Яблуко сфінкса

Білдед Роуз, візниця, зупинив диліжанс за двадцять миль від Парадиза, не доїхавши до Санрайз-Сіті п’ятнадцять миль. Цілий день лютувала завірюха. Снігу намело до коліна. Розбита стара дорога, що звивалася між відрогами численних крутосхилих гір, була небезпечною навіть удень. А тепер, коли сніг і темрява надійно замаскували її підступну сутність, про те, щоб рухатися далі, не могло бути й мови, пояснив Білдед Роуз. Він зупинив чотирьох міцних коників і поділився з п’ятьма пасажирами власними мудрими думками.
Суддя Менефі, лідерство й авторитет якого серед подорожніх були незаперечні, як перевага срібної таці над глиняними тарілками, відразу вистрибнув із диліжанса. Натхненні його прикладом, інші чотири пасажири теж підвелися, готові йти у розвідку, протестувати, опиратися, продовжувати шлях — залежно від того, як учинить їхній провідця. П’ята мандрівниця, юна дівчина, залишилась у кареті.
Білдед вибрав місцем стоянки уступ першого відрогу гори. Обабіч дороги нависали два ріденькі паркани із чорних дірчастих дощок. За п’ятдесят кроків угору від верхнього паркана темною плямою серед білих кучугур стояв невеликий будинок. До нього й піднявся суддя Менефі зі своїм почтом. Незвичне оточення і пухнастий сніг змусили дорослих чоловіків кричати і галайкати, наче зграя хлопчаків. Джентльмени шуміли, тарабанили у вікна і двері. Непривітна тиша мовчки опиралася зайдам, які врешті-решт пішли на штурм і, подолавши ненадійні бар’єри, заволоділи нерухомістю.
Ті, хто залишився біля диліжанса, чітко чули тупотіння і галас, що долинали зсередини занедбаного будинку. Незабаром там спалахнуло світло, засяяло, зайнялося високо, яскраво і весело. Збуджені дослідники помчали назад крізь лапатий сніг. Гучніше за трубу — та що там трубу, за цілий оркестр! — суддя Менефі заявив, що їхні муки винагороджені — вихід зі скрутного становища знайшовся. Єдина кімната у будинку виявилася нежилою і без меблів, зате з великим коминком. У прибудові позаду будинкузберігалася чимала купа нарубаних дров. Таким чином, на мандрівників чекав прихисток і тепло замість тремтіння від нічного холоду. Для Білдеда суддя припас іще пару гарних новин — біля будинку є не зовсім зруйнована стайня із запасом сіна на горищі.
— Панове! — загукав Білдед Роуз, замотаний по самі вуха у плащ і покривала. — Треба виламати кілька дощок із паркана, щоб диліжанс міг проїхати до будинку. Це халупа старого Редрута. Я здогадувався, що вона десь поблизу. Старого відправили в божевільню ще в серпні.
Четверо чоловіків хвацько кинулися на боротьбу з парканом. Змучені коники виштовхали диліжанс угору по схилу аж до дверей будівлі, яка влітку втратила господаря через напад божевілля. Візниця і двоє пасажирів почали розпрягати коней, а суддя Менефі відчинив дверцята карети і зняв капелюха.
— Я мушу повідомити вас, міс Гарланд, про вимушену зупинку, — сказав він. — Візниця стверджує, що їхати вночі по засніженій гірській дорозі настільки ризиковано, що це не варто навіть обговорювати. Нам доведеться перечекати до ранку в цьому будинку. Я впевнений, ви переконаєтеся, що в тимчасових незручностях немає нічого страшного. Я особисто оглянув будинок і впевнився, що там є все необхідне, щоб принаймні врятуватися від непогоди. Ми докладемо всіх зусиль, щоб ви почувалися максимально зручно. Дозвольте мені допомогти вам вийти з карети.
До судді підійшов пасажир, чия доля була нерозривно пов’язана із млинами «Маленький Голіаф». Звали чолов’ягу Данвуді, але це, зрештою, не так і важливо. Під час подорожі з Парадиза до Санрайз-Сіті прізвище — непотрібна, зайва розкіш. Втім, кожен, осяяний променями слави судді Медисона Л. Менефі, заслуговує на іменний кілочок, на котрий народна любов зможе повісити скромний вінок. Любитель вітряків гучно і бадьоро виголосив таку тираду:
— Думається мені, вам час вилазити з ковчега, місіс МакФарланд. Цей вігвамчик, звісно, не готель «Пальмер Гауз», але заметіль розгулялася, і дідько лисий нас знайде, якщо ми поїдемо далі. Ми розпалимо коминок, пошукаємо для вас сухі ковдри і мишей ганятимемо всю ніч, тож не хвилюйтесь, не хвилюйтесь.
Один із двох чоловіків, котрі зійшлись у нерівному поєдинку з конями, збруєю, снігом і в’їдливими коментарями Білдеда Роуза — у цій круговерті добровільно взятих на себе обов’язків, голосно загукав:
— Агов! Хлопці, хто-небудь! Допоможіть міс Соломон зайти в будинок. Стій! Куди! Уперта тварюка!
Гадаю, буде доречним іще раз наголосити, що під час подорожі з Парадиза до Санрайз-Сіті ім’я та прізвище — річ абсолютно зайва. Коли уповноважений сивим волоссям і бездоганною репутацією зробити це першим суддя Менефі відрекомендувався супутниці, вона у відповідь мило прошепотіла своє прізвище, але так тихо, що чоловічі вуха пасажирів розчули його на свій лад. Наразі кожен дотримувався власної версії. Як ви розумієте, не останню роль у цьому зіграв дух суперництва. Для леді ж повторюватися чи виправляти когось здавалось у кращому разі занадто повчальним, а в гіршому — зацікавленим натяком на ближче знайомство. Тому юна леді відгукувалася на Гарланд, МакФарланд і Соломон з однаковою люб’язною увічливістю. Під час короткої подорожі у тридцять п’ять миль між Парадизом і Санрайз-Сіті «супутник» — найкраще ім’я, хай буде мені за свідка Вічний Жид!
Незабаром мандрівна компанія щасливо сиділа півколом біля веселого вогню. Покривала, подушки та інше рухоме майно карети перекочували до будинку. Мандрівниця вибрала місце скраєчку біля коминка. Вона граційно сиділа на імпровізованому троні, дбайливо облаштованому вірними васалами. Леді вмостилася на подушках, спершись на порожні коробки і діжки, захищена покривалом від холоду і протягів. Ніжки у чарівних черевичках тягнулися поближче до тепла вогню. Пасажирка зняла рукавички, але залишила на шиї довге хутряне боа. Непостійний вогонь освітлював її ледь-ледь, а вірне боа частково затуляло обличчя — юне жіночне обличчя з благородними рисами, впевнене у своїй незаперечній привабливості. Лицарство юності й хоробрість зрілості суперничали за право догоджати їй і опікуватися нею. Панянка приймала знаки уваги не грайливо, як жінка, до якої залицяються, не з погордою, як приймають захоплення власною красою чимало представниць прекрасної статі, не з байдужістю корови, яка отримує заслужене сіно, а просто і природно, як пелюстка лілії всмоктує краплинку роси, створену Богом для її поживи.
Надворі завивав вітер, сніг забив кожну щілинку, холод підступав до спин шістьох жертв заметілі, але у сил природи, хай як дивно, знайшовся відданий прихильник. Тієї ночі суддя Менефі зробився адвокатом бурі. Він став на захист природи, тож у своєму клопотанні намагався переконати замерзлих присяжних, що вони зупинились у літньому котеджі, обсадженому трояндами, а вітерець — це теплий зефір. За допомогою винахідливості, розуму, цікавих історій, софістики суддя таки домігся свого. Його оптимізм не залишив байдужим нікого. Всі намагалися внести лепту в загальне пожвавлення. Навіть леді не втрималася від репліки.
— Який чудовий вечір! — сказала вона співучим кришталевим голосом.
У паузах між розмовами хтось із мандрівників підводився і починав жартівливо досліджувати кімнату, в якій небагато залишилося від колишнього мешканця, старого Редрута.
Всі зі щирим ентузіазмом напосілися на Білдеда Роуза, щоб він розповів історію божевільного відлюдника. Наразі, коли розпряжені коні зручно розмістились у стайні,а пасажири — у будинку, Білдед був сама люб’язність і стриманість.
— Старий невдаха, — почав Білдед, не приховуючи зневаги, — прожив тут років зо двадцять. Нікому не дозволяв до нього наближатися. Ховався, як стара гуска, і з грюком зачиняв двері, тільки-но на дорозі з’являлися люди. На горищі у нього стояла прядка, все як треба. Харч і тютюн він купляв у Сема Тіллі в Літтл-Мадді. А в серпні старий приперся до крамниці, замотаний у червону ковдру, і сказав, що він — цар Соломон, а незабаром до нього приїде з візитом цариця Савська. Він приніс усі свої гроші — повний мішечок срібла — і висипав їх у Семів колодязь. «Вона не приїде, — сказав Редрут Сему, — якщо дізнається, що у мене є гроші». Тільки-но хлопці почули його теорії про гроші та про ставлення до них жінок, відразу втямили, що у нього дах поїхав, послали по лікаря і замкнули старого в божевільні.
— Можливо, Редрут став відлюдником унаслідок романтичної історії? — поцікавився один із пасажирів — молодий чоловік, власник Агенції.
— Ні, — відповів Білдед, — принаймні я про таке не чув. Звичайні труднощі. Подейкують, колись давно, ще до того, як він став одягатися у червоні ковдри і вдаватися до сумнівних операцій із грошима, йому не вдалося завоювати серце юної леді. А романтична історія… ні, такого я не чув.
— Ага! — глибокодумно вигукнув суддя Менефі. — Справа побудована на нерозділеному коханні, без сумніву.
— Зовсім ні, сер, аж ніяк! — заперечив Білдед. — Вони навіть не одружилися. Мармадюк Малліган із Парадиза якось зустрів чоловіка, з яким старий Редрут колись мешкав у одному містечку. І цей чоловік розповів, що Редрут був нічогенький хлопець, але в кишені у нього дзвеніли не долари, а запонки та в’язка ключів. Він був заручений із юною леді, здається, її звали Аліса, точно не пам’ятаю. І це була така дівчина, від одного погляду на яку хочеться купати її в розкоші. Аж тут у місті з’явився молодик, заможний, із добре підвішеним язиком, із власними кабріолетами, шахтами і купою вільного часу. Хоча міс Аліса й була застовпованою ділянкою, вони з прибульцем хутко знюхалися між собою. Заходили одне до одного в гості, випадково зустрічалися дорогою на пошту… Словом, між ними відбувалося таке, яке часом змушує заручену дівчину повернути нареченому обручку й подарунки, — «тріщина у лютні[60]», так це називають поети. Одного разу сусіди бачили, як Редрут і міс Аліса розмовляли біля її воріт, потім він ураз зняв капелюха і пішов геть. Відтоді він у місто неповертався, наскільки відомо тому чоловіку.
— А що трапилося з Алісою? — запитав власник Агенції.
— Гадки не маю, — відповів Білдед. — Тут моя жила інформації обертається на стару кульгаву шкапу і відкидає копита. Я розповів усе, що знав.
— Дуже сум… — почав був суддя Менефі, але його змусила замовкнути вища інстанція.
— Яка чарівна історія! — проспівала мандрівниця солодким як флейта голосом. На якийсь час у кімнаті запанувала тиша; єдиними звуками було завивання вітру і потріскування вогню.
Чоловіки сиділи на підлозі на невеликих дошках, застелених для зручності покривалами. Власник млинів «Маленький Голіаф» підвівся і почав міряти кроками кімнату, щоб розім’яти затерплі ноги.
Раптом пролунав його радісний скрик. Друг мірошників стрибнув із темного кутка, тримаючи щось у руці. Це щось виявилося яблуком — великим, червоним, приємним на дотик твердим яблуком ранет. Яблуко лежало в кутку на верхній полиці, загорнуте в газету. Навряд чи це старий Редрут поклав його туди — яблуко було занадто свіжим і апетитним, щоб пролежати на полиці від літа. Понад усякий сумнів, його залишили інші подорожні, які обідали у покинутому будинку.
Данвуді, героїчний учинок якого знову вимагає назвати його ім’я, завертів яблуком перед носами товаришів по нещастю.
— Подивіться, що я знайшов, міс МакФарланд! — верещав він, підставляючи яблуко під світло від коминка, аби плід здавався ще червонішим. Леді всміхнулася незворушно — як завжди незворушно.
— Яке чарівне яблуко! — прошепотіла вона. Суддя Менефі відчув себе розбитим, приниженим, позбавленим звичних привілеїв. Роль другої скрипки дратувала суддю. Чомудоля віддала неперевершене яблуко не йому, а цьому крикливому, нахабному, невихованому мірошнику? Суддя б міг перетворити знахідку на театральну виставу, святковуцеремонію, підставу для імпровізації, вигадливої дискусії чи комедії — і закріпити таким чином роль світоча у товаристві. А тепер леді дивилася на недотепу Данбоді чи Вудбанді чи як там його з таким захватом, ніби той улаштував бенкет! А мірошник роззирався навсібіч і, наче справжній вітряк, вертівся від тих вітрів, які завжди дмуть від прихильників до предметів їхнього захоплення.
Доки Данвуді носився з яблуком, наче з чарівною лампою Аладдіна, насолоджуюсь любов’ю непостійного натовпу, винахідливий юрист працював над планом повернення власних лаврів.
З найгалантнішою усмішкою на дещо обважнілому обличчі, яке проте досі зберігало витонченість римського профілю, суддя Менефі вийшов уперед і забрав яблуко у Данвуді — ніби для того, щоб його роздивитися. У руках судді плід миттю перетворився на речовий доказ номер один.
— Чудове яблуко, — схвально оцінив його суддя. — Справді, любий містере Данвінді, ви заслуговуєте на звання найкращого постачальника провізії. Але у мене є думка. Цьому яблуку судилося стати символом, емблемою, священним знаком, призом, яким розум і серце красуні винагородять найгіднішого серед нас.
Вдячна аудиторія, за винятком одного суб’єкта, зайшлася оплесками.
— А він молодчага, правда? — сказав пасажир, який був незрозуміло ким, молодому чоловікові з Агенцією.
Єдиним, хто не розділяв загального збудження, виявився мірошник, який усвідомлював, що його знову відтісняють на задню лаву. Йому б ніколи не спало на думку наректияблуко емблемою. Він збирався, потому як фрукт буде поділено і з’їдено, взятися до наступної розваги — приклеювати до лоба зернятка і називати їх іменами знайомих дівчат. Одне точно носило б ім’я міс МакФарланд. Зернятко, яке б відпало першим… але було вже запізно.
— Яблуко, — вів далі суддя Менефі, звертаючись до присяжних, — займає незаслужено низьке місце у системі сучасних цінностей. Справді, його згадують лише у зв’язку з кулінарією чи торгівлею, тому ми й забуваємо зараховувати його до вишуканих фруктів. Але згадаймо історію давнини! Біблійний, історичний та міфологічний матеріал містить незчисленні свідчення на доказ того, що яблуко було королем фруктів. Ми згадуємо деталь очного яблука, коли хочемо підкреслити виняткову цінність речі. Ахіба сам цар Соломон не порівнював доречно сказане слово зі срібним яблуком? Жодне інше дерево, плід чи лоза не використовується так широко у метафорах і порівняннях. Хто не чув про яблука Гесперид — яблука вічної молодості, і хто не бажав би їх скуштувати? Не варто й згадувати про найвизначніший і найжахливіший доказ виняткової важливості яблука у стародавньому світі. Всім відомо, який саме плід став принадою у руках змія і спричинив перше гріхопадіння та вигнання людей із раю…
— Такі яблука, — зауважив мірошник, не відриваючи очей від царського плоду, — на ринку в Чикаго коштують три долари п’ятдесят центів за діжку.
— Наразі моя пропозиція така, — провадив суддя Менефі, нагородивши мірошника поблажливою посмішкою. — З волі не залежних від нас обставин нам доведеться залишитися тут до ранку. В нас достатня кількість дров, щоб підтримувати вогонь у коминку. Залишається лише розважати себе у будь-який доступний спосіб, щоб скоротати час перебування в цьому будинку. Я пропоную вручити яблуко міс Гарланд. Це — не просто фрукт, а, як я казав, нагорода у змаганні, яка символізує велич людської думки. Міс Гарланд із цієї миті не належатиме собі… але тільки на час змагання, звичайно, — він зробив глибокий уклін на старовинний манер. — Вона стане представницею прекрасної статі, втіленням і образом жіночності, серцем і мозком найдосконалішого з Божих творінь. У цій якості вона судитиме нас і ухвалить рішення у такій справі.
Кілька хвилин тому наш друг містер Роуз зробив нам ласку, розповівши цікаву, але незакінчену історію романтичних стосунків у житті попереднього власника цього будинку. Факти, які ми щойно дізналися, видаються мені неораним полем для гіпотез, досліджень людської душі, екзерцицій уяви — коротше кажучи, для створення легенд. Я пропоную скористатися з нагоди. Кожен із нас розповість власне бачення продовження історії відлюдника Редрута і його коханої, починаючи з того моменту, де обірвалася розповідь містера Роуза, — зі сцени прощання біля воріт. Варто взяти до уваги і розглянути можливі варіанти того, що не обов’язково саме юна леді стала причиною Редрутового відлюдництва і ненависті до всього світу. Коли ми закінчимо, міс Гарланд виголосить свій жіночий вирок. Як утілення жіночності вона вирішить, чия версія найкраще і найправдивіше зображає людські поривання і почуття, а також найточніше з жіночої точки зору відтворює характер і вчинки нареченої Редрута. Яблуко отримає той, на чию користь схиляться терези нашої прекрасної Феміди. Якщо ні в кого немає заперечень, першою прозвучить історія містера Дінвідді.
Останнє речення помітно оживило мірошника, який не звик довго сумувати.
— Ви придумали чарівну комбінаційку, суддя, — привітно озвався він. — Ми зараз склепаємо водевіль із коротких оповідок, так? Я працював журналістом у Спрингфілді, й мені частенько траплялося вигадувати новини. Думаю, я впораюсь із завданням на ура.
— Мені здається, це чудова думка, — всміхнулася юна леді. — Нагадує захопливу гру.
Суддя Менефі вийшов наперед і врочисто вручив яблуко міс Гарланд.
— Згадаймо Париса, — заявив він із почуттям, — котрий віддав золоте яблуко найчарівнішій.
— Я був на виставці, — знову втрутився переповнений оптимізмом мірошник, — але цього хлопця не зустрічав. І на ярмарок я встиг зазирнути — вирвався з виставки техніки…
— Але зараз, — провадив суддя, — яблуко відкриє нам таємницю і мудрість жіночого серця. Візьміть його, міс Гарланд. Вислухайте наші скромні історії кохання, а потім віддайте приз, як вважатимете за потрібне.
Мандрівниця солодко усміхалась. Яблуко лежало в неї на колінах, під плащами і покривалами. Вона знову відкинулась на імпровізованому троні, чарівна і природна. Здавалося, якби не голоси чоловіків і не завивання вітру, уважний слухач почув би тихеньке муркотіння. Хтось підклав у вогонь пару колод. Суддя Менефі ввічливо кивнув убік мірошника.
— Ви не порадуєте нас першою оповіддю? — запитав він.
Мірошник сидів по-турецькому, через протяги не знімаючи капелюха.
— Ну, значить, я думаю, все трапилося так, — почав він, анітрохи не бентежачись. — Звісно, Редрута ще й як розізлив хлопець, у якого грошей кури не клювали і який намагався відбити у нього дівчину. Ну, Редрут, ясне діло, приходить і запитує в неї, що відбувається. Ну, кому сподобається, коли жевжик із кабріолетами і копальнями упадає за його дівчиною. Ну, він вирішує з нею побалакати. Ну, думаю, Редрут трохи гарячкує і говорить як господар, забуваючи, що заручини — це зерно, але ще не борошно. Ну, Аліса стає дибки і різко відповідає нареченому. Ну, а він…
— Послухайте! — втрутився пасажир, який був незрозуміло ким. — Якщо вам удасться побудувати вітряк на кожному «ну», ви переплюнете Рокфеллера.
Мірошник ласкаво вишкірився.
— Ну, звичайно, я не гід Мопасан, — радісно повідомляє він. — І розказую по-простому, по-американському. Ну, вона каже щось у такому дусі: «Містер Золота Облігація — мій друг, він возить мене на прогулянки і купує квитки до театру, чого ніколи не робив ти. Я що — не можу насолоджуватися життям, поки молода?» «Це пусті балачки, — відповідає Редрут, — або ти даєш цьому жевжику в костюмчику одкоша, або твої капці ніколи не лежатимуть під моїм ліжком».
Такі накази в стилі кондуктора не подіють на дівчину з характером. Б’юсь об заклад, вона його щиро любила. Може, їй просто хотілося, як і всім дівчатам, трохи повеселитися і скуштувати солодкого життя, перш ніж запрягтися в одну упряж із Редрутом і стати хорошою дружиною. Ну, а він ніяк не заспокоїться. Ну, вона повертає перстень, усе як годиться, а Редрут із горя надирається. Так. Ось як воно все вийшло. Щоб мої вітряки зламалися, якщо дівчина не вручила гарбуза багатію у яскравому жилеті через два дні після того, як її друг поїхав із міста. Редрут вантажиться у товарняк і запасається сухарями для подорожі в нікуди… Він не просихає багато років, а потім анвалін і концентрована азотна кислота довершують справу. «Житиму в хижці сам, відпущу бороду і ховатиму гроші у бідончик», — вирішує він.
Ну, а Аліса тримала планку. Не вийшла заміж, навчилася друкувати на машинці, а коли в неї з’явилися перші зморшки, завела кота, який прибігав на «киць-киць-киць». Я занадто вірю в хороших жінок, аби вважати, що вони кидають коханих заради купи грошей, — закінчив мірошник.
— Мені здається, ця історія ча… — сказала юна леді, поворухнувшись на своєму низенькому троні.
— Міс Гарланд! — перебив її суддя Менефі, піднявши руку. — Прошу вас, жодних коментарів! Це було б нечесно щодо інших учасників. Містере… е-е-е… ви не розкажете нам свою версію? — звернувся суддя до парубка, власника Агенції.
— Мій роман, — почав молодий чоловік, сором’язливо ховаючи руки, — розпочнеться так. Вони не сварилися, просто їх розлучила доля. Містер Редрут попрощався з нареченою і пішов у світ шукати щастя і заробляти статок. Він знав, що кохана збереже вірність. Думка, що суперник спокусить таке любляче і віддане серце нікчемним багатством, здавалася йому безглуздою. Маю повідомити вам, що його шлях проліг до Скелястих гір у штаті Вайомінг, де Редрут став золотошукачем. Одного дня, коли він працював, його захопили пірати, які зійшли…
— Стоп! Що за нісенітниця? — не втримався пасажир, який був незрозуміло ким. — Пірати висадилися у Скелястих горах? Може, ви нам підкажете, на чому вони туди припливли?
— Пірати зійшли на землю з потяга, — спокійно пояснив винахідливий оповідач. — Вони на багато місяців ув’язнили юнака в печерах, а потім забрали з собою за сотні миль, у безмежні ліси, на Аляску. Там у містера Редрута закохалася чарівна індіанка, але в його серці не було місця для іншої жінки, крім Аліси. Рік поневірянь дикими хащами — і Редрут повернувся з діамантами…
— Якими діамантами? — майже грубо запитав пасажир, який був незрозуміло ким.
— З тими, які йому в перуанському храмі показав лимар, — нерозбірливо пробурмотів власник Агенції. — Коли Редрут повернувся до рідного міста, мати Аліси зі сльозами на очах привела його до зеленого горбка під вербою. «її серце не витримало твоєї відсутності», — сказала невтішна матінка. «А що трапилося з моїм суперником, Честером Макінтошем?» — запитав містер Редрут, схиливши коліна перед могилою Аліси. «Зрозумівши, що Аліса вибрала тебе, — сказала мати у відповідь, — Честер став день у день хиріти, поки врешті-решт не відкрив меблеву крамницю у Гранд-Репідс. Ми чули, що його затоптав на смерть скажений лось біля містечка Сауз-Бенд в Індіані, де він оселився, щоб забути ненависну цивілізацію. Після таких життєвих перипетій містер Редрут відмовився від людського товариства і став відлюдником, як ми знаємо…»Можливо, моя історія не літературний шедевр, — закінчив парубок з Агенцією, — але головне в ній — те, що наречена залишилася вірною Редруту. Багатство нічого не значило для неї в порівнянні зі щирими почуттями. Я схиляюся перед жінками й обожнюю прекрасну стать занадто сильно, щоб навіть припускати протилежне.
Оповідач замовк, не забувши скосити оком у куток, де влаштувалася леді.
Наступним у черзі охочих позмагатися за яблуко суддя назвав Білдеда Роуза. Етюд візниці був короткий.
— Я не належу до шакалів, ладних покласти на жінку провини за всі нещастя на світі, — сказав він. — Мої свідчення у справі про завершення історії, як ви того хочете, пане суддя, такі. Всьому виною Редрутові лінощі. Якби він не здався і відлупцював цього Персиваля де Ласі[61],який став йому поперек дороги, і не дуже довіряв різним балачкам та тримав Алісу на короткому повідку, все було б добре. Якщо жінка тобі потрібна, вона варта того, щоб за неї поборотися. «Ти знаєш, де мене знайти», — натомість каже Редрут, знімає на прощання крислатого капелюха і йде геть. Він назвав би це гордістю, а насправді це — звичайнісінькі лінощі. Жодній жінці не подобається бігати за чоловіком. «Нехай повертається, якщо захоче», — думає собі дівчина, люб’язненько відшиває багатія, а потім годинами дивиться у вікно, чекаючи на хлопця з порожніми кишенями і густою бородою.
Гадаю, Редрут років дев’ять сподівався, що вона пришле йому негра із запискою, в якій благатиме прощення. А той усе не приходив. «Проти долі не попреш», — думає Редрут, селиться у Богом забутій місцині й заростає бородою. Так, життя бідолахи пішло шкереберть через лінощі й бороду. Це нерозлучні друзі. Ви коли-небудь зустрічали чоловіка, зарослого бородою та волоссям, який досяг би успіху? Отож-бо.
Погляньте на графа Мальборо і Рокфеллера. Чи є у них бороди, га?
Аліса так і не одружилася, щоб у мене вовки коня зарізали, коли це не так. Якби Редрут на комусь оженився, вона, можливо, теж не залишилася б у дівках. Але він так і не повернувся до міста. Вона зберігала дрібнички, які називають пам’ятками про солодкі миті, — жмуток волосся, зламану запальничку та інші скарби. Такі штучки для деяких жінок рідніші за чоловіка. Мені здається, вона теж стала чимось на кшталт відлюдниці. Її не можна звинувачувати в тому, що старий Редрут тікав від цирульників і чистих сорочок, як мокриця від вогню.
Черга дійшла до безіменного мандрівника із Парадиза до Санрайз-Сіті, який був незрозуміло ким.
Зараз, коли він відповість на заклик судді, у тьмяному світлі коминка ми роздивимося його краще.
Кістлявий, у вилинялому коричневому одязі, він сидить як жаба, обнявши руками ноги і поклавши голову на коліна. Прилизане волосся барви лляного клоччя, довгий ніс, рот сатира із загнутими догори, пожовтілими від тютюну куточками, риб’ячі очі, червона краватка із булавкою-підківкою. Спершу його слова важко розібрати крізь булькітливе хихотіння.
— Усі ви помиляєтеся. Що за роман без весільної сукні? Ха-ха! Я ставлю на малого з краваткою-метеликом і завіреними чеками в кишенях.
Почати з того місця, коли вони прощаються біля воріт? Гаразд. «Ти ніколи не любила мене, — скаженіє Редрут, — в іншому разі не стала б говорити з чоловіком, який здатен купити тобі бодай морозиво». — «Я ненавиджу його, — відповідає вона. — Мені огидні його вишукані екіпажі, я зневажаю смачні цукерки з кремом, які він мені надсилає у позолочених коробочках, оздоблених справжнім мереживом. Так і вирвала б його серце, коли він дарує мені медальйон зі щирого золота, інкрустований бірюзою і перлами. Щоб йому! Я люблю тільки тебе!» — «Говори по-людському! — каже Редрут. — Я не отримував освіти за кордоном і не настільки начитаний. Хочеш платонічного кохання — будь ласка. Ніяких проблем. Можеш упиватися ненавистю до свого друга, але без мене. Мені вистачить Крихітки Нікерсон з авеню Бі, льодяників і поїздок на трамваї».
Того-таки вечора до дівчиська заходить Джон В. Крез. «Що? Ти плачеш?» — запитує він, граючись булавкою із великою перлиною. «Через тебе мене покинув мій коханий! — відповідає крізь сльози маленька Аліса. — Ти мені огидний!» — «Виходь за мене», — каже Джон, запалюючи дорогущу сигару. «Що?! — вигукує ображена гідність. — Вийти за тебе? Нізащо, поки не догорить ця бридка сигара, я не пройдуся по крамницях, а ти не отримаєш дозволу на вінчання. У сусідів є телефон, якщо надумаєш зателефонувати в окружну канцелярію».
Оповідач зупинився, не втримавшись од цинічного сміху.
— Вони одружилися? — продовжив він розповідь. — Рибка ковтнула золоту наживку? Я повернуся до старого Редрута. Згідно з моєю теорією, ви всі помиляєтесь щодо нього. Чому він став відлюдником? Хтось каже, через лінощі, хтось — через докори сумління чи алкоголь. А я кажу — це справа рук жінки. Скільки зараз старому? — обернувсявін до Білдеда Роуза.
— Думаю, років шістдесят п’ять.
— Гаразд. Він просидів у цій норі двадцять років. Припустімо, йому було двадцять п’ять, коли біля воріт панянки він на прощання зняв капелюха. Не зрозуміло, що він робив і де жив цілі двадцять років. Я вам розкажу. Гадаю, його запроторили в буцегарню за багатоженство. Редрут завів собі повненьку блондиночку у Сан-Хосе, худеньку брюнетку у Скілет-Ридж і дівчинку із золотими зубками у долині Кау[62].Аж ось усе відкрилося — тут його й посадили. Вийшов старий із тюряги, стоїть на роздоріжжі й думає: «Усі шляхи хороші, якщо вони не ведуть до жінки. Відлюдники не працюють тяжко, їм ніхто не набридає. Веселе життя відлюдника саме для мене. Жодних довгих волосин на моєму гребінці чи сушеного кропу на таці для сигар. Кажете, староговідправили у жовтий будинок за те, що він назвав себе царем Соломоном? Дзуськи. Редрут не дурніший за Соломона. От і вся казка, малята. Я навряд чи отримаю яблуко, егеж? Трохи не та історія».
Поважаючи заборону судді Менефі на критику почутих історій, ніхто й рота не розтулив, коли безіменний чоловік, який був незрозуміло ким, замовк.
Нарешті винахідливий ініціатор змагання прочистив горло, щоб почати переможну промову. Хоча суддя сидів на долівці в незручній позі, він тримався зі звичною гідністю. Тьмяне світло м’яко вихоплювало з темряви його ніби витесане з каменя обличчя, облямоване ореолом сивого волосся, — воно нагадувало зображення римських імператорів на старовинних монетах.
— Серце жінки! — почав він рівним, але сповненим почуття голосом. — Хто здатен його осягнути? У чоловіків багато шляхів і бажань. Я гадаю, серця всіх жінок б’ються у єдиному ритмі вічної і неповторної мелодії кохання. Для жінки любити означає приносити себе в жертву. Жодна справжня жінка не поставить багатство чи соціальний статус вище за сердечну прив’язаність.
Панове прис… друзі мої, перейдімо до справи «Редрут проти любові та прихильності». Хто відповідач? Не Редрут, бо його покарав Найвищий Суддя. Не безсмертні почуття, які приносять у наше життя янгольську радість. Кого ми обвинувачуємо? Кожен із присутніх тут чоловіків має відповісти на запитання: що живе у його серці — лицарство чи темрява? Судити нас буде жіноча сутність в образі однієї з найчарівніших представниць прекрасної статі. Вона тримає в руках нагороду, де-факто дрібницю, але де-юре варту найблагородніших зусиль, — знак схвалення гідної представниці жіночого судження і смаку.
Я вважаю за необхідне відкрити уявний літопис стосунків Редрута і ніжного створіння, якому він віддав своє серце, опротестувавши лицемірні інсинуації, що егоїзм, зрада чи любов до розкоші з боку жінки стала рушійним фактором у виборі Редрутом відлюдництва. Я не зустрічав бездушної чи зрадливої жінки. Такі риси слід шукати не в жіночому серці, а в низькій природі чоловічих бажань і прагнень.
Існує велика ймовірність, що того пам’ятного дня біля воріт закохані посварилися. Охоплений ревнощами, молодий Редрут покинув місце свого проживання. Чи були в нього на це причини? Наразі ми не маємо доказів від жодної зі сторін. Але є дещо вище за докази — беззаперечна, вічна віра у жіночу святість, у здатність опиратися спокусі, у вірність навіть перед лицем казкового багатства.
Я бачу нерозважливого закоханого, який мандрує світом, втікаючи від болю в серці. Я бачу Редрутове поступове падіння і невимовний розпач, який охоплює самітника, коли він нарешті осягає, що навіки втратив безцінний дарунок долі. Таким чином ми розуміємо причини і мотиви його відмови від світу печалі й подальшу втрату ясності розуму.
Але не варто забувати ще один нюанс справи. Що ми бачимо з другого боку? Самотню жінку, яка марніє з кожним невблаганним роком. Жінку, яка вірить, яка сподівається побачити знайому постать і почути кроки, що ніколи не пролунають на східцях її дому. Вона постаріла. Сиве волосся дбайливо зачесане і викладене на голові. Щодня вона сидить біля дверей і пильно вдивляється в далечінь. У душі вона стоїть біля воріт, там, де востаннє розмовляла з коханим. Вона навіки з ним, але не поруч. Так, панове, моя віра в жінку малює саме таку картину. На землі їй не дочекатися коханого, та вона вірить у зустріч у райських садах. А він, він — у Трясовині Відчаю[63].
— Я думав, він у божевільні, — сказав пасажир, який був незрозуміло ким.
Суддя Менефі нетерпляче знизав плечима. Чоловіки сиділи похилившись, охоплені суперечливими почуттями. Вітер трохи стих, наразі він налітав поривчастими лютими хвилями. Від вогню залишилася хіба купка вугілля, яке не могло розсіяти темряву в кімнаті. Юна леді у своєму затишному куточку нагадувала аморфну купу ганчір’я — якби не корона гладенького дбайливо зачесаного волосся і маленька цяточка білосніжного чола, що визирало з-під пухнастого боа.
Суддя Менефі звівся на задерев’янілі ноги.
— Міс Іарланд, — оголосив він, — ми закінчили. Вам вирішувати, чиї аргументи — особливо оцінка справжньої сутності жінки — найбільше відповідають вашим власнимпоглядам і хто, відтак, отримає нагороду.
Юна леді й далі зберігала мовчанку. Суддя Менефі турботливо нахилився до дівчини. Пасажир, який був незрозуміло ким, різко розсміявся. Пасажирка солодко спала. Суддя взяв дівчину за руку, щоб розбудити. Ненароком він торкнувся чогось маленького й холодного, що лежало в неї на колінах.
— Вона з’їла яблуко, — благоговійно оголосив суддя Менефі, демонструючи присутнім огризок.