Ведмедик Джекі

П’ятдесят або й більше років тому на розлогій рівнині одного американського штату рубали ліс. Півтори тисячі чорних і білих робітників що ­ дня від ранку до ночі пиляли пилами й цюкали сокирами, а велетенські дерева раз-у-ра з із грюкотом валились на землю. Близько не було ні міста, ні хутора, а тому серед лісу збудовано тимчасовий табір з бараками для управи, лісорубів, кухнею, крамницею, стайнями для коней і магазином для робітничого приладдя. Щоб табір міг мати телеграфний зв’язок з містом, робітники вкопали в землю довгі ряди стовпів і провели по них дроти завдовжки в двадцять миль.

Одного разу робітник у лісі проходив попід стовпами й помітив, що з ними не все гаразд: деякі стовпи не стояли міцно в землі, а покосились,  мов би їх хтось розхитав. Робітник пішов до управи табору й розповів, що бачив. На другий день виїхав у ліс сам начальник табору з помічниками. Вони оглянули розхитані стовпи й помітили на них сліди якихось великих кігтів. Довкола стовпів земля була втоптана, але то не були сліди людини.

Заступник начальника табору, лісовий інженер Джексон, дуже любив досліджувати природу. У вільні від праці дні він брав рушницю і зникав у пралісі. Мандрував бездоріжжями, шукав вражень і пригод. Тепер він зацікавився таємничими слідами на стовпах і сказав начальникові :

— Якщо дозволите, я спробую розгадати цю загадку. Але на це треба мені кількох днів, а може й ночей.

Начальник погодився. Інженера Джексона звільнили на тиждень від його обов’язків у таборі. Дні були погідні, а ночі місячні, ясні. Інженер поклав у торбу трохи харчів, узяв зброю, бінокль і пішов у ліс. Деколи вертався до табору по свіжі харчі, спав дві-три години і знов зникав у лісі. За тиждень зайшов до канцелярії табору і заявив:

— Загадка розгадана!

— Як? Що? Кажи! — залунало від усіх столів.

— Ось послухайте! Ведмеді виходять уночі з нетрів і мандрують попід стовпами з телеграфними дротами. Коли буває вітер, то дроти гудуть, ці звуки передаються стовпам, і здається, що то стовпи грають. Ведмеді, мабуть, думають, що в цих стовпах водяться дикі бджоли, а де бджоли, там і мед. Отож, вони намагаються видряпатись на стовпи, але це їм не дуже вдається, до того ж і бджіл не видно. Ведмеді сердяться і штовхають стовпи так сильно, що розхитують їх.

— Якщо так, то мусимо виполошити ведмедів з поблизьких лісових ділянок у глибину пралісу! — сказав начальник табору. — Підемо на них облавою.

Облава тривала три дні. Кілька сотень робітників, вигукуючи і стріляючи в повітря, проходили обабіч телеграфного проводу. Коли четвертого дня вернулися до табору, привезли з собою живе ведмежа.

Інженер Джексон ним заопікувався, і певно тому ведмедик дістав ім’я Джекі. Спочатку був він несміливий і боязкий, сумував за мамою, але скоро почав звикати до людей. Його тримали в окремій ­ комірчині, виводили на прогулянку по табору й як слід годували. Джекі хутко підростав. У таборі ніхто не дармував, той для ведмедика знайшлася незабаром робота. Коло стаєн сидів на ланцюгу великий пес, що стеріг уночі коней.

Одного разу трапилася йому сумна пригода: він підійшов заблизько до коня, бо йому скортіло понюхати його ногу. Кінь подумав, що пес хоче його вкусити, і вдарив бідного пса копитом так сильно, що той упав мертвий на землю . . .

Замість пса прип’яли на ланцюгу ведмедика Джекі . Спочатку коні трохи його боялися, фиркали, стригли вухами, але конюхи мали наказ якнайчастіше водити їх повз ведмежу будку, щоб тварини звикали до ведмедика.

Джекі досить легко примирився зі своєю долею. А, може, знав, що це не довго триватиме, бо управа табору замовила в місті іншого пса. Ведмедик став улюбленцем табору. Був лагідний, кожний міг його погладити по густій шерсті або й сіпнути за кудли на потилиці. На дозвіллі робітники приносили йому ласощі. Джекі, як усі ведмеді, дуже любив солодке. Коли до нього підходили, він ставав дибки й вимахував привітно передніми лапами. Це мало означати: „Як ся маєте! А що доброго мені принесли? ” Коли йому кидали шматки м’яса або солодке печиво, він спритно ловив їх ротом, виблискуючи білими, мов з порцеляни зубами.

Часом удень, коли коні були в лісі на роботі або паслися поза табором, Джексон дозволяв спускати Джекі з припону, і ведмежа могло вільно ходити по таборі. Воно вешталося поміж бараками, роздивлялося, чи не почастує хто солодким, а часом стрибало в ставок і там купалося.

Якось у суботу інженер Джексон одягнув на Джекі старий крислатий капелюх, накинув на нього плащ-дощовик і в такому вигляді привів до таборової крамниці. Побачивши такого джентльмена, робітники, що були у крамниці, аж лягали від реготу. Вони купили ведмедикові цілий фунт цукерків. Мудрий ведмедик пильно придивлявся, як продавець простягнув руку по скляний слоїк з цукерками, і коли зрозумів, що це солодке, радісним муркотанням виявив своє вдоволення. Він став дибки і, смішно облизуючись, почав вимахувати лапами, мов би щось пригортав до себе. Так Джекі готувався їсти цукерки.

Але не думайте, що, з’ївши цукерки, Джекі забув, де їх можна дістати, а навіть, де вони лежать. Він добре запам’ятав барак з таборовою крамницею, де над дверима біліла велика дошка з якимись чорними знаками .

За кілька днів продавець захворів, і його завезли до шпиталю в місті за двадцять миль. Лікар сказав, що лікування потриває довший час. На місце хворого продавця прийняли іншого. Він був у таборі зовсім чужою людиною.

Зараз на другий день уранці, як робітники пішли в ліс до праці й у крамниці не було покупців, новий продавець сів собі вигідно за прилавком і почав робити підрахунки. Було тихо, спокійно . . .

Нараз щось загупало й засопіло надворі, за дверима. Продавець ще не встиг підрахувати першу колонку чисел, як двері затріщали і до крамниці всунувся ведмідь. Переляканий продавець від страху присів за прилавком, а ведмідь сперся лапами на прилавок і витягнув шию, заглядаючи за ним. Продавець перебіг попід стіною до дверей і з криком вискочив на майдан.

— Рятуйте! Звір у крамниці! Дикий звір!— кричав він і вимахував руками, поглядаючи в сторону бараку, де була управа.

З бараку управи вискочили начальник і його секретар з рушницями в руках.

— Що сталося, Майку? Хто на тебе напав?

— Звір! Дикий звір! Он там, у крамниці! — вимахував руками продавець.

З рушницями, готовими до пострілу, увійшов обережно до крамниці начальник, а з ним його секретар. Але, замість звуку пострілів і дикого реву поціленої звірюки, за порогом розлігся голосний регіт.

— Джекі, що ти тут робиш?

А втім, не треба було питати. За прилавком, на тому місці, де завжди стояв продавець, тепер стояв ведмедик Джекі, одною лапою притискав до себе слоїк з цукерками, а другою набирав цукерки і запихав ними рота.

Минуло кілька хвилин, поки продавець дав себе намовити підійти до дверей крамниці й подивитись, якого він має за прилавком заступника.

Увечері, коли робітники вернулися з лісу, ввесь табір реготав з продавцевої пригоди. Джекі став героєм дня, а інженер Джексон заплатив за цілий слоїк цукерків.