Хочу кочувати – не хочу кочувати

Вирішили якось ведмеді з ягідних на грибні місця перекочувати. Вирішили й пішли. Великі ведмеді попереду йдуть, за ними маленькі – ведмежата.

Довго йшли. Трапиться їм струмок – вбрід переберуться, трапиться річка – перепливуть, гора на шляху зустрінеться – перевалять.

Позаду всіх пленталося найменше ведмежа. Втомилося воно, ледве ноги пересуває. Почало тихенько скиглити – мати не чує. Заскиглило гучніше – мати не зупиняється. Попереду йде – вперед дивиться. Спробувало ведмежа наздогнати її – але ж сил не вистачає, лапки болять.

А тут ще на біду побачило воно стиглу морошку. Зупинилося поласувати. Їло, їло смачні ягоди, поки не наїлося. Підвело морду, подивилося – нікого немає. Ні близько, ні далеко жодного ведмедя не видно. Мабуть, за високою горою зникли.

Моторошно стало ведмежаті самому в тундрі. Сіло воно на задні лапи й заревіло. Хтось відгукнувся, та ще так страшно: “Кум-кум! Кум-кум!”

Кинулося ведмежа з переляку бігти. Бігло, бігло, об камінь лапу забило. У густому чагарнику боки обдерло. А потім у річку з кручі скотилося, вимокло, ледве вибралося.

Тут вже й темніти почало. Заснуло ведмежа серед купин.

Вранці прокинулося – хтось біля нього сидить. Вуха довгі, хвіст короткий, і ніс ворушиться. Смішно ведмежаті.

– Ти хто? – питає воно.

– Я заєць. А ти як сюди потрапило?

– Великі ведмеді пішли. Мене, ведмедика, кинули.

Пожалів заєць ведмежа, повів до себе в ярангу. Зажили вони разом, подружилися, один без одного – ні кроку. Заєць гілки гризе, ведмежа ягоди їсть. Заєць твердою лапкою з ведмежого хутра сміття вибиває, ведмежа кігтями заяче хутро розчісує. Добре їм живеться, годі й казати.

Якось побіг заєць до річки води напитися. Бачить – на березі ведмедиця стоїть, лапою на мілині рибу ловить.

Хотів було заєць втекти, а потім подумав:

“Що вона мені зробить? Втекти я завжди встигну”.

І крикнув ведмедиці:

– Гей, кудлата, усі ведмеді з наших країв пішли. Ти що тут робиш?

– Шукаю свого маленького сина. З ніг збилася шукаючи його, коли на грибне місце прийшли. Усі ведмежата тут, а мого синочка немає. Мабуть, заблукав серед гір.

– Тож це, мабуть, мій приятель. Йдемо, покажу. Впізнаєш – твій, а якщо не впізнаєш – то нехай зі мною живе.

Тільки стали підходити до зайцевої яранги, ведмежа мати вгледіло. Зраділо, побігло їй назустріч. Мати-ведмедиця ще більше зраділа, облизала синочка з ніг до голови.

– Добре, синку, що ти знайшовся! Ходімо зі мною.

Ведмежа й пішло з нею. Відійшли вони трохи, озирнулося ведмежа. Бачить – заєць біля своєї яранги сидить на задніх лапках і гірко плаче. Тут і ведмежа заскиглило:

– Повернемося! Не хочу кочувати!

Ведмедиця його вмовляє:

– Ходімо, ходімо, синку! Там місця гарні, грибні. Сам побачиш.

Привела ведмедиця сина до лісу. А він плаче, усе йому не так. Мати його пригощає – він не їсть. Мати з ним грає – він плаче.

– Не подобається мені тут! У лісі темно, у тундрі світло. Гриби тут гіркі, там ягоди солодкі. Хочу кочувати! Повернемося до тундри.

Зовсім засмутилася ведмедиця.

– Добре, – каже, – ніч переночуємо, завтра до тундри підемо.

Лягли спати. Ведмежа з боку на бік перевертається, уві сні схлипує.

Насвітанку чує – хтось стук-стук п’ятами об землю, стриб-стриб біля яранги. Вискочило ведмежа, а це стрибає його приятель, зайчик довговухий!

Стали вони бавитися, за дерева ховатися, наввипередки бігати.

Тут ведмедиця прокинулася. Почала в дорогу збиратися.

– Ти куди, мамо? – питає її ведмежа.

– Як куди? До тундри. Ти ж хотів кочувати. Не подобається тобі тут.

– Ні, подобається, – каже ведмежа, – тут місця гарні, грибні. Не хочу кочувати!

Так і залишилися жити в лісі – мати-ведмедиця, син-ведмедик та його приятель заєць.