Усе через удар м’ячем

Хлопці, які прийшли до церкви, спочатку не виглядали аж надто захопленими. Однак уже через кілька хвилин усі закутки подвір’я навколо парафіяльного храму святої Клари заполонили маленькі крикливі істоти, які бігали й копали футбольного м’яча.

– Мій! – закричав Маріо, на прізвисько Мальдіні, невтомний захисник команди “Орлята”. М’яча, який прикотився йому до ніг, він копнув уміло й дуже сильно.

М’яч підлетів легко, як пір’їна, і, зробивши гарну дугу, здійнявся вгору, аж до найвищого вікна храму. Відтак пролунав удар, потім – брязкіт розбитого скла, і осколки кольорової шибки посипалися на землю.

Звичайно, нікого з хлопців це не схвилювало.

У неділю вранці під час Служби Божої батьки разом з дітьми брали участь у Богослужінні й чинили це з такою самою байдужістю, як і щоразу. Парох робив усе, щоб палкою проповіддю хоч трохи розворушити сонну громаду. Але те, чого не змогли зробити його слова, здійснила дірка в найвище розміщеному вітражі храму.

Яскравий сонячний промінь, прослизнувши в храм крізь дірку в шибці, упав на обличчя пані Валерії, яка була найвідомішою критиканкою серед їхніх парафіян. Цей промінь був наче світло дуже потужного маяка, від чого її лице відразу просвітліло.

Пані Валерія була зворушена. Світло, яке просвітлило її лице, проникло й в її серце. Решту Служби Божої вона відчувала велику потребу чинити добро й проявляти ніжність. А коли вийшла з храму, їй захотілося співати. Як і щонеділі, вона пішла до кіоску, щоб купити газету і вперше за сорок років усміхнулася кіоскеру Михайлові.

– Ми всі маємо щиро тобі подякувати за чудову працю, яку ти від світанку до ночі виконуєш для всієї нашої громади. Спасибі!

Михайло, зворушений майже до сліз і збентежений тим, що почув, пробурмотів собі під ніс:

– Дякую! Дуже дякую!

Але від цього моменту його день, початок якого був дуже важкий, раптово перемінився на приємний і радісний.

Такою мірою, що коли до кіоску прийшов Йосип, найзарозуміліший таксист у місті, який завжди купував “Спорт”, Михайло здивував його сердечною доброзичливою усмішкою і сказав:

– Так, так, твоє життя, мабуть, дуже важке – від ранку до вечора в заторах. У тебе, напевне, дуже міцні нерви!

Начебто маленька несподіванка, але, почувши ці слова, Йосип настільки розслабився, що надовго затримався біля кіоску, дружньо розмовляючи з Михайлом, немовби вони були давніми друзями.

Коли адвокат Перрі зі своєю течкою, повною різних паперів, сів у таксі Йосипа, той незвичайно приязно привітався з ним. Правника це так здивувало, що певний час він не міг прийти до тями.

– В аеропорт?

– Так… Завтра вранці зможу відразу піти на роботу.

Іншого дня Йосип тієї ж миті закінчив би розмову, але не тої неділі. Тож продовжував:

– Не заздрю вам, пане адвокате. Відмовляєтеся від того, щоб проводити неділі з дружиною й дітьми. До речі, з тих трьох ваших чортенят виростають чудові хлопці…

– Так, то правда… – відповів адвокат стурбованим голосом. Його здивувало, що Йосип розмовляє з ним сердечно і щиро, як ніколи:

– Вони в такому віці, коли дуже важливо, щоби батько був разом з ними.

Адвокат замислився на якусь мить, після чого рішуче промовив:

– А знаєте, ви праві. Відвезіть мене додому! Поїду до Києва завтра вранці…

Усмішки й радість, з якими дружина адвоката та його троє синів зустріли батька, неймовірно втішили Йосипа.

Так, тої неділі не лише він, а й набагато більше людей відчули себе щасливими. А все це стало можливим завдяки ударові м’яча у вікно та одному сонячному променеві.