Чому у зайця довгі вуха

Коли з’явилися у лісі звірі, найголовнішим у них був лось. Якось на лісовій галявині розмовляв лось із своєю дружиною. Повз бігав заєць. Почув він, що лось із лосихою розмовляють, підкрався ближче, сховався за пеньок, слухає.

— Є в мене роги, які я маю роздати звірам, — каже лось. – Але звірів багато, а рогів мало. Кому ж дати?

Слухає заєць, думає: «Добре і мені роги отримати. Чим я гірший за інших?»

— Кому ось ці роги дати? – Запитує лось дружину.

Тільки хотів заєць рота відкрити, а лосиха відповідає:

— Ці дай оленю. Захищатиметься ними від ворогів.

— Добре, — каже лось. — А ось ці великі кому?

Тут заєць не витерпів, висунувся з-за пенька, кричить:

— Ці мені дай, мені, зайцю!

— Що ти, братику? – здивувався лось. — Куди тобі такі роги?

– Як – куди? — каже заєць. — Мені роги дуже потрібні. Я всіх ворогів у страху триматиму. Усі мене боятимуться!

– Ну що ж, бери! – сказав лось і дав зайцеві роги.

Зрадів заєць, застрибав, затанцював. Раптом з кедра велика шишка впала йому на голову. Підскочив заєць — і тікати! Та не тут було! Заплутався рогами в кущах, виплутатися не може, верещить зі страху.

А лось із дружиною регочуть.

— Ні, брате, — каже лось. — Боягузливе серце в тебе, а боягузові й найбільші роги не допоможуть. Отримуй ти довгі вуха. Нехай всі знають, що ти любиш підслуховувати.

Так і залишився заєць без рогів, а вуха в нього виросли довгі-довгі.