Якось між двома американцями

Якось між двома американцями відбулася дуже цікава розмова.

– Ви чули, містере Блітц, у Нантакеті виготовляють машини для виробництва мускатних горіхів?

– Дивно? І як це в них виходить?

– Дуже просто. Закладають у машину ціле дерево, потім повертають ручку – тріньк! – і замість стовбура машина викидає бекон, шинку та копчені язики. А замість гілок – дерев’яні годинники і мускатні горіхи. Решта переробляється на огіркове насіння, таблетки від живота, жіночі капелюшки та інше.

– Непогана машинка!

– Так, гарна, але з “Атлантидою” її все одно не порівняти!

– А що таке “Атлантида”?

– Машина, щоб їсти атлантичний оселедець.

– Як?

– Дуже просто. Вставляєте машину до рота, у лійку машини закладаєте атлантичний оселедець, повертаєте ручку – тріньк! – м’ясо потрапляє вам у живіт, а кістки викидаються назовні. Щоправда, я мало на той світ не потрапив через цю “Атлантиду”.

– Як це?

– Розумієте, я ж шульга. Ну от, вставив я в рота машину, повернув ручку, та не в той бік, бо крутнув лівою рукою. Ну, кістки і застрягли у мене в горлі, а м’ясо вискочило назовні. Після цього, мене усі довгий час уникали.

– Чому?

– Приймали за скелет. Все м’ясо машина викинула, залишила на мені тільки шкіру та кістки. Напевно, місяць, якщо не більше, всі сприймали мене за живий скелет.

– Так-а, я завжди казав, що янкі народ винахідливий.