В’юн та щука

Чи не розказати б вам казочки про в’юнця-молодця?

Та й молодець же то був, хоч і маленький,— ось слухайте. Ото був собі колись в степу в’юнець-молодець. Та ж сказано в’юн — в самім багні й пробував,— бо ні його батько, ані дід зроду не випливали на чистовину — вони весь вік пролазились у мерзкім багні. Отож наш в’юнець-молодець, граючись раз у мулі в багні, та й просунувся на чистовику, та так ізрадів: бо він хоч і болотний був звірюка, багно, бач, вже й наскучило. Аж гульк, вже й щука тут,—пащу роззявила, наче ворота. В’юн круть-верть туди-сюди — нікуди втікати: от-от опиниться в щучиних воротах на її зубиськах та й згине без сповіді!

— Гей, щуко!.. Ну й оказія! — запищав в’юн наче й веселенько, хоч від страху аж шкіра на хвості злазить.

Щука впрямила оченята, не зачиняючи своїх воріт.
Глянув в’юн на зубиська: «Пропадать без сповіді!»

— Чи ти давно сповідалась?

Щука ще ширше роззявила пащу, а зубів же там, зубів!

— А може, ти ще не пробувала зроду?..— засміявся в’юн.

— Ні!..— Та аж ротом пляскнула, так їй ніяково стало від того, що вона й не сповідалась.

— То, може, хочеш зараз сповідатись?

— Сількісь! — прохарчала знехотя, хоч у самої так оченята й запалали: коли б то мерщій посповідатись!

— Пливи ж за мною, та гляди поспішай, а то не поспієм.

Пливе в’юн не озирнеться: «Ну, й що ж йому почати далі»,— а в хвостику так і холоне: «Що, як догадається, та так і цапне!» Не втерпів, оглянувся: та й зубиська ж то, й зубиська! Тільки зуби й бачив.

— Ей, скоро! — прохарчала щука,— бо їсти аж-аж. Та на що це ж то й сповідатись!

Щука поглядає на ситеньке тільце в’юна та думкою багатіє: як то вона посповідається добре, по саме горло, скільки влізе, а тоді вже вона пролигне в’юна на закуску! І сповідаться десь смачно: адже вона не коштувала зроду. Їй здавалося, що сповідатися, се значить, обідать абощо.

Коли ятір: в’юн туди, та в дірочку і випурхнув. Щука за ним сунеться-сунеться, та в лісу лобом — пуц! — аж ятір спинувся.

— Чим же тут сповідатись?..— захарчала щука, слухаючи чмелів.

— Перш, добродійко, покайся, а на сповідь рибалка тебе насупить.

— Тісно! Їсти хочу!.. Пусти-бо, або сам хоч ходи сюди!.. — заголосила вона, поглядаючи на ситеньке тільце в’юна.

— Покайся, покайся, нагрішила не мало,— проговорив в’юнець- молодець, та чимдужче до рідного багна: «Нехай йому з чистовиною, поки всіх щук не потягнуть до сповіді! Без острих зубів туди й не потикайся, а нам безсильним…» Та й зашився у самий мул!