Весела казка

Якось Ослик повертався додому вночі. Світив місяць, і рівнина була вся в тумані, а зірки опустилися так низько, що на кожному кроці здригалися й дзвеніли в нього на вухах, як дзвіночки.

Було так добре, що Ослик заспівав сумну пісню.

— З-за тума-а-ану, — тягнув Ослик, — нічого не вии-и-идно…

А місяць спустився зовсім низько, і зірки розстелилися по траві й тепер дзвеніли вже під копитцями.

«Ой, як добре — думав Ослик. — Ось я йду… Ось місяць світить… Невже в таку ніч не спить Вовк?

Вовк, звичайно, не спав. Він сидів на пагорбі за Осликовим будиночком і думав: «Забарився десь мій сірий брат Ослик…»

Коли місяць, мов клоун, вискочив аж на вершечок неба, Ослик заспівав:

І коли я помру,
І коли я загину,
Мої вуха, мов папороть,
Проростуть із землі.

Він підходив до будинку й тепер уже не сумнівався, що Вовк не спить, що він десь поблизу й що між ними сьогодні відбудеться розмова.

— Ти втомився? — запитав Вовк.

— Так, трохи.

— То відпочинь. Втомлене осляче м’ясо не таке смачне.

Ослик опустив голову, і зірки, як дзвіночки, задзвеніли на кінчиках його вух.

«Бийте в місяць, як у бубон, — думав про себе Ослик, — трощіть вовків копитами, і тоді ваші вуха, як папороті, залишаться на землі».

— Ти вже відпочив? — запитав Вовк.

— У мене чогось затекла нога — сказав Ослик.

— Треба розтерти, — сказав Вовк. — Затерпле осляче м’ясо не таке смачне.

Він підійшов до Ослика й почав розтирати лапами його задню ногу.

— Тільки не думай брикатися — сказав Вовк. — Як не цього разу, то наступного, але я тебе все одно з’їм.

«Бийте в місяць, як у бубон, — згадав Ослик. — Трощіть вовків копитами!..» Але не вдарив, ні, а просто засміявся. І всі зірки на небі тихо розсміялися разом із ним.

— Ти чого смієшся? — запитав Вовк.

— Мені лоскотно, — сказав Ослик.

— Потерпи трішки, — сказав Вовк. — Як твоя нога?

— Як дерев’яна!

— Скільки тобі років?! — запитав Вовк, продовжуючи працювати лабетами.

— 365 250 днів.

Вовк задумався.

— Це багато чи мало? — нарешті запитав він.

— Це близько мільйона, — сказав Ослик.

— І всі осли такі старі?

— У нашому переліску — так!

Вовк обійшов Ослика й глянув йому у вічі.

— А в інших перелісках?

— В інших, гадаю, молодші, — сказав Ослик.

— Наскільки?

— На 18 262 з половиною дні!

— Гм! — сказав Вовк. І пішов по білій рівнині, замітаючи, як двірник, зірки хвостом.

І коли я помру, — муркотів, лягаючи спати, Ослик, —
І коли я загину,
Мої вуха, як папороть,
Проростуть із землі!