Гімназист і Чорна Рука (розділи 1-10)

Розділ перший
Тут київський гімназист іде назустріч небажаній пригоді
Чорний слід від долоні з розчепіреними пальцями відбився на весь аркуш.

А вільне місце згори займав зроблений друкованими літерами напис, без розділових знаків:

ЗАВТРА 5 ГОДИНА

СПАЛЕНИЙ ДІМ НА ПОДОЛІ ТИ ЗНАЄШ ПРИНОСИШ 1 ТИСЯЧУ АБО БУДЕ БІДА

ЗАЛИШ У ВЕЛИКІЙ КІМНАТІ МОВЧИ

— Не вийде мовчати, — сказав собі Юрко Ту- ряниця, учень восьмого класу Першої зразкової київської гімназії.

Хлопчина знав, про що казав. Таку записку раніше отримували інші учні. Якби кожен послухався й справді тримав язика за зубами, у Чорної Руки нічого б не вийшло вже з першою жертвою, Колею Моховим. Той, відомий своїм здоровим пофігізмом, відправив послання, як каже Валик Зубко, у бан, тобто — забанив. А вже наступного дня сталася біла. Ну. не аж таке горе – ніхто не загинув і не скалічився, слава Богу. Але батьки байдужого до попереджень гімназиста дізналися, куди їхній син насправді ходив замість додаткових занять із французької мови.

Ох, і було Моховому вдома!

Ясно, хитрун брав суму, потрібну ніби на репетитора. Сам же йшов у комп’ютерний клуб, куди учням Першої зразкової суворо заборонено ходити, й рубався там на гроші у різні віртуальні іграшки. Коли батьки нагрянули в клуб з поліцією, з’ясувалося: там працював тоталізатор, робили ставки, ставили живі гроші. Коля хоч і грав, та ніколи нічого не вигравав. І саме цей факт розлютив його батька найбільше. Він потім кричав: його син повинен вигравати, має бути лідером навіть у таких змаганнях, бо тоді навіщо вони віддали його до найкращої гімназії Києва. На те Коля заявив зухвало: мовляв, не просив переводити його зі звичайної в зразкову.

— Теж мені — щастя! — розпинався він потім перед Юрком та іншими однокласниками на перерві. — Нічого не можна, не подуй, не плюнь! Вся наука — самі понти!

Хтось із Моховим погоджувався. Хтось – ні. Частині гімназистів з числа зануд справді подобалося вчитися там, де все за правилами й залізна дисципліна. Але не порядки в їхній гімназії неприйнятні. В іншому справа, хіба не ясно.

Чорна Рука погрозу виконав.

Чи — викопала. Чорт його знає, що воно таке: хлопець чи дівчина, чоловік чи жінка. Справжній лиходій із коміксів, явно грається.

Однак лиха завдає справжнього. Моховий потім зізнався — з нього п’ять сотень гривень вимагали. Міг би знайти ці гроші, дати й забути. А так втратив усе, що мав. Зате отримав потужний, зовсім не бажаний для дванадцятирічного хлопця батьківський контроль. Добре, хоч директор гімназії не дізнався – тато мудро вирішив тримати все від нього в таємниці. Бо порядки справді жорсткі й обов’язкові для всіх.

Нема першого попередження, останнього теж. Воно завжди єдине: порушив правила Першої зразкової — вибачення не приймається, терміну випробування не дають. Кру-гом! Кроком руш у звичайну школу.

Юрко, може, й хотів би. Наприклад, у ту, що недалеко від дому, лиш оминути Ботанічний сад — і прийшов. Можна довше поспати, хай на півгодини, та все ж таки.

Коли читаєш під ковдрою з ліхтариком комікси чи детективи, забуваєш про час, засинаєш пізніше, ніж треба хлопчикові його віку, потім важко розліпити повіки: цілу ніч сняться гонитви й бійки. Щоразу Юрко в таких снах був за крок від перемоги. Або зависав над прірвою, внизу кипить водоспад, над ним — гидкий лиходій, що ось-ось заволодіє світом. Аж раптом дзвонить будильник, потім вмикається мама: «Вставай, вставай!». Ще б півгодинки, ну добре — хвилинок з п’ятнадцять, і дізнався б Юрко, чим усе скінчиться, коли і як він переможе. Та доводилося виповзати зі сну, потім — із ліжка, й понуро плентатися у ванну, яку вже звільнив тато.

Перша зразкова далеченько, вглибині Печер- ська. Поряд не було зручного виходу з метро, не зупинявся наземний транспорт. Вважалося: якщо тут навчатимуться діти з заможних родин, батьки возитимуть їх автівками. А учні з родин не дуже багатих по добру науку ходитимуть навіть пішки. В цьому керівництво Першої зразкової бачило відголоски давніх українських міських освітянських традицій.

Юрко опинився в дивній ситуації. Його тато, інженер Туряниця, працював у міжнародній компанії, вільно володів трьома мовами – англійською, французькою та польською, — тож їхня родина вважалася заможною. Проте тут підтримували всі давні українські традиції. Тому інженер Туряниця був категорично проти, аби сина возити машиною, ось і долав Юрко шлях до гімназії пішки.

Тато підвозив до «Університету», найближчої від них етапнії метро. Учнівський квиток давав право їздити безкоштовно. А там до «Печорської» — і далі — сам, за будь-якої погоди. Перші класи ще мама водила за руку, потім — сам, бо мама працювала з татом на тій самій фірмі бухгалтером, та ще й не простим — старшим, тому не могла довго засиджуватись удома.

Поки Юрко Туряниця був малий, йому не надто подобалися такі довгі прогулянки. Та щойно почав дорослішати, зрозумів усі переваги. Особливо, коли повертався з гімназії додому. Батьки завжди приходили пізно, сина після школи не контролювали, лиш дзвонили на мобільний, питали, де він. Відповідь могла бути, якою завгодно. Юркові вірили, бо вчився непогано.

Спробував би інакше: за незадовільні табелі з Першої зразкової теж просили на раз-два. Нема чого псувати загальну картину успішності. Може, Юрко й хотів би зібрати віночок із поганих оцінок, щоб перейти до звичайної школи, та, по-перше, підведе батьків, котрі покладають на Першу зразкову надії. А по-друге, уже переконався: чим ближче від дому місце навчання, тим менше волі і більше батьківського контролю.

Ось і тепер, отримавши погрозу від лиховісноїЧорної Руки, гімназист Туряниця міг, нікому не звітуючи, піти в призначений час у призначене місце. Вирішить неприємну справу – й по всьому.

Хоч зараз Юркові було за себе трошки соромно. Навіть не трошки – дуже. Йшов у бік Подолу і увесь час думав, навіть тихенько бурчав собі під ніс:

– Теж мені – герой. У снах так б’ється, опирається, хоча б щось робить. Різні там ігри, спортивний табір пройшов. А тут злякався. Сказали принести гроші невідомо кому й не знати, за що. Ще й цілу тисячу. І ти нічого не робиш. Береш свої заощадження, киваєш, як баран, і слухняно несеш. Йдеш, як ягня на бійню. Хто ти після цього, Турянице…

Пригнічений невеселими думками, Юрко дістався до «Печерської», пересів на «Палаці спорту». Минаючи пересадкову станцію, побачив двох поліцейських – молодого й старшого. Чоловіки стежили за людськими потоками й про щось тихо перемовлялися. Майнуло – підійти до них, показати записку з погрозою, розповісти все, хай ловлять злочинця-вимагача. Навіть кілька кроків ступив до них, пішовши проти людської течії.

Молодший помітив хлопчину.

Кивнув запитально.

Юрко похитав головою, розвернувся і пішов до переходу. Думав — поліцейський дивиться на нього, знайшов момент, повернувся, озирнувся. Де там! Забув офіцер, утратив інтерес, знову зайнятий своєю справою.

Кликати на допомогу можна й треба, коли знаєш: тобі особисто це не вилізе боком. Юрко ж навіть не уявляв, що на нього має Чорна Рука. Чим притисне в разі відмови нести викуп. А так почнеться розбірка, щось неприємне спливе, тоді — прощавай, Перша зразкова.

А разом з нею — батьківські надії.

Тож Юрко вийшов на потрібній станції, поправив сумку на плечі, роззирнувся, визначивши напрямок, який раніше перевірив по карті з мобільного.

І рушив назустріч пригоді.

Не та, про яку читав у книжках. Не така снилася. Цю треба якнайшвидше відбути й забути. Бо соромно отак іти на капітуляцію. Ще й невідомо, перед ким.

Розділ другий
Тут гімназист знайде щось страшне

На Подолі всякий заблукає, але не Юрко. Він тут народився, це потім вони переїхали на вулицю Петлюри, в самісінький центр Києва. Але Поділ лишався рідним. Усе просто. Через Контрактову площу повз Самсона праворуч, повз Успенську церкву в бік Боричевого Току через Фролівську вулицю.

Що ближче підходив до потрібного місця, тим важче давалися кроки. Крім того, Юрко раптом відчув, що привертає загальну увагу, від чого стало зовсім ніяково. Адже його, такого переляканого, бачить увесь Поділ.

Хоч насправді помилявся. Перехожі не озиралися на хлопця. Юрко Туряниця нічим не привертав уваги. Звичайний школяр, їх Києвом ходить багато. Хіба, якщо придивитися, можна було побачити ластовиння на лиці. Мовби чхнула одного разу дитина біля купки дрібної тирси, чхання здійняло хмарку, і дрібки тирси осіли на личку. Тому часом могло здатися, що хлопець замурзаний, не надто ретельно вмився.

А ще – два невеличких неакуратних шрамики на лівій щоці, мов хтось виорав дві смужки неправильної форми. Виду вони не псували. Навпаки, бабуся казала: це сліди щастя, бо Юрко в ранньому дитинстві перехворів на віспу, від якої діти його віку колись помирали. Той, хто виживає і одужує, назавжди має спотворену рівчачками шкіру на обличчі. Юркові ж обійшлося. Два маленьких шрамики — єдина згадка про ту страшну хворобу.

Зазвичай гімназист простував би неквапом, ловлячи гав, зупиняючись, аби провести цікавим поглядом чергове авто — любив озиратися на машини, мріючи про власну, ось і приглядав собі моделі. Але тепер утратив інтерес до всього. Дістався майже до кінця звивистої вулиці, ще поворот, останній — і уздрів стару будівлю, давно закинуту, заселену волоцюгами. Вони, як казали в новинах, і стали причиною пожежі.

В дитинстві Юрко ніколи не заходив на цей бік Подолу. Не те місце, де матусі й бабусі охоче гуляють з малими дітьми. Та й зараз не бачив нічого привабливого, крім зарослого київського узгір’я. Старанно підготував загадковий незнайомець місце зустрічі.

Мусив же знати, де є покинута забудова, порожня, моторошна, місцями ще чорна від кіптяви — горіла влітку. Густий чорний дим, як показали по телевізору, піднявся в якійсь момент вище за церковну баню. Потім тато прочитав у газеті: волоцюги серед білого дня побилися, одного так гепнули по голові – помер на місці. Щоб замести сліди, волоцюги не придумули нічого ліпшого, як запалити будинок. Мама ще повела плечима, скривилася: не говорив би, мовляв, Іване, при дитині про вбивства. На що батько відрізав:

— Та ну, Раїсо. Наші діти поруч з нами живуть. Не сліпі, не глухі, не відріжеш їх від світу у двадцять першому столітті, — й нагадав, помовчавши: — Воює країна. Про смерть діти в школах чують мало не щодня. Вшановують пам’ять. Хай розрізняють смерті гідні й безглузді.

Нічого. Подумаєш, волоцюги-безхатьки. Зовсім недавно Києвом бігали натуральні вбивці, озброєні пістолетами, кастетами, битами й молотками. Тоді батьки порушили правила: спершу проводжали його до гімназії й забирали назад, а потім узагалі на деякий час заборонили виходити далі двору. В центрі міста рвалися справжні бомби, навіть серед білого дня, горіли машини, батькову теж спалили вночі, бо прикрасив її синьо-жовтим прапорцем. Нічого, зароблю і куплю нову. Ми все одно переможемо. Так сказав тоді тато, а мама тільки зітхнула: двадцять перше століття нервове.

Зазначений у записці будинок стояв майже в самому кінці вулиці. Чи то здалося Юркові, чи й справді перехожі відверталися, проходячи повз нього, і прискорювали кроки. Почекав про всяк випадок, поки лишиться позаду товста тітка у квітчастій хустці з великою господарською сумкою. Постояв ще трохи, збираючись із силами й думками.

Роззирнувся сторожко.

Шаснув у двір, штовхнувши плечем причинену хвіртку.

Швиденько зачинив її за собою — і передумав, знову прочинив. Раптом тікати доведеться, відразу кулею на вулицю вилетить. Та й перехожі напевне почують, коли кричатиме «рятуйте», якщо шлях до відступу перекриють. Кликати на допомогу не соромно, гірше загинути мовчки й непомітно.

Юрко скривився, мотнув головою, проганяючи непотрібні думки. Не треба паніки. Нічого не сталося, а вже настрій, ніби все пропало.

Перетнув дворик, ступив на ґанок, потягнув на себе двері, що трималися на одній петлі. Протиснувся всередину. Постояв, збираючись із духом.

— Агов! Я тут! — гукнув на повну силу легенів, проганяючи липкий страх, який все одно підступно перехоплював подих і сковував рухи, роблячи їх незграбними. — Я прийшов! Хто тут?

У відповідь — спершу тиша. Потім — рух назустріч, хтось біг зсередини, голосно сопучи. І чи то галюцинація слухова, чи справді невідома істота наближалася з тихим гарчанням.

Юрко мимоволі ступив кілька кроків назад. Сумка вперлася в стіну. Гімназист уже бічним зором намалював геометрично правильну траєкторію до дверної пройми. Стрибок, другий — і все, вирвався.

Поки думав-прикидав, з порожньої кімнати до закіптюженого передпокою вибіг, точніше — викотився сірий песик. Не схожий на бродячого, морда пласка, кумедна й щаслива, бо людину побачив. Бульдоги нічийними не бувають.

— Здоров, — промовив Юрко, намагаючись погладити створіння.

Та бульдожка зиркнув жалісно, зовсім не так дивляться породисті бійцівські пси. Гімназист не читав по собачих очах — без того здогадався, що цей несподіваний новий знайомий хоче їсти. Треться об штани, ластиться, випрошує.

– Зараз, — сказав Юрко, вчасно згадавши про бублик у кишені куртки, один із трьох, взятих уранці з дому.

Гімназист довго не роздумував – їстиме бульдог бублики чи ні, – вийняв, кинув. І переконався собака таки зголоднів — зловив їжу на льоту, захрумкотів, забувши на короткий час про благодійника.

Натомість Юрко згадав, для чого сюди прийшов. Пес почекає, з ним він потім розбереться. Спершу — важливіші справи.

Оминувши бульдога, який догризав бублик, гімназист уже спокійніше, без засторог, пройшов до кімнати.

Нікого й нічого, хіба залишки обгорілих меблів.

Покрутив головою, знизав плечима, ступив далі, в сусідню, меншу кімнату.

І завмер, отетерівши від побаченого.

Спершу зрозумів: посеред кімнати лежить долілиць мертва людина в калюжі крові.

Потім дійшло: цього чоловіка хтось убив.

Хлопчик ніколи ще не бачив перед собою мерців, та ще й так близько, ще й у такому лячному місці.

Позадкував Юрко. Замахав руками в повітрі, наче крилами вітряка.

І враз почув за спиною кроки.

Хтось-таки перекрив шлях до відступу. Попереду — мрець, позаду — хтось, кого гімназист ще не бачив, але вже чув суворе:

— Ти що тут робиш, га?

Розділ третій
Тут Юрко знайомиться з детективом Шпигом
Здалося, довго думав, повертатися лицем до небезпеки чи ні, — насправді пролетіло кілька секунд, не більше. Та Юркові вони видалися вічністю. Він поволі обернувся. Краще бачити, хто тобі загрожує, аніж прийняти удар у спину. Так, принаймні, вважав Юрко. Його улюбленці – відомий усім Шерлок Холмс та Максим Оса з нового коміксу — думали так само. Не в усьому наслідував їх гімназист, але деякі їхні поради були слушні.

Ставши лицем до загрози, він найперше уздрів пістолет, затиснутий у міцній правиці. Розгледів не лише дуло, а й чорні волосини на грубих пальцях, що стискали зброю. Та наступної миті рука посунула вниз, дуло опустилося, і Юрко перевів погляд на того, хто стояв перед ним.

Побачив за три кроки від себе, у проймі дверей, що колись розділяли дві кімнати, низенького, зовсім не страшного чоловіка. Справжній тобі Дядько, опецькуватий, кирпатий, з невеличким кумедним черевцем, кругленькими рожевими повнявими щоками та густими чорними вусами.

Якби не вони, то дядечко майже нічим не відрізнявся б від бульдога, який, мовби нічого не сталося, забіг усередину й примостився біля ноги гімназиста, чекаючи ще на якесь їдло.

— Твоя собака? — густим, ледь хрипкуватим голосом поцікавився дядечко.

— Це хлопчик, — відповів Юрко, в глибині душі відчуваючи — говорить зараз не те.

— Кобель, — поправив незнайомець, ховаючи тим часом пістолет у кишеню старого, але колись дорогого замшевого пальта. — А навпаки, то буде сучка.

— Знаю. Тому він чоловічого роду. Отже, правильно казати: твій собака.

Коротун гмикнув, поправив на круглій голові чорний котелок, так само ідеально круглий.

— Ти ба, грамотій. Перша зразкова гімназія, ота знаменита, на Печерську, так чи ні?

— Ага. А ви як знаєте?

Незнайомець усміхнувся у вуса, гойднув підборіддям:

— Якщо ти не вкрав свою сумку, то на ній — герб. Схрещені лаврові листки, між ними дві літери, «К» і «Г». Що означає — київська гімназія. Номер посередині, в тебе там «одиниця». Я читав, засновники Першої зразкової вирішили відродити давні гімназійні традиції. От і взяли собі емблему однієї з найкращих київських гімназій, які були до того, як прийшли більшовики і все зіпсували. Історією цікавишся?

— Вивчаємо.

Говорили спокійно, ніби й не було мертвого тіла в порожній кімнаті. Юрко навіть почав трохи заспокоюватися. Але незнайомець сам швидко зрозумів — не туди розмова пішла. Знову насупив брови, повторив:

— То що ти тут робиш? Який чорт тебе сюди заніс, ще й з собакою?

— Собака не мій, — поквапився пояснити Юрко. — Він уже був, коли я прийшов. Голодний. Я бублика йому дав, — бовкнув для чогось.

— Бульдоги не їдять бубликів, — зазначив коротун. — Трошки знаюся на цьому, сам колись пса тримав. Не бульдога, але теж нічого. Застрелили його кілька років тому. Хотіли мене, але пес на кулю кинувся. Нового ніяк не заведу, нема коли з ними возитися, — незнайомець машинально смикнув себе за краєчок вуса. — До того кажу, що раз зжер бублика, значить, жерти хоче. Такі собаки не гуляють вулицями просто так. Тим більше не залазять у порожні будинки, де лежать трупи. Хтось же його сюди привів. І кинув. Інакше давно б собацюра знайшов хазяїна. Отаке.

Юрко промовчав. З висновками коротуна погоджувався цілковито. А револьвер у кишені та манера міркування підказували єдино правильний висновок.

— Ви з поліції? Детектив?

— Був колись, — відрубав чоловік. — Але, вважай, детектив. Шпиг.

– Хто?

Коротун торкнувся пучками товстих пальців вузеньких крисів капелюха.

— Шпиг, Назар Захарович. Капітан міліції у відставці.

— Тепер поліція.

— То тепер. А я звільнився, коли ще була міліція. Думав — протримаюся. Допекло. Тепер — маю честь, власник приватної пошукової контори, і заодно — її єдиний працівник.

Гімназист ураз перейнявся зовсім недоречною в одній кімнаті з мерцем урочистістю моменту, відсунув ногою бульдога. Розправив плечі, обсмикнув куртку, поправив кашкета, прокашлявся.

— Туряниця Юрій, учень восьмого класу Першої зразкової гімназії, — трошки подумав і додав: — Іванович.

— Чорти тебе сюди принесли, Івановичу, — буркнув Шпиг, відсторонив гімназиста і нарешті підійшов ближче до мертвого тіла.

Юрко читав про таке в детективних оповідках. Тож цікавість остаточно все переборола. Він підступив ближче, й зараз зі свого місця мрець не здавався аж таким страшним. Він уже неживий, чого боятися, не вкусить.

Бульдожка товкся поруч, теж зазирав, і обидва явно заважали Шпигові робити своє діло.

— Йшли б ви обоє звідси подалі, — буркнув, не озираючись. — Нема чого тут робити. Хоча… — знову глянув через плече, — ти давно тут, Івановичу?

— Хвилин п’ять перед вами прийшов. Про собаку нічого не знаю.

Тепер Шпиг почухав потилицю.

— Я вже все про нього знаю. І про хазяїна бульдога, чорти б його побрали — кидає пса де попало.

— Розгадали, хто він, хазяїн?

— Паскуда і дурень. Ким би не був, де б не жив, як би його не звали. Не треба мені його тут.

— А я – треба?

— Якби прийшов бодай на півгодини раніше, сюди чи десь поряд — то, може, й став би в пригоді. Або… чорт його знає. Може, ти б утік, і ми не зустрілися б з тобою. Свідчив би. В поліції.

— Назаре Захаровичу, а чому це я мав би давати свідчення поліції? — поцікавився гімназист, дивуючись власній зухвалості. — Що тут взагалі відбувається? Ми зустрілися з вами в недогорілому будинку, і я так думаю — ви недарма прийшли сюди саме тепер.

— Розумецький, — гмикнув Шпиг. — Але спершу ти мені даси відповідь. Повторюю знову: що тут, у недогорілому будинку, робить учень восьмого класу? І – ходімо звідси, бо біля мерця стовбичити дітям не годиться.

Колишній міліціонер стиснув правицею ІОркове плече, розвернув і легенько виштовхав. Перейшовши до іншої кімнати, гімназист відчув полегшення, навіть видихнув. Бульдог, який дріботів за новим другом наче прив’язаний, нічого не відчув — все просив їсти. Глянувши на нього й знову смикнувши себе за кінчик вуса, Шпиг видобув з кишені пальта загорнутий у целофан шматок хліба з ковбасою, кинув псові. Той почав з апетитом обідати, а Шпиг натомість перевів на Юрка очікувальний погляд.

— Досить крутити. Чого тебе сюди занесло?

— Чорна Рука, — просто відповів гімназист.

Розділ четвертий
Тут гімназист розповідає про капості й погрози Чорної Руки
Після сказаного Шпиг машинально зиркнув на свою правицю, розчепіривши пальці. Тоді глянув на ліву. Для чогось потер і запитав;

— У кого чорна рука?

— А я звідки знаю, — знизав плечима Юрко. — Ось, гляньте.

Витяг з кишені штанів складений учетверо аркуш і тицьнув відставному міліціонеру. Той взяв обережно двома тлустими пальцями, ніби щось небезпечне. Легенько труснув у повітрі, глянув на світло, для чогось понюхав, і обережно розгорнув, наче боячись, аби не випало щось ізсередини.

Але там на весь аркуш відбився чорний слід долоні з розчепіреними пальцями. Вільне місце згори займав багато разів перечитаний Юрком напис:

ЗАВТРА 5 ГОДИНА

СПАЛЕНИЙ ДІМ НА ПОДОЛІ ТИ ЗНАЄШ

ПРИНОСИШ 1 ТИСЯЧУ АБО БУДЕ БІДА

ЗАЛИШ У ВЕЛИКІЙ КІМНАТІ МОВЧИ

Прочитавши вголос, потім ще раз — про себе, Шпиг подивився поверх папірця на принишклого гімназиста. Знову для чогось прочитав голосно. Причому коли дійшло до слова «біда», чоловік скосив очі на мертву людину. Це додало загадковій та водночас безглуздій записці нової, несподіваної ваги. Склавши аркуш, покрутив його, потім смикнув краєчок вуса.

— Чорний відбиток руки замість підпису. Отже, автор цього послання так себе називає. Більше нічого не зрозумів.

— Я теж, — сказав Юрко. — Але вже двоє з тих, хто отримав такого листа і не виконав вимоги Чорної Руки, справді мали халепу. Після того третій, мій товариш Василь Черниш, повірив і послухався.

— Тепер, виходить, твоя черга? Оця ваша Чорна Рука в усіх вимагає гроші?

— Ще й великі, як бачите, — зітхнув гімназист.

— Та бачу! Коли працював у міліції, мав п’ять тисяч гривень платні на місяць… Цей чорнорукий, бач, копієчка до копієчки в мільйонери пнеться. З кожного по тисячі, а ще ж ставки підніме. Апетит нагулює, поки його бояться і слухаються. То оце ти гроші приніс?

Гімназист спритно струсив з плечей сумку, клацнув замком, видобув звідти цупкий подарунковий конверт. Такі продаються в супермаркетах і розраховані саме для купюр — зараз на дні народження іграшок не дарують.

— Тут все. Наколядував цього року, хресні розщедрилися. А ще п’ятдесят гривень дрібними назбирав, здав макулатуру і кришечки пластмасові з пляшок.

— На яку радість збирав?

— А, — махнув рукою гімназист. — Хіба це тепер має значення.

— Має, — кивнув Шпиг. — Заради чого старався?

— Годинник, — зізнався Юрко. — На ланцюжку, цибулинка така. Голіцин продає.

— Дворянин? — швидко запитав Шпиг.

— Чому — дворянин? — здивувався гімназист, аж відступив на крок, та раптом, згадавши, відмахнувся: — А, ви про це! Історією ж цікавитесь! Наш Голіцин своїм пращуром дуже й дуже пишається.

— Знайшов, ким пишатися, — буркнув детектив. — Історію хай вчить.

— Так він знає. Каже — дід давнього дворянського роду. А породичалася ця гілка Голіциних із не менш давнім козацьким родом.

Тут уже Шпиг зацікавився:

— Козаки з московитами? Це хто?

— Був такий гетьман Безпалий. Його донька й побралася з Голіциним три сотні років тому.

— Еге. А не сказав тобі той ваш Голіцин про одну маленьку деталь? Ті Безпалі — зрадники. Продалися за дворянські титули. Підтримували Москву проти українських гетьманів.

— А нащадкові все одно. Головне, що предок — правдивий дворянин, — пояснив Юрко. — Кому служив — немає значення. Каже, його предки втрималися при владі, бо вміли домовлятися. Дідові нашого Голіцина російський цар колись пожалував за вірну службу ціле село під Києвом. І годинник.

— То, виходить, нащадок дідову спадщину розпродує потай від батьків.

— Чому ви так вирішили, пане Шпиг?

— Вирвалося, — мовив той. — Але в мене, хлопче, нічого просто так не вилітає. Чекай-чекай- чекай…

Вкотре смикнувши себе за кінчик вуса, відставний міліціонер наморщив лоба, поплямкав пухкими губами, на обличчі з’явився вдоволений вираз.

— О, я ж казав! Ти запитай у свого Голіцина про годинник. Можна припустити, що це його власний. Наприклад, дід подарував. Чи спадок залишив, таке теж буває. Лише так продаватиме, не спитавши. Але якщо ж годинник татів, і малий Голіцин скидає його потай, за швидкі гроші, — краще не зв’язуйся. Інакше будеш мати клопіт.

— Чому?

— Бо тато побачить, що годинник зник. Трусне сина. Той вкаже на тебе. Ще й заявить — ти вкрав. Доведи потім цим нащадкам зрадливих гетьманів, що Туряниці — не злодії.

— Про це я не подумав, — кивнув Юрко. — Поцікавлюся. А якщо він збреше?

— Бач, уже сумнів є! — Шпиг багатозначно підняв вказівний палець. — Тому, паничу гімназисте, ліпше не встрявай у сумнівні оборудки. Кажу тобі як людина, котра чверть століття має справу з кримінальним елементом.

Тим часом бульдожка вже впорався з бутербродом, підбіг до нових друзів, примостився поряд і подивився на Шпига. Не стримався Назар Захарович, підморгнув псові.

— Чорна Рука, ким би він не виявився, точно знає: в тебе є тисяча гривень. В інших він теж вимагав гроші?

— Так, гроші. В кожного різні суми.

— Давно почалося?

— Скоро місяць, — тепер Юрко відчув себе особою, яку допитують, а вона дає свідчення, тому почав говорити по суті, намагаючись бути лаконічним і зрозумілим: — Отже, так. У середині вересня Коли Моховий, теж із нашого класу, знайшов у зошиті записку. Мовляв, принеси завтра у згорілий будинок на Подолі, поклади під цеглину у великій кімнаті. Не зробиш — капець тобі. Ну, і слід чорної руки, як ось тут, — він кивнув на папірець у Шпиговій руці. — Моховий тоді посміявся. Ще причепився до Володьки Зубка, це наш майстер когось розіграти. Той, звісно, ні сном, ні духом. Викинув Колько записку Чорної Руки в клозет, порвав і спустив в унітаз. Нічого не приніс, лиш прогулявся тут поруч. Зубка з собою взяв. При ньому тицьнув дулю в бік будівлі, сам хвалився. Так він усе те собі бачив. Назавтра нічого не сталося. Але через день біда таки його знайшла.

— Яка саме?

— Батькам хтось стуконув, що Колько грає в комп’ютерні ігри на гроші, — Юрко обмежився цим поясненням. Добре, Блоха не дізналася.

— Хто така?

— Керівничка класна, Блоховська. Її наш директор, пан Андронакі, називає пафосно Залізною Леді. Сам теж ніби з каменю, нічого його не проймає. Ох, компанія підібралася, — зітхнув він.

— Нічого, це ж не тюрма, а наука, — філософсько мовив пан Шпиг і, побачивши, що Юрко готовий сперечатися, змінив тему: — То як там з Моховим усе скінчилося?

— Наче підмінили хлопця. А був же веселий, хоч порушував дисципліну.

— Я так розумію, з капостями Чорної Руки ви це тоді не пов’язали, — мовив Шпиг, тут же пояснивши свою думку: — Бо інакше другий твій товариш не наплював би на схожі погрози.

— А другим Володька Зубко був! — вигукнув Юрко. — Тижня не минуло, і знаходить він таку саму записку. Теж слід Чорної Руки, знову вимагали грошей — тисячу гривень. Треба було сюди ж принести. Зубко, може, й не наплював би, навчений випадком із Моховим. Та бабуся у Володьки заслабла. Бігав по аптеках з рецептами, закрутився. А за якийсь час Блоха тягне його до Андронакі. Якось випливло, що Володька писав шпаргалки на контрольних з математики в есемесках і пересилав відразу кільком учням. Телефони треба вимикати — хоча б звук. Ось ніхто й не чув, як повідомлення пищали.

— Серйозне порушення, мабуть.

— Дуже. Контрольні нікому не зарахували, і батьки Зубка змушені були довго просити Андронакі, щоб для їхнього сина зробили виняток, не виключали. Пощастило, він у нас геній алгебри. На всіх шкільних олімпіадах честь гімназії відстоює. Зробили виняток, але оголосили всім, що так щаститиме не кожному.

— Далі можеш не розказувати, — кивнув Шпиг зі знанням справи. — Коли покарали другого, третій уже послухався Чорної Руки. Тепер, бач, твоя черга. Забагато вона знає.

– Хто?

— Ота рука. Тобто — він, бо це навряд чи дівчисько. Чекай, — відставний міліціонер раптом стрепенувся. — Дівчатам такі погрози приходили?

— Поки ні. Наскільки я знаю. Хоча можу помилятися, я ж теж нікому не сказав.

— Не ризикує чорнорукий чіпати дівчат, — багатозначно підніс пальця Шпиг. — Вони — не ви, козаки. Наш брат не признається, що його лякають і він боїться. Як же, козакам не можна. Скільки я через те нахлебтався свого часу, коли бандитів ловив! — він черкнув себе долонею по коротенькій шиї. — Дівки відразу гармидер здіймуть, на весь базар. А погрози, та ще й дівчаткам — репутація гімназії. Згоден?

— Ага.

— Ту Чорну Руку всім світом шукатимуть. І знайдуть, я тобі гарантую. Мало не буде. Йому це треба? Ні. Ось ще один тобі, Івановичу, доказ і прикмета водночас: шукати слід паскудного хлопця. Серед вас, у гімназії. Ніхто сторони записку не підкине. Бо з вашими порядками туди у Першу зразкову, жоден чужий не зайде. До того ж треба знати, кому доповідати про всі ці порушення.

— Стукати.

— Точно, є таке слівце. Кримінальники так балакають.

І враз якась легка тінь набігла йому на обличчя. Ніби спогад виявився надто болісним.

Провів відставний міліціонер долонею по обличчі, ніби витирав спогад, наче хусткою. Простяг записку Юркові, мовив діловито:

— Хочете знайти Чорну Руку — можу порадити, як це зробити. Не тут і не зараз, бо бач, що робиться.

Шпиг кивнув на кімнату, де лежало мертве тіло, про яке гімназист, захопившись, встиг забути. Зібрався щось відповісти, можливо, домовитись ще раз, у іншому місці, зустрітися із детективом. Уже відкрив рота.

Завмер.

З вулиці почувся глухий звук — хтось ударом прочинив хвіртку й знадвору почулися кроки. Не один чоловік сюди поспішав. Упевнено йшли. Не інакше — знали, що тут знайдуть. Дізнатися б, чого всіх саме сьогодні тягне в цей будинок!

Юрко не зміг приховати паніки, яка охопила його. Гімназист у такому місці, ще й за таких обставин — це вам не супергеройське кіно. Хлопець уже не мав жодних сумнівів у тому, що Шпиг не збирається розказувати стороннім про їхню зустріч. Але ж Бог знає, хто квапиться сюди зараз. І наміри цих людей навряд чи добрі. Думки майнули в голові блискавкою.

Але в той самий час, коли вони майнули, відставний міліціонер міцно схопив Юрка за карк. Той, своєю чергою, ледь устиг учепитися за ремінь сумки — так, ніби це могло його врятувати. Хлопець не чекав, що чоловік з доволі незграбною комплекцією й короткими ногами виявиться аж таким спритним, — Шпиг стрімко поволік Юрка через прохідну кімнату з мерцем у іншу, дальню, а Юрко, своєю чергою, тягнув за собою ранець. Пес дріботів за ними, думаючи, що це така гра.

Прибульці вже входили до сіней.

Шпиг не штовхнув — жбурнув Юрка, мов клумак із ганчір’ям, до старого клишоногого ліжка — єдиної меблевої речі, що лишилася тут після пожежі. Хлопець, зрозумівши все без зайвих слів, порачкував під ліжко, забившись якомога далі. Воно трималося на трьох ніжках, що дозволяло Юркові з його зростом скористатися укриттям на повну котушку. Він ще затягував за собою наплічника, а Шпиг уже йшов геть, назустріч тим, хто заходив до кімнати, аби перехопити, зупинити, затримати їх.

Бульдожих спершу ткнувся за Юрком, але хлопець махнув рукою — йди, йди геть. Пес на диво послухався: розвернувся й подріботів назад. А з сусідньої кімнати чулося голосне, суворе, обурене й здивоване водночас:

— Кого я бачу! Назар Шпиг! Власного персоною! Біля трупа! Без вас у Києві вода не святиться!

Розділ п’ятий
Тут гімназист усе чує, нічого не бачить, і розуміє — всі один одному брешуть
Юрко принишк, нашорошивши вуха й боячись поворухнутися, аби не виказати себе.

А в сусідній кімнаті тим часом розгорталося дедалі цікавіше дійство. Бо, судячи з кількості різних голосів, прибульців було двоє, але кроки давали зрозуміти: ця пара не сама, інші просто мовчать, походжають довкола. Не дай Боже, заглянуть сюди… За всього бажання відставний поліцейський сам не впорається, не зможе нікому завадити й нікого не затримає самотужки.

— Яка зустріч! — почувся у відповідь голос Шпига. — Пан Медвідько! Мабуть, чорти в лісі здохли, раз сам пан полковник сюди завітав! У Києві вже не лишилося поліцейських, чи ви новим не довіряєте? Самі ходите, куди треба, Арсенію Гнатовичу?

— Все пащекуєш із начальством, Назаре Захаровичу, — відповів той, кого назвали полковником, і Юрко вловив — той присвистує, коли говорить. — Не міняєшся зовсім.

— Навпаки, пане полковнику, міняюся. Бо ви мені не начальство давно. Що хочу, те й кажу.

— А ти ніколи і не прикушував язика! — відрізав Медвідько.

У розмову втрутився третій голос, у ньому брязкав метал.

— Досить вам гарикатися. Бачу, ви старі знайомі і не чекали побачити тут одне одного. Але я начуваний про вас, пане Шпиг.

— Зате я вперше вас бачу, — парирував відставний міліціонер. — 3 ким маю честь?

Зависла коротка пауза, потім Юрко почув:

— Моє прізвище Стрельцов.

— Та грамотний. Читати вмію.

Той показав документи, зрозумів гімназист.

— Коли так, чекаю від вас грамотних пояснень, як ви опинилися тут, на місці скоєння злочину.

І що можете сказати по суті цієї справи?

— І для чого ти припхався сюди з цією собакою? — додав Медвідько. — Знаю, що ти собачник невиправний. Тільки ж тут псина зайва.

— Це кобель, — Юрко вловив, як Шпиг, зумисне чи мимоволі, наслідує його інтонації. — Отже, треба казати він.

— Ти диви — справді грамоту освоїв, — протягнув Медвідько.

— Давно, ще з дитинства, — відбив випад Шпиг. — Тому й не зміг прижитися у вашій міліції.

— Виходить, що всі в нас дурні. Не гідна тебе,

мудреця, компанія. Чого ж у нову поліцію не просишся? Не беруть?

І тут знову втрутився грізний Стрельцов, рявкнув, не витримавши:

— Мовча-ать! Пане Шпиг, що ви тут робите, біля трупа Якова Зозуленка!

— Я, шановний, на своєму місці. Не знав, що знайду тут не Зозуленка, а його мертве тіло. А ось що робить тут не просто рядовий працівник, а цілий керівник приватної охоронної фірми? Ще й послуги вищого класу, бачу. Невже солідна організація так зацікавилася звичайним крадієм на прізвисько Зозуля? Він же надто дрібний для вас. Чи, може, вкрав щось у вашого заможного клієнта з заміського маєтку?

Цього разу пауза була коротшою.

— Він завжди так поводиться, пане полковнику? — вже спокійніше поцікавився Стрельцов.

— У більшості випадків, — поквапився відповісти Медвідько. — Сьорбнув наш департамент з ним горя. Непоштивий, грубіян. Між нами кажучи, часом дозволяв собі таке говорити про самого…

— Це мені зараз нецікаво, що й про кого він ляпав з дурного язика! — відрубав Стрельцов. — До справи! Пане Шпиг, як ви тут опинилися?

— Чому я маю вам, приватній особі, про щось звітувати?

— Звітуй мені, Шпиг, — мовив поліцейський полковник. — Я — державна особа.

Відставний міліціонер кахикнув, і Юрко готовий був битися об заклад: у цей момент смикнув себе за кінчик вуса.

— Ну, слухайте, коли так. Пан Медвідько знає, що після звільнення я надаю послуги з розшуку різним приватним особам. Не маю права розкривати прізвищ без їхньої згоди. Та за даних обставин розумію — доведеться. Тим більше, згадана особа точно не постраждає. Бо жодним чином до того, що тут відбувається, не причетна. Я дію в інтересах Галини Добрянської. Чули про таку?

— Відома свого часу акторка, — без заминки відповів Стрельцов, додавши: — Зараз на пенсії. Всі забули про неї.

— Всі, та не всі, — мовив Шпиг. — Я хоч і не бозна-який театрал, але колись у юності бачив її на сцені. Чого дивитесь? Були часи, запрошував дівчат у театр. Вона ще в кіно знімалася, але не так часто.

— Про вашу бурхливу юність потім колись поговоримо. Про кіно з театром теж. Ближче до справи, — нагадав Стрельцов, явно перехоплюючи ініціативу остаточно, бо поліцейський більше не озивався.

— Так ось, — повів далі Шпиг. — Помешкання старої акторки обікрали. Поцупили дорогу для неї річ. Метелика.

— Метелика?

— Еге. Брошку у вигляді метелика. Запитайте в пані Галини, вона підтвердить.

— То пенсіонерка найняла вас? — зрозумів Стрельцов. — За які гроші? І чому не пішла в поліцію?

— Не захотіла розголосу, — просто пояснив Шпиг. — Бо мала підозру, і вирішила — краще перевірити без зайвого шуму і домовитися по- доброму. Адже там, на думку Добрянської, не обійшлося без колеги по роботі, молодшої товаришки. Невдячна особа, скажу я вам.

— Тобто?

Юрко почув важке Шпигове зітхання.

— Ходила до пані Галини учениця. Брала уроки майстерності, гроші платила. Знаєте, старій акторці приємно, та й додатковий заробіток не завадить. Вона ж сама живе. Увійшла в довіру. Побачила старовинну коштовність, і поклала на неї око. Антикварна річ, модно зараз. Але Добрянська не продавала ні за які гроші. І тоді та учениця найняла крадія. Свого друга. Зрозуміли вже, пане полковнику, про кого мова?

— А, Ілона! — вирвалося у Медвідька, і Юрко відчув: там усі розуміють один одного з півслова.

— Вона, — підтвердив Шпиг. — А друг — ось, прошу дуже, Яшка Зозуля. Закортіло світській дівиці, яку часто показують по телевізору і яка знімається в різних шоу гострих відчуттів та пригод. Потягло з вищого світу в нижчий. Випадково зустріла професійного крадія Зозуленка, і вони стали близькими друзями. Слово за слово — підбила Ілона свого приятеля на крадіжку. А той справу зробив — і втік. Я, колеги, за правильну ниточку відразу потягнув. Ілона в ногах валялася, каялася, молила не видавати. Далі з моїм досвідом слід Зозулі взяти було не важко. Не скажу як, але дізнався: саме сьогодні й саме сюди по обіді мав прийти наш утікач. Тому я теж нагодився. Думав сюрприз йому зробити, неприємний. Але, як бачите, хтось побував тут раніше. І зробив крадієві ще прикріший сюрприз. Ось і все.

Вкотре запанувала мовчанка, порушена цього разу голосом Стрельцова:

— Кажете, брошку вкрали? Метелик з діамантами? Як у фільмах про аристократів?

— Еге, — з вуст Шпига це прозвучало надто простакувато.

– Ну-ну.

Після цих слів Юрко в своєму сховку напружився. Бо відчув: чоловік із залізним голосом відставному міліціонерові не повірив. А той, своєю чергою, знав — не вірять йому. Проте й далі грав у якусь свою, незрозумілу поки гімназистові гру.

Тут нарешті втрутився Медвідько.

— Так чи інак, Назаре Захаровичу, а вам доведеться давати письмове пояснення. Викласти все, що ви щойно нам тут розказали. Бо Зозуля завдав людям, чиї інтереси тут представляє шановний пан Стрельцов, значно більшої шкоди. А головне — діяв він не один. Ми точно знаємо, хто вбив Якова Зозуленка. І особа ця — серйозний злочинець, озброєний і небезпечний. Діяли вони разом. А потім компаньйон уколошкав свого товариша. Може, ту брошку злощасну собі забрав, треба ж гроші, аби ховатися. Але від закону він не втече.

— Та я знаю, — мовив Шпиг, і Юрко не зрозумів, серйозно той говорить чи з іронією.

— Не затримуємо вас більше на місці пригоди, — відкарбував Стрельцов. — Ви, до речі, теж від нас не заховаєтесь.

— Так нема потреби, я ж нічого не зробив.

— І дуже добре. Прошу на вихід.

У Юрка всередині не просто захололо — кригою все вкрилося. Навіть відчув, що на мить примерз до дерев’яної підлоги.

Піде зараз відставний міліціонер звідси, а ті почнуть оглядати й обшукувати приміщення.

Почнеться звичайна пошукова робота, про яку хлопець не раз читав у детективах. А далі питання часу, за скільки хвилин його тут знайдуть: дві, три, п’ять — навряд, щоб довше.

Та раптом за стіною почався якийсь дивний рух, гавкнув кілька разів бульдог, потім рявкнув Стрельцов:

— Що таке? Куди це ваш пес побіг? Чого він гарчить?

— Мої собаки дурно не гарчать! — крикнув Шпиг. — У Медвідька спитайте.

— То відомий собачник! — підтвердив поліцейський. — Куди він погнав, Шпиг?

— Яка різниця! Він щось знає! За ним! Вікно! — крикнув детектив.

Юрко напружився.

— Що? Яке вікно, пане Шпиг? — не зрозумів Стрельцов.

— Хіба я сказав вікно? Де вікно, яке вікно? — голос Шпига звучав здивовано, й це було дуже природно. — Я кажу — воно! Це воно, пес кудись нас веде! За ним, бігом, зараз побачимо!

Тупіт багатьох ніг — чоловіки залишили сусідню кімнату.

А Юрко чудово все зрозумів. Знав, на що вказав йому відставний міліціонер. Вікно було в хлопця за спиною. Вислизнувши з-під ліжка, він зрозумів, що досвідчений детектив помітив ще раніше шиби на вікні не було, гуляли протяги. Дорослий не пролізе, а учень восьмого класу, ще й не найбільший — запросто.

Спершу ранець полетів.

За ним — власник вужем ковзнув.

У падінні кепка впала з голови, та Юрко вже не думав про головний убір — підхопивши речі дременув навпростець дворами, крізь найближчу дірку в паркані. Чомусь чекав за собою погоні, думав — почули, помітили. Проте все було спокійно, і, давши гака та вибігши на Андріївську, але вже з іншого боку, гімназист перевів подих, відсапався і аж перехрестився.

Пронесло. Вирвався. Викрутився.

Без кепки, щоправда. Нічого, доведеться придумати якусь історію. На цій думці біля Юрка раптом вигулькнув з кущів бульдосик.

Із загубленим кашкетом у міцних зубах.

Теж викрутився. Так само всіх перехитрив.

Ох ти ж собацюра!

Розділ шостий
Тут родина гімназиста дізнається, як звати її нового несподіваного члена

Знав Юрко, як зустрінуть удома його нового друга.

Тож не здивувався, коли мама трохи театрально сплеснула руками й запитала, чи воно не голодне, а тато попередив, аби пес не гриз його черевиків, інакше бульдосик вилетить разом із попсованими черевиками на смітник. Потім зсунув окуляри на ніс, глянувши на прибульця з-під скелець і запитав найголовніше:

— Його ж якось звуть?

Юрко вкотре за день розгубився. Придумав цілу історію про свою зустріч з бульдогом. Ішов додому вгору Андріївським узвозом, бо в метро з собакою не пустять, навіть якби була на повідку і з намордником. Спинявся кілька разів, переводячи подих і закріплюючи вигадане в пам’яті. Все передбачив, окрім такого простого. Тож, вибитий батьком з колії, не сказав — мекнув тихенько:

— Не-е знаю…

— Тоді як ми будемо його кликати? Жива істота мусить мати ім’я, — мовив Іван Станіславович, упираючись плечем в одвірок.

— Дружок, — посміхнулася мама. — Або Шарик.

— Не смішно, — огризнувся Юрко.

— Отут ти маєш рацію, — охоче погодився тато, кивком запрошуючи маму в свідки. — Скажіть, Раїсо Лук’янівно.

— І скажу, — мама так само здивувала, бо не часто погоджувалася з чоловіком. Хоча після тривалих суперечок, які велися надто голосно, лишала таки за ним право останнього слова. — Голодний пес, тим більше породистий, та ще й невідомо, як кликати, — це справді невесело.

— О! — Іван Станіславович клацнув тонкими пальцями, він часто так робив, коли наближався, на його думку, до самої суті справи. — Дуже правильні спостереження, Раїсо. Наш гість найперше — породистий. У Києві зараз повно бродячих собак, усі газети про це пишуть. Я навіть склав пожертву товариству, яке рятує їх на вулицях від гицлів. Але ж, Юрію, — тато називав сина на повне ім’я відтоді, як той пішов у перший клас гімназії, — бульдоги, якщо не помиляюся, англійські, просто так вулицями не вештаються. У нього є хазяїн.

— А нашийника нема, — додала мама.

Увесь цей час бульдосик сидів на задніх лапах і крутив короткою шиєю, щоразу переводячи погляд на того, хто говорив про нього.

— Тим більше, — тато кивнув, погоджуючись із мамою. — Все це, дорога моя родино, наводить на не надто втішні висновки. Собака не втік від господарів. Бо нашийник він мав, це видно за смужкою на загривку. Але ж сам він не міг його зняти.

— Лапи закороткі, — пожартувала мама.

— Не смішно, кажу, — знову буркнув Юрко.

— Печально, — погодився тато. — Те, що пес без нашийника, наштовхує на ще сумніші роздуми. Нашийники не крадуть, хіба що вони оздоблені коштовностями. Отже, викинув його той, хто викинув собаку з дому на вулицю. Щоб не знайшли господаря. Ось чому нема в цій пригоді нічого смішного, — і аж тепер не стримався: — Не пожаліла якась скотиняка такого пса!

Інженер Туряниця не завжди давав волю словам у присутності всієї родини. І стало ясно: голову сімейства те, що трапилося, справді обурило. Юрко побачив у цьому добрий знак: батько може дозволити лишити бульдога. Адже гімназистові давно кортіло мати собаку, проте все впиралося в татову до них неприязнь. Але батько, мовби прочитавши його думки, перекреслив усі сподівання.

— У нас бульдог жити все одно не зможе. Ви ж знаєте, що я не собачник і всі вони на мене гавкають.

Пес напевне розумів людську мову. Бо як інакше пояснити, що він підняв кругленький куцохвостий зад, став на чотири кривенькі лапи, подріботів до господаря дому і тицьнувся носом йому в ногу. Інженер здригнувся, зойкнув і трохи відскочив. Та бульдог не посунув за ним і не виявляв ніякої агресії. Навіть не загарчав і не гавкнув. Знову сів, але в усіх на виду, й терпляче почав чекати вирішення своєї долі.

— Тату! — вигукнув Юрко.

— Що — тату? — буркнув той. — Та добре, добре, нехай лишається, куди ж його дівати…

— Тату! — Юрко вже не приховував радості.

— Спокійно, кажу. Житиме в нас, доки не знайду його справжнього хазяїна.

Наперед виступила мама.

— Іване, отут ти не правий! Сам щойно назвав його скотинякою.

— Кого?

— Хазяїна цього симпатичного песика!

— Не плутай мене, Раїсо, — інженер Туряниця помахав пальцем перед собою. — Той, хто викинув породистого собаку на вулицю, може й не бути його справжнім хазяїном. Англійський джентльмен лишиться тут, поки…

Раптом він замовк, а всі інші завмерли. Бо бульдог стрепенувся, знову став на рівні ноги, глянув на тата і вже впевненіше, ніж раніше, посунув до нього. Не ластився, не намагався сподобатись. А спокійно, сповнений власної гідності, як справжній британський аристократ, примостився поруч, навіть гавкнув, що цілком могло означати спосіб привітання.

— Чого це він? — здивувався хлопець. — Тату, а він тебе за свого визнав.

— Нічого не розумію, — розвів руками батько, зиркнувши на бульдога з висоти свого зросту, притримуючи окуляри. — Приблуда наче все життя мене знає.

І тут нарешті Юрка осяяло.

— Тату, ти назвав його на ім’я! Він почув — тому й визнав.

— Та нічого я такого не казав! — вигукнув інженер Туряниця. — Ні про Бобика, ні про Дружка, ні про Шарика.

— Та ні! — тупнув ногою Юрко. — Де ти бачив джентльмена на ім’я Бобик?

Після цих слів бульдог подріботів через увесь передпокій до нього, ткнувся пласкою мордою в черевик, присів поруч, остаточно визнаючи ще одного друга.

— Джентльмен! — крикнув Юрко.

— Гав-гав! — озвався пес.

— Джентльмен! — сплеснула в долоні мама.

— Гав! — познайомився бульдог і з нею.

— Ти ба! Справжній джентльмен! — підхопив Юрко.

— Гав-гав-гав! — вкотре відрекомендувався бульдог.

Інженер Туряниця із задоволеним виглядом схрестив руки на грудях.

— Уже краще. Нашого гостя, Раїсо, таки слід нагодувати. Але це нічого не змінює. Знайдеться хазяїн — доведеться прощатися. Ми ж не крадемо чужих собак, Юрію.

Хлопець слухняно мовчав, лише киваючи у відповідь. А тато, ідучи до свого кабінету, кинув на ходу:

— Тим паче — справжніх англійських джентльменів.

Розділ сьомий
Тут дізнаємося, чий бульдог, але від того нікому не стане легше
Недовго тішився Юрко — все скінчилося для нього навіть швидше, ніж сподівався.

Перед тим радів, що пес перетяг на себе увагу родини самим фактом своєї появи, і не треба було розповідати казку про їхню випадкову зустріч біля Ботанічного саду. Бо ж не скажеш, що здибав бульдога на Подолі. Відразу доведеться пояснювати, для чого туди подався, адже вони живуть геть у протилежному боці. А ще Джентльмен допоміг відволіктися від тієї прикрої пригоди в занедбаному будинку, з якого Юрко дивом вибрався. Зрозумів це, коли нарешті вклався спати, погладивши на прощання нового друга — той примостився поруч, біля ліжка.

Батьки раніше мали менше помешкання, їхня родина жила у двох кімнатах непоказного будинку на Оболоні. Та коли справи пішли вгору, інженер Туряниця зміг перебратися сюди, в центр, у старий будинок. Давно мріяв про це, і тут кожен мав хай маленьку, зате окрему кімнату, а сам голова сімейства — кабінет.

Юркова кімната виявилася найменшою. Настільки маленькою, що навіть не було, де влаштовувати безлад. Вузеньке ліжко боком впиралося в кутову стіну, завішену килимком із зображенням вітрильника у штормовому морі. Поряд — письмовий стіл, на ньому — ноутбук, а в протилежному кутку — етажерка з книжками. Одяг гімназист складав на стілець.

Вкладаючись, Юрко думав, що напружений і сповнений несподіванок та небезпек день принесе міцний швидкий сон. Не вийшло. Спершу уві сні за ним ганялися мерці з білими лицями й чорними револьверами, а коли прокинувся, увесь спітнілий і наляканий, не міг заснути — англійський бульдог виявився ще тим хропуном, тож довелося ще довго крутитися, звикаючи. Зате на ранок мама пообіцяла піти й купити Джентльменові нашийник, взявши з Юрка слово, що гуляти з собакою буде лише він, незалежно від погоди й пори року. Обіцянку гімназист дав, адже такий підхід означав, що в батьків щодо Джентльмена серйозні наміри й вони готові до того, аби залишити бульдога надовго, а було б краще — назавжди.

Поки біг вулицею вгору повз Ботанічний сад до станції метро, трохи зіпсував собі ранковий настрій. Адже хай там як, але Чорна Рука не отримав того, чого вимагав. Отже, цілком може або повторити вимогу, або, що набагато гірше, почне чинити різні капості як помсту за невиконання. Хіба що, розмірковував Юрко, Чорна Рука сам прийшов на місце, яке призначив, побачив, що там відбувається, і утік подалі від халепи, в яку Юрко таки вскочив. І тепер поставиться до того, що сталося, з розумінням.

Хоча сама ситуація Юркові не подобалася, навіть напружувала. Проте неприємні думки випарувалися, щойно Юрко переступив поріг гімназії. Його закрутив уже звичний вир навчання, і новий жовтневий день пролетів непомітно й без пригод. Чорна Рука про себе жодним чином не нагадав, і Юрко після уроків відразу подався додому.

І все ж мусило щось трапитись. Не може бути так, аби життя постійно складалося добре.

Тато цього дня працював удома, і коли Юрко повернувся, він покликав сина до себе й мовчки простяг роздруковане на принтері оголошення. Знайшов у Інтернеті, в соціальних мережах. Його поширили багато разів, і воно відразу кидалося в очі. Не могло не кинутись: поряд із закликом знайти зниклого пса і повернути його за винагороду, автор помістив фото, з якого дивився зниклий бульдог. Шукали саме англійського бульдога, що відгукується на кличку Джентльмен.

Тато міг би нічого не казати — оголошення відповідало на всі запитання. Юрко забув, коли востаннє плакав. Але тут ледь стримував сльози. Ще й Джентльмен, не розуміючи, що сталося, тицяв пласким писком у ногу, вимагаючи прогулянки — мама, як і обіцяла, принесла нашийник та ретязь. Батько все зрозумів, поклав газету на комод оголошенням донизу, поплескав по аркушу долонею:

— Нікуди хазяїн від нас не дінеться. Не знаю, скільки він терпів, але до неділі з його улюбленцем нічого не станеться.

— До неділі? — перепитав Юрко.

— Сьогодні п’ятниця. Вільним я буду лише в неділю, підемо разом. їхній будинок — на Липках, і я не дивуюся. Абихто англійського бульдога собі не дозволить. Не здивуюся, якщо там живе якась дуже важлива персона, державна. Але поки Джентльмен у нас — ідіть гуляти.

Зітхнув Юрко — що тут поробиш. Уявив себе на місці хазяїна. Шукає пса, докладає всіх зусиль, а хтось знайшов собаку і вирішив не повертати. Справді, скільки прокльонів можна отримати на свою голову. Юрко був трохи забобонний, тож вирішив не гнівити долю, не брати чужого…

На Липську поїхали після сніданку.

Цілу дорогу Джентльмен поводився незвичне для себе: сидів тихо, ніби розумів — його везуть назавжди, погостював недовго. Та щойно інженер Туряниця зупинив машину біля потрібного будинку й знайшов на домофоні номер зазначеної в оголошенні квартири, бульдог пожвавився. Навіть почав скавчати й нетерпляче підстрибувати.

— Ясно, — сказав Юрко, понуро дивлячись на собаку. — Впізнав свій будинок. Назад йому хочеться, домом запахло, — і розуміючи, що каже зараз не те, все одно вичавив із себе повне образи слово: — Зрадник ти, ось так.

Джентльмен покрутив головою, ніби перетравлював почуте. Проте висновків не зробив — далі рвався з повідка. Коли гостей запросили пройти, і вони рушили сходами на другий поверх, пес так смикнувся, що ледь не звалив Юрка, який міцно тримав за ретязь.

Щойно двері відчинилися, бульдог дав волю почуттям. Він повів носом, відчув знайомий запах, радісно гавкнув і шаснув усередину. А там уже була дівчинка десь одного з ним віку, як устиг помітити Юрко. Він навіть десь її бачив, тільки не міг пригадати, де й коли. Розчесане гладенько світле волосся було перехоплене рожевою стрічкою і сягало плечей. Не дивлячись ні на кого, крім собаки, дівчина, розкривши обійми, кинулася до нього.

— Дженка! Мій Джентльменчик! Ти повернувся! — заверещала вона радісно.

Юркові від того аж у вухах задзвеніло. Не любив дівчачого галасу і вереску. І чому ці панночки не можуть поводитися тихо?

І як це погано звучить: Дженка!..

Але псові, здається, подобалося. Він не заперечував проти палких обіймів, і на радощах лизькав дівчаче личко своїм рожевим язиком, щасливо повискуючи. Та за мить до них не вибігла — кулею влетіла висока, суха, затягнута в сіру старомодну сукню дама з якоюсь неймовірною зачіскою. Побачивши, що відбувається, дама заволала:

— Ліззі! Ліззі! Що ви робите! Ліззі, це непристойно! Ліззі, ви ж дівчинка!

Від почутого Юрко враз змінив думку. Не такий уже й противний у цієї Ліззі голос. Дзвінкий, надто голосний. Зате дама, яка саме заходилася відтягувати дівчисько від бульдога, видавала звуки набагато противніші. Як електропила.

Ще більше розхотілося гімназистові бути тут.

Не треба подяк та обіцяних винагород. Забратися б швидше звідси і навіть не знайомитися ні з ким.

Тим часом з’явився ще один учасник подій. Високий, не так худий, як стрункий чоловік, та все одно схожий Юркові на того, хто ковтнув жердину і змушений тримати її всередині себе. Через те мовби не може зігнутися чи й навіть порухатися вільно. Як і батько гімназиста, господар був одягнений у дорогий костюм і на ходу поправляв під коміром щойно пов’язану краватку.

Напевне господар збирався кудись із офіційним візитом, дарма, що сьогодні неділя.

А ще високий чоловік був лисий. Зовсім голомозий. Немов коліно. Густі чорні брови робили його не грізним — кумедним.

З появою лисого ніхто не пожвавився. Навпаки, дівчинка дозволила строгій дамі відвести її за руку від пса, Джентльмен завмер, бо теж знав про господаря щось, чого ще не встигли дізнатися візитери. Сухоребра пані виструнчилася, наче солдат на плацу. Навіть тато мимоволі обсмикнув свій замшевий піджак зі шкіряними латками на ліктях, пробігшись пальцями по ґудзиках, перевіряючи, чи всі застебнуті. Юрко теж принишк: тут стало якось прохолодно.

— То ви, значить, знайшли втікача? — мовив лисий, і в голосі його не чулося радості. — 3 ким маю честь?

— Туряниця, Іван Станіславович, — відрекомендувався тато, простягти заготовану наперед візитівку.

— Раєвський, Аркадій Львович, — лисий простяг інженерові руку, але Юрко відзначив: не потиснув, як належить чоловікам, а лиш на коротку мить потримав у своїй, пустив, узяв візитку, заховав у кишеню, навіть не глянувши, і озирнувся до дівчинки: — Лізо, йди до себе. Собака може бути з тобою. Марто Ернестівно, простежте, будь ласка, щоб нам не заважали.

Дівчинка, уникаючи прямого погляду лисого, поквапилася залишити передпокій. Джентльмен задріботів за нею. Суха дама гордо розвернулася й так само забралася, лишивши Раєвського та його гостей самих. Аж тепер господар звернув увагу на присутність Юрка.

— Де ти вчишся?

Питання було несподіваним — яке лисому діло?

Проте Туряниця-молодший чемно відповів:

— Перша зразкова, — і тут же додав: — Восьмий клас. «Б».

— А з Лізою ти хіба не знайомий?.. Ну, звісно, ні! — Раєвський картинно постукав себе зігнутим пальцем по лобі. — Ми ж перевелися туди щойно цього року. Ліза вчиться в «А» класі. І в вас, напевно, різне коло друзів та коло інтересів.

Тепер Юрко згадав — мигцем бачив хазяйку бульдога в коридорі. Нічого особливого. Він і до дівчат зі свого класу не надто ще придивлявся.

— Місце, де навчається мій син, має якесь значення? — поцікавився тато, і Юрко відзначив ледь помітні зміни його тону.

— Для мене — ні. Я вже отримав освіту. Ви теж, зрозуміло. Ми з вами знайшли себе в житті, бо змалку розуміли, що таке дисципліна, закон та чинний суспільний лад. Тому мене влаштовують порядки Першої зразкової. Отже, ми, як кажуть тепер, з вами на одній хвилі. Тож спільну мову знайдемо. Мене чекають у мерії на прийнятті, зустріч із іноземними інвесторами. Та все ж дозволю собі затриматись. Треба дещо з’ясувати і прояснити. Прошу вас.

Раєвський жестом показав на двері, які напевно вели до його кабінету. А коли Юрко машинально посунув за татом, його зупинив холодний погляд.

— Юначе, вам пристойніше побути тут. Багато часу наша розмова не займе.

Гімназист — нічого робити — лишився.

А інженер Туряниця пройшов до кімнати. За ним ступив Раєвський.

Двері зачинилися.

Розділ восьмий
Тут гімназист чує, як бреше його тато
Якийсь час Юрко тупцяв на місці.

Не дуже довго, бо щось підказувало зсередини: там, за дверима, просто зараз вирішується доля Джентльмена. Не сподобався хлопцеві господар дому, та це ще нічого не означає. Не подобалися йому також і деякі вчителі в гімназії, і багато хто з тих, з ким учився під одним дахом.

Та якби ж лисий подякував, хай сухо і без радості, навіть не давши обіцяної винагороди, Юрко, проковтнувши кривду, пішов би геть. Чужий собака загубився, його знайшли і відвели додому. Все правильно зробили. Треба було б змиритися. Перечекати. І при нагоді заговорити про те, що нікому песик удома не заважав. Усі з ним гралися, навіть тато за короткий час звик.

Але ж господар не подякував.

Розуміючи, що чинить погано, не личить так робити хлопчикам із порядних родин, Юрко все ж зробив кілька тихих кроків до дверей кабінету, позираючи краєм ока на прочинений вхід до кімнати, куди забралися Ліза, бульдог і противна Марта Ернестівна з її рипучим голосом.

Ось як вийдуть зараз усі разом, зловлять на гарячому того, хто підслуховує…

Принишк Юрко біля дверей. Нашорошив вуха. А потім зважився на ризикований крок: узявся за ручку, обережно потяг на себе, роблячи щілину. Пощастило гімназистові, не рипнуло, легко ходили двері — мабуть, петлі добре змащували. Не те, що в них удома — рип та рип.

Чути стало краще, хоч для певності Юрко щільніше притулив вухо до щілини. Судячи з почутого, розмова щойно почалася, і говорив Раєвський. Знав хлопець такі голоси. їхні власники не люблять, коли перебивають. Упевнені у вазі й важливості кожного свого слова, вони вбивають їх, мов цвяхи, міцно й наглухо. Вчитися мовчки слухати таких — ціла наука, яку не всякий осягне й опанує. Схоже, в інженера Туряниці виходило.

—… не давав цього оголошення, — говорив Раєвський тим часом. — Моя вихованка вчинила так без мого дозволу, за що буде покарана. їй узагалі заборонено користуватися соціальними мережами. Там ховається багато збоченців, пишуть різну дурню, і це взагалі забирає час. Інтернет — даність, але в нашому домі для Лізи він лише для навчання.

— Сподіваюся, ви покараєте її не суворо, — вставив тато, і його голос звучав спокійно та рівно. —

Не маю права влізати у ваші особисті родинні справи. Хоч, виховуючи своїх дітей, покарань не практикую.

— Під карою кожен розуміє, що хоче, — гостро сказав Раєвський. — Відповідати за скоєну провину люди мають вчитися змалку. І в моєму розумінні обмеження в деяких правах чи привілеях вдарить винного досить сильно. Інакше відповідальності не навчиш.

— Ваша донька…

— Вихованка, — перервав Раєвський. — Я взяв на себе зобов’язання перед дружиною дати пристойне виховання і належну освіту її доньці. Знаєте, я людина старої формації. Називайте консерватором, як хочете. Але на консерваторах тримається світовий порядок. Лізу виховую строго. Стежу, щоб навчалася лише того, що повинні знати підлітки її віку. Й навантажую рівно стільки, аби вона не мала часу та змоги займатися різними дурницями.

— Цікаво, якими саме дурницями, на вашу думку, шановний пане Раєвський, може займатися така чудова дівчинка?

— Різними, — відкарбував той, пропустивши комплімент повз вуха, і Юрко знову зрозумів: це — відповідь, іншої не буде. — Наприклад, пес. Я мав із матір’ю Лізи серйозну розмову після того, як дівчинка отримала цей дарунок на іменини від свого хрещеного батька. І ми погодилися, що дарунок недоречний.

— Слід розуміти, ви причетні до зникнення собаки?

— Хіба я схожий на того, хто зловить тварину, запхає в мішок, прив’яже камінь і викине її з мосту в Дніпро?

— Я зовсім нічого такого не мав на увазі!

І Юрко з прикрістю почув: тато виправдовується.

— Я заплатив Романові, своєму водієві. Коли Ліза в гімназії, з псом змушена гуляти моя тітка, ви її бачили. Вона живе з нами й дбає про дівчину. Мені цікаво, де ви знайшли собаку. Роман, бач, не впорався з обов’язком.

— Вашого бульдога привів мій син. З його слів, пес тікав від ватаги босяків недалеко від Ботанічного саду. Юрій любить собак. І я не заборонив. Але попередив: породисту тварину напевне шукатимуть. Припустити не міг, що англійського бульдога викинули на вулицю.

— Ніхто його не викинув, сказали ж вам, — кинув роздратовано Раєвський. — На цьому розмову вважаю вичерпаною. Я пояснив усе це вам, пане інженере, для того, аби ви мене не розчарували.

— Тобто?

— Скільки ви хочете, щоб забрати бульдога?

За дверима запала тиша. Завмер і Юрко, закляк на місці. Він не чекав такого повороту.

Нарешті тато прокашлявся.

— Як накажете розуміти вас, пане Раєвський?

— Назвіть суму. В межах пристойного, звісно. Тисячу доларів за позбавлення мене від противного пса не пропоную. Але п’ять сотень, думаю, досить. Вважайте це премією, обіцяною за знайденого собаку. І приймайте рішення зараз, пане інженере. Зробіть приємне синові.

— Синові?

— Слухайте, я ж не сліпий! Бачу, як світяться його очі! Він хоче цього бульдога, я — ні.

— Але ж він належав вашій вихованці.

— їй належить лиш те, що куплене за мої гроші для її потреб. Сукенки, білизна, взуття! Ви хіба не зрозуміли, пане інженере? Тут, у цьому домі, все вирішую я! Дивно, що маю пояснювати такі елементарні речі освіченій з виду людині! Ось, нате!

Судячи з усього, Раєвський простягав татові обіцяні гроші.

Юрко закусив губу.

Цього разу тиша тривала не так довго.

— Заберіть, — мовив інженер Туряниця, і Юрко впізнав цей голос: так батько говорить, коли його розриває від гніву, та він не має права давати волю почуттям, стримуючись із усієї сили. – Заберіть, пане Раєвський.

— Чому? Це — гроші, шановний.

— Матимете час — гляньте в мою візитівку. Побачите: я працюю на фірмі, де платять пристойно. Тим паче, що гроші мені не потрібні, ваша пропозиція збігається з моїм бажанням.

— Тобто?

Тепер Юрко пожвавився: татові вдалося збити пихатого чиновника з пантелику.

— Я дуже люблю собак. Мав намір подарувати своєму Юрієві чотирилапого друга. Та бачите, все складається. Наші бажання збігаються, пане раднику міністра.

Щоки гімназиста палали.

Ніколи не міг уявити рідного батька таким завзятим, запеклим і переконливим брехуном. Це ж треба — собак він любить!

Та не соромно було гімназистові через те. Щоки пашіли від гордості за тата. А тато тим часом підсумував:

— Ви хочете позбутися бульдога. Я хочу мати собаку. Ви зараз позбавили мене зайвих клопотів. Хоча дружина моя буде проти собаки.

Знову неправда! Юрко аж закрив долонею

рота, щоб не зойкнути. Нічого, він збереже цю таємницю. Не розбовкає мамі, як тато її щойно оббрехав для користі справи.

— Мене думка моєї дружини в подібних питаннях ніколи не цікавить, — відрізав Раєвський. — І, як я розумію, ви прагнете бути чесним і не брати грошей за задоволення.

Відповіді гімназист не почув.

Тихо прочинилися ще одні двері, і звідти не вийшла — випливла невисока миловидна жінка,

вдягнена для виходу.

Вона зупинила погляд на гімназистові, котрий підслуховував під кабінетом. Побачила, що той аж присів з переляку. Приклала пальця до вуст. Чи підморгнула, чи здалося, не так важливо: почувши наближення кроків зсередини, Юрко зайцем відстрибнув туди, де мав би зараз стояти. А жінка опустила руку, знову стала серйозною, суворою. Кивнула, вітаючись із гостем, — чоловіки саме вийшли.

— Моя дружина, Лізина мама. Любов Гнатів- на, — сухо відрекомендував її Раєвський, і тут- таки запитав, наче не цікавлячись, а вимагаючи звіту: — Ти готова? Ми вже їдемо.

— Саме хотіла спитати, чи скінчив ти свої справи.

— Усе склалося на добре, Любо. Будь ласка, гукни сюди Лізу. І хай візьме свого пса.

Жінка вийшла, і на її повернення чекали мовчки. Лізу вона привела за руку, і дівчинка, ніби розуміючи, що бульдога забиратимуть дивилася куди завгодно, лише не в бік вітчима та прибулих. Бульдог, наче нічого й не сталося підбіг до Юрка, ткнувся носом йому в йому в ногу і дружньо гавкнув.

— Бачу, тут панує гармонія, — на лиці Раєвського не ворухнувся жоден м’яз, він повернувся до Лізи, однак говорив, дивлячись на її матір: – Дівчина дала оголошення в Інтернет. Вона порушила правила. Але результат цих дій — пропажа знайшлася.

— Джентльмен залишиться? — тихо цвірінькнула Ліза.

— За інших обставин я погодився б. Але тепер мушу накласти обмеження. Без кишенькових грошей моя підопічна бути не може. Тому вона залишиться без собаки.

– Як…

Раєвський завбачливо підняв руку, даючи знак: це ще не все.

— Ми з новими господарями домовилися, що пес житиме в них удома. Але ти матимеш змогу гуляти з ним тоді, коли ось цей хлопчик… — він клацнув пальцями у бік гімназиста.

— Юрій, — нагадав Туряниця.

— … хлопчик Юрій буде вигулювати тварину. Звісно, в присутності твоєї тітки. Нехай ваша дружина телефонує моїй. Жінки швидше узгодять такі речі, як спільна прогулянка дітей. Гадаю, таке рішення — справедливе. Все ж таки собаку Лізі подарував хрещений. І дівчинка теж має право гратися з ним.

Цим радник міністра Раєвський дав зрозуміти: тему для себе і всіх присутніх закрив назавжди.

А Юрко з Лізою обмінялися колючими поглядами.

Доведеться ділити собаку на двох. От же ж халепа!

Розділ дев’ятий
Тут гімназист нудиться новим життям, тому радіє навіть дрібній пригоді
Кілька наступних днів Юрко в усій повноті відчув на власній шкурі наслідки батькового рішення, котре той назвав соломоновим. Гімназист уже знав, що «соломонове» означає виважене і часом дотепне вирішення складної ситуації. Як приказка про ситих вовків та цілих овець. Тільки ж все одно не доп’яв остаточно, чим доведеться жертвувати.

А прийшлося утискати власний час.

Бо чим займався молодший Туряииця, коли не робив уроків? Варіантів мав щонайменше два.

Домовившись зі своїми гімназійними приятелями, котрі жили поруч, міг вибратися в парк Шевченка, де все, скільки Юрко себе пам’ятав, старші чоловіки грали в шахи. Там у гімназистів був свій столик, де вони влаштували невеличкий шаховий клуб. Єдине — іноді доводилося довгенько чекати своєї черги, а стежити за чужими партіями й грати їх за когось не в Юрковому характері. Тож якщо бачив, що до сутінків не зіграє, прощався і йшов геть.

Була інша розвага: змагатися в баскетбол із «тридцятками». Так називалися сусіди і вічні супротивники зі школи номер тридцять. Історія протистояння Першої зразкової й «тридцятки» творилася просто на очах Щойно гімназія урочисто відкрилася й оголосила себе зразковою, гурт старшокласників тридцятої школи перестрів «зразкових» гімназистів. Гарячі голови почали з’ясовувати спершу на словах, хто на чиїй території і хто крутіший. Потім перейшли до діла, про бійку показали в усіх новинах, а дівчата — вболівальниці з обох ворогуючих таборів — виклали фото й відео в Інтернет. Потім прибрали все з інтернету за згодою сторін, і тоді сталося щось нечуване. Представники обох навчальних закладів — і вчителі, і делегати від учнів — зустрілися на нейтральній території — у залі Палацу творчості, й домовилися: бійок більше не буде, натомість мірятимуться знаннями та вміннями. Тобто, починаючи з четвертого класу, учні можуть домовлятися й викликати один одного, а ще краще — команди, на будь-які змагання. Від танцювальних конкурсів до футбольних матчів. Отак і вирішуватимуться суперечки.

Традиція тривала восьмий рік і закріпилася намертво. Юрко входив до баскетбольної команди своєї гімназії. Восьмикласники з «тридцятки» саме запропонували серію товариських матчів, команди вже зіграли «два-два», готувався вирішальний двобій. Збиралися зійтися в понеділок, Юрко ще раніше попередив батьків, та раптом тато поцікавився:

— Ти ж не капітан команди, так? Є ким тебе замінити?

— Незамінних нема. Сам постійно кажеш.

— Не мої слова, але золоті, — погодився тато. — Доведеться тобі поки що від усього цього відмовитися. Думаю, хлопці зрозуміють. Не зрозуміють — поясниш.

— А що я маю пояснити?

— Тепер ти не належиш собі, — розвів руками інженер Туряниця. — Більше відповідальності, сину. З собакою сталося, як сталося. Ми все зробили правильно. Проте за Джентльмена відтепер і назавжди відповідаєш ти, Юрію.

— Так я ж не проти. Тільки що саме робити треба?

— Все! — відрізав тато.

Мама пояснила детальніше:

— Гуляти — це головне. Годувати, мити за ним, прибирати. Не дивись, що англієць. Собака — він на те й собака, щоб не завжди поводитися в квартирах по-джентльменськи. За собою бульдоги не прибирають. І не можуть отак самі втекти на гульки, коли заманеться. Отже, тепер твій вільний час належить Джентельменові.

Хотів би заперечити — а нема як. Батьки мають рацію, нічого не скажеш.

Так Юрко прив’язав своє подальше життя до собачого повідка.

Мусив прокидатися раніше, аби виводити Джентльмена надвір. Дорогою додому заходив до м’ясної крамниці, де мама завжди купувала м’ясо і домовилася за обрізки для пса, видаючи хлопцеві на це гроші. Потім — знову вигулювати бульдога, вже на ніч. Добре, хоч поки не треба виконувати іншу обіцянку: робити це спільно з тим дівчиськом, Лізою, та її противною бонною. Але й цього не уникнути.

Любов до тварин вимагає жертв. Такий висновок зробив для себе Юрко.

Єдина втіха — за всіма новими клопотами віддалилася історія в покинутому домі на Подолі. Та й Чорна Рука про себе не нагадувала. Хоч гроші зберіг.

Спершу Юрко терпів, зціпивши зуби. А потім, лише за якихось три дні, звик. Увесь цей час він, дивуючись власній дисциплінованості, відразу після занять біг додому. Не хотів лишати бульдога без уваги.

А тоді Левко Голіцин попросив затриматися після уроків, бо мав до однокласника важливу, як сам сказав, справу.

Взагалі-то він називав себе Левом. І нащадком дворянського роду.

Його батьки так нарекли. Записали «Левом». Але ровесники вперто кликали його Левком, на український копил, що хлопчину спершу неабияк дратувало. Але згодом сприймав «Левка» як гімназійне прізвисько.

Окремо від інших Голіцин не тримався, проте в боротьбу з «тридцятками» все ж не встрягав. Казав: нейтралітет, навіть назвав себе «нейтральною Швейцарією». Товариство не надто від того потерпало. Був Лев Голіцин слабосильний, блідий, намагався обходити бійки та інші небезпеки стороною. Але цінність Левка була не в маханні кулаками.

Нащадок дворян займався дрібного торгівлею.

Справді, суща Швейцарія — країна бізнесу та банків.

Дідівський годинник, який Лев домовився продати Юркові, був не єдиним його товаром. Ніхто з тих, хто вчився з Голіциним, не міг розгадати цієї загадки: звідки йому вдається роздобути потрібні, а часом — недосяжні для гімназистів речі. Наприклад, театральний бінокль, ніби й старовинний, але майже новий. Чи справжній морський кортик, не підробка китайська. Гімназисти часто купували в нього все це, тим паче, що правив недорого за речі, які мали солідний вигляд поряд із сучасними комп’ютерами.

Мода зараз така пішла.

Юрко — лише учень восьмого класу. Йшов у ногу з модою, намагався від інших не відставати. Тим більше, речами Голіцин торгував справді гарними й оригінальними.

Цього разу Левко збирався продати Глібові Стороженку з їхнього класу важкого китайського бовдура. Так називалася порцелянова статуетка, яка зображала старого китайця в квітчастому халаті із зібраним у кіску волоссям на маківці. Він дивився, хитро примруживши око, одну руку впирав у бік, другу тримав перед собою, виставивши піднятого вгору пальця. Кисть цієї руки була єдиним рухомим елементом забавки. Торкнеш — і палець хитається туди-сюди, ніби мудрий китайський мандарин каже, дивлячись на тебе: «Ай-яй-яй!», чи, навпаки, схвалює власника: «Ох, як добре, тебе не обдуриш!»

Стороженко давно хотів мати таку забавку. Цікавився східною боротьбою, побачив таку в клубі, на столі вчителя — сенсея — і загорівся. А надто, коли дізнався, що це старовинна річ, яка тримає в собі всю мудрість, потрібну для науки.

Стороженко хотів бути мудрим. А Голіцин ніби імпульс отримав, не інакше. Гліб ледь усти подумати, а Лев уже тут як тут із фотографією бовдура на своєму мобільнику.

Зустрітися домовилися в комп’ютерному класі після уроків.

Перша зразкова справді могла пишатися цим класом: спонсори обладнали його за останнім словом техніки, завезли сюди все найновіше, постійно щось міняли й модернізовували. Їхнім класом могли користуватися учні інших шкіл, якщо треба було провести якусь велику спільну роботу Саме зараз тут готували скайп-конференцію: мали спілкуватися одночасно польські та німецькі старшокласники, планували спільну міжнародну учнівську конференцію, представляли свої розробки освітніх програм. Кращі поїдуть у Європу на місяць, то ж Перша зразкова ставилася до таких речей дуже відповідально.

Стороженко не збирався проводити оборудку з Голіциним десь інде. Всюди могли зайти цікаві А тут, у комп’ютерному, сторонніх нема. Двері незачинялися — у це крило гімназії сторонні взагалі не заходили. Тут звикли: порядок та серйозне покарання стримує від порушення правил надійніше, ніж найміцніший замок.

У класі Гліба не дуже любили. Хоч ніхто неміг пояснити причини. Може, тому, що Стороженко зовні трохи нагадував щура. Передовсім — витягнутим гостроносим обличчям і очима, які постійно бігали, не зосереджуючись ні на чому довший час.

Проте особливої шкоди від Гліба так само не помічалося. Знав не менше за інших, але й не більше. Дозволяв собі встрягати лише туди, де напевне не могло бути поганих наслідків. Пояснював — сенсей не дозволяє, сильний воїн нібито уникає сутичок, бо йде своїм шляхом. Хтось вважав: Стороженко так пояснює власне боягузтво. Інші вважали його обережним. Та одна річ все ж вирізняла хлопця серед інших: хвороблива акуратність. «Або зубрило, або підлабузник», — ось як казали про таких. Зважаючи на скромні навчальні успіхи Стороженка і нейтральне ставлення до нього вчителів, жодне з визначень не підходило.

Скупий зануда. Не інакше.

Голіцин боявся, що Стороженко не заплатить. Подібне вже було кілька разів, і Лев скаржився: доводилося нести збитки, поки витрусиш із Гліба обіцяне. Через те й вирішив прийти на оборудку з компанією — так надійніше.

Третім узяли з собою Степана Мартинюка. Цей був на голову вищий за будь-кого зі своїх однолітків, через що дражнили його Шпалою. Хлопець злився, спалахував миттю, і взагалі — любив махати кулаками з найменшого приводу. Ображався на все і всіх, навіть якщо ніхто ображати його й не думав. Зі Шпалою Юрко то бився, то мирився, то знову чубився, але Степан Шпала поводився так з усіма. Іншого разу Юрко добре подумав би, перш ніж іти кудись в одній із Мартинюком компанії. Але з дня останньої короткої сутички вже спливло трохи часу, і тепер восьмикласники знову приятелювали, ніби нічого й не сталося.

Голіцин, залучаючи Мартинюка, робив ставку на його грізний вигляд. В його присутності Стороженко навряд чи почне за своєю звичкою комизитися й варити воду. А Мартишок, розуміючи не надто тонкий розрахунок Лева, висунув умову, на яку в Юрка просто забракло б нахабства. За те, що стоятиме, мовчатиме, сопітиме і грізно зиритиме на Стороженка, дістане двадцять гривень.

Юрко ж не претендував на винагороду. Пішовз цікавості, за компанію. Це ж не займе багаточасу.

Так він собі прикинув.

Розділ десятий
Тут китайський бовдур зірве міжнародну зустріч
Покупець уже чекав сувору компанію.

Стояв у проході між столами, розставивши ноги й заклавши пальці за пасок штанів. Вирішив, що так здаватиметься войовничішим.

— Приніс? — запитав, виставивши гостре підборіддя.

— Принесли. Все є.

Голіцин витяг із пакета замотану в інший пакет статуетку. Розгорнув. Чотири пари очей побачили невеличкий, акуратно зроблений порцеляновий виріб. Задля кращої демонстрації Лев поставив забавку на долоню, підважив.

— Бач.

Палець Стороженка потягся до бовдурчика.

Голіцин відсунув руку, притримуючи цяцьку.

— Куди тицяєш?

— Спробувати треба. Товар перевірю.

— Товар — пристойний. Як кажуть на Подолі, самий цимес. Але покажи гроші спершу.

При цих словах Мартишок надув щоки, стиснув кулаки, очі його вирячилися й закрутилися.

Юрко, аби теж взяти участь і не стояти без діла, розвів руками.

— Такі справи, Стороженку. Жени монету.

— Мушу знати, за що плачу, — вперто стояв на своєму покупець. — Може бути не старовинна річ, а китайська підробка, яка не накопичила мудрості.

Юрко легенько штурхнув Голіцина ліктем.

— А він діло говорить.

Знизавши плечами, Левко витягнув статуетку перед собою.

— Дивись.

— Експертиза потрібна, — буркнув той.

— Чого? — вирячився на нього Лев, зиркнув на супутників, закликаючи їх бути свідками. — Ні, як вам, хлоп’ята! Експертиза йому!

— Може бути підробка, — правив своє Гліб.

Знаючи його впертість, Юрко підозрював — або справа піде в коло, або нічого не буде.

— Ходи сюди. Дивись.

Стороженко наблизився, знову хотів узяти бовдура, та Голіцин забрав річ, перевернув її, тицьнув пальцем на денце.

— Клеймо виробника. Фірма.

— По-нашому написано. Букви наші.

— Ти китайські ієрогліфи хотів? Звичайно, робили в Києві! Але сто років тому! Ось, бачиш?

Примружившись, Гліб довго й підозріло роздивлявся майстрову марку. Нарешті випрямився, зітхнув, мовчки поліз у кишеню штанів, витяг стосик купюр.

— Тут — як домовлялися.

Він тицьнув гроші Голіцину. Але той брати не квапився.

— За тобою ще борг.

— За що? — стрепенувся Гліб.

— Ну як! Гусяче перо, справжнє. Чорнильниця. Ієрогліфи писати, каліграфія. Сам замовляв. Думаєш, легко роздобути антикварне добро?

Мартишок насупив брови.

— Бери, що дають, — буркнув Гліб.

— Ти ба, який розумний. А решта?

— Чекав — то й ще почекаєш, — відрубав Стороженко. — Коли я не розраховувався?

— Затримуєш завжди.

— Але все віддаю! Ось день народження скоро.

Хрещені гроші подарують. Перекрию.

Юрко знову торкнув ліктем Голіцина.

— Бери, бери. Добре, що цей жук хоч тепер відразу платить.

Обмін грошей на товар відбувся. Тут же, при всіх, Лев розплатився з Мартинюком.

— Тримай, Шпало. Отак ведуть справи ділові серйозні люди.

Мартишок сховав гроші і перестав удавати з себе держиморду. Усміхнувся вдоволено, усмішка йому пасувала.

— Ось і казочці кінець, Стороженко. Наступного разу ми прийдемо по борг. І вже потім — інші замовлення.

— Теж мені — дворянин, — вишкірився Гліб.

Він навмисне став на мозоль Голіцина. Той часто бідкався — займається не тим, вчиться не там, і взагалі, нещаслива їхня родова гілка. Всихає, не інакше. Хоча не скаржився, вірив — усе стане на свої місця, життя налагодиться. Але не любив, коли про це нагадували сторонні. Та ще й з наміром образити, як ось Стороженко.

— Поговори мені тут, — буркнув Левко.

— Ну, поговорю. Що хочу — те й кажу. Хто хоче — той слухає.

Цю манеру Стороженка знав не тільки Юрко. Коли тому доводилося чимось поступатися, завжди поводився задерикувато. Заводитися з ним ніхто особливо й не хотів. Але тут у повітрі запахло серйозною сваркою. І Юркові встрягати в неї не хотілося. Бо жодну зі сторін він підтримувати не збирався, адже за будь-яких розкладів неодмінно лишиться винним.

— Гайда, — сказав Юрко, поклавши руку Голіцину на плече.

Вони повернулися з наміром іти геть.

— Е-гей! Назад!

Трійця дружно обернулася на різкий оклик Стороженка.

Той тримав у лівій руці бовдура, а в правій — відірвану рухому руку з виставлений пальцем.

— Брак! Ти шахрай, Голіцин!

Тепер три пари очей дивилися на Гліба.

— Ти сам відірвав, дурню, — спокійно відповів Голіцин. — Для чого смикав?

— Воно клеєне! Ти його на клей посадив!

— Ну, приклеїв. Відбилося, буває. Але ж річ справжня, цінна. Сам присобачиш знову. Можу тобі клей міцний підігнати.

— Поверни гроші!

Стороженко замахнувся, жбурнув у Голіцина відірваним шматком порцеляни.

Мартишок зловив «кулю» на льоту.

Далі полетіла злощасна статуетка.

Її зловив уже Юрко. Двома руками — мов баскетбольний м’яч під час гри. Стиснувши порцелянового бовдура, він став між супротивниками.

— З дороги, Туряниця! — вереснув Гліб. — Хай віддасть гроші! Там дві сотні! І ти віддавай, Шпала!

— Хто тут Шпала! — ревнув Мартишок. — Що тобі віддавати, нещастя!

— Ви всі ще пошкодуєте! — не вгавав Стороженко.

Голіцин дивився на нього й криво осміхався. Бліде лице при цьому лишалося незворушним.

— Цікаво, що ти один нам усім трьом можеш зробити?

— Не буди в мені звіра!

— Звіра? В тобі? Якого? Пацюка? Щурі — вони теж звірі.

— Краще не зли мене, дворянин недороблений!

Дарма він так сказав. Цього разу Голіцин образився, і втратив не лише контроль над собою, а й обережність.

Про обережність не відразу зрозумів.

Вихопив у Юрка перше, до чого рука дотяглася — невеличку, але таки замашну статуетку.

Замахнувся і жбурнув її в Стороженка.

Злість додала сили, кинув, мов із гармати стрельнув зарядом артилерійським.

Стороженко не менш спритно нагнувся, ухиляючись.

За спиною, на стіні, кроків шість, не більше, висів величезний монітор, з нього мали транслювати міжнародну конференцію.

Завтра.

Не направляла б руку Голіцина лють, то нічого б і не сталося.

Але він докинув.

Китайський бовдур влетів у середину крихкого монітора. За інших обставин розбився б сам, однак сьогодні день, мабуть, такий, — не їхній.

Розсипалися на друзки шматки порцеляни.

А важкенька підставка зробила тріщину в моніторі. Закон підлості скинув його з кріплення на стіні, і монітор упав за законом бутерброда — екраном донизу.

За таке виключити з гімназії мало. Тут компенсацією грошовою пахне.

Чималою. Не кажучи про скандал.