Історія про золотий талер

Жила на світі маленька дівчинка на ім’я Анна-Барбара, і була вона круглою сиротою: її тато і мама давно померли. Залишилась у неї тільки старенька бабуся, яка на старості стала дивакуватою. З чим би Анна-Барбара до неї не звернулася, що б не розповіла, про що б не попросила, у бабусі на все була одна відповідь: «Ой, онучечко, от якби у нас був золотий талер, все було б добре. Але в нас його немає і взяти ніде, тож доводиться терпіти».

Скаже Анна-Барбара: «Бабусю, у мене панчоха на коліні порвався!», або: «Бабусю, вчитель мене похвалив за те, що я добре відповідала!», або: «Бабусю, в горщик зі сметаною кішка залізла!» — старенька знай зітхає: «Ой, онучечко, от якби у нас був золотий талер…»

А коли Анна-Барбара прискіпувалася до бабусі й питала, що це за такий золотий талер і як його добути, та тільки таємниче хитала головою і казала: «Ой, онучечко, якби його легко було здобути, він давно був би в нас. Все життя я шукала його, але навіть одним оком не довелося мені на нього подивитися. І твоїй мамі теж не дався він до рук. Можливо, тобі пощастить: ти народилася в новорічну ніч, тобі щастя на роду написано».

Більше нічого не вдалося Анні-Барбарі дізнатися про золотий талер. І ось одного разу холодної зимової ночі бабуся померла.

Але перед смертю вона підвелася на ліжку, глянула на онучку і суворо сказала:

— Анно-Барбаро, коли я помру, поховай мене на нашому цвинтарі в головах у твоїх батьків. Дивись, тільки там і ніде більше.

Анна-Барбара пообіцяла виконати бабусин наказ.

— А коли поховаєш мене, не залишайся в нашій хатині, зачини її та йди куди очі дивляться. Не затримуйся ніде, поки не опинишся в такому місці, де люди мають золотий талер. Щоб отримати його, ти будеш служити їм, скільки вимагатимуть: хоч десять, хоч двадцять років. Пам’ятай: не буде тобі щастя, доки не здобудеш золотий талер. Обіцяй, що зробиш, як я наказую.

Анна-Барбара пообіцяла, і тут бабуся відкинулася на подушки і випустила останній подих. Сусіди допомогли дівчинці поховати стареньку там, де вона просила: у головах своїх дітей. Похорон закінчився, сусіди розійшлися по хатах, і Анна-Барбара залишилася на самоті біля воріт цвинтаря. Тримаючи в руках вузлик зі своїми мізерними пожитками, вона стояла і не знала, куди йти. Додому не можна: адже вона поклялася бабусі, що піде з села куди очі дивляться. Але йти було страшно, та й мороз був сильний, навколо лежали високі кучугури, і дівчинка тремтіла від холоду.

Ось так стояла вона в нерішучості і раптом бачить: вулицею їдуть сани, в які запряжений сивий кінь, та й не кінь, а просто шкапа, на санях сидить високий чоловік з жовтим  обличчям. І шкапа, і її господар виглядали так дивно, що Анна-Барбара, хоч як  сумно і страшно їй було, ледь утрималася від сміху. По-перше, сани були не сани, а поставлені на полози ясла, з яких годують худобу, а по-друге, довгий жовтолиций чоловік, що сидів на них, був таким худющим, що Анні-Барбарі здалося, ніби вона чує, як на на ямах гримлять його кістки. Обличчя в нього було худюще і щоки до того запалі — одна шкіра. Здавалося, холодний зимовий вітер продуває їх наскрізь.

Але худорлявість цього чоловіка не йшла в жодне порівняння з худорлявістю його шкапи. Виглядала вона так, ніби її ніколи не годували, пленталась ледь-ледь, на кожному кроці хиталася і мало не падала. Від слабості вона вже не тримала голову і весь час тицялася мордою в сніг.

Біля цвинтарних воріт шкапа зупинилася, наче у неї вже більше не залишалося сили. Зрозуміло, сани теж зупинилися. Кінь жалібно скосив на Анну-Барбару очі, та так, що видно було тільки білки. Худий візник теж скосив очі на дівчинку, тільки білки в нього виявилися не білими, а жовтими.

Він довго розглядав Анну-Барбару і нарешті запитав скрипучим голосом:

– Ти хто така, дівчинко? Навіщо ти стирчиш біля цвинтарних воріт і тремтиш як осиковий листок? Я б на твоєму місці поберіг дороге тепло свого тіла і не дозволив холоду видувати його.

Анна-Барбара розповіла йому, що вона кругла сирота і щойно поховала останню близьку людину — бабусю. І ще повідомила, що збирається йти білим світом і шукати службу, за яку заплатять золотий талер.

— Так, так, — промимрив худий і задумливо потер гострий ніс кістлявим пальцем. — Скажи, а ти чесна, роботяща, ощадлива? Чи любиш рано вставати і пізно лягати? А найголовніше — чи ти не ненажера?

Анна-Барбара запевнила, що вона і роботяща, і не ненажера, і тоді той відповів:

— У такому разі лізь на сани. Ти натрапила на потрібну людину: я саме шукаю дівчинку, щоб вона доглядала мене та мого коня Героя.

Але Анна-Барбара спершу запитала у худого, як його звуть, де він живе і чи має золотий талер, щоб заплатити їй за службу.

— Звати мене Ганс Скнара, — відповів жебрак, — живу я у великому селі, яке називається Скрізь. Ну, а щодо золотого талера, ти його отримаєш, якщо вірою та правдою прослужиш у мене три роки.

При цьому Ганс Скнара радісно засміявся, ніби цап замекав, а кінь Герой махнув своїм жалюгідним хвостом і так жахливо закотив очі, що Анні-Барбарі навіть стало трошки страшно.

Однак вона вчасно подумала, що їй все-таки дуже пощастило: тільки вона зібралася йти білим світом куди очі дивляться, як відразу натрапила на чоловіка, яка обіцяє дати їй золотий талер, який її мама і бабуся марно шукали все життя.

Анна-Барбара кинула на сани вузлик і залізла сама.

І тут Ганс Жмот зло закричав:

— Та ти мені сани мало не зламала! Чи не знаєш, що тепер дошки дорогі? Обережно сідати треба, обережно!

А коли Анна-Барбара озирнулася востаннє на цвинтар і, подумки прощаючись із бабусею, сумно зітхнула, Ганс Скнара пробурчав:

— Не зітхай, нічого легені зношувати. Вони в тебе одні, зносиш – нових ніхто не дасть.

Він торкнув батогом свою сиву шкапу, і та, ледве переставляючи ноги, страшенно повільно, зі швидкістю равлика, повезла їх по сільській вулиці. Спершу зник з очей цвинтар, потім минули кузню, пекарню і ось уже село залишилося позаду.

Пішов сніг. Спочатку в повітрі кружляли окремі сніжинки, але з кожною хвилиною їх ставало все більше, а незабаром сніг уже так валив, що за три кроки нічого не було видно: ні дерев, ні будинків — і Анна-Барбара тільки дивувалася, як за такої завірюхи вони не зіб’ються з дороги.

Вона запитала свого господаря, де знаходиться велике село Скрізь, і він буркнув:

– Скрізь.

Стара заморена шкапа бігла все швидше, під полозами поскрипував сніг, і раптово Анні-Барбарі здалося, ніби вони вже не по землі котять, а летять у повітрі серед снігів, що танцюють, і ніби кінь перетворився на якусь швидку тінь. Моторошно стало Анні-Барбарі; вона виглянула з саней, і їй здалося, що під нею розкрилася бездонна прірва, наповнена снігом. Але, глянувши на візника, вона трохи заспокоїлася. Він незворушно сидів, тримаючи віжки, і лише іноді, понукаючи шкапу, покрикував: Н-но! Н-о!» Вигляд у нього був такий, ніби в цьому шаленому стрибку нічого особливого немає.

Раптом Анна-Барбара відчула, що сани наче почали спускатися. Їй навіть здалося, ніби крізь хуртовину видніються силуети вікових ялинок, а тут шкапа встала як укопана і одразу ж похилилася головою до самої землі, ніби не в силах тримати її від слабкості та голоду.

— Ось ми й удома! — повідомив Ганс Жмот, але скільки дівчинка не вдивлялася в снігову завірюху, нічого схожого на будинок не побачила. Єдине, що їй вдалося виглянути, — щось схоже на копицю старої соломи.

— А де ж твоя хата? – здивувалася Анна-Барбара.

— Там! — тицьнув пальцем Ганс Скнара у бік копиці і наказав: — Допоможи мені розпрягти Героя. Зараз розпряжемо його і підемо додому, повечеряємо.

Довго обидва вони мучилися, розв’язуючи вузли на упряжі і розстібаючи пряжки замерзшими від холоду руками, але зрештою впоралися.

Анна-Барбара почала озиратися: де тут стайня. Раптом Ганс Скнара тихо промовив:

— Герою, лягай, — і шкапа плюхнулася в глибоку кучугуру, майже втопившись в ній.

— Засиплемо його сніжком! — звелів Ганс Скнара.

Герой страшенно викочував очі, шкірив довгі жовті зуби, але все було марно: невдовзі він зник під снігом.

— Зима — найкраща пора року, — захихотів Ганс Скнара. — І корм можна зберегти, і стайні не треба. Коник лежить заморожений, не псується, а знадобиться він мені — я його відігрію: наллю на ніс трохи гарячої води, щоб він знову почав дихати… Заощадити може кожен, та не кожен знає як. Ти, Анно-Барбаро, багато чого зможеш у мене навчитися!

Дівчинці було дуже шкода нещасного коника, якому доведеться голодному лежати під холодним снігом, але сказати це вона не наважилася і покірно пішла за господарем, видерлася слідом за ним на копицю соломи і опинилася перед глибокою чорною норою, що вела під землю.

– Так, так, це і двері, і вікно, і труба мого будинку, – потираючи руки, сказав Ганс Скнара. — Люди, дурні, витрачають величезні гроші, будують собі будинки з дерева, а то й з каменю, хоч куди дешевше влаштувати собі житло під землею. Ну, гаразд, лізь  слідом за мною, тільки почекай, коли я крикну, бо впадеш мені на голову.

З цими словами Ганс Скнара спустив свої довгі худі ноги в нору, зісковзнув туди і миттю зник. Анна-Барбара чула тільки глухий, поступово завмираючий шерех. Страшно їй стало, захотілося кинути службу та втекти звідси. Та тільки куди побіжиш у таку завірюху? Упадеш десь у лісі і замерзнеш…

Тому, коли з глибини долинув ледь чутний голос Ганса Скнара, Анна-Барбара полізла в нору. Замруживши очі, вона ковзала вниз, все глибше і глибше. Запаморочливий спуск здався їй нескінченним, але зрештою закінчився, і вона гепнулася на щось м’яке, схоже на сіно.

– Нарешті! — роздратовано буркнув Ганс Скнара. — Довго ж ти примушуєш себе чекати. Наступного разу, як покличу, мчи з усіх ніг!

Схопивши Анну-Барбару, що сидить на сіні за руку, він потягнув її за собою по темному проходу у величезну освітлену печеру.

Анна-Барбара мало не померла зі страху, побачивши, що праворуч і ліворуч від входу сидять два величезні, зростом з телят, кошлаті собаки з палаючими очима. Вишкіривши зуби, вони рвалися до дівчинки, але товсті залізні ланцюги стримували їх.

— Тихо, мої вірні пекельні пси! — гукнув Ганс Скнара, і собаки, невдоволено відступили. — Це Анна-Барбара, вона житиме тут, і ви не смійте її чіпати, якщо вона не захоче без мого дозволу вийти з дому.

Пси, виблискуючи очима, дивилися на Анну-Барбару і облизувалися. Язики та пащі у них були червоні, як кров.

— Це справжні пекельні пси, — пояснив Ганс Скнара дівчинці. — Звати їх Заздрість та Жадібність. Мені їх подарував мій тато Чорт. Вони стережуть від злодіїв моє убоге майно, але це не все, на що вони здатні. Ану, пси,— звернувся він до них, мерзлякувато потираючи руки,— вистачить вилежуватися без діла. Щось у моєму будинку холодно стало, натопіть його!

Заздрість і Жадібність сіли, широко роззявивши пащі, і звідти вирвалися язики полум’я. Адже це були пекельні собаки.

– Ось так краще! — промовив Ганс Скнара і з таким задоволенням потер кістляві руки, так що вони затріщали. — На вигляд і не скажеш, що така собі псина може й замість грубки служити, проте сама бачиш… Гаразд, пішли вечеряти.

Ганс Скнара повів дівчинку в глиб печери, освітлену дивним зеленкуватим світлом. Анна-Барбара довго не могла зрозуміти, звідки воно, але потім помітила на стелі сотні тисяч світлячків.

— Що, милуєшся моїм освітленням? — поцікавився задоволений Ганс Скнара. — Дуже зручно, правда? Тобі в мене не доведеться бруднити руки, начищаючи лампи і заливаючи в них гас. Тут у мене старі заслужені світлячки, які колись були блукаючими вогниками і своїм світлом збили зі шляху і завели в болото багатьох людей.

Анні-Барбарі ставало все страшніше, і вона подумала: «Цей Ганс Скнара дуже погана людина. Невже в нього є золотий талер, який все життя шукали мама та бабуся? Навіщо я найнялася до нього! Доведеться жити в цьому підземеллі, куди не заглядає сонце, не долинає спів птахів та аромат квітів. Ні, я не витримаю тут три роки!

Повна страху, вона оглядала старий, запліснявілий, гнилий мотлох, навалений уздовж стін печери. І справді ця печера, якою слідом за своїм довготелесим проводжатим йшла маленька Анна-Барбара, була найнеймовірнішим місцем у світі! По-перше, вона виявилася жахливо довгою — скільки вони не йшли, кінця їй все не було видно, а пройшли вони чимало: величезні, з телят ростом, пекельні пси, що сиділи біля входу, здавались тепер не більше кошенят. По-друге, під стінами було складено всяке немислиме дрантя: гори порваних черевиків, вежі матраців зі зітлілої оббивкою, з якої лізли клапті вати, піраміди порожніх пляшок і купи різних інших речей, але найбільше було старого паперу.

— Що, Анно-Барбаро, дивуєшся? – захихотів Ганс Скнара. — Все це я назбирав під час подорожей на землю. Сама бачиш, не такий я бідняк. Прекрасні дрібнички тут зібрані!

Він так посміхався і шкірив довгі жовті зуби, що дівчинку охопив жах.

— Коли люди вважають, що річ не може більше служити, вони її викидають та забувають про неї. А я все збираю, бо на цьому світі ніщо не забувається. Тут у мене чоботи, якими люди наступали один одному на ноги; тут — матраци, на яких вони ліниво вилежувалися і спали; Тут — пляшки, з яких вони пили, цокаючись і примовляючи: «Ваше здоров’я!», хоча таємно, в душі бажали зовсім не здоров’я, а смерті. Але найбільше тут паперів — з усього світу — паперів, на яких люди доводили одне одному, що чорне — це біле, а кривда — це правда.

Анна-Барбара, притихнувши, пленталася за Гансом Скнарою, і серце в неї стискалося від туги.

Якби сьогоднішній вечір її служби міг стати першим та останнім! Але перед нею довгі три роки. Ні, вона не витримає: серце розірветься.

– Ну, зараз ми закотимо бенкет! — вигукнув Ганс Скнара і почав нишпорити по кишенях. — Я припас для нас з тобою такі смачні страви!

Вони знаходилися в невеликій ніші, стінами якої служили троє масивних дубових двері, обкутих залізом і замкнених на потужні сталеві засуви та величезні висячі замки. Анні-Барбарі було цікаво, що ж це можна зберігати за такими дверима, але потім вона вирішила: “За три роки ще встигну дізнатися”.

Нарешті Ганс Скнара витягнув з кишень «їжу»: запліснявілу скоринку хліба, шматочок зрізаної з окосту свинячої шкірки, весь обліплений золою, і яблуко, що наполовину згнило.

— Ласощі які, які делікатеси, прямо слинки течуть, — бурмотів він, ділячи кірку на дві порції. — Того й дивись, об’їжся і шлунок зіпсуєш…

Анна-Барбара, згадавши, що у неї в вузлику лежить горщик чудового вершкового масла і окраєчок хліба, який вона сама спекла, поспішно сказала, що їй не хочеться їсти.

— Як знаєш, — байдуже промовив Ганс Скнара і сховав половину скоринки до кишені. — Тільки пам’ятай: завтра такого бенкету вже не буде.

Легенько, ледь натискаючи, він потер черствий хліб свинячою шкіркою.

— Смакота! Пальчики оближеш! — вигукнув він, проковтнувши шматочок. — Люди думають, що шкірку треба їсти. Ось дурні! Натирати! Натирати нею треба! Вона такий смак надає, що  язик проковтнеш. Та мені цієї шкурки вистачить на цілий рік.

Сховавши її в кишеню, Ганс Скнара з’їв хліб, підібрав крихти, старанно їх прожував і промовив:

— Як прожуєш, так і проживеш… Ох і наївся ж я!

А Анна-Барбара подумала, що такою кількістю їжі навіть горобця не нагодуєш.

Вставши з-за столу, Ганс Скнара сказав:

— Ходімо, покажу, де тобі спати. Завтра вранці почнеш працювати.

Він повів Анну-Барбару в куток ніші. Здалеку здавалося, ніби між каміннями є щілина. Але чим ближче вони підходили, ця щілина ставала глибшою і ширшою і перетворилася на цілу кімнату. Правда, в ній було страшенно брудно, на нерівних кам’яних стінах лежав пил, павуки заплели його вздовж і поперек павутинням, а підлога була встелена сухим листям.

— Спатимеш тут, — похмуро сказав Ганс Скнара. — Гамаків тут вистачить на два десятки дівчат, та й ковдр досить.

І в ту ж мить Анна-Барбара побачила: те, що вона приймала за павутину, виявляється, гамаки, і на підлозі лежить зовсім не сухе листя, а коричневі ковдри.

— Швидше лягай! — звелів Ганс Скнара. — Рано вранці на тебе чекає робота. І дивися не смій крутитися в гамаку: до речей треба ставитися дбайливо.

Він пішов, а Анна-Барбара миттю залізла в гамак, вона дуже втомилася. Заснула вона одразу ж, і їй снилося, ніби поряд з нею сидить покійна бабуся і каже: «Ти на вірному шляху, внучечко, і не сходи з нього, якщо хочеш отримати золотий талер».

Анна-Барбара хотіла замотати головою і сказати, що їй тут не подобається, але гамак раптом почав рухатися і розгойдувався все швидше, підкидаючи її все вище і вище. «Зараз упаду!» — подумала уві сні Анна-Барбара і справді впала.

Від сильного болю вона розплющила очі і побачила, що над нею стоїть Ганс Скнара. Одна із мотузок, що утримувала гамак порвалася.

— Все-таки крутилася! — буркнув Ганс Скнара. — Поки що від тебе лише збитки. Гаразд, пішли. Нагорі вже ранок. Нині покажу, що треба робити.

Він пройшов у нішу з трьома обкутими залізом дверима, відчинив одну з них і завів дівчинку в невелику комірчину. Уздовж стін стояло зо два десятки бочок, а по центру столик і стільчик. На столику лежала ганчірка, маленький хлібець, а ще були чашка та пляшечка. У кутку — ліжко: оберемок соломи та груба ковдра.

— У цих бочках, — пояснив Ганс Скнара, — у мене зберігаються мідні гроші, але вони так довго пролежали, що всі потемніли й покрилися зеленню. Ти повинна їх почистити, щоб вони засяяли, як новенькі. Чиститимеш ганчірочкою, а в пляшці знаходиться розчин, який знімає зелень і бруд. Щоб розчин став міцнішим і краще чистив, збирай у нього сльози, коли плакатимеш. Їсти будеш хліб, пити молоко, бачиш, воно в чашці. Але пам’ятай: щоразу треба залишати хоча б крихту хліба та крапельку молока, тоді другого дня в тебе знову буде їжа. А якщо з’їж усе відразу, одним махом, їжа не появиться, і ти помреш з голоду. А тепер берися за роботу. Коли начистиш до блиску всі мідні монети, скінчиться перший рік твоєї служби і ти заробиш третину золотого талеру.

Почувши таке, Анна-Барбара гірко заплакала і крикнула:

— Але ж ви мені обіцяли, що я ходитиму за вами і за Героєм, а виявляється, мені доведеться цілий рік сидіти в цьому похмурому підземеллі, не бачити ні сонця, ні землі, не чути людських голосів і очищати від бруду ваші мідяки! Я не згодна! Я не хочу!

Нещасна дівчинка, обливаючись сльозами, ще довго кликала жорстокого Ганса Скнару і благала відпустити її, але він, мабуть, і не чув її. Тоді вона зрозуміла: єдине, що їй залишається, взятися за роботу, якнайшвидше все вичистити і вийти на волю. Насипала вона на стіл купку мідяків, змочила в розчині ганчірочку і почала терти першу монетку. Довго довелося її начищати, поки вона не заблищала, як нова. Прикинувши, скільки монет лежить на столі, скільки тисяч їх у кожній бочці і скільки мільйонів у всіх бочках, Анна Барбара прийшла у відчай. Але вона сказала собі: «Не можна зневірятися! За мене їх ніхто не вичистить! — і продовжувала старанно терти мідяки, доки не зголодніла.

Взявши хлібець і чашку з молоком, вона почала їсти.

Після першого ковтка вона зрозуміла, що хліб дуже маленький, наїстися їм не наїсися, хіба що замориш черв’ячка. І тут раптом пролунав тоненький голосок:

– І мені дай поїсти та попити!

Анна-Барбара подивилася на стіл, зазирнула під стіл, обвела очима комірчину, але нікого не побачила. Вирішивши, що їй почулося, вона знову взялася за їжу. Але тільки-но піднесла хліб до рота, знову пролунав той самий голосок:

— Не хочуть мене нагодувати-напоїти, а я такий голодний!

На цей раз Анна-Барбара не стала оглядатися, а запитала:

— Хто ти? Де ховаєшся? Чому я тебе не бачу?

— Я сиджу в пляшці, — відповів тоненький писклявий голосок, — і роблю розчин, яким ти начищаєш мідяки.

Придивилася Анна-Барбара і побачила, що справді в пляшці на дні сидить крихітний чоловічок на зріст з ніготь великого пальця.

— Ну що, побачила? — запитав чоловічок. — Допоможи мені вилізти, я хочу поїсти на свіжому повітрі.

А коли Анна-Барбара почала безпорадно озиратися, розуміючи, чим би витягнути чоловічка з глибокої пляшки з вузькою шийкою, він сердито крикнув:

— Чи не можна, швидше? Думаєш, це велике задоволення – цілими днями сидіти в їдкому розчині? Та візьми соломинку зі свого ліжка, по ній я й вилізу!

Анна-Барбара принесла соломинку, опустила в пляшку, чоловічок виліз, сів на корок і зажадав:

— Швидше годуй і напій мене!

Відірвала Анна-Барбара крихту хліба, капнула молока в лушпиння від вівсяного зерна і простягла чоловічку. Він миттю все проковтнув, відразу закричав: «Ще! Ще!» — і почав люто бити кулачками по коркові. Обличчя в нього одразу ж почервоніло, живіт надувся і він став круглий, мов горошина. Він продовжував кричати: Ще! Ще!» — і, якщо Анна-Барбара забарилася, подаючи крихту хліба, обзивав її ледацюгою і загрожував, що теж буде лінуватися при приготуванні розчину.

Нарешті чоловічок наситився і, задоволений, сидів на коркові, бовтаючи тоненькими ніжками і примовляючи:

– От і наївся я! Ну, дякую тобі! На подяку я такий розчин робитиму, що робота у тебе піде як по маслу.

— Та невже можна начистити таку купу мідяків? — недовірливо спитала Анна-Барбара.

— Можна, — впевнено відповів чоловічок. – Терпіння у тебе вистачить, а я тобі допоможу.

— А в Ганса Скнари справді є золотий талер? — знову спитала дівчинка.

– Прийде час – дізнаєшся, – промовив чоловічок. — А поки що я можу тобі сказати лише одне: і є, і нема.

Поки Анна-Барбара ламала голову, як зрозуміти цю відповідь, чоловічок заявив:

— А тепер моя черга ставити запитання. Скажи: як тебе звуть?

— Анна-Барбара.

— Таке безглузде ім’я! — заявив чоловік. — Я називатиму тебе «мила».

Анна-Барбара засміялася. Справа в тому, що в їхньому селі хлопець називав милою дівчину, на якій збирався одружитися. А її зватиме мила людина з нігтик. Дуже їй це здалося смішним, тому вона й засміялася.

Людина ж розлютилася, почервоніла як рак і забурчала:

— Негайно припини цей безглуздий сміх, погане дівчисько! Так, я називатиму тебе милою, а ти мене милим, і, коли прийде час, ми з тобою одружимося!

Що тут із Анною-Барбарою стало! Вона впала з табуретки і зареготала, так реготала — зупинитися не могла. Варто їй глянути на чоловічка: на його зморшкувате багряне личко, на голий, як яйце, череп, клаптувату бороду, круглий животик, тоненькі, схожі на палички ручки та ніжки — і подумати, що він збирається на ній одружуватися, як нею знову опановував сміх.

Чоловік зіскочив з корка, затупав ногами, але не від сміху, а від злості і закричав тоненьким писклявим голоском:

— Стривай, негідне дівчисько! Ось станеш моєю дружиною – я тобі пригадаю цей сміх! Я тебе за волосся смикатиму! — І він сердито погрозив їй крихітним пальчиком.

Анна-Барбара продовжувала реготати, і тоді він люто видерся по соломинці на шийку і пірнув у пляшку. Лише по піні і по бульбашках, що підіймалися з дна, можна було здогадатися, що чоловік там сидить і злиться.

Заспокоївшись, Анна-Барбара знову взялася за роботу, яка пішла так швидко, що дівчинка мимоволі подумала: «Хоч цей забавний чоловічок і злюка, але розчин робить чудовий: варто мені трохи потерти мідяк, як він відразу починає блищати».

Так вони працювали разом багато днів поспіль. Анна-Барбара невтомно терла і чистила монети, намагаючись якнайшвидше виконати роботу, і з кожною новою бочкою, на серці у неї ставало все легше. Людина з нігтик теж не лінувалася: робила чудовий міцний розчин для чищення. День у день вони разом обідали: їли хліб і запивали його молоком. І щоразу під час їжі між ними спалахувала сварка, бо чоловічок уперто називав Анну-Барбару милою і страшенно сердився, коли вона у відповідь починала реготати. Щоразу сварка закінчувалася тим, що розлючений чоловічок загрожував Анне-Барбарі найжахливішими карами, коли вона стане його дружиною. Пропищавши погрози, розлючений чоловічок видерався по соломинці,  пірнав у пляшку і так там біснувався, що вся поверхня розчину покривалася піною.

У цьому глибокому похмурому підземеллі, що освітлювалося світлячками, ніч нічим не відрізнялася від дня, і тому Анна-Барбара поняття не мала, скільки часу минуло від початку роботи до того моменту, коли вона побачила дно останньої бочки.

Там лежав мідний дзвіночок. Як тільки дівчинка перестала чистити останній мідяк, чоловічок сказав:

— Дзвони в дзвіночок! — а сам швиденько пірнув у пляшку.

Анна-Барбара задзвонила у дзвіночок. Який приємний дзвін пролунав! Їй одразу пригадалося рідне село; пастух жене череду, а попереду виступає велика червоно-ряба корова мельника і брязкає боталом, що висить на шиї. Дівчинка продовжувала дзвонити, і раптово заскрипів засув, двері відчинилися, на порозі з’явився худий жовтолиций Ганс Скнара і похмуро запитав:

— Що вже зробила? Усі монети вичистила? Жодної не пропустила?

Він перерив усі бочки і, переконавшись, що немає жодного неочищеного мідяка, сказав:

— Гаразд, третину золотого талера ти відпрацювала. Пішли, покажу роботу, яку тобі доведеться зробити, щоб заслужити другу третину.

Анна-Барбара набралася рішучості і стала жалібно благати жорстокого Ганса Скнару відпустити її на волю з цього похмурого підземелля, куди не долітають ні людські, ні пташині голоси і не заглядає сонце. У пляшці завирував і почав виплескуватися розчин: це чоловічок, чуючи прохання дівчинки, обурився. Однак Ганс Скнара крижаним тоном заявив, що договір є договором і він нікуди її не збирається відпускати, доки вона не відпрацює весь термін. З цими словами він узяв її за руку, збираючись відвести в наступну комірчину.

Але Анна-Барбара вирвала руку, побігла у величезну залу і з усіх ніг помчала повз гори старих чобіт і матраців, повз купи пожовклого паперу — до виходу. Ганс Скнара не став бігти за нею: він знав, що повз собак Заздрості і Жадібності дівчинка не проскочить. А ті, побачивши Анну-Барбару, що біжить, рвонулися їй назустріч (добре ще, ланцюги їх стримали) і подули таким сліпучим палючим полум’ям, що від жару вона знепритомніла і впала.

Ганс Скнара підняв її на руки, не поспішаючи відніс до кімнати за другими дубовими дверима і поклав на солому. Прийшовши до тями, Анна-Барбара зрозуміла, що лежить у кімнатці трохи більше мідної комірчини. Уздовж стін стоять бочки з потемнілими срібними монетами, але якщо минулого разу бочок було не більше двадцяти, то тут їх виявилося штук сорок, а то й усі п’ятдесят.

Побачивши, скільки їх, Анна-Барбара гірко заплакала, оплакуючи свою нещасну долю.

— Ніколи, ніколи, — голосила дівчинка, — мені не вичистити стільки срібних монет! Доведеться мені до кінця своїх днів просидіти в цьому ненависному підземеллі!

Раптом до її слуху долинув писклявий уїдливий регіт. Вона підвела очі і побачила, що чоловічок з пляшки сидить на столі і заливається сміхом.

— Так тобі й треба, невірна! — зловтішно сказав він. — Ти клялася вийти за мене заміж, а сама спробувала втекти на волю, залишивши мене в пляшці!

Анна-Барбара обурено крикнула:

— Та ні в чому я тобі не клялася! Невже ти справді думаєш, що я зможу вийти заміж за такого малесенького дідуся з лисою, як яйце, головою, носом-картоплею, обличчям синім, як волошка і клапкуватою бородою? Ні, ніколи я не стану твоєю дружиною!

– Коли так! — обурено вигукнув він. – Ти не станеш моєю дружиною? Ну, тоді я перестаю тобі допомагати і ти ніколи не вийдеш із цієї печери!

Чоловічок стрибнула в пляшку, але цього разу на поверхні не з’явилося ні бульбашок, ні піни, тобто він перестав робити міцний розчин. Анна-Барбара взялася за роботу, але скільки вона не чистила, скільки не терла, срібна монета не ставала білішою. Зневірившись, дівчинка лягла на солому і вирішила: «Не буду більше ні їсти, ні пити, помру з голоду і позбавлюся всіх мук. А після смерті, можливо, зустрінуся з бабусею і забуду про всі свої біди».

Заснула Анна-Барбара, і наснилося їй, що бабуся, як жива, сидить біля її ліжка і каже: «Якщо, онучко, берешся за справу, то треба доводити її до кінця. Тому поки не отримаєш золотий талер, терпи. А з чоловічком як хочеш, але помирись: тут, під землею, тільки він один може допомогти тобі. Не бійся, потім він не буде таким потворним і нічого неможливого від тебе не вимагатиме».

Анна-Барбара зітхнула уві сні і відповіла бабусі: «Але ж він хоче на мені одружитися. А я ж не можу жити у пляшці».

Тут бабуся насупилась і сказала: “Коли у тебе з’явиться золотий талер, все буде добре”.

Тієї ж миті бабуся зникла, розтанула як дим. А Анна-Барбара прокинулася від писклявого крику:

– На допомогу! Рятуйте!

Схопилася вона і бачить двох щурів: один тримає в зубах хлібець, а другий чоловічка.

Схопила Анна-Барбара з бочки срібну монету, кинула в щура, та так влучно, що той, запищавши, випустив з пащі чоловічка і метнувся в нору. Наступною монеткою дівчинка підбила другого пацюка, який кинув хлібець і теж втік. Анна-Барбара підняла чоловічка з підлоги та посадила на корок від пляшки.

— Ти мене врятувала, — вигукнув чоловічок, — від лютих щурів, які збиралися мене з’їсти за те, що я відважно захищав від них твій хлібець. На подяку я більше не вимагатиму, щоб ти стала моєю дружиною, і робитиму тобі найміцніший, найкращий розчин, а ти мені тільки пообіцяй, що ніколи не кинеш мене в біді.

Анна-Барбара сказала:

— Присягаюсь! Ти жертвував життям, захищаючи мій хлібець. Нізащо і ніколи я тебе не покину.

Вони помирилися, між ними встановилася згода і ніколи більше не було сварок. Робота йшла швидко, і майже півсотні бочок зі срібними грошима виявилися вичищеними швидше, ніж два десятки бочок мідяків. На дні останньої бочки Анна-Барбара знайшла гарний срібний дзвіночок, потрясла ним, і такий дзвін пролунав, немов хлопчик-дзвонар з їхнього села дзвонить до обідні. Як сумно їй стало на серці, як захотілося до рідного села.

Але тут заскрипів засув і увійшов злий Ганс Скнара. Перевіривши роботу і переконавшись, що все зроблено, як треба, він схопив дівчинку за руку і потягнув до третьої кімнати.

На цей раз Анна-Барбара не намагалася втекти: по-перше, знала, що пекельні пси її не випустять, а по-друге, вона ж обіцяла чоловічку з пляшки не покидати його.

У третій кімнаті стояло так багато бочок із золотими монетами, що Анна-Барбара і рахувати їх не стала і лише радісно вигукнула:

— Ой, мабуть, серед них і мій золотий талер!

Ганс Скнара похмуро буркнув:

— Може, й серед них. Але знай: він стане твоїм, якщо ти сама його знайдеш.

— Але як же я дізнаюся, що це  мій золотий талер серед стільки тисяч монет? – злякалася Анна-Барбара.

— А хай тобі підкаже серце, — відповів Ганс Скнара. — Ну, а не підкаже, — отже, ти на нього не заслужила. Але навіть якщо ти його і впізнаєш серцем, але не зумієш відчистити, щоб на ньому не було жодної цятки, ти його не отримаєш.

Ганс Скнара вийшов і замкнув двері, а Анна-Барбара звернулася до чоловічка:

— А ти зможеш мені підказати, яка монета — мій золотий талер?

Але чоловічок сумно відповів:

– Тут моя сила закінчується, і допомогти тобі я не зможу. Слухай своє серце, може, воно тобі скаже, яка монета — справжній золотий талер.

Анна-Барбара почала працювати і, беручи кожен золотий, прислухалася, що скаже їй серце, але воно мовчало. Незабаром дівчинка помітила, що чоловічок став тихим і небалакучим. Він більше не жартував, жодного разу не розлютився на неї і не торкався ні хліба, ні молока.

— Що з тобою, чоловіче? – здивувалася Анна-Барбара. – Ти мовчиш, не їж, не п’єш. Чи не хворий ти?

А чоловічок їй у відповідь каже:

— Залиш мене, Анно-Барбаро!

Анна-Барбара заявила:

– Ні, я тебе не залишу. Я обіцяла бути з тобою до кінця життя і тепер тебе не покину.

— Завжди пам’ятай про це, Анно-Барбаро! – промовив чоловічок, пірнув до себе в пляшку, але що з ним так і не сказав.

І ось стало видно кінець довгої роботи: Анна-Барбара взялася за останню бочку. Вона чистила монету за монетою, але серце її так само мовчало. Нарешті відкрилося дно, але цього разу золотого дзвоника не було. Чоловік, блідий і сумний, сидів на коркові, а Анна-Барбара сумно казала йому:

— Ось я й перечистила все золото в цій кімнаті, і термін моєї служби минув. Однак на дні бочки немає дзвіночка, Ганса Скнару викликати я не можу. І серце не прошепотіло мені, яка з монет — мій золотий талер.

— Ні допомогти, ні порадити тобі я не можу, — засмучено сказав чоловічок. — Але, може, Ганс Скнара сховав золотий талер десь тут. Спробуй пошукати.

Взялася Анна-Барбара за пошуки, обшукала, обнишпорила всі кути і закутки, але даремно: золотого талера ніде не було.

А коли, засапавшись, сіла вона за стіл, чоловічок раптом попросив:

— Я голодний, Анно-Барбаро, дай мені хліба.

— Але ж ми сьогодні вже поїли, — відповіла Анна-Барбара. — Залишився тільки крихітний шматочок, який чіпати не можна, інакше, поки я спатиму, новий хлібець не виросте.

Але чоловічок продовжував жалібно просити:

— Я страшенно голодний. Якщо ти не даси мені поїсти, я зараз же помру.

Анна-Барбара подумала: «Золотий талер я не знайшла, і тепер мені байдуже. Усі робота виявилася марною. Гаразд, віддам я йому останній шматочок, хай їсть. А завтра ми з ним разом помремо з голоду». І дівчинка поклала залишок хліба чоловічку до рота.

Замружившись від задоволення, чоловічок жував хліб, але раптом його обличчя скривилося, він схопився за щоку і крикнув:

– Ой, зуб! Та що це таке в хлібі?

Він вийняв з рота маленький жовтий камінчик. Тієї ж миті камінчик почав рости і нарешті став таким важким, що випав у чоловічка з рук і, брязнувши, впав на стіл. Анна-Барбара поспішно схопила його. Серце в неї часто забилося, і вона радісно вигукнула:

– Це він, мій золотий талер! Серце підказує мені, що то він! Підступний Ганс Скнара сховав його в наш останній шматочок хліба!

Чоловічок не відриваючи очей милувався золотим талером і все примовляв:

— Нарешті ми тебе знайшли! Нарешті, ти в нас! Як ти блищиш, як сяєш! Ой! — раптом скрикнув він. — Анно-Барбаро, подивися, яка на ньому жахлива червона пляма! Скоріше відчищай його!

Анна-Барбара теж помітила це, взяла ганчірочку, змочила розчином і почала терти. Терла вона, терла, вся спітніла, але на жаль! — чим більше старалася, тим червоніша ставала пляма. І не тільки червоніше, а й більше, наче розповзалася по талеру. Вибившись із сил, дівчинка зітхнула:

– Нічого не виходить.

– Ти тільки не падай духом! — почав заспокоювати її чоловічок. — Зараз я тобі приготую розчин такої міцності, якої ще не було.

Стрибнув він у пляшку, і все там захвилювалося, завирувало, зашуміло, заклекотіло, а чоловічок знай перемішує розчин – вгору-вниз, вниз-вгору, за годинниковою стрілкою, проти годинникової стрілки – бульбашки пішли, піна, над шийкою пар клубиться. Нарешті чоловік виліз, сів, стомлений, на корок, віддихався і сказав:

— Ну тепер чисти. Це найкращий розчин, який я міг приготувати.

Змочила Анна-Барбара клаптик, потерла талер, і пляма почала світлішати.

— Виходить! — радісно закричала вона. – Зараз відчищу!

Однак відчистити його до кінця їй не вдалося: почервоніння на талері залишилося, товщиною в волосинку, але все-таки залишилося. Вбитим голосом дівчинка звернулася до чоловічка:

— Мабуть, чогось у твоєму розчині не вистачає. Ти не знаєш, чого?

Чоловічок сумно відповів:

– Я робив усе, як треба. Якщо в ньому чогось не вистачає, то додати це повинна ти. А ти знаєш, що треба додати?

– Ні, – сказала Анна-Барбара.

Насправді вона мала знати, чого не вистачає в розчині, та ось забула.

Засмучені вони сиділи — чоловічок на столі, а Анна-Барбара за столом — і мовчали. Довга праця добігла кінця, але вийти з кімнати вони не могли.

Раптом чоловічок ледь чутно прошепотів:

– Не розумію, що це зі мною. То я їсти не міг, а тепер весь час відчуваю страшний голод… Анно-Барбаро, дай мені трошки хліба.

— Та ти що, чоловіче! – Вигукнула дівчинка. — Хіба ти забув, що я згодувала тобі останню крихту і тепер хлібові нема з чого вирости?

– Ой! Ой! — застогнав чоловічок. — Вмираю…

І, впавши з корка, він розтягнувся на столі. Анна-Барбара підняла його, поклала на долоню. Бачачи, що чоловічок, який називав її милою і допомагав у роботі, лежить блідий як крейда і ось-ось помре, вона забула про його лисину, ніс-картоплю, клаптувату бороду і тільки жалібно повторювала:

— Миленький, будь ласка, не вмирай! Не залишай мене одну! — І з очей у неї полилися сльози.

Одна сльозинка капнула на золотий талер. Золотий талер став чистим, без жодної цятки. Анна-Барбара радісно крикнула:

— Миленький, вставай! Золотий талер почистився!

Слабеньким голоском чоловічок промовив:

— А ти справді вважаєш мене своїм милим і ніколи в житті не кинеш?

—Правда, – відповіла Анна Барбара.

— І ми станемо нареченим та нареченою? — вів далі чоловік.

—Так, – відповіла Анна-Барбара.

— Тоді поцілуй мене, — попросив чоловічок.

Анна-Барбара розсміялася:

— Я б з радістю поцілувала тебе, але ти такий крихітний, зростом з нігтик, що я боюся торкнутися тебе губами.

— Не бійся, — сказав чоловічок. – Доторкнися до мене своїм золотим талером.

Анна-Барбара виконала його прохання, і чоловічок почав рости і зростав доти, доки не зрівнявся з нею.

— Ну як, люба, поцілуєш мене? – посміхнувся він.

Треба зізнатися, що виглядав він дуже потворно: ноги та руки тонкі, як палиці, синій ніс картоплею, лиса кругла голова.

Анна-Барбара відповіла:

— Нехай ти на вигляд потворний, але ти все одно мій любий, — і поцілувала його.

І тут раптом потворний старий зник, а перед Анною-Барбарою, посміхаючись, стояв гарний юнак.

— Так, я — той самий чоловічок із пляшки, — сказав він. — Ти просто розчарувала мене. Так само, як ти, я вирушив на пошуки золотого талера, потрапив до жорстокого Ганса Скнари, і він наказав мені чистити монети. Але в мене не було твоєї працьовитості, тому чистив я абияк, не до блиску. На покарання Ганс Скнара перетворив мене на маленького старенького і посадив на пляшку — робити розчин для чищення. Тепер бери свій золотий талер, я візьму пляшку з розчином, і ми вирвемося звідси і побачимо сонце!

Анна-Барбара постукала золотим талером у двері. Відразу всі замки і засуви впали і двері відчинилися. Анна-Барбара та її милий вийшли з кімнати і натрапили на Ганса Скнара. Він ще більше пожовк і схуд.

— Ти, Анно-Барбаро, – заявив він, – свою роботу виконала, як ми вмовлялися, і можеш піти. Але нареченого свого тобі доведеться залишити: я його не відпускаю.

— Якщо він залишається, то залишусь і я! – рішуче заявила Анна-Барбара.

Але її милий вигукнув:

— То ти мене не відпустиш! — і хлюпнув Гансу Скнару в обличчя їдким розчином.

— Ой, палить! Ой, боляче! — заверещав Ганс Скнара і, перемагаючи біль, крикнув: — Не намагайтеся, дурні, втекти звідси! Заздрість і Жадібність все одно вас не випустять!

Але Анна-Барбара та її наречений уже мчали з усіх ніг довгою, заваленою мотлохом печерою і вже здалеку бачили, як пекельні пси рвуться з ланцюгів і дмихають вогнем. Хлопець хлюпнув їм у пащі їдкого розчину, і собаки, виючи від болю, відскочили від виходу.

Вибігши з печери, юнак і дівчина опинились у ямі, звідки нагору вела темна вузька шахта. Десь високо-високо виднілася маленька синя цятка — небо, якого вони так довго не бачили. Але в шахті не було ні мотузки, ні сходів, і незрозуміло було, як вибратися назовні.

Довго вони стояли в розпачі, як раптом до слуху Анни-Барбари долинув далекий стукіт копит. З усіх сил вона закричала:

– Кінь Герой, підійди сюди!

Через хвилину синя цятка нагорі зникла: це кінь Герой заглянув у шахту і запитав:

— Хто мене кличе?

— Та дівчинка, — відповіла Анна-Барбара, — яку одного разу взимку ти привіз сюди і її наречений. Допоможи нам вибратися звідси.

— Допомогти я можу, — відповів Герой. — Але ви пообіцяйте, що візьмете мене з собою, годуватимете досхочу, а взимку не закопуватимете в сніг.

— Обіцяємо! — вигукнули обоє в один голос.

— Тоді почекайте трохи, — сказав Герой, — зараз у мене волосся на хвості відросте.

Трохи згодом Анна-Барбара вигукнула:

— Ой щось повзе в мене по щоці!

А юнак сказав:

— А мені щось лоскоче носа.

— Що це могло бути? — здивувалися, почали мацати, і кожен упіймав по кінському волосу.

Анна-Барбара та її наречений спершу перевірили, чи витримає їх тонке кінський волосся, а потім піднялися нагору.

Нарешті вони стояли на землі і знову побачили все те, по чому так довго тужили: синє небо, сліпуче сонце, чудові зелені дерева і трави. А навколо співали птахи, і повітря було напоєне ароматом квітів.

Анна-Барбара та її милий від щастя кинулися один одному в обійми  і поцілувалися. А потім вони сіли на Героя, і той галопом, жодного разу не зупиняючись, примчав їх до хатини, де Анна-Барбара колись жила з бабусею. Тут молоді люди й оселилися, а Героя поставили до стайні.

Стали вони жити та поживати, працювали не покладаючи рук і були щасливі, бо мали золотий талер. Адже відомо: той, у кого є золотий талер без жодної цятки, завжди щасливий.

Герой ще довго жив у них у ситості та в пошані і з шкапи перетворився на прекрасного, міцного коня. А коли він помер, поховали його за будинком під яблунею і на надгробному камені вибили такі ось рядки:

Тут спочиває кінь Герой,

Щасливий талер золотий

Його від Ганса Скнари врятував.

Цей  найкращий із коней

У достатку і пошані

Останні дні свої щасливо

В нас прожив.