Друзі для розумниці-красуні

Жила-була кішка на ім’я Кітті. У неї була пухнаста біла шубка, а хвостик рудий. Шерсть біля вушок теж була рудою, так що здавалося, ніби Кітті вдягла ажурну шапочку рудого кольору. Словом, це була дуже гарна кішечка. 1 вересня Кітті, пов’язавши на шию рожевий бант, пішла в перший клас звірячої школи.

Кітті виявилася найкрасивішою ученицею в класі, до того ж, вона краще за всіх вчилася. Ось тільки друзів у неї чомусь не було. Однокласники не запрошували Кітті пограти з ними, не кликали в гості. Звірятка неохоче брали її в свою гру, і то тільки якщо вона сама просила про це. Кошенята, цуценята і їжачки, які навчалися з Кітті в одному класі, ніколи не ділилися з нею своїми секретами. Ніхто не звертав уваги ані на її красиву шубку, ані на яскравий бант на шиї, ані на похвали, які Кітті отримувала від вчительки за гарне навчання.

Спочатку Кітті не засмучувалася з цього приводу, але з кожним днем їй ставало все сумніше вчитися в школі, де у неї не було друзів.

Одного разу, коли звірятка разом бігали на перерві, а Кітті знову сиділа сама, вона ображено сказала горобчику, що підлетів до неї:

– Ну чому вони не кличуть мене грати з ними, чому не хочуть зі мною дружити? Адже я така розумна і красива!

– Як чому? – здивовано процвірінькав горобчик. – Пам’ятаєш, як 1 вересня братики їжачки запрошували тебе пограти з ними? А що ти їм відповіла?

– Я сказала, що не збираюся підходити близько до їх противних колючок, щоб не пошкодити мою прекрасну шубку, – відповіла Кітті.

– А пам’ятаєш, як недавно кріт просив тебе прочитати напис на дошці, який він не побачив через свій поганий зір? – продовжив горобчик. – Що ж ти йому відповіла?

– Я сказала, що нехай купить собі окуляри краще, а у мене немає часу читати йому, – відповіла Кітті.

– Ну а вчора навіщо ти сміялася над кішечкою Мур-мурою, яка не змогла красиво написати літери? Хіба ти сама відразу навчилася красиво писати?

– Ні, не відразу… – опустивши голову, відповіла Кітті.

– І Мур-мурі, а братикам їжачкам, і кроту були неприємні твої слова. Ти могла просто попросити їжачків бути акуратніше і не торкатися до твоєї шубки. Ти могла допомогти кроту – це не зайняло б багато твого часу. Тому і ці, і інші звірятка, про яких я зараз не говорив, тепер не хочуть з тобою дружити.

Кітті розгублено заплакала:

– Так, я вела себе негарно. Але що ж мені тепер робити?

– Кітті, навчися ставитися до інших так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. А тепер іди до звіряток і попроси пограти з ними – і обов’язково пам’ятай про це правило, – відповів горобчик і полетів так швидко, що Кітті навіть не встигла сказати йому «дякую». Або, може, Кітті згадала, що треба сказати «дякую», коли горобчик вже полетів?

Кітті зробила так, як порадив їй горобчик. І в той день, і кожного наступного дня вона пам’ятала правило: ставитися до інших так, як би їй хотілося, щоб і вони з нею поводилися. З того часу у Кітті з’явилося багато хороших друзів, і тепер вона не лише красива і розумна, але і добра чуйна кішечка.