Чари для сміливця

То було найкраще озеро на світі. Вода у ньому смачна та чиста. Очерети, як перемиті. І густі-прегусті. А біля очеретів повно куширю та ряски.

Полюбилось озеро і Качкам, і Чаплям, і навіть Журавлям. А  одного разу прилетів сюди Пелікан та й залишився літувати. Ніхто його не розпитував, чому Пелікан вибрав саме це озеро. Місця тут вистачало для всіх, жили птахи мирно, тому кожен тільки радів появі незвичного птаха.

Вартовим на цьому озері була маленька сіра пташка — Очеретянка. Так-так! Не Чапля, не Журавель, хоч у них дзьоби, мов списи, а саме Очеретянка. Розповідали потайки, що вона десь роздобула чари для сміливця і з тих пір нікого не боїться. Навіть хижого розбійника болотяного Луня.

Про Пелікана мова не йшлася. На цьому озері він був недавно, і ніхто не знав, чи зможе Пелікан стояти на варті біля такого великого озера?

Про себе ж Пелікан нічого не розповідав. Він завжди був чомусь сумним і самітнім. Цей Пелікан утік із своєї зграї тому, що всі родичі називали його боягузом. От він і полетів, куди бачив, шукати чари для сміливця.
Пелікан був страшенно сором’язливим. Він ні з ким не заводив знайомств, бо думав, що над ним знову кепкуватимуть, як у рідній зграї. Тому Пелікан просто приглядався до жителів озера, шукаючи серед них найсміливішого. Пелікан знав, що найсміливішого не соромно розпитувати про ті чари, бо хоробре серце не знає погорди і кпинів.

Тим часом життя на озері йшло своїм плином. Старші Качки вчили своїх діток пірнати й добувати кушир та ряску. Чаплі цілими днями стояли на одній нозі та дивилися у воду, полюючи на риб. Журавлі зранку косили сіно, а в обід ловили жаб та жуків-плавунів. Увечері всі клали по листочку м’яти під голову й лягали спати.
Тільки Очеретянка цілими днями стежила за небом, за степом і за очеретами — всюди міг з’явитися ворог. Коли Очеретянка встигала плести гніздечко на очеретинках і годувати своїх діток, того ніхто не знав.
Чим би не займалася Очеретянка, та Луня вона помічала вчасно. Помітить і зразу ж заспіває пісеньку вартового:

Керрі-ччері, керрі-ччаг!
Всі сидіть в очеретах:
До саги крадеться Лунь!
Керрі-ччері, керрі-ччунь!

Усі слухаються вартового й зразу ж ховаються в гущавину лепехи, рогози та очерету.
Тільки Пелікан не ховався. Йому нікого було рятувати. У нього не було ні свого гнізда, ні своїх діток. За себе ж Пелікан не турбувався. Йому було просто неприємно дивитися на хижого Луня, що літав над самісінькою водою озера, вишукуючи слабшого й меншого.
Не знав Пелікан, що Лунь у першу чергу пантрує за Очеретянкою. Лунь хотів убити вартового. Тоді б ніхто не заважав йому нападати на маленьких жителів степового озера.
Як і минулого разу, нікого не знайшов Лунь і нічого не вполював на озері. Він завис у повітрі на своїх широких крилах і пропищав так тихо, щоб тільки гостровуха Очеретянка змогла почути ті слова.

— Глянь, скрекотухо,— пискнув Лунь і перевернувся через крило.— Запам’ятай чорне розп’яття на моїй спині. То знак яструбиного роду. Не гніви мого серця, Очеретянко. А коли побачиш мою тінь над степом, мовчи, нікого не попереджай про небезпеку. Нехай кожен думає сам про себе. Знай, що ніхто, навіть оцей приблудний Пелікан, не порятує тебе, коли я знайду твоє гніздечко з малими дітками.

Лунь ще раз перевернувся на ліве крило, щоб злякати Очеретянку своїм розп’яттям, і полетів геть.
Як тільки тінь розбійника щезла по той бік терновища, Очеретянка пурхнула на високу очеретинку й заспівала дзвінко:

Керрі-ччері, керрі-ччаг!
Не сидіть в очеретах:
Ген за терном сивий Лунь!
Керрі-ччері, керрі-ччунь!

Закахкотіли Качки, тоненько пискнула білолоба Лиска й випливла з дітками на середину озера. Вибігли до води Кулики. Ожило озеро.
Очеретянка нікому не сказала про погрози Луня. Але ті погрози чув Пелікан. Вони не сподобалися Пелікану, і від того щось ворухнулося в його серці.
Коли увечері Очеретянка колисала в гніздечку своїх діток, до неї приплив Пелікан і несміливо сказав:

— Вибачте, але якщо Лунь насмілиться напасти, я першим заступлюся за ваших діток.

— Не турбуйтеся,— привітно усміхнулася Очеретянка й сказала: — Очеретянки з діда-прадіда були вартовими. А вартові безсмертні.

Минали дні. Над озером знову й знову лунали пісні меткої Очеретянки й попереджали друзів про небезпеку.

Але хижий Лунь не забув своїх погроз. Одного разу він піднісся так високо в небо, що став схожим на метелика. Він сховався у променях сонця, а потім стрімко, мов сонячний промінь, шугонув до самої води.
У цей час малі Очеретянчині дітки весело розгойдували свою хатку на очеретинках, голосно кликали свою маму й раділи ясному сонечку.

Ніхто не помітив Луня. Тільки Пелікан встиг розгледіти у дзеркалі озера сиву тінь. Пелікан здогадався, що цього разу Лунь перехитрив сторожку Очеретянку.
Ніби вітер, пронісся Лунь над озером. Мить — і в його пазурах запищали Очеретянчині діти.

— Віддай невинних! — крикнула Очеретянка й сміливо кинулася наздоганяти Луня.

— Я попереджав тебе! — зареготав Лунь, стискаючи пазурі.— Тепер пізно просити! — крикнув Лунь і стрімко полетів назустріч сонцю.

Усі жителі саги розгубилися від несподіванки. Лише Пелікан не розгубився. Мов шалений вихор, кинувся він за Лунем.

— Як ти смієш убивати крихітних пташенят! — крикнув Пелікан грізно і заніс над головою Луня свій важкий дзьоб.

— Уб’єш мене — разом зі мною впадуть на землю й розіб’ються очеретенята,— пропищав Лунь, намагаючись обдурити Пелікана.

Та цього разу Пелікан не вагався. Дужий удар його дзьоба, мов блискавка, влучив Луня в чорне розп’яття на крилах.

Лунь сконав. З його мертвих пазурів випали малі пташата.
Очеретянка бачила, як падали її дітки, й намагалася підставити їм свої маленькі крильця. Та даремне вона хвилювалася. Широкий дзьоб Пелікана підхопив малих очеретянок і відніс у рідне гніздечко.

— Не знаю, як і дякувати вам,— промовляла Очеретянка до Пелікана, заліковуючи соком лепехи рани своїм діткам.

— Не треба ніяких подяк,— сказав Пелікан.— Я бачу, що ти найсміливіша пташка на цьому озері й завжди робиш добро для інших. Скажи: які чари зробили твоє серце таким хоробрим?

— О могутній і прекрасний Пелікане,— мовила на те схвильована Очеретянка.— Бачу, що у вас добре серце, і я відкрию вам таємницю своїх чарів. Я завжди чую, що моє серце повне ненависті до ворога. Я завжди чую, що моє серце переповнене любов’ю до друзів. Це найголовніші чари мого духу. І моєї відваги.

Нічого не відповів Пелікан. Він несподівано відчув, що в його душі ожило щось велике й прекрасне. Воно було таке велике, як океан. І таке світле, як небо. Воно переповнювало серце. Пелікан зрозумів, що то маленька сіра Очеретянка віддала йому найголовнішу в житті таємницю. Пелікан вирішив повернутися у свою зграю, бо роздобув чари для сміливця.