Умка

– Чи знаєш ти, як побудувати гарний барліг? Я навчу тебе. Треба вирити кігтями невеличку ямку і лягти в неї. Сніг сипатиметься на тебе, але ти не ворушися. Під снігом сховаються спина, лапи, голова. Не хвилюйся, ти не задихнешся: від теплого дихання в снігу з’явиться віддушина. Ти відлежиш бік, і в тебе затерпнуть лапи. Терпи, поки над тобою не виросте велика кучугура. Тоді боками втопчи снігові стіни. Потім стань на лапи й вигни спинку: підніми вище стелю. Якщо не лінуватимешся, у тебе буде гарний барліг. Просторий і теплий, як наш. – Так велика біла ведмедиця вчила маленьке ведмежа Умку. У барлозі було темно. Надворі стояла довга полярна ніч.

– Час лягати спати, – сказала ведмедиця та поклала Умку на бочок. Але Умка не хотів спати. Він крутився. Дриґав лапами. Потім сів і сказав:

– Розкажи про рибу.

– У далекому теплому морі, – почала ведмедиця, – де немає крижин, живе сумна риба-сонце. Вона велика й кругла і плаває лише прямо. І не може ухилитися від зубів акули. Тому й сумна.

Умка уважно слухав і смоктав лапу. Потім він сказав:

– Шкода, що сонце – риба, і акула з’їла його. Тепер сидимо в темряві.

– Сонце – не риба, – заперечила ведмедиця. – Воно плаває в небі – у блакитному верхньому морі. Там немає акул. Там птахи.

– Коли ж воно припливе?

– Спи. Коли ти прокинешся, буде сонце і буде світло.

… Умка прокинуся від того, що у нього засвербіло в носі. Увесь барліг був залитий блакитним світлом. Блакитними були стіни, стеля і навіть хутро ведмедиці.

– Що це? – запитав Умка.

– Сонце!

– Припливло?

– Зійшло!

– Воно блакитне і з риб’ячим хвостом?

– Воно червоне. І ніякого хвоста у нього немає.

Умка не повірив, що сонце червоне і без хвоста. Він заходився копати вихід з барлогу.

Яскраве червоне сонце вдарило Умку сліпучим променем. Він замружився, пчихнув. І, обдираючи боки, видерся назовні.

Свіжий нестримний вітер віяв над землею. Умка підставив ніс і відчув безліч запахів: пахло морем, рибою, птахами, землею. Умка вирішив, що так пахне сонце.

Умка бігав по снігу, качався, перевертався, і йому було дуже весело. Він підійшов до моря, опустив лапу у воду та лизнув її. Лапа виявилася солоною. Цікаво, верхнє море-небо теж солоне?

Потім він побачив дим, дуже здивувався й запитав:

– Що там?

– Люди, – казала мама.

– А хто такі люди?

Ведмедиця почухала за вухом і сказала:

– Люди – це такі ведмеді, які завжди ходять на задніх лапах і можуть зняти з себе шкуру.

– А в морі вони не водяться? – запитав Умка.

– Ні. Вони потонуть в морі. Їхнє хутро не вкрите жиром, воно одразу заледеніє. Вони водяться на березі. Біля диму. Від них пахне димом.

– Піду подивлюся! – сказав Умка і побіг убік диму.

– Умко! Умко! Куди ти! Не ходи туди! – крикнула ведмедиця, але Умка вже біг до людей.

Він біг довго, поки не опинився на сніговій галявині з темними острівцями землі. Умка понюхав землю. Земля пахла смачно.

І тут він побачив незнайоме ведмежа на двох лапах. На щоках і на підборідді у нього не росла шерсть, а ніс був рожевий, а не чорний.

Незнайомець подивився на Умку і побіг геть. Та й біг він не на чотирьох лапах, як було б зручніше й швидше, а на двох задніх. А передніми просто махав без толку.

Умка побіг за ним. Тоді дивне ведмежа, не спиняючись, скинуло з себе шкуру й кинуло її на сніг. Умка зупинився, понюхав. Гарна шкура, але ж де хвіст?

Потім двоноге ведмежа скинуло… голову. Голова виявилася порожньою: без носа, без пащі, без очей. Тільки великі пласкі вуха бовталися з обох боків, а з кожного вуха звисав тоненький хвостик.

Умка підхопив “порожню голову” і побіг далі, доганяючи незнайомця. У того, виявилося, була й друга голова: з очима, з носом, з усім, що треба.

Нарешті, Умка наздогнав двоногого. Той одразу впав на землю. Умка нахилився до нього й понюхав. Пахло не димом, а молоком, і Умка лизнув його в щоку.

– Ходімо купатися! – сказав Умка і побіг до моря. Двоногий побіг за ним, підбираючи по дорозі все, що він порозкидав.

Вони побігли до моря. Але незнайомець не став купатися. Він залишився на березі, а Умка пірнув у воду.

Умка довго плавав, пірнав. Він спіймав сріблясту рибку.

Але коли вийшов на берег, нового знайомого ніде не було.

Червона риба-сонце пливла по синьому верхньому морю-небу. І стояв великий день. Барліг почав танути й наповнюватися блакитною водою. Але коли є сонце, барліг не потрібен.

Якось велика ведмедиця сказала:

– Пора нам перебиратися на крижину. Ми попливемо по північних морях.

– А двоногі ведмеді-люди плавають на крижинах?

– Плавають, тільки найсміливіші.

– Тоді пливемо! – сказав Умка. Мати й син озирнулися на рідні місця і попливли.

Умка з мамою, як усі білі ведмеді, стали жити на крижинах. Вони полювали, ловили рибу. А крижини все пливли й пливли, відносячи їх від рідного берега.

Прийшла зима. Весела риба-сонце попливла кудись по верхньому морю. І знову стало темно. У полярній ночі не видно ані Умки, ані ведмедиці.

Зате в небі загорілися яскраві зірки. З’явилося два зоряних ковші. Великий ківш – Велика Ведмедиця. Маленький ківшик – Мала.

І коли двоногий ведмежа-хлопчик, що живе не березі, виходить надвір, він шукає очима маленькій ківшик і згадує Умку.

Йому здається, що це Умка крокує у високому небі, а за ним іде мама – Велика Ведмедиця.