Як Лара з татом рятували каченят
Вебб Голлі
— Ларо, я знаю, що зараз великодні канікули, але вже дуже пізно. — Тато похитав головою. — Коли приїдемо додому, ти не дивитимешся телевізор. Тобі пора спати.
Лара зітхнула:
— Добре, тату. Все одно я втомилася після всіх наших походів, тож, мабуть, швидко засну.
Вони з татом весь день ходили магазинами, вибирали Ларі нову шкільну форму, а ввечері пішли в кіно. Сьогоднішній весняний день видався ясним і сонячним, але вже вечоріло і на вулицях засвітилися ліхтарі.
Лара позіхнула і раптом здригнулася дивлячись у вікно:
— Тату, дивись! Що там? О, ні. Невже якась збита тварина?!
Тато м’яко пригальмував.
— Я нічого не бачу. Що ти там побачила? Де?
— На тротуарі з нашого боку. Здається, це качка! — Лара придивилася краще і ахнула: — Це ж Поллі! Качка з парку. І з нею каченята! Дивись, які гарненькі!
Тато під’їхав до узбіччя і зупинив машину, щоб разом з Ларою подивитися на каченят, які з важним виглядом крокували тротуаром слідом за мамою-качкою.
Поллі, вгодована кряква з блискучим коричневим пір’ям, була дуже розумною. Щоразу, коли тато водив Лару до парку, дівчинка брала з собою хліб, щоб нагодувати Поллі та інших качок, які жили на ставку. Лара була впевнена, що це Поллі: вона впізнала її по синюватому відблиску на крилах.
— Я її довго не бачила! — Вигукнула Лара. — Цікаво, що вона робить так далеко від ставка?
— Може, вона відклала яйця в якомусь тихому місці, де не так багато народу, як у парку. А тепер, коли вилупилися каченята, вона веде їх назад додому.
Лара кивнула, а потім тихо ойкнула:
— Але, тату, якщо вона йде до парку…
Тато стривожено насупився і відстебнув свій ремінь безпеки.
— Так, їй доведеться переходити дорогу. Ой, дивись, вона вже зістрибнула з тротуару. Їм усім треба поспішити. Рух тут невеликий, але машин все одно чимало. — Він відчинив двері і вийшов назовні.
— Обережніше, тат. Не злякай її, — сказала Лара і теж вибралася з машини.
Поллі, що стояла на дорозі біля самого краю тротуару, крутила головою то в один, то в інший бік, наче й справді виглядала, чи немає машин.
— На мою думку, вона розуміє, що тут небезпечно, — пробурмотів тато. — Вона одна, може, й встигла б перебігти на той бік, але з нею каченята. Вони дуже маленькі. Навряд чи нам вдасться їх зупинити. Каченята завжди ходять слідом за мамою…
З стривоженим писком жовтувато-коричневі каченята один за одним зістрибнули на проїжджу частину. Мама-качка пустилася бігти через дорогу, підбадьорюючи своїх малюків гучним кряканням. Семеро каченят, вишикувавшись вервичкою, поспішили слідом за мамою.
Лара кинулася за ними, але тато схопив її за руку і втримав на місці:
— Ні! По-перше, ти налякаєш каченят. По-друге, я не хочу, щоб ти бігала дорогою, де їздять машини.
Лара застигла на краєчку тротуару, не зводячи очей з пухнастих грудочок, що вже дісталися середини дороги. Потім вона різко підвела голову — до них наближалася машина!
Машина, що з’явилася з-за рогу, мчала прямо на Поллі та її каченят.
Лара застрибала на місці, розмахуючи руками, а тато ступив на проїжджу частину, роблячи знаки водієві, щоб той зупинився, але той ніби взагалі нічого не помітив – пронісся повз на повній швидкості, тільки дивом не зачепивши каченят.
— Він нас навіть не бачив! Ну, тату!
Це було нестерпно. Лара подумала, що не можна просто стояти і дивитися. Настав час щось робити. Вона схопила тата за руку, швидко озирнулася на всі боки, переконалася, що машин більше немає, і побігла через дорогу.
— Обережніше, Ларо! — пробурмотів тато, але Лара бачила, що він теж хвилюється за каченят.
Мама-качка вже піднялася на тротуар з протилежного боку дороги і стояла там, сердито крякаючи. Схоже, машина, що промчала повз, дуже сильно її налякала. А ось каченята чомусь не поспішали підніматися слідом за мамою. Вони стовбичили на краю дороги і злякано пищали.
— Вони не можуть видертися на тротуар, — прошепотіла Лара, присівши навпочіпки за пару метрів від зграйки каченят. — Тату, чи можна я їм допоможу? Чи вони злякаються?
Давай поки зачекаємо, — сказав тато. — Птахи дуже прискіпливі щодо запаху їхніх пташенят — так вони відрізняють своїх малюків від чужих. Якщо на каченятах залишиться запах від наших рук, Поллі може їх покинути, не визнавши за своїх. Ой ні. Дивись!
Найбільше з каченят спробувало застрибнути на тротуар, але тільки вдарилося об бордюр і впало назад.
Тато машинально потягнувся до нього, але зітхнув і прибрав руку:
— Так, було б простіше просто підняти їх на тротуар.
Здається, Поллі не хоче, щоб ми їх чіпали, — прошепотіла Лара. — Бачиш, як вона дивно дивиться!
Мама-качка відійшла до кущів напротилежній стороні тротуару і сердито дивилася на Лару та її тата.
— Ми хочемо вам допомогти, — сказала їй Лара, але Поллі продовжувала витріщатися на неї, стривожено крякала.
Тато підняв голову і прислухався:
— Так. Знову їде машина… Стійте на місці, каченята!
Ця машина теж промчала повз, і каченята в паніці заметушилися вздовж тротуару. А потім найбільший із сімох — той, хто йшов першим слідом за мамою, — раптом зник.
— Куди він подівся? — злякано прошепотіла Лара.
Вона примружилася, намагаючись хоч щось розгледіти в тьмяному сутінковому світлі. Десь знизу долинув дивний писк. Наче навіть не писк, а луна.
— Ой немає! Тату, він провалився між ґратами каналізації!
— Ти впевнена? – насупився тато. Вони обоє з жахом спостерігали, як решта шестеро каченят — усі як один — стрибають слідом за першим між гратами каналізації.
— Навіщо вони туди стрибають? — вигукнула Лара. — Перше каченя впало випадково, а решта пострибали самі! За ним!
З-під ґрат донісся переляканий писк. Каченята зрозуміли, що потрапили в пастку.
Тато тяжко зітхнув:
— Ось тепер ми повинні їм допомогти, навіть якщо на них і залишиться людський запах. Самим їм точно не вибратися.
Він обережно ступив до ґрат, намагаючись не робити різких рухів, щоб не налякати маму-качку, яка й без того була дуже стривожена.
— Якось вони повинні відкриватися…
Тато взявся за край ґрат і спробував її підняти.
— Ні, так не піде. Піду з машини принесу домкрат. Може, з ним буде легше.
Він випростався і подивився на Поллі, що підійшла ближче до ґрат, не зводячи насторожених очей з Лари.
— Не хвилюйся, – сказав їй тато. — Ми їх урятуємо.
Поки тато ходив за домкратом, Лара з Поллі схилилися над ґратами, стривожено дивлячись на чорну каламутну воду внизу і на переляканих каченят, що збилися в купку.
— Якась моторошна там вода, — сказала Лара, зіщулившись.
Тато повернувся з довгим газовим ключем. Лара знала, навіщо потрібний цей інструмент. Одного разу вона вже бачила, як з його допомогою тато міняв шину, що лопнула.
— Зараз я спробую підняти ґрати. Я приніс ще й ліхтарик. Посвіти мені, Ларо.
Тато встромив ключ у щілину між ґратами та краєм тротуару. Поллі злякано зашипіла і позадкувала.
— Він хоче допомогти, — сказала їй Лара.
Тяжкі металеві грати з скрипом піднялися.
— Молодець, тату! — Лара посвітила ліхтариком у темну яму, що відкрилася під ґратами, і Поллі неспокійно змахнула крилами.
— Сподіваюся, вона не полізе за ними вниз, — пробурмотів тато. — Дивись, яка сердита. Вона точно мене заклює, якщо я спробую їх дістати. Гаразд. Приступимо до рятувальної операції.
Він нахилився над ямою, опустив руку у воду, дбайливо підхопив одне з каченят і поставив його на тротуар поруч із Поллі. Лара посміхнулася, дивлячись, як каченя з радісним писком притискається до мами.
Тато потягнувся за наступним каченям.
— Два… Три… Гей, не крутись! Чотири п’ять. А де ще двоє? — Тато ще нижче нахилився над ямою. — Здається, їх було семеро, Ларо?
Лара кивнула:
— Так, семеро. — Вона ще раз перерахувала вже врятованих каченят. — Десь там мають бути ще двоє.
Тато нахилив голову, до чогось прислухаючись.
— Вони в трубі, — сказав він. — Я чую, як вони пищать. Але я до них не дотягнуся. Рука не пролізе.
— У мене руки тонші, — сказала Лара. — Давай спробую.
Тато з сумнівом подивився на неї, але все ж таки кивнув:
— Тільки будь обережна. Дай мені ліхтарик, я світитиму.
Лара нахилилася над ямою. Вода пахла жахливо, але зараз це було неважливо. Вона уявила, як зараз двом маленьким каченят у трубі, де темно, тісно і страшно. Потрібно швидше їх дістати! Лара зібралася з духом і опустила руку в каламутну маслянисту воду.
— Здається, одного я намацала! — Вона витягла з ями мокру пухнасту грудочку. Потім обережно поставила каченя на тротуар, до його сестричок і братів, знову схилилася над ямою і засміялася.
— А другий сам виплив!
Останнє каченя і справді вибралося з труби і тепер плавало в ямі, і голосно пищало. Інші каченята теж запищали, ніби знали, що він залишився останнім, і намагалися його підбадьорити.
Лара дістала каченя з ями і поставила на тротуар.
Лара з татом усміхнулися один до одного і піднялися на ноги. Вони спостерігали, як Поллі ходить кругами навколо купки каченят, перевіряючи, чи все на місці і чи все в них добре. Лара взяла тата за руку і сказала:
— Здається, вони збираються йти далі. До побачення, Поллі! До побачення, каченята! Тату, а можна ми завтра підемо гуляти до парку та перевіримо, чи все у них гаразд?
Тато посміхнувся:
— Звичайно. До зустрічі, каченята!
Каченята знову вишикувалися, і Поллі повела їх додому, до ставку в парку. Один за одним вони перелізли крізь кущі живоплоту і зникли.
Джерело:
“Коллекция добрых историй “
Голлі Вебб
Переклад – Т. Ю. Покидаевої
Видавництво: “Эксмо“
2019 р.
Дуже цікаво тільки дуже довго але нічого страшного головне щоб твір був цікавий самий найкращий твір який я читала 🫠😀
Дуже цікаво. Маленьке “але”: трошки довго але нічого страшного не сталося, все одно дуже класно.