Як Олеся заснула в квітці

Жили на світі сестричка і братик.
Сестричку звали Олеся, а братика Василь.
От якось і каже Олеся:

– Василю, чуєш, Василю, давай гратися в піжмурки.

– Добре, – відповідає Василь, – давай.

І почали вони гратися в піжмурки. Тільки як братик заховається, то Олеся бігає, бігає, а знайти Василя не може.
Стало їй дуже прикро від цього, то вона сіла й гірко заплакала.
Плаче й плаче, аж чує, хтось обзивається до неї:

– Чого ти, дівчинко, плачеш?

– Як же мені не плакати, – відповіла крізь сльози Олеся. – Що я заховаюся, то Василь зразу мене знайде, а як Василь заховається, то я шукаю,
шукаю, а знайти не можу.

– Добре, – каже той самий голос. – Я тобі допоможу так заховатися, що Василь тебе зроду не знайде! Ось лізь сюди!

Підводить Олеся очі, і що ж вона бачить? Синю-пресиню, красиву-прекрасиву квітку. Глянула на неї Олеся і каже:

– Як же я влізу в тебе, коли ти зовсім малюсінька, ще й прозора та ніжна.

– Дарма, – відповідає квітка. – Ти тільки простягни вперед ручки.

Простягла Олеся ручки до квітки, і квітка почала більшати. Ось сховався в ній пальчик, ось уже не видно й руки по лікоть, ось і плечі вже в квіточці.
Нарешті і вся Олеся сіла на дні квітки і сидить. А там гарно, затишно, пахтить чимось ніжним-ніжним. А гляне Олеся через пелюсточки, і все навколо таке, наче дивиться вона через синє скельце.
«Еге, – думає Олеся, – та тут таки гарно. Хай тепер Василь пошукає мене, хай попобігає!»

І справді, Василь скрізь бігає, зазирає за кущі, за горбочки, аж упрів, аж чуб став мокрий, а Олесі не знайде, хоч плач!
Олеся сидить у квітці, сміється, а тоді чує – до квітки щось летить. Так гуде, як літак, ще й дзижчить, а саме волохате, страшне.
Підлетіло до квітки, сіло край пелюсточки, а потім швидко у квітку!
Злякалася Олеся, як замахає руками, як закричить:

– Ой, боюся, боюся!

Спинилося воно, побачило дівчинку в квітці і каже:

– Чого ти кричиш? Ти не кричи і не бійся мене. Я бджілка.

Глянула Олеся – і справді, бджілка перед нею. Хоч і волохатенька, а золотиста, чепурненька, славна. Олеся й питає:

– А ти не вкусиш мене?

– Ні, що ти! – каже бджілка. – Сиди тільки смирненько.

Відсунулася набік Олеся, а бджілка пролізла на саме дно квітки, умостилася там гарненько, і що ж вона робить?
Випускає свій носик, встромлює його в денце квітки і починає смоктати. Носик той прозорий, і бачить Олеся, як по ньому підіймається чистий-пречистий і прозорий, як сльоза, та солодкий, як мед, нектар.
Засовалася Олеся, часто-часто почала облизувати губи, та як запхикає!

– Чого ти? – питає бджілка.

– Еге, чого, – відповідає Олеся. – Бо мені нектару теж хочеться.

– То летімо до мене додому, – каже бджілка, – там ласощів різних – скільки душа забажає.

Усміхнулася Олеся. Потім засмутилася.

– Як же я полечу, коли в мене крилець немає?

– А ти на мене сідай. Отак. От добре! Міцно тільки!

Сіла Олеся на бджілку, ухопилася руками їй за шию, бджола замахала крильцями, загула й полетіла. І прилетіли вони додому до бджілки.
А дім у неї дерев’яний, двоповерховий. Сам дім білий-білий, а покрівля блакитна. І як тільки долетіли до цього будиночка, так і запахло медом. Олеся й питає:

– А чого тут так медом пахне?

– Бо тут бджілки з нектару мед роблять. Ходімо, глянемо.

Як зайшла Олеся всередину, то аж зойкнула. Все в будиночку було зроблено з меду! Стоїть Олеся, дивиться, аж слинка котиться.

– Ти, може, меду хочеш? – питає бджілка.

– Еге, хочу, – відповідає Олеся і каже це тихенько-тихенько.

– То добре. Сідай отут.

Посадила бджілка Олесю за стіл, принесла цілу миску з медом, хлібницю з хлібом. Тільки і миска, і хлібниця, і хліб – все з меду. І мед у мисці теж
медяний.

– Ну, їж.

Взяла Олеся медяну ложку, медяний шматочок хліба, набрала меду в ложку, їсть. А мед такий солодкий, такий смачний, що вона не помітила, як і
шматок ложки відкусила!

От коли наїлася меду Олеся! Посиділа трохи і враз згадала про Василя.

– Ой, лишенько! Та це ж він, бідолашний, бігає скрізь та шукає мене!

Шкода стало Олесі брата. Вона підвелася, виглянула у віконце, та як загукає з усієї сили:

– Василю, Василю! Я осьдечки! – і прокинулася.

Бо, бачте, все- це їй – і про квітку, і про бджілку, й про мед – приснилося. Василь теж хотів, щоб йому приснилося таке, але в нього нічого не
вийшло. Не люблять Василя квіти. Він їх шаблею своєю січе. А Олеся здмухує з них ранню росу і видихає їхні пахощі. Коли й хлопці будуть робити так, то, може, і їм присниться таке…