Гаманець із золотом

Поїхав старий у ліс по дрова. Побачив дерево з дуплом, махнув сокирою і, раз-два, повалив на землю. Почав його розколювати і знайшов у ньому старий шкіряний гаманець, повний золотих монет. Зрадів старий своєму щастю, навантажив дрова на воза, повісив збоку гаманець з грошима і повів волів додому. Іде, а сам думає:

— Знайшов гроші я, але ж ліс не мій і дерево не моє. Звідки ж моїм грошам там бути? Вони чужі. Якщо я чесна людина, мені треба знайти хазяїна і віддати їх, тому що від чужого добра щастя не буде.

Бачить, іде йому назустріч бідолаха, ледве дух переводить.

— Звідки побратиме? – крикнув бідняк.

— З лісу, — відказує старий дроворуб.

— Чи не знаходив ти чогось?

— Знаходив, — кивнув старий головою.

— Дякувати Богу, — зрадів бідняк. — Була в мене одна-єдина теличка, і вирішив я продати її. Вранці відвів худобу на ринок, спродав за гарні гроші і вирушив додому та, мабуть, дорогою загубив гаманець з грошима. Немов сам не свій, сюди побіг шукати. Де ж мій гаманець?

— Он там, висить на возі.

Кинувся бідолах до воза, запустив обидві руки в гаманець, нагріб золотих, глянув на них і одразу витрусив їх назад у гаманець.

— Не мої, – каже, – мої були білі, а ці жовті.

Задумався дроворуб.

— Чудеса! – Каже. — Що це за гроші я знайшов?

— Крадені! – відрізав бідняк.

— Хто ж їх украв?

— Злодії.

— А де ж злодії?

— У лісі, напевно, — відповів бідняк. І побіг далі шукати свій гаманець.

Старий повернувся додому, а другого дня рано-вранці повісив гаманець із знайденими грошима на ціпок і пішов у ліс шукати злодіїв. Невдовзі помітив він вогник. Багаття горить. Підійшов, бачить — сидять довкола нього чоловік десять, насадили барана на рожен, повертають його над розпеченим вугіллям.

— Доброго дня! — привітався старий.

— Ласкаво просимо! — відповів один із лісовиків. — Ти, дідусю, за якою справою йдеш?

— Іду злодіїв шукати. Чи не ви це будете?

— Помиляєшся! Тут злодіїв немає, — обізвався отаман лісовиків.

— А хто ж ви?

— Ми гайдуки. Пішли ми в ліси, щоб захищати бідних та карати тих, хто народ грабує. А ти присядь, відпочинь та скуштуй нашого барана! – Запросив отаман старого.

Старий присів, підібрав під себе ноги, наївся, подякував господарям і, йдучи, спитав:

— Скажіть, братики, де мені злодіїв знайти?

— У палацах, де їм ще бути! – відповів отаман.

Старий вийшов із лісу і пішов у столицю. Прямо до царського палацу зайшов і застав там із десяток вельмож, одягнених у роззолочені шати. На раду з’їхалися.

— Доброго дня вам! — привітався.

— Що тобі тут треба? — гнівно зустрів його бородатий царедворець.

— Злодіїв шукаю, — відповів старий.

— Яких ще злодіїв? — розсердився бородатий, і очі його заблищали як блискавки.

— Тих, що вкрали цей гаманець. Я знайшов його у дуплистому дереві.

— Що в ньому? — глянув на гаманець вельможа.

— Золоті.

— Золоті? Дай сюди! — простяг руку бородатий.

Обмацавши гаманець, моргнув він своїм товаришам і почав вмовляти старого.

— Тобі, діду, нема чого тут робити, — сказав він. – Іди шукати злодіїв в іншому місці. У царському палаці їх нема. Поки не знайдеш злодіїв, ми постережемо твої гроші. Тут вони у надійних руках. Рівно через рік приходь.

Пішов старий і цілий рік ходив-блукав, про злодіїв питав. Минув рік, і знову постукав він у царську браму. А вельможі знову з’їхалися на нараду.

— Рік минув, — каже старий. — Поверніть мені гаманець із грошима.

— Рік минув, та ти, старче, запізнився, — підвівся той самий бородатий. — Я тобі звелів прийти сюди за рік, а ти прийшов за рік і один день, отже, протермінував. Пропали твої гроші. Ну, забирайся, у нас справи!

Старий вийшов із палацу, почухав потилицю і сказав:

— Правду мені сказали гайдуки. Ось де вони живуть, найнебезпечніші злодії, ті, що крадуть і брешуть!