Чому в дерева нарра червоний сік

У давнину на вершині гори, що височіє над долиною річки Танудан, стояло могутнє дерево нарра. Юнаки та дівчата часто відпочивали під ним, коли йшли працювати на свої поля у горах чи поверталися додому. У долині тоді мешкала прекрасна дівчина, дочка вождя, яку звали Ідонсан. Багато юнаків хотіли з нею одружитися, але жоден їй не подобався.

Юнаки та дівчата, що відпочивали під деревом, тільки й говорили, що про красу Ідонсан. Дерево слухало-слухало їхні розповіді і нарешті вирішило стати людиною та спробувати підкорити серце красуні.

Щоб ніхто не помітив перетворення, дерево дочекалося урагану. Ураган налетів якось темної ночі, з корінням вирвав із землі дерево і перекинув його на інший бік гори – на місце неподалік села, де жила Ідонсан. Спершу дерево скинуло гілки. Потім, коли вітер покотив його схилом гори, від стовбура відірвалося коріння. Вітер поніс його далі і опустив на землю вже біля села. Там коріння дерева нарра перетворилося на прекрасного юнака.

Настав ранок, і незнайомого юнака побачили в селі, де мешкала Ідонсан. Вождеві розповіли про незнайомця, він вийшов йому назустріч і запитав юнака:

– Як тебе звуть і навіщо ти прийшов у наше село?

– Мене звуть Уг’яо – відповів юнак. – Я багато чув про красу твоєї дочки і прийшов просити її руки.

Вождь покликав дочку. Ідонсан прийшла, побачила юнака і привітно посміхнулася йому, бо він їй дуже сподобався їй.

Зіграли весілля. Щасливо зажили молоді, і ще щасливішими стали вони, коли Ідонсан народила сина.

І ось одного разу Ідонсан сказала чоловікові:

– Дитині вже два місяці. Я хочу, як велить звичай, відвідати твоїх батьків і показати їм онука.

Уг’яо не міг зізнатися, що раніше був деревом, тому відповів:

– Я ніколи не бачив своїх батьків, я зростав у інших людей.

Він думав, що на цьому все закінчиться, проте дружина не поступалася, наполягаючи, щоб вони обов’язково побували у його рідних.

– Добре, Ідонсан, – сказав нарешті Уг’яо, – нехай буде як ти хочеш. Збирайся в дорогу.

Ідонсан напекла смачних коржів з рису з медом для родичів Уг’яо. Коли все було готове, Уг’яо взяв нову ковдру, зав’язав її кути у себе на грудях, посадив дитину за спину і пішов, а Ідонсан пішла поряд, несучи кошик із коржами.

Пройшовши трохи, вони побачили на землі товсте коріння дерева нарра. Уг’яо взяв немовля на руки, став на коріння, і коріння само пішло вгору схилом гори, несучи його з дитиною від Ідонсан. Вона закричала з жахом:

– Зупинись, мій любий чоловік!

– Йди за мною! – крикнув дружині Уг’яо, і вона побігла за ним слідом.

Нарешті, вище схилом, Ідонсан побачила величезний стовбур дерева нарра. Стовбур підняв Уг’яо з дитиною до себе на верхівку, а сам став корінням. Тремтячи від жаху, Ідонсан закричала:

– Що ти робиш, коханий? Спустися швидше, і ми повернемося додому!

– Ні, – відповів зверху Уг’яо, – ти ж сама цього хотіла. Іди за мною!

Тепер вони досягли місця, де дерево скинуло свої гілки. Стовбур одягнув гілки на себе, і дерево пішло на вершину гори – туди, де стояло раніше. Ідонсан гірко плакала. Вона вже не могла бачити обличчя чоловіка і навіть не чула його голосу.

Дерево тим часом дійшло до місця, де колись росло. Коріння його вп’ялося в землю, і воно зупинилося. Воно було таким самим гарним і величним, як до урагану. Його гілки м’яко опустили дитину в руки матері, а потім зверху впало кілька крапель – сльози дерева. Ідонсан, плачучи, залишила кошик з коржами під деревом і, притискаючи до грудей дитину, побігла назад додому.

Як же здивувалися і зраділи юнаки та дівчата, коли побачили, що на вершині гори знову стоїть їхнє улюблене дерево! Знову відпочивали вони під покровом його густого гілля. Але вони буди дуже вражені, коли помітили, що тепер з його стовбура тече не білий сік, як раніше, а червоний, схожий на кров.