Зимова казка

Ліс. Вечір. Закутані в пухнасті кожухи сплять ялинки. Замети закрили потворні пеньки та трухляве листя. Де-не-де впаде з дерева шапка снігова, і знову тиша. Морок нечутно лягає у лісі, і скоро голодні вовчі очі виглянуть із хащів. Іде лісом дівча. Свитка — самі латки, на голові якесь рам’я, руки позапихала в рукава, ледве чвалає. Підходить до пенька, стомлено позіхає, сідає на нього, заплющивши очі. Між ялинками з’являється Мороз, примруженими очима вдивляється в зимовий ліс. Раптом бачить дівчину, обережно підходить до неї, пильно розглядає.

«Стомилася, сердешна, та й замерзла, мабуть. Загине тепер у лісі. Одягну я її у шубку пухнасту, білу, надіну на голову корону з інею — чим не королівна?»

І Мороз тихо говорить дівчині:

— Добрий вечір!

— Добрий вечір, дідусю,— вітається дівчинка, підводячись.

— Чого в ліс прийшла?

— Бо йти більше нікуди.

— Тоді запрошую тебе до себе в гості!

Мороз бере її за руку і веде лісом. Дерева розступаються,і дівчина бачить, як серед галявини виблискує і сяє палац.

— Заходь, дочко, роздивляйся, що та як.

— А ось ще тобі чобітки, корона самоцвітна, дивись у люстерко, пізнаєш себе? Ти справжня королівна! Будеш жити у цьому палаці, дам я тобі сани кришталеві, білих коней-лебедів, будеш метелицею літати, поля пухнастим снігом укривати, діамантові зорі в небі світити. Усе тут твоє буде.

Іде дівчина палацом: у кришталевих колонах світло міниться, на підлозі скляна крига лежить, на стінах узори дивні із срібних квіток небачених.

— Дивись,— шепоче їй Мороз.— Он місяць-чарівник, мій помічник, він сяйвом голубим твій шлях осявати буде. Придивись, яка краса в моєму царстві! Чи добре тобі тут?

Дівчина зачаровано роздивляється палац Мороза. Чарівні рослини і птахи дивними візерунками вкрили стіни; горить, виблискує самоцвітне каміння. Ласкаво примружив очі старий, шубку їй подає.

— Дуже-дуже гарно, дідусю. Од краси такої сльози на очі навертаються.

— То хочеш бути моєю дочкою-королівною? Ось і коні копитами б’ють. Згодна?

— Так,— шепоче дівчина, затамувавши подих.

— Тоді віддай своє гаряче серце, воно лише заважатиме тобі, та й що ти пізнала з ним, окрім лиха? Візьми ось це, воно хоч і холодне, зате прозоре і чисте, як сльоза, дивись — світиться в ньому сила чарівна.

— Ну що ж, бери моє гаряче серце, бо й справді, окрім горя, нічого більше не зазнала з ним.

Ударив об землю Мороз кришталевим костуром — і покотилося йому під ноги живе серце дівчини. Ще раз ударив Мороз — і засвітилося місячно-серпанковим сяйвом лице дівчини.

— Ну, як ти себе почуваєш? — питає Мороз.— Чи не жалієш за серденьком своїм?

— Словами не можна сказати, що я відчуваю, очі в мене по-іншому дивляться, вуха мої по-іншому чують. Яка краса навкруги!

Цілує вона Мороза в білі вуса. Підводить її Мороз до саней кришталевих, надіває на голову корону самоцвітну, накидає на плечі шубку, інеєм гаптовану. Та й полетіли коні, аж пил за ними сніговий, діамантовий закрутився. Над полем мчать, аж ось і село.

«Оце ж тут я жила,— думає Морозова дочка-королівна,— не бачила ні щастя, ні радості, люди холодні усе в мене забрали, а мені для вас нічого не жаль. Беріть ось срібла пухнастого».

Махнула вона рукавом, і пішов з неба тихий лапатий сніг.

«Ось річка, вороною кригою світиться, а он верба, журна моя ненька, я з нею разом завжди весну стрічала. Що ж я наробила, любу весноньку жадану ворогом своїм зробила! А серденько своє на кригу кинула…».

Повернула вона коней до палацу.

— Віддай, дідусю, моє серце гаряче. Дивись, твоя калитка срібна від нього тане, і біжить звідти струмочок весняний. Віддай моє серденько, дідусю!..

Ранок. Тиша. На пеньку схилилася замерзла дівчина. На обличчі в неї застигла усмішка. Навколо віхола світить прозорі сріблясті димки.