Кленочок

Якось восени вітер приніс звідкілясь і кинув на землю насінинку-крилатку. Всю зиму вона пролежала під білим сніговим покривалом, а навесні, коли сонечко з’їло сніг, з насінинки виріс кволенький листочок на тоненькій ніжці.

— Ти хто? — питали в нього сусіди.

— Не знаю, — тонким, ледь чутним голоском відповідав Листочок. — Пам’ятаю, коли я був насінинкою, то ріс на високому дереві.

— Так ми тобі й повірили, — сказала Кульбаба. — Як ти міг рости на високому дереві, коли ти нижчий від трави. Ти не бачиш навіть будки, де живе наш собака.

— Але я, напевно, ще виросту, — промовив листочок. — Мені дуже хочеться вирости.

— Що він каже, цей писклявий підкидьок? — зашелестіла Кропива-жалючка. — Він виросте! Як би ти міг вирости, давно був би великий. От я, наприклад, виростаю всього за кілька тижнів…

Восени Листок пожовк і впав. Зате після зими, коли земля знову зазеленіла, на підрослій ніжці-стебелинці розпустилися вже три ніжні листочки.

— Мабуть, це лопух, — вголос міркувала Кульбаба. — Нещасний! Він ніколи не зацвіте!

— Це ще не найстрашніше, — додала Кропива. — Він не вміє жалити, і тому його ніхто не боїться. Будь-який перехожий може вирвати його з коренем.

На третю весну на стебельці було багато красивих рожево-зелених листочків.

— Ви тільки-но подивіться на цього зухвальця! — обурилася Кропива. — Куди він лізе поперед старших?!

Але винуватець її обурення мовчав. Він був дуже скромний, і йому справді робилось незручно перед сусідами за те, що він почав рости так швидко.

— Зазнався! — казала Кульбаба, — задираючи свою жовту голову.

Минуло ще кілька років, і на тому місці, де колись упала насінинка-крилатка, піднявся молодий Кленочок. Йому було видно далеко доокруж: не лише будку, в якій жив собака, а й хату, і шлях, і ліс по той бік голубого озера.
Між іншим, колись я була вдвічі вища за нього, — згадувала унизу Кульбаба.

— А я разів у п’ять, — завжди додавала в таких випадках Кропива.

— Не треба заздрити, — схилившись до них, сказав якось Кленочок. — Я високий, зате в тебе, Кропиво, незалежний характер. А ти, Кульбабо, теж гарно цвітеш. Коли б я заздрив тобі, я не зміг би милуватися твоїми квітами. У кожного з нас є щось хороше, таке, чого немає в інших.
Тож давайте будемо радіти цьому, а не заздрити одне одному. І тоді побачимо, що жити всім нам стало краще.

Кульбаба і Кропива нічого не відповіли, однак замислились.