Зубна миша

Уся старша група садочка з нетерпінням чекала літа. Що тут дивного — скажете ви, мало знайдеться дітей, які не люблять літо.
Але тут була й інша причина. Усі вони — випускники дитсадка і обов‘язково підуть у перший клас. Школа — по сусідству, цієї зими колишні вихованці дитсадка, а зараз уже першокласники, приходили на Новорічне свято із шефським концертом. Ніхто не знав що це таке , але усім сподобалося.
І кожен собі вже придумав роль.

— От коли я буду першокласником, то на Новорічному святі гратиму Новий рік. — сказав Петрик.

— А я буду Снігуркою! — крикнула Наталка.

— Ні, я! — заперечила їй Оксана.

— А, може, нам якусь іншу виставу скажуть грати? — сказав Іванко, але усі на нього тільки цитьнули — не заважай, мовляв, планувати.

— А я, а я, а буду дідом Морозом! — озвався найменший у групі хлопчик.

— Артемко, не будеш ти дідом Морозом, бо ти ще малий! — відповіли йому в один голос Оксанка і Наталка.

— Я не малий! Я теж у школу йду! Мені улітку буде 6! — не здавався Артем.

— А можуть і не взяти, — сказала хитра Оксанка.

— Чого б це? — заперечив Артемко. — Я букви майже усі знаю, рахувати можу до ста, візьмуть!

— А ось і не візьмуть! У тебе ще жоден зуб молочний не хитається! А в школу беруть, коли хоч трохи хитається, або вже коли випав! — Оксанка показала язика і було добре видно, що одного верхнього зуба у неї вже немає.

Відповісти було нічим. Артемко засмутився і нічого не відповів.
Він сів на лавочку біля вікна і намагався язиком нащупати хоч один зуб, який хитається. Усі зуби стояли міцно і навіть не думали хитатися. Жоден не поспішав покидати Артемчиків рот. Хлопчик турбувався: “А, якщо й справді — не візьмуть? Скажуть — у тебе ще молочні зуби, тобі ще треба молочну кашу в дитсадку їсти, іди, хлопчику, не заважай”. І що тоді робити?

— Так, треба щось робити, — сказав сам собі Артем.

Але до вечора так нічого й не придумав. Зажурений повертався Артем додому, навіть усі домашні стривожилися — чи не захворів.

— Та ні, я не захворів. Просто турбуюся — чи візьмуть мене у перший клас? — відповів їм хлопчик.

— Візьмуть, а чого б і не взяти? — усміхнувся татко. — Ти вже просто пів-козака заввишки, букви знаєш, цифри знаєш — що ще треба?

Треба було б таткові розповісти про зуби, але Артемчик посоромився. Страшно було, що й удома посміються з нього і скажуть: “А й справді — чого тобі в школу йти, якщо у тебе всі молочні зуби ? ”

“А я не хочу знов у садочок, я хочу в школу!” — мало не заплакав хлопчик і пішов до себе в кімнату. Там його з нетерпіння очікували машинки і залізниця, м‘ячик та книжечки — щоб продовжити учорашню гру. Але Артемкове горе було таке велике і таке важке, що він просто не зміг гратися. Він ліг у ліжечко і почав мріяти, що у нього просто цієї ночі випаде зуб і на його місці почне прорізатися новий, постійний. Раптом Артем помітив якийсь рух на поличці біля ліжка. Він підвів голову і побачив там мишу.

Це була не проста звичайна сіра мишка, яких іноді можна побачити по телевізору.
Звісно, вона була сіра, але на голові мала капелюшок. Мишка була малесенька, капелюшок — ще менший і білий. І дуже скидався на гострий зуб — різець.

— Ти хто? — здивовано прошепотів Артемчик.

— Зубна мишка. — Відповіла миша в капелюсі.

— А хіба бувають зубні миші? — здивувався хлопчик. — Бувають феї, які забирають зубчик, а натомість дають копієчку .

— Менше дивитися телевізор треба! — накричала мила мишка на нього. — В житті такого не буває. Ну, де твій зуб?

— Який зуб?

— По який я прийшла!

— Так у мене усі зуби на місці…. — Артемчик був дуже здивований.

— Не може бути. — заявила мишка, дістаючи зошит з сумки. — У мене тут записано: “Артем Коваленко, майже 6 років, верхній передній зуб”. Так що давай зуб!

— Не дам! — відповів їй хлопчик. — яка мені різниця, що у вас там написано! Зуби у мене навіть не хитаються!

І щоб довести це, Артемчик, почав язиком торкати усіх зубів. І яким же було його здивування, коли він відчув, що й справді верхній зуб хитається!

— Ой! — сказав він.

— Що “ой”? — перепитала його миша, яка записувала щось у зошит.

— Ой! — голосніше сказав хлопчик, який зрозумів, що просто зараз вихитає зуба. — Зуб! Зуб хитається!

— Ні, дорогенький. Тепер мені твого зуба не треба — я ось записала “Хибний виклик.”

— Який хибний виклик?! — здивувався Артемчик і перестав хитати зуба. — Я вас не викликав! Я лежав і думав, що мене можуть не взяти у школу, бо не випало ще жодного зуба. А тут ви — в капелюсі! Кажете “Давай зуба!”…

— Я це вже все знаю. Але ти відмовився зуба давати — відмовився. І я тепер його не візьму…

— Як це не візьмете? Мені в школу треба йти!

— То йди собі в школу, я що — не даю?

Артемчику миша дуже нагадувала тітку з базару, яка любить сваритися з покупцями. Вони з мамою ніколи нічого у неї не купували, але хлопчикові завжди було навіть страшно йти повз таку сварливу тітку. І треба ж такому статися, що саме така сварлива зубна миша прийшла за його першим зубом!

— Ну як ви не розумієте — якщо у мене будуть усі молочні зуби, мене не візьмуть у перший клас! — Артем вже мало не плакав від образи.

— Це не мої проблеми! — сказала миша і почесала голову під капелюхом. — Заявка була? Була. Я прийшла? Прийшла? Зуб не дав?

— Я даю!

— Пізно! Я вже записала. Бувай!

І зубна миша помчала геть. І даремно Артем кричав їй услід:

— Зачекай, зачекай! Будь ласка, зачекай!

Миша не повернулася.

Це був провал. У перший клас його не візьмуть. І Артемко заплакав — так гірко, що з його сліз могло б утворитися якесь невеличке і дуже солоне море.
І саме тоді мама і тато, стривожені його настроєм, прочинили двері у кімнату. Батьки побачили, що їхній синок вже наплакав маленьке море через своє якесь дуже велике горе.
Мама взяла хлопчика на руки, татко сів поруч.

— Що сталося, Артемчику? — питали вони.

А Артемчик намагався розповісти, але крізь схлипування було можна розібрати лиш:

— А вона…. Я ж хочу… зууууууб…а вона… а вона…

Батьки з розумінням слухали його ридання. Нарешті сльози закінчилися й Артемчик зміг розказати про все: і про роль в шефському концерті, і про молочні зуби, які ніяк не хотіли хитатися, і про нахабну зубну мишу.

— Не хвилюйся, маленький! — сказала мама, втираючи Артемчикові сльози. — візьмуть тебе в школу!

— Який же він маленький? — заперечив татко, — він великий. І його точно візьмуть в школу, бо йому вже буде аж шість років!

Поки вони говорили, Артемко знов спробував язиком зуби і знову жоден не хитався! “Може, мені це все наснилося? — подумав він. — Напевно, наснилося.”
Батьки заспокоїли сина, вони розповідали веселі історії зі свого дитинства, потім тато на добраніч почитав йому цікаву книгу, а мама поцілувала в лоба і побажала солодких снів.

Артемчик ліг спати заспокоєний. І щасливий.
І тільки він почав дрімати, як з полички почулося скреготіння.
Хлопчик увімкнув нічника і побачив ту ж зубну мишу в смішному капелюсі.

— Добрий вечір! — привітався. А сам собі подумав: “Не наснилося!”

— Добрий! Я тут трохи наплутала. Зуб у вас випаде у травні, зараз ще рано. Я на прізвище і адресу подивилася, а от на день, коли приходити — ні! Дуже перепрошую і прошу вибачити за неприємності!

— Та ні, все гаразд. — відповів їй Артемчик.

Миша зняла капелюха і простягла лапку:

— Мир?

— Мир! — відповів їй хлопчик і легенько потис лапку двома пальцями.

Потім вони попрощалися до травня, Артемко ліг і заснув. Снилися йому буквар і читанка, рюкзак і пенал. І букет. І перша вчителька. І парта. І школа.
Бути йому першокласником!