Як звірі кожушки собі шили

Жили собі в лісі сусідами — Вовк, Лисичка, Білочка, Зайчик та їжачок . Влітку їм добре жилося, тепло та ситно, а як настала осінь та подули вітри з півночі,  та холодні дощі на землю полили — зажурились бідні сусіди. Мерзнуть, тремтять, а не знають, як лихові запобігти. Думали,
думали, а далі Лисичка й каже :

— Треба нові кожушки пошити, бо ці вже дуже старі, вітер їх продуває, дощик промиває.

—Правда! — кажуть усі.

— Тільки хто ж піде кравця шукати? Хіба Білочка?

— Я не піду каже Білочка. — Земля мокра, я ніжки собі промочу. Хай Вовчик іде!

А Вовк і собі:

— Я не піду, бо я вже старий! Земля мокра, мені важко бігати. Хай Зайчик іде!

А Зайчик зігнувся, на кущі поглядає та й каже:

— У мене ноги нерівні, земля мокра — я не побіжу.

Розсердилась на них Лисичка та як не крикне:

— Усі ви ледачі! Піду я сама кравця шукати. За те мені й кожушинка найкраща буде.

Та й побігла. Бігла, бігла, аж дивиться — біля ставочка Жаба товстюча-претовстюча сидить, язиком комах ловить. Підбігла до неї Лисичка, чемненько привіталась та й каже :

— Чи не могли б ви, пані, кожушинку мені пошити, бо ця вже старенька — холодно в ній.

А Жаба у відповідь:

— Ква-ква-ква! Не маю часу. Уже осінь наступає, мушу у мул залізти й до весни спати. Іди до Ластівки — вона добра кравчиня. Вона скрізь буває, усі фасони знає.

Подякувала Лисичка за пораду та й побігла Ластівку шукати. Бігла, бігла, аж поки у село прибігла. Бачить — Ластівка біля гнізда літає, дітей своїх до купи збирає. Лисичка підійшла, привіталась чемненько та й каже:

— Чи не могли б ви, пані, кожушинку мені пошити, бо ця вже старенька — холодно в ній.

А Ластівка

— Пі-і! Ніколи мені! Я у вирій відлітаю, на шиття часу не маю. Іди до Ворони — вона добра кравчиня, на всіх смітниках буває, багато ниток
має.

Подякувала Лисичка за пораду та й побігла Ворону шукати. Бігла, бігла, аж у поле забігла. Бачить — Ворона по ріллі походжає, зерно з землі витягає та все кричить: „Крав!”

Лисичка до неї:

— Чи не могли б ви, пані, кожушинку мені пошити, бо ця вже старенька — холодно в ній.

А Ворона з дива й дзьоба розкрила, головою покрутила та й питає:

— А хто тобі сказав, що я вмію шити?

Та хитру Лисичку не вчити, як їй треба говорити.

— Е- е! — каже вона. — Та про вас увесь світ знає, що ви добра кравчиня.

— Як ти сказала? — питає Ворона та аж голову схилила: — Крав . . . крав .. . а далі я не розібрала.

— Крав-чиня! — каже Лисичка .

— Ага! — зраділа Ворона. — Гарно ж мене назвали: крав-чиня! Крав-чиня. Крав! крав! За це я тобі гарну кожушинку пошию. А ти на луки біжи, жовтих квітів назбирай, щоб було чим кожушинку фарбувати.

Побігла Лисичка на луки, жовтих квітів нарвала, у пучечок пов’язала і принесла до Ворони. Ворона квіти похвалила, тоді на дуба до свого гнізда злетіла, щось там посмикала, подзьобала, всяких ниток та вовни звідти натягала.

— От, — каже, — добре, наче б я знала, що стільки вовни назбирала. Тут і твоєї старої шерстки чимало є. Ти її за кущі чіпляла, а я все те збирала та до гнізда тягала. От тепер і пригодилось.

Та й заходилась Ворона шити: нитки розплутала, вовну розпушила, жовтенькими квітами, що Лисичка назбирала, гарненько підфарбувала, на траві просушила і з того кожушинку пошила.

Рада Лисичка, раденька, бо кожушинка вдалася тепленька, жовта-жовтенька, гарна, м’якенька, ще й з хвостиком, як помело, довгим та пухнастим.
Одяглася вона та лісом і біжить, а на сосні Білочка сидить. Дощик її поливає, вітер холодний продуває, зігнулася бідна, мало не плаче. Як угледіла вона Лисичку в новій кожушинці, з заздрощів на гілці аж підскочила, а гілка вломилась, і Білка додолу скотилась, просто до Лисички.

— Лисичко-сестричко! — прохає Білочка. — Скажи, хто тобі так у гарн у кожушинк у пошив, ще й хвостика пухнастого приточив?

— Ба! — каже Лисичка. — Коли б ти не була така ледача, то й ти б уже таку кожушинку мала. Ну, та нема чого з тобою робити, біжи до Ворони — вона добра кравчиня.

Та й побігла далі. А Білочка, як те почула, на сосну стрибнула, з гілки на гілку перелетіла, та як пострибала, як пострибала, за годину й до Ворони попала.
Бачить — Ворона на дубі сидить, головою хитає, ніяк свого імення не згадає.

— Крав . . . крав.. . — а далі й забула, як її Лисичка називала.

А тут Білочка до неї:

— Добридень, пані кравчине! Чи не могли б ви мені кожушинку пошити?

— Ага! — зраділа Ворона. — Добре, що ти мені те слово нагадала: крав-чиня! крав-чиня! За це я тобі гарну кожушинку пошию. А ти на луки біжи, хоч трохи жовтих квітів назбирай, щоб було чим кожушинку пофарбувати.

Та Білочка ледача була, не схотіла далеко бігти, а нагризла кори з вільшини та й принесла до Ворони. А Ворона на кору подивилась, головою покрутила, а тоді на дуба до свого гнізда злетіла, щось там посмикала, подзьобала, всяких ниток та вовни звідти натягала.

— От, — каже, — добре! Вовна м’якенька, якраз для тебе маленької.

Та й заходилась шити: нитки розсмикала, вовну розплутала, позсукала, короюз вільшини пофарбувала, дзьобом розрівняла-розпушила і з того кожушинку Білочці пошила.

Рада Білочка, раденька, бо кожушинка вдалася гарненька, м’яка-м’якенька, ще й з хвостиком, що, мов крила, на спині розпустився.
Подякувала Білочка Вороні та й побігла до Лисички кожушинкою похвалитися. От стоять вони собі удвох, одна одну розглядають, кожушинки свої вихваляють.

А тут Вовк суне. Та такий злющий-презлющий! Дощик його поливає, вітер продуває. Угледів він Лисичку і Білочку в нових кожушинках та як завив із заздрощів:

— Аву-у! Я вас обох розірву! Де ви собі такого хутра дістали? Чому мені не сказали?

Білочка того виття злякалась, на сосні заховалась, а Лисичка тільки чмихнула, хвостиком під носом Вовкові крутнула та й каже:

— Нема чого вити! Сам ти винен: коли б ти не був таким ледачим, то давно б уже кожушинку мав. Ну, та що з тобою робити? Біжи до Ворони — вона добра кравчиня.

Зраді в з того Вовк та як схопиться, як побіжить, аж грудки землі з-під ніг летять. Побачив його Зайчик та й гукає:

— Вовчику-братіку! Куди це ти поспішаєш?

А Вовк :

— Ет, відчепись! Я часу не маю, до кравчині поспішаю нову кожушинку шити.

— Візьми ж і мене! — прохає Зайчик. — І в мене кожушинки нема.

— Ходи, тільки швидше! — гукнув Вовк та й побіг, а Зайчик за ним.

Біжать вони, біжать, аж жовті листочки з-під ніг летять. А біля пеньочка край дороги Їжачок зігнувся, від холоду тремтить. Побачив Вовка й Зайчика й гукає :

— Куди це ви так біжите? Чи не пожежа в лісі?

— Ет, відчепись! — кажуть Вовк і Зайчик. — Ми часу не маємо, до кравчині поспішаємо кожушинки шити.

Та й побігли. А Їжачок подивився їм услід та й думає :

— „Побіжу і я до кравчині, може вона й мені кожушинку пошиє” .

Та й побіг за ними. Але ноги в нього короткі, то поки він собі чвалав, Зайчик і Вовк до дуба добігли. А там Ворона сидить, на ввесь ліс кричить „крав! крав! ” та в журбі головою хитає, бо ніяк далі не згадає. Вовк навіть не привітався, зразу на Ворону напався:

— Чого ти там „крав та крав”! Я нічого не брав. Злітай краще сюди, нам треба кожушки шити.

— Не можу, — каже Ворона. — Я своє ім’я забула.

А Зайчик чемненько вклонився та й каже:

— Не гнівайтесь, пані, нас до вас Лисичка послала, бо ви добра кравчиня.

— Ага-га-га! — зраділа Ворона. — Крав-чи -ня! Крав-чиня! Крав-чиня! От, добре, що ви мені те ім’я нагадали. За це я вам пошию гарні кожушки. А ви на луки біжіть, жовтих квітів нарвіть, що б було чим кожушинки пофарбувати.

Та ледачий Вовк ліг під дубом і стогне:

— Зайчику-Побігайчику, щось у мене живіт болить , біжи ти сам на луки!

Побіг Зайчик на луки, бігав-бігав, та ніяких жовтих квітів не знайшов, бо вже всі пов’яли. То він з болота сірої глини набрав і до Ворони приніс. Ворона й дивитись не стала, а швидше на дуба до свого гнізда злетіла і звідти всі нитки й вовну повитягала, та не дуже їх і дзьобала, глиною пофарбувала, трошки розпушила і з того аж дві кожушинки зараз пошила.

Вдягли Вовк і Зайчик свої кожушки сіренькі та раді – раденькі, бо кожушки теплі-тепленькі, а хвостики довгі та пухнасті.
А тут Їжачок прибігає і собі Ворону прохає:

— Поший і мені кожушинку сіру-сіреньку, теплу-тепленьку, як у Зайчика.

— Що мені з тобою робити? Ворона. — Нема вже з чого шити.

А Їжачок у сльози:

— Та поший! Хоч поганеньку, хоч куценьку, аби новеньку.

— Ну , добре, — каже Ворона. — Хіба з будяка пошию, бо в мене вже вовни немає.

Полетіла вона в поле, з будяка колючок наламала, подзьобала, пом’яла, нитками поскріпляла, глиною трошки підкрасила і з того кожушинку їжачкові пошила . Та таку куценьку, що лише спину йому закрила.

Одягнув їжачок ту кожушинку, а вона колюча-преколюча і зовсім не гріє. Розсердився тоді їжачок та як не хрюк­не на Вовка:

— Недарма ж Ворона кричить „крав”, бо ти усе хутро на свій кожух забрав. Такого злодюги ще й світ не видав.

Вовчик як кинеться, хотів за такі слова їжачка розірвати, та тільки за спину вхопив, одразу й завив:

— Аву-у ! Аву-у!

А Зайчик так того злякався, що й свого довгого хвостика загубив, та так з куцим хвостиком з усіх ніг аж-аж-аж у ліс забіг.

А їжачок сів та й сміється:

— А що? Мій кожух не дається? Тепер, Вовче, знатимеш, їжака не чіпатимеш!

Та й подрібцював собі додому, у ліс. Під пеньочок заліз, листям укрився та й заснув до весни.

А Ворона знову на дуба злетіла, на самім вершечку сіла і головою закрутила:

— Крав!.. . крав! крав!

І хоч як головою мотає, а далі ніяк не згадає.