

— Усіх ми, зрозуміло, не побачили, але ті, яких ми бачили, лежали в темних клітках і стогнали, і скиглили. А як там смерділо — це було щось жахливе!..

— Я певен на всі сто, що ті бляхарі роблять із нещасними тваринами все, що їм заманеться, — промовив Джеймі Брейд, і його видовжене обличчя взялося сумними зморшками.

— Потім прийшли цигани з кийками і стали гнати нас геть, — закінчив Х’юї Стерлінг, — тож ми втекли і прибігли додому. А сьогодні зранку ми зібралися, порадились і вирішили…

Містер Мак-Дьюї пахнув люлькою, пустивши величезну хмару диму.

— Зрозуміло. І що ж ви там вирішили?

— Щоби поліція пішла до циган і покарала їх. Хай знають, як знущатися з тварин.

— Рішення гарне, — похвалив ветеринар. — Але чому ж ви прийшли до мене, а не до констебля Мак-Кваррі? Це радше його справа.

Уся трійня перезирнулася. Нарешті пролунало те невідворотне запитання, якого вони так боялися. Тут розгубився навіть Х’юї Стерлінг. Та врешті-решт він узяв себе в руки й сказав:

— Коли цигани тільки-но приїхали, сер, поліція сказала, що вони можуть стояти, скільки їм заманеться, аби тільки поводились нормально…

— Але з того, що ви розказали, я розумію, що їхня поведінка зовсім не нормальна…

— Саме так, сер. А крім того, констебль Мак-Кваррі пригрозив, що коли побачить когось із нас коло циганського табору, то шкуру з нас спустить…

— Ого! — форкнув Мак-Дьюї.

— Тепер ви розумієте, що звертатися зі скаргою до констебля Мак-Кваррі в першу чергу означає зізнатися в тому, що ми туди ходили…

— А звернення повинно бути тільки офіційне, — ставив Джеймі Брейд. — І якщо там стоятимуть наші підписи, то констебль дізнається про наші походеньки.

— Чого ж ви хочете від мене?

Подолавши внутрішній бар’єр, Х’юї полегшено зітхнув і прямо заявив:

— Ми подумали, сер, що якби ви пішли до них як людина, що знається на тваринах, то ви змогли б на них уплинути, бо вас вони злякаються. Чи ж у крайньому разі ви могли б заявити в поліцію. Вас вони послухаються, і тоді…

— Чортівня! — форкнув Мак-Дьюї. — От вже дякую. Я не збираюся тягати з вогню каштани для поліції. Цигани і скарги на жорстоке ставлення до тварин — це їхня парафія, і до того ж…

— О, сер, — заблагав Х’юї Стерлінг, і від цього хлопчачого голосу містер Мак-Дьюї, аж сам собі дивуючись, почувся ніяково. — Не для поліції — для нас!

Мак-Дьюї підвівся, пахнув люлькою і з щирим зацікавленням оглянув усю трійцю.

— Що ж, принаймні ви не брешете, — пророкотав він. — Ось тільки не знаю, чи знайдеться у мене час для цього, бо Мері-Pya дуже хвора, і крім того…

— О, ми легко можемо посидіти з Мері-Pya. І місіс Мак-Кензі там є. Бачте, ми могли б послати до поліції анонімного листа, то поки він туди дійде, і поки та поліція щось зробить, Джордін ведмідь до того часу вже помре.

Джорді, почувши згадку про ведмедя і своє ім’я, знову захлипав (хитрий Х’юї знав, що казав) — і, перемагаючи сльози, видушив:

— Вони били ведмедя ланцюгом, і в нього була кров!

Містер Мак-Дьюї замислено ворухнув попіл у люльці. Вказівний палець, яким він це робив, давно вже звик до цього і не відчував жару. Джорді, з силою притискаючи кулаки до очей, докладав неймовірних зусиль, аби опанувати себе. Коли ж нарешті це йому вдалося, він сказав:

— Здається, у ведмедя хвора нога. Задня нога. На ній рана, і він не може танцювати.

— А коня били свинцевим пужалном, — додав Джеймі Брейд. — І він падав на коліна.

Містер Мак-Дьюї знову зітхнув і сказав:

— Що й казати, не дуже веселу картину ви намалювали.

— То ви підете туди, так, сер? — стрепенувся Х’юї Стерлінг.

Мак-Дьюї, несподівано для себе, захопився цією ідеєю. У нього й так не бракувало клопотів, а тут ще й ця історія з циганами, та й та, скоріш за все, скінчиться тим, що констебль накаже блудягам забратися звідси і мордувати звірів там, де жодні сердобольні свідки не дійматимуть поліцію своїми скаргами.

Крім того, хлопчиська просто могли згущувати фарби. У тьмяному світлі кіптявих гасових ламп чи ліхтарів усе здається похмурішим, ніж є насправді. Щоправда, цигани, котрі мають справу з ведмедями, не відзначаються надмірною добротою, але ж і їм самим часом перепадає від звірів.

Та невисокий Джорді Мак-Набб і довгов’язий Джеймі Брейд своїми скорострільними фразами буквально запалили в уяві Мак-Дьюї яскраві образи безпорадних, скривджених циганами тварин. І ще він пригадав, що ніхто інший, як Джорді, приносив колись до нього невеличку жабку з переломом лапи — і був виставлений за двері клініки. А потім він зустрів ту жабу живу і задоволену життям у домі, який стояв у Глені й належав до іншого світу. І, вірогідно, саме через те Мак-Дьюї почувався, що він у боргу і перед Лорі, і перед Джорді. Тож ще трохи подумавши, він нарешті сказав:

— Я подумаю.

У перекладі на мову хлопчаків, що часто мали справу із дорослими, це означало «так», і саме так сприйняв слова ветеринара Х’юї, хоча насправді жодного рішення Мак-Дьюї ще не прийняв, і, кажучи «Я подумаю», він мав на увазі саме те, що казав.

— Дякую, сер! — дружно сказала вся трійця, і коли вони пішли, Х’юї Стерлінг на хвильку затримався і сказав: — Сер, ми зробимо все можливе, щоб оживити Мері-Pya. І ми справді прийшли сюди, аби її побачити. Просто я подумав, що можна поєднати одне з другим — оскільки все одно ми тут. Бо Джорді, знаєте, він так переживає за тих звірів.

Містер Мак-Дьюї напрочуд лагідно поклав руку на хлопцеве плече і сказав:

— Дякую тобі, Х’юї. Ну, доганяй своїх.

Коли хлопець пішов, Мак-Дьюї сів і закурив. Він прислухався до своїх почуттів і все питав себе, що ж таке з ним коїться.

Ветеринар прислухався до своїх почуттів, а скаут-вовчик Джорді Мак-Набб — до своїх. Бо в його системі уявлень сказане дорослим «Я подумаю» означало байдужість. Його меткий дитячий розум повернувся в той день, коли він прийшов до містера Мак-Дьюї по допомогу, а отримав відкоша. Тож того ранку не тільки Мак-Дьюї думав про зелену жабу з переламаною лапою і ту місцину, де хвора чи поранена тварина може знайти ласку та притулок…

23
Змінилися часи, змінився світ. Ніхто, навіть моя жриця Лорі, не приділяє мені стільки уваги, як приділяли колись.

Чи, може, я уже не Секмет-Баст-Ра, кішка-богиня ночі, заступниця сонця й пожирателька місяця, що п’є з небесної чаші зоряне молоко?

Тепер я сиджу і сумую; колись же я була весела, горда, всемогутня. Я не скачу і не стрибаю, і не бігаю вгору-вниз по стовбуру Відьомського Дерева. Інколи я сумніваюся, що я ще богиня, я сумніваюся навіть у тому, що я — це я. Мені сняться дивні бентежні сни, в яких я бачу, що живу зовсім іншим життям; але я нікому про ці сни не розказую, навіть Вуллі з Мак-Мурдоком. І я б мала прожити ще тисячу або й більше життів, перш ніж мій Божественний Ка спуститься з небес, аби правити людськими долями. То хто ж я така? Де я є? І чому все так сталося?

Як таке пережити, коли спочатку ти божество, а потім — ні?

Чи доведеться мені ще хоч раз почути: «О, Баст, Божественна Володарко Ночі, Богине Кохання, Безмежна, Всюдисуща, Мудра і Всезнаюча, о, Богине, подаруй своє заступництво!». Якби хтось так до мене звернувся, я б гори для нього перевернула!

Але звуть мене просто Талітою; я навіть не знаю, що означає це ім’я, але скидається на те, що Лорі отримує від нього якусь дивну насолоду і навіть ніжно усміхається щоразу, коли кличе мене.

— Таліто, Смугаста, кішечко ти моя мила! — гукає вона мені. — Біжи до мене, дай подивлюся, чи ти не нахапала десь кліщів. — Вона запускала пальці мені в хутро, і я від насолоди аж тремтіла.

Проте це зовсім не те, що бути божеством.

Лорі теж була вже не та. Вона дедалі менше прислухалася до голосів з безмежності, які зверталися до неї. Дедалі більше її увагу поглинала стежка, що йшла від Глену до Відьомського Дуба, і якщо вона напружувала слух, то лиш для того, щоб почути: чи не лунає Дзвоник Милосердя?

Я добре знала, кого вона виглядає, і моє прагнення укоротити віку Рудобородому від того тільки міцнішало.

Я плела тенета прокляття, здебільшого тоді, коли Лорі сиділа за своїм верстатом. Тоді я лежала біля каміна, підібгавши лапки, і спостерігала за нею через відчинені двері. І я, і вона робили майже одну справу.

Її ткацький верстат стояв у порожній побіленій кімнаті. Темне вікно виходило на храмовий задвірок, за яким були ліс і струмок, і якось, коли вона ткала, я бачила, як із лісу вийшов рудий олень і ткнувся головою у вікно. Швидкі рухи Лорі на хвильку завмерли, і тварина та людина обмінялися такими ніжними поглядами, що я закипіла від ревнощів. Якби Лорі, крім мене, стала служити ще комусь, я б цього просто не пережила.

Коли стояв погожий день, сонце заливало всю кімнату, і деколи мотки фарбованої пряжі, які приносили селяни, щоб Лорі зіткала з них теплі шалі або пледи, кидали на стіни кольорові тіні.

Барви тремтіли і танцювали на стінах, а серед клубків, яскріючи рудою шевелюрою, зосереджено сиділа моя Лорі — і ткала, ткала, ткала кольорові плетива; її легкі пальці злітали над верстатом, літали над ним, пролітали крізь нього, і весь цей час дюйм за дюймом поплямлена сонцем тканина збільшувалася у розмірах. Я, лежачи біля каміна, робила те самісіньке: сукала і сплітала нитки, яким судилося стати погребальним саваном для мого ворога — Рудобородого.

Зробити пастку, виплести її за всіма правилами — в цьому є щось від ткацької справи. Через довгу основу, утворену з численних рис і честолюбства, жадоби і звичок, нетерпимості та жаги, віри та любові, з ненависті людської (ніхто ще не втік від верстата, що тче долі!), ми протягуємо нитку випадковості, вплітаємо клаптики життів — незнайомців і друзів, людей близьких і далеких, молодих і старих; вплітаємо ненароком підслухану фразу; поворот, що трапився на мить раніше, ніж потрібно; мовлене зопалу слово, котре, як відомо, не горобець; лист, не написаний вчасно; забуте слово чи забуту думку, якусь пропущену дрібничку чи й навіть кепський настрій іншої людини.

Це була справа не з простих. Від тих часів, коли я піддавала прокльонам і керувала долею людей, збігло добрих чотири тисячоліття. За цей час з’явилися речі, які заважали мені робити свою справу. Не знаю, в чому річ, але у мене було таке враження, що всі вони зібралися в кімнаті Лорі. Чи не ткала вона на своєму верстаті якусь протидію моїм тенетам?

Її пальці літали на верстатом, човник ритмічно стукав щоразу, як Лорі у черговий раз протягувала нитку через всю основу. Я дивилася на неї, наче заворожена. Подеколи мені здавалося, що ті нитки, якими мала працювати я, перемішалися з мотками фарбованої пряжі й ставали часткою її плетінь.

Але раптом верстат затих. Лорі схопилася за станину обома руками, підняла очі, в яких читалися біль та збентеження, і вигукнула:

— Хто ж я така? Що коїться зі мною? Що означає пісня, яка звучить у мене в серці?

І тут мене залили найчорніші ревнощі, які тільки можуть бути, я загубила нитку і забула всякі плетива. Я зайшла до ткацької кімнати і стала тертися об ноги Лорі. Вона безвольно опустила руку, погладила по голові та по спині, але думки її були далеко звідси, вона навіть не усвідомила, що коло неї стою я. Тоді я повернулася до вогнища і вляглася до Лорі спиною. В мені кипіли ненависть і лють. Бійтеся, бійтеся гніву розсердженого божества!

Замовкли птахи на деревах. Скотч Пітер затремтів і почав скиглити. Вуллі з Мак-Мурдоком походжали поряд, розпушивши хвости. Доркас ні на крок не відступала від своїх кошенят і дратівливо стукала їх лапкою, коли вони поривалися покинути її пухнастий бік. Галка сіла на гілку Відьомського Дуба, розпушилася і блискучим оком зиркала на землю. Небо затягнули важкі хмари. Стемніло того вечора як ніколи рано.

Горда, задоволена собою, я походжала по галявині, тримаючи хвіст трубою, і аж тремтіла вся від задоволення. Бо це зробила я — Баст-Ра, Велика Кішка, Володарка Небес… І це тільки початок. Повітря стало гарячим, важким і густим від провісників вивільнених мною заклять. Коли скінчиться чорна ніч, Лорі належатиме мені — і тільки мені.

Раптом похмурий напівморок сколихнувся від гучного дзенькання. Дзвоник під дубом задзеленькав так, що відголоски покотилися аж за далекий гірський перевал, що бовванів над Гленом, і коли дзвоник заспокоївся, вони ще довго літали над лісом.

Галка страшно, пронизливо зойкнула, зірвалася з дерева й, поквапно махаючи крилами, панічно полетіла геть. Пітер істерично загавкав, а потім став вити. І після того на галявині запала тиша, яку порушувало тільки тупотіння босих ніг Лорі, що бігла по стежці до дзвоника.

Мене, Баста-Ра, богиню, знову наповнили злі передчуття. Бо дзеленькання дзвона означало стороннє втручання. Мереживо, яке я виплітала, кудись щезло. І якщо це виявиться Рудобородий, то…

Я обережно визирнула із-за рогу. Лорі, оглядаючись, стояла під дубом, і я слідом за рештою чкурнула до неї. Пітер задзявкав, завищав, став гавкати і нападати на якийсь предмет, який лежав в ногах у Лорі. Ми теж поглянули туди — й побачили звичайний камінь, до якого був прив’язаний клаптик паперу з якимись карлючками.

Лорі опустилася навколішки і жадібно схопила папірець; з такою самою жадобою вона бігла до Відьомського Дуба. Розгорнувши записку, вона побачила карлючки, виведені на аркушику не першої свіжості. Через сутінки, що насувалися на землю, прочитати написане було важко, та Лорі не здавалася, і, розбираючи слово за словом, уголос читала цидулку.

«Дорога тьотя. Сходіть, будь ласка, у циганський табір і скажіть тим циганам, щоб перестали кривдити звірів. Вони били бідного ведмедя, який і так поранений. Якщо ви цього не зробите, ведмідь загине. Будь ласка, сходіть до табору. Щиро ваш, Джорді.

Р. S. Скаут-вовчик.

Р. Р. S. Той, що приносив вам жабку».

Лорі ще довго стояла навколішках, розгладжуючи клаптик паперу, вивчаючи його та знову й знову перечитуючи написане. Нарешті вона підвелася, перевела свій погляд на Глен, потім далі, туди, де простягалася долина, і я побачила, як її наповнює холодна рішучість.

Мій хвіст розпушився, шерсть стала дибки і, наелектризувавшись, аж потріскувала від завзяття. Забута магія? Чи, може, пробуджені демони зла, фальшиві нитки, що проникли в плетиво? Чи, може, річ у тому, що тканина Лорі дихала добротою, а моя — ненавистю?

— Ходімо, — покликала нас Лорі. — Ходімо всі за мною. Зараз буде вечеря, бо мені треба йти.

— Лорі! — занявчала я. — Не ходи! Нічого там не знайдеш, окрім страждань і смерті. Прокляття вже зіткане і напущене. Залишайся вдома. Все одно ти нічого не зміниш.

Якби це відбувалося у давнину, мої жриці усе зрозуміли б. Мої думки, мої накази самі проникли б їм у кров; вони б лише вклонилися й слухняно виконали мою волю.

— Ага, няв-няв, — передражнила Лорі. — Таліто, кішечко моя, ти співаєш, бо скоро вечеря? Ну то ходи скоріше, мені треба поспішати, на мене чекають.

Вуллі, який не визнавав у мені божества, але знав, що я розумію Лорі так, як йому і не снилося, запитав:

— Що сталося, Таліто? Не знаю, через що переполох, але мені це не подобається, присягаюся хутром і вусами.

Я пояснила, в чому річ, і коли я закінчила, Вуллі сказав:

— Кепські справи. Хвостом відчуваю, що це може погано скінчитися.

— Таліто, ти не можеш її зупинити? — запитав мене Мак-Мурдок.

— Ні.

— Так ти богиня, чи вже ні? — презирливо форкнув рудий котяра.

І тоді я мало не заплакала від люті та відчаю. Мене скинув з п’єдесталу звичайний рудий котисько, якого, опинись він у зовнішньому дворі храму Хуфу в Бубастісі, де я сиділа на золотому троні зі смарагдами, ніхто би навіть не погладив.

— Побачиш. Ви всі побачите, — це було все, що я могла сказати, і вони — Мак-Мурдок і Вуллі — лиш презирливо форкнули.

— Ми чекатимемо, поки Лорі повернеться, — заявив Вуллі.

— Авжеж, — озвався Мак-Мурдок. — Особисто я засяду на верхівці Відьомського Дерева. Я й у пітьмі знайду туди дорогу.

— Я залюбки побуду сам, — промовив Вуллі. — Чергуватиму на даху.

— А я піду по стежці і дійду до Великого Каменя, — сказала я. — 3 нього вся долина наче на долоні.

Лорі вийшла з мого храму. Вона була в чорній накидці із самотканої матерії. В руках її горів олійний ліхтар, і при його сяйві обличчя жінки здавалося білішим, а волосся — не таким рудим. Ми сиділи, зібравшись, ніби на віче, і вона нас побачила. Вили собаки. Прибіг їжак, розправив свої голки і сів, морщачи ніс. Ми, коти, поважно сиділи, обкрутивши хвости навкруг лап, і лиш бриніння вусів видавало наш тривожний стан.

— Не бійтеся, — сказала Лорі. — Усе гаразд. Лишайтеся тут. Я тільки зроблю одну справу — і повернуся. Не бійтеся, — повторила вона — і рушила по стежці.

Через важку хмару стало темно, як уночі. Жовте мерехтливе сяйво ліхтаря падало їй під ноги. Я беззвучно бігла за нею, добігла до Великого Каменя, де стежка повертала, вискочила на цей камінь і вмостилась на ньому. Сховавшись у пітьмі, я дивилась, як спускається по стежці жовтаве світло, поки воно зовсім не зникло з виду. У далекій низинці горіли вогні міста. Я лежала на камені — і тремтіла, і не тільки тому, що хвилювалася за Лорі, а ще й тому, що я наслала на Рудобородого неперевершене закляття. Що ж тепер буде далі? І що станеться з нами всіма, коли воно раптом упаде не на нього, а на Лорі? Що тоді?

Десь у гущавині дерев ухкала сова. Зненацька знявся вітер, захитав гіллям, зашелестів листям, і до мене долинули звуки музики з табору, голоси циганів. Я переплела нитки їхніх доль зі смертю Рудобородого.

Вітер ущух, і музики не стало чути. Прикликаючи до себе всю свою божественну міць, я зажадала, щоби Лорі повернулася назад. Я вся перетворилася на слух, намагаючись зачути звуки її кроків, але хай скільки я вслухалася, ніхто сюди не йшов.

Темрява стала непроглядною. На якусь мить мені здалося, що мій дух відділяється від тіла, яке тремтіло, лежачи на камені. Я більше не була Секмет-Баст-Ра, а ким я стала замість неї, я не знала. Я знала тільки те, що знов стаю заблукалим Ка, який був через вічну полуніч покинутий між Небом і Землею. І цей Ка охопила така невтримна жага чи то до міста внизу, чи то до якогось створіння, котре мешкало в ньому, що опиратися їй було марною справою. І якби той заблукалий дух утілився в якусь живу істоту, вона б негайно вибухнула сльозами страждання, котре заповнило б її до краю.

Невсипні дзеркала моїх очей вловили відблиск світла — на якусь коротку мить. Я знов була богинею Баст-Ра.

Спочатку це був слабенький проблиск світла у долині, де панувала непроникна темрява. Невдовзі цей проблиск перетворився на спалах, і за якусь часину пітьму озаряли помаранчеві язики вогню, такі самісінькі, як, буває, танцюють у каміні на вугіллі. Вони ледь пригасали, а потім розгорялися з новою силою. Ще мить — і вже на хмарах танцювали відблиски вогню.

Вогонь! Вогонь! Вогонь!..

Ген-ген удалині щось палахкотіло. Мені стало так страшно, що аж у шлунку захололо. Що віщував отой вогонь? І де зараз Лорі? Що це горить? Той прокльон, який я насилала сьогодні, мав обійтися без вогню. Я не просила свого батька Ра, який був богом Сонця й Повелителем Вогню, спалювати й спопеляти.

Сяйво набирало силу. Вогонь, вогонь! Горіння!.. Мій божественний зір неначе наяву побачив Лорі та Рудобородого, що зусібіч були оточені вогнем. Прокляття працювало геть не так, як я його замислила. Якась химерна нитка долі вплела сюди й Лорі.

Я лежала в темряві й уся тремтіла, а на хмарах, що пливли низько над землею, танцювали відблиски вогнистих спалахів.

24
Була вже майже дев’ята година вечора, коли містер Мак-Дьюї виконав свою обіцянку, яку давав трьом хлопчакам: подумав, чи варто завітати у циганський табір. І що більше він думав, то менше подобалась йому ця затія. Ендрю Мак-Дьюї був не з тих, хто пхає свого носа до чужого проса. Навіщо їхати, коли можна вранці закинути слівце констеблеві Мак-Кваррі та вже не повертатися до цієї теми.

Він накрив стіл на ніч кришкою, відвернув поворотний стілець — після чого його ніщо не відділяло від того місця на килимі, де вранці, вишикувавшись за ранжиром, стояли троє хлопців. Вони знову ожили в його уяві. Та найчіткіше в його пам’яті відкарбувався образ вимащеного землею, заплаканого Джорді Мак-Набба. Х’юї Стерлінг тицяв йому носовик, а хлопчик крізь сльози голосив: «Вони б’ють нещасного ведмедя, у нього ніс був у крові, він упав на землю і кричав». У його уяві знову ожила картина, породжена хлопчачою розповіддю, але тепер до неї домішалося щось іще.

Тепер він бачив не тільки ведмедя «з носом у крові», а ще й муки Лориного борсука, і вираз його стражденних очей, які довірливо дивилися на Лорі, а ще — мужність і шляхетність цього звіра.

Борсук спокійно та довірливо лежав у Лорі на руках, бо на нього чекало зцілення. Потім Мак-Дьюї подумав про ведмедя, уявив, як Лорі тримає його, і пригадав, які в неї ніжні і люблячі руки.

Зачинивши клініку, він попрямував у сусідній будинок, у якому мешкав, і зайшов до кімнати Мері-Pya. Місіс Мак-Кензі сиділа біля дівчинки, читала їй книжку, а та дивилася на неї померклими очима.

— Я зайшла до дівчинки, дивлюсь — вона не спить, — пояснила місіс Мак-Кензі. — От я й подумала: дай, почитаю, може, хоч так засне.

Мак-Дьюї знову уявив собі Лорі, й тепер вона тримала на руках його дочку. Він бачив, як дівчинка притискається їй до грудей, як зливаються, переплітаються їхні руді кучми; навіть уявив усмішку на обличчі Мері-Руа. І раптом на серце налягла така важкість, що здавалося, ще трохи, і воно вирветься з грудей.

— Добре, — промовив Мак-Дьюї. — Побудьте з нею. Мені ще треба проскочити в одне місце. — На порозі він зупинився і сказав: — Я буду в циганському таборі. В них там якісь проблеми — мені треба туди.

— Я нікуди не поспішаю, — заспокоїла його місіс Мак-Кензі. їй хотілося втішити Мак-Дьюї, підтримати його у цю скрутну хвилину. Жінці було шкода цього чоловіка.

У літню пору ніч у північних широтах настає пізно, але через важкі низькі хмари землю вже огорнув морок, і довелося увімкнути фари джипа. Теплий вітер, що вже з тиждень гуляв понад Лохом, неначе промовляв, що нарешті почнеться гроза, одна із тих нечастих гроз, які трапляються над цим нагір’ям, проте Мак-Дьюї, попри важку, гнітючу атмосферу, не вірив, що це станеться сьогодні.

Коли він доїхав до табору, вже зовсім споночіло. Циганські кибитки стояли на галявині підковою, і про присутність їхніх мешканців промовляли запах смаженої олії, часнику та їдкий сморід запущеного людського стійбища. Одні кибитки були дерев’яні, з погнутими пічними трубами, які стирчали з даху, інші — просто криті тентами.

Мак-Дьюї зменшив швидкість. У кінці підкови, край дороги, він помітив два менших фургони, поділених на вузькі клітки, і запам’ятав їхнє місцезнаходження. Світло фар вихопило з темряви кількох коней, що паслися на полі. Через шкіру тварин випиналися ребра, на боках та на крупі темніли якісь плями; можливо, це були рани.

Трохи далі стояли шатра, в яких могли поворожити, продати щось із виробів циганських промислів чи пригостити (звісно, теж за гроші) тістечками або солодощами вельми сумнівного походження. Шатра були освітлені гасовими пальниками, що випромінювали мерехтливе жовте світло і дуже чаділи. Трохи далі, просто на траві, була влаштована така собі алейка, позначена рядом увіткнутих у землю смолоскипів, а за нею стояли кілька рядів сидінь із відкидними спинками та поміст — звичайні дошки, покладені на ящики та бочки. Перед цією «естрадою» сиділо з десяток глядачів.

Мак-Дьюї почув сухе ляскання, схоже на пістолетний постріл, і кінське іржання. Він зупинив машину — і саме вчасно, щоби при світлі закопченого жовтого сяйва побачити кінський круп та високого цигана в чоботах, чорній сорочці та широкому чорному шкіряному поясі із заклепками. Ось циган змахнув рукою — і вдарив коня. Мак-Дьюї на хвильку замешкався, спостерігаючи за сценою «приборкання», тоді спинив машину біля входу в табір і вийшов. Він відчув, як у нього пітніють долоні, а під очима стає сиро, як легенько поколює шкіру, а в роті з’являється неприємний присмак ворожості.

Ендрю Мак-Дьюї ніколи не належав до тих людей, що прислухаються до внутрішнього голосу чи діють, пристосовуючись до обставин, та сьогодні він уперше в житті пошкодував, що не прихопив із собою ціпка, гарапника чи ще чогось важкого. Бо вже на підходах до циганського табору він відчув, ба навіть більше — був затоплений злобою, цинічністю, ворожістю, які витали над цим місцем.

При вході за ветхим столом сиділа «касирка» — стара страшна циганка у дранті та з чорним, засмальцьованим до блиску гаманцем, почепленим на бік. І там же висіла табличка: «Вхід 1 шилінг». Мак-Дьюї кинув на стіл купюру вартістю в десять шилінгів, стара карга запустила свою лапу в гаманець, витягла решту монетами по шилінгу та по шість пенсів, поквапно махнула в бік сцени і прорипіла:

— Давай, давай, вистава вже йде.

Мак-Дьюї, не торкаючись до решти на столі, гримнув:

— Агов, стара! Жени ще один шилінг. Зі мною цей фокус не пройде!

Стару відьму наче підмінили: вона розкрила рота, розрепетувалася і стала сипати прокльонами. З недоброї пітьми вигулькнув кремезний чорнявий циганюра, і Мак-Дьюї упізнав у ньому того самого типа в чоботах і шкіряному поясі з заклепками. Циган грався батогом з важким пужалном.

— Що ви тут робите? — крикнув циган. — Хочете пограбувати цю нещасну? Та ми бідні, як церковні миші.

Мак-Дьюї обернувся до чолов’яги і, ледь не встромивши руду бороду йому в лице, сказав:

— Цигане, знайди собі іншу касирку! Я дав їй десять шилінгів. Решту можеш полічити сам.

Циган мовчки подав старій знак, і та виклала шилінг, якого бракувало. Мак-Дьюї згріб гроші в кишеню і пройшов за мотузку. Циган з нагаєм пройшовся туди-сюди за кілька кроків від нього, зухвало вишкірився, потім засміявся і, погойдуючись, пішов геть.

Поблизу глядацьких місць стояв дерев’яний квадратний поміст, на якому сиділо троє музикантів — двоє чоловіків і жінка. Чоловіки грали на скрипці та акордеоні, а жінка притупувала й торохтіла бубном. Саме показували верховий номер: циганчата їздили на конях по колу смолоскипів. Мак-Дьюї трохи подивився на цей виступ і досадно сплюнув, уражений циганською безцеремонністю: все те, що показували циганчата, легко міг би повторити будь-який тутешній десятирічний хлопчак.

Ветеринар дочекався, поки вершник скінчить виступ і покине «арену». Знову почувши іржання коня, він зауважив, що циганський оркестр заграв на повну силу, намагаючись приглушити цей зойк, а циганка, яка трусила бубном, ще й закричала на додачу. Нікому не було жодного діла до Мак-Дьюї. Він непомітно прослизнув між рядами сидінь туди, куди не досягало світло смолоскипів, швидко перейшов галявину, рухаючись у темряві по пам’яті, й попрямував туди, де ще з дороги запримітив фургони з клітками.

Сморід від кліток разив наповал. Із темряви доносилося шерехтіння, стогони, скигління… Хтось ридав жіночим голосом, але хто? Мак-Дьюї прислухався, уражено зітхнув, витяг запальничку, запалив, прикриваючи вогник долонею…

— Лорі!..

— Ендрю!..

Він був настільки ошелешений, зустрівши її тут, у циганському таборі, що навіть не звернув уваги, що вона вперше назвала його не «містер Мак-Дьюї», а «Ендрю». Ветеринар помітив її не одразу, бо на жінці був чорний балахон з капюшоном, який приховував її вогнисте волосся. Крім того, вона стояла навколішках перед кліткою, яку сама ж і відчинила. На руках у Лорі сиділа суха, наче мумія, напівжива мавпа. Вона смоктала її палець — і тихо підвивала.

— Лорі, заклинаю, тільки не шуміть…

Він не питав, як вона тут опинилась і чому стоїть навколішки перед кліткою в цьому страхітному місці. Лорі тут — і цього досить. Все інше лікаря Мак-Дьюї не цікавило.

Обережно прикриваючи рукою від стороннього ока вогонь запальнички, Мак-Дьюї став обходити клітки. Усе, що було всередині, або лежало покотом, насилу дихаючи, або сиділо, жалюгідно скулившись у кутку. Серед звірів були горностай, двійко лисиць, білка, а також чи то польовий кіт, чи то соснова куниця. Розкуйовджений орел сидів, забившись у куток клітки, і годі було розпізнати в цій купі пір’я гордого птаха. В сусідній з ним клітці було троє мавп, ще жалюгідніших, ніж та, яку тримала Лорі. В іншій клітці, розпластавшись, лежав заєць-русак, і з його пози та смороду Мак-Дьюї зрозумів, що до тварини кілька днів ніхто не заглядав і заєць просто врізав дуба.

Мак-Дьюї загасив вогонь. Коли його очі призвичаїлися до темряви, яку майже не розсіювано світло дальніх смолоскипів, він повернувся до жінки, котра зіщулено сиділа на землі.

Тепер він розібрав її бліде обличчя і вологі очі.

— Ендрю — що це? — прошепотіла Лорі. — Вони ж помирають…

— Недоїдання, — коротко пояснив Мак-Дьюї. Він сягнув рукою до кишені, яка ніколи не була порожньою, видобув з неї морквину і простягнув її мавпі, яка сиділа на руках у Лорі. Тварина схопила морквину і жадібно з’їла, і поки вона її гризла, з її очей лилися сльози радості. З-за ґраток понад ними благально висунулися три пари худезних чорних рук. Мак-Дьюї віддав усі свої запаси — все до останнього кусника.

З іншого боку галявини долинув вибух музики, галас та оплески.

— Ходімо, — промовив Мак-Дьюї і допоміг Лорі піднятися. — Робити нам тут більше нічого.

— Що робити з нею? — прошепотіла вона.

Мавпа, пригорнувшись до Лорі, двома руками обіймала її за шию.

— Посади її назад. — Він м’яко відірвав тварину від Лорі, посадовив її у клітку, але вона несамовито запищала. — Коли я з ними розберуся, цього більше не буде. Ходімо.

І вони пішли через недобру ніч, міцно тулячись одне до одного. Саме повітря в цьому таборі було напоєне жорстокістю та звірством. Мак-Дьюї дякував долі, що ця жінка опинилася поруч у таку мить, і як цілющі ліки вдихав пахощі її волосся та шкіри.

Намагаючись триматися в тіні, вони тихо попрямували до глядацьких місць. Музиканти зійшли з помосту, але далеко від нього не відходили. Потім з’явилося четверо чоловіків, яких очолював огрядний смаглявий циган у кітелі з аксельбантами й поношеному кепі. Вони витягли на освітлений п’ятачок клітку завбільшки із собачу буду. Знову з’явився вишкірений тип у шкіряному поясі, і коли пролунали перші музичні акорди, він представив публіці товстуна в кітелі: найзнаменитіший у світі приборкувач диких тварин, незрівнянний Дарвас Ургчин. Двері клітки відчинилися — і під світло смолоскипів за ланцюг був витягнутий невеличкий чорний ведмідь.

— Ведмідь! — ахнула Лорі. — Той нещасний ведмедик, про якого він мені писав…

— Хто писав? — не второпав Мак-Дьюї.

— Хтось підкинув мені записку з підписом «Джорді», — пояснила Лорі. — А ще раніше він приносив мені жабу.

— Ага! — вигукнув. — От чортеня.

Тепер йому стало зрозуміло, як Лорі опинилася тут.

— Що ж вони тепер з ним зроблять? — прошепотіла Лорі.

— Почекаємо — побачимо.

Гладкий приборкувач, котрий був явно напідпитку, тримав ведмедя так, щоб лівий бік його був схований від поглядів ріденької публіки, проте досвідчене око Мак-Дьюї швидко визначило відкриту страшну рану на задній лапі. Не міг він не помітити і того, що звір болісно припадав на ногу, коли його тягли за ланцюг по помосту.

А ще він побачив засохлу шкірку на чутливому носі тварини, що, мабуть, тільки-но почав заживати після останнього знущання. І Ендрю Мак-Дьюї, чоловік загалом звиклий до звіриних недуг, каліцтв і крові, вирішив, що коли з нещасного ведмежого носа скапне ще бодай крапля крові, він цього не терпітиме.

— Ендрю, Ендрю, — прошепотіла Лорі, яку бив дрож, і тільки щільніше притиснулася до нього, міцно схопила його руку.

Музиканти заграли чардаш, а п’яний гладкий дресирувальник смикнув за ланцюг, примушуючи ведмедя підвестися на задні лапи. Над твариною височів здоровило у чорному поясі і з нагайкою, він весь час підштовхував ведмедя і гамселив його пужалном.

Дресирувальник почав кричати «Гей!.. Гоп!», смикати за ланцюг і змушувати тварину танцювати. Ведмідь, котрий і на чотирьох ногах ледь стояв, на двох і зовсім не тримався і постійно падав на передні лапи.

У переляканих очицях відбивалось мерехтіння смолоскипів, а коли він, злякано зіщулившись, роззявив пащу, в ній замість зубів були обламані пеньки. Такий ведмідь не міг би вкусити навіть дитини.

Тремтячи від обурення, Мак-Дьюї стояв і дивився. Назрівала розв’язка, але якою вона буде і куди заведе, він ще не знав. У чому він був певен, так це в тому, що дивиться на страждання тварини не своїми очима, а очима Лорі, в яких застигли дитячі сльози. Попри страшенну худорлявість ведмедя, його ноги були мішкуваті та безформні, як штани циркового клоуна, і в голові Мак-Дьюї промайнула думка, що, мабуть, він ще у житті не бачив картини, сумнішої за цю…

А потім розігралася жахлива сцена!

Коли нещасний звір звалився знову і знову був піднятий на задні лапи ривком ланцюга, циган з розмаху зацідив ведмедеві по носу свинцевим пужалном, і з носа тварини бризнуло щось чорне; принаймні, при миготливому сяйві смолоскипів воно видавалося чорним.

Мак-Дьюї почув, як настрахано скрикнула Лорі. Він не пригадував, як вивільнився від її рук, як дійшов до помосту, зате чудово пам’ятав і те, з якою силою зацідив у пику здоровилу, і задоволення, яке отримав від цього. Якби удар влучив у скроню, той, мабуть, упав би замертво. Циган з розплющеним носом завалився горілиць на поміст.

Знешкодивши бурмила, Мак-Дьюї вихопив у нього з рук важкий батіг, обернувся до «приборкувача», огрів його по гладких сідницях і гаркнув громовим голосом:

— Ану танцюй, кабан вгодований! Танцюй, кому кажу!..

Глядацькі лави пожвавішали, хтось крикнув: «Браво! Молодець! Сам напросився!». Хтось інший обережно зауважив: «Треба робити звідси ноги!». Глядачі потяглися до виходу, а з іншого краю табору почулися крики; до місця пригоди скакало з дюжину вершників. Циган із поясом досі лежав повержений та все обмацував руками свою заюшену мармизу. П’яний «приборкувач» кинувся навтьоки. Ведмідь валявся розпластаний долічерева і все намагався лизнути понівечений ніс.

Підійшли цигани, і Мак-Дьюї піднявся на поміст.

— Хто тут за старшого? — крикнув він. — Я заберу його з собою до відділку, йому буде висунуте звинувачення.

Видовище розпластаного здоровила й холоднокровна лють рудого бороданя, який виліз на поміст, умить позбавили циганів наступального запалу, ба навіть дещо спантеличили, а один з них, почувши запитання Мак-Дьюї, відповів:

— Барон Таргу там, у своєму фургоні. Якщо він тобі потрібен — іди туди.

Мак-Дьюї крикнув глядачам, які ще залишались на місцях:

— Розходьтеся по домівках! На сьогодні вистава закінчена.

Потім він підійшов до Лорі, яка опустилась навколішки біля ведмедя, поклавши його голову собі на коліна, та все прикладала носовик йому до носа, намагаючись спинити кровотечу. Схилившись до неї, Мак-Дьюї сказав:

— Лорі, повертайся додому. Вистави вже не буде. Зате може виникнути якась… якась сутичка. Дуже тебе прошу, повертайся додому.

Лорі підвелася і стала поряд, жодним порухом не виказуючи бажання покидати свого супутника.

— Де цей Таргу? — звернувся до циганів Мак-Дьюї. — Мені він потрібен негайно.

Той циган, що говорив, кивком показав на кибитки.

— Таргу там… якщо не боїшся, то можеш піти.

Мак-Дьюї повернув батіг пужалном догори.

— Ану розійшлися! — гаркнув він і ступив наперед. Цигани трохи посунулися, утворивши вузенький прохід, через який не можна було пройти, не зачепившись плечима. Лорі невідступно йшла за ним. Коли вони пройшли, цигани знову зімкнулися і тісним гуртом рушили слідом за ними.

Охоплений праведним гнівом, Мак-Дьюї геть утратив будь-яку пильність. Ці брудні волоцюги так його розлютили, що він був ладен сам-один виступити проти цілого табору. Його уява вже живописала цього таємничого барона Таргу у вигляді дванадцятифутового велета, і він би з радістю розправився з ним так само, як із тим здорованем біля помосту.

Але справжній Таргу виявився зовсім іншим: маленький, худенький, із червоною обвітреною мармизою та поросячими очима. Він був одягнутий у звичайні штани, сорочку без коміра та жилетку без ґудзиків, а на голові сидів звичайний котелок. Його єдиною прикметою було велике золоте кільце-сережка у лівому вусі. Він ступав неквапною ходою в супроводі всього циганського наброду: чоловіки, жінки та циганчата, які замикали процесію.

— Ти — Таргу, ватажок цієї банди? — запитав Мак-Дьюї.

Голосом сухим і напрочуд тоненьким опецьок у котелку відповів:

— Так, я Таргу. Ти мене шукав? З якого це дива ти кидаєшся на моїх людей, лупцюєш батогом мого приборкувача Ургчина? Що ви тут загубили — ти і ця руда відьма, що наводить вроки на наших дітей?

Поки він говорив, циганська братія обступила їх зусібіч і стала звужувати коло. Мак-Дьюї вмить зрозумів свою помилку. Невинна зовнішність опецька в котелку, як дві краплі води схожого на звичайнісінького аргайльського фермера в недільному вбранні, притупила його пильність. Було ясно як день, що від цієї миті і він сам, і його супутниця відрізані від свого світу, де панували закон і розум, і за одну коротку мить перенеслися назад на шість або й усі сім століть назад; такі собі зіваки доби середньовіччя, що волею випадку потрапили до небезпечного, одержимого забобонами циганського світу.

Та відступати не було куди, і Мак-Дьюї, войовничо виставивши наперед кущисту бороду, сказав:

— Таргу, ти підеш зі мною в поліцейський відділок, і я заявлю на тебе за жорстоке ставлення до…

Чи дав би сам циганський ватажок добро на вбивство двох зайд, цього не скаже ніхто, але тієї ж миті з-за натовпу долинув дикий зойк; хтось кричав якесь слово незнайомою мовою. Потім крик повторився. Цигани в юрбі посунулися, утворивши прохід, і в ньому з’явився чолов’яга в чоботах, із чорним поясом та роз’юшеним носом. Його лице перетворилося на закривавлену маску, а в руках брязкав шмат металевого ланцюга. Розмахуючи ним, побитий циган кинувся до Мак-Дьюї, збираючись розчерепити йому голову.

Від першого удару їх урятувало те, що натовп був надто щільний: циган схибив, і ланцюг опустився на плечі когось із його одноплемінників, та так, що збив його з ніг. Водночас, це стало сигналом до дії; напруга, що накопичувалася в циганському натовпі, розрядилася загальним вибухом: у юрмі замелькали кийки, ножі, і вже за мить Мак-Дьюї люто бився, захищаючи себе та Лорі.

Ревучи, наче бик, однією рукою тримаючи Лорі, а в другій стискаючи важкий батіг, він уже майже розчистив прохід для себе і для неї, коли раптом вируюча юрба відірвала від нього Лорі. Хтось влучив йому в голову чимось важким, і Мак-Дьюї захитався від удару. Він уперся спиною у стінку фургона, а коли батіг зламався, Мак-Дьюї вихопив у одного з нападників металевий прут і став вимахувати ним наліво й направо. Він розумів, що буде повержений з хвилини на хвилину: юрма жадала крові, вона змикалась навколо нього, мов зграя псів навколо звіра, загнаного в кут. Вона насідала на нього спереду, зліва, справа і навіть зверху: якесь циганча видерлось на полотняний дах фургона і гамселило палицею просто по голові, а інше штрикало у ноги з-під фургона.

Зацькований Мак-Дьюї ледве дихав, у грудях нестерпно пекло. Сили покидали його тіло, в очах почало тьмяніти… І раптом, перекриваючи несамовиті крики, ревище та посвист войовничих нападників, пролунав крик — несамовитий, дикий і зловісний:

— Мак-Дьюї!.. Мак-Дьюї!..

Кричала Лорі. Якимось дивом вона вирвалася із циганських лап, зірвала з найближчого фургона просочений гасом запалений смолоскип і кинулася з ним у гущу битви. Натиск на Мак-Дьюї помітно послабшав.

Полум’я смолоскипа освітлювало її балахон, що пошматованим лахміттям звисав із жіночих плечей, та мідяно-руде розпущене волосся, яке ореолом обрамляло її обличчя. А в очах світився такий вираз, який Мак-Дьюї пам’ятатиме до смерті. Викривлені губи, жагучий погляд — ну чисто тобі сп’янена битвою давня королева кельтів, яка торує шлях до свого взятого в облогу короля.

— Мак-Дьюї!.. Мак-Дьюї! — волала Лорі, вимахуючи смолоскипом та розсипаючи довкола гасові іскри. Вона пробивалася туди, де, ледве тримаючись на ногах, стояв її знеможений обранець. Прорвавши циганську облогу, Лорі взяла Мак-Дьюї за пояс і допомогла йому трохи випростатися, не забуваючи і про оборону. Та от цигани знову збилися в коло і стали підступати ближче, ближче…

— Мак-Дьюї!.. — знову вигукнула жінка. — А це їм — за тебе! — крикнула вона — і піднесла смолоскип до брезентової стінки фургона.

Коротка мить — і оранжеве полум’я поповзло по фургону, з легкістю пожираючи тканину і дерев’яні обручі: суха матерія займалась наче трут, вивергаючи цілі снопи іскор. Від цих іскор загорівся наступний фургон, потім зайнявся ще один…

Битва закінчилася. У паніці, яка зчинилася з пожежею, про чужинців і думати забули. Цигани з криками та лайкою викочували з кола охоплені полум’ям фургони, викидали з них різний скарб, рятуючи його від вогню, а кілька чоловік схопили відра й побігли до річки.

Ховаючись за фургонами, Мак-Дьюї та Лорі дійшли до кліток. Знеможений битвою чоловік важко припав на коліна, і його супутниця теж опустилася біля нього.

— Ендрю! — крикнула Лорі. — Ти живий?

Сама вона була з ніг до голови перемащена сажею, а на щоці темнів синець.

— Цілий, — важко відповів Мак-Дьюї, — просто виснажений.

Від сильного удару по маківці у голові йому так гуділо, немов туди влетів бджолиний рій. Ноги, руки — та й тіло — увесь він був укритий саднами та синцями, але якихось серйозних пошкоджень, слава Богу, він не зазнав.

— Лорі, дякую тобі. Якби не ти, мене б уже не було.

Лорі не бачила крові, що заливала голову Мак-Дьюї, бо дивилася не туди. Її очі, в яких ще залишався вираз дикої войовниці, глибоко вдивлялися в очі Мак-Дьюї.

— Ендрю! — раптом вигукнула вона. І знову: — Ендрю!

Лорі притягнула до себе обличчя лікаря і вп’ялася губами в його губи. Поцілувавши Мак-Дьюї, вона рвучко схопилася на ноги, розвернулася і, наче прудконоге оленя, кинулася до Глену.

— Лорі!.. Лорі!.. — загукав він навздогін. — Лорі, чуєш!.. Повернися!

Але вона втекла, і Мак-Дьюї, що стояв накарачках та трусив головою, відганяючи від себе відчуття нудоти, залишився один. Жовтогаряче сяяння і тріск вогню за спиною помалу слабшали — цигани перемагали пожежу. Я ще живий, подумав Мак-Дьюї, чи, може, вже помер? А може, це все тільки сон? Аж от нарешті самовладання повернулося до нього, у голові трохи просвітліло, він дурнувато осміхнувся і впівголоса промовив:

— Пора звідси вшиватися.

Та перш ніж покинути поле бою, Мак-Дьюї мав зробити ще дещо. Звірі в клітках, до смерті перелякані пожежею, заходилися гавкотом, скиглили, пищали та шуміли на всі лади. Лікар же, переходячи від клітки до клітки, витягував дверні засувки, навстіж розчиняв двері, і звірі кидались на волю, розсипаючись хто куди. Якщо ці звірі й пропадуть, то пропадуть принаймні вільними. І тільки відчинивши всі клітки, Мак-Дьюї, непевно похитуючись, побрів до свого джипа.

У кінці вигону, на дерев’яному помості, з якого й почалося це трагічне дійство, він натрапив на чорну купку. Це був той самий ведмідь, але мертвий. Мак-Дьюї мельком зиркнув на груду ведмежого хутра, і в голові його майнула думка, як побиватиметься Джорді, дізнавшись, що його ведмідь заснув останнім сном. Подумав він і про те, що сльози, пролиті чуйним хлопчиною над нещасним звіром і його жалюгідним становищем, по суті свій, гарні сльози. Згадав, що й Лорі, покидаючи поле битви, теж мала проминати цей поміст, а отже, вона неодмінно спинялася тут, щоб оплакати смерть бідолашного звіра. Пошкодувавши, що сам він не може заплакати, Мак-Дьюї розвернувся, підійшов до джипа і всівся за кермо.

Проїхавши з милю, він пригальмував біля річки, ополоснув лице і змочив синці. Змиваючи засохлу кров із голови, Мак-Дьюї з полегшенням зауважив, що рана на маківці не така вже серйозна, як могло би здатися. Умившись, він стомлено повернувся у джип і знову рушив у напрямку міста.

Коли Мак-Дьюї під’їжджав до горбатого моста, йому поморгала фарами якась машина, що рухалася назустріч, і він, придивившись пильніше, помітив на ній ще один вогник — на даху, — який недвозначно показував, що цей автомобіль — поліцейський. Лікар з’їхав на узбіччя і пригальмував, зустрічний автомобіль зупинився теж, і з нього, вимахуючи ліхтариком, вийшов констебль Мак-Кваррі та підбіг до Мак-Дьюї.

— Ага, дуже добре, — промовив він, побачивши ветеринара. — Ви нам і потрібні, сер!

— Пожежу вже загасили, — сказав Мак-Дьюї. — Але я хочу заявити на чоловіка, якого називають бароном Таргу, і ще — на гладуна, що зве себе ведмежим приборкувачем, — за жорстоке, нелюдське ставлення до тварин…

— Так-так, — поквапно промовив констебль, — іншим разом — неодмінно. Але ми маємо до вас термінове доручення. Нам наказано знайти вас і привезти додому.

— Он як! — спохватився Мак-Дьюї, відчуваючи, як тепер його серце мертвою хваткою стискає зовсім інший страх, стискає так, неначе хоче зовсім розчавити.

Ніяково переминаючись, констебль опустив очі.

— Сер, вас чекають удома, ви повинні повернутися туди якнайшвидше. Лікар Стрейсей дав команду знайти вас і негайно доправити до дочки.

— Ах! — скрикнув Мак-Дьюї і звернувся із запитанням, яке потребувало від нього ще більшої мужності, ніж він уже встиг проявити цієї шаленої ночі. — Дівчинка жива?

Констебль звів очі на ветеринара.

— Жива, сер! Але лікар Стрейсей сказав, щоб ми знайшли вас…

— Тоді їдьмо! — заквапився Мак-Дьюї. — їдьмо вже — і Богом заклинаю, швидше!

Поліцейський автомобіль заревів і рвонув уперед. Мак-Дьюї поїхав слідом, зосередивши всі свої душевні сили, які ще залишалися в ньому, на червоному оці стоп-сигналу. Отой червоний вогник вів його назустріч неминучості.

25
Ай, що ж я наробила?! Невже я удавала з себе божество, яким давно вже перестала бути? Невже всі колишні боги омертвіли, чарів немає і більше не буде, а Сехмет-Баст-Ра — просто сон? А я — проста собі Таліта, приблудна кішка, яку знайшла у лісі рудокоса ткаля, що живе самотою та виходжує дрібну звірину, яка заслабла або втрапила в халепу?

І хто ж така Таліта, звідки взагалі я взялася? В якому світі мала жити?

Оте наслання, яке я так ретельно готувала, скінчилося пшиком. Пожежа в долині загасла, та збігло ще чимало часу, перш ніж Лорі, повертаючись додому, пройшла повз камінь, де я вартувала. Вона ішла, не дуже роззираючись довкола, і при сяйві її ліхтаря я добре побачила, що одяг на ній роздертий, поплямлений кров’ю та присмалений вогнем, а щоки аж блищать від сліз.

Коли вона пройшла повз мене, я зіскочила з каменя і, нечутно ступаючи слід у слід, ішла за нею аж до самої галявини. Всі решта мовчали, немов зачаровані. Пітер, замість того щоб гавкати, плазував на череві, підвивав і скиглив. Вуллі з Мак-Мурдоком спустилися на землю, але були злі, як чорти. Зачувши мою присутність, вони сичали доти, доки я не виринула з пітьми і вони врешті-решт роздивилися, хто ж стоїть перед ними.

— Що сталося? — поцікавився Вуллі. — Лорі десь поранилася? Вона вся у крові, хіба не так?

Мак-Мурдок, який хоч і не вірив у моє божественне походження, та все ж підозрював, що я не просто якась там Таліта, гаркнув:

— Без тебе тут не обійшлося, правда ж? Дівчинко моя, останнім часом ти поводилася дуже підозріло. Дивись мені, побачу, що ти знову берешся за свої старі штучки, єгипетські чи ще якісь, я займуся тобою особисто.

Відповідати на таке було б нижче моєї гідності, тож я просто забігла в будинок.

Лорі сиділа на ослоні біля вогнища, така, як і була — розтріпана, закопчена, у кривавих плямах на одязі — та ридала. Вона сиділа, затуливши обличчя руками, і ридала, беззвучно та безупинно. Я залюбки її утішила б, але як!? Я підбігла до неї, звелася на задні лапи і передньою лапкою легесенько торкнулася руки, яка затуляла обличчя.

Помітивши мою присутність, вона взяла мене на руки. Цікаво, чи плакала коли-небудь жінка так, як-от зараз плакала Лорі? Вона не ридала, не квилила — вона мовчала, а теплі сльози самі текли з її очей.

Раптом, притиснувши мене до себе, так що її щока була біля моєї щоки, вона сказала:

— Таліто! Таліто!.. Що мені робити? Що тепер буде?..

О, якби вона просто молилася Сехмет-Баст-Ра, Повелительці Септ і зірки Сотіс, плодючій Ісіс, цнотливій Артеміді, всім тим, у кого я втілювалася, я б спорожнила небеса, щоб розділити її горе, я б ублагала свого батька Ра осушити її сльози — і благословення Неба та Землі неминуче зійшло б на цю жінку…

Проплакавши ще трохи, вона зсадила мене на долівку, зняла поплямлену брудом та кров’ю одежу, вмилася і заспокоїлася остаточно. А потім з Лорі стало коїтися щось дивне: вона зняла з каміна каганець, підійшла до дзеркала і довго та збентежено вивчала своє відображення, неначе бачила його вперше у житті.

Вона кілька разів провела пальцем по синцю на щоці, неначе пестила його, потім довго зазирала у вологі від сліз очі власного відображення, обмацувала волосся, губи, немов хотіла пересвідчитися, що вони — її власні. І врешті-решт, вона заговорила з ним, як перед тим говорила зі мною:

— Хто я тепер? Що сталося з колишньою Лорі? Що мені робити? Що?

Намилувавшись собою досхочу, Лорі стала лаштуватися до сну, і я, як завжди в таких випадках, пішла собі до вогнища.

Але, пройшовши половину сходинок, що вели нагору, де була її спальня, Лорі раптом гукнула:

— Таліто! Таліто! Кицю, будь сьогодні коло мене…

Дотепер мене ще жодного разу не пускали нагору.

Я підбігла до східців і нявкнула: чи, бува, мені це не почулося?

— Так, кицю, так, — кивнула Лорі. — Ходи сюди. Не хочу залишатися сама.

Від щастя я занявчала, побігла по сходах, плигнула їй на руки, замуркала, і Лорі потерлася щокою об мій бік.

У скромній побіленій кімнатці стояли ліжко, стілець, комод для білизни і лампа біля ліжка. Тримаючи мене на руках, Лорі довго вдивлялася мені у вічі, проглядаючи мене наскрізь. Плакати вона вже перестала.

— Таліто, — попросила вона, — поясни мені одну річ. Колись ти уже помирала. Із чим це можна порівняти? Як воно там — тихо, спокійно?

Чесно кажучи, я так і не зрозуміла її запитання. Я вже тисячу разів покидала цей світ, і ще тисячу разів його покину, і щоразу мій Ка плистиме на човні по Річці Темряви, що протікає через вічність, поміж Небом і Землею.

Потім вона відпустила мене, і я згорнулася в клубок на ліжку в неї в ногах.

Задуваючи лампу, Лорі сказала:

— Кицю, дякую тобі, що залишилася зі мною. Приємних тобі снів.

А потім, у темряві, я раптом зачула отой найчарівніший запах. Зачула — і одразу загубила. Що це запахло? Мені був знайомий отой аромат, але звідки? Коли, в яку епоху я з ним познайомилася? У якому житті? Чому він нагадав мені ті миті, коли я починала муркати від щастя? Невже це просто спогад про фіміам, що курився у храмах, чи якусь дикорослу траву, що росла у лісах, де мені колись доводилося полювати?

Я задерла голову — і нюхнула повітря. І знову зачула сліди цього запаху, перш ніж вони остаточно розвіялись. І дивна річ: той аромат розбудив у моїй пам’яті цілий вир давніх спогадів та колишніх бажань! У пітьмі було чути сонне дихання Лорі, та ще, здається, десь витав під стелею мій Ка. Якщо я тепер його упіймаю, то вже довіку не пускатиму від себе…

І вже коли мене огортала дрімота, крізь ніч, мій ніс ізнову вловив цей невимовний запах. Сьогодні, тут, у цій кімнаті, мені мало снитися тільки приємне, і я з радістю поспішила назустріч майбутнім сновидінням.

Та перш ніж заснути, я встигла сказати собі, що тепер, коли я стала вхожою до горішньої кімнати, потрібно неодмінно з’ясувати, звідки ж таки долинає цей чудовий, ні з чим незрівнянний аромат.

26
Коли містер Мак-Дьюї повернувся додому, в усіх кімнатах горіло світло, а біля розчинених навстіж вхідних дверей стояла й чекала на нього місіс Мак-Кензі.

— Ой, як добре, що ви прийшли, — сказала хатня робітниця. — Я послала по лікаря Стрейсея. Знаєте, ми трохи почитали перед сном, а потім я стала її укладати, дивлюся — а дівчинці зовсім зле… Очі запали так, що я вже…

— Так, так, — нетерпляче кивнув Мак-Дьюї. — Ви все зробили правильно.

Влетівши до будинку, він одразу рушив до дитячої і знайшов там містера Стрейсея. Старий лікар сидів біля Мері-Pya і не зводив з дівчинки занепокоєного погляду. І раптом, чомусь саме цієї критичної миті, Мак-Дьюї зауважив, яке прекрасне і співчутливе у нього обличчя.

Побачивши ветеринара, Стрейсей сказав:

— Ага, вони таки знайшли вас. От і добре.

— Лікарю, вона помирає? — запитав Мак-Дьюї.

Стрейсей посумнішав, хвилинку подумав — і відповів:

— Дівчинка втратила бажання жити. Вона перестала боротися за життя. І якщо не дати справі зворотного ходу, то…

— Лікарю, скільки ще часу? — перебив його Мак-Дьюї.

Він уже був готовий почути найгірше — мовляв, як горювати, то вже горювати! — проте Стрейсей лише знизав плечима і відповів:

— Важко сказати.

І пояснив, що це може статися й завтра, і за кілька днів, а може, й взагалі не станеться, адже коли ще тліє дух життя, то лишається надія.

— Загалом у дитини висока здатність до опору, але їй майже вдалося її пригасити. Життя в ній зараз ледве тліє.

Мак-Дьюї мовчки кивнув, наблизився до дитячого ліжка і подивився на Мері-Pya. Він зауважив і синюшний відтінок її шкіри, і тьмяність її погляду, і майже не помітне здіймання ковдри на дитячих грудях.

— Послухай, чоловіче, — раптом вибухнув лікар, от-от готовий розізлитись на Мак-Дьюї, — не стій як стовп, зроби бодай що-небудь! Пробуди в ній якийсь інтерес, поверни їй любов до життя! Батько ти їй чи не батько! Батько повинен знати, чим дихає його дитина! Ти ж її любиш, а вона любить тебе. Прокинься, чуєш! Її життя висить на волосинці. Ну не може такого бути, щоб ти нічого не придумав, бодай якогось способу повернути її до життя…

Перш ніж відповісти, Мак-Дьюї пильно подивився на містера Стрейсея важким поглядом, а коли він заговорив, лікар злякався, чи не з’їхав ветеринар з глузду, бо те, що він почув, не лізло ні в тин ні в ворота.

— Еге, — сумовито мовив Мак-Дьюї. — Якщо мені вдасться оживити мертву кішку і повернути її Мері-Руа, тоді вона знову зможе усміхатися і схоче жити.

— Не розумію, — зізнався містер Стрейсей.

— Медицина… — почав був Мак-Дьюї, але лікар Стрейсей захитав головою. Він тільки зараз зауважив потріпану зовнішність ветеринара, роздертий піджак, пошматований рукав та синці на обличчі.

— Чоловіче! — вигукнув Стрейсей. — Невже в таку годину ти з кимось чубився в шинку? Коли медицина безсила, єдине, до чого залишається взивати, — це Вища Сила.

Мак-Дьюї обернувся до лікаря, набрав могутніми грудьми якнайбільше повітря, побагровіючи од важко стримуваної люті, і раптом, не звертаючи уваги на присутніх, закричав:

— Ви! Ви! Ви! Як ви можете вірити в Бога, який спокійно бачить наші страждання, несправедливість і біди, що спіткають людей зо дня в день? Скажіть, навіщо Богові життя цієї дівчинки, котра для мене — все? — Після цієї гнівної тиради у кімнаті запала мертва тиша. Та Мак-Дьюї ще не скінчив. — Я став би навколішки і повзав по землі, благаючи життя для доньки, якби сподівався, що на світі є хоч якесь милосердя, справедливість чи якась осмисленість! — крикнув він, спопеляючи поглядом лікаря.

Йому ніхто не відповів, а він, оточений мовчанкою, раптом щось пригадав. У пам’яті ветеринара ворухнувся спогад про вечірню пригоду, коли здавалося, що втрачено все — і вже саме його життя висіло на волосинці. «Мак-Дьюї! Мак-Дьюї!» — почув він знову бойовий клич — і силою підняв себе з безодні відчаю.

— Ага, заждіть, — промовив він. — Що я собі думаю… Якщо вона дотягне до завтра, то втрачено ще не все…

Лікар Стретсей зітхнув і взяв свій саквояж.

— Надія залишається завжди. Я зайду завтра вранці, — сказав він і вийшов з дому.

Мак-Дьюї стояв посеред кімнати і губився в думках. Була Лорі… Не безумна, а звичайна Лорі, та сама Лорі, що здатна битися з усім диявольським запалом, на який спроможні жінки-шотландки, які б’ються пліч-о-пліч зі своїми чоловіками. Мабуть, їй до снаги відвернути Мері-Pya від могили, а отже, і його. До Мак-Дьюї знову поверталася сила духу, душа його співала ім’я Лорі. Так, завтра вранці він поїде до неї…

Лікар Стрейсей пришов наступного ранку, оглянув дівчинку, зробив висновок, що за ніч мало що змінилося, і пішов. Містер Мак-Дьюї залишив у клініці замість себе Віллі Беннока, з дівчинкою зоставив місіс Мак-Кензі, сказав їй, що, коли і як робити, тоді сів у свій джип і поїхав.

Ту ніч Мак-Дьюї навіть не склепив повік, провівши її біля хворої дочки. Він сидів на краєчку ліжка сплячої дівчинки, тримав її за руку, гладив по чолу, коли вона ворушилася уві сні, намагався передати їй свою любов і вже здавався самому собі чимось на кшталт акумулятора ласки, який передає життєдайний заряд від одного тіла до іншого. Всю ніч він провів на ногах, а коли за вікном засірів світанок і хвора дівчинка зустріла новий день, він став збиратися в дорогу. Щось підказувало йому, що тільки Лорі у змозі зарадити його лиху, і вона неодмінно це зробить.

Дорога до підніжжя Глену пролягала через учорашнє поле бою, і коли Мак-Дьюї проїжджав повз нього, то спершу не повірив своїм очам. Прим’ята трава, сліди від коліс, жменька попелу та обгорілого дерева і брезенту — оце й усе, що залишилося від циганського стійбища. Під покривом ночі цигани зібрали всі свої пожитки і покинули галявину, прихопивши з собою навіть згорілі фургони. Від туші мертвого ведмедя не залишилося і сліду. Що стосується іншої звірини, яку Мак-Дьюї випустив із кліток, то він був певен, що вся вона чкурнула в гори. І раптом ветеринар усміхнувся, уявивши таку картину: мавпи знаходять кам’яний будиночок у лісі, дзеленькають у Дзвоник Милосердя, і їм назустріч виходить Лорі, завжди готова прийти на допомогу заблукалим дітям далеких-далеких джунглів.

Та от він згадав про мету своєї поїздки — і рушив далі. Він під’їхав до того місця, де починався Глен-Шайра, спинив машину і вже пішки поспішив знайомою стежиною, що вела до помешкання Лорі.

Мак-Дьюї поспішав, і коли він дістався Відьомського Дерева, серце в грудях билося як навіжене. Він зупинився, щоб перевести подих і підібрати потрібні слова, з якими звернеться до Лорі, коли вона вийде до нього: «Допоможи мені, Лорі. Моя дочка помирає. І ніхто її не врятує, крім тебе».

Проте зараз, опинившись отут, він відчув якесь дивне небажання смикати за шнурок і підіймати подзвін, відголоски від якого розлетяться по всьому лісу. Того ранку на галявині панувала незвична тиша, здавалося, що тут немає жодної тварини, і ця тиша пригнічувала його. Колись у цей дзвін уже подзвонили, після чого сталася ціла низка непоправних подій.

Мак-Дьюї стояв, відсапуючись після важкого підйому, і дивився на кам’яний будинок. Двері зеленого кольору були зачинені, віконниці на вікнах, які виходили до Відьомського Дуба та на галявину, як завжди, стулені. Зовні ніби не змінилося нічого, та все ж таки Мак-Дьюї здалося, що будинок немовби відвернув від нього заспане обличчя і міцно запечатав губи. Невже так розігралася уява, підігріта невідкладністю його прохання, чи, може, й справді він більше не був тут бажаним гостем?

Аж раптом, ні сіло ні впало, залунав сріблястий голосочок Дзвоника Милосердя, ніжними нотами розтікаючись по галявині. Мак-Дьюї здригнувся, поглянув угору і помітив, що ненароком зачепив шнурок плечем, від чого язичок дзвоника вдарив по чашці. Від нерішучості не залишилося і сліду. Мак-Дьюї ухопив шнурок і задзвонив. Дзвінкоголосі виляски залили всю округу, навколо дому, знявшись із гілок та здіймаючи вітер своїми крилами, стали шугати сотні птахів. Від сараю з Лоріним шпиталем, що був за будинком, долинуло несамовите собаче гавкання.

Відголоски дзеленчання вщухли, птахи заспокоїлися, собаки замовкли, та Лорі так і не з’явилася.

Тоді він знову задзвонив і закричав:

— Лорі!.. Лорі!.. Це я — Ендрю Мак-Дьюї.

Собаки знову загавкали, а птахи залишилися сидіти там, де й були.

Мак-Дьюї запанікував. Ану як Лорі лежить, важко поранена після вчорашньої баталії, або отримала серйозні опіки і зараз просто не в змозі відгукнутися на його голос? Ну, тоді він мав би висадити двері плечима, вломитись, увірватися в її оселю, але цей будинок — сплячий, непривітний, взагалі якийсь незбагненний — не дозволяв такого ставлення до себе. І знов у пам’яті Мак-Дьюї ожив образ Лорі. Він знову бачив, як вона бере його лице в свої руки і цілує його, знову відчував м’якість і пристрасть її губ і знову чув звуки її летючих кроків, коли Лорі покидала поле бою.

Він грубо, з усієї сили смикнув за шнурок, розганяючи нестерпну гнітючу тишу, яка висіла над галявиною, та знову закричав:

— Лорі! Лорі! Ти чуєш мене? Це я, Ендрю.

У ньому наростала злість.

Мак-Дьюї сердився через любов, яку відчував до Лорі, а висловити не міг; через слова, які він хотів їй сказати; через майбутнє освідчення, обіцянки, благання, а ще — через блаженство, яке він відчував.

— Лорі! — ревів Мак-Дьюї, набираючи повні груди повітря. — Виходь! Я тебе кохаю!

Його освідчення, яке чули вітер, дерева і дзюркотливий струмок за будинком, ще більше розпалило Мак-Дьюї, і він став смикати за дзвоник так, неначе хотів зовсім відірвати його від гілки. Від люті й розпачу чоловік геть-чисто забув, що йшов сюди заради дочки.

— Жінко, чи ти не можеш зглянутись на чоловіка, що захворів і закохався в тебе?

Мак-Дьюї знову й знову немилосердно смикав дзвоник, і галявина аж бриніла від безперервного дзеленькання. Здавалося, він втратив рештки свого розуму. Розтривожені птахи знову знялися в повітря і з криками кружляли над деревами, собаки на задвірку істерично гавкали, вся інша звірина кричала хто як міг, не відстаючи від псів. І, перекриваючи цю какофонію, повітря струшував громоподібний голос Мак-Дьюї:

— Лорі! Лорі, ти чуєш мене? Я тебе кохаю! Лорі, я тут! Невже ти не вийдеш до мене? Невже ти не вийдеш до чоловіка, який хоче запропонувати тобі руку і серце?

Пізніше в Інвераноху розповідали, що відголоски цієї шлюбної пропозиції було чути навіть на міських околицях.

А тим часом у хатині Лорі, опустившись навколішки, причаїлася біля вікна спальні та потай визирала у малесеньку шпаринку між фіранками. їй було страшно дивитися на цього розкуйовдженого здорованя, охопленого лихоманкою кохання, і хоч жінка добре чула його крики, від страху вона не могла поворухнути ані рукою, ані ногою.

Душа її кричала безмовним криком: «О, мій милий, любий чоловіче!.. О, любове безцінна моя!.. Ну невже ти не можеш почекати? Все сталося так швидко, надто швидко…»

Його нестримна вдача лякала і бентежила Лорі. Він вихопив її, непомітно для неї самої, з отого спокійного світу, в якому вона провела стільки часу — із лагідного осередку мрій, фантазій та любові ласкавих істот. Лорі відкрила для себе цей світ ще тоді, коли була зовсім юною, і надавала йому перевагу, аж поки цей Мак-Дьюї не ввірвався рудим вихором до її цитаделі, поставши перед нею одночасно і як лікар-ветеринар, і як чоловік, і певною мірою навіть як Бог. їй на думку навіть не спадало, що їхня зустріч вплинула не тільки на неї, а й на нього, і що Мак-Дьюї повільно, проте неухильно теж рухається зі свого світу до її.

Вона пройшла уже чималу путь зі свого світу до його, але не так просто покинути життя, проведене на самоті та присвячене іншим створінням. Треба було ще трохи часу — і трохи більше ніжності.

Від ревіння Мак-Дьюї та дзеленькання дзвоника здригалися віконниці.

— Агов, цієї ночі ти не була такою гордячкою. Ти кричала «Мак-Дьюї!», цілувала мене й була мені за жінку. Лорі, невже ти не чуєш мене?

Згадавши і про нічну баталію, і про те, як вона у запалі битви поцілувала його, Лорі раптом збентежилась, подивилася на невгамовного залицяльника іншими очима, а потім затулила обличчя руками і розплакалася від сорому.

— Лорі, якщо ти тут, то знай: я хочу, щоб ти була моєю дружиною!

Лорі присіла, згадуючи, як пристрасно вона стиснула у своїх руках його велику, закривавлену голову, наблизила його губи до своїх губ…

Мак-Дьюї знов несамовито дзенькнув дзвоником і крикнув:

— Останній раз питаю, Лорі! Більше не питатиму!..

Вона затремтіла, пригадуючи почуття невимовної гордості, коли вони перемогли. Щоправда, користі з тієї перемоги було мало, адже малий ведмідь однаково загинув. Та хай там як, а після тієї шаленої ночі, прийнявши хрещення вогнем, Лорі змінилася до невпізнання.

Не одразу до неї дійшло, що несамовите дзеленчання Дзвоника Милосердя нарешті вщухло, і Глен більше не вторить дикому ревищу Ендрю Мак-Дьюї. Лорі відняла руки від обличчя й зазирнула у шпарину. Ветеринар пішов. Тепер її охопив зовсім інший страх, вона злетіла вниз по сходах, відімкнула двері та кинулася через галявину до Відьомського Дуба.

— Ендрю! — закричала Лорі. — О, Ендрю… Мій Ендрю.

Вона довго просиділа під Відьомським Деревом, чекаючи повернення Мак-Дьюї. Та він не повернувся.

Мак-Дьюї — потріпаний, обезумілий чолов’яга, що майже нічого не бачив і ще менше чув, — важко ступав по нагірному схилу, не розбираючи дороги. Йому було байдуже, куди йти, й він став заглиблюватися в хащу трохи нижче галявини. Мак-Дьюї крокував через деревне коріння, шпортався, падав, чортихався, знову зводився на ноги і йшов та йшов, мов той бульдозер, торуючи собі шлях через високу папороть, яка сягала до плечей, продираючись через колючі зарості ожини.

Тепер, коли всі його прекрасні сподівання пішли прахом, Мак-Дьюї дійшов до межі, за якою на нього не чекало нічого доброго. Він пер і пер напролом, неначе прямував у лігво Долі, котра лиш те й робила, що обкрадала його за найменшої можливості, і невимовна лють у ньому тільки наростала.

І так, непомітно для себе, він вийшов на круглу галяву, оточену буками, дубами і березами. Земля на ній була рясно всіяна листям, мохом, дрібними галузками папороті і низькорослих кущиків, на яких росли червоні ягоди, а посередині був невеличкий могильний горбок, який уже почав заростати молодою травою. Навколо горбочка росли якісь низькі кущики з лапатим листям. Надгробок, що вінчав могилу, трохи похилився, а напис на ньому від сонця та дощів збляк, деякі літери стерлися зовсім.

Ця несподівана знахідка, та ще й у такому дикому, безлюдному місці, так ошелешила Мак-Дьюї, що він зупинився як укопаний, ураз прийшов до тями і нарешті роззирнувся.

Невеличкий розмір могили наводив на думку, що тут похована дитина, і на Мак-Дьюї накотила нова хвиля гіркоти, як він подумав, що колись весела і щаслива Мері-Pya так само лежатиме під дерном на тісному церковному цвинтарі, де не так приємно й затишно, як на цій потаємній лісовій галявині.

А найприкрішим, найболючішим у цій історії було те, що дитина ще жива, але неминуче помре. В її майже погаслих очицях-близнючках ще й досі поскакували іскорки вогню, і тут Мак-Дьюї знову пригадав, як він всю ніч не зводив з дівчинки очей і тремтів од страху, що її кволе дихання от-от обірветься, і в його житті почнуться дні й ночі, коли він вже нізащо не зможе побачити рідну дочку.

Побачивши серед лісу горбочок могили, Мак-Дьюї застиг, наче громом уражений. Він уже й так натерпівся страху та тривог, і ще бозна-чого, адже чимраз ставало зрозуміліше, що життя Мері-Pya висить на волосинці. І те, що він побачив на галявині, наповнило його глибоким, невимовним болем.

Він підійшов до могилки, присів коло неї, і в глибині його душі заворушився ледь відчутний страх, що на надгробку неодмінно має бути написано:

«ТУТ ПОКОЇТЬСЯ МЕРІ-РУА МАК-ДЬЮЇ,

ЛЮБА ДОЧКА ЕНДРЮ МАК-ДЬЮЇ,

ЩО ПОМЕРЛА У ВІЦІ 7 РОКІВ…»

Він повернув свою величезну, вогнисту, войовничу голову до надгробка, схилився трохи нижче, щоб розібрати стерті літери — і за мить уже знав, кому належить ця могила. Напис на надгробку сповіщав: «Тут спочиває Томасина, народжена 18 січня 1952 і наг_о замордов_на 26 липня 1957. Почивай з м_ром, ми_а подруго».

І раптом Мак-Дьюї відчув, як його серце наповнює справжнісінький жах перед цією галявиною. Він стояв, опустившись навколішки, великий, незалежний, з випнутим бородищем, неначе кидав виклик всьому світові, і навіть не одразу усвідомив, що голова його, нахилена, щоб прочитати напис на надгробку, хитається, не вірячи в прочитане.

Нагло замордована. Нагло замордована. Нагло замордована!

Неправда! Яка нагла брехня! Нікого він не замордовував! Кішка й так була на волосину від смерті. Вона здохла б хоч так, хоч так. Хто написав ці слова, які твердими крижаними каменюками ввалилися йому до шлунка і заморозили все тіло? Хто посмів піддати сумніву його вирок і зробити цей напис, який міг прочитати будь-хто?

В уяві Ендрю Мак-Дьюї виник образ Х’юї Стерлінга — з гарним профілем, блискучими голубими очима і врівноваженим поглядом, — та двох його супутників, і він, неначе наяву, почув, як хлопці, перекрикуючи один одного, заговорили всі нараз. «Слухається справа містера Ендрю Мак-Дьюї, — вигукували хлопчачі голоси. — Ми оголошуємо вам вирок, керуючись своїм розумінням речей; нехай вашою карою стане наша зневага».

І знову він побачив їх, своїх суддів, що стояли рядочком від найвищого до найнижчого: довгошиїй Джеймі Брейд з видовженим обличчям; відкритий Х’юї Стерлінг; круглоголовий Джорді Мак-Набб із мокрими очима. Вони завзято винуватили циган у жорстокому, нелюдяному ставленні до беззахисних тварин, що викресало в їхніх грудях іскорку любові та зворушило хлопчачі серця. «Вони били нещасного ведмедя! Вони поводились як нелюди! Вони били коня свинцевою ручкою гарапника!»

А за ними — безмовна, примарна постать Мері-Руа. «Він убив мою кішку!»

Скільки часу минуло, відколи він чув її голос чи бачив усміх її очей?

«Убивця!» — таким був вирок трьох безпристрасних, непідкупних суддів.

Отут, під гудіння Джейміної волинки, вони поховали померлу. Отут стояла Мері-Руа, в жалобному вбранні, зображаючи з себе вдову. Сюди, разом з неживою кішкою, вона поклала своє дитяче серце.

«Нагло замордована», — додали судді, і Мері-Руа привела у виконання вирок: безмовна, без жодного промовленого слова, зневага.

Коло зімкнулося, крижаний холод став підбиратися до серця. Невже на могилі його дочки теж напишуть «Нагло замордована»?

— Ні! Ні! — не витримавши, закричав Мак-Дьюї. Він люто бив себе в чоло зап’ястками, намагаючись відігнати подалі страхітні думки, які заполонили всю його свідомість. Та було надто пізно… Ота захисна дамба, що відгороджувала зверхність та незалежність Мак-Дьюї, вже встигла дати тріщину, і через неї, змиваючи все на своєму шляху, ринув потік його провини та людської неспроможності.

Його єдиними знаряддями людських стосунків і досі були кам’яне серце, непохитна воля та безмежний егоїзм. Бо навіть залицяючись до Лорі, він геть-чисто забув про дочку і кричав, як навіжений, аби вона до нього вийшла. Ця могила і напис на ній умить показали Мак-Дьюї, який він збоку; як він пре крізь життя напролом, не відчуваючи ні жалю, ні симпатії, ні співчуття до інших. Він не любив нікого — ні людей, ні тварин — тільки себе! І тому він програв — і як батько, і як чоловік, і як коханий, і як лікар, і просто як людина. Ця імітація могили була безмовним звинуваченням його, Мак-Дьюї, у смерті власної дочки.

Тепер перед могилою стояла на колінах жалюгідна подоба гордого та войовничого Ендрю Мак-Дьюї, лікаря ветеринарної клініки міста Інверанох. У мить життєвої кризи потоки сліз рознесли в клоччя броню його мужності, ринули по щоках, та він їх навіть не відчув. Мак-Дьюї вдихнув повні груди повітря — і на повну горлянку прокричав ті слова, котрих, як він колись був певен, не мав казати аж до скону:

— Боже, відпусти мені мої гріхи! Боже, допоможи! Допоможи мені, Боже!!!

Похитуючись, він піднявся з землі та пішов геть від галявини, могили та надгробного каменя. І ще — від єдиного свідка цієї вистави, що так і залишився непоміченим: рудої кішки з гостренькими вушками, котра лежала в нього над самісінькою головою на гілці велетенського бука, що ріс край галяви, а кроною сягав аж до могилки. Манірна кішка з вузенькою мордочкою сиділа, підібгавши лапки під себе, і крізь листя вдоволено спостерігала за виставою, що розгорталась унизу. Вона бачила все, від початку до кінця.

27
Я — Пашт,[Пашт — у давньоєгипетській міфології богиня з головою кішки, інші назви — Місяць, Секет. Дружина бога Пта (або Птаха), карала всіляких винуватців та усувала осквернення.] свята, священна, найсвятіша!

Хвала Амону-Ра, Творцю Всього Сущого!

Я справжня Секмехт-Баст-Ра, Володарка Небес, перед якою здригаються люди і тварини. Сонце — мій батько, зірки — мої іграшки. Коли я потягуюсь, моє тіло затуляє весь світ; моє гарчання — це грім небес; а блискавки — це іскри, що летять з моїх очей; коли тремтять мої вуса, здригається і двиготить уся земля; мій хвіст — це дорога від землі до небес.

Я божество.

Люди знову мені поклонялися. Вони мали мене за богиню. І звертали до мене свої молитви.

Я вже казала, що коли на землі знайдеться хоча б одна людина, яка й у цьому втіленні священного Ка розпізнає мою справжню суть, до мене знову повернеться божественна сила і я стану такою, як була колись: велемудрою, всевидющою, всезнаючою, всемогутньою, такою, що вселяє жах.

Така людина вже знайшлася, і я — знову богиня. О, нерозумні створіння, низько вклоняйтеся всім котам, не ганяйте їх і не здумайте вбивати! Баст-Ра знову сидить на високому троні, і страшна її кара!

Це було наступного дня після того, як у долині сталася пожежа, а в Лорі відбулася дивна зміна, якраз тоді, коли я з відчаєм шукала відповідь на запитання: хто я? що я?

Я пішла на тиху лісову галявину, куди мені подобалось ходити, коли хотілося тиші та усамітнення із власними думками. На тій галявині була похована одна з нас — кішка на ім’я Томасина. Над її могилою розпростерлася гілка велетенського бука, і я взяла собі за звичку залазити на цю гілку і лежати на ній.

І раптом тиша й плин моїх думок були порушені: лютуючи і чортихаючись, пручи через ліс, як носоріг, на круглу галявину вискочив мій заклятий ворог — Рудобородий. Опинившись на чистому, він раптом зупинився і став блукати довкола безумним поглядом.

Рудобородий підійшов до могили тієї, що звалася Томасиною, — і як переродився! Він затужив за кішкою! Він ридма ридав, закочуючи очі, у розпачі рвав бороду і шерсть на голові. А потім, не в змозі витримати мук розкаяння, впав на коліна і розридався у три ручаї.

Наплакавшись досхочу, Рудобородий закотив догори свої вирла і загукав до мене. Він зізнавався в скоєних гріхах і благав прощення, просив, щоб я не кидала його у горі, і я прислухалася до його благань.

Мені було вже байдуже, що він — мій ворог, якого я донині люто ненавиділа і на якого насилала грізні кари.

Я більше не тримала на нього зла.

Для тих, хто в мене вірить, я — милостива, всепрощаюча богиня.

«Боже, допоможи! Допоможи мені, Боже!!!» — взивав він до мене.

Присягаюся Ісіс та Осірісом, Гором, Хатур і Богом Сонцем — моїм Батьком, що віднині ви сповна пізнаєте силу та милість Секмехт-Баст-Ра, Цариці Ночі та Кішки-Богині з Бубастіса-на-Нілі!

28
Повернувшись нарешті до свого дому в Аральському проїзді, Ендрю Мак-Дьюї побачив біля входу констебля Мак-Кваррі, трьох хлопчаків — Х’юї, Джеймі та Джорді — та ще купку цікавих і приготувався до найгіршого. Вже була полуденна пора.

Констебль козирнув, торкнувшись кашкета з поліцейськими шашечками, і сказав:

— Сер, я з приводу того, що сталося минулої ночі…

— Так…

— Знаєте, сер, я прийшов, щоб сказати, що все гаразд. Цигани знялися і поїхали геть, їх ніби зовсім тут не було. — Трохи пом’явшись, він додав: — Дякую вам, сер. Ми мали б краще придивитися до них…

— Так, звичайно, — промовив Мак-Дьюї.

— А що стосується малої… — промовив констебль. Мак-Дьюї був здивований тим, що поліцейський, перш ніж відкланятись, переминається з ноги на ногу, наче справжній хлопчисько.

— Так…

Констебль збентежився не на жарт.

— Сер, я буду молитися за її видужання.

— Дякую вам, констебль. Помоліться за неї.

Хлопчаки стояли біля нього, напевне, теж хотіли щось сказати, і коли Мак-Дьюї обернувся до своїх судочинців, Х’юї Стерлінг запитав:

— Сер, а можна нам зайти до вас?

— Боюся, зараз ні…

— Мері-Pya помирає? — запитав Джорді Мак-Набб.

— Йолопе, що ти верзеш! — засичав Х’юї Стерлінг і щосили трусонув хлопчаком.

Мак-Дьюї заспокійливо взяв Х’юї за руку.

— Нічого, хай каже. — І додав: — Так. Боюся, Мері-Руа помирає.

Сказавши це, він подививсь у вічі хлопчакам.

— Сер, нам дуже шкода, — промовив Джеймі Брейд. — Якщо вона помре, я особисто гратиму в неї на похороні.

Мак-Дьюї щиро здивувався. Вони поводились, як наймудріші судді: виносили йому звинувачувальний вирок — і зовсім не тримали злоби!

— Сер, а що сталося з ведмедем? — спитав невгамовний Джорді.

Мак-Дьюї зрозумів, що смерть ведмедя означатиме для хлопця трагедію більшу, ніж смерть його дочки, та це його нітрохи не розлютило. Єдине, що він подумав, це що не варто хлопцеві знати, чим закінчилася сумна історія з ведмедем. І тому сказав:

— Джорді, ведмідь утік, і можеш мені повірити, більше його ніхто не скривдить.

Винагородою Мак-Дьюї стало полегшення, котре намалювалось на обличчі в Джорді, та щира вдячність, якою засвітились очі Х’юї.

— Сер, — сказав Х’юї, — ми чули про вашу нічну пригоду. Ви були… — Він порився у пам’яті, шукаючи слівце, яке б найкраще передало його захват перед учинком ветеринара. — Ви були просто неперевершеним, сер. Спасибі вам.

— Так-так, — розгублено сказав Мак-Дьюї. А потім звернувся до тих, що юрмилися під дверима: — Будь ласка, розходьтеся по домівках. Коли це станеться, ви й так усі знатимете. — І він зайшов у дім.

У домі були лікар Стрейсей, містер Педді, місіс Мак-Кензі та Віллі Беннок. Обвислі складки лікаревого обличчя стали глибшими і сумнішими, ніж були зазвичай. Містер Стрейсей сидів біля хворої. Побачивши Мак-Дьюї, він суворо поцікавився:

— Де вас носить, чорт забирай?

— Шукав допомоги, — коротко кинув Мак-Дьюї.

Містер Педді тихенько зітхнув, і сумні очі на округлому обличчі стали ще сумніші. Він здогадувався, де саме шукав допомоги його друг.

— І що, знайшов?

— Ні.

Мак-Дьюї підійшов до ліжка, взяв дівчинку на руки і притиснув до грудей, сховавши голову малої під рудими заростями бороди. Він із сумом відзначив, що ще трохи — і Мері-Pya стане зовсім невагомою. Міцно притискаючи дочку до серця, він обернувся до присутніх у кімнаті та з призвуком колишньої ворожості сказав:

— Я не дам їй померти.

— Ти хоч молився, чоловіче? — ледь не втрачаючи терпець, запитав лікар Стрейсей.

— Так, — промовив Мак-Дьюї, трохи стишивши голос. — Я молився.

Містер Педді мимовільно охнув. Ветеринар поглянув йому в очі й сказав:

— Тільки не думай, що я намагався до нього підлеститись.

Злості в лікаря Стрейсея ніби й не було, і коли Мак-Дьюї знову поклав дівчинку на ліжко, він пройшов разом з ним до дверей і сказав:

— Якщо вважатимете, що я ще зможу чимось допомогти, — викликайте о будь-якій годині дня і ночі, і ми щось неодмінно зробимо.

І, дивна річ, містерові Мак-Дьюї захотілося втішити, заспокоїти старого лікаря, і він подумки запитав себе, звідки в нього це нове переживання — співчуття? Як часто тим, хто мав справу з недугами і здоров’ям, життям і смертю, доводилось переживати чужі муки та агонії? Він зрозумів, що глибокі борозни на лікаревому обличчі — це наслідок того життя, коли ти не раз і не два був змушений оголошувати вирок людям, яких так гаряче любили інші і втратити яких було для них величезним ударом.

Мак-Дьюї був удячний Стрейсею, що той утримався від слів, які б убили в батькові останню надію, та дав при цьому зрозуміти, що до ранку наступного дня дівчинка, скоріш за все, не дотягне.

Коли лікар пішов, Мак-Дьюї повернувся до кімнати і, звертаючись до місіс Мак-Кензі та Віллі Беннока, сказав:

— Ще нічого не сталося.

І додав:

— Я по вас пошлю.

Коли вони пішли, містер Педді й собі почав збиратися, теж наміряючись піти, та раптом Мак-Дьюї сказав:

— Ангусе, якщо хочеш, лишайся.

— Ти був у Глені? — запитав священик.

— Так… Я сподівався, що Лорі прийде… що просто прикладе її до серця…

— Ага. Розумію. Але вона не захотіла?

— Я подзенькав її Дзвоном Милосердя. Але вона не виходила. Вона не могла не бачити, що то був я. А потім — а потім мені затьмарилося в голові, і я пішов геть. Її тут не буде. І це кінець.

Педді енергійно хитнув головою і сказав:

— Ні. — І ще раз повторив: — Ні. Це ще не кінець. Може… — Він раптом прискіпливо глянув на друга. — Ендрю, ти казав, що ти молився.

— Так.

— Тобі допомогло?

— Не знаю, — відповів Мак-Дьюї.

— Ендрю, може, спробуєш іще — і я разом з тобою?

У погляді, яким Мак-Дьюї зміряв свого друга, ще вгадувався слід колишнього агностика — войовничого, бунтівного, але не тільки: у ньому також проступали сором і збентеження людини, котра щойно відкрила для себе, що незалежність і самодостатність у житті ще далеко не все; людини, чия стара, затверділа шкаралупа безвір’я вже бралася глибокими тріщинами, щоправда, ще не облітала.

І тут, як не зрідка бувало, на преподобного Ангуса Педді зійшло божественне осяяння, що, власне, й відрізняло пастора від інших. Він прочитав усі думки, що крилися під пекучо-багряним чолом його друга, і знав, які слова от-от зірвуться з його вуст: «Ангусе, я не стану на коліна!». І щоб не дати їм зірватися, щоб не коритися сліпо принципам своєї віри та церкви, силоміць навертаючи до Бога, щоб, зрештою, не втратити дружби з отим чоловіком, на чию долю випало стільки суворих випробувань, — він швидко проказав:

— Ендрю, ніхто й не вимагає від тебе приниження. — В його голосі, що йшов від щирого серця, звучало співчуття від Бога й від людей. — Прямостоячого чують не гірше за колінопреклоненого. І навіть руки прикладати до грудей не конче. Я не бачу прямого зв’язку між Божим милосердям та любов’ю і нашими позами.

Раптом Мак-Дьюї стало тепло від любові та вдячності до цього чоловіка. Він начебто нарешті зрозумів, що означає для преподобного Педді його Бог і як він намагається прислужитись йому на землі. У товаристві свого друга він завжди почувався невимушено. Що ж до самого Мак-Дьюї, то, відколи він надибав посеред лісової галявини котячу могилку, його не облишала ота переконаність, про яку говорив колись Педді. Тепер він точно знав, що те почуття гніздиться у ньому давно, воно сидить там набагато довше, ніж він міг би сподіватись, і зовсім не залежить від його бажань. А все ж таки, ламати старі звички справа не з легких, і Мак-Дьюї сказав:

— Ангусе, я не знаю, чи здужаю. Я не вмію молитися. Які слова мені казати?

Дивина, подумав він, коли раптом невисока округла фігурка пастора виросла до велетенських розмірів, заповнила собою всю кімнату і сказала:

— Казати? Просто стій та мовчи. Прислухайся. Прислухайся, що в тебе на серці, і дай йому вихід. І я робитиму те ж саме.

І Педді, сама тактовність, обернувся спиною до друга і відійшов до вікна, роздивляючись спорожнілу вулицю та низьку чорну хмару, що важко сунула по західному небу.

Мак-Дьюї підійшов до ліжка дочки, яка, схоже, дрімала, й став вдивлятись у біле обличчя з прозорою шкірою. Навіть волосся дівчинки було вже не таким рудим. І в голові його з’явилася смиренна думка: «Господи, а може, ще не пізно? Скарай мене, якщо я заслужив, але не забирай її, благаю…»

Обидва чоловіки обернулися, перезирнулися, і Мак-Дьюї спитав:

— А що, коли вже все розписано? Стрейсей казав…

— Ти маєш бути готовим і до цього. Та на світі немає нічого такого, що не можна змінити. Немає такого процесу, якому не даси зворотний хід…

— Ангусе, скажи, ти справді віриш у дива?

— Так, — переконано відповів Педді.

— Ти мене обнадіяв, — озвався Мак-Дьюї.

— Саме це мав на увазі Стрейсей, коли питав, чи ти молився, адже досі ти цим не грішив.

Коли Педді пішов, Мак-Дьюї зайнявся роботою, і це його трохи розраяло. Але він з острахом чекав настання ночі, а надто — тих вранішніх годин, коли найбільше слабнуть узи між тілом людини та її життєдайним духом і припиняється биття натомленого серця.

Кожна наступна година тільки додавала пригніченості Ендрю Мак-Дьюї. Гроза здавалась неминучою. Затишшя перед бурею, нервозне, наелектризоване, висіло над містом і Лохом. О шостій годині, коли він замкнув двері клініки і ступив на коротку стежину, що з’єднувала дім з роботою, на ту саму стежину, на якій, уже цілу вічність тому, його зустрічала руда фея у фартушку, з рудою кішкою на руці, — із заходу долинув відголосок першого громового гуркоту.

Від цього грому всі тривоги Мак-Дьюї ожили з новою силою. Закололо в потилиці, неприємно залоскотало у шлунку, і він спитав: невже сили природи теж змовилися проти нього, і його дівчинка перейде з цього світу до того під спалахи блискавиць та гуркотіння грому?

Назустріч йому вийшла місіс Мак-Кензі. Від безсоння вона ще більше схудла, осунулась, і Мак-Дьюї помітив, що за останні кілька тижнів вона помітно постаріла. Тепер він бачив стару жінку ніби іншими очима. Вона проводила тут весь свій час, була готова дати дівчинці свою жіночу ласку та любов, та на заваді їй ставали його ревнощі.

— Місіс Мак-Кензі, — сказав Мак-Дьюї, — вам неодмінно треба відпочити. Ви йдіть приляжте, а я тут почергую.

— Це вам треба відпочити, — заплакала вона. — Чоловіче, ви коли востаннє спали?

— Дурниці, — відмахнувся Мак-Дьюї.

— Принаймні, — сказала вона, — дайте я хоч поїсти вам принесу. — І раптом, схопивши його за рукав і дивлячись йому у вічі, вигукнула: — Бог милосердний не забере в нас дівчинку, вона ж невинна, наче сам Господь… — І, розвернувшись, зникла в кухні.

Мак-Дьюї зайшов до свого кабінету, звідки через коридор проглядалася дитяча, і став пригадувати всіх богів, з якими він сьогодні спілкувався: Бог містера Стрейсея — Лікар Останньої Надії, котрий з’являється тоді, коли медицина безсило розводить руками; милостивий Бог місіс Мак-Кензі — любитель гугнявих псалмів, а також поліцейський, Санта-Клаус, Стіл Знахідок і Той-Хто-Все-Прощає — усього потроху; та добросердий Друг і Наймач містера Педді.

Як виглядав його Бог, котрий без жодних попереджень проник у його серце і оселився там, ветеринар не знав, та він і не старався зазирнути в себе. Поки що він просто сподівався, що в Ньому буде щось від Лорі та від його друга Педді. І щойно Мак-Дьюї подумав про невисокого кругленького священика з життєрадісним обличчям і турботливим поглядом, як його знову накрила хвиля теплої вдячності. А потім він подумав про Лорі, пригадав свою нинішню помилку, і йому стало сумно, хоч плач.

Прийшла місіс Мак-Кензі з підносом і заявила:

— Вам треба повечеряти і кілька годин поспати, щоб поновити сили. Я почергую коло дівчинки.

Гуркіт грози поближчав, а потім знову відкотився, неначе стихія хотіла спочатку відвідати прилеглі рівнини, а вже по цих гостинах вилити на Інверанох усю свою грозову злість, яку й так довго стримувала.

— Я хочу, щоб ви трохи відпочили, — відповів Мак-Дьюї. — Бо як буде гроза, то який вже тут сон!.. Усім буде не до того.

Він чув, як місіс Мак-Кензі пішла на кухню: там, у сусідній кімнатці, були її апартаменти. Трохи поївши, Мак-Дьюї закурив, і так, потягуючи люльку, сидів у сутінках, які чимраз густішали. Він не вмикав світла навіть тоді, коли грозові хмари засупонили останні проблиски світла.

Тиша ставала нестерпною. Не шугали з криками чайки, і коли годинник на церковній дзвіниці за добру чверть милі від їхнього дому пробив дев’яту годину, здалося, що звук ударів долинає із сусідньої кімнати. Мак-Дьюї розчув, як у будинку по сусідству, потріскуючи, грає радіо. Лох стояв нерухомий і дзеркально гладенький.

Він зайшов у кімнату до Мері-Pya. Перед тим місіс Мак-Кензі намагалася погодувати її, але марно. Мак-Дьюї взяв руку дівчинки в свою і промовив:

— Не йди від мене, Мері-Руа. — На коротеньку мить у загаслих очах неначе загорівся вогник. — О, Мері, Мері — моя Мері! — заволав Мак-Дьюї. Та наступної миті цей вогник загас: навіть для такої крихітної іскорки у дівчинки не вистачало сил. Очі Мері-Руа знову потьмяніли.

У будинку запала страхітлива тиша. Мак-Дьюї стояв у кімнаті без світла і тримав тонку, ледь теплу руку дівчинки. І раптом тишу розігнало дзенькання вхідного дзвоника. Мак-Дьюї перейшов у коридор, увімкнув світло і крикнув:

— Не турбуйтеся, місіс Мак-Кензі, я відчиню!

Мак-Дьюї був певен, що це повернувся преподобний Педді. Але він помилився і, відчинивши хатні двері, побачив на порозі Лорі.

Спочатку йому здалося, що це просто химерна гра світла й тіні, а на порозі — ніяка не Лорі, а жінка з сусіднього дому. Та раптом до нього дійшло, що він бачить балахон, як дві краплі води схожий на той, у який вона була вбрана тієї ночі, і капюшон, що прикривав мідяне волосся, і сяючі очі, і особливо ніжний вигин її губ. І він вигукнув:

— Лорі!!!

Її зазвичай бліде обличчя пашіло. Мабуть, жінка довго йшла через Глен.

— Ендрю, — промовила Лорі, — я дуже спішила сюди. Але ще треба було нагодувати і позамикати звірів.

— Лорі! — хрипко повторив Мак-Дьюї. — Заходь, Лорі, заходь, бо ще розвієшся, мов сон.

Вона не стала вникати у значення його дивних слів, і поки Мак-Дьюї зачиняв зовнішні двері, пройшла в дім. Коли він ішов слідом за нею, Лорі обернулася і сказала:

— Ендрю, Ендрю, чому ж ти не сказав, що в тебе є маленька дівчинка і що їй зовсім погано?

І навіть тепер, коли вона стояла перед ним, Мак-Дьюї не міг до кінця повірити в її прихід.

— Лорі, — вигукнув він, — невже це Бог прислав тебе до мене?

— Ні, — щиро зізналася Лорі. — Пастор містер Педді. Він був у мене і все розказав.

Коли чудодійна поява отримала таке земне пояснення, то весь будинок і самого містера Мак-Дьюї огорнув дивний спокій. Життя неначе повернулося у звичну колію. Ось вона, з усмішкою подумав Мак-Дьюї, практична сторона релігії, якій служить його друг. Згадав він і самого Педді, життєрадісного, кипучого, який доклав усіх зусиль, випрошуючи в Бога не так уже й багато: просто прийняти їхню сторону, стати їхнім розрадником, Паном Утішником, спасителем останньої інстанції, що допоможе вийти з найглухішого кута тоді, коли все летить шкереберть. І на якусь коротку мить Мак-Дьюї навіть зав’язав розмову з цим Спасителем.

Лорі дивилася на Мак-Дьюї, і на її обличчя мимовільно повернувся вираз сумовитої ніжності.

— Ендрю, — сказала вона, — сьогодні вранці ти зчинив біля мого дому такий галас!.. Ти що, завжди такий нетерплячий? Я вийшла, але ти вже поїхав додому…

Її простота, якої Мак-Дьюї ще не встиг осягнути як слід, обеззброювала його, і чоловік не знав, що йому робити, що казати. Аж ось у сусідній кімнаті тихо ворухнулася дочка — і тієї ж миті все інше відійшло для нього на задній план.

— Ходімо, Лорі, — заквапився Мак-Дьюї, беручи жінку за руку, і повів її до кімнати.

Лорі скинула капюшон. На ній була якась м’яка одежина кольору старого моху, яка вигідно відтіняла її очі та волосся. Жінка підійшла до ліжка і опустилася на долівку. Дівчинка дивилася на неї стражденними очима, але Лорі не поспішала ані говорити з нею, ані пестити. Мак-Дьюї здалося, що жінка і дівчинка дивляться одна на одну безкінечно довго, і погляд Лорі заміняє їй і дотик, і слова.

— Як звати дівчинку? — запитала вона нарешті.

— Мері. Мері-Руа.

І тоді Лорі гукнула тихим, ніжним голосом:

— Мері-Руа… маленька Мері-Руа… Ти мене чуєш?

— Не чекай, що вона відповість, — промовив Мак-Дьюї. — Вона он… у дівчинки був шок, і вона тепер не може говорити. А почалося все з того, що я…

— Ох, Ендрю. — Лорі з невимовним жалем подивилася на нього. А потім запитала: — Можна, я візьму її на руки?

Голос ветеринара знову став шорстким. Йому так захотілося побачити свою дочку в обіймах Лорі, що він не стримався і вигукнув:

— Так, звичайно, візьми. Візьми її на руки, Лорі, не дай піти від нас.

Лорі схилилася над ліжком, узяла дівчинку на руки, підняла її і прихилилася до неї головою. Ця картина пробудила у Мак-Дьюї таку невимовну ніжність, що йому здавалося: ще трохи — і серце його розірветься від щастя. Лорі по-турецьки всілася на долівці, пригорнула дитину до себе і притулилася щокою до її волосся, достоту так, як Мак-Дьюї уявляв собі цей момент. Хоча він не міг передбачити, що це видовище виявиться настільки приємним; що Лорі шепотітиме на вушко дівчинці пестливі слова і буде гладити, гойдати, наче рідну. Не міг він передбачити ані мольби, що лоскотала горло, ані любові, що лилася без жодної міри, ані речей, що промовляли Лоріні вуста, торкаючись волосся та щоки недужої дитини, ані нав’язливої древньої колисанки, яку вона співала Мері до щему приємним голосом:

Хобхан, хобхан, горрі о гоу,
Горрі о гоу, горрі о гоу;
Хобхан, хобхан, горрі о гоу,
Отут лежала крихітка моя.
Отут лежала крихітка моя —
Отут-отут, отут-отут…

Проспівавши половину другого куплета, вона раптом замовкла, ще міцніше притиснула дівчинку до себе, обернула до Мак-Дьюї спотворене мукою лице — і мовила:

— Ендрю! Її лишилося так мало…

Смертельний страх пробрав Мак-Дьюї, на чолі його проступили великі краплі поту. То що, це не була остання битва? Невже Мері-Pya настільки встигла віддалитися від них? І може, уже надто пізно? Навіть Лорі виявилось не під силу втримати дівчинку чи повернути назад.

Кімнату освітив сліпучий спалах, потім оглушливо гримнуло і зірвався різкий вітер. Барабанний дріб важких дощових крапель ставав чимраз частішим, аж поки остаточно злився у суцільний шум зливи. Гроза над долиною набирала сили.

29
Ха-ха! Ну, як вам моя гроза?

Сказати, що я про це думаю? Я не люблю грозу. Я ненавиджу грозу. Гроза лякає мене до смерті. Терпіти не можу гроз. Від грози кожна шерстинка на моєму хутрі стає дибки; в такі моменти я не можу зосередитись і вся, від кінчика хвоста й до носа, аж тріщу — така я наелектризована.

Казала ж я вам, що тільки-но стану богинею, як покажу, на що я здатна. У мене досить сили, аби видобувати з неба дощі, громи та блискавки. А втім, я навіть гадки не мала, що в мене вийде отаке.

Між іншим, це вже не перший випадок, коли я витворю щось божественне, а потім сиджу і тремчу. Ага, вас дивує, що нам, богам, знайоме почуття страху? Так хіба не ви створили нас силою вашої уяви, хіба не ви надали нам подобу летючих птахів і ходячих тварин? Чого ж тоді дивуєтеся?

Божеством я була — божеством залишилася. Та коли вже начистоту, то для однієї невеличкої кішки цього трохи забагато. Бо це зобов’язує тебе.

Скільки разів у сиву давнину, перебуваючи у священному храмі Хуфу мого безцінного Бубастіса, я просто гинула з нудьги, що неминуча при моєму ремеслі; мене діймали людські юрми, що наводняли храмове подвір’я, благуваті чоловіки та жінки, що падали переді мною ниць та засипали подарунками;

і дратували галас, співи, дим від фіміаму та загальна метушня.

А знаєте, що я дозволяла собі подеколи у самісінький розпал нестерпного ґвалту, коли від звуків барабанів, флейт, цимбалів і систр здригалися храмові стіни, а мої жриці співали, танцювали та розмахували пальмовим гіллям? Я просто сиділа у себе в святилищі, на троні із золота й смарагдів, і вмивалася, начхавши на всі справи. І коли до мене приходили та просили зробити кілька чудес, я навіть лапою не ворушила.

Мені хотілося відволіктися від грози. Лорі кудись пішла. Вона погодувала нас і всіх позамикала. Мене, ясна річ, у будинку, решту — в сараї. За вікном спалахують блискавиці, а від гуркоту грому закладає вуха. Я заварила всю цю кашу навмисно, аби допомогти Рудобородому, та хай там як, я боюся цієї грози. Мабуть, я так утішилась поверненням колишньої моці, що трохи перегнула палицю. Та магія є магія, і що вже зроблено, те зроблено. Можна вивільнити силу чарів, а от пустити їх у зворотному напрямі — це вже ні. Не будь я богинею, я б давно вже піднялась нагору та забилась під Лоріне ліжко. Та хоч би що казали ви і хоч би що думала я, богині не ховаються під ліжками.

О, яка страшна блискавка! Я думаю, можна просто піднятися нагору і поглянути…

І знаєте, що я знайшла?

Я з’ясувала джерело того солодкого, прекрасного, невимовного, ностальгічного запаху, що навівав такі сумні та милі серцю сни тієї ночі, коли мене вперше пустили до опочивальні Лорі. І заразом я відшукала пречудову схованку від страшної грози, в якій можна було зачаїтися і при цьому не втрачати почуття власної гідності; якраз таку, які ми полюбляємо.

Я знайшла цю схованку в Лоріному комоді. Мабуть, того дня вона вдягалася поспіхом, адже одна шухляда залишилася висунута, якраз настільки, що я змогла прослизнути всередину.

І там я почула цей запах. Я не знаю, що це пахне, у Єгипті нічого подібного не було. Цей запах належав якійсь траві, якою був напханий невеличкий мішечок. Я вдихала і вдихала його, і він напоював мене невимовним блаженством та насолодою.

У шухляді поскладано м’який одяг, мені на ньому затишно і зручно; сюди не проникають спалахи блискавиці, та й грім тут лунає не так оглушливо і грізно.

Ну як, розумна я богиня?

Тут я й заночую. Мені хотілося ще раз побачити ті сни, які навіває цей невимовний аромат. У цій шухляді зручно, тепло і спокійно. Колишні страхи відступають, і мене огортає дрімота. Мій ніс уткнувся в пахучий мішечок, і все моє тіло аж дрижить від мурчання. Лютуй, лютуй, моя гроза, лютуй заради всього, що стосується Сехмет-Баст-Ра.

30
Сяйнула фіолетово блискавка, оглушливо вдарив грім — неначе в небі хтось лупнув по жерсті металевим молотом. Загуркотіли відголоски грому, розлітаючись над горбами, а потім — відголоски відголосків, аж поки врешті найостанніший із них труснув дверима, віконними шибами та й ущух.

Четверо людей у кімнаті з помираючою дитиною неспокійно метушилися. Жоден старожил Інвераноха не зміг би пригадати такої грози. Затиснута пасткою в довгій долині Лох-Фіну, вона один раз відступила — і знову, набравшись злості, повернулася.

Місіс Мак-Кензі, бліда й перелякана, загорнута в капот,[Капот — жіночий хатній одяг вільного крою; халат.] сиділа на краєчку стільця. На її голові була безладна мішанина шпильок, папільйоток і посивілого волосся. Мак-Дьюї гукнув до себе Віллі Беннока, чия квартира містилася в сусідньому будинку: у ніч, коли вирує така стихія, негоже залишатися самому; крім того, він хотів, аби всі, хто так чи інакше пов’язаний з ним, зібралися разом під одним дахом.

Відколи почалася гроза, він сам і Лорі ні на крок не відходили від ліжка Мері-Pya. За мить до її початку дівчинка ще спала, забувшись у якомусь сні оціпеніння, та страшний грім, що струшував усе довкола, розбудив дитину, і в очах її промайнув страх. Мері-Pya ледь розтулила свої губи, ворухнула ними, але не промовила жодного звуку. І Мак-Дьюї подумав, що вид дитини, яка не може дати волю сльозам, у тисячу разів нестерпніший, аніж дитини, яка плаче.

Новий спалах осяяв кімнату і довкільний пейзаж, що стелився за віконними шибами, по яких річкою струменіла вода: обрис похиленого вітром дерева і чорний силует гори, який здіймався на іншому березі Лоху. А потім гримнуло так, що можна було оглухнути. Віллі Беннок, так і не роздягнувшись з вулиці, нерухомо сидів на стільці в кутку, теребив у руках свій кашкет і, не відриваючи добрих, хоча й сумовитих очей, спостерігав за боротьбою життя й смерті, що точилася над ліжком.

Лорі прошепотіла:

— Мері-Pya, нічого не бійся. До ранку гроза перейде, а в небі знову буде сонечко.

Та всі присутні в цій кімнаті відчували дух смерті. Вони боялися, аби грозові залпи, що струшували землю та довкільні гори, не стали тим останнім поштовхом, який примусить Мері-Pya відвернутися до стіни і тихо вислизнути з цього світу. Мак-Дьюї зиркнув на годинник. Доходила четверта ранку, наближалась якраз та пора, коли узи між тілом і духом слабнуть найбільше. І поки з’явиться обіцяне сонце, дух смерті, чого доброго, чкурне з кімнати, прихопивши дівчинку з собою.

— Може, нехай Віллі збігає по лікаря Стрейсея? — запитала місіс Мак-Кензі.

— Ні, — відповів Мак-Дьюї. — Більше, ніж зробив, він уже не зробить. Його остання настанова — молитися, молитися й ще раз молитися!

Він бачив, як місіс Мак-Кензі заворушила губами, Віллі Беннок схилив голову і щось забурмотів, але сам не став робити нічого подібного. Натомість Мак-Дьюї відчув, як його душу заливає хвиля любові, тепла і почуття спорідненості з Лорі, Жінка, що вміла розмовляти з ангелами, без залишку віддавала себе хворій дівчинці; хустинкою стирала піт з її чола, ніжно гладила по щоках і по голові; тримала у своїх руках її напівпрозорі руки з синіми венами — переливала їй свою любов і намагалась наново наповнити спорожнілий колодязь її життєвих сил своїми життєвими соками.

Мак-Дьюї розумів, що вороття до колишньої войовничості, коли він ні за що на світі не став би молитися, вже нема і не буде. А замість неї відчував незнану досі смиренність. «Бог, — пояснив йому якось Педді, — це не стільки віра, скільки переконаність». Він міг би й далі пояснити, що в кожної людини ця переконаність виявляється по-своєму. Ніхто ж не дивується, що, думаючи про одну й ту саму річ, різні люди уявляють її по-різному!

Мак-Дьюї подумав, що коли він і далі вимагатиме уваги до себе та своєї особистої трагедії, то це буде розцінено як нечувану зухвалість з його боку, адже у світі й без його проблем не бракувало горя та страждань. Мак-Дьюї допускав, що людина може не вірити в Бога, може ображатися на Нього чи довірятися Йому, але вважав неприпустимими нескінченні набридливі скиглення всяких невдах, що ними Йому докучали. Чоловіка гнітило почуття провини, але при звуках молитви місіс Мак-Кензі й Віллі Беннока йому трохи відлягло від серця. Ці люди були чисті перед Богом, прості й нічим не заплямовані. І хоч би яким було оте Божественне начало, хоч би як Воно проникало до людських сердець, Йому навряд чи було складно полюбити цих людей.

Хатня робітниця вже перейшла на повен голос, і Мак-Дьюї став прислухатися до її бесіди з Богом.

— Боже милостивий, — говорила вона, — у тебе вже й так повно дівчат. Залиши нам цю крихітку. Милостивий Боже, прислухайся до слів мольби самотньої старої жінки.

І, ледве усвідомлюючи, що він робить, Мак-Дьюї кивнув головою. Слова старої жінки здавалися йому цілком слушними.

Мак-Дьюї сидів і дивився у вікно. Черговий спалах блискавиці засліпив його. Через грозу не було світла і не працювали телефони, а маленьку дитячу кімнату освітлювали пара гасових ламп і ще кілька свічок. Він навпомацки повернувся до ліжка, став на коліна поряд з Лорі, і його чоловіче плече відчуло дотик ніжного жіночого плеча, твердий, незмінний, непохитний. Цей дотик промовляв йому, що вони — такі самі, як інші люди, що і в них можуть бути такі-сякі людські потреби. Тканина, одяг, рукави перешкоджали цьому дотику, та навіть так він дарував чудове відчуття. Всі слова, що личили нагоді, повинні були пролунати або іншим разом, або не пролунати взагалі. Цей дотик Лоріного тіла був відгуком на його самоту; він гукнув — і йому відгукнулися. Торкатись одне одного руками не було потреби. Хоч би ким була ця Лорі, для неї всякий дотик, що зливав їх воєдино, був рівноцінний іншим дотикам, і в ньому крилася глибинна потреба одне в одному, зрозуміла їм обом.

Дівчинка в ліжку раптом заворушилася і напружилась. Лорі та Ендрю Мак-Дьюї перезирнулися. В обличчі жінки й дотепер читалися щемливий жаль і материнська ніжність, та разом з тим з’явилося і щось нове. Мак-Дьюї аж дрож пробив, коли він пригадав цей вираз. Губи Лорі втратили свою лагідність — тепер там була войовничість шотландки, яка билася пліч-о-пліч із ним, розмахуючи вогняним мечем і перетворивши його прізвище на свій бойовий клич.

Вона ніжно пригорнула до себе напружене тільце дівчинки, неначе намагалася відгородити дитину від покликів Ангела Смерті. І Мак-Дьюї, котрий тримався вже з останніх сил, не витримав, зайшовся плачем і крізь сльози прокричав:

— О, Боже! Господи! Змилуйся…

Наближалася вирішальна битва.

31
Прокинувшись, я сказала собі: «Томасино, подруго, вшивалася б ти звідси, поки місіс Мак-Кензі тебе не застукала».

Місіс Мак-Кензі завжди лютувала, коли бачила, що я лежу в шухляді комода на речах Мері-Pya. А я робила це для того, щоб її позлити, ну й ще для того, щоб понюхати лаванду. Я ж просто обожнювала лавандовий запах.

І того разу в мене під носом лежав мішечок з лавандою, і поки я спала, весь час вдихала її запах. Благодать! Ще одна причина, щоб довше повалятись у шухляді.

Сяйнула блискавка, ударив грім. Шерсть моя одразу стала дибки, і мені стало страх як не по собі. Я знала, що це таке. Одну точнісінько таку саму грозу я вже пережила. Так, це була гроза, і я подумала: «Піду-но я краще у ліжко до Мері-Pya. Ану як малій стане страшно, і вона захоче мене погладити. Та й мені там буде якось затишніше…»

Я скокнула з шухляди, перескочила на ліжко… Протяжний спалах блискавки освітив кімнату — і я все побачила! Мій хвіст, моя шерсть — усе стало дибки від побаченого! Від жаху я вигнула спину дугою! Мері-Руа в ліжку не було! І ліжко було не її. Та кімната, в якій я була, належала не Мері-Руа!.. Не пригадую, щоб я взагалі колись у ній була. Я була в чужому будинку.

Уперше в житті я відчула, що таке паніка; я, Томасина, уродженка шляхетного роду, чий спокій та самовладання ставили іншим у приклад!..

Де я? Як я сюди потрапила? І взагалі, що сталося?

Я забігала по кімнаті, наче навіжена, скакала з ліжка на підлогу, на стілець, на комод. Знов спалахнула блискавка і освітила сходи. Перескакуючи за раз по п’ять сходинок, я збігла вниз і опинилася у другій незнайомій кімнаті, де було повно всіляких речей: камін, стіл, кошик при каміні, мабуть, для кота, кілька стільців… Я забігла на кухню — не мою кухню, зі стосом тарілок, чужими запахами — з кухні потрапила до іншої кімнати, в якій стояв якийсь страхітний агрегат, який, здавалося, чигав на мене.

Я металася з кутка в куток, і паніка та переляк від того тільки дужчали. Будинок був малий — він не дотягував і до половини нашого помешкання, і я була в ньому як у мішку! Немов дурна, я підбігала до дверей, до вікон, та тільки зайвий раз переконувалася в тому, що все зачинене на зовнішні замки-засуви-шпінгалети. Ані тобі ручки, на якій повис — і вона повернулася, ані відбитої дошки, яку відсунув — і ласкаво просимо до шпарини! Підлога, стіни — все було з каменю, а двері зроблені з дуба. І жодної шпаринки; не те що кіт — навіть миша не пролізе.

Я зупинилась посеред кімнати, прислухаючись, як несамовито гупає у грудях серце, і намагалася згадати, що ж таке сталося зі мною — з Томасиною. Я сказала собі: «Небом тебе заклинаю, тільки не метушися. Може, це тобі просто сниться. Сни нерідко бувають такими: або хтось за тобою женеться, або кудись потрапиш — і не можеш повернутися назад…». Щоб переконатися себе в тому, що це просто сон, я вирішила трохи вмитись — і одразу збагнула: це не сон! Коти вві сні ніколи не вмиваються!

А потім сяйнула найстрахітніша, натріскучіша, най-сліпучіша блискавка і загриміло так, що можна було оглухнути. Після блискавки щось затріщало і начебто впало. Неподалік почулись верески, гавкіт, виття і просто галас усякої звірини.

І я сказала: «З мене досить!» — та й полізла в комин.

Це був просто якийсь жах! Через сажу я нічого не бачила і ледве дихала, а коли пролізла половину шляху, то ще й на додачу зав’язла. Через дощ, який періщив зверху, стінки комина стали масні та слизькі, і навіть не було за що вчепитись лапою. Плече вперлося у кут цеглини, що загороджував і без того вузький прохід, а лапи ковзали по стіні й літали на всі боки. Я відчувала, як сили помалу покидають моє тіло. Яке жахливе місце для смерті шляхетної кішки, яка жахлива сама смерть!.. Але я не хотіла здаватись. Мені ж треба додому…

Додому! Додому! Додому! Я висіла у темному комині, а уява моя малювала наш дім в Аргайльському проїзді, і я неначе наяву побачила усі знайомі закутки, спальню, кухню, п’ятачок на кухні, де стояло моє блюдечко, укривала та ковдри на дівочому ліжку, а ще — оту просту курносу дівчинку з рудими косами, у фартушку, яка носила мене, перекинувши через руку.

І знаєте, там, у слизькій темноті ненависного комина, я раптом відчула запах дівчинки, та так чітко, неначе я сиділа в неї на руках. До аромату дівчинки домішувалися запахи щойно попрасованої бавовни, фланелі, шовкових стрічок, мила, хліба з маслом та варенням, зубного еліксиру, теплої шкіри та волосся.

Як я ненавиділа ті моменти, коли вона перекидала мене через руку і волочила за собою, мов ганчірну ляльку, а все ж тоді, у ту мить, коли ще трохи — і я б задихнулась та вмерла у чорному комині, відчувши ці пам’ятні запахи, я раптом дуже захотіла, щоб вона знову носила мене. Мені стало так тужно, що несила передати, і я зібрала всі свої сили, готуючись до відчайдушного, вирішального кидка.

Знову сяйнула блискавка, і при її світлі я побачила отвір, яким закінчувався комин; він був такий близький — і водночас такий далекий! Потім гримнуло так, що комин затрусився, і на мене знов посипалися сажа, шматочки цегли, сухого розчину…

Я наче навіжена махала лапами, і врешті, на якусь коротку мить, мені вдалось намацати тверду поверхню і відштовхнутися від неї! Вище, де відколовся шмат цеглини, була суха шорстка виїмка. Я дотягнулася до неї, зачепилася — і щосили подерлася вгору.

Відштовхнутися, потягнутися — і все, я вільна!

Вільна, вільна! Я вискочила з тісного страхітного комина, опинилася на даху, де вирували дощ і вітер, і всім тілом припала до крівлі.

Коли знову сяйнув бузковий спалах, я побачила, що у дерево біля дому влучила блискавка і воно розчахнулось надвоє. При падінні одна його гілка упала на дах і лежала тепер, як місток. Я скокнула на гілку, а ще за мить, жива і неушкоджена, стояла на землі.

Першим ділом я подумала, що було би незле десь сховатися від завиваючого вітру і зливи з блискавками та громами. Дехто з котів любить дощик, проте я точно не з їхнього десятка. Потім у мене сяйнула думка, що не завадило б почиститись, бо після комина я, мабуть, була чорна, як та сажа, а я ж, знаєте, навіть серед котів відзначалася охайністю.

Привалені гілки упалого дуба утворювали на землі такий собі курінець, і коли я в нього залізла, там майже не було вогко. Я не знала, в якому я місці, проте мене це не бентежило нітрохи. Я вирвалася з-під замка, і це було найголовніше. Бо коли тобі треба надвір, а тебе замикають, можна просто сказитися. Коли закінчиться ніч, я одним махом розберуся, де я, що я, а тоді вже спокійнісінько придумаю, що робити далі.

А поки дійде до діла, я вирішила вмитися. Так, спершу лапки, тоді подушечки на них, а потім — голову, мордочку і вуха.

«Томасино, вертайся додому!»

Мені не почулося? Неначе хтось мене гукнув. Так, тепер бік, потім плечі, а потім…

«Томасино — додому!»

«Хто — я? І в таку погоду? Та я навіть не знаю, в який бік бігти!»

«Яка погода, Томасино, ти про що? Ти й так уже мокра як хлющ. Ой, швидко ти забула запах Мері-Руа, тільки-но вилізла з комина — і одразу забула. Ану біжи додому, дурна кицька!..»

«Е, ні, я не забула. І тепле блюдце з молоком, смачненька каша на сніданок, пильнування мишачих нірок, і смак солоних сліз на щоках Мері-Руа, коли вона прокидалася серед ночі та плакала. Таке враження, неначе я давно відбилася від дому… А й справді, хочеться додому. Мені…»

Ага, та це ж я говорила весь час. Не було тут ніяких голосів, а все, що я чула, — це мій внутрішній голос. Я перестала умиватись і прислухалася. Грім ущух.

«Додому!.. Додому, Томасино!..»

«Таж я грози боюся!..»

«Додому, кому кажуть!..»

Я покинула свій курінець. Дощ сипонув просто в морду.

«Добре, — сказала я, — ось тільки домиюся…»

Загалом, наш рід завжди славився вмінням мислити по-філософськи.

Я розправила антени своїх вусиків, перевіряючи, чи зможу взяти потрібний напрям. Черговий спалах блискавки — і вони ледь не обвуглились. Зате побачила стежку, і коли грім знову затих, я через шелест дощу тільки зараз уловила шум розбурханого ручаю, що тік десь зовсім поряд. Ручаї впадають у річки, а річки біжать до моря. Я знала, що мій дім десь поблизу морської затоки. І я побігла вперед.

О, якби мені хтось сказав, що дорога буде такою довгою і далекою, дощ — таким холодним і мокрющим, а буря — такою страшною, то я нізащо в світі не пішла б! Хто-хто, але тільки не я.

Подушечки в мене на лапах потерлися та потріскалися, холод пробирав до кісток, грім притуплював усі відчуття, а відчай і страх заповнили моє єство по самі вінця. Сто разів я припиняла боротьбу і починала шукати притулок для змоклого знесиленого тіла, і сто разів отой внутрішній голос гнав мене далі: «Додому, Томасино!».

І я то бігла риссю, то пускалася вскач, а подеколи просто повзла. Та от нарешті я дісталась до дороги, перебігла по мосту через річку і досягла околиці, де починалися будинки. Однак я була така знесилена, що навіть кроку не могла ступити, і на хвилинку прилягла під живоплотом, уже не відчуваючи різниці між бдінням і сном, між життям і небуттям.

І я таки заснула, напевне, від знесилення, і мені навіть наснився сон, бо я тоді була не Томасиною, а кимось іншим. Мені снилося, що я сиджу на золотому троні, і в цей трон із щирого золота вроблені котячі очі із зелених смарагдів. На шиї в мене — золотий нашийник, а під моїми лапками — подушечка, пошита з найчистішого льону і наталована чистим пухом.

Обабіч мого золотого трону стояли золоті жаровні, від них здіймався запах фіміаму і приємно бив у ніс. Сяйнув спалах сліпучого світла, загримали мідні гонги, розчинилася бронзова брама в іншому кінці мого святилища, і до мене, вимахуючи пальмовими гілками та солодко співаючи, річкою полинули красуні у білих одежах. Лунала дивовижна музика, вторячи дівочим голосам, і від цих звуків мене наповнювала невимовна насолода.

Дійшовши до підніжжя мого трону, солодкоголосі діви пали ниць, а з бронзової брами поважно вийшов якийсь чоловік. Він був одягнутий у коричневу туніку, мав вогнисте волосся та бороду і жорсткі очі.

Дійшовши до мого трону, він упав навколішки, і твердості та жорсткості в його очах як не було. Він поклав перед троном жертву — золоту мишу з рубіновими очима, пав ниць переді мною і прокричав хрипким басом:

— О, Найпрекрасніша з Прекрасних, о, Велика Королево Септ!.. О, Дочко Повелителів Сонця та Місяця, Переможнице Змія Апофета і Пожирателько Зірок!.. О, Священна і Найсвятіша Баст!.. Допоможи мені!.. Допоможи…

І знову гримнув велетенський гонг. Цього разу він виявився гуркотом грому, сон мій закінчився, і я знову була Томасиною, промоклою, знесиленою, жалюгідною, яка сиділа і тремтіла під кущем, під фіолетовими спалахами, які шматували небесну тканину, під зливою, яка напоювала землю і з ревінням стікала канавами. І знову озвався мій внутрішній голос, який не давав ні хвилини спокою:

— Додому, Томасино!.. Додому, до Мері-Pya!.. Додому!.. Додому!..

32
— Візьмеш її до себе, — прошепотіла Лорі.

То була скорботна мить, двобій між волею до життя та бажанням померти. Сльози Лорі капали на дівчинку і змішувалися з випотами у неї на щоках та на чолі.

Мак-Дьюї схилився над донькою, протер її змучене обличчя і сказав:

— Ні, хай уже в тебе. Бо я так не витримаю.

Місіс Мак-Кензі затулила обличчя руками і тихо заридала. Віллі Беннок схопився руками за голову і відвернувся до стіни.

Гроза близилася до завершення і, прощаючись, безладно вивергала спалахи блискавиць, щедро приправляючи громовим гуркотом. Удари грому чергувалися з іще страшнішими хвилинами тиші, яку порушували тільки шум дощу та гуркіт розтерзаних вітрами хвиль, які билися в берег. В одну з таких хвилин затишшя годинник на дзвіниці пробив четверту. Лорі з дівчинкою на руках та містер Мак-Дьюї, що стояв напроти, у розпачі перезирнулися.

Спис атмосферного розряду ввігнався у прилеглі води Лоху, і одночасно з ним оглушливо загуркотіло. Різка навала вітру — і дощова вода вже річкою стікає по віконних шибах. Загуркотіли виляски від грому, розкочуючись над гранітними горбами, і всім здавалося, що це Небо виносить свій вирок.

Мері-Pya розплющила очі — і довго вдивлялася в Лорі. Вона дивилась поглядом людини, що вперше і востаннє бачить жінку, від якої відходять потужні токи материнської любові й ніжності. Потім очі дитини — дотліваючі жаринки на маленькому змарнілому обличчі, заледве більшому за обличчя її ляльки, — відшукали очі батька. Бліді щоки на мить зашарілись, і раптом дівчинка стала майже такою, як була колись, коли була здорова та щаслива.

Зненацька за вікном, перемагаючи шум вітру, плескіт хвиль і гуркіт грому, що перекочувався уже з-за гір, почувся несамовитий котячий крик.

Лорі, Мак-Дьюї, заплакана місіс Мак-Кензі та Віллі Беннок із довгими м’якими вусами, котрі висіли на нещасному, змарнілому обличчі, — всі як один здригнулися і обернулися на звук.

Крик повторився. То було протяжне виття, що переходило в болюче нявкання; якийсь аж потойбічний зойк, мабуть, під супровід котрого мала помирати дівчинка.

І раптом у кімнаті пролунав чийсь вигук:

— Томасина!..

А втім, назвати це вигуком можна було з великою натяжкою, адже належав він людині, яка вже кілька тижнів не говорила зовсім.

І містер Ендрю Мак-Дьюї не голосом, а роз’ятреним серцем крикнув:

— Хто це сказав?!

Йому відповів Віллі Беннок. Його вуса раптом ожили, затверділи, а очі подерлися на лоба.

— Дитина! — закричав медбрат. — їй-богу, це вона сказала!..

Затяжний фіолетовий спалах освітив півнеба, перетворивши лампи та свічки в кімнаті на червоні жевріючі цятки. Він освітив вікно, а за вікном — нещасну, замучену, мокру як хлющ руду кішку, яка з останніх сил трималася на підвіконні й щосили просилася досередини.

Другий крик Мері-Pya, котра впізнала свою кішку, і зойк місіс Мак-Кензі пролунали майже одночасно.

— Томасина! Томасина! — маленька дівчинка показувала пальцем на вікно, яке знов було чорним і чистим.

— Боже, помилуй нас, грішних! — підключилася місіс Мак-Кензі. — Томасина нашої Мері воскресла і повернулася до нас!

Ендрю Мак-Дьюї із шаленим вогнем в очах зірвався з місця і закричав:

— Ні, ні!.. Не з’їхав же я з глузду! Невже це привид Томасини прийшов забрати Мері-Руа?

Вікно знову ожило, проявивши голову і тулуб кішки, яка вже втрачала терпець, бачачи тупість людей, що скупчились у теплій та сухій кімнаті та нічого не робили. Першим повернувся до тями Віллі Беннок із добрим серцем і тверезим розумом.

— Це не привид! — закричав він. — Це справжня Томасина, жива-живісінька. Невже ви не пустите її до дитини…

Мак-Дьюї схопився за можливе диво, як потопаючий хапається за соломинку.

— Місіс Мак-Кензі, — надсадно прошепотів він, аби тварина часом не злякалася, почувши його голос. — Місіс Мак-Кензі… Вона вас знає… Відчиніть вікно… Тільки обережно, благаю, дуже обережно.

Стара хатня робітниця з тремтінням підвелася і при тьмяному світлі ламп і мерехтливих свічок, притримуючи однією рукою свій капот, аби, бува, не розкрився, пішла до вікна, знову темного і порожнього.

У кімнаті повисла нестерпна напруга, й ніхто, крім Лорі, не почув сухого лопотіння важких крил Ангела Смерті, що відлітав звідси, спіймавши облизня.

Місіс Мак-Кензі повільно, обережно, немов робила щось заборонене, підняла віконну раму. В кімнату влітали хвилі гнаного вітром дощу — оце й усе.

— Киць-киць, — старечим надтріснутим голосом гукнула хатня робітниця. — Ходи сюди, Томасино! Йди, поїж кашки!..

А потім, пересилюючи завивання вітру, почувся мелодійний голос Лорі.

— Таліто!.. Ходи до мене, моя кицю. Таліто, до мене!..

Промокла, забрьохана кішка з тихим стукотом зіскочила на підлогу, оглянула всіх, хто тут був, тихенько нявкнула, вітаючись, обтрусилася, розбризкуючи по кімнаті краплі бруду, а потім, підіймаючи разом передню й задню лапи — по черзі то ліві, то праві, — затрусилася в дивному танці: так вона обсихала. Практичний Віллі Беннок непомітно прослизнув за її спиною і з гучним ляскотом зачинив вікно. А потім усі стояли, скупчившись навколо кішки, і ніби не могли начудуватись нею. Та не було жодних сумнівів: це Томасина, і вона таки повернулася додому.

Це було щось зовсім неймовірне, однак усе відбувалося наяву. Ендрю Мак-Дьюї опасисто наблизився до кішки: йому здавалося, що варто лиш її торкнутися, як вона перетвориться на цівку диму і розчиниться в повітрі, або його руки спіймають порожнечу, бо це просто видиво, мана, а чи й групова галюцинація… Та коли його руки намацали кішку і обережно підняли вгору, вона засичала доволі-таки натурально. Тварина була справжня, мокра і сердита. Мак-Дьюї тримав її так, неначе то була не кішка, а Святий Грааль.

— Господи! Господи! — волав не сам Мак-Дьюї, а його душа. — Дякую тобі, Господи!

Мак-Дьюї підніс Томасину до Мері-Pya, яка лежала на руках у Лорі, та віддав її дівчинці. I Мері-Pya, яка враз передумала помирати, стала обіймати свою любимицю, укривати її поцілунками. Томасина замуркала, і Мері своїм тоненьким, надламаним голоском, який щойно повернувся до неї, який і голосом назвати було важко, запищала:

— Тату… тату! Ти повернув мені Томасину! Справжню Томасину, цілу і живу!

Так, на дівчинку ще чекало тривале одужання, але саме в ту мить її світ повернувся до неї. Оцей великий, пахучий, ні з чим незрівнянний чоловік знову став Богом.

Спостерігаючи за своєю дочкою, Мак-Дьюї відчував, як у надрах його душі борються збентеження, відчуття полегші та безмежна вдячність.

— Ти розумієш її? — запитав він у Лорі.

На кутики її губ повернувся давній вираз смутку, ніжності й захоплення, а очі світилися мудрістю. Лорі піднялася і поклала дівчинку з прилиплою до неї Томасиною у ліжко. Та щойно Мері-Pya відпустила тварину, як та одразу ж заходилася вмиватись, чепуритись. Роботи було чимало: зализати подушечки лап, які потріскалися й кровоточили, дати раду понівеченим кігтикам… Та незважаючи на зайнятість, у Томасини, як і в старі часи, знаходилася хвилька-друга, щоб лизнути шорстким язичком шию, щоки своєї господині, з колишньою ворожістю зиркнути у вічі здорованеві з рудою шерстю на обличчі та голові і підозріло мокрими щоками, котрий усе стовбичив над нею і витріщався так, неначе в житті її не бачив.

Гроза нарешті перейшла і покотилася далі, гримаючи десь удалині. Дівчинка знову взяла кішку на руки, та нітрохи не пручалася, і за кілька секунд обидві спали міцним сном.

Віллі Бенноку та місіс Мак-Кензі було наказано відпочити та відіспатися. Дощ перейшов, вітер також ущух… У двері постукали. Коли Мак-Дьюї відчинив, на порозі стояв преподобний Ангус Педді — осовілий від безсонної ночі, одягнутий по-домашньому. Ані він сам, ані його сім’я за цю ніч не склепили повік.

— Ендрю, — промовив священик, — дивлюся, в тебе світиться.

Мак-Дьюї забарився на порозі, роздивляючись свого друга. У виразі його обличчя щось змінилося — тепер там читався безмежний, цілковитий спокій. В очах, які дивилися з-за скелець у позолоченій оправі, не було більше заклопотаності чи тривоги.

— Ага, — сказав Мак-Дьюї. — То ти уже знаєш.

Педді, звісно, не мав нічого проти того, аби Мак-Дьюї повідомив йому щасливу новину — чому б не зробити добре другові! — але він був просто зобов’язаний розповісти йому про одкровення, яке зійшло на нього тієї ночі, про ту чудесну впевненість, що його молитви та молитви Мак-Дьюї не залишилися непочутими.

— Так, — відповів він, — я знаю. Дівчинці краще, і вона буде жити…

— Вона вже знову може говорити.

Педді кивнув. Коли й це не здивувало пастора, Мак-Дьюї, розтягуючи кожне слово, повідомив:

— До неї повернулась Томасина, — і став чекати, яке враження справить на друга ця звістка. Та Педді спокійно кивнув і сказав: — Ага, навіть так. Непогано…

Вони зайшли в дім і навшпиньки пробралися до дитячої, де Лорі пильнувала сон дівчинки й кішки. Обличчя містера Педді освітилося життєрадісною усмішкою, душа від щастя аж співала.

— Еге, — промовив він. — Чудова картина…

Раптом Мак-Дьюї пригадав дещо, що збентежило його, і коли всі троє зібралися у нього в кабінеті, що був навпроти дитячої, він сказав:

— Лорі…

— Так, Ендрю…

— Коли місіс Мак-Кензі відчинила вікно і покликала Томасину, ти теж її покликала, але іншим ім’ям. Що то було за ім’я?

— Таліта…

— Таліта? — спантеличився містер Мак-Дьюї.

Ветеринар перевів здивований погляд на преподобного Педді, і той, не стримавшись, пирснув сміхом, а потім пояснив:

— Євангеліє від Марка, розділ п’ятий, вірш тридцятий п’ятий та подальші.

Лорі усміхнулася, проте Мак-Дьюї й далі виглядав спантеличено.

— Я спробую прочитати по пам’яті, — сказав священик, — або ж принаймні передати зміст. — Він скинув очі догори і, обернувши погляд усередину, почав: — «Як Він ще говорив, приходять від старшини синагоги і кажуть: Дочка твоя вмерла; чого ще турбуєш Учителя?.. А Ісус, як почув слово сказане, промовляє до старшини синагоги: Не лякайсь, тільки віруй! І прийшов Він до нього у дім, і бачить метушню та людей, що плакали та голосили, і сказав: Чого ви метушитеся та плачете? Не вмерло дівча, але спить…»

Лорі досі всміхалася — таємничо, спокійно, і Мак-Дьюї насупився.

Містер Педді продовжував далі:

— «І взяв Він за руку дівча та й промовив до нього: Таліта, кумі, що значить: Дівчатко, кажу тобі: встань! Ту ж мить підвелося дівча й ходило. І всі жахнулися з дива великого!..»

— Не розумію, — хрипко проказав Мак-Дьюї, та в думках його став пробиватися якийсь проблиск.

— Вона не померла, а спала, — пояснила Лорі. — Я саме була в лісі й бачила, як діти гралися в похорон. А коли вони пішли, я ту могилу розкопала. Мало чого, ви ж знаєте, що таке дітиська.

Мак-Дьюї мимохіть аж охнув.

Лорі наморщила чоло, подумки вертаючись до того дня.

— Я трохи сплакнула над нею, бо треба мати камінь замість серця, щоб не заплакати, коли перед тобою шовкова коробка, а в ній — кішка, лежить, як жива. І тут — вона чхнула.

Чоловіки уважно слухали розповідь Лорі.

— Я витягла її з коробки і забрала додому. Ще й подумала: які негідники ці діти, що поховали живу кішку. І назвала її Талітою.

Містер Мак-Дьюї ще раз зітхнув і замислено промовив:

— Дякую тобі, Лорі.

Пам’ять містера Мак-Дьюї повернула його до подій того дня: ось він наказує Віллі Бенноку приспати Томасину, ось починається метушня коло пса, ось Віллі Беннок виносить надвір Томасину, котра, як виявляється, не вмерла. Таємничий параліч минув сам собою, як це подеколи трапляється. Від невеселих спогадів защеміло серце.

Лорі зазирнула їм у вічі, побоюючись прочитати в них осуд, але нічого схожого на осуд не побачила.

— Як ви подивитесь на те, щоб ми поснідали? — запитала вона. — Піду я, напевне, на кухню, зігрію каші, чаю вам заварю…

Мак-Дьюї зосереджено напхав люльку і мовчки закурив: він усе ще був під враженнями від почутого. Містер Педді почекав трохи, що друг заговорить, та коли той і далі мовчав, запитав:

— Тебе щось гнітить, Ендрю?

— Так, — зізнався ветеринар і, ще мить повагавшись, додав: — Отже, ніякого дива, про яке ти казав, насправді не сталося…

Кругле обличчя містера Педді освітилося чарівною життєрадісною усмішкою.

— І тобі, хто спершу думав, що диво є чи може статися, стало шкода мене. Що ж, Ендрю, дякую за співчуття. Ні, дива не сталося. Та якщо зібрати воєдино всі події та знову прокрутити від початку до кінця, то погодься, задумано просто чудово!

Мак-Дьюї аж дух перейняло: друг знову знайшов, чим його здивувати, і разом з тим розвіяв усі його сумніви та смуток, розвіяв так, як ще ніколи не розвіював за їхню довгу дружбу. Однією нехитрою фразою, промовленою від чистого й щирого серця, він відкрив перед Мак-Дьюї не тільки свого Бога, а і його, Мак-Дьюї, з яким той довіку житиме у мирі та злагоді. У цьому Педді вже не сумнівався.

Мак-Дьюї повільно потягував люльку. Він огортав свої думки димовою запоною, потім шукав їх, відстежував їхнє становлення, пригадував, перевіряв одну деталь за другою. І врешті тихо сказав:

— Так, Ангусе. Твоя правда.

З кухні почувся шум: це Лорі поралася коло чайників, каструль та сковорідок. Так шумить людина, яка прийшла у дім з твердим наміром у ньому залишитися.

33
Скажіть, я вас попереджала? Так отож!

Чи вам доводилося чути щось подібне?

Мені ледве віриться, що я знову вдома, але це справді так, і я — та сама Томасина, котра спочатку захворіла та була приспана тим самим лікарем, що мав би не вбивати, а зціляти. Потім я була похована своїми друзями та викопана жінкою-дивачкою, і після того почалося предивне життя серед чудернацьких людей і тварин та під іншим ім’ям. Аж ось однієї ночі, коли я, судячи з усього, заснула в шухляді з лавандовими мішечками, я прокинулася, пригадала, ким була насправді, та й повернулася додому.

Про те, що сталося зі мною, де я була від тої миті, коли мене поклали на стіл у кабінеті містера Мак-Дьюї, а Віллі Беннок підніс до мого носа ганчірку, змочену хлороформом, — і дотепер, я нічого не знаю.

Одного дня Мері-Pya та жінка, яку звали Лорі, та сама, котра відкопала мене із могили і стала дівчинці за матір, та ще містер Мак-Дьюї узяли мене до Глену, де я нібито мешкала під чужим ім’ям. Проте я не впізнала там нікого і нічого.

До мене підійшов великий жовтавий котисько з розірваним вухом і мордою, що аж рясніла бойовими шрамами та любовними ранами, — повірте, я знаю типів! — і сказав:

— Привіт, богине! Як поживаєш?

І я засичала просто йому в очі. Я ще нікому не дарувала такої зухвалості. Потім вибіг шотландський тер’єр, розкрив свою смердючу пащу, загавкав і закричав:

— Здоров, Таліто! Де тебе носило?

Йому, звичайно, також перепало. Я була рада, коли ми покинули це місце. Не сподобалось мені тут.

Невдовзі після мого повернення містер Мак-Дьюї одружився з жінкою Лорі. Мене це, правду кажучи, серйозно здивувало, адже я навіть гадки не мала, що вони знайомі. Це була та сама Лорі, котру тутешні обивателі називали Безумною, вважали відьмою і напівбожевільною. Зате тепер ми точно знаємо, чого вартий людський поголос. Ніякого божевілля у Лорі й близько не було. То була звичайна собі жінка, дуже проста у поводженні, приємна і товариська. Крім того, вона як ніхто інший рахувалася зі мною.

Найбільше в цій історії мені сподобалося те, що вона стала Мері-Pya мамою, тож дуже скоро дівчинка одужала і почала ходити, і вже не тягала мене із собою повсюди. Ага, невже я забула? Поки мене не було, Мері-Руа хворіла. І тепер, коли вона облишила цю звичку, це означало, що я матиму трохи спокою та часу, аби як слід зайнятися своїми хатніми справами. А втім, уночі я все так само застрибую в її ліжко, скручуюся калачиком у неї в ногах — і засинаю. Старі звички сильніші за нас.

О, так, ще одна зміна, надто серйозна й кумедна, щоб я про неї не згадала. Після мого повернення містер Мак-Дьюї чомусь узяв собі в голову, що я йому дуже подобаюсь, і став носитися зі мною, наче дурень з торбою, все домагався моєї любові. Ха-ха, ви колись уявили б таке? А як він упадав коло моїх потрісканих подушечок і пошкоджених кігтів!.. Неначе я кішка якоїсь графині.

Та зі мною цей номер не пройде, і вся його любов була коту під хвіст. Не любила його колись — і тепер не любитиму! Пахне він досі огидно, старим тютюном та медичним халатом, а коли хтось йому не догоджає, він, як і перше, випинає своє бородище і реве, як бугай. Та тільки не на мене — зі мною він такий, що хоч до рани прикладай. Щораз, коли я бачила, що він от-от візьме мене на руки, то тікала геть. Коли він мене кликав — я не йшла. Коли протягував руку, наміряючись мене погладити, я прищулювала вуха до голови, лютилась і запускала пазурі йому в шкіру. Та от біда — його це, схоже, зовсім не бентежило, і він і далі допікав мене своєю недоречною увагою. А знаєте, яка це прикрість, коли хочеш когось позлити — хоч би кого, — а він не злиться!

Зрештою, не все котові Масниця, і мабуть, гріх нарікати на долю тепер, коли життя пішло по колії. Живу я у своє задоволення, а місіс Мак-Кензі після мого повернення не знає де мене й посадити, а як знайде мене в просякнутих лавандою шухлядах, де я дрімаю на одежі дівчинки, то навіть слова не каже. А яке це блаженство, коли тебе вже не волочать від ранку до ночі, перекинувши через дитячу руку!.. Та все ж мені не хочеться геть утрачати товариство дівчинки, і час від часу, згадуючи давнину, я застрибую їй на плечі та й лежу собі там, особливо коли ми надворі: тоді мене бачать люди, вони тицяють у мене пальцем, і в них тільки й мови, що про мене.

Весь час, від самого початку, у мене навіть сумніву не виникало, що я — всім кішкам кішка! Тепер же в мене все частіше виникають підозри, що я ще й розумна нівроку, і мабуть, так воно і є. Та хай там як, одне я знаю точно: справи в домі йдуть так, як мені того хочеться.