Сонечко з червоними крильцями

Небо облягали темні хмари. Не вщухав холодний дощ.

Жучок сидів під кущем глоду біля хворого коника-стрибунця. Він кутав коника в торішнє листя, щоб той зігрівся. А ще, як міг, веселив хворого. Жучок кумедно хапав себе за голову, тріпотів червоними в чорну цяточку крильцями, падав на спи­ну — ніжками-дригульками догори.

Коник зацікавлено позирав на жучка і сміявся…

І незабаром він видужав. Скинув із себе торішнє листя, ви­соко підстрибнув і засюрчав жучкові:

— Ти турботливий. Ти веселий. Ти — наше миле сонечко!

Почувши слово «сонечко», жучок глянув угору. Але на небі лише клубочилися сердиті, кошлаті хмари.

Жучок подумав: «Коник сказав — сонечко… Але сонця за­раз немає. Полечу-но я до метеликів. Он як вони, бідолашні, тремтять під лопухом. Бояться замочити крильця».

— Не журіться! — гукнув жучок, залазячи до метеликів під лопух.— Дощ скоро мине. А щоб вам було веселіше, я заспіваю пісеньку.

І жучок бадьоро виспівував, аж доки з-за хмар не виглянуло сонце і сипнуло на землю теплі промінці.

— Ти добрий. Ти наше лагідне сонечко! — сказали жучкові метелики і радісно затріпотіли крильцятами.

Зніяковів жучок, ще більше почервонів від того, що його так хвалять, та й полетів собі далі.

Під високим крислатим дубом він побачив сивого павука. Павучок спустився на землю по довгій срібній павутинці. Паву­тинка під час дощу намокла — і тепер павучок не міг поверну­тися додому.

— Я допоможу,— вигукнув жучок і підсадив старенького па­вучка до його затишної шпаринки-хатки.

— Ти ввічливий і уважний. Ти допомагаєш старшим. Ти — наше любе сонечко.

— Чому це мене всі називають сонечком? — здивовано за­питав жучок, знову ніяковіючи.

— А тому,— сказав сивий павучок,— що справжнє сонце зі­гріває всіх своїм теплом, а ти — турботою, своїм добрим, щи­рим серцем.