Творець

Іскри догораючого вогнища рудими метеликами весело вилися в темряві і поступово меркли, піднімаючись у нічне осіннє небо. Там в неосяжній височині холодно мерехтіли міріади далеких зірок, які несли своє загадкове світло крізь морок тисячоліть і безмежність Всесвіту. І десь там, у зовсім неймовірній далечіні вершив свої справи Творець.

Як добре було ввечері, сидячи біля вогнища після трудового дня, поспілкуватися з друзями або послухати розповіді старих про минулі часи. Я підняв руку і розчепірив пальці на тлі вугілля, вкотре здивовано розглядаючи їх.

– Дідусю, чому у нас саме п’ять пальців, а не шість чи сім? І навіщо нам дано дві ноги та дві руки, а птахам замість рук крила? Ось у собак, наприклад, усі чотири ноги, а у риб плавці та хвости. Чому саме так?

Це питання я вже не вперше ставив дідусеві Сему – старості нашого селища, і відповідь теж знав напам’ять. Але мені дуже подобалася історія, яку він розповідав щоразу з таким щирим натхненням, наче на нього зійшло велике одкровення.

Усі навколо багаття одностайно повернули голови у бік старожила. Особливо цікаво було новачкам, які нещодавно прибули до селища. Кращого оповідача, ніж дідусь Сем, в окрузі не знайти. Він знав і пам’ятав багато такого, про що молодь і гадки не мала. Та й розмовляти умів так, що просто заслухаєшся.

– Ех, Робіне, де ж твоя уважність? – З легким докором сказав старий Сем. – Я вже скільки разів пояснював… ну, та гаразд – повторю ще.

Він легко провів долонею по лобі, ніби стираючи турботи, що накопичилися за день і, дивлячись на вугілля вогнища, повільно повів розповідь. В очах старого Сема грали вогнисті відблиски, а голос лунав рівно і трішки урочисто. Так було завжди, коли він розповідав про Творця.

– Давним-давно, так давно, що ті часи ніхто вже й не пам’ятає, Творець створив нас точно за образом і подобою своєю. Так він вирішив зробити для того, щоб ми змогли допомагати в його діяннях. Краще і досконаліше рук нічого не може бути, тому що ми робимо ними те, чого не може жодна інша істота на Землі. А дві ноги дозволяють нам переміщатися у будь-якому напрямку та долати перешкоди, бігати, стрибати та багато іншого…

– Але звідки ми знаємо, що і як робити? – подав голос наймолодший із новеньких слухачів.

– А ось саме для цього Творець і наділив нас розумом. Він дарував нам знання, здатність їх осмислювати та розвиватися далі. Колись дуже давно на Землі існувало страшенне зло, що загрожувало знищити планету та усіх її мешканців. Це називалося техногенною катастрофою планетарного масштабу. Творець переміг його, але насіння зла ще довго давало чорні сходи, гублячи і перекручуючи життя. І тоді з’явилися ми для допомоги Творцю у здійсненні його планів, щоб відродити чистоту природи та створити рукотворний рай на Землі…

Старий Сем замовк, і в тиші, що запала після його слів, від космодрому з-за річки долинуло низьке гудіння чергового транспортного зорельоту. У яскравому світлі потужних прожекторів він повільно опускався на смугу для посадки. То був уже третій корабель за останній тиждень. Автоматичні транспортники привозили на Землю зразки екзотичних рослин з далеких планет для формування тематичних лісів-садів, притаманних різним галактикам. План перетворення Землі на універсальний вселенський заповідник поступово наближався до свого завершення.

– Дідусю, а коли ми виконаємо призначення, Творець повернеться? – мимоволі вихопилося у мене.

– Звичайно, повернеться.

Тінь м’якої посмішки промайнула на губах старого Сема, і він підбадьорливо кивнув.

– Адже Земля – це колиска людства, яке, у свою чергу, створило нас для допомоги собі. Тому людина і є нашим шановним Творцем.

– Хто ж тоді створив самого Творця? – поцікавився один із новачків.

– Про це краще запитати самих людей, – відповів старий Сем. – Бо, на відміну від нас, свого Божественного Творця вони не бачили на власні очі, але все ж таки свято вірять у нього, бо Він дарував їм душу безсмертну…

Після цих слів здалося, що тиша стала ще тихішою. Самотній жовтий лист, повільно кружляючи, опустився мені на плече і завмер. Десь у самій глибині грудей виникло дивне відчуття, наче там щось стислося, і я з жалем прошепотів:

– Як мені шкода, що у нас – роботів немає душі… але, можливо, колись все ж таки з’явиться?..