Дві жаби

В лісі біля потічка жила жаба. Хороша, працьовита жаба. Завжди була весела, бадьора, ніколи не лінувалася, любила мандрувати. Повечеряє
комарами і вночі виходить на прогулянку.
Одного разу зустріла іншу жабу. Привітались і пострибали вдвох по лісовій дорозі. Стрибали й стрибали, аж дісталися до хати лісника. А там біля
хати пивниця, з відчинених дверей тягне вологістю та холодком, смачно пахне грибами. Жаби без вагання спустилися по сходинках і опинились у пивниці.

— Дуже приємне мешкання! — разом квакнули жаби.

На радощах вони почали високо підстрибувати. Стрибали, аж поки опинились у глечику з сметаною. Не зчулися, коли й ускочили.

— От лихо! Треба нам швидше вибратися звідси, бо втопимося! — кажуть жаби.

Та як їм вибратися, коли глечик високий, до вінець жаби лапами не дістануть, щоб ухопитись! І вискочити не можуть. Нема об що обпертися:
сметана рідка, лапи вгрузають. Почали плавати, тріпотатися, лапами сметану бити. Але що з того? З глечика не вилізуть. Вже й стомились.

Одна жаба каже :

— З цього глечика нам ніколи не вилізти! То чого мені даремно побиватися та сили витрачати?

Краще відразу втоплюсь.

— Не лінуйсь! — говорить друга жаба. — Може пощастить урятуватися. Плавай, борсайся!

Не послухала ледача жаба такої ради. Не захотіла змагатись і потонула.

А працьовита жаба не втрачає надії.
„Сором буде, — думає, — коли я піддамся без боротьби. Ні, змагатимусь, доки мені сили вистачить!”
Плаває вона, дряпає стінки глечика, намагається учепитись, та глечик слизький, лапи сковзаються. Стомилася до краю, а рятунку не знаходить . . .

„Ні, таки не піддамся! Я ще не мертва, ще не прийшов мені час на дно спускатися. Мушу втриматися на поверхні! Хто знає, може таки діждуся порятунку”, — так підбадьорює себе жаба.

Борсається. Вже зовсім знесилена. Вже лапами дриґає помалу-помалу.

„Невже тут і смерть моя? — думає. — Ні, ще змагатимусь!”

Та куди там їй змагатися! Вже захлинається, ледве ворушить затерплими лапами: дриґ. . .дриґ . . . дриґ .. . А таки дриґає.
Коли — що це ? Під нею щось тверде! .. Уперлася лапами — тверде. Сіла на щось тверде, ніби земля під нею, а не сметана. Сталося якесь диво…

Посиділа жаба, розглянулася: нема сметани, вона сидить на грудці масла. Тепер жабці легко вдалося вискочити з глечика.

Вискочила, виповзла з пивниці та й подалася додому — в ліс, до потічка. Там вона, відпочиваючи під широким листком, думала :

„То я сама лапами масло з сметани збила. Бач, добре, що не полінувалася, змагалася і врятувала сама себе. Важко мені було, та я не втрачала надії. А та ледача жаба марно загинула”.