Книгоноші з Королівства

Нікому не показуй цю книжку. І не розказуй, що читаєш її. Бо на неї, й на тих, хто її читає, полюють крутиголовці. Так-так, і в Серединному світі, і, звісно ж, в Імперії. Чи, може, не на неї, а на іншу — з такою ж назвою?..

У будь-якому разі, будь обережний.

І ще одне: кажуть, королева Олімпія скликає всіх книгонош до Королівства.

Що б це могло означати?

частина перша

Розсипані аркуші

Марко, син королівського архіваріуса, котрого рік тому вбили крутиголовці (а матір загинула, коли він був зовсім маленький), не міг зникнути, хоч би й хо­тів. Він ховався, уникав інших, тікав, називаючи це мандрами або пошуками власного місця в житті, тіль­ки через те, що не хотів нікого смутити своїм почут­тям незрозумілої безмежної самотності. Як-от тієї миті, коли сидів на березі великих вод Межової рі­ки, в тумані за якою була Імперія. Він не думав про Імперію як місце, де багато мишей, бо не був котом, як Сиволап чи Фелікс, Мурко чи Леопольд, а, отже, не вмів узагальнювати, виходячи з власної інтуїції, якою так славляться особи котячого народу, і навіть не знав, що може статися наступної миті, хвилини, се­кунди. Не знав навіть, що він зробить: увійде у воду, поверне назад до обвитої диким виноградом малень­кої станції, щоб сісти у потяг, чи піде вздовж берега аж до моря. Зрештою, він був вільний.

Марко думав над словами, які відкрилися йому в чарівному примірнику «Енциклопедії Королівства»: «Хто боїться, той живе в Імперії, хто не боїться —в Королівстві». Чи справді в Імперії живуть слабкі лю­ди, а в Королівстві —відважні? Це було не зовсім схо­же на правду. Так подумав одразу, щойно слова від­крили перед ним книжкові гноми. Марко з Люциною сиділи в палацовій бібліотеці. Принцеса намагалася розв’язати задачу з геометрії й своїм сердитим бурмо­тінням заважала зосередитися. Звісно, Марко міг при­думати привід покинути бібліотеку, однак покинути Люцину було значно важче.

Врешті Люцина обурено вигукнула:

— Ну, на біса вписувати призму в куб? Кому може спасти на думку такий ідіотизм?!

— А раптом на щось придасться? —розвів руками Марко.

— Мені воно точно не знадобиться. Добре, що в підручнику нема книжкових гномів, а то б я взагалі з’їхала з глузду! До речі, чому їх там нема?

— Щоб учні не просили в них підказки. Треба по­кладатися на власні сили і не боятись учитись.

«О! — майнуло в Марковій голові. — Хто не боїться вчитися, той не боятиметься навіть у Імперії. Може, причина страху в цьому?

Але знову Люцина не дала йому зосередитись:

— Я не боюся книжкових гномів! Вони…

— Тихо! — прошипів хлопець. — Вони можуть образитись!

— Перепрошую! —розгнівано кинула Люцина, зібра­ла книжки та зошити й вийшла, грюкнувши дверима.

А Марко зітхнув, закрив чарівну книжку й заходив­ся щось креслити на залишеному клапті паперу. Ні, він з геометрією був теж не в надто добрих стосунках але тепер вона йому не загрожувала, бо до школи він вирішив більше не ходити. Надворі йшов дощ, вікна були зачинені, і десь звіддалік долинали звуки люд­ських голосів. То було єдине місце, де ніхто не заважав йому думати. Але коли Люцина пішла, хлопець відчув, що і йому не терпиться вирватись із чотирьох стін ку­ди завгодно. Залишатися самому в бібліотеці, де вже ніколи не шелестітиме сторінками його батько, було нестерпно. Миле Люцинине буркотіння розганяло мо­торошні відчуття туги за минулим.

Він повертався до палацу лише задля давньої друж­би з Серпнем, котрий не мав тепер вільного часу. І ще задля декого, хто не збайдужів до нього і знав його змалку. А вдома було ще гірше, бо цю пустку не міг заповнити ніхто. Берег, що ховався в тумані, вабив його, як вабить прірва безнадійно розчарованого. Там були небезпека, ризик, там причаїлось зло, готуючись стрибнути на кожного, хто насмілиться засумнівати­ся в його необхідності.

Хлопець підвівся, обтрусив зі штанів пісок і пішов уздовж берега, всіяного плавником. Він розпалював з нього багаття, коли доводилося ночувати коло вели­кої води, яка була річкою, а не морем, але такою ши­рокою, що тільки ясної пори вдавалося побачити про­тилежний берег. Місце, де зараз був Марко, вважалося найбезлюднішою частиною Королівства. Багато піску і мало дерев. Були й інші причини того, що люди тут се­лилися неохоче. Велика вода була не просто річкою, її створила не природа, а сила прадавніх магів, Тут май­же не ловили рибу, не купалися. То була начебто ілю­зія, що з часом стала реальною. Береги були справжні, і вода, що їх торкалася, так само, але далі…То була межа світів, перетинати яку не дозволялося ні громадянам Королівства, ні підданим Імперії. Одначе тих, хто не боявся, вабила сюди таємниця. І вони хотіли, щоб ніхто про це не знав. Бо кожен має право на таємницю, в тім числі й Велика Вода, яку ще називали Межовою рікою. У Серпня й Люцини були інші проблеми. Наступник престолу, що чекав свого повноліття, наче страшного іспиту, боявся, що не впорається з Королівством і не виправдає довіри свого народу. А Люцина… Її було про­сто шкода. Якось вона спитала Марка:

— А що стається з принцесами, коли ті виростають?

Марко розгубився. Хотів відбутися якимось жар­том, але побачивши в очах дівчинки надію і страх, відповів:

— Прочитай історію Королівства, там усе написано.

— Там немає нічого про принцес!

— Отже, вони жили мирно й щасливо, якщо не ста­вали королевами.

— І ніяк не впливали на історію?

— Бачиш, в історії описують події, реформи, таке інше…

Марко не насмілився зізнатися, що його прабабу­ся була принцесою, бо в Королівстві таким не хваля­ться. До того ж вона все життя викладала філософію в університеті, і була принцесою від народження, а Лю- цина стала нею лише у п’ятнадцять років, перед тим начитавшись казок, де принцеси тільки те й роблять, що чекають, коли їх візьмуть заміж. А такій дівчині, як вона, це просто не пасувало.

Істинну причину її стурбованості він збагнув піз­ніше, коли Люцина спитала, чи є в імператора син, і полегшено зітхнула, дізнавшись, що той бездітний. Адже Старі заради миру з Імперією, могли одружити її зі спадкоємцем престолу. Таке частенько трапляло­ся у Серединному світі. Якщо Старі викрали її матір з Королівства, то влаштувати таке свинство, їм було б неважко, не питаючи нічиєї згоди.

Дуже цікавили Люцину й інші речі, і питала вона про них завжди Марка, бо мама не мала на це часу, та й давно не була в Королівстві, аж цілих 15 років. За цей час багато могло змінитись.

— А «Енциклопедія Королівства» відкриється то­му, хто наймудріший? Уся до кінця? Наприклад, Лицареві-заступнику? — В «Енциклопедії» немає останніх сторінок. Там усі —перші. Коли Серпню й тобі виповниться 21 рік, ви матимете свої примірники.

«І я теж,» —подумав Марко, але не сказав уголос, щоб вона, бува, не подумала, що він пишається при­належністю до королівської родини.

Людина скривилась:

— Еге ж, я пам’ятаю, як відьми ганялися за мною по всьому Львову.

— Маєш за це дякувати маминій «Енциклопедії». Шлях до Королівства нелегкий, туди не купиш квит­ка за всі багатства на світі чи за якісь заслуги. Так бу­ває зі справжніми книжками: вони не горять у вогні й не тонуть у воді, в них більше ворогів, ніж друзів. Пра­вду кажучи, ніхто не знає, в чому секрет справжньої книжки і чому одні потрапляють до Королівства, а ін­ші —ні… Може, тільки Лицар-заступник.

Тут, на цьому порожньому березі, далеко від палацу, що був його другою домівкою, Марко зі смутком поду­мав, що ні він, ні Люцина не знайшли ще свого місця в житті, тому їх так тягнуло одне до одного. І, може, й добре, що знайти його —залежить тільки від них.

Марко зупинився, не пішов далі, бо шлях йому пере­тнула низка слідів, що вела від води, а з другого бере­га, з Імперії, сунула моторошна грозова хмара. Якщо швидко побігти по слідах, то можна встигнути до заліз­ничної станції і там сховатись під дахом, дочекавшись вечірнього потяга. Ця хмара йому не сподобалась. Він чув про хмари, які опускаються на землю і забирають з неї все живе, залишаючи спустошений мертвий ґрунт. Хмари-ловці, вони повертаються зі здобиччю до свого хазяїна. Вони ніколи не досягали Королівства. Це був якийсь особливий різновид з’їдликів.

Марко зацікавився тією штукою, забувши про влас­ну безпеку. Хмара набувала то обриси дракона, то лі­така, то птаха. Як на лихо, попереду простягалася рів­нина, наче випрасувана велетенською праскою. «Хіба не можна було посадити тут дерева?» —обурився хлопець. Однак, це було б під силу лише ельфам—перелі­кам, бо під ногами лежав пісок упереміш із жорстким камінням, порослим миршавою травицею. Помалу те, що випромінював велетенський згусток чаклунської сили, викликало в Марка неспокій, а далі —страх. Він не знав, як з цим боротись. У дитинстві йому снився сон: щось велетенське, безжальне хоче його поглину­ти. Чаклуни, особливо, досвідчені, ніколи не виступа­ють проти сили, яку не можуть здолати: вони спосте­рігають за нею, вивчають на безпечній відстані. Тому Марко рвонув з місця і помчав, наскільки дозволяли його прудкі ноги. Пробігши метрів двісті, натрапив на видолинок і побачив, що попереду чимчикує якийсь чоловік: помаленьку, без жодного страху.

— Гей! —крикнув до нього Марко.

Чоловік хитнувся і раптом впав на землю, затулив­ши голову руками, наче на нього мав упасти камінь. Досить дивна переміна. Втім, по його порваній оде­жині можна було здогадатися, що то прибулець з ін­шого світу.

— Вставайте й біжіть! —схилився над ним хло­пець. —Нас наздоганяє хмара!

Він обернувся. Господи, хмара тепер набула вигляду людського обличчя —бородатого імператора!

— Біжіть до станції! Тікайте, бо загинете!

Він шарпнув чоловіка за комір, а тоді надлюдським зусиллям підняв його на ноги. І раптом згадав, що чув про ловчу хмару: вона полює на втікачів із Імперії. Але того, хто не боїться, вона не спіймає. «Я вже не боюся,» —повторював Марко, тягнучи за собою не­знайомця, хоч той був босий і міг терпіти біль, та за­раз це не мало жодного значення. Врешті чоловік отя­мився й спитав, не спиняючи бігу:

— Це Королівство?

— Королівство ! — підтвердив Марко.

— Тоді нехай ця хмара йде до дідька! — вигукнув чоловік і помчав так швидко, що ноги майже не тор­кались землі.

Позаду них чувся тріск. Із моторошної хмари, якій, здається, набридло міняти подобу, стрілами посипа­лись вертикальні блискавки. Вони б не завдали шко­ди цій сухій землі, проте могли вцілити у втікачів, па­ралізувавши тіло.

— До дідька! — загорлав чоловік. — Хай живе Королівство!

Якби не надзвичайність ситуації, він би міг здатися божевільним. Але Марко вже побував у Серединному світі й розумів, яка то радість —опинитися в Королів­стві. Тим часом на небі з’явилась інша хмара, біла й величезна. Вона неквапно рухалась назустріч ловчій хмарі. Обидва втікачі вже знесилились. Гарячий піт заливав очі, усе довкола хиталось. І що там діялось у небі, ні Марко, ні той незнайомий чоловік уже не ба­чили. Зненацька їх огорнуло щось біле і м’яке, і коли вони випливли з цього блаженного прохолодного ту­ману, то побачили перед собою двері станційного бу­диночка. Вони вскочили туди одночасно, а Марко ще й засунув засувом двері.

2

Було чутно, як калатають їхні серця, а потім у дах, стіни й двері залізничної станції вдарила буря. Зірвала кілька черепиць, гримнула чимось у рейки —й ті за- голосили-задзвеніли. Буря виникла від зіткнення двох хмар, чорної та білої, й відгомін її пройшов по всьому Королівству. Невже хмари не могли розійтись мирно, адже небо таке велике? Так подумав би кожен, тіль­ки не Марко. Хмари —не люди, і їм не властиво те, що робить людей людьми, особливо, коли це розумні хмари. Але Марко про це зараз не думав. Знову встряв у халепу, та ще й не сам. Незнайомець лежав поруч на підлозі, чекаючи, що з будинку ось-ось зірве дах. Під­валу тут не було, тож сховатися краще було ніде. Вони були заручниками стихії. За вікнами, що виглядали на колію, було темно, як увечері. Хоч би потяг прийшов. Марко ним уже їздив і жодного разу не бачив, щоб хтось сідав чи сходив на цій станції.

Чоловік раптом підняв голову і, перекрикуючи шум бурі, прохрипів:

— Це справді Королівство?

— Так! — крикнув Марко, намагаючись усміхну­тись якомога привітніше.

Незнайомець сів. Йому було десь років тридцять; худющий з поголеною наполовину головою, як у пан­ка, й вухами, як у ельфа. Проте не був ні панком, ані ельфом.

— Нарешті! — сказав він.

І тут настала тиша. Може, від слова «нарешті», а мо­же, через те, що хмари нарешті з’ясували стосунки, як це буває між політиками: почубляться вгорі, а чу­ти внизу. Та Марко серцем відчув, що вся ця катава­сія розігралася через незнайомця, котрий міг прибу­ти сюди лише з Імперії, що вкрай рідко траплялося. Він відчув щось схоже на повагу до цього дивного чо­лов’яги. Що ж, якщо вони без перешкод дістануться до столиці, то втікач може не перейматися. Імперія дав­но вимагала від Королівства видавати їй перебіжчи­ків, однак швидше сонце зійшло б на заході, аніж це трапилося. Видати людину, що прохає захисту? Таку виснажену, нещасну, загнану в глухий кут? Це ж тре­ба таке придумати!

Марко встав і роззирнувся. Три дерев’яні лави й по­жовклий розклад на стіні. Годинник, який зупинився на третій двадцять. Усе, як завжди. Незвичайним було лише те, що він був тут не сам.

Марко відчинив двері на перон, обережно визир­нув. Блищали рейки, всіяні листям з кущів, що росли на протилежному боці. Хмари зникли, але небо було сіре, наче у битві чорної та білої хмар ніхто не переміг і вони змішались одна з одною. Повернувшись, він зі­ткнувся в дверях з чоловіком.

— Я все ще не вірю. Ми в Королівстві? — спитав він утретє.

Якби він зразу опинився у столиці, то так би не ка­зав. Маркові стало аж незручно, що все довкола таке убоге, запилюжене.

— Незабаром приїде потяг,— сказав хлопець.— Він відвезе нас до столиці Королівства.

У Марка аж язик свербів від запитань, проте він не насмілився щось запитувати. Кожен має право на таємницю.

— У вас немає клаптика паперу? — в чоловіковому голосі почулося благання. — Поки ми чекатимемо по­тяга, я почав би писати роман. Ні, краще не треба! Я надто схвильований…

— Мене звати Марко.

— Дуже приємно. Я називаю себе Герман Гессе. Це не те ім’я, яким мене звали там.

— Герман означає «посланець богів», — зауважив Марко.

— Так, я посланець, — гірко посміхнувся той. — У мене на спині написано послання. Боюсь, його ніщо вже не зітре…

Марко знову нічого не спитав. Саме над’їхав потяг, що складався з п’яти вагонів. Бадьорий потяг, пома­льований у зелений колір, і забризканий дощем.

Коли вони сіли на лавку в найближчому вагоні, Марко подарував чоловікові свій записник, вирвавши з нього три перші списані сторінки. Вагон смикнувся і плавно покотився по колії. А Герман Гессе замість то- го, щоб дивитись у вікно, витяг з кишені недогризок олівця й почав писати. Бідоласі не терпілося. Так бу­ває, коли тобі довго не вдається розпочати якусь спра­ву. Власне, тепер турбуватись не було про що. Через чотири години вони будуть у столиці. Та дарма він ду­мав, що Герман поринув з головою в писання роману, бо, щойно потяг зупинився, той здригнувся і поблід. То була така невелика станція, що для їхнього ваго­на просто не виявилося місця на пероні. І тому здава­лось, що потяг хтось зупинив. На щастя, майже одразу потяг рушив знову, і до вагона увійшов великий сі­рий кіт у чорну смужечку, трохи схожий на Сиволапа. Коти подібної масті, мають схожу вдачу. Про це в Королівстві знав кожен ще зі школи, адже знання ко­тячого характеру потрібне для того, щоб жити в зла­годі з цими чудовими істотами. Прибульцям з того було трохи дивно, бо ж вони не знали про величезну роль котів у історії Королівства. Від їхнього ставлен­ня до котів і до інших тварин залежало саме перебу­вання в Королівстві. Отже, на Германа чекало перше випробування. Він спершу вирячився на кота, котрий спокійно вмостився на лаві й, підібгавши лапки під се­бе, став роздивлятись інших пасажирів, тобто Марка і Германа.

Обличчя втікача розплилося в блаженній усмішці:

— Котик!

Марко кивнув.

— Ви колись бачили котів?

— Коли я був маленьким, у нас була кицька Мат­роска. Спершу думали, що то Матрос, а потім вияви­лось —Матроска. Бабуся розповідала, що вона зали­шала кицьку мене доглядати, коли йшла на роботу. І перше слово, яке я вимовив, було «киця».

Вони трохи помовчали, милуючись котом, котрий вивчав їх, мружачись від тіней, що пробігали вагоном.

— А цей кіт, він що не має дому? — пошепки спи­тав Герман.

— Не думаю. Певно, у нього якісь справи у столиці.

—О, —зітхнув Герман, —язабув, тут усе по-іншому.

Кіт не спускав з них великих зелених очей, особливо,

з Германа, аж доки той не позіхнув. Очі заплющились, і прибулець заснув. Тоді кіт теж вирішив перепочити, бо ці делікатні істоти дуже швидко втомлюються. Скрутився клубочком, обгорнувся хвостиком і за­снув. На Марка цей сеанс гіпнозу не подіяв. Спати йо­му зовсім не хотілось, та й у вагоні було холодно від протягів.

Починалося щось вельми цікаве після стількох мі­сяців невизначеності й вагань. З Германової руки ви­пав записник. Сірий кіт миттю на це прореагував. Він підбадьорливо глянув на Марка. Той підняв записник і, кладучи на лавку біля попутника, краєм ока прочи­тав написане:

Книгоноші з королівства

(роман)

З

А в цей час (хоча годинники, можливо, показували інший час, бо все-таки це різні світи) у Серединному світі, в славному місті Львові, вийшов прогулятись дід Пилипко, тепер пан Пилип. Він мешкав уже не в підва­лі, а в симпатичній світлій однокімнатній квартирці на восьмому поверсі, на любій його серцю Майорівці. До кінцевої зупинки трамвая його вабило відчуття, котре освічені люди називають ностальгією. Тепер насіння й горішки продавали дві бабці, але цей товар був зовсім не такий якісний, як у діда Пилипка. Бабці були наче близнючки: закутані по вуха, як у мороз, так і в спеку.

Дід Пилипко не позбавляв їх заробітку, проте вони ста­вилися до нього з підозрою, навіть неприязню. Тому він ставав у них за спиною, прихилившись до кіоску: ану ж знову трамвай чхне і вікна розсиплються на друзки. Це означатиме, що прибув хтось із Королівства. Звісно, дід знав багато про Королівство і навіть завів у себе вдома черепаху Зосю, котру покинули напризволяще дітись­ка біля смітника. Він нічого не мав проти котів, але бо­явся, що порядний кіт не захоче жити на восьмому по­версі. За свої сімдесят років дід Пилипко зазнав доволі смутку і більше не хотів зазнавати. Хоча від долі, як ка­жуть, не втечеш, не сховаєшся.

Старий зустрів і провів п’ять трамваїв. Це не озна­чало, що він стояв довго. Трамваї та тролейбуси у Львові ходять не за розкладом, а табунами: в серед­ньому—один табун на годину-півтори. Мабуть, у гурті їм веселіше. Написи на них були страшнуваті: «Володар темряви», «Примара в цирку», «Убивство на Мангеттені»… Тільки один трамвай відрізнявся від ре­шти, бо рекламував не фільм, а чортзна-що: «Блохи? З ким не буває!» Чи то намагався схилити людей до дум­ки, що блохи —живі істоти і їх треба шанувати, чи то змиритися з ними раз і назавжди. Обміркувавши на­пис, дід Пилипко почимчикував до закладу, що стояв уже років сорок скраєчку парку й мав поетичну назву «Зелений гай». Правда, до цієї фанерної буди ядучо- зеленого кольору порядні люди не заходили. Заклад мав лиху славу. Там надвечір збирались довгомуди, вовкулаки й навіть опирі, от чому в парку небезпеч­но гуляти, коли геть стемніє. Тут часто бував Мортіус. Збираючи конфіденційну інформацію, тут він позна­йомився з дідом Пилипком і зав’язав з ним не лише ділові, а й приятельські стосунки. Пилипко заходив у «Зелений гай» погрітися чи освіжитись і був, безпере­чно, найшановнішим клієнтом, бо не належав до тієї потолочі, що промишляє уночі, грабуючи й попиваю­чи кров посполитих мешканців та гостей Львова.

Втім, дід не бачив Мортіуса вже рік. Він розумів, що тільки виняткові обставини змусять колишнього репортера покинути Королівство та дружину, й під­свідомо шукав такі обставини. Віднедавна щось уже бриніло в повітрі, і він відчував це, як ревматики від­чувають переміну погоди. Кожного разу, заходячи до закладу, дід Пилипко шукав очима опецькуватого ре­портера з кухлем пива в руці й диктофоном у кишені.

Ні, і сьогодні його не було. Юрмилося повно люду, ці­кавого і небезпечного. Дід Пилипко взяв пиво в буфет­ниці Гандзі, яку знав уже тридцять років, і став сумирно в куточку. Постійні клієнти знали, що дід отримав спа­док із Австралії, тож довкруги нього утворилося пошти­ве коло. Проте не таке велике, щоб він не чув балачок неподалік. Дід Пилипко прикидався глухуватим. Це бу­ло зручно, бо він не міг стати небезпечним свідком і міг не відповідати, коли чув щось образливе для себе. Його батярське минуле відійшло навіки: бійки, дуелі, биття вікон у кнайпах і співи до ранку на Левандівці.

Отаким був дід Пилипко. Всі знали про його бурх­ливу молодість, і до того, як він отримав спадок з Ав­стралії, йому ставили пиво за те, що розповідав. Але тепер йому не наважувалися виставляти, бо дід зле­тів аж на восьмий поверх, ставши власником пов­ноцінного помешкання. Проте навіть вовкулаки й довгомуди розуміли, що таке туга за чимось цілком протилежним.

За спиною у нього розмовляли про ціни на м’ясо і про депутатів, часом переходячи на футбол, іут можна було сп’яніти навіть від випарів алкоголю й тютюнового ди­му, до якого часом домішувався солодкавий запах зіл­лячка. Спершу нічого цікавого дід не почув, але потім два молодики в спортивних штанях почали розмову.

— А ми не спізнимось?

— Пішли вони…

— Слухай, Міську, я так собі думаю, що Повелитель не дозволив би цього.

Дід Пилипко присунувся на п’ять сантиметрів ближче.

— Цікаво, чим нам заплатять… Доларами?

— Кат його знає! Такі крутелики можуть і кинути. Диви, вже виходять. Гайда!

За кілька хвилин заклад спорожнів. Лишились хіба два місцеві п’янички — Стефко і Куба. Просто алкого­ліки, не довгомуди і не відьмаки.

— Дивина! —вголос мовив Пилипко.

І тут буфетниця Гандзуня вереснула:

— Ану, вимітайтеся звідси! Переоблік!

Це не стосувалося діда Пилипка, бо Гандзуня звер­талася виключно до Стефка і Куби, але він поквапно вийшов з-за столика і, проходячи повз буфетницю, до­кірливо глянув їй в очі. І хоч знав її дуже давно, тіль­ки тепер побачив, що вона—відьма. Тридцять ро­ків ця відьомська рука наливала йому пиво, страшно подумати!

— Переоблік, то переоблік,— примирливо мо­вив дід, відводячи очі й складаючи в кишені дулю. — Дякую за пиво!

— Прошу! —сухо відказала Гандзуня і заходилася виганяти п’яничок. Ті майже не чинили спротиву.

Надворі ще ясно світило сонце, на всі світи — Серединний, Королівство та Імперію. А нечиста сила затівала якусь темну справу.

Дід Пилипко почвалав у парк, що звався Погулян­кою, відколи він себе пам’ятав. Сів на лавку, від якої довгомуди ще позаторік відірвали спинку, й мовив сам до себе:

— Спокійно!

«Яке моє діло? — думав він. — До Королівства їм зась, а тут гірше, ніж є, вже бути не може. Я — старий, я вже дуже старий і не годен воювати…»

Повз нього промчала Гандзуня, тільки скинула фар­тух. Вона зиркнула на Пилипка своїми чорними ві­дьомськими очима й прошипіла:

— Йди, старий, спати!

Від того погляду в Пилипка всередині пиво пере­творилось на грудку криги, а вуха заклало. Він втис­нувся в лавку, і тепер вже злякався по-справжньому. Подумав, що відколи Мортіус утік із Серединного сві­ту разом з Тигрисиком, він осиротів і взагалі нічого тепер не вартує. Ширше розплющив очі й помітив, що світ довкола нього перемінився на гірше: навіть сміт­тя в парку побільшало. Може, він просто цього рані­ше не помічав, але Львову і йому особисто дуже бра­кувало пані Олімпії, Люцинки, Мортіуса і Тигрисика. Та коли він приплентався додому, де на нього чекала Зоська з її мудрими терплячими очима, відьомські ча­ри перестали діяти, і ,чухаючи черепасі панцир, дід Пилипко мовив:

— Чуєш, Зосько, я хочу, щоб ти знала… Нема такого зла, щоб на добре не вийшло!

4

Зненацька Герман розплющив очі й сказав, показу­ючи поперед себе:

— То інший кіт!

Марко знизав плечима. Він задрімав і не бачив, що кіт зійшов на одній зі станцій, а його місце зайняв ін­ший, також сірий у чорні смуги.

— Можливо,— відповів хлопець. — Я навіть не помітив.

— Як можна було не помітити? — обурився Герман. — У того очі були зелені, а в цього — жовті.

Таке враження, ніби коти стежать за мною. І мені це не подобається.

Тепер уже обурився кіт. Правда, не вийшов з вагона, а повернувся спиною до обох пасажирів. Вуха він при­щулив, а його хвіст почав тремтіти.

— Нічого дивного. Там, звідкіля я прибув, стежать за кожним. Але до цього неможливо звикнути…

— Я не думаю, що коти за нами стежать. їм про­сто цікаво, що то за людина, котрій вдалося неможли­ве — переплисти Межову ріку.

Герман хотів щось відповісти, але передумав. Нато­мість задивився у вікно на невеличкі будиночки, ото­чені садками. Крізь відчинене вікно влітали квіткові пахощі. Потім він розгорнув записник і заходився роз­глядати написане в ньому.

— Що ж далі? — спитав, не звертаючись ні до кого.

— Я мешкаю в столиці. Цей потяг прямує туди. Як­що хочете, зупинитесь в мене. Відпочинете, а тоді ви­рішите, що робити далі.

— А що скажуть ваші батьки?

— Мої батьки померли.

Герман здригнувся, але не сказав ні слова. Та й що тут скажеш? У нього теж не було нікого на світі. Кіт, що, здавалось, відгородився спиною від усього світу, раптом стрибнув аж до стелі за нетлею, однак промах­нувся. Він вдарився, хоча й упав на всі чотири лапи.

— Бідолаха, — співчутливо мовив Марко. — Дався тобі той метелик…

Кіт промахнувся не з власної вини. Просто тієї миті потяг смикнувся, а потім і взагалі став. Хтось зупинив його навмисне. Може, навіть інший кіт. Марко підвівся.

— Почекайте, —сказав він. — Піду гляну, що там сталося.

Марко пішов до виходу. Проминув кота. Той був ду­же стривожений, і допіру Марко опинився в тамбурі, шмигнув у нього під ногами й вистрибнув з вагона. Марко ступив на східці й висунув голову. Спочатку по­дивився вперед, тоді назад, а потім уже на землю. У призахідному сонці на дорозі, що йшла паралельно до колії, блищали викладені з камінців і шматочків бито­го скла слова:

Люди королівства в небезпеці!!!!

Одразу після того, як він прочитав напис, хмара за­тулила сонце і потяг рушив далі. Маркове серце три­вожно стиснулося. Він уже давно не був удома. Не бачив Серпня, Люцини. Не бачив Мортіуса, котрий втішався сімейним щастям у напіврозваленому зам­ку. Увесь цей час Марко думав тільки про себе. А ко­ли переймаєшся тільки власними проблемами, світ довкола змінюється на гірше. Майже непомітно, але змінюється, бо йому не вистачає тебе. Твого розуму, серця, твого відчуття небезпеки. Те саме відбувається, напевно, з письменником із Імперії, Германом Гессе. Без нього там теж стало гірше.

Повернувшись до вагона, Марко побачив, як Герман знову щось пише в записнику, абсолютно байдужий до того, що потяг спинився. Мабуть, і в Імперії потяги зупиняються ні з того ні з сього. Хлопець сів на іншу лавку, сперся ліктем на підвіконня й задумався, що ж могло трапитися, чому люди Королівства у небезпеці.

А Герман тим часом писав, не замислюючись, чи це початок роману, чи думки, яких він не міг вислови­ти цьому хлопчині, котрий, можливо, врятував йому сьогодні життя. Писати виявилось легше, ніж говори­ти, бо співрозмовники не дають сказати, перебива­ють і навіть сперечаються. Олівець літав від одного краю сторінки до іншого, не спиняючись ні на мить:

Є книжки, що можуть змінити світ. Є вони і в Ко­ролівстві, в Імперії та інших світах . Де не пишуть і не читають таких книжок, світ завмирає і починає хворі­ти. Звісно, є книжки, що завдають шкоди . Але потім хтось напише іншу —і настає рівновага.

Герман подумав, що написати далі. Може, слова, які часто вживала в розмові його бабуся: «Бува й таке». Бабуся Маргарита, котра виховувала його, коли бать­ко з матір’ю опинились у Мурі. Вони так і не вийшли звідти. І ще бабуся говорила: «Коли не можеш зовсім нічого вдіяти, уяви собі щось цілком протилежне.»

Якось він уявив, як перепливає Межову ріку й опи­няється в Королівстві. Хоча досі це нікому не вдава­лось. І ось він тут. Зі змішаним з утомою почуттям гір­коти Герман подумав, що тепер йому доведеться жити в чужому домі, серед чужих людей, і що він трохи за­старий для таких різких життєвих перемін.

5

Здавалося, темна зоря старого львівського опира фон Стронціуса навіки зайшла після того, як Пове­литель залишив Серединний світ і трапилася страш­на трагедія з Тосиком, від якої бідолашний комп’ютер так і не оговтався. Правда, воскресив Тосика умілий парубок на ймення Назар, але то вже не був колишній Тосик, ой, не той… І не тим уже був фон Стронціус, що облишив затишне лігво на березі підземної річки і втратив доступ до Вампірнету. Без крові старий охляв, зробився забудькуватим, проте в глибині його єства все ще билося слабке джерело колишньої сили. Опирі такого високого рангу ніколи не здаються остаточно. У фільмах опирів зображають неправильно, або, як кажуть освічені люди, некоректно. Кіношникам аби тільки полякати. Однак самі опирі кажуть: «Тому, хто боїться темряви, судилося довге життя». Але чи довге життя —така велика втіха, то вже справа смаку.

Після заходу сонця Стронціус прокидався, кликав за собою стілець-підступець й сідав на ґанку, якщо було тепло. У темряві він бачив так само добре, як і раніше. Тому спостерігав за довгомудиками, які цієї пори ви­ходили на лови, підбираючи спершу те, що погано ле­жить, а тоді все інше. Часом йому щастило підгледі­ти танці вовкулак і їхню розправу зі здобиччю, і тоді опир насолоджувався чудовими пахощами свіжої кро­ві. Ті ще ґречно з ним вітались, а от опирі, здається, махнули на фон Стронціуса рукою, як на руїну колиш­ньої слави. Усе це тривало десь із рік, смішний час для опирячого племені, і ось нарешті фон Стронціус від­чув, як довкола нього згущується атмосфера. Може, тому, що було літо з його неодмінними грозами, а, мо­же, сам старий опир отямився, не бажаючи просто так зійти зі сцени, змиритися з долею. Втім, доля пер­ша його провідала.

Якогось надвечір’я фон Стронціус прокинувся від того, що йому засвербіло в носі. Він чхнув і, не встиг­нувши розплющити очі, почув:

— Доброго здоров’ячка!

Фон Стронціус підхопився й сів у труні. Йому не вда­лося це зробити нечутно, бо розсохла труна заскрипі­ла, і його кістки також. А то жартівнику був би таки кінець. Ніхто не насмілювався переступати поріг опирового помешкання. Навіть на поверхні землі, в за­тишному котеджі поруч Кропив’яного цвинтаря.

— Спокійно! — мовив незнайомець, спритно ухи­ляючись від Стронцієвих зубів, і показав свої блискучі молоді опирські зуби.

— Перепрошую,— бовкнув старий, пасуючи пе­ред нахабством і силою. — У чім справа? Що ви тут робите?

— Встановлюю Вампірнет.

— Ну, і як? — іронічно всміхнувся фон Стронціус. — Виходить?

Хто-хто, а він знав, що після капітального ремонту Тосик навідріз відмовлявся підключатися до Вампірнету. І Тосик був дорожчий для нього, ніж та штука. Старий остаточно прокинувся й розлютився не на жарт:

— Хто тебе просив лізти до мого комп’ютера?!

— Ваші боси. Учора прибули. Аж із самої Імперії. Будуть наводити порядок. А щодо вас була окрема вказівка, і я не піду звідси, доки не переконаю цей до­вбаний комп’ютер інсталювати те, що я приніс. Або я розтрощу його до дідька на друзки!

— Тільки спробуй! — просичав фон Стронціус.

— Заткнись, старий! Не вознікай! Подивіться ли­шень, що ця залізяка витворяє, ніхто не повірить! Повний капець!

Молодик відступив, і фон Стронціус побачив оран­жевий напис на моніторі:

Краще смерть, ніж вампірнет!!!

— Блін! Та я завтра за сто баксів притягну сюди но­вісінький процесор. Тільки бабки наперед, старий, окей?

Фон Стронціус пошукав очима стілець-підступець, але той десь сховався.

— Не треба мені нового. Я до цього звик, — глухо мовив опир.

— Ваша справа, але я мушу підключити Вампірнет.

— А мене хтось питав?

— Повелитель не питає, а наказує. Ну, то як, компусику, будемо підключатись?

— Пішов ти! — видав Тосик.

— Ох! —скривився опир-програміст. — Погано вихований комп! І хто ж це його навчив такого? Значить так, пацани, нема часу з вами базарити. Або Вампірнет, або…

Він провів рукою по шиї. У Тосика її не було, а щодо Стронціуса, то опирі не бояться таких жестів. Однак, цей жест він не сприйняв буквально.

— А що я можу зробити? — прикинувся дурником найдосвідченіший у Львові опир. — Я нічого не маю проти Вампірнету. Тосик не хоче. Це його право. Я ж можу піти в комп’ютерний клуб, коли припече. Там, напевно, є Вампірнет, еге ж?

Програміст зітхнув і покрутив пальцем біля скроні:

— Дедушка, ти шо, не понімаєш? Хіба можна пус­кати будь-кого у Вампірнет?! І що значить, комп не хоче? Крім прав, у нього є обов’язки. Не думав я, що доведеться вдаватися до цього, хоча мене й поперед­жали, що в тебе дах поїхав…

Програміст вийняв з кишені скляночку.

— Екстракт часнику. Вмерти не вмреш, але серце­вий напад може трапитися.

Він відкрутив пляшечку і понюхав, скривившись:

— Клас! Купив на чорному ринку.

У повітрі Стронцієвого помешкання запахло часни­ком. Старий опир кинувся до дверей, але клятий про­граміст заступив йому дорогу і тицьнув пляшечку під ніс. І без того блідий, фон Стронціус аж посинів і по­чав задихатись:

— Пусти!

Ні, колись було по-іншому. Опир ніколи не виступав проти опира з такою зброєю. Як зіпсувався світ! Де той клятий стілець? Але стілець-підступець заховався за штору і тремтів від безсилої люті: на ногах програ­міст мав міцні армійські черевики. Стронціусу става­ло дедалі гірше. Він захитався і почав сповзати на під­логу. Очі його благально дивилися на комп’ютер.

Тосик мав вибрати, і коли хтось після цього скаже, що комп’ютери —це лише машини, той —останній йолоп. Тосик здобувся на писк, і на моніторі з’явився напис:

Чорт з тобою, вилупку! Давай вампірнет!

Отаке діялося того вечора в помешканні фон Стронціуса, і то лише був початок великої темної справи. Ста­рий знову став потрібний, і мусив поновити всі контак­ти зі світом опирів. У глибині душі він був навіть цьому трохи радий. А щодо Тосикових прав та почуттів… Коли йшлося про власне життя, фон Стронціус не вагався.

6

Як бачимо, в Серединному світі, Королівстві та Ім­перії щось назрівало. І це ніяк не могло оминути Гра­ничний світ. Мортіуса почали згадувати щонайменше в двох світах одночасно, тому дивно, що йому досі не гикалося. Колишній репортер «Поцейбічних і потой­бічних новин», ні про що не здогадуючись, облашто- вував джунглі для Тигрисика, випросивши у переліток саджанці терну й шипшини без колючок. А дикого ви­нограду росло попід мурами Замку вдосталь. Ні Мор- тіус, ні Тигрисик не мали жодного уявлення про те, які на вигляд справжні джунглі, але це не так важливо. Добре мати якусь цікаву справу і, навтішавшись нею досхочу, шукати собі іншу.

Увечері, коли вони сіли за стіл на подвір’ї Замку, провівши поглядом кажана, Соня замислено мовила:

— Інтуїція мені підказує, що має щось трапитись. І сон приснився…

— Розкажи! — попросив Тигрисик.

— Еге ж, давай! — підтримав його Мортіус.

— Мені приснились Ясько з Мацьком. Вони клика­ли мене за собою. Отуди!

Соня показала на глухий кут, де росло три старі акації.

Мортіус зіщулився й подумав, що це місце в темряві має доволі зловісний вигляд.

— Це особливе місце, — зітхнула Соня. — Там у мо­го батька колись викрали рукопис однієї книжки.

— «Енциклопедії Королівства»?

— Ні, то був роман чи повість про людей, які понад усе в житті любили книжки. Мій батько отримав його від когось, не знаю кого. Для зберігання. Йшлося там начебто про книгоношу…

— Дивне слово «книгоноша». Той, хто носить книж­ки. Але будь-хто може носити книжки! Ну, сонечко, розповідай далі!

— Це темна історія. Трагічна! Мало що не кривава. Хтось підстеріг мого батька на шляху до бібліотеки й відібрав рукопис. Тато встиг прочитати лише назву. Його вдарили по голові…

— А то не могли бути місцеві люди?

— Навряд. Мого тата шанували.

— А якби їм добре заплатили?

Соня розсердилась:

— То у вас, у Серединному світі, за гроші вбивають людей!

— Чому тільки в нас?

Тигрисик дуже не любив, коли в його присутнос­ті хтось сварився, і одним помахом хвоста перекинув цукерничку на землю.

— Тигрисику! — докірливо зойкнула Соня, бо то бу­ла їхня єдина цукерничка.

— Я не хотів, — буркнув тигр. — До речі, в Коро­лівстві мене ледь не втопили крутиголовці. Я думаю, що на твого батька, Соню, напали саме вони. Видно, їм кортіло першим прочитати ту книжку.

— Або віднести її до Клубу книголюбів, — сказав Мортіус. —
Цікаво, чи він ще є у Львові?

Він замріяно подивився кудись на захід, куди вже сховалося велике червоне сонце. А потім подивив­ся на Тигрисика. Звісно, той піде з ним навіть до Ан­тарктиди, втім, там безпечніше, ніж у великому міс­ті. Потім Мортіус подивився на схід, де було зовсім темно, і подумав, що давно не отримував звісток від Онися та Люцини. Він вірив у інтуїцію дружини. Коли життя стає одноманітним, тоді починають згущувати­ся хмари. Мортіус відмахнувся від обох вечірніх крає­видів, а тоді спитав по суті, як у детективі:

— Навіщо було відбирати рукопис? Не думаю, що для того, аби загорнути в нього масло.

І одразу згадав свого інформатора, діда Пилипка, нехай і йому тикнеться в Серединному світі. Якщо має щось статися, то воно зачепить усі світи. Невідомо, як це відбувається, але думки не знають кордонів.

Соня знизала плечима:

— Хіба я знаю? Може, в книжці було щось важливе.

— А тираж? Варто поцікавитися, чи в бібліотеках Королівства є щось про книгонош. Я завтра ж туди вирушу.

Мортіус схопився й забігав довкола столу, доки Тиг- рисику не набридла ця метушня і він не буцнув таточ­ка головою в груди. Мортіус упав на землю і захихо­тів, бо тигрові вуса лоскотали йому підборіддя.

— Здається, то був рукопис,— мовила Соня.— Який він зовні, знають лише Ясько й Мацько. Вони були єдиними свідками. Тому й приснилися мені сьо­годні. Не переймайся цим, золотко, то просто сон. Я боялася розпитувати про це батька. Він був дуже чес­ною людиною й ніколи не губив книжок. Тому й по­мер через те з горя. Знаєш, книжки змінюють світ, ко­ли в них вірять. Так завжди казав мій батько.

— Звісно, змінюють. Люди вірили навіть тому, що я писав у газеті. Тільки писав я там дурниці і зара­ди грошей. Досі соромно. Як ти гадаєш, сонечко, ба­гатьох людей ти вже навчила читати? А то я б випус­тив газету і помістив би в ній оголошення, чи не знає хтось про цей рукопис.

— Дорослі не хочуть учитися. їм би лише до Коро­лівства. Якби королева Олімпія видала такий указ, що до Королівства можуть приїжджати освічені люди, во­ни б швидко навчились. А так навіщо? Але вона вва­жає, що це порушення прав людини. Якби я була коро­левою, то діяла б рішучіше. І не дозволяла б, щоб мої укази не виконувались без згоди Старих!

Очі в Соні гнівно заблищали. Вона теж зірвалась і забігала довкола столу. Довелося Тигрисику її зупини­ти. Він лизнув Соні щоку й пробурмотів розчулено:

—Я вас так люблю! А де наші полуниці з вершками?

7

Була десята година вечора, коли потяг прибув до столиці. Герман куняв на лаві в цей історичний для нього момент і довго не міг пробуркатися, протираю­чи заспані очі. А, може, просто боявся вийти на перон, де його, ймовірно, затримали б як небезпечну особу. Тепер Марко зрозумів, що є незвичайним у цьому чо­ловікові. Він посміхався не так, як люди з Королівства. У нього не було посмішки всередині. Добре, що в тем­ряві, при світлі ліхтарів це не впадало в очі. Видно бу­ло, що в столиці нещодавно пройшла дуже сильна гро­за, навіть буря. Всюди блищали калюжі, а земля була всіяна зламаним гілляччям і зірваним листям.

— Ми принесли з собою негоду,— пожартував Марко, хоч обидва пасажири розуміли, що винува­тець бурі був один.

Герман подивився на темне глибоке небо, звідки ві­яло запахом невидимих хмар.

— Я б не хотів завдавати комусь клопоту, — о­вив він. — Та я справді тут нікого не знаю. Я чув, що в Королівстві не вимагають рекомендацій.

— Чого? — не зрозумів Марко.

— Ну, таких листів. Ти приходиш із ним, і тебе приймають.

— А хіба не краще просто поговорити з людиною?

На це Герман не знав, що відповісти. Правда, він міг сказати, скільки пройдисвітів і шахраїв вештається в імперії, заробляючи собі на життя коштом довірли­вих людей. Однак навіть шахраї виявлялися значно кращими за донощиків і крутиголовців, котрі полю­вали на тих, хто пише або читає книжки. Вони не па­лили книжок, не арештовували людей і не тримали за ґратами за те, що ті думали по-іншому. В Імперії є од­не щастя —не впасти в око крутиголовцям й прожи­ти тихе життя. Проте Герман не побажав би нікому та­кого щастя. Він також посоромився зізнатись цьому хлопцеві зі шляхетними манерами, що не планував утікати. Просто хотів покінчити з життям, кинувшись у води Межової ріки. Адже навіщо жити письменнику, котрому не можна писати і не можна донести написа­не до читача? Проте у воді він вирішив пливти, доки куля стражів не обірве йому життя або доки вистачить сили. Він не знав про існування невидимої стіни посе­редині Межової ріки, і тому вона пропустила його. А в небі літав сліпучо-білий птах, котрий виробляв такі трюки, як Чайка Джонатан Лівінгстон, герой книжки, яку він прочитає уже в Королівстві (маленька книжеч­ка з білою чайкою на обкладинці), і тоді згадає тінь, що супроводжувала увесь його шлях. Ця пташка від­вернула увагу стражів від утікача.

— Тут недалеко, — сказав Марко. — За два квартали.

Він вдихнув запах садів, що ховались у темряві, аби вгамувати хвилювання. Можливо, деревам було тісно поміж будинків, а, можливо, будинкам —серед дерев, бо люди не завжди думають про те, якими великими й крислатими виростають деякі дерева. У сильний вітер гілля стукало у шибки й могло їх розбити. Будинки спо­руджували з цегли, що від постійної вологи кришилась, а в кімнатах панував присмерк. Хоча дерева мали пра­во жити в місті. У Королівстві правами користувалися не лише люди й тварини, а й дерева. Тож десь років сто тому дерева почали записувати до Книги дерев, де за­значали їхню породу, вік, висоту, потреби, рекомендації щодо догляду. Якщо дерево росло в не властивому йому місці, його пересаджували. Король Деміан Милосердний написав книжку «Земля для всіх», знамениті слова з якої були викарбувані на фронтоні Публічної Бібліотеки:

«Ми повинні захищати тих, хто не може захистити себе сам».

Зокрема він вважав, що король мусить від­повідати за все особисто і давати іншим жити в спокої й достатку. На те його й обрали, щоб він служив лю­дям. Тому кожен король в цій країні мріяв пожити й собі колись простим громадянином. У молодості ко­жен житель Королівства мріє про те, що зробив би він, якби став королем, у зрілому віці дякує долі, що уник­нув цього тягаря й королівських клопотів.

Серпню не пощастило, адже він надто рано втратив батька і мав зайняти його трон. Марко не хотів йому зараз заважати. Навідувався додому лише зрідка, і дім його стояв пусткою. Однак не почував радості ні там, ні тут. Проте Маркове серце стрепенулося, щойно він побачив освітлені вікна свого будинку. Виявляється, радість так само легко віднайти, як і згубити. Освітлені вікна означали, що Серпень і Люцина чекають на ньо­го, адже сьогодні виповнився місяць, відколи вони ба­чились востаннє. Марко показав рукою:

— Ось мій дім!

Невеликий будиночок з мансардою посеред вели­кого старого саду, що давно ріс сам по собі. Тепер на нижніх гілках його висіли різнокольорові ліхтарики, які запалювались востаннє у той день, коли Маркові виповнилось шістнадцять років. Коли батько був іще живий…

— Ходімо! —вигукнув Марко. —То мої друзі.

Він відчинив хвіртку й здивовано спинився. Здалеку було видно напис, зроблений над дверима вогняним пером:

WELCOME!

Ніхто, крім Марка, не знав, де сховане його вогня­не перо, і вже ж ніхто не посмів би скористатись ним без дозволу.

— Щось не так? — стурбовано спитав Герман.

— Так чи не так, — якомога бадьоріше відказав хло­пець, — але все-таки це мій дім, і я тут господар. Зараз побачимо, хто тут розважається!

Він рішуче натиснув клямку й увійшов. Перше, що впало в око, — відсутність пилюки на кахляній підло­зі. Повітря просто пахло чистотою і свіжістю.

— Агов! —гукнув Марко. — Хто тут?

Він не боявся, бо жив у Королівстві, а не в Імперії чи Серединному світі, й тому не знав, що можна повер­нутись додому з далеких мандрів і побачити, що твій дім зайняли чужинці. Герман теж не боявся, бо нічо­го не знав про звичаї в Королівстві. Маркове запитан­ня на мить зависло в повітрі. А тоді згори, зі сходів, що вели на мансарду, долинула відповідь:

— Привіт! Привіт! Привіт! Як ся маєш, господарю?

Зі сходів скотилося невеличке створіння, незнайо­ме Маркові, але добре відоме у Серединному світі, —домовик Спрячик, у своїй звичній червоній бандані, латаних джинсах і чорній футболці, на якій було зо­бражено рослину, котру домовик ніжно називав зіл­лячком. Задоволений тим, яке враження він справив своїм виглядом, Спрячик одразу вказав місце Маркові й Герману.

— На перший раз пробачаю, що ви не витерли но­ги! Я сьогодні в доброму настрої.

— Хто це? — видушив із себе Марко.

— Домовик Спрячик, господарю! У тебе ж немає до­мовика? Чому мене не повідомили, що в нас гість? Я не приготував для нього кімнати.

Марко спершу розгубився, але далі подумав, що до­мовик —це ще не найгірше. Добре, коли про дім дбає хтось за твоєї відсутності. Хоча він чув, ніби домовики не відзначаються мирною вдачею. Хлопець підійшов ближче, а Спрячик спустився вниз на кілька сходинок. Деякий час обидва вивчали один одного.

— Це несподівано для мене, — сказав врешті хло­пець. — Але я радий. Тільки не треба було цієї ілюмі­нації. І де ти взяв вогняне перо? Я ж його сховав…

«Якщо я зараз розсерджусь, буде ще гірше, — поду­мав він. — Та й перед Германом незручно».

— Знайшов, коли переносив твої речі з мансарди вниз, — оком не моргнувши, відповів домовик.

— Навіщо?!

— Тепер це моя кімната. Господарі не живуть на мансарді.

— Господи! —вирвалось у Марка. — У своєму домі я житиму там, де хочу!

—А де мені тоді спати? В комірці під сходами? Та ме­не всі засміють! А те, як його, вогняне перо я знайшов у шухляді письмового столу. Потайній. Прикольна шту­ка! Ну, й книжок тут! А пилюки… Тихо-тихо… — зупи­нив сам себе домовик. — Я знаю, що ви в Королівстві схибнуті на книжках. Я нічого проти них не маю, але скажи, щоб не кусалися, коли я з них пил витрушую!

Марко зайшовся сміхом — аж на канапу впав.

— Цікаво, що я сказав смішного ?— образився домовик.

— Вибач, ой, вибач! Видно, що ти нетутешній! Звідки ж ти взявся?

— Е, це довга історія. Якось розкажу. Але спершу го­дилося б обговорити умови моєї праці.

— А вечеря буде?

— Вечері я не готую. На сніданок я п’ю каву з верш­ками та цукром. Із зіллячком я зав’язав.

— З чим?

— Пусте. Довго пояснювати. До речі, я можу піти на деякий компроміс, задля поваги до Королівства, але так, щоб не порушувати Статуту. Мене ж можуть по­збавити ліцензії, якщо ми не укладемо угоди.

— Добре, — зітхнув Марко. — Давай сюди угоду.

— Прошу!

Спрячик свиснув, і двері до кабінету відчинились самі.

— Ні, не ці!

Він знову свиснув — і відчинились інші двері, до батькової кімнати. І там домовик попрацював вогня­ним пером.

— Господарю, тепер це твоя кімната.

— Мене звати Марко.

— Це у вільний від роботи час. В угоді все написано.

Спрячик показав на стіну й похвалив сам себе:

— Класно!

— Що?

— Перо.

— Це магічне перо.

— Один дідько! Класно малює.

— Про що ви говорите? — здивувався Герман, і собі дивлячись на стіну.

— А, ви не бачите! Суть магічного пера полягає в тому, що написане ним бачить лише той, для кого во­но призначене. Після прочитання воно зникає. Мені здається, що в такому вигляді угода не матиме сили.

— Хе! — хмикнув Спрячик. — Я маю її на папері в трьох примірниках. Один — мені, другий — тобі, а третій — для Колегії.

— То навіщо було брати вогняне перо?

— Сподобалось! Ага, знаючи людські звички, я нічо­го не змінював у твоїй кімнаті, господарю.

—Я все одно не буду тут жити! — відрізав Марко. — І взагалі, ми втомились.

— Пункт перший, — проспівав Спрячик. — Не зава­жати один одному.

— Чудово! Може, одразу й почнемо?

— Пункт другий. Коли щось не подобається, постав себе на місце іншого.

— Справді, — згодився Марко, а Герман пробурмо­тів: «Еге ж!»

— Коли чимось невдоволений, скажи про це пря­мо, — прочитав Спрячик пункт третій.

— Згоден!

— Пункт четвертий: Хто смітить, той прибирає за собою.

— А як же інакше?

— І нарешті, п’ятий пункт: Кожен має право на влас­ну думку, власний куток і власну таємницю.

— Гаразд.

— Можеш підписувати. До речі, я склав цю угоду, уважно перечитавши закони Королівства. У Середин­ному світі вони інші, і угода була відповідною.

— Така угода мене влаштовує, — сказав Марко. — Але я звик до своєї кімнати.

— Я не буду наполягати. Переберусь у підвал. Нена­виджу щурів! — скривився Спрячик.

— Я лише висловив свою думку.

— До речі, — просвітлів домовик, — можу поділити­ся з вами печивом. І є ще шоколадка з м’ятою.

Печиво було на кухні в бляшаній коробці, а шоко­ладку Марко тримав у шухлядці свого письмового столу.

— Піду поставлю чайник, —зітхнув Марко.

Щойно він вийшов, домовик зміряв поглядом гостя:

— Куди ж мені тебе покласти спати? Хіба що в кабі­неті. Книжок, що кусаються, не боїшся?

— Не знаю, — відказав Герман. — Я чув, що в них живуть книжкові гноми.

— Я не бачив жодного гнома. Мабуть, це мурахи. Я поклав на полиці горіхове листя.

— Думаю, це допоможе,— мовив Герман, ледве стримуючи сміх. — Знаєш, мені дуже сподобалась ва­ша угода. Я переписав би її на згадку.

— Справді сподобалась? Я в цьому не сумніваюсь. Уявляю, як здивуються в Колегії. Це найелегантніша угода, яку коли-небудь складали!

— Безперечно!

— Я сам зроблю для тебе копію. На гарному папері з водяними знаками, Тут повно паперу.

— Мені соромно, але я зовсім нічого не знаю про ваш, так би мовити, рід.

— У Серединному світі нас шанують і бояться. Я ба­чу, що ти не звідсіля, і не з Королівства. Ні, цього до­сить! — замахав руками домовик. — Яке моє діло! Я прибув сюди полікувати розхитані нерви й не потре­бую, щоб мені розповідали усілякі страхіття або вили­вали свої жалі. А то мене знову потягне до зіллячка. Ти хоч знаєш, що це таке?

— Звісно. Але воно в нас коштує багато грошей.

— Еге ж, коштує багацько! У останнього господаря, між іншим, класний був чувак, я не те, що премії, зар­плати не бачив. Розумієш, він був рок-музикантом…

— Класно! — мовив Герман. — Я дуже люблю рок, але класичний: Лед Зепелін, Пінк Флойд…

— Я маю записи останнього концерту Пінк Флойд!

— Супер!

— Йди-но послухаємо! Е, чорт! Ти ж нічого не хавав…

— Може, пізніше. Я вже звик не спати вночі.

— Цікаво, чи господар любить таку музику…— за­мислився домовик.

— Мусить любити. Він же нормальний чувак. Запросив мене додому, і все таке…

— Тут усі такі… довірливі. Добре, що нема довгому- дів. У мого господаря, ще перед Хомою, служив один, Лукаш. Ото пройда! Зараз, правда, щось йому поро­били: працює автомеханіком. А там поцупиш деталь­ку —і машина не по’іде. Буває, що й поїде, але рано чи пізно клієнт дізнається, що чогось бракує. З роботи виженуть, еге ж?

— Твоя правда.

— Але я все одно не вірю, що Лукаш став святим. Уявляєш, він служив у нас вдома і цупив срібні ложеч­ки. А мої вершки господар мусив замикати у сейфі. Звичайно, Лукаш і сейф би поцупив, але треба було заодно й стіну вкрасти…

— Либонь, він пережив щось таке, після чого його відвернуло від крадіжок? —припустив Герман.

— Еге ж, пережив! Але і я пережив… Уявляєш, вер: таюся з відпустки, побував на п’яти рок-фестивалях, відпочив тілом і душею, і бачу: мій дім як корова язи­ком злизала! Нема, вже те місце й травою заросло. То я пішов до Хоми-музиканта. Не знаю, що з господарем сталося. І не хочу знати! О, вже чай готовий! Ходімо!

Та їм не вдалося спокійно випити чаю. Під вікном почувся вимогливий Сиволапів голос. Те, що це ко­роль котів, знав лише Марко, тому зірвався як обпече­ний, щоб Його величність довго не чекали. Спрячик з Германом тільки здивовано перезирнулися.

— М-да… —почухав потилицю домовик. — Діла…

Він-бо вперше бачив, щоб хтось так мчав назустріч котові. Зрештою, жоден з його господарів не мав жод­них стосунків з котами. Повелитель навіть їх боявся. Втім, Спрячик нічого не знав ні про котячий десант у Граничному світі, ні про бурхливі події в Королівстві, що призвели до відновлення законності. І не бажав зна­ти. «Хто багато знає, той багато журиться», — вважа­ють домовики. А так Спрячику стало трішечки цікаво. Зате Герман занепокоївся. Він уже встиг довідатися, що в Королівстві коти не такі прості, як видається спершу.

Тим часом надворі між Марком та Його королів­ською величністю Сиволапом відбулася конфіденцій­на розмова, після якої хлопець вернувся з трохи роз­вихреним волоссям і блідий.

— Мені шкода, — мовив він, — але я мушу йти. Не знаю, коли повернусь, тож не чекайте мене і йдіть спати.

Герман кивнув. Люди з Імперії теж не бажають бага­то знати. їхня приповідка звучить так: «Хто багато знає, той мало живе». У Серединному світі кажуть щось по­дібне. Наприклад, дід Пилипко, коли треба стримати чиюсь надмірну цікавість, говорить: «Цікавій Варварі носа відірвали». Однак домовик не втримався від ре­пліки, що прозвучала трохи ображено:

— Окей. Допивай чай, господарю, та не забудь узя­ти парасольку.

— Дякую, але дощ закінчився.

Марко належав до тих хлопців, що беруть з собою парасольку лише тоді, коли ллє як з відра. І правильно роблять, адже смішно ходити з парасолькою, коли на небі сонце. Або зірки.

Омите дощем небо сяяло зірками, а на деревах сві­тились крихітні ліхтарики. — «Наче світляки в Коро­лівському лісі», — подумав Сиволап, єдиний з котячо­го роду, хто удостоївся розмови з королем переліток. От з ким би поговорити зараз… І кіт почалапав най- коротшою дорогою до палацу, а Марко — своєю, теж найкоротшою, крізь дірку в мурі, що була спільною таємницею його та друзів.

Спрячик так натомився за день, що, показавши Гер- манові місце, де той має спати, поволікся до себе на мансарду. Сумління його було чисте, бо, засинаючи, він почув, як Герман торохкотить горнятками, мию­чи їх під краном.

«А решта — все дурниці», — пробурмотів Спрячик і заснув.

Герман увійшов до кімнати, постелив собі на ста­ренькій канапі. Тоді сів за стіл, послинив недогризок олівця і провів очима по полицях з книжками, що за­кривали всі чотири стіни, згори донизу.

— Шикарнюча бібліотека, — сказав він, — шикарнюча! Але я прибув сюди не для цього…

Він пішов на кухню, щоб не спокушати себе, сів за кухонний стіл і почав швидко писати в подарованому записнику:

Розділ перший

«Одного теплого весняного, майже літнього, вечо­ра, шістнадцятирічний хлопець на ймення Орест по­вертався додому з роботи…»

Назва роману в нього вже була:

КНИГОНОШІ З КОРОЛІВСТВА

8

…через занедбаний парк. Подейкували, ніби невдо­взі його вирубають, щоб прокласти ще одну залізнич­ну колію. Бува й таке. Це нікого б не здивувало. Парк, мабуть, щось відчував, бо чимало птахів тієї весни не повернулося до власних гнізд.

Орест присів на дерев’яну лавку з однією дошкою і без спинки. В нього боліли ноги від восьмигодинного стояння за конвеєром, де він закручував гайки у бозна – чому. Боліли тому, що він недавно почав працювати на заводі і м’язи на ногах ще не ствердли, як у старих ро­бітників. Йому хотілося знати, навіщо він прикручує цю гайку, проте в кінці конвеєра була стіна, за яку ні­хто не смів зазирати. Там деталь з його гайкою при­пасовувалась до інших деталей —і виходила якась річ.

Хлопець пішов працювати, щойно закінчив шко­лу, а через кілька місяців померла бабуся і він став зо­всім сиротою. Зараз він нікуди не поспішав і просто сів подихати вечірньою прохолодою. Увечері тут було небезпечно, але поки що справжній вечір ще не настав. Сонце ще не сіло, освітлюючи дерева в парку густим золотавим сяйвом, від якого він не міг відвести очей. Час було додому, однак для цього він мав перейти кіль­ка залізничних колій, по яких весь час, грюкаючи на все місто, наповнюючи його запахом смоли, нафти і старо­го запиленого дерева, проходили товарні поїзди —сі­рі, брунатні, часом чорні. На тому боці, вздовж розби­тої вантажівками дороги, тягнувся пустир, де ввечері було теж небезпечно. В кущах на пустирі жили якісь страшні істоти, що нібито нападали на поодиноких перехожих. Далі він минав склади без вікон із завжди замкненими металевими дверима. Аж потім почина­лися п’ятиповерхівки, в одній із яких на третьому по­версі мешкав Орест, тепер сам-самісінький. Якби він не пішов працювати, у нього б відібрали цю квартиру і він помер би з голоду. Усі в Імперії знали основний Закон: «Хто не працює, той —ніхто.» Цілий світ зда­вався йому Імперією: безкінечними залізничними ко­ліями, однаковими закопченими будинками, завода­ми і фабриками, що випускали якісь речі, справжнього призначення яких ніхто не знав.

Однак бабуся йому розповідала, що за Рікою, дуже далеко звідси, є інші землі, в яких живуть не закля­ті вороги Імперії, а щасливі люди. Та й без неї Орест дещо знав про Королівство. Він пізнавав його через яскраві сни: білосніжні замки з вигадливими даха­ми, помаранчеві гаї, вимощені кольоровою бруків­кою шляхи, вздовж яких ростуть яблуні й черешні. От тільки людей Королівства він не бачив, бо не міг ‘ собі уявити щасливих людей. А для нього це було ду­же важливо: знати, які на вигляд щасливі люди. Бо в Імперії ночами приходили люди в чорному і назав­жди забирали інших невідомо куди. Решта людей в Імперії були сірі, невиразні, смутні. Проте бабуся ка­зала: «Немає дня без ночі, а вечора —без світанку». Вона казала це, коли в хаті не було що їсти або взимку вимикали електрику й вода замерзала у трубах. Тоді Орест з бабусею замотувались у ковдри й годинами собі гомоніли. «Коли ти виростеш, я розповім тобі ще більше», —казала бабуся. Але ось він і виріс, одна­че так і не дізнався ні про батька й матір (що з ними сталось), ні про світлих людей з Королівства, від чиєї усмішки тане сніг.

Тепер у нього залишалася надія, що він про це ді­знається сам, хай через багато років, але дізнається. «Тут стіни мають вуха, —пояснювала бабуся. —Та коли ти станеш великий, ми підемо до парку й сядемо на лавці під одним з тих чудових дерев, чий цвіт пахне медом, або ще краще —на галявині. І тоді я розповім тобі про твій спадок.» «А що таке спадок?» —питав онук. «О, це щось дуже дороге, що важливе для тебе і твоєї родини. Я розповім, де його шукати».

Бабуся померла взимку, застудившись у холодній хаті, й жодні ліки їй не допомогли. Через півроку на­стала обіцяна нею пора, і хоч була коротша дорога до­дому, хлопець намагався повертатися через парк. Він нагадував йому про те краще, що було в нього в жит­ті, та й хлопець любив бути сам просто неба. Орест не був таким, як інші. Він не був ні чорним, ні сірим, і на­віть, якби прожив до старості, не забув би про людей, від чиєї усмішки тане сніг. Хоча розумів, що сподіва­тися особливо нема на що.

Отож хлопець сидів на лавці. А коли після відходу товарного потяга на кілька хвилин настала тиша, він, затамувавши подих, разом з деревами спостерігав, як заходить сонце. Тому й не помітив, як на сусідню лав­ку присів чоловік, схожий одягом на робітника, хо­ча насправді більше нічим його не нагадував, бо після роботи робітники йдуть одразу додому, а не сидять у парку. Дома п’ють пиво, дивляться телевізор і ніколи не дивляться на захід сонця. Чоловік сидів і терпля­че чекав, доки Орест зверне на нього увагу. Це мало статися незабаром, бо сонце майже зайшло. Останні його промені згасли над Імперією. Та річ у тому, що відблиск сонця ще довго залишається в небі. В пові­трі, на листі, обличчях дерев. Коли Орест відвернув свій погляд, то дерева затремтіли, земля задрижала. То знову наближався, пахнучи іржею й пилом, чер­говий товарний потяг, в якому було, може, п’ятдесят, може, сто вагонів. Проте хлопець не міг не зауважи­ти відблиск сонця на обличчі незнайомця —його по­смішку. Він дивився на нього, доки не прогуркотів по­тяг, здавалося, цілу вічність, а потім чоловік сказав:

— Якщо хочете щось почитати, то я залишу для вас книжку. Коли прочитаєте, покладіть її через тиж­день на те саме місце, нехай інші також прочитають. Добре?

Орест механічно кивнув. Ноги, здавалося, вросли в землю, а серце завмерло. Він не уявляв, що таке мо­же бути на світі. Він здивувався більше, ніж злякався. А чоловік підняв на голові сірого картуза, вклонився і тихо додав:

— Привіт з Королівства.

І пішов собі помаленьку. Під курткою в нього була ще одна книжка, або й дві. Орест роззирнувся: нікого. Замість того, щоб сховати книжку за пазухою, він схи­лився над нею. Книжка була дуже гарна, зі срібними літерами на темно-зеленому тлі, зі стрічкою-заклад- кою. Вона гарно пахла й на цупких білих аркушах чіт­ко вирізнялись літери, стрімкі наче птахи. «Мандрівка на Схід» —так називалася книжка, і написав її Герман Гессе. Звісно, Орест мав у школі підручники. Правда, після навчального року мусив кожного разу їх відда­вати, щоб інші учні могли ними користуватись. Але хіба їх можна було порівняти з цією ошатною книж­кою! Повиривані, поплямовані аркуші, пообписувані сторінки… В Імперії економили на всьому й підруч­ники друкували на тонкому бруднуватому папері, де літери розпливались. Натомість, видобувати вугіл­ля, нафту, залізну руду вважалось конче потрібного справою.

Орест погладив книжку й обережно поклав за па­зуху. Час було йти додому. Проте того вечора він так туди і не потрапив. Раптом завили сирени тривоги. Це Його Імператорська Величність натиснув червону кнопку. Отже, слід було негайно бігти до підземного сховища й сидіти там доти, доки Імператор не натис­не кнопку ще раз. У підземних сховищах було непога­но: широкі дерев’яні лави, на яких можна було навіть спати, бо часом Його Величність забував натиснути кнопку ще раз. Ніхто не знав, що діється на поверх­ні, доки вони перебувають у сховищі. Мабуть, якісь страшні речі. Сховище №15, до якого біг Орест, було неподалік його будинку. Коли замовкне сирена, він не зможе туди потрапити. Сталося так, що дорогу хлоп­цеві відрізав товарний потяг, дуже довгий, і він мусив чекати. Якщо не встигне, то двері сховища зачинять­ся. Це ще був один привід не вештатися після роботи, адже кожен підданий Імперії мав право увійти лише до свого сховища. Так чужа мураха не може потрапи­ти до мурашника або чужа бджола до іншого вулика.

Швидко темніло, і з-під вагонних коліс летіли іскри. Хлопець зачаровано дивився на них, намагаючись пе­ребороти відчай. Коли він нарешті перетинав колію, у вухах ще дзвеніла сирена, але на тому боці вона стихла. Орест вперше в житті опинився віч-на-віч з невідомою загрозою. Тепер слід було шукати нору, яму, діру, дуп­ло, тільки б не залишатися на поверхні. Настала тиша, від якої холонуло серце й віднімало ноги. Орест згадав про книжку, і це додало йому сили, адже тепер він був уже не самотній. Він навіщось вернувся назад, підняв­ся по насипу до парку й почув, як попискують птахи в кронах дерев, а листя лагідно їм щось шепоче. Від цьо­го гомону Оресту стало трохи легше.

У парку не світився жоден ліхтар. Від деяких зали­шились самі стовпи, а в інших було розбите скло. Ні, не тут. Хлопець ступив у густу тінь. З того боку, де був його будинок, почулися постріли. Довжелезний потяг, можливо, врятував йому життя, адже за десять хвилин він не встиг би добігти до сховища. Краще ли­шатися тут і залізти на дерево. Правда, раніше Орест ніколи не лазив по деревах. Якось не було нагоди. Добре, що той чоловік, котрий дав йому книжку, пі­шов не в той бік. До сховища №36 було зовсім близько.

Раптом Орест почув шум мотоциклів, що наближа­лись до парку. Пальці намацали заглибину в корі де­рева, а звідти можна було дотягнутися до першої гіл­ки. Дерево було занадто товсте, щоб охопити його руками, проте, чіпляючись за складки кори, він таки виліз. Липа, здогадався він, і вдихнув запах молодого листя. Хлопець піднявся вище сів на гілку верхи. На алеї з’явилось кілька мотоциклів. Ліхтарики нишпо­рили по траві. Орест підтягнувся і заповз у найбільшу тінь. Тільки б якась пташина не наробила галасу, ко­ли він потривожить її гніздо. Мотоциклісти погасили фари й ліхтарики біля його дерева.

— Кажеш, їх було двоє?

— Еге ж, може, їх уже пристрелили.

— Як так далі піде, вони пролізуть і в наші схови­ща! — і котрийсь брутально вилаявся. — Треба ще тут перевірити.

— Досить з нас! Ти що, думаєш, вони на дерева сховались?

— Звісно, ні. Якого дідька їм туди лізти? Щоб упасти? Десь у ямі чи в дірі сидять. На північному схилі є такі.

Знову спалахнули фари, й мотоцикли покотились туди, куди, здається, пішов незнайомець. Хлопець проковтнув клубок, що підкотився до горла. Коли так, то він нізащо не злізе з цього дерева. Він зручні­ше вмостився й обперся спиною об стовбур. Страх не відпускав, міцно стискав серце. Листя тихо шелесті­ло й між ним мерехтіли зірки. Шкода, що не можна читати при такому світлі. Він витяг книжку, яка вже встигла змінити його життя, щоб знову зазнати непо­вторне відчуття доторку до чудового, ледь шорстку­ватого білого паперу. І раптом перед очима зблиснуло світло, ніби до книжки злетілись маленькі світлячки. Але то не були світлячки, які мешкають в старих садах із завжди вологою землею —і в Королівстві, і в Се­рединному світі, і в Імперії. А книжкові гноми з кри­хітними ліхтариками вишикувались на чистому полі, через що стало видно, як при настільній лампі. Надто дивно, щоб скидалося на правду, і Орест спершу поду­мав, ніби він спить. І почав читати перше оповідання з книжки, що називалась «Мандрівка на Схід».

«Оповідають, ніби китайський поет Хань Фук за­молоду був одержимий дивовижною спрагою пізна­ти все й досягнути вершин майстерності в усьому, що бодай яким-небудь чином пов’язане з поезією. У той час він ще жив у себе на батьківщині, на березі Жовтої ріки, і був заручений з дівчиною із гарної родини…»

Чи знаєш ти, ласкавий читачу, яка то радість —опи­сувати світ звуками, барвами і словами, як солодко завмирає серце, і цілий світ спостерігає за тобою: ану ж ти подаруєш йому щось гарне. Так дитина дивиться, коли дорослий виймає з торбини подарунок для неї. Може, він не дуже дорогий, зате це дарунок від серця.

У королівській родині вже триста років існував зви­чай запрошувати на вечерю кожної третьої п’ятниці місяця когось із громадян. У кабінеті короля була тов­стелезна книга з іменами й адресами, і той з родини, чия надходила черга, розгортав її навмання, із заплю­щеними очима тицяючи пальцем в яке-небудь прізви­ще. Оскільки книга була незвичайна, то нею опікува­лися книжкові гноми, тому й вибір завжди йшов на користь як гостеві, так і Королівству. Таким чином, кожен мешканець Королівства, навіть дитина, мав шанс потрапити на цю особливу гостину. Він прибу­вав сам або його привозила зелена карета з гербом. Його приймали як шанованого гостя, але без урочис­тостей: щиро і скромно.

У вівторок Люцина зателефонувала пану Меркурієві Бібльосу, однак на дзвінок ніхто не відповів. Ні через три години, ні ввечері. Вона зателефонувала ще вран­ці, коли всі люди мали би бути вдома. Те саме. Врешті дівчина звернулася до поштивого церемоніймейсте­ра, котрий завжди, коли її бачив, посміхався. А цей чоловік не посміхався ні до кого.

— Мені це не подобається, — просто з мосту заяви­ла принцеса. — Може, щось сталося, і цей пан Бібльос лежить непритомний. Може, він впав зі стільця, коли вішав фіранку?

— З чого ви це взяли, Ваша високосте? Чому б йому падати, вішаючи фіранку?

— Бо він живе сам -самісінький.

— Завжди треба сподіватися на краще, Ваша висо­косте. Я пошлю кур’єра із запрошенням.

— А, може, я сама до нього поїду?

Церемоніймейстер посміхнувся і зітхнув:

— Це проти правил.

Що правда, то правда. Людина навчилась шанува­ти правила. Та й не дуже їй хотілося бачити цього па­на Меркурія, котрому було вже сорок років, а з людьми такого віку нема про що говорити. У Серединному сві­ті вона б нізащо не пішла в гості до незнайомих людей.

— Ви згодні зі мною? — зазирнув їй в очі церемонімейстер.

— Добре, а звідки ми будемо знати, чи прийде він у п’ятницю?

— Кур’єр почекає на відповідь.

— Ну, звісно! Чекайте, а хто писатиме листа?

— Я попрошу секретаря, хай він напише. Чи ви хо­чете писати самі? Це не зовсім правильно, але якщо ви так переймаєтесь долею цього чоловіка…

— Ні, хай пише секретар!

Проте недаремно Люцина щось відчувала. Кур’єр по­вернувся з невтішною звісткою. Пана Бібльоса не було вдома вже місяць. Він щез із великим наплічником, ма­ючи на голові зелену панамку, а в руках палицю. Так сказали сусіди, котрі його бачили востаннє. Для Лю­дини ці деталі багато важили. Наплічники носять лю­ди, котрі подорожують по горах, а панамка—що це свій, бо у Львові тільки гопи носять на голові бейсбол­ки. Ох, як хотілось Люцині піти світ за очі в полинялій футболці й обрізаних по коліна джинсах! Звісно, якщо не потрапляти на очі церемоніймейстеру. Але в будь- якому випадку за нею ходило б назирці двоє охоронців. Мама боялася, щоб її любу донечку не викрали крути­головці. І це було правильно, пояснив Серпень, бо її ви­крадення дорого б коштувало Королівству.

— А скільки? Мільйон доларів? — поцікавилась Люцина.

— Які ще долари? А, ваші гроші… Ні, сестрич­ко, крутиголовці забрали б у нас незмірно ціннішу річ — свободу.

— Як це?

— Доля кожної людини для нас важливіша, ніж держава та закони. Але шкода було б їх втрачати че­рез легковажність якоїсь молодої особи, еге ж ?

Люцина не могла ще як слід зрозуміти братові сло­ва, бо ж небагато прожила в Королівстві. У неї не було звички сперечатись, коли треба і коли не треба. Бабуся казала, що суперечка забирає в людини час, який можна використати на мовчанку. Бо ж вона встигла прочитати книжки Королівства. Проте якийсь грець­кий філософ казав, ніби в суперечці народжується іс­тина. То кому ліпше вірити: Аристотелю, Платону чи рідній бабусі? То була серйозна проблема.

— Ну, і що нам тепер робити? — спитала Люцина в старенького церемоніймейстера. Вона боялася, що знову доведеться зазирати в адресну книгу. Серце чуло, що то справа рук книжкових гномів, а отже, безнадійна.

— Нічого, — відповів церемоніймейстер. — Можете запросити когось зі своїх друзів.

— Бачите, — знітилась Люцина, — моїм друзям це ні до чого. Та вечеря — така нудота…

Церемоніймейстер скорчив потішну міну, але в го­лосі його вчувалася образа:

— Принцеса завжди говорить те, що думає.

— Моя мама теж говорить, що думає.

— Ну, тепер, як би вам сказати, вона мусить бу­ти трохи дипломатичною. Влада — це важка ноша. Знаєте, чому ми запрошуємо громадян на цю вечерю?

— Чого?

— Щоб люди бачили, чи дружно живе королівська родина, чи люблять вони одне одного. Адже від цього залежить доля Королівства.

— Доля, доля! Я весь час чую ці слова. Хіба важко прикинутися щасливою родиною? У нас у Львові ба­гато хто так робить. Вони кажуть, що не слід виноси­ти сміття з хати.

— А у нас кажуть: «Часом люди не знають, які вони щасливі, доки не зустрінуться з нещастям».

«Найголовнішого очима не побачиш, —подумала Люцина. —Як кажуть у Серединному світі.»

У четвер зранку з’явився посол з Імперії, і мама за­чинилася з ним в кабінеті. Це нічого доброго не ві­щувало. Щойно Імперія звертала свій погляд на Ко­ролівство, то все летіло шкереберть. Цікаво, чи прості громадяни це помічають? Бо ж Люцина краще від них знала, що за вдача у її мами. Ніби лагідна, спо­кійна, але варто її зачепити за живе, тоді тримайся. Ворона на хату не сяде. І кінець дипломатії. Посол че­рез дві години поїхав, і до кабінету потяглись вервеч­кою міністри.

«Яке мені до цього діло? —думала Люцина, кри­шачи хліб голубам на балконі своєї персональної ве­жі. —Щоб не сталось, я не покину мами й брата. Ми можемо повернутися назад до Львова, піти в поля і лі­си, якщо комусь не догодили. Жодних проблем!»

Їй тепер здавалося, що бути королевою чи коро­лем — це ніби робота, з якої можуть звільнити за влас­ним бажанням чи попросити піти. Бо в такому віці обов’язок і доля — лише гарні слова. Та насправді їх­ній зміст пізнається дорогою ціною.

10

Дедалі рідше Люцина, Серпень і Марко збирали­ся в альтанці Королівського саду. Вони дорослішали: Серпень, осягаючи нелегку науку керування Королів­ством, Марко — у мандрах, а наймолодша, Люцина, — в невизначеності й самотності. Бо принцеса — це не фах і не покликання, а якийсь інший варіант життя. Чого хотіла Люцина насправді, вона сама не знала.

Можливо, захищати когось, а натомість її саму всі за­хищали. Йшлося не про вибір професії, не про навчан­ня, не про творчість. Просто кожна людина повинна знайти якесь місце в житті, де б їй було затишно й доб­ре, де б її не мучило сумління, що вона марнує влас­не життя. Люцину дратувала поблажливість оточення. Вона хотіла, щоб її розуміли. Але на це ніхто не мав ча­су. І через те так само й вона не мала змоги зрозуміти когось. Вона почувалася пташкою в клітці.

Коли перестав дощ і стих вітер, хмари очистили не­бо, й Люцина змогла побачити, як за Королівським лісом, посадженим ельфами-перелітками, заходить сонце. Ліс накрила темрява, й принцеса сховалась у своїй кімнаті. Але й там її не покидав неспокій. Вона не могла піти до мами, бо та працювала, не було в неї й друзів поза школою, бо додому її відвозили в каре­ті, щоб ніхто не викрав. А тепер були ще й канікули. Лише зрідка, з великими труднощами, їй вдавалося відвідати дядька Онися. Старий розважав її розповідя­ми про Королівство, і вони разом ділились спогадами про ті часи, коли країну мало не захопили,крутиголов­ці. Узурпація влади, інтервенція, криза в державі —ні, цих термінів Онисько не вживав. Вони були на остан­ніх сторінках історії Королівства, тільки таких як Люцина, книжкові гноми туди не допускали. Як і до «Енциклопедії Королівства», де були факти з майбут­нього. Звісно, цікаво знати, що на них чекає років че­рез десять, але дівчинка чула, ніби це можна дізнатися лише в особливих випадках, коли йдеться про люд­ський порятунок. У Серединному світі немає таких книг, це правда. Бо немає там книжкових гномів, ко­трі вважають, що майбутнє й минуле присутні в кож­ній хвилині, яку ми переживаємо. Найпростіше по­яснив це Онисьо: «Розумієш, Люцинко, коли ти щось пригадуєш, ти впускаєш минуле, а коли про щось мрі­єш, то майбутнє приходить до тебе».

Ті страшні, небезпечні часи, коли вони тікали від крутиголовців на викраденій машині, здавались тепер Людині, Соні, Мортіусу й Феліксу найщасливішими в їхньому житті. Чому це так? І на це Онисьо знайшов відповідь: «У вас була мета — врятувати Королівство, й байдуже, чи ви це робили вірно, чи невміло. Мати мету — це щастя».

Фелікс дрімав у м’якому кріслі. Знову нанесе бліх і шерсті. Та сердитися за такі дрібниці було б неспра­ведливо: від кота віяло таким затишком, що Люцина аж позіхнула. Нагорі стукнуло вікно, наче його хтось відчинив, а потім зачинив. Фелікс одразу прокинувся:

— До королеви прибув гінець із Серединного світу.

— О, від діда Пилипка! Цікаво, що він написав?

— Мені теж цікаво, — сказав кіт. — Але нашу ціка­вість вдасться задовольнити, коли нас покличуть ве­черяти. Уже давно пора.

— Слухай, Феліксе, ти не хочеш побувати у Львові?

— Я там був минулого тижня.

— І що нового?

— Ще дві книгарні закрили. Я вже доповідав про це королеві.

— Прикро, — зітхнула Люцина. — А тобі не здаєть­ся, що моя мама повинна це припинити?

— Гм, — замислився Фелікс. — Ось, приміром, я за­раз вистрибую на цей столик, а, позаяк я голодний, то це впливає на координацію моїх рухів і я ненароком перекидаю вазу з квітами. Вона падає на годинник, і той закочується під ліжко. Ти намагаєшся його діста­ти й набиваєш собі ґулю і не можеш з’явитись у тако­му вигляді на вечерю завтра. І в Королівстві почина­ють думати, що…

— Досить! — вигукнула Люцина. — Я вірю, що ти унікальний кіт і хочеш попередити мене про наслідки будь-якого втручання. Тільки, якщо можна, не гостри пазурі на моїх книжках і не ходи по клавіатурі.

— До речі, — зауважив кіт, зістрибнувши зі столи­ка, — я щось не можу розібратися з твоїм інтернетом.

— Бо в мене його немає. Сходи в інтернет-кав’ярню.

— Ага, щоб мене мали за ідіота! Ніхто з котів не хо­дить в інтернет-кав’ярню, то чому ти мене туди поси­лаєш? То дадуть нам їсти чи ні?

Звісно, Фелікса нагодували б на кухні, але він вва­жав, що це має робити Люцина.

— Ходімо, — зітхнула вона.

Вже була дев’ята година, однак ніхто не поцікавив­ся, чи дитина повечеряла.

При палацовій кухні була кімната з буфетом і холо­дильником, де можна було знайти все, що душа заба­жає. Не те, що колись в них удома, перед маминою зарплатою. Люцина саме почала пити чай, коли две­рі відчинились і туди зазирнув Серпень. Кіт одразу шмигнув повз нього.

— Приходь на наше місце, — тихо сказав брат. — І швидко! Ми чекаємо на тебе.

…Королева Олімпія насипала горлиці зерна зі скля­ної банки, а сама сіла в широке крісло, підібгавши під себе ноги, ніби сховалась. Зараз вона була просто втомленою жінкою, матір’ю двох майже дорослих ді­тей, а не поважною особою, котра керує великою дер­жавою. їй треба було подумати. На це вона має час аж до ранку, але навряд чи витримає, щоб не заснути. День був дуже важкий і тривожний. І кожен наступ­ний здавався щодалі важчим і тривожнішим. Зараз у неї не було навіть сили покликати дітей. «Трохи відпо­чину, і тоді…» — вирішила Олімпія. І незчулась, як заснула, змирившись зі словами, що їх нашіптувала са­ма Доля: «Люди з Королівства у небезпеці!»

11

В Люциній кімнаті було темно. Майже всі ліхтарі в саду погасли, з дерев скрапувала дощова роса —не­сміливе нагадування про надвечірню грозу. В альтан­ці теж не світилось, і ті, хто зібрався там, були неви­димі для людського ока: Марко, Серпень, Сиволап і Фелікс. Вони давно вже не збирались разом, та ще й так пізно.

— Не треба, щоб хтось знав, що ми тут, —попере­див Серпень. —Тому говоріть тихо. Те, що я вам ска­жу, —таємниця, яку довгий час приховували не лише від громадян Королівства, а й від нашої родини. Якби не нинішній приїзд посла крутиголовців, ми б досі ні­чого не знали.

— І звісно, ти мовчав аж до вечора! —обурилась Люцина. —У вас із мамою завжди якісь секрети, і во­на, певно, не хоче, щоб я про це дізналась, правда? На­віщо травмувати бідну дівчинку!

—Тепер цього не буде. Ситуація така: із Королівства зникають люди. Вони ніби розчиняються в повітрі. Так триває вже півроку. Вони зникали й раніше, але не так багато.

— Меркурій Бібльос теж зник.

— Який ще Меркурій?

— Той пан, що мав бути завтра у нас на вечері.

— Ага. За останніх півроку зникло приблизно пів­тори тисячі людей, і ніхто з них не повернувся. Ніхто не забороняє нашим громадянам подорожувати по ін­ших світах, але не кожен зважиться перетнути неви­димі кордони й мандрувати по небезпечних місцях задля розваги. Це роблять, коли мають якусь вельми поважну справу. В Імперії люди Королівства —вкрай небажані гості. І от сьогодні посол крутиголовців за­явив: якщо люди Королівства негайно не покинуть Імперію, нам оголосять війну.

— Моє військо готове боронити Королівство,—сказав Сиволап. — Але навіщо нам війна? Правда?’

— Так, Сиволапе, бо ми її програємо. У нас немає ні зброї, ні танків, ні гармат, бо це суперечить на­шим принципам. І ми не можемо вбивати людей. Крутиголовці звинувачують нас, ніби ми послали до Імперії людей, щоб розвалити її зсередини. Вони ма­ють право захищати свою країну.

— Еге ж, захищати! — втрутився Фелікс, котрий був тут наймолодший. — А коли вони отруїли коро­ля, хотіли заграбастати наше Королівство, то чому ми їм не оголосили війну? Можна подумати, що люди Королівства хочуть зробити те саме!

Люцина з повагою глянула на свого Фелікса. Він на­че повторив її думки. Виявляється, вони схожі. Зре­штою, це ж вона виростила його з приблудного ко­шеняти. От зараз Сиволап дасть йому прочухана! Але котячий король до цього поставився спокійно. Він сказав:

— Мій син запитав саме слушно. Що роблять люди Королівства в Імперії?

— Я знаю, чщо вони роблять, — чітко мовив Мар­ко. — Я знав це ще перед тим, як іти сюди. Ти можеш, Людино, зробити одну послугу?

— Яку?

— Запроси на завтрашню вечерю Германа Гессе. Він зараз у мене вдома. Це втікач з Імперії. Я хочу, щоб Її величність почула, що роблять люди Королівства в Імперії.

— Так довго чекати! — вигукнув Серпень.

— Це дуже важливий свідок. Йому може загрожува­ти небезпека, якщо я приведу його просто до палацу. А так це буде приватна зустріч, на якій будемо всі ми.

— А Марко буде? Я хотіла його запросити.

— Марко вважається членом нашої родини. Він просто не любить ходити на ці офіційні вечері. Але за­втра буде.

— Чудово! —вигукнув Марко. — Отже, ти завтра, Люцино, скажеш церемоніймейстеру, що вирішила запросити пана Германа Гессе, мого приятеля. Так?

— Угу, — кивнула дівчина. — А що ми ще можемо зробити для людей з Королівства? Піти їх шукати? Супер!

— Чудова ідея! — іронічно посміхнувся Серпень. — Цілком у дусі Серединного світу.

Люцина образилась:

— А що ти маєш проти Серединного світу? Я прожи­ла там усе життя і, як бачиш, нічого зі мною не трапи­лось. І ми з мамою й далі там би жили, якби не трапи­лось нещастя з татом і тобою.

— Із деяких вірогідних джерел мені стало відомо, що і в Серединному світі є люди з Королівства. Їм теж загрожує небезпека.

— Думаєш, мама нас відпустить? — спитав Сер­пень. — Ти вже не просто Люцина, а принцеса Люцина. Якщо ми зникнемо, це завдасть шкоди Королівству й створить додаткові проблеми. Імперії це буде вигідно. Ти ж, Марку, це розумієш, правда?

— Мені здається, що ти забув попросити вибачення в сестри, —похмуро відказав той.

— А це за що?

— За Серединний світ. Люцина там народилась і ви­росла. Там був її рідний дім. До речі, Серединний світ дуже гарний, хоч і страшенно занедбаний.

—Я не серджуся! —махнула рукою Люцина. —Сер­пень же його не бачив. Краще про справу. Хто він, цей Герман Гессе? Дуже старий?

— Та ні, років під тридцять.

— А що він робить у тебе?

— Думаю, пише роман. Задля цього він переплив Межову ріку.

— Роман? То він ще й письменник? Клас! А про що цей роман?

— Звідки я знаю? — злукавив Марко, бо вважав, що тільки Герман має право говорити про свій роман. — Отже, домовились? Я йду додому спати.

— А що ти пропонуєш? — спитав Серпень. — Що ти про це думаєш?

Ми вже не діти, щоб накликати біду на свою голову. Все залежатиме від обставин. Наразі, від Серединного світу не надходило ніяких заяв.

У Сиволапа зблиснули зелені очі:

— Війна буває непомітною. І чим вона непомітні­ша, тим страшніша. Сину мій, сьогодні вночі ти виру­шиш до Серединного світу. Я дам тобі охорону.

— Слухаю, Ваша величносте! — відрапортував Фе- лікс і вже було напружився, щоб стрибнути надвір, але Сиволап його зупинив:

— Воїнів візьми собі розважливих і сірої масті. Втру­чайтесь при крайній потребі. Більше слухайте, спо­стерігайте. Щойно місяць почне наростати, щоб були тут.

— Бачиш, — сказала Люцина братові, коли вони за­лишились самі, —як треба діяти. Вчіться у котів, Ва­ша майбутня величносте!

— Я переживаю за тебе. Не дівчаче це діло — вою­вати з крутиголовцями.

— Еге ж, моя справа сидіти на вежі й махати білою хусточкою! Ти що, маєш мене за ідіотку?

— Знаєш, — примружився Серпень, — чим більше я тебе пізнаю, тим страшніше мені стає за Королівство. Чого тільки була варта ваша поїздка на автомобілі з тиграми. Шкода, що мене з вами не було…

— Так, ми непогано розважились. І не залучити Мортіуса тепер було б великою помилкою.

Потім, опинившись у своїй кімнаті, Людина заліз­ла з ногами на крісло й зробила те, що колись вчила її мама: ворожити по книжках. Найкраще для цього па­сувала «Енциклопедія Королівства». Зважаючи на те, що вона була майже дорослою і до того ж принцесою, книжкові гноми її вже не щипали, а просто чемно від­мовляли. Втім, цього разу вони чомусь не з’явились. Люцина сказала навмання:

—Триста тридцять дев’ята сторінка, третій рядок згори!

І ось що вона там прочитала:

«Світ стане досконалим аж тоді, коли держави не розділятимуть кордони.»

Не можна сказати, що ці слова її влаштовували в да­ній ситуації, бо ж Люцина мало що тямила в політиці, однак вона думала над ними, доки не заснула. І це ста­лося доволі швидко.

.. .Королева Олімпія давно вже не ворожила на книж­ках. У неї не було на це часу. Але тепер, коли довкола неї тихо посопувала світла літня ніч і до кімнати коти­лись хвилі матіолових пахощів, вона згадала цю милу забаву й розгорнула «Енциклопедію Королівства» на 267-й сторінці, другому рядку знизу й прочитала:

«Хто не слухає власного серця, може потім не зна­йти його в собі.»

Вона зітхнула, ще раз перечитала лист від діда Пилипка й сіла писати відповідь, таку саму коротку, як ця липнева ніч. Але що вона там писала, не можна бу­ло прочитати по обличчю. Риси її обличчя залишались такі самі тверді, як під час зустрічі з імператорським послом. Втім, так і не дописавши листа, вона його зі­жмакала і вкинула у кошик для паперу. Чомусь зга­дала про Старих, котрі давно не обзивались, але бу­ли готові втрутитись, як тільки вона вчинить щось на власний розсуд. Звісно, це її дратувало, особливо за­раз, коли від Імперії семимильними кроками набли­жалась загроза. Вони не погодяться з її планом, яким би він не був. Але хіба вона винна, що так мало про­жила в Королівстві? І так міцно зрослася з ним, що Серединний світ здається їй чужим.

Олімпія пішла до спальні й відгорнула ковдру. На подушці вона побачила шоколадну цукерку. Коли во­ни з Люциною жили у Львові, то на великі свята ку­пували сто грамів найдорожчих і найсмачніших цу­керок «Спартак». Лице її розпогодилось і стало таким самим, як колись у Серединному світі, що приніс їм з дочкою стільки смутку й водночас радості.

— Завтра я знатиму, що робити далі, —сказала собі королева й з’їла цукерку.

Найкраща її подруга загинула багато років тому, і їй не було навіть кому пожалітись. Єдиними її друзями залишались книжки. Особливо ті, що вона возила по великих і малих містах, берегла від дощу й намагалася віддати в добрі руки. Якби вона мала зараз хоча б од­ну з цих книжок… то розгорнула б, наприклад, «Втечу звірів» і прочитала таке:

«— Я хотів би спитати, чи хтось не турбував вас ми­нулої ночі?

— Тобто, чи не бачили ви Єдинорога? — втрутилась Доня, бо не любила довгих церемоній.

— Єдиноріг — білий, а я — чорна,— відповіла Ворона».

12

Тієї ночі Мортіус, як завжди солодко спав, але його розбудив дзенькіт розбитого скла. Він підхопився, а

Соня з переляку сховала голову під подушку, подумав­ши, що це знову банда на мотоциклах приїхала нищи­ти книжки.

— Що це в біса таке?! — вигукнув Мортіус, побачив­ши за розбитим вікном Тигрисикову фізіономію. Але мовив так, для годиться, бо що б не робив Тигрисик, він не міг на нього сердитись. — Ти що, знову нама­гався спіймати світлячка?

— Ні, таточку, я намагався тебе розбудити.

— Господи, — зітхнула Соня, —х іба не можна було знайти іншого способу?

Тигрисик волів промовчати.

Мортіус підійшов до розбитого вікна й зіщулився від холоду.

— Ти вже не такий малий. Треба було постукати в двері. Гадаю, вони б витримали. Ну, що там сталося?

— Ясько і Мацько. Вони хочуть вас бачити. Скоро півні закукурікають, тож покваптеся.

«Еге, —втішився Мортіус. — Чуло моє серце, що щось назріває!»

Ясько і Мацько глибоко шанували Мортіуса, бо той придумав, як звільнити їх від прокляття господаря цьо­го замку. Тепер вони могли подорожувати по всіх сві­тах, надолужуючи втрачене. Оскільки, як усім приви­дам їм було важко матеріалізуватись, і голосу вони не мали, то Мортіус задля приємності спілкування зробив спіритичну дошку, на якій півколом були написані лі­тери й цифри, а порухати одноразовою пластиковою скляночкою привиди могли. Мортіус навіть міг би взя­ти в них інтерв’ю, але тепер Ясько і Мацько були йому наче родичі, та й він охолов до репортерської діяльнос­ті. Він раніше спеціалізувався на готичних репортажах для газети «Поцейбічні і потойбічні новини».

Одягаючи халат поверх нічної сорочки, Соня сказа­ла урочисто:

— Мені завжди сняться віщі сни.

— Де наша спіритична дошка?

— В кабінеті.

— А де наші гості?

— Чекають у кабінеті, — повідомив Тигрисик. — У них якась дуже важлива справа.

Те, що довідались Мортіус з Сонею від привидів, бу­ло справді дуже важливим, бо ж хіба він не сказав: «До зустрічі уЛьвові!»? Коли з першим криком півня Ясько й Мацько дематеріалізувались, Соня подивила­ся в очі

Мортіусу так, що його серце затремтіло наче спій­мана пташка.

— А ти певна, що тобі туди можна? — спитав він.

— У нас із тобою одна душа на двох! — відповіла Соня й кинулась йому на шию.

Мортіус хитнувся, але вистояв. Він згадав, яку нечу- вану відвагу виявила його майбутня дружина під час врятування Королівства, і більше не вагався.

— Треба подумати, що нам взяти з собою.

— Мене, — нагадав Тигрисик.

— Це небезпечно для тебе. А що як тебе візьмуть у заручники?

— Дурниці! — заявила Соня. — Я видеру очі кожно­му, хто насмілиться до нього наблизитись. Я вже не така, як була. Мені тепер нічого не страшно!

— Бо я з тобою, — широко всміхнувся Мортіус.

13

Не думав — не гадав дід Пилипко, що він така по­важна персона, на яку полюватимуть, ніби на дичи­ну. Як у старі добрі часи… Не те, щоб він шкодував за ними, але молодість — таки гарний час, і він провів його надзвичайно бурхливо. Шкода, що ні друзів, ні ворогів не залишилось. Повернувшись із закладу під назвою «Зелений гай», він вирішив нікуди не пхати носа і брати приклад зі своєї черепахи Зосі, котра не переймалася ні політикою, ні чемпіонатом з футболу, ні відсутністю гарячої води в літній період і позирала на світ мудрими карими очима. Але такими вже були дід Пилипко з Мортіусом, вважаючи нудьгу більшим лихом, ніж бандитська куля чи вовкулачі зуби.

Вдома дід Пилипко перекусив і увімкнув телевізор, бо ж треба знати, що відбувається в Серединному сві­ті (так він називав його, маючи тепер стосунок до Королівства). І як на ловця звір біжить, так на старого наскочив диктор львівського телебачення:

— Щойно нам повідомили, що в одному з комп’ю­терних клубів невідомі особи вчинили замах на сис­темного адміністратора, намагаючись вилучити з ін- тернету книжку. Дивіться прямий репортаж з місця події.

Після цього показали жертву, хлопця років двадця­ти з підбитим оком і подряпаною щокою, який уже вийшов із шокового стану, бо був дуже злий.

— Я не міг второпати, що цим дебілам від мене тре­ба. Ті дві волохаті мавпи навіть не знали, як увімкну­ти інтернет!

— Може, вони були в нетверезому стані?

— Вони з Марса звалились, ці ідіоти. Вони навіть читати не вміють!

— Розкажіть, як усе було.

— Ну, прийшли дві мавпи, заплатили гроші за годи­ну інтернету, сіли… Дивлюся, а вони нічого в тому не тямлять, ну, підійшов, питаю культурно: «Що вам кон­кретно треба, хлопці?»

«Книжечку одну.»

«Нема проблем. Скажіть автора, назву книжки.»

«Автора не знаємо, назва «Книгоноші з Королівства.»

«Ноу проблем». Бачу, що ті гопи нічого не кумека­ють, сідаю, знаходжу. «Читайте, — кажу. — Певно, кльова книжка.»

«Ми не читаємо книжок. Нам не вільно читати. Нам треба, щоб цієї книжки тут не було.»

«Я не Господь Бог, — кажу. — Ви що, того?..»

«Роби, що кажуть!»

«Ви що, не доганяєте? Вилучити книжку може лише той, хто її там помістив!»

«А як вона в тебе опинилась?»

Розумієте, я не витримав і почав на них гнати. А во­ни—на мене…

— Діла, — пошкріб підборіддя Пилипко. — Он во­но що…

— Вони ще мишку поцупили, лазерну… — пожалів­ся подряпаний хлопчина.

— Ну, звісно, довгомуди! — вигукнув дід Пилипко. — Де Мортіус? Треба Мортіуса!

Сам він тямив у інтернеті не більше за отих двох злодюг. Але розумів, що всі його напасті пов’язані з книжками: їх або палять, або крадуть. А вже потім усе інше: революція, війна…

— Краще б тих книжок на світі не було! — аж сплю­нув дід Пилипко й додав: — І телевізора.

…Наступного дня старий подався до комп’ютерного клубу, що був поряд із гастрономом.

— Що вам, дєдушка? — спитав його стрижений на­голо пацан.

— Книжечку одну.

Видно, той, як його, системний адміністратор, теле­візор не дивився, бо не виявив жодного страху. Мав такий пом’ятий вигляд, ніби спав, поклавши голову на клавіатуру. Он і букви відбились на щоці…

— Тут не книгарня. І в мене технічна перерва.

— А де книгарня? — з острахом глянув Пилипко на довгий ряд комп’ютерів, які, здавалося, скалили до нього зуби.

— Звідки я знаю?! Десь у центрі бачив.

Довгенько довелось походити старому, поки він знайшов одну книгарню. Там, де були раніше, їх не ви­явилось. Нарешті знайшов якусь, тільки трохи дивну. На одній половині продавали дезодоранти і пральний порошок, на іншій — були книжки. Дуже багато кни­жок, може, навіть сто.

— Перепрошую, — мовив старий до білявої кралі, що похмуро чистила нігті. —Я шукаю одну книжечку. Називається «Книгоноші з Королівства».

— Нема такої.

— Мені дуже потрібна, для онуки.

— Беріть «Енциклопедію для дівчаток». Або «Гаррі Поттера». Хоч шість томів.

Пилипко з жахом подивився на купу грубезних кни­жок і аж відсахнувся:

— Ні, мені треба «Книгоноші з Королівства»…

— Нєт, говорю вам на человеческом язикє! — чогось перейшла на чужу мову краля з фарбованими патлами.

— Тьху!— сплюнув дід Пилипко й вийшов.

Він натрапив ще на одну книгарню поряд із зоомага­зином «Природа». Там з ним розмовляли привітніше, але про «Книгонош з Королівства» не чули. Сказали, що розпродують старі книжки, бо тепер у приміщен­ні крамниці буде кафе. Втім, було б логічніше, якби книжка була розпродана. Врешті, дід згадав, що на ву­лиці Привокзальній бачив ще одну книгарню. Він був такий знервований, що поперся туди пішки, забувши про трамвай №6.

— Ніколи не чула! — похитала головою пристойна старша пані, з тих, що ходять в капелюшку. — А яке видавництво її видало?

— Не знаю. Може, навіть не з Серединного світу.

— Перепрошую?

Дід Пилипко махнув рукою й почвалав до виходу.

— Шановний! Мені дуже шкода. Може, я попитаю на гуртівні. Ви не могли б зайти сюди в середу?

Дід Пилипко обернувся, зняв капелюха і вклонився:

— Красно дякую, пані. Я зайду ще раз.

Старша пані аж зарум’янилась од утіхи, а Пилипко подумав, що цей світ не такий вже й поганий. Адже він прожив у ньому ціле життя і звідав усякої влади, від чого став мудрішим. А що в ньому знову прокинув­ся галантний львів’янин, хай навіть трохи батяр, то це для його справи навіть підмога. Вихованого чоловіка вислухає кожен.

Отож, трохи замріяний, пан Пилипко сів на шістку, щоб у центрі пересісти на двійку, бо з пенсійним по­свідченням міг їздити трамваями задурно зрання до смеркання. З вокзалу їхало чимало люду з валізами і клунками, але якась чемна дівчинка поступилася йо­му місцем, хоча дід Пилипко ніколи не вимагав, аби хтось робив це задля нього, бо молоді тепер не мають здоров’я. Він подякував на цілий вагон:

— Дай вам, Боже, панночко, порядного чоловіка!

І йому було приємно, що панночка густо почерво­ніла, а не заіржала, як кобила. «Ні, світ ще не такий зіпсутий,»—зворушено подумав Пилипко, і згадав Люцину. Не кожен може похвалитися знайомістю з королівною. Дід проїхав дві зупинки й на третій мав виходити, коли до трамваю зайшов чоловік, німий, з тих, хто продає образки, церковні календарі й рецеп­ти від Ванги або таке, що соромно читати. Щось він одразу запримітив у Пилипкові вченого чоловіка й, вийнявши з наплічника доволі грубу книжку, поклав тому на коліна. Вони, німі книгоноші, так роблять, аби люди подивилися, погортали, подумали, чи варто купувати. Та поки дід виймав окуляри, хтось упав йо­му на коліна, а потім у вагоні почувся вереск, ніби два коти б’ються між собою. І в тому замішанні книжка, яку він мав подивитися, щезла. Пилипко широко роз­тулив рота й заволав:

— Людоньки, книжку вкрали! Ґвалт!

Але тут чиясь рука міцно стисла йому плече:

— То не твоя книжка, дєдушка, пойняв?

А далі Пилипко побачив, як з середніх дверей двоє вовкулак тягнуть того нещасного німого каліку. Ста­рий хотів крикнути, але біля його вуха клацнув зуба­ми третій вовкулака, і він принишк.

іуг би зупинитись дідові, але якась сила наче взяла його за комір й потягнула далі на розшуки загадкової книжки, що мала, безперечно, стосунок до Королівства. Хоч там він і не бував, але задля Люцинки та її мами лад­ний був пожертвувати й так осоружним життям пенсіо­нера. Вийшовши з шістки, дід не пересів на двійку, а по­чимчикував пішки, щоб оговтатися. У центрі надибав ще один комп’ютерний клуб, що називався «Павук». Зайшов досередини і заледве не оглух від музики, що, здавалось, перла з кожного комп’ютера. Дід Пилипко дечого навчився від Мортіуса, котрий завжди йшов по свіжих слідах, кому вовкулаки не раз клацали зубами над вухом. Бо це, здається, був той самий клуб, в якому довгомуди поцупили мишку. От дурні! Тих мишей аж кишить по старих підвалах. Але, видно, лазерні миш­ки особливі. У Королівстві взагалі бувають зелені, сині й оранжеві мищі. Дідові пощастило: при вході сидів той самий юнак із підбитим оком. А за комп’ютерами роз­важалися двоє хлопчаків років десяти.

— Перепрошую… — чемно мовив дід Пилипко, зні­маючи капелюха.

— Що вам, діду? — похмуро спитав системний ад­міністратор. — Ксерокс у взуттєвому магазині.

— Та мені не ксерокс, прошу пана. Шукаю для ону­ки книжку.

— Тут вам не книгарня.

— Бачу, що не книгарня. У книгарні нема тієї книжки.

Ти мені пошукай її в комп’ютері, тільки не знаю, в якому.

— Ага, — мовив хлопака. — Книжечка вам потріб­на. Часом не «Книгоноші з Королівства»?

— Еге ж, —невинно посміхаючись, підтвердив дід.

— Назад! — закричав адміністратор і вихопив пер­цевий балончик, такий самий, як у Мортіуса. — Уб’ю!

Дід Пилипко прожогом вискочив за двері. Ну, й мо­лодь пішла! Старого діда боїться. А якби його інфаркт ухопив?

Віддихавшись, Пилипко зрозумів, що на сьогодні з нього досить. Треба діяти іншими методами. Та й узагалі час додому. В холодильнику була в нього пля­шечка пива: зніме, як то кажуть, стрес. Із центру дід звернув на Пекарську, де було менше машин, минув Ветеринарну академію й наблизився до червоного муру Личаківського цвинтаря, звідки віяло приємною прохолодою. Звісно, він міг кинути цю справу, і цілими днями грати з пенсіонерами в доміно. А Королівство? А пані Олімпія, а Люцинка? Хіба ж вони казали йому: «Дідусю, дайте собі спокій. Ми самі»? Ото ж бо. Та якби й казали, він би не послухався, бо хоче, щоб їм добре велося в тому Королівстві, щоб вони були щасливі. Дід так розхвилювався, що не помітив чорно-білого кота, який сидів під лавкою, на яку Пилипко сів перепочи­ти. На превеликий подив, Фелікс упізнав Гортензію, що йшла вулицею, і неприязнь до відьом вибухнула в ньому з новою силою. Він розпушив чорного хвоста, примружив очі й прищулив вушка. Проте жоден звук не вирвався з його хоробрих грудей. Він зауважив, що Гортензія вже не така кістлява, вбрана в яскраву сук­ню, а на голові має пишний капелюшок з квітками. Може, вона замаскувалась?

І тут сталася ще одна пригода — і рівень небезпеки зріс до найвищого ступеня. Легковажний дід Пилипко встав і рушив безлюдною вулицею, не помітивши відьми. Коли він наблизився до свого будинку й зби­рався увійти до під’їзду, згори на нього впала грубезна книжка. Якби Гортензія не зойкнула, то вже було би по дідові, а так він здригнувсь, і книжка лише зачепи­ла його. Втім, удар був і так сильний — дід упав.

— Убили! — заверещала Гортензія, кинувши торбу й сумочку. — Ґвалт!

Вона підбігла до старого, що лежав на боці, а ко­ло нього грубезна книжка в яскравій палітурці. Гор­тензія копнула це знаряддя вбивства ногою й почала голосити:

— Ой, Боже ж, мій Боже!

Тоді згадала про своє аптекарське минуле й помаца­ла старому пульс. Неподалік, вигнувши спину дугою, стояв кіт зі здибленим хутром.

— Гей, — сказала геть шокована Гортензія, — треба викликати швидку. Чого витріщився?

Принц Фелікс кліпнув, розвернувся й підтюпцем по­біг до підозріло похиленої телефонної будки, тут Гор­тензія згадала, що в неї є мобільний, бо навряд чи те- лефон-автомат працював.

— Не треба, я з мобільного передзвоню! — гукнула вона вслід коту.

Кіт розвернувся знову, а вона почала тикати паль­цем у телефон.

Дід Пилипко застогнав.

— Живий! — зраділа Гортензія. — Але ж ви мене налякали! Нічого, зараз приїде швидка.

Дід щось пробурмотів.

— Що ви кажете?

— Як рак свисне, — чітко вимовив старий. — Допо­можи мені сісти.

Гортензія допомогла йому й помітила на голові ве­лику ґулю. «Струс мозку,» —поставила діагноз. А по­тім упізнала старого. Він торгував колись насінням на трамвайній зупинці. Давно, ще до того, як вона круто змінила своє життя.

— Що то було? — спитав дід. — Балкон на мене впав?

Гортензія хіхікнула:

— Здається, хтось кинув згори на вас книжку.

— Яку? — зразу ожив Пилипко.

— «Гаррі Поттер і келих вогню», — прочитала Гор­тензія, бо тепер вона вміла читати.

«Може, міліцію викликати? — подумала вона. — Все-таки замах на життя.»

— Скільки живу, ніхто мене книжкою по голові не бив! — пожалівся дід Пилипко. — Не думав, що вони такі важкі…

Гортензія задерла догори голову:

— Може, якісь дітиська впустили…

— Слухай, небого, —тихо мовив до неї Пилипко. —Допоможи мені дійти до квартири. Я бачив у книгарні силу-силенну тих Гаррі Поттерів, і ця ще не найгруб- ша. Може, у тих, хто нагорі, ще п’ять томів…

У помешканні Гортензія вклала старого в ліжко, по­клала на ґулю мокрий холодний рушник і заварила чай. Дід довго спостерігав за нею, а тоді сказав:

— Бачиш, Гортензіє, все, що робиться, то на краще!

— Еге ж, — кивнула вона. — Я вийшла заміж і тепер живу на селі. А оце приїхала на закупи. Я ще зайду до вас увечері. Тільки, боронь, боже, не вставайте.

Коли вона пішла, з-під ліжка виліз Фелікс і заходився вмиватися. Причалапала черепаха Зося й сіла поряд.

— Розказуйте, діду, що до чого, —суворо мовив Фе­лікс. — Ми виділимо вам охорону.

—Я часом не вмер? — жалібно простогнав Пилипко.

— Начебто, ні, —відказав кіт. — Спершу розкажіть про своїх сусідів. Хто має на вас зуб?

Дідові здалось, що кіт зараз сягне по записник і руч­ку. Він аж затамував подих. У нього майнула думка, що він має право мовчати, і старий, відкинувшись на подушку, заплющив очі.

Кіт, витримавши паузу, почав міркувати вголос:

— Люди — дуже дивні істоти. Коли на кота звалить­ся якась річ, він не стане з цим миритися, особливо, коли Королівство в небезпеці.

Дід здригнувся й розплющив очі.

— Мортіус, щоб урятувати Тигрисика, спустився в смердюче підземелля. Він втратив одразу дві роботи. Я знаю, як ви цінуєте подібні дурниці.

— відки ти все це знаєш? Звідки ти знаєш Мортіуса? І взагалі, що ти за кіт? Чий?

— Фелікс, дідуню. Я жив у Люцини та її мами, Її ве­личності королеви Олімпії, але я не є чийсь. Кіт не може бути чиїмсь. Тільки в Королівстві це нарешті втямили.

— Я не так часто бував у пані Олімпії, — знічено пробурмотів дід Пилипко. — Але як ти навчився гово­рити по – людськи?

— З чого ви взяли, що я розмовляю по-вашому? То вам так здається.

«Еге ж, — подумав дід, — це мені тільки здається». І спитав:

— А думки ти не читаєш?

— Ні.

— Слава Богу! От що, Феліксе, я небагато знаю, але слухай!

Він розповів, як підслухав розмову в «Зеленому гаю», що побачив по телевізору і як почав шукати книжку.

— Ну, а решту ти знаєш.

— Угу.

— Я міг загинути. Але Гортензія закричала. Звісно, вона відьмина дочка, але тепер змінилась, відколи її матінка кудись щезла.

— Розсипалась на порох, — уточнив Фелікс. — Я ба­чив це на власні очі. Але мене це не цікавить. Я прибув сюди з Королівства в іншій справі. Маю провести роз­слідування. Вас будуть охороняти мої люди, себто ко­ти. Спробую викликати сюди Мортіуса.

— А я що маю робити?

— Лежіть. Ми з вами зв’яжемось.

— У холодильнику є ковбаса. Може, поїси? І мені зроби канапку.

Кіт витріщився на нього:

— Перепрошую, але я не вмію відчиняти холодиль­ник і робити канапки. Я ж не в цирку працюю!

14

Королівська вечеря в п’ятницю проходила десь ро­ків із триста в одній і тій самій кімнаті, й за порядком на ній суворо стежив церемоніймейстер. Для Люцини ця трапеза завжди була тяжким випробуванням: дів­чина боялась незнайомих людей ще з Серединного світу. Люди там не довіряли одне одному, і мали рацію. Щоб довіряти комусь, треба спершу навчитись довіря­ти собі. Втім, вона не знала, як цього навчитись. От, наприклад, у них втікача з Імперії одразу б запідозри­ли в шпигунстві, а тут —будь-ласка, живи скільки хо­чеш і ходи, куди заманеться. А їй, щоби пройнятися довірою до цього письменника Германа, треба було б спочатку прочитати бодай одну його книжку. Бо, як не ховай, у книжці можна дізнатись усе про її автора, навіть, якщо він намагається маскуватись. Але наразі його книжки не були видані, бо в Імперії не видають книжок, через які письменник мусить утікати.

На відміну від більшості громадян Королівства, Лю­дину не жахала Імперія, бо в Серединному світі жило чимало людей, схожих на крутиголовців: невихованих, підступних, жорстоких і ласих до грошей. Королівство залишалось єдиним місцем, де крутиголовці не могли жити так, як звикли, особливо після того як її мама ста­ла королевою. І знаючи запальну вдачу свого братика, вона була переконана, що той нічим не поступиться крутиголовцям, котрі вбили їхнього тата, Маркового батька, багатьох бібліотекарів та інших людей. Вона б ніколи цього не простила. Мама була справедливою. Тому їм так важко жилося у Серединному світі. Як тіль­ки хтось починав домагатися справедливості, чи про­сто казати правду, всі довкола махали руками й казали: «Цить! У тебе все одно нічого не вийде».

Звісно, її брат не був копією мами, бо виховувався в Королівстві. На вигляд стриманий, аж наче повіль­ний, проте поліз колись на скелю, щоб зняти перстень з руки фальшивої принцеси, і розірвав угоду, яку хо­тів укласти з крутиголовцями король. Тато був тоді хворий, отруєний, але в глибині душі Люцину мучи­ла підозра, що він, можливо, мав заслабкий характер. Вона нізащо про це не сказала б жодній душі на світі. Навіть думати про таке було боляче.

Попри все, у п’ятницю Люцина прокинулася з на­строєм радісного очікування вечері. Вона ніколи не бачила справжнього письменника.

А от Герман Гессе, як називав себе біженець з Імперії, прокинувся геть похмурим. Було зовсім рано. Він ви­йшов у сад, щедро всипаний росою. Небо затягнуло хмарами. Усюди лежали поламані гілки, відірване лис­тя, як це буває після бурі. Він позбирав їх на купу. Його охопило відчуття, що колись уже таке було. Гнітюча ранкова тиша, коли усі ще сплять, чи просто лежать із заплющеними очима, бо кожен рух може накликати на них біду. Це ще більше його налякало. З намоклими ру­кавами й мокрими колінами він повернувся до будин­ку й розпалив вогонь у плиті. Він умів швидко розпалю­вати багаття й так само швидко його гасити. Спрячик і Марко не подавали жодних ознак життя.

Герман знайшов бляшанку з кавою, всипав кілька ложечок запашної кави у кавник і залив гарячою во­дою. Тоді залишив кавник скраєчку плити, щоб ка­ва набрала міцності, й прочинив двері в коридор. Першим прокинувся й зразу ж скотився з мансар­ди по перилах Спрячик. Личко його сяяло, і він три­чі привітався:

— Привіт, привіт, привіт!

Потім вони пили каву, і домовик зауважив, що гість не надто веселий:

— Що сталося?

— Нічого, — відказав Герман. — Усе гаразд. Я — в Королівстві.

—Я теж. І збираюся працювати, не покладаючи рук.

— Ти такий маленький…

— Для того, щоби дбати про порядок, не треба бути двометрового зросту!

— Твоя правда. Ти знаєш, Спрячику, мені сьогодні приснився найстрашніший сон у моєму житті.

— Розкажи!

— Не можу.

— Ходімо до мене. Я маю зіллячко, поставлю музику. Господар ще довго спатиме. Він учора дуже пізно повер­нувся. Зрештою, не моє це діло. Головне, щоб і цей дім під землю не провалився, як уже було в одного з моїх господарів. Уявляєш, повертаюся з відпустки, а дому—нема. Навіть те місце, де він стояв, встигло зарости тра­вою. Я думав, у мене глюк, доки не довідався, що там побувала жінка. Ну, звісно, тільки жінка може так усе розвалити! Я принципово працюю лише в холостяків.

Домовинок довго торочив би про небезпеки його професії, але Герман уже не слухав. Зірвався з місця й побіг до кабінету. Підняв подушку, знайшов під нею списані аркуші. Втупився у назву роману «Книгоноші з Королівства». Ця книга була в Германовій голові, і ніхто не зміг би дістати її звідти попри його волю. Чи, може, щоб хтось прочитав його думки?

Герман мав усі підстави довіряти снам. Ще рік тому йому приснилась назва майбутнього роману. Перше ре­чення, друге, третє… Він не знав, чи таке буває з інши­ми письменниками. Але зрозумів, що не може не напи­сати книжки. Для цього йому треба покинути Імперію. Якщо комусь потрібна книжка, цей хтось буде допома­гати. І віра допомогла йому переплисти Ріку.

І до чого цей сон? Довкола Германа, з усіх чотирьох сторін, були книжки, навіть на підлозі. Він ніколи сті­льки не бачив. А тепер боявся навіть на них дивитися, щоб десь на корінці книжки не побачити назви: «Кни­гоноші з Королівства». Хіба можуть існувати дві кни­жки з однією назвою? Тієї єдиної книжки, яка вже у нього в голові й проситься на папір?

15

Мабуть, ця клята книжка таки щось пошкодила в го­лові діда Пилипка —хай не дуже розумній, бо замість професора він став розбишакою, але й не гіршій за ті, котрі носили на плечах його знайомі та сусіди. Бо піс­ля того, як балакучий Люцинин кіт зліз по ринві додо­лу, до діда Пилипка завітали інші гості. Цей день був напрочуд щедрий на гостей. У сутінках Пилипко про­кинувся (бо спати під час заходу сонця шкідливо) й побачив перед собою дві напівпрозорі постаті в чудер­нацькому одязі. «Матінко моя! —злякався старий. —Може, я вже на тамтому світі?» Дід Пилипко глянув на свої руки: начебто живі, непрозорі. Далі заплющив очі. Потім розплющив. Привиди не зникли. Він навіть зміг краще їх роздивитись: два молоді хлопці, вбрані в лакейську форму. Дід бачив таку в якомусь серіалі.

— Хлопці, що ви від мене хочете? — оговтавшись, спитав Пилипко.

Схоже на те, що вони саме цього чекали, бо зразу почали корчити різні міни й щось показувати на ми­гах. Як отой німий у трамваї. Але, махаючи довги­ми руками, нічого не розбивали. Тільки в хаті стало збіса холодно, аж пішла пара з рота —річ неймовір­на, як на липень. Війнув сильний вітер. Розчахнув на­встіж вікно, і до дідового помешкання влетіли запа­хи смаженої риби, підгорілої цибулі й услід, ширяючи наче птах, на ковдру опустилась газета «Поцейбічні й потойбічні новини». Правда, відколи звідти зникли Мортіусові дописи, дід читав її не так уважно і йому здавалося, що газета зійшла на пси.

Один з привидів, той, що був чорнявий, нахилився над газетою і тицьнув пальцем в оголошення.

— Чекайте, хлопці, ось я візьму окуляри!

Дід Пилипко начепив окуляри й прочитав слова, що висвітились червоним вогнем:

Допоможіть розшукати…

— Книжку? — здогадався дід.

Обидва привиди одночасно покрутили головою.

— Мортіуса? Я не знаю, де він.

«А хоч би знав, то не сказав би!» —подумав старий. Бо невідомо, що то за пташки і хто їх послав.

Але йшлося не про Мортіуса. Привиди порадилися між собою, і в газеті почали висвічуватись одна за од­ною літери, як у шпигунському шифрі:

Людей королівства

— А я тут причому? Мене самого мало не вбили сьогодні! ВОНИ В НЕБЕЗПЕЦІ

Поступово дід Пилипко почав розуміти, в чому річ, бо то була і його справа, яку він розпочав раніше. По­балакавши з привидами, які не викликали в нього до­віри, бо належали, на думку Пилипка, до нечисті, він сказав твердо:

— Пришліть Мортіуса і Тигрисика, бо діла не буде!

Невідомо, що уявили собі ті двоє, зіткнувшись з Пbлипковим небажанням розповідати, але вітер знову подув і приніс до кімнати купюру номіналом 50 гри­вень, яка зручно лягла коло правої дідової руки.

— Хлопці, заберіть гроші, — з гідністю мовив ста­рий. — Я не беру хабарів. Перекажіть Мортіусу, що я маю для нього дещо цікаве.

Так він часом телефонував до редакції, доки Мортіус не подарував йому мобільника.

— Мортіус знає,— додав Пилипко.— Нехай іде просто до мене. І крапка!

16

Перед вечерею слід було познайомитися з гостем. Це, власне, був Люцинин гість, хоча дістався їй не в такий звичний спосіб, як годилося. Справжній гість, пан Меркурій Бібльос, перебував хтозна-де. Можливо, не в такому приємному місці, як мала королівська ві­тальня, можливо, навіть і не в Королівстві. Мабуть, то була доля. Якби не вечеря, Люцина не довідалася б, що з Королівства зникають люди. Але те, що вона не знала, ще не означало, що про це не знають інші. Насправді про це знали, але не надавали якогось зна­чення, бо громадяни Королівства вільні мандрувати, куди їм заманеться. Нікого не обходить, доки хтось із мандрівників не втрапить у халепу. Було схоже, що во­ни таки в неї втрапили.

Люцина чекала у вітальні, вбрана в білу сукенку, яка їй не подобалась і яку змусив одягти церемоній­мейстер, щоб вона хоч трохи скидалася на романтич­ну принцесу, бо всі люди мають в душі щось дитяче. Правда, наша панночка не вбачала в цьому нічого романтичного, але, якщо старий так хоче похизувати­ся перед гостем з Імперії, нехай, бо те, що вони затія­ли з братом і Марком, навряд чи йому сподобалося б. Церемоніймейстер вважав недоцільним бути присут­нім на вечерях у п’ятницю, щоб не лякати гостей, як він висловився, своїми вишуканими манерами.

Люцина досі була сама. Тільки зазирнув кілька разів церемоніймейстер, але побачивши, що принцеса не в гуморі, підбадьорливо посміхнувся, не мовивши ні слова. Поступово Люцина забула про дискомфорт і по­чала думати, який письменник отой Герман. Оскільки їй ніколи не щастило, то перший письменник у її жит­ті, мабуть, виявиться лисим, в окулярах, з черевцем і купою дітей десь там, в Імперії. Але навіть такий зви­чайний, письменник викликав у неї острах. їй здава­лося, що варто письменникам подивитись на людину і вони вже знають про неї все. І звісно, не втримають­ся від спокуси, щоб описати її під вигаданим ім’ям у книжці, та ще й змусити робити якісь невідповідні ре­чі, наприклад, закохуватись у іншого персонажа. Щоб написати бодай одну книжку, треба бути особливим. Недаремно у Королівстві кажуть: «Які люди, такі їхні книжки». Правда, не все, що схоже на книжку, є нею. Тільки справжні книжки не тонуть у воді й не горять у вогні, і за ними доглядають книжкові гноми.

Люцина від хвилювання аж затремтіла. Вона ж мала зустріти гостя, поговорити з ним, а тоді провести його до їдальні. У кутку тихо бриніло радіо, несміливо напов­нюючи кімнату звуками джазу. Вона не встигла навіть упіймати мелодію, як у двері постукали. Зайшов Марко з молодим чоловіком —високим, худющим, з головою, поголеною наполовину. Втім, Герман зовсім не нагаду­вав панка. Швидше, так роблять люди в Імперії, щоб відмежуватись від крутиголовців. Дівчинка встала й подала руку незнайомцю. Він поцілував її руку, чого в Королівстві не роблять. Там цілують руки лише стар­шим жінкам. Люцина густо почервоніла, потім зблідла і, наче крізь сон, почула, як гість назвав себе:

— Герман.

Вона не знала, про що їм говорити, і благально поди­вилась на Марка. У того був якийсь дивний вираз об­личчя, ніби він хотів стати між Люциною і Германом. Нарешті Марко опанував себе й струснув рудою гри­вою, що аж заіскрилася при світлі люстри:

— Слухай, Люцино, зараз нема часу для церемоній. Я хотів би, щоб Її величність вислухала Германа, щоб вона вислухала його до кінця, розумієш? І щоб уся розмова не вийшла за межі кімнати, бо це може за­шкодити Германові.

— Пусте! — махнув рукою гість. — Тут мені нічого не може зашкодити.

— Крутиголовці мають довгі руки. І вони сягають аж сюди.

— Я знаю, — мовив Герман. — Це вони дозволили мені перепливти Ріку.

— Як це? — вражено вигукнули Люцина з Марком.

— Вони всемогутні. їхні наміри важко збагнути. Я напишу цей роман і повернусь назад. Можливо, вони про це знають.

— Дурниці! — обурився Марко. — Ти не боявся і то­му переплив Ріку.

— Кожен з нас має номер, десь під шкірою, і тому від них не можна сховатись.

— Так, я про це читала! — похвалилась Люцина. — Вони вмонтовують чіп, і якщо людина чинить всупереч їхнім правилам, натискають на пульт, раз — і нема! Ой, вибачте…

— Що ти кажеш? — здивувався Марко. — Хіба мож­на так поводитися з людьми? Це просто дикунство!

— У Серединному світі таке теж є. Ти чув про Матрицю?

— Гаразд, поговоримо про це потім. Перейдімо до справи. Оскільки Герман — твій гість, за столом ти маєш перша почати з ним розмову. І зацікавити цією розмовою свою маму, ясно?

— Угу.

— І про що б ти хотіла спитати гостя?

— Ну, не знаю…

— Думай!

— Я могла б спитати: «Як називається той роман, що ви пишете?»

— Браво! — вигукнув Марко. — Чудово!

— І як називається ваш роман, пане Германе?

Той почервонів.

— Не відповідай зараз, Германе! — застеріг Марко.

— Чому? — насупилась Люцина.

— Буде природніше, коли ти цього не знатимеш. І справедливо стосовно Її величності.

Тут надійшов Серпень з церемоніймейстером, який непомітно оглянув костюм гостя й лишився не зовсім задоволений. Марко позичив Германові вбрання сво­го батька, бо той, утікаючи, геть обдерся. Те, що кос­тюм був закороткий, виправити не вдалось, але кра­ватку Герман не вмів зав’язувати, і церемоніймейстер, тисячу разів перепрошуючи, зробив це сам. Лише піс­ля цього вони рушили до їдальні.

Люцица сиділа поруч з гостем і не могла бачити його обличчя. Коли надійшла королева, всі встали. Мама була бліда й замучена. Здавалося, вона навіть не тішиться з того, що бачить рідних доньку й сина, а перебуває в якомусь іншому світі. Серпень дивився на неї, таку далеку, відчужену, й не міг повірити, що це його мама. Вона все ще вважала його маленьким хлопчиком.

«Що я тут роблю?» — думав хлопець. Після того як во­ни стали знову родиною, він уявляв собі все по-іншому. А що з того вийшло? Люцина зовсім самотня. Марко їх уникає. Мама ось-ось зірветься. Усі вони —заручники ситуації, яка з щодня погіршується. У війну з Імперією Серпень не вірив, бо навіть не міг собі цього уявити. Але він вірив у притчу про зайву краплину дощу, яка викликає повінь. Можливо, ця крапля зняла б напру­ження, вказала б вихід. Хто, врешті, відповідав за до­лю Королівства? Король чи таємничі Старі, котрі пиль­нували за кожним кроком їх усіх разом з Люциною? Батько весь час озирався на них, вони дихали йому в спину і вигнали матір, щоб потім, коли стало непере­ливки, И повернути. Серпень не міг довіряти людям, які ховалися від усіх і були в масках. Внутрішнє чуття під­казувало йому, що це несправедливо. Раніше йому було байдуже, а тепер —ні. Якщо йому судилося колись ста­ти королем, то він не зможе приховувати свої сумніви.

Деякий час вони сиділи мовчки. Люцині як заціпило. Вона не піднімала очей, длубаючись у тарілці. Нарешті Її величність згадала про правила гарного тону й по­сміхнулася до гостя. Але не знайшла що сказати.

— Чуєш, мамо, — озвався Серпень, — наш гість — особливий. Він — письменник.

— О, —відказала Олімпія, — це просто чудово!

Вона сказала це щиро, бо у Серединному світі займа­лась дуже приємною справою —виданням книжок.

— Ви вже видали якісь книжки? — поцікавилась во­на, бо Герман виглядав зовсім молодим чоловіком.

— Ні, — зніяковів Герман, — я тільки вчора почав писати роман. Тобто записувати на папері, бо…

Він з острахом глянув на присутніх. Тоді Люцина прийшла йому на допомогу:

— А про що ваш роман?

— Про книгонош із Королівства.

— Що?!

Ефект був вражаючим. Королева зірвалась на ноги і перекинула келих з вином собі на коліна. Але цього ніхто навіть не помітив

— Хто це? Звідки? Хто його сюди привів?

Здавалося, вона зараз вхопить до рук меча. «Ні, ма­ма —таки справжня королева», —подумали водно­час брат із сестрою.

— Я, —відказав Марко. — Цей чоловік переплив Межову ріку, щоб написати книжку, яка давно вже у нього в голові.

— Мамо, не проганяй його! — вигукнула Люцина.

— Мамо, сядь,— спокійно мовив Серпень, вдо­сталь намилувавшись бурхливою реакцією, яку ви­кликали слова втікача з Імперії. — Тобі, Люцино, теж нема чого переживати: людина, що прохає захисту в Королівстві, завжди його матиме. Правда, Ваша ве­личносте? Герман має що розповісти. Ми хочемо, щоб ти вислухала його разом з нами. Але не тут і не зараз.

17

Як би не хотілося залишатись у Королівстві цього теплого літнього вечора, але нас кличе на допомогу Серединний світ, де у славному, попри все, місті Львові кояться дивні, навіть страшні речі. Власне, збіговись­ко нечистої сили, організоване новим Повелителем, уже відбулось, і наслідком його був замах на життя діда Пилипка. І цю, як кажуть у Львові, здибанку, не можна оминути.

Після зникнення старого Повелителя разом із Клу­бом книголюбів, де він і мешкав, у місті дещо зміни­лось. Наприклад, стало важче придбати помешкання, яке би вартувало своїх грошей. Навіть для нечистої си­ли. То тільки так здається, ніби вона всемогутня. На­справді, коли йдеться про конвертовану валюту, або ж умовні одиниці, або ж капусту, навіть нечисть тут вивішує білий прапор. Для довгомудів настали важ­чі часи, і вони перебивалися здачею металобрухту та макулатури. Серед відьом, хоча й попит на них зріс, панувала жорстока конкуренція. Лише одиниці могли похвалитися доброю клієнтурою. Опирі, звісно, мен­ше залежні від грошей, але й у них є свої потреби, бо чимало з них ведуть подвійне життя: платять податки, наприклад, і за квартиру теж ніхто їм не подарує бор­гу. Правда, до міста приїжджало щораз більше турис­тів, і всі вони обов’язково відвідували Високий Замок і Личаківський цвинтар, тому й тут теж була конкурен­ція. Слід зазначити, що опирі вважались поміж нечи­стою силою аристократами, у них був навіть власний кодекс честі: вони ніколи не вагалися, що забирати в жертви першим —життя чи гаманець.

Новий Повелитель не знайшов нічого кращого, ніж колишній Офіцерський клуб. Загалом розкішний, під Високим Замком, однак геть обкрадений довгомудами й знищений атмосферними опадами, цей дім відляку­вав потенційних покупців, бо ні в кого з них не виста­чило б грошей довести до пуття таку руїну. Отже, но­вий Повелитель почав з того, що обклав усю нечисть податками, навіть слинявців і пліснявців. Подати позов до суду, Личаківського чи Галицького, бідаки не могли, бо де їм змагатися з крутієм, якого світ не бачив!

Ходили чутки, ніби під личиною нового Повелителя приховується сам Великий Маг крутиголовців, основ­на мета якого —приєднати Серединний світ до Ім­перії. Ніхто досі його не бачив. Він віддавав накази, але сам на публіці не з’являвся. Отже, мусили судити по справах, а його справи більше пасували людському світу, ніж потойбічному.

Тому збіговиська чекали з нетерпінням й остра­хом водночас. Уже при вході до клубу їх очікував не­приємний сюрприз: реєстрація. Без неї в зал не пус­кали. Треба було притиснути до картки палець, а тоді дві молоді відьмочки записували на ній ім’я. Усе це од­разу заносилось до комп’ютера. Після того два високі довгомуди обшукували, і аж тоді можна було пересту­пити поріг. У Серединному світі таким поводженням здивуєш хіба нечисту силу.

На помості стояв один-єдиний обшарпаний стілець, відомо для кого. Коли придибав фон Стронціус, ко­трий любив удавати з себе немічного, в залі лишились хіба місця позаду.

— Чортзна-що! — так лаконічно висловив свої вра­ження від побаченого старий опир. Він не був марно­славним, радше романтичним, і взагалі, волів, щоб його ніхто не смикав. Якщо будуть сильно смикати, він емігрує до небожа в Штати. Але тільки з Тосиком і стільцем-підступцем. Якомога тихіше й непомітніше. Щоб ніхто не мав на нього зуба.

Після довгого й напруженого чекання на поміст вийшов молодик у костюмі з краваткою й шкіряною течкою під пахвою, нагадавши декому неприємні зу­стрічі в жеку. Він окинув поглядом принишклий зал і сказав по-діловому:

— Значить, так. Почнемо працювати. На порядку денному в нас перше і єдине питання: ліквідація кни­гонош із Королівства. Як показав досвід минулих ча­сів, Клуби книголюбів неефективні. Я прибув сюди з Імперії, щоб налагодити діяльність вашого товари­ства, яке геть розбестилося. Але якщо впораєтеся з ці­єю справою бодай у своєму містечку, то вам пробачать.

«Нічого собі, — подумав фон Стронціус, якого обра­зило слово «містечко», а далі почув ще гірше:

— За саботаж і лінощі нещадно каратиму. Ви отри­маєте при виході всі інструкції…

І тут сталося щось дуже смішне. З-за лаштунків з’я­вилось двійко справдешніх привидів, одягнених у ла­кейські лівреї, й, ставши за спиною нового Повели­теля, почали його перекривляти. Він, звісно, того не міг бачити, хоча… У старого досвідченого упиря вини­кла підозра, що з Імперії їм прислали якогось чинов­ника, котрий не має жодного магічного дару. А це вже геть кепсько, бо такі особи стануть заздрити дарам, котрі дісталися кожному з присутніх від природи або тяжкою працею, і вже ж ніяк не задурно.

Привиди кривлялися дуже майстерно. Особливо вдавалося їм передати вишуканий рух Повелителя, яким той відкидав пасмо волосся з чола, наче хотів бу­ти схожим на Гітлера. Мабуть, не всі в залі чули про цього знаменитого чорного мага, і тому захихотіли. Але фон Стронціус не сміявся, надто ображений не ли­ше за містечко, а й за Тосика, якого безсовісно шанта­жував якийсь вилупок, Повелителів прихвостень. Та й старий більше боявся отаких чиновників зі скляни­ми риб’ячими очима, аніж чаклунів, хоча й з декіль­кома розправився ще до того, як перестав полювати. Але на їхнє місце прийшли інші лиходії. До речі, фон Стронціус полював виключно на лиходіїв. У нього був непоганий смак.

Ясько й Мацько й далі кривлялись, і то таки була не­погана розвага для нечистої сили з усього Львова. «Ну, й що? —сумно подумав Стронціус. —Робитимемо, що кажуть. Цей світ кривлянням не зміниш».

Нарешті сміх став нестерпним, і Повелитель це зауважив:

— Я все бачу. І, клянусь Імперією, зроблю необхідні висновки. Завтра ніхто не буде сміятися!

Однак, це зовсім не вплинуло на бешкетників з по­тойбічного світу. Вони викручувались, закочували очі, крутили пальцями біля скроні. І таке інше.

— Мій план полягає якраз у тому, — вів далі Пове­литель, коли згасла остання посмішка в залі і його слухали уважніше.

І кожен думав: «Хто ж він?» Бо новий Повелитель разюче відрізнявся від попереднього, в їхньому розу­мінні —шляхетного й поблажливого. І вже ж не бачи­ти їм ні пива, ні вина, якими він так щедро пригощав наприкінці кожного засідання.

— Питання є? Питань нема, — підсумував Повели­тель. — Усе є в інструкціях.

— Ми не вміємо читати! — запищав якийсь сміли­вець із вовкулак.

— Це ваші проблеми. Навчіться! Все. В мене багато справ. Наступне засідання через місяць. Тоді підведе­мо підсумки.

І Повелитель пішов зі сцени. Ясько і Мацько подали­ся за ним, передражнюючи його ходу. Але це вже ніко­го не смішило.

Фон Стронціус вийшов першим, бо зайшов остан­нім. Був у глибокій задумі, з якої його вирвав голос секретарки-відьми.

— Ідентифікаційну картку!

— Що? — не второпав опир

— Той папір, що вам дали!

Старий витяг з кишені картку й здивовано на неї ви­рячився. В кутку була чорна п’ятикутна зірочка, якої не було раніше. Вона ще й смерділа чимось таким, як нашатирний спирт.

— Що це в біса таке? —тицьнув картку відьмі.

Та взяла двома пальцями папір, застромила його в невеличкий чорний апарат, і той продзижчав:

— Підозра в саботажі. Відмовлявся інсталювати Вампірнет.

Відьма озирнулась і прошепотіла:

— Стережіться! Коли буде п’ять отаких зірочок… —і провела по шиї ребром долоні. — Пойняли?

— Як же це так? — розгубився Стронціус.

— Беріть інструкцію й не заважайте працювати! — крижаним тоном відказала секретарка.

І ноги самі понесли старого від того клятого місця. Він не залишився навіть, щоб порозмовляти з іншими опирами, й віддихався аж удома. А коли віддихався, то показав смердючу картку Тосикуй стільцю-підступцю.

— Що це за фігня? —спитав Тосик. —Вони що, ма­ють тебе за лоха?

Комп’ютер висловлювався вуличним жаргоном не завжди, а тільки коли був злий. Стілець співчутливо притулився до Стронціусового коліна гострим ребром.

— Схоже на те, — почухав підборіддя старий. — Але, якщо я не виконаю завдання, тут з’явиться ще од­на така смердюча зірочка. Або й дві…

На моніторі одна за одною виникли чорні зірочки, більше схожі на тлустих мух.

— Бери джойстик, старий, порозважаємось! —за­пропонував Тосик. Бідака не мав багато власного ро­зуму, тобто не міг вийти за межі програми, але знав, як відволікти господаря від смутних думок. Він запус­тив гру, в якій черепашки-ніндзя знищували зірочки. Бавлячись у неї, фон Стронціус усе більше схилявся до думки, що безвихідних ситуацій не буває. Він зно­ву бачив місячне світло в кінці тунелю. Але в животі в нього з’являлося кожного разу неприємне відчуття хо­лоду, щойно його око спотикалося об чорну мітку на ідентифікаційній картці.

Друга чорна мітка з’явилася вранці, коли фон Стронціус мирно спав у домовині.

18

Опинившись у Королівському саду, Герман глибо­ко вдихнув пахуче повітря, на мить заплющив очі й подумав: «Заради цього варто було перепливти Ріку». На деякий час вдалося забути про те, що отруювало його увесь день: інша книжка з назвою «Книгоноші з Королівства». Він мав вирішити, чи писати далі свій роман, і боявся, що не зможе зупинити той потік слів, яким була наповнена кожна клітинка його душі, і який прагнув перелитися на папір. Відчував, що втра­чає сенс життя, а саме перебування в Королівстві —зайвий клопіт для нових друзів. Він боявся подиви­тися їм в очі. Та й часу на роздуми майже не було. Можливо, лише цей вечір. Коли він повернеться додо­му, до Марка, треба буде або знищити вже написане, або продовжити далі.

Тому вся краса, що була довкола нього, —виплекані квітники, розкішні дерева, тисячі крихітних ліхтари­ків —завдавала йому болю. Він, наче той китайський поет Хань Фук, що стояв у темряві під деревом й ди­вився, як рікою пливуть човни і грає музика, навіть не помітив що залишився у саду сам. Хлопці, Серпень і Марко, відлучились на хвилинку. Згідно з етикетом, настав час гостеві поговорити з тим, хто його запро­сив на вечерю. «Усього десять хвилин, Люцино,» —нагадав принц Серпень. Бо їм ще треба було зустріти­ся з королевою.

Люцині й десяти хвилин було забагато. Вона зіщули­лась на краєчку лави, як налякана пташка. Гість, зда­валося, перебував на іншому кінці світу. «Я його не по­бачу більше, —з розпачем думала Люцина. —Невже він так і мовчатиме?»

Звісно, Герман був старший за неї років на десять, звісно, він був у стократ мудріший і проникливіший, як і годиться справжньому письменнику, і тому в їх­ній зустрічі в саду не могло бути нічого романтич­ного. Але душа юної дівчини так хотіла романтики. Можлива війна з Імперією, загадкові книгоноші, ди­пломатичні ходи її мами королеви —усе це зараз опи­нилося за муром, що оточував сад, щоб додати йому таємничості. Герман теж ніби перебував за цим му­ром, у темряві, не бажаючи вийти на світло, і вона га­рячково міркувала, з чого почати розмову. Якби ж він спитав, як зветься та чи інша квітка або скільки років саду… Але ж ні, гість, стояв, прихилившись до дерева і дивився кудись далеко. Він не думав про те, про що годилося думати в цей момент, а гарячково міркував про долю тієї книжки, яка стискала його голову леща­тами, аж перехоплювало подих, й потребував допо­моги, щоб вийти із заціпеніння. Люцина полічила до п’яти, потім до десяти, й нарешті здобулась на питан­ня, може, не надто тактовне, проте бодай якесь:

— Коли ви допишете свій роман?

Герман здригнувся, разом з ним здригнулося дере­во, аж краплі роси впали йому на шию. Він відступив і вийшов на світло. І сказав, тамуючи біль:

— Я бачив у бібліотеках стільки книжок, що поду­мав: може, не варто додавати до них ще одну. Хіба не може виявитися, що мою книжку вже хтось написав?

— Ні, —стріпнула волоссям Люцина. — Вашу книж­ку ніхто не напише, бо… тоді вона не буде вашою!

Вони вперше подивилися в очі одне одному. Люцині стало страшно, ніби вона зазирнула в бездонну прірву.

— Так, — мовив Герман.

— Що так? — пошепки спитала дівчина.

Герман простягнув їй обидві руки, допомагаючи підвестися.

— Саме так! Як я раніше цього не розумів?!

Світ закрутився перед очима в Люцини, коли вона побачила його усмішку, нічим не гіршу, ніж у тих, хто народився в Королівстві. Якби тут лежав сніг, він на­певно б розтанув від цієї посмішки. А натомість у Лю- цининому серці відтала якась забута крижинка, яку вона принесла з собою ще з Серединного світу.

Почувся умовний посвист Серпня.

— Нас кличуть, — сказала Люцина. Як же швидко минули ці десять хвилин!

— Гадаю, я встигну його написати. І ви будете пер­шою, хто його прочитає!

Люцина уявила собі, що зараз доведеться йти в освітлений мамин кабінет і слухати розмови про до­лю Королівства, і крадькома зітхнула. Вона б охочіше пішла до своєї кімнати й увімкнула якусь тиху музи­ку. Серпень, коли вони підійшли ближче, прискіпли­во окинув поглядом Люцину:

— Ти змерзла, сестричко. Біжи щось накинь на се­бе. Ми почекаємо. Постарайся непомітно прийти до малої читальні.

Його спокійні слова повернули Люцину до реальнос­ті. Казкові принцеси тільки те й робили, що чекали, до­ки хтось попросить їхньої руки. Ці часи минули. Вона не картала себе за слабкість. Вона залишила її за порогом.

Посередині найбільшого квітника, в гніздечку, ви­стеленому найтоншим пухом, лежало яйце. Ніхто не знав, що в ньому. Ніхто не міг його розбити, хоча це було зробити дуже легко. Стебла трави й квіти пере­плелися над яйцем, захищаючи від холоду й спеки. Воно не тільки здавалося тендітним, а й було таким. Як і люди Королівства. Ті, що сиділи вдома, й ті, які блукали по інших світах, ідучи назустріч небезпеці й ризикуючи життям, і ті, що зібрались пізнього вечора в невеликій читальні.

— Ви бачили книгонош у себе в Імперії? — одразу спитала Олімпія, чия постать за короткий час набула справді королівської величі й упевненості в собі.

— Так, — кивнув Герман.

— Які вони?

— Різні. Молоді й старші, чоловіки і жінки. У них не­має перепусток до сховищ, і тому під час тривоги їм доводиться кепсько.

— А чому ви певні, що ці книгоноші з Королівства?

— Як кажуть у нас, від їхньої усмішки розтає сніг.

Хлопці перезирнулись, а Олімпія насупилась:

— Я вас питаю серйозно.

Герман завовтузився на стільці:

— Ну… часом поетичний образ найкраще може пе­редати враження від чогось…

«Молодець! —подумала Люцина. —Треба перевіри­ти взимку, може, від моєї посмішки теж розтане сніг.»

— Розповідайте далі, — звеліла Її величність.

— Вони нічого поганого не роблять. Вони просто шукають тих, хто хоче читати гарні й розумні книж­ки. Тих, хто не боїться мати власну думку. Вони й ме­не отак знайшли, коли мені було шістнадцять років.

— Скільки вам зараз?

— Двадцять шість.

— І ви помітили, що за десять років світ довкола вас змінився?

— Найперше змінився я сам.

— А скільки їх загинуло за цей час? Скільки опини­лось у в’язниці, ви не знаєте?

— Мамо! — озвалася Люцина. — Мамо! Ти теж бу­ла такою, хіба забула? Возила книжки, пропонувала книгарням…

— Але ж не в Імперії! І я відповідала лише за книж­ки, а не за сотні тисяч громадян. Якби моя воля, я б не випустила з Королівства нікого. А тепер уже пізно. Через тих шукачів пригод може загинути наша країна.

Люцина добре знала свою маму, тому ці слова її не обурили. Вона сказала:

— Щодо мене, то я не проти сама стати книгоно­шею. Піти по твоїх слідах. Думаю, ніхто з нас не від­мовився б від цього!

— А хто керуватиме Королівством? Я сама?

— Ну, я тут ні до чого. Ви мене б нізащо не допусти­ли до цієї справи. Я ж усього лише принцеса…

Вона скривилась.

— Ти народилася принцесою, — зауважила мама.— Це до чогось зобов’язує.

— Я народилася донькою редактора й була нею аж 15 років.

— Можна мені? — втрутився Марко. — Я маю пи­тання до Її величності.

— Прошу.

— А якби ці книгоноші були не з Королівства, ви б за них переживали?

— Тоді б не було дипломатичного скандалу.

Крутиголовці вимагають забрати їх з Імперії. То що, я повинна вдавати, ніби це не наші громадяни? Нехай їх там перемордують? — скипіла Олімпія.

— Дивно, що ніхто не згадав давній закон, —заува­жив Серпень. — «Громадянами Королівства стають, а не народжуються».

— Ну, ій чим це допоможе? — буркнула Олімпія.

— Виходить, треба допомагати книгоношам, звід­ки б вони не були. Ваша величність може сказати це Старим, якщо їм не сподобаються її рішучі кроки.

— Хто сказав, що я маю робити рішучі кроки?

— А от Мортіус вміє це чудово робити! — заявила Люцина.

— Ну, звісно! Викрасти машину й вирушити на штурм Імперії! Ото б крутиголовці тішилися! Не смій­те бавитись із вогнем, чули? А то посаджу під домаш­ній арешт. Ви, пане, можете покладатись на нашу гос­тинність, як би не склались обставини. Намагайтесь не привертати до себе уваги. Я можу надати вам охорону.

— Дякую, не треба. Я просто сидітиму й писатиму роман.

— Ну от, на цьому закінчимо. Йдіть усі спати. Мати­мете якісь ідеї, кажіть. Я зберу завтра усіх правників. Вони добре знають закони.

Втім, сама королева й не думала спати. Вона пе­реглядала електронну пошту, телефонувала, ходила вздовж довжелезних книжкових полиць… На світан­ку їй стало страшно і вона пішла до синової кімнати. Обтулила його ковдрою, зачинила вікно. Тоді пішла до Люцини, яка нарешті заснула, відгородившись міц­ним сном від усього, що так тривожило її серденько.

«Ми могли би бути щасливі, —думала Олімпія. —Усі вчотирьох». Тоді тихо заплакала. Від сліз їй ста­ло трохи легше. Вона згадала принца Даниїла, якого принесла майже на своїх плечах додому, —поранено­го лицаря, свого майбутнього чоловіка. Він ніколи не розповідав, що з ним трапилось. Тоді її любов зціли­ла його рани. Щось у цьому було дуже важливе, якесь світло в кінці темного тунелю. Тільки вона не могла збагнути, де це світло: попереду чи позаду.

19

Не спав цієї ночі й Герман. Він писав другий розділ роману «Книгоноші з Королівства». Раптом погасло світло, і він запалив свічку. А коли ніс її з кухні до кабі­нету, відчув, що це вже було: він несе свічку, намагаю­чись не забути слова, які зараз напише…

*******************

КНИГОНОШІ З КОРОЛІВСТВА (продовження)

Тепер, коли наставала тривога, час у сховищі ми­нав швидше. У жовтавій напівтемряві Орест вдивляв­ся в обличчя людей, пробуючи на них щось прочитати. «Людське обличчя —це теж книга, яка розгортається тоді, коли людина скидає маску», —прочитав якось він. Спостерігаючи за людьми, зауважив, що маска сама спо­взає, коли думаєш про якісь важливі речі: життя, смерть, розлуку, любов. Коли думаєш про близьких людей.

Кожного тижня він отримував книжку, і це вже три­вало рік. Ні, не в парку. Іноді, вночі, на узбіччі доріг, ча­сом під каменем, в поштовій скриньці, між шпалами, порожній телефонній будці… Він навчився не боятися світу, бо в ньому були чудові книжки. А лихим світ роб­лять самі люди, змінюючи до невпізнання. Можливо, колись там, де була колія, текла річка, а на місці заво­ду росли ліси з сонячними галявинами. А там, де зараз купка неоковирних, чорних від кіптяви будівель, —се­ло з городами, де поряд з картоплею й морквою росли квіти. Минуло так багато часу, що вже ніхто цього не пам’ятає. Разом з річками, лісами, садами, стерли са­му пам’ять про них. Орест подумав, що, можливо, не Королівство йому снилося, а його країна, такою, якою була раніше. Тепер у його пам’ять увійшов світ із кни­жок. Чи є хтось, поміж отих людей, котрі сидять до­вкола нього на лавах, той, хто так само, як він, отримує книжки з рук людей Королівства? Певно, що є, але ма­ти друзів в Імперії —небезпечно. Друзі можуть зради­ти. А книжки —ніколи. Орест страждав від того, що не мав з ким поділитися своїми враженнями, що його думки не могли випростатися серед слів. Його зустріч із книгоношами тривала хвилину. Він не смів з ними розмовляти, і тому намагався їм передати поглядом якнайбільше. Був певен, що вони здатні зазирнути йо­му в душу глибоко-глибоко. Хоча вночі, мерзнучи у своїй убогій норі, о, він тепер бачив усю вбогість влас­ного помешкання, порівнюючи з описами в книжках! Його проймав страх, що так не може тривати вічно, що має статися щось лихе. Бо й на роботі він не міг стерти радість з обличчя, оскільки вдома його чекала книжка, а решта не мало значення. Але до радості домішувала­ся тривога, бо книжку могли знайти. Ні, в Імперії без маски не можна…

Усе частіше він замислювався над тим, що більше не може жити подвійним життям. Одного разу, про­читавши «Над прірвою у житі» Селінджера, не витер­пів і написав на аркушику свої враження. Наступного разу книгоноша сказав до нього:

— Добре, дуже добре!

І то була велика радість для нього. Хлопець дивився услід цьому старшому чоловікові, що трохи накульгу­вав, і йому нестерпно захотілось піти з ним. У вогонь, воду, тільки б не повертатись до роботи, що полягає у вкручуванні гвинтика до якоїсь страшної нелюдської речі, що вбиватиме людей зблизька або на віддалі, щоб завдяки їй завойовувати все нові й нові землі, перетво­рюючи їх на смітник. Так було несправедливо. Але ку­ди він мав подітись, без друзів, без родини? Тільки йти до людей, котрі роблять щось справді корисне.

Одного разу він насмілився і сказав, віддаючи книжку:

— Я хочу стати книгоношею.

Він боявся почути відмову. Мовляв, книгоношами можуть бути лише люди з Королівства, а таким, як він, не можна вірити, бо вони нездатні навіть писнути супроти влади. Або ще й гірше: «А може, ти зрадник, підісланий крутиголовцями?»

Лице його почервоніло, тоді поблідло, доки він че­кав на відповідь. Натомість книгоноша сказав спокій­но й лагідно:

—Тобі зарано. Ти ще не прочитав усього Шекспіра.

За півроку Орест прочитав усі п’єси Шекспіра та його сонети. За той час настала весна, а коли вона на­стає, то бодай щось мусить змінитись. Хлопець не по­лишав надії стати книгоношею. На людях він став ще мовчазнішим, щоб ніхто не помітив, наскільки ба­гатою зробилася його мова. У ній вільно жили сло­ва, яких в Імперії намагалися не вимовляти: свобода, право, гідність. Бо коли немає речей, які називають цими словами, то й самі слова не потрібні.

Весна принесла із собою квіти на узбіччях, листя на деревах. Якби цей світ став безлюдним, думав Орест, то за кілька років тут усе ожило б. Утім, нехай люди лишаються, тільки щоб не заважали деревам і квітам рости, бо ті теж мають на це право. І які ж вони силь­ні! Проростають крізь камінь, між тріщинами, на да­хах будинків… Якось він сидів у сховищі, поринув­ши в думки, і раптом відчув щось незвичайне: чи то запах, чи то порух. Він зробився тепер чутливим до найменших змін. Таке буває з тими, хто дуже само­тній і потребує когось, щоб розділити з ним самот­ність. Підвів очі й побачив навпроти себе літню жін­ку, яка між складеними човником долонями тримала зелений листок. Сусіди довкола неї дрімали. Коли во­на помітила Ореста, лице її насупилося й вона стис­нула долоні, щоб не було видно листочка. «Не бій­теся, —хотів сказати їй хлопець. —Я все розумію.» Натомість він посміхнувся. То була боязка посмішка, і сніг від неї не танув. Проте, відколи померла бабуся, Орест вперше посміхнувся не до себе, а до когось. І жінка теж відповіла йому усмішкою, а тоді заплющи­ла очі. Ні, вона не була книгоношею, проте навіть цей вчинок означав, що світ потрохи змінюється. Та не­вдовзі він завагався, чи це справді так.

Тієї весни в парку вирубали половину дерев, у час, коли їм найбільш боляче. Дерева вмирали довго, особливо найбільші. Навіть коли їх позбавили корін­ня, листя розпускалось. Оресту здавалось, що він умирає разом з ними. Він знову сказав книгоноші:

— Я прочитав усього Шекспіра. Можна мені тепер стати книгоношею?

Чоловік, високий і худий, суворо подивився на нього:

— Тобі ще рано. Ти ще не прочитав усього Ґете. І, либонь, не знаєш, що книжки народжуються у самот­ності й мовчанні.

— Ви мені не довіряєте?

— Ми довіряємо тобі, але чи ти сам собі довіряєш?

Сперечатися було марно. За півроку Орест прочи­тав «Страждання юного Вертера», «Фауста», «Роки навчання Вільгельма Майстера», «Поезію і прав­ду». Він усе частіше робив записи, схожі на щоден­никові, однак нікому їх не показував. Зшив собі не­велику книжечку й завжди мав її при собі. Якби він усвідомлював наслідки того писання, такого ще не­вмілого, однак щирого, то, можливо, боявся б. Адже перш ніж посадити батьків до в’язниці, за ними, без­перечно, стежили. Бабуся ніколи не розповідала, за що їх посадили. Вона просто казала: «Вони дуже тебе любили. Вони були чудовими людьми. Вони загину­ли». Але Орестові цього було замало. Йому здавало­ся, що батьки мали стосунок до книгонош. Можливо, він хотів, щоб це було так.

Коли Орест прочитав усього Ґете, він знову спробу­вав звернутися до книгонош. Цього разу їх було двоє, хлопець і дівчина. Він сказав їм:

— Я хочу стати книгоношею. Я вже прочитав усьо­го Ґете.

— Ти ще не пізнав самого себе. Тобі ще рано, — від­повіла дівчина й простягнула йому книжку.

Вона була така гарна і так мило посміхалась, що Орест не насмілився з нею сперечатись. Та коли він повернувся додому й розгорнув книжку, то побачив самі лише білі сторінки. Це не так розчарувало його, як збентежило. Писати на такому коштовному папе­рі? Ні, у нього навіть рука не підіймалась. Був довгий, осінній вечір. Шибки деренчали від вітру, що стукав по них пальцями, як заблудлий мандрівник, що шу­кає нічлігу. В кутку висіло старе дзеркало. Орест піді­йшов до нього й сказав до свого відображення:

— Привіт! Чи ти знаєш мене? Хто я?

Він роззирнувся по кімнаті з облупленими стінами, поламаними меблями й запитав і її:

— Де я?

Наче прокинувся у незнайомому місці.

— Отак, — мовив хлопець і сів на канапу, що не була просто канапою, а місцем тихих і щирих розмов між ним і бабусею. Він розгорнув книжку й прошепотів: «Книжки народжуються в самотності й мовчанні».

Раптом у канапі щось дзенькнуло, наче вона зойк­нула. Орест повернув голову й побачив, що одна пру­жина зламалася й продерла благеньку обшивку. Він нахилився, щоб поставити її на місце, й побачив у дірці якусь річ. То був згорнутий у трубочку папір, перев’язаний зеленою стрічкою.

— Спадок! —майнуло в нього в голові. — Мій спадок!

20

Рано-вранці Мортіус, Соня і Тигрисик вирушили до Серединного світу. Іншого шляху, аніж попід землю, вони не знали. Мортіус переживав, чи сподобається така подорож дружині, яка взагалі не вміла мандру­вати, і по дорозі намагався її підготувати. А Тигрисик йому допомагав.

— Минулого разу ми стріли Відрубану Голову, котра стерегла скарб, — сказав Мортіус.

— Ой! — злякано вигукнула Соня.

—Але ми з нею чудово порозумілись, ге, Тигрисику?

— Угу.

— Класний хлопака! Викупляв з неволі людей Ко­ролівства. Стривай, коли ж це було? У чотирнадцято­му чи п’ятнадцятому столітті? Не пам’ятаю. До речі, грошей у нас нема ні копійки. Ану ж доведеться пла­тити різним типам викуп за книгонош…

— Нізащо! — обурилася Соня. — Це ганьба!

— З вовками жити — по-вовчому вити, — зітхнув Мортіус. —Але, думаю, до цього не дійде.

Він згадав вовкулак, супроти яких застосував пер­цевий балончик, і Серединний світ видався йому не таким вже й бажаним пунктом кінцевого призначен­ня. Але він принаймні його знав.

— А ще, Соню, — радісно мовив Тигрисик, —ми покажемо тобі помешкання опира фон Стронціуса та його колекцію знарядь для тортур.

— Жах!

— Коли він спить, це безпечно, — заспокоїв її Мортіус. — Якщо ми встигнемо туди до заходу сонця.

— А звідки ми знатимемо, коли під землею захід сонця? В тебе ж немає годинника.

Мортіус промовчав.

Як тут усе змінилось! Мандрівники йшли травою, щедро змоченою росою. Жодного тобі з’їдлика. Цілком пристойний літній пейзаж. Прокидались пташки і з се­ла долинав спів півнів. Вони піднялися стежкою на па­горб. Мортіус чудово знав, де вхід до підземної річки, бо не так давно почепив на нього замок, щоб туди не лізла дітлашня. Виймаючи з кишені ключа, він сказав:

— Соню, думаю, тобі не доведеться звикати до Се­рединного світу. Він дуже схожий на Граничний. Там теж повно напіврозвалених замків, а люди вдома ма­ють усе, крім книжок…

— А, отже, не мають нічого! — завершила його ко­ротку лекцію Соня.

Схоже, Мортіус надіявся колись відвідати Сере­динний світ, бо протигази й гумові чоботи були дбай­ливо поскладані. І він мав повну кишеню батарейок до ліхтарика. А Соня натоптала наплічник не лише хар­чами, а й книжками, через що він був збіса важкий. Але спробував би Мортіус сказати щось про книжки! Бідолашна Соня, певно, думала, що в Серединному світі немає добрих книжок. Та їх найбільше пишуть саме у Серединному світі! І Мортіус знав, чому. Бо там буяє життя, йде боротьба між добром і злом, а, отже, є про що писати романи.

— Зате, відказала Соня, —у Королівстві чимало фі­лософів і мудреців. Деякі з них вважають, що «найкра­ща розмова — це мовчання».

— Як це? — запитав Мортіус, ведучи свою доро­гу родину темним тунелем, де ще поки що не дуже смерділо.

— Вони вважають, що слова від довгого вжитку сти­раються, ну, як камінь, чи цегла.

— То слова такі тверді? — поцікавився Тигрисик, що уважно прислухався до розмови. —А я думаю: чо­го мені так важко говорити!

— Соню, будь ласка, не забивай малому голови ме­тафорами! Подібну думку я вже чув. Вона, звісно, ро­зумна, навіть мудра, однак мені так приємно чути ва­ші милі голосочки в цьому смутному місці.

— Нічого, — зітхнула Соня, — Світло не навчишся цінувати, доки не побудеш у темряві.

— Якби не моє добре знання Серединного світу і без нас там могли обійтися, то ми б гайнули до Імперії. Отам роботи!

Соня мерзлякувато зіщулилася, згадавши набіги кру- тиголовців на замок, та ще те, як вона рятувала книж­ки від відьом. Ні, відьми були з Серединного світу.

Вони йшли то вгору, то вниз, супроводжувані плюс­котом невидимої річки і щурячим писком.

— Я вмію ловити мишей. Правда, таточку?

— Тут немає мишей, тільки щурі, які, до речі, пере­носять інфекцію. Десь там, вже під самим Львовом, є підземелля, куди ховали померлих від моровиці. Тільки б не розвалився десь мур, бо тоді почнуться чу­ма, холера, тиф і ще бозна-що.

— Ти навмисне це говориш, щоб мені стало ще важ­че на серці? — обурилася Соня.

— Вибач, сонечко. У такому місці відповідні й думки. От прийдемо до Львова, і я покажу тобі Високий Замок.

— Він так само гарний, як наш?

— Та ні, замку там немає вже давно. Тільки гора за­лишилась. І парк, Знесіння, із чудовими зеленими га­лявинами, а внизу, в улоговині, — цвинтар, який на­зивають Кропив’яним.

Соня зупинилася, ніби їй війнуло в лице холодом склепу. Мортіус теж щось відчув:

— Слухай, а ти боїшся смерті?

— А ти?

— Угу.

—Таточку, а що таке смерть, ? — спитав Тигрисик. — Чому одні її бояться, інші чекають, а дехто каже, що її не існує?

— Я відповім тобі, Тигрисику, — озвалася Соня. — Я вичитала про це в одній книжці. Смерть — це як зи­ма одразу після літа.

— Оригінально! — вигукнув Мортіус.

— Усе залежить від того, яким було літо. Якщо воно було тепле й гарне, то не хочеться ніякої зими. А якщо дощове й холодне, то хай вже краще зима. Розумієш, Тигрисику?

— Угу.

Далі вони якийсь час йшли мовчки, доки не на­штовхнулися на Мур.

— От наврочили! —забідкався Мортіус. — Не тре­ба було говорити про смерть. Здається, ми заблукали.

Він підійшов ближче, освітив стіну ліхтариком і по­легшено зітхнув:

— Ні, Мортіус ніколи не блукає!

— Чого ти радієш? — здивувалась Соня. — Тепер доведеться вертатись назад.

— Стіна свіжа. А я знаю, як нині будують.

— Як, таточку?

— Нині ніхто не додає до розчину яєць і сиру. В Острополі я бачив турецький міст. По ньому досі їз­дять. А цю стіну, якщо добряче натиснути, можна й розвалити.

Він виставив своє могутнє плече й штовхнув мур. Раз, другий…

— Нумо разом, Тигрисику!

Соня мовчки спостерігала, не втручаючись у чоло­вічі справи. Цього навчив її батько. Для нього чоло­вічою справою було укладати каталог. А поки що її мозок напружено працював. Коли захекані Мортіус і Тигрисик нарешті спинились, вона сказала:

— Навіщо збудували цю стіну? Адже є й інші спосо­би потрапити до Королівства.

—Хто її збудував? Ось що важливо! — додав Мортіус.

— Ну… мені здається, що це не так уже й важливо.

— Це не міг збудувати Львівводоканалтрест, бо у них ніколи нема грошей, та й, зрештою, сюди ніхто не заглядає.

— Може, таточку, ще спробуємо? Я б так хотів по­бачити вербу-матусю! І ти купив би нам тієї чудової вареної ковбаски. А ти, Соню, може, почитаєш вірша. Ану ж, хтось із того боку відгукнеться — і нас випус­тять. Вірші такі сильні…

— Ну, не всі! — заперечили в один голос Соня з Мортіусом, але вчасно схаменулись, бо в такій ситуа­ції літературна дискусія була б недоречною.

— Слухай, Тигрисику, — лагідно пояснила Соня. — Якби Мортіус був за стіною, він би нам допоміг. А хто там, невідомо.

Вона замислилась, бо мала дуже багату уяву.

— На жаль, а, може, на щастя, ми всі по одному бо­ці… Пригадую, як ми з Люциною не могли вийти з кімнати, бо там не було дверей. Звісно, вийти крізь ві­кно — не проблема, але тоді ми б потрапили просто у лапи відьом і ще бозна-кого.

— Еге ж, ти розповідала! — сказав Мортіус й проци­тував: «Якщо не можеш вийти, намалюй двері на стіні».

— Ну, звісно! Мортіусе, давай сюди крейду. Я знала, що ти щось придумаєш.

— Це не я придумав, а Люцина. Вона ж художниця, а тепер ще й принцеса. Не знаю, чи у нас вийде…

— Коли нема іншого виходу, то потрібно зосереди­ти зусилля на цьому, — Соня взяла крейду, підійшла до Муру й приставила до нього вухо. — Ой, там хтось плаче! Не можна гаяти часу. Мусимо вийти…

—Чому вона весь час говорить? — спитав Тигрисик.

— Це таке заклинання, — пояснив Мортіус і захо­дився давати поради: — Трохи ширше, сонечко, щоб Тигрисик пройшов. Так, молодець. А тепер завіси, щоб двері можна було відчинити. Ну, а тепер клямку. Тільки не малюй замок, бо доведеться малювати до нього ключа. Готово!

Соня відступила й з острахом глянула на своє тво­ріння. Перед нею був криво намальований прямокут­ник на цегляній стіні. Вона якось одразу втратила віру в себе, ніби хтось проткнув надувну кульку і з неї ви­йшло повітря.

— Прекрасно! —вигукнув Мортіус і рушив відчи­няти двері. Соня заплющила від сорому очі. І ось так, із заплющеними очима, почула скрипіння, а далі Мор- тіусів голос:

— Треба змастити завіси, бо Мортіус не втратив ві­ри в неї, в свою кохану дружину, й відчинив двері, на­мальовані на стіні.

Вони ступили за ним і опинились у темному порож­ньому приміщенні з броньованими дверима.

— Цікаво, — мовив він, водячи ліхтариком по сті­нах. — Що це може бути?

— Гей, хто тут плакав? — покликала Соня.

Адже ліхтарик не міг освітити всього приміщення. Можливо, у найдальшому кутку сидів хтось малень­кий і плакав. Маленький, покинутий напризволяще. І Соня знову покликала:

— Не бійся, ми тобі допоможемо!

І тут зі стелі прогримів голос:

— Шляхетна душе, іменем Королівства, покарай злодіїв і святотатців!

Від несподіванки Мортіус впустив ліхтарик, і той, вдарившись об долівку, погас. Стало так темно, як у серці слуги Зла.

— Шановний, присвітіть нам, будь ласка! — не роз­губилася Соня.

У відповідь на її прохання виникла величезна голо­ва, зіткана зі світла.

Мортіус охнув і закричав:

— Перепрошую, але я віддав усі монети зі скарбу! І нікому не розповів, до речі! У Королівстві можна ціл­ком обійтися без грошей. А ми з Королівства, бо тепер, як і раніше, Граничний світ належить Королівству. Ніхто на нього не претендував через те, що там розве­лася сил а-сил енна з’їдликів і злидників.

Соня штурхнула його під бік:

— Спинися! То про яких ви говорите злодіїв, шанов­на Голово?

Привид опустився на рівень людського зросту й за­зирнув Соні в очі. І вона там побачила правдивий біль.

— Не переживайте так, добродію! Гроші —це ще не все. Я ось спокійно без них живу. І взагалі, через них лише клопоти.

Мортіус глибоко зітхнув:

— Соню, ці гроші зберігалися для викупу людей з Королівства, які потрапили в полон. Вони б нам дуже знадобились у Серединному світі. Ну, нічого, якось обі­йдемося. Все-таки ти маєш рацію: не можна купувати людей, наче якусь річ. Ну, то хто забрав ваш скарб?

— Проклинаю їх! Слуги пекла, з хутряними руками!

— Ну, звісно, довгомуди! — здогадався Мортіус. — Ці істоти здатні поцупити з-під вас стілець. Ви б зна­ли, скільки разів вони крали в мене бідолашного Тигрисика!

Він говорив так, ніби виправдовував довгомудиків, котрі неодноразово посягали на його найдорож­чий скарб — Тигрисика, а він мусив платити їм викуп. Мортіусове серце було відхідливе, та й жив він те­пер у Королівстві, хай у не зовсім облаштованій його частині.

— Проклинаю їх! — глухо мовила Голова, стаючи із жовтої темно-синьою. Побоюючись, щоб вона не згасла, Мортіус вигукнув:

— Либонь, ви давно, з Королівства, дорогенький, бо там не проклинають!

Голова стала гірчичної барви, очевидно, запитання видалося їй некоректним:

— Я ніколи не бував у Королівстві. Воно не для та­ких, як я, грішних…

— А чому ви так вважаєте? — спитала Соня.

— Я неписьменний.

І враз голова стала чорною, а шукати чорну голову в темній кімнаті —справа безнадійна.

— Шановний! — закричав Мортіус, котрий завше був прихильним до надприродних істот і знав їх кра­ще, ніж інші. —Цю проблему можна вирішити. Роз­кажіть усе по порядку, а потім ми вас хутко навчимо читати. Та й нічого вам сидіти у пивниці…

— А хто помститься? — Голова стала схожа на бан­ку зі світлячками, і Мортіус аж присвиснув від захвату.

— У Королівстві не мстяться. А ви вже старень­кий,—мудро мовила Соня.— Поживете спершу в Граничному світі. Якщо побажаєте, можете охороня­ти наш Замок. Ви ж лицар-охоронець?

— Мені треба подумати, — мовила Голова.

— Не забудьте розповісти! — нагадав Мортіус. — ти, сонечко, візьми ще одну крейду й пиши на стінах літери, все, що треба.

— А ти подумай, як звідси вийти.

— Не переживай. Таточко знає, як вийти, — вста­вив своє вагоме слово Тигрисик.

— Річ не в тому, що гроші зникли, — зітхнула Голова, поступово світлішаючи. —Після ваших відвідин я по­чав замислюватися над тим, що минуло надто багато часу й, можливо, нікого з моїх братів не залишилося на світі. І якби гроші були потрібні для доброї справи, то по них би вже давно прийшли й звільнили мене від цієї служби. Без магічних слів я не зможу вийти.

— А які це слова?

— «Дякую тобі, йди з Богом!»

— Ну, ми могли б їх сказати, правда, Соню?

— Але ж скарб вкрадено. Ті зграйці, їх було троє, прийшли сюди з металевими прутами…

— Металошукачем? Довгомуди мають такі штуки.

— З ними був ще чоловік шляхетної постави, але не­шляхетної душі, якого вони називали Повелителем.

— Угу, — муркнув Мортіус. — Знаю.

— Мої прокляття на них не діяли. Ці тварюки не бо­ялись нічого.

Голова заридала. Мортіус розгублено глянув на Соню.

—Я чудово вас розумію. Вам не грошей шкода, а до­віри, яку ви не виправдали.

— Я втратив честь! Я зганьблений навіки. Уявіть, за ті святі гроші вони побудували тюрму!

— Що?! — вигукнули одночасно Соня з Мотріу- сом. — Для кого?

— Для книгонош з Королівства.

Настав час для німої мовчанки. Вона тривала, доки Мортіус не отямився перший, бо знав життя не з кни­жок, а завжди опинявся у його середині, де було най- гарячіше, й процідив крізь зуби:

— Найкращий спосіб спаплюжити добру справу — це побудувати тюрму. Справді диявольський задум! Залишається єдине —її розвалити!

— Мортіусе, я вже дописую абетку, — зауважила Соня.

— Та ми вже її зруйнували! — урочисто промовив Мортіус, вказуючи на намальовані двері, якими вони втрапили сюди. Отже, можемо звільнити вас, шанов­на Голово. Якщо, боронь, Боже, когось сюди запрото­рять, він спокійнісінько вийде звідси.

— Ти геніальний! — цьомкнула його в щічку Со­ня. — І ти, Тигрисику!

Але Голову ще мучили докори сумління:

— Я нічого не зробив.

— Якби не ваш плач за стіною, намальовані двері не відчинилися б. Якби ви не розповіли усього, тюрма залишилася б тюрмою з глухими стінами і броньова­ними дверима.

— Істинна правда! — підтвердив Мортіус.

Він уже встиг полагодити ліхтарик і рвався вперед. Одна стіна вже була розписана абеткою і словами на кожну літеру.

— Чудово! — вигукнув Мортіус.

— Я ще допишу інструкцію, як знайти шлях до Ко­ролівства. Перша зупинка — в Замку.

Після цього Соня показала всі літери й слова, і Голова, оскільки була не лише велика, а й розумна, швидко їх запам’ятала. Мортіус вимовив магічні слова, і Голова вирушила до Замку охороняти книжки. Усе складало­ся, наче в казці, але Мортіус не зміг відчинити броньо­вані двері, що були запечатані закляттям. Голова, на­певно, чула його, але на той час була вже далеко. Втім, не переживайте за них: оці дадуть собі ради.

21

Маркові не спалося, і він вийшов у вогкий темний сад. З усіх вікон будинку світилося лише вікно кабіне­ту. Герман писав роман. Коли хтось один не спить, це й в інших відбирає сон. Якби Марко знав, що їм роби­ти, то, напевно, не дратувався б від кожного шурхоту, краплі роси, що впала за комір, рипіння підлоги, по якій ходив, відклавши перо, письменник з Імперії, ми­шачого писку за дерев’яною обшивкою, далекого кри­ку сови… Тобто він здогадувався, що має робити, але його напівдитячу душу зупиняв дорослий розум.

Хлопець згадав батька, котрий давав поради так не­помітно, що ніхто їх здебільшого не чув. Але все ж, при бажанні, можна було прислухатись і почути цей тихий голос книжника, опікуна усіх книжок у Королівстві. Тепер йому так бракувало поради.

Люди в Королівстві надто безтурботні. Вони не по­мічають, що їхня країна оточена Імперією з одного боку і Серединним світом—з іншого. Хтозна, звід­ки більша загроза. Вони не уявляють собі Всесвіт без Королівства, тієї тихої гавані краси, мудрості, добра й справедливості. Але ж Королівство не виникло з нічо­го, і, можливо, не існуватиме вічно. Немає нічого віч­ного, і життя людини надто коротке.

Марко довго сидів на ґанку. Темрява притягувала його і водночас відштовхувала. Неможливо було по­вірити, що вона колись розсіється. Щось м’яке торкну­лося його ноги. Сиволап! Кіт довго вмощувався в ньо­го на колінах, а тоді сказав:

— Візьми мене з собою!

— Звідки ти знаєш, що я кудись збираюсь?

— Думки читаю, — пояснив кіт — Тобі треба взяти мене і Серпня, іуди.

— Куди?

— До Великої води. Не вагайся! Слухайся свого сер­ця. Роби те, що воно тобі каже, йди туди, куди воно те­бе кличе.

— Не знаю.

— Знаєш.

— Чого ти причепився до мене?

— Ви обидва станете книгоношами, а я допомага­тиму вам зі своїм військом. Я знаю, де збираються книгоноші.

— Не сумніваюся. А тобі не здається, Сиволапе, що цю інформацію слід було передати Її величнос­ті? —сказав ущипливо Марко, і в коліно йому боляче вп’ялися пазурі короля котів.

— Ні, не здається. Яке я маю право видавати цих людей? Нехай роблять те, що велить їм серце.

— І потрапляють до в’язниці в Імперії?

— Ти помітив, що коти ніколи не потрапляють до в’язниці? Ну, добре, якщо даси слово мовчати, я відве­ду тебе до одного цікавого місця.

— Ти ж знаєш, що я мовчатиму.

Марко озирнувся на освітлене вікно.

— Хто там у тебе?

— Герман. Пише роман про книгонош із Королівства.

— Навіщо писати те, що вже написано? — пробур­чав Сиволап, але Марко не розчув його слів.

Що й казати, коти — таки дивовижні істоти, і лю­дям є чого в них повчитися. Чимало з нас хотіло би бу­ти котами, тільки їм незручно в цьому зізнатися.

Відколи Королівство покинули крутиголовці, тут зно­ву стало безпечно ходити вночі. Марко із Сиволапом ішли посередині вулиці. У будинках майже не світи­лося, либонь, була дуже пізня година. Вони йшли, а Герман, забувши про час, писав книжку, що жила в ньо­го в голові. Він боявся, що потік слів раптом зупиниться й доведеться опинитися віч-на-віч зі своїм справжнім життям —життям вигнанця в чужому домі, чужій кра­їні. Примари минулого стояли не за вікном, а просто за його плечима. Навіть коли від напруження почали пек­ти очі, а на пальці від олівця з’явився пухир, і він, пога­сивши світло, впав на ліжко, слова не відпускали…

У темряві навіть знайомі місця видаються незнайо­мими, тому Марко міг знати напевно лише те, що во­ни прийшли кудись на околицю. Свідомо чи несвідо­мо, Сиволап змушував його пролазити крізь дірки в живоплоті, перетинати чужі садки й городи. Кіт геть намок від роси й ніби зменшився.

— Сюди, — сказав він, спиняючись коло великого дерева, за яким вони могли сховатись удвох.

— Тепер тихо. Дивися уважно, щоб ми нічого не пропустили!

Марко мовчки стерпів, коли у плече йому вп’ялися Сиволапові пазурі. Праворуч біліла стіна якогось будинку.

— Тихо, йдуть!

На стежині, що її проклало місячне світло, з’явились дві темні постаті з наплічниками. На голові вони мали не надто світлі, але й не цілком темні панамки. Одна мить — і незнайомці зникли за рогом будинку. Чуйне Сиволапове вухо вловило навіть їхній подих і те, як трава зігнулася й одразу випросталась. Марко не чув цього, але міг собі уявити.

— Тепер до вікна! — скомандував кіт.

Він шаснув у кущі, ведучи за собою трохи збенте­женого хлопця, бо підглядати було негарно. Єдине освітлене вікно затуляли штори, але завжди між ра­мою і шторою утворюється шпарина. То був старий будинок, добряче занедбаний, зарослий кропивою. Марко притулився щокою до стіни й зазирнув у вікно. Кремезні незнайомці стояли до нього спиною, зате він добре чув їхні голоси.

— Нас тільки двоє. Більш не буде нікого, — сказав один з них.

— Нічого, —відповів господар цього дому. Голос, безперечно належав старшому чоловікові. — Ну, що, так і не було від твого Тимоша звістки?

— Ні, — сумно відказав гість.

— Не хвилюйся… Ти обов’язково його знайдеш!

— Як не знайду, жінка сказала, що сама піде. Мушу знайти.

— Завше треба сподіватися на краще. А ти, Северине? Що у тебе чувати? Скільки вже твоя донечка там?

— Півроку. Серце моє пече вогнем. Спати не мо­жу. Чому вона мене не послухала? їй же тільки сімнадцять…

— Діти, діти,— зітхнув господар.— Либонь, у них душа — як пташка, слухається свого серця, а не батькового чи материного. Раніше було безпечніше. Книгоноші ходили, скільки себе пам’ятаю. Видно, справи в Імперії не надто добрі, якщо наші люди так їм на заваді.

— Мій батько теж був книгоношею. Але повернув­ся. Мене він не пустив. А я й не наполягав. Не вдався я в нього…

— Бува й таке, — сказав господар. — Се залежить від вдачі. З тебе ж такий палітурник, що ліпшого не знайдеш. Хтось іде, а хтось мусить лишитися.

— А тепер не боїшся, Пилипе? — трохи іронічно спитав Северин, у якого зникла дочка.

— Ні, тепер не боюся!

— Ну, що, хлопці, я відвезу вас куди слід, а там нас зустріне, самі знаєте хто.

— О! — обидва чоловіки одночасно зітхнули, а Пи­лип іще й додав:

— Невже я його побачу? Скільки ж він живе на сві­ті, хотів би я знати? Ще мій дід про нього розповідав…

— Скільки треба, стільки й живе. У нього життя не­міряне. Ну, з Богом, хлопці! Я би з вами пішов, але нам із Серденьком не можна лишати свій пост.

Марко мало не зойкнув.

— Тихо! — прошипів кіт.

Від різкого болю хлопець отямився й подумав: «А чому б не Онисько? Він —не простий чоловік. Тільки це не його дім, як на те пішло.»

Через якийсь час на дворі з’явилися три людські по­статі й песик. Марко занепокоївся, щоб Серденько не видав їх з Сиволапом, проте цей маленький рудий пе­сик, очевидно, був такий самий непростий, як і його скромний господар, що все життя працював приби­ральником у школі…

Завівся мотор, і невидима машина від’їхала, а двоє нічних спостерігачів залишилися самі. Кіт подивився на місяць і сказав:

— Коли місяць почне наростати, повернеться мій син Фелікс. Він чудовий розвідник.

А Марко дивився на дорогу. Нестримна сила тяг­нула його вслід за старенькою машиною. Навіть ма­шина була щасливішою за нього, бо мала ясну ціль. Дорога без цілі нічого не варта. Ось які вони, книго­ноші, люди, які кидають усе, щоб інші могли читати гарні книжки. А що ж тоді почуває людина, котра пи­ше такі книжки? Напевно, вона —найщасливіша іс­тота на світі.

Кіт нічого більше не казав. Він просто читав дум­ки. Може, не всі коти вміють читати книжки, напи­сані людьми, зате від них не сховається найпотаємні- ша думка. Коли обоє повернулись додому, там уже не світилося.

— Можна, я переночую в тебе? — позіхнув Сиволап.

— Звісно, Сиволапчику!

І кіт стрибнув у відчинену кватирку до кабінету, ліг на подушку біля Германової голови, щоби прочитати те, що той уже написав сьогодні й напише завтра, бо від цього, можливо, залежало майбутнє трьох світів.

22

Книгоноші з Королівства

(продовження)

…Наступного тижня Орест збирався прийти на умов­лене місце. Була неділя, єдиний день відпочинку під­даних Імперії. Зранку хлопець відчував незвичне збу­дження, бо надворі почав падати сніг, густий і лапатий. Здавалося, його запах проникає крізь щілини у віконних рамах. У дитинстві хлопець дивувався, як може з сірого неба падати такий білий сніг. Тепер, прочитавши стіль­ки чудових книжок, він навчився думати й порівнюва­ти і зробив для себе відкриття: людина є частиною при­роди. Вона живе за її законами, а те, що відбувається з тілом та душею, не лише властиве їй одній, а й цілому Всесвіту. А сніг схожий на те насіння, що падає на ка­мінь і, не маючи поживи, не може прорости. Його ніхто не чекає, і воно гине. Але сніжинки, що йдуть слідом, —вони тримаються одна одної й стають сильнішими, бо їх багато. Хіба щось схоже не відбувається з книгоноша­ми? Вони приходять з Королівства, приносячи з собою книжки, за що їх переслідують, саджають в тюрми. Але коли це їх не зупиняє, вони вчаться обережності, трима­ються разом і стають нездоланними.

Ця думка зігріла йому вистигле за довгу зимову ніч серце. Він уявив, як колись, через багато років, він також стоятиме біля вікна й дивитиметься на сніг, але думати­ме, можливо, про щось інше. І сам буде вже іншим, і СНІЇ’ також буде зовсім не такий. Як важко покидати рідний затишний дім, щоб ходити дорогами в дощ, сніг, спеку, не знаючи, що може статися з тобою наступної миті. На книгонош полюють, наче на звірів, а вони…

Вони врешті знаходять дах над головою, щоб пере­бути ніч. Вони можуть розмовляти між собою про все на світі. Вони мають, врешті, куди повернутися: до Королівства. Вони знають насправді, який той, най­кращий світ.

Як же він хотів бути поруч з ними! Але розумів, що вони побоюються: а раптом таке життя виявиться йо­му не під силу. Знайдений спадок відкрив йому, чий він син, і що сталося з його батьками, і ким насправ­ді є його бабуся, котра виростила його з маленько­го. Він тримав той коштовний спадок на грудях, в не­промокальному пакеті, пришпиленому до вилинялої футболки, а зелену стрічку пов’язав на шию. Та навіть якби в нього відібрали ці речі, нічого страшного не трапилося б. Все це він заховав у своєму серці.

Перший сніг — це була одна з небагатьох утіх у їх­ній бідній країні. Сніг падав з неба і був чужинцем, тому вже сама його поява мала би дратувати крути- головців. Зрештою, неторканим і чистим сніг зали­шався недовго. Кіптява та іржа швидко зводили нані­вець цю осяйну й сліпучу красу.

Оресту призначили зустріч на дванадцяту годину, але вже об одинадцятій він одягнувся і ще раз піді­йшов до вікна. Сніг майже перестав і був не такий ла­патий. І тут він побачив, як до їхнього будинку під’їхала та машина. Її всі боялися, машини, що забирає людей, піднімаючи їх з-за столу, з ліжка, з обіймів матері чи дружини. І ніхто не повертається. Така машина забра­ла колись його маму й тата. Цілком можливо, що це по нього, адже він уже два роки читає заборонені книжки.

Орест зметикував, що має трохи часу, бо ліфт не працював. Хлопець поклав за пазуху книжку з чисти­ми сторінками і тихенько вийшов, зачинивши двері одним поворотом ключа. А тоді піднявся на два по­верхи вище. Так навчила його бабуся: «Коли твоє сер­це відчуває неспокій, зроби кілька кроків догори. Це краще, ніж сидіти, склавши руки». Це він сам зро­зумів ще тоді, коли заліз на дерево, спізнившись до сховища. Нагорі була комірчина сміттєпроводу. Він не працював, і туди мешканці складали різний непо­тріб. Орест сховався в кутку, поміж поламаних вікон­них рам з розбитими шибками, і став прислухатися до кроків. Якщо їм на цей поверх, то він пропав. Йому стало гаряче, хоч у комірчині панував пронизливий холод. З машини вийшло лише двоє крутиголовців, отже, вони не сподівались опору.

Орест пошкодував, що не покинув дім хоча б на пів­години раніше й не заховався посеред снігопаду. Бо тепер опинився наче у пастці. Деякий час він не чув жодного підозрілого звуку. У таку пору люди ще тіль­ки виповзали з-під ковдр, йшли на кухню й ставили на газ чайник, гріючи над вогнем руки. А можливо, теж стояли коло вікна й бачили ту машину, перебира­ючи в душі свої так звані провини. Чи розуміли вони, що таке ганебне життя не гідне ні їх самих, ні їхніх ді­тей? Життя в комірці серед непотрібного мотлоху, в холоді й бруді. Якщо він зараз не помре, то може за­лишитися тут, скутий страхом і безнадією.

Тому Орест намагався думати про вихід. Він може вмерти тут або надворі через якийсь час. Було дуже важливо, чи лежить сніг, чи розтав. Бо на снігу зали­шаються сліди, які ведуть з будинку. Але в комірчині не було жодного вікна, тільки крізь щілини в благень- ких дверях просочувалося біле світло. Треба було на­братися відваги, щоб вийти на сходовий майданчик.

Він ступив два кроки, тремтячи від холоду й стра­ху. Усюди панувала тиша. Не брязкав посуд, не рипали двері, не чутно було й людських голосів. Наче в будин­ку ніхто не мешкав. Орест припав до вікна з тріснутою брудною шибою й побачив унизу землю, до якої не до­літав сніг. Земля була жива й неспокійна, не бажаючи миритися з передчасною зимою. Перед будинком вже не було машини. Орест зійшов униз, відімкнув двері, запалив газ і поставив чайник. Потім довго грів над полум’ям руки. Не відчував радості від того, що цьо­го разу вцілів, бо замість нього забрали когось іншого. Вони ніколи не верталися з порожніми руками. Якби пройти усі поверхи, то, можливо, десь він почув би плач. Але за ним не було б кому плакати. Уперше в жит­ті хлопець відчув, якою гіркою може бути самотність.

Він випив чаю з хлібом, помащеним повидлом, що втратило смак і запах. А тоді несподівано для се­бе усміхнувся. Він тепер зрозумів, що переживав поет Хань Фук, дивлячись на ріку: усе можливе й неможливе…

Тому прийшов на зустріч у парку цілком спокійний. Йому було байдуже, чи приєднається він цього разу до книгонош із Королівства. Він був не такий, як во­ни. Він був іншим.

*******************

…У Сиволапа спалахнули очі. Спалахнули й погас­ли. Можна було не напружуватись далі, читаючи книж­ку втікача з Імперії. Він знав тепер найголовніше. Тіло розслабилось, і котячий король ліг спочивати в но­гах у Германа. Він сподівався встати раніше, ніж той прокинеться.

23

Мортіус, замислившись, дивився на безлад у по­мешканні фон Стронціуса. Видно, що тут похазяйну­вали довгомуди. Зникли усі металеві предмети з ко­лекції знарядь тортур, бо руки у довгомудиків, наче магніт: до них липне все, що можна здати на метало­брухт. Через те позникали усі чавунні каналізаційні люки, і їх довелось замінити бетонними накривками. Видно, опир розжився на нову труну, бо стара пере­творилась на уламки. Цікаво, де зараз старий з його вередливим комп’ютером?

Соня була в протигазі, тому, щоб показати на вихід, шарпнула Мортіуса за рукав. Тигрисик обшукав ко­жен куток за стільцем-підступцем.

«Бачу, що Серединний світ змінився, —думав про себе колишній репортер. —Цікаво, чи на краще?» І все ж йому було б неприємно дізнатися, якби зі старим опирем сталося щось прикре, бо жодних претензій до нього в Мортіуса не було. Але якщо в Серединному світі відбуваються бодай якісь зміни, це вже непогано.

Пані Тереза, купивши молодої картоплі й огірків, хоча й поспішала додому, усе ж зайшла до своєї при­ятельки Ганнусі, котра сама-самісінька працювала в районній дитячій бібліотеці. Вони колись вчились разом в університеті, але й тепер мали про що пого­ворити. Пані Тереза опікувалась онуками-близнюка- ми, відколи дочка і зять подались на заробітки за кор­дон, а пані Ганнуся мала лише чорну кицьку Басю, котру брала з собою до бібліотеки, щоб та не нуди­лась вдома. Звісно, пані Тереза могла б попередньо за­телефонувати, але думка провідати приятельку спа­ла їй лише у трамваї. Знаючи Ганнусину вдачу, була певна, що застане ту на роботі. Коли пані Тереза уві­йшла до бібліотеки, там не було жодного відвідувача.

Теперішні дітиська на канікулах не читають, а сидять по комп’ютерних клубах чи дивляться кабельне теле­бачення. І таке було б із її онуками, якби ті не мали вдома інтернету. Вони читали, це правда, але ніщо не замінить книжки, її запаху, шелесту сторінок й краси друкарського шрифту. А читати її можна навіть сидя­чи на дереві чи зимового вечора при свічці.

Ганнуся не кинулася їй назустріч, як звичайно. При­ятельки ніде не було видно. «Може, їй зле», —занепо­коїлась пані Тереза. Та за стелажем щось ворухнулось, і звідти, тримаючи на руках велику чорну кицьку, ви­зирнула бліда Ганнуся.

— Тихо! — сказала вона. — Сюди!

Пані Тереза поставила торбу на підлогу:

— Ти чого, серденько? Що сталося?

— Йди, кажу, сюди!

Ганнусине волосся, пофарбоване в рудий колір, бу­ло розколошкане, як вороняче гніздо.

— Ти бачила його ? —пошепки спитала вона.

— Кого?

— Типа в червоних спортивних штанях з поголеною головою?

— Ох! — тільки й сказала пані Тереза. — Рекетири! Відколи це вони взялися за дитячі бібліотеки?

— Він стежить за мною вже годину. І Бася сичить, як тільки той підходить ближче… Я тут лишуся! От тільки зброї в мене нема. Ти часом не маєш вдома пістолета?

Пані Тереза зміряла поглядом дрібну постать прия­тельки. Сама вона була вищою за неї на десять санти­метрів. Тоді підійшла до вікна. Справді, навпроти, че­рез дорогу, стояв бритоголовий молодик у червоних штанях і говорив по мобільному телефону. Вона ру­шила до дверей.

— Ти куди?! —закричала приятелька.

— Спитаю, що він тут робить.

Щойно пані Тереза з рішучим обличчям почала пе­реходити вулицю, молодик хутенько рушив геть.

— Може, справа не в бібліотеці, а в тобі? — спитала відважна пані Тереза, коли повернулася. —Пригадай, ти часом не наступила йому на ногу в трамваї або, мо­же, не захотіла віддати сумочки?

— Ти що, здуріла?! Я вперше його бачу! — обури­лась Ганнуся. — Він хоче спалити бібліотеку!

— Навіщо?

— Щоб потім якісь бандити збудували тут пивний бар. Та ти не переживай! Я пильнуватиму. Замкнуся зсередини…

— А ти телефонувала до міліції?

— Угу.

— І що вони сказали?

— «Пані, кому потрібні ваші книжки?»

— Ідіоти! — тільки й мовила пані Тереза.

— Мені ще й погрожували. Вчора, — шморгнула но­сом Ганнуся.

— Погрожували?!

— Еге ж… По телефону спитали, чи є в мене книж­ка «Книгоноші з Королівства». Я сказала, що за­раз немає, але можна замовити. А вони, уявляєш: «Замовиш —уб’ємо!»

— Ого!

Тут пані Тереза аж сіла на стілець, згадавши, у якій справі вона прийшла. А таким ґречним був той стар­ший пан! Ніколи б не подумала. Але вона наразі нічо­го не сказала приятельці, тільки знизала плечима:

— Ніколи не чула про таку книжку, хоча назва ви­дається мені знайомою. Але чого тобі боятися, коли в тебе її немає?

— Я тут же зателефонувала в бібліотечний колектор і замовила. Сказали, що пошукають.

Пані Тереза захоплено подивилась на приятельку. Вона б на її місці вчинила так само. Вона збиралася це зробити, але її просили. Може, той пан тут і ні до чого.

— Знаєш, серденько, — мовила вона, — ти дуже від­важна. Я залишуся з тобою в бібліотеці. Ти замкнись, а я піду погодую своїх ком’пютерних геніїв, а тоді при­несу нам щось повечеряти. І тобі, Басюню, принесу чогось смачненького. Наприклад, «Віскас»? Такий, як на день народження? Завтра й так у мене вихідний. Хотілося б вірити, що тип у червоних штанях до цієї справи не має стосунку, але береженого Бог береже. Якби ти зателефонувала мені одразу…

— А що, як телефон прослуховують? — зробила ве­ликі очі Ганнуся.

— Ну, добре, я побіжу. Знаєш, мабуть, це дуже хо­роша книжка, раз її так бояться. «Книгоноші з Ко­ролівства!» Звучить чудово…

Удома на пані Терезу чекав сюрприз. Приїжджала Гортензія, котра нещодавно вийшла заміж за молод­шого брата її покійного чоловіка. Не те, щоб вона не подобалась пані Терезі, але й не те, щоб і подобалася. Гортензія мала алергію на книжки і взагалі була схожа на відьму. Але завдяки їй Юрко з Оленкою були нагодо­вані. І, зрештою, Гортензія вже пішла, тож не довелося ще їй пояснювати, чому вона сьогодні не ночує вдома.

— Ба, — сказала Оленка, сито мружачись, — тітонь­ка залишила тобі адресу якогось діда, якому впало на голову, знаєш що?

— Бомба, — буркнула пані Тереза, вигортаючи в банку рештки салату з огірків.

— Ба, ти садистка! — дорікнула Оленка. — Йому на голову впала книжка. Якби впав диск, нічого б не було.

— Ну, то в чому річ? — не второпала бабця.

— Треба його вранці провідати.

— То й сходіть.

— Ми?

— Ви. Заодно подихаєте свіжим повітрям, а потім мені доповісте. Я сьогодні не ночую вдома.

Очі в Юрка і Оденки радісно спалахнули, але потім згасли.

— А ти не боїшся лишати нас самих?

Пані Тереза хотіла збрехати, але зі свого великого життєвого досвіду знала, що брехня не приносить ні­кому добра, тому пояснила:

— Боюсь. Можете сидіти вночі в своїх чатах, я дозво­ляю. Треба лишитися в бібліотеці з Ганнусею. Поблизу крутиться якийсь дуже неприємний тип.

Очі в тінейджерів знову радісно спалахнули:

— Маніяк?

— Не схоже, — здригнулась пані Тереза. — Швидше за все злодій, але не кишеньковий.

— Еге ж, — підтакнула серйозно Оленка, — книжки в кишеню не влізуть.

Юрко захихотів.

— Хіба ви не чули, що останнім часом почастішали напади на бібліотеки? Перевертають усе .догори дри- ґом, навіть палять книги.

Оленка з Юрком перезирнудись.

— Нічого, посиджу з нею до ранку. Самі розумієте, що бібліотека для Ганнусі —це все. Як щось, викличе­мо міліцію.

Юрко скептично посміхнувся:

— Хіба що скажеш, що банк грабують.

— Ну, ви мене знаєте! — мовила пані Тереза.

— Знаємо, знаємо!

— Отож-то. Добре, час збиратися.

Пані Тереза була певна, що після цих слів онуків звіє вітром, але діти не зрушилися з місця.

— Ба, я тобі пісню скачав ту, що ти просила. «Нор­везький ліс».

— Дякую.

— Класна пісня. Можеш узяти з собою мій плеєр.

— Чудово.

Оленка вийшла і за хвильку повернулася з перце­вим балончиком:

— Це не пістолет, але згодиться. Можеш прихопити ще мій дезодорант. Він так смердить, що злодій одразу знепритомніє. І візьми мобілку.

— Навіщо? Там є телефон.

— А раптом кабель переріжуть?

— Якщо вони помітять, що в бібліотеці хтось є, то туди не полізуть.

Спакувавши речі, пані Тереза прийняла душ і пере­одягнулася в джинси та футболку. Почувши, що вона виходить, діти знову з’явились у передпокої.

— О, мало не забула! Ви коли-небудь чули про книж­ку «Книгоноші з Королівства?»

Юрко з Оленкою перезирнулись.

— А що таке? —нарешті спитав Юрко.

— Та люди питають.

Оленка скривилась, бо Юрко штурхнув її в бік:

— Ми пошукаємо в інтернеті.

Обоє — річ нечувана — провели бабусю майже до самої бібліотеки. Біля їхнього будинку галасувало по­вно дітлахів, але далі вулиця була цілком порожньою. Юрко й Оленка дивились услід бабусі, і їм було неспо­кійно на серці. Що ж буде з ними, якщо з бабусею щось станеться? Маму й тата вони не бачили вже три роки.

— Подзвонимо з дому, — сказав брат, і вони поква­пились додому так, ніби за короткий час їхня кварти­ра могла зникнути в темряві.

Ніхто з них трьох не знав, що настає жахлива, мо­торошна й захоплива ніч, яка не часто випадає у Серединному світі.

По-перше, цієї ночі в Серединному світі з’явились три особи, на яких дехто очікував з нетерпінням. Цим деким був дід Пилипко, травмований несподіваними зловмисниками, але не настільки, щоб йому відбило цікавість. Він ледве здихався своєї сестри-жалібниці Гортензії. Вже те, що вона так разюче перемінилась у добрий бік, непокоїло, бо дід Пилипко добре знався на відьомському племені. Його небіжка була дуже ли­хою та сварливою. Може, Гортензія хоче його отруїти, провідавши про знайомих-приятелів з Королівства? Коцур порадив йому тримати язик за зубами, а коти чудово розуміються на людях.

Коли Гортензія пішла, пообіцявши завтра прислати до нього своїх небожат, Фелікс шмигнув за нею, про­вів до автобусної станції, а тоді подався десь у справах. Бракувало, щоб Мортіус застав у помешканні прияте­ля відьму. Дід Пилипко увімкнув телевізор, правда, без звуку, щоб не проґавити Мортіуса, коли той подзво­нить у двері. Голова не боліла. Ні, Серединний світ не став кращим,—вирішив старий, переглянувши останні новини. Треба буде про це сказати Мортіусу, аби знав, що тут без нього діялося.

Щось схоже відчував і фон Стронціус, розглядаю­чи третю чорну мітку на своїй пластиковій картці. Тільки, на відміну від діда Пилипка, він на нікого не чекав. Єдиною його опорою в житті був Тосик.

Після заходу сонця старенький опир відчинив две­рі, сів на ґанку подихати свіжим повітрям. Його Тосик мусив працювати, видобуваючи з інтернету інформа­цію для Повелителя, хай йому грець! Завдяки цьому фон Стронціус мав привід не брати участі в санітар­ному вилові книгонош. Йому доручили роботу ана­літика. Молоді опирі давно поділили територію міста між собою і насміхались зі старого, тож це був сво­го роду порятунок від ганьби. Якщо він не впораєть­ся з цією роботою, то доведеться на старості покидати Львів. Повелитель попередив, що кров йому постача- тимуть з Вампірнету відповідно до обсягів виконаної роботи. Краща робота —більше крові. Ніколи ще фон Стронціус не почувався таким приниженим.

Тосик подав сигнал, і старий пішов подивитись, що там таке. То була звістка від небожа з Америки. Малий уже відкрив власний бар і запрошував до себе. Добре, що він не знає, до чого докотився його вуйко. Фон Стронціус аж повеселів, а Тосик діловито спитав, чи буде відповідь.

— Пиши! — махнув рукою опир і почав набирати, клацаючи довгими нігтями: «Любий Бонцю! Отримав твого листа, за який щиро дякую. Виджу, що ти живеш у вільній і демократичній країні, де не треба прихову­вати своїх думок, де кожний порядний опир на ста­рості має ковток свіжої теплої крові і де є для нашого славного племені театри, бари і всілякі розваги.

Від себе повідомляю, що ситуація стала ще гіршою і я не радив би тобі приїжджати додому, бо назад мо­жуть не випустити. Пам’ятаєш Олелька, що разом з тобою вчився полювати? Приїхав з Праги на Новий рік, і тамтешні опирі потім мусили платити грубі гро­ші, щоб повернути хлопця назад. То справжня банда, Бонцю…» Фон Стронціус ще довго виливав душу, а по­тім Тосик усе відіслав до Америки.

Після цього опиреві стало ще легше, і він аж похва­лив себе:

— Ну, ти й бунтівник, старий!

Бо хто його ще міг похвалити? Після того, як, на­дивившись дурних фільмів про вампірів, почали з’являтись усілякі Блейди та Баффі, він мусив якийсь
час жити на березі підземної річки в цілковитій самотині.

Втім, гарний настрій тривав недовго: фон Стронціус отримав третю чорну мітку, і цього разу знав, за що. Втім, на ці мітки можна було начхати, але те, що кожен крок його пильнують і приватне життя стає відомим, могло будь-кого довести до відчаю. Фон Стронціус аж ізсохся, а Тосик, вірна любляча дитина, жалібно завив:

— Не хвилюйся, малий! Якось буде, — кинувся до нього фон Стронціус, тулячи до серця стілець-підступець, що прибрав подобу зеленого дитячого стільчика.

— Краще мені вмерти! — заголосив Тосик. — Я не переживу такої ганьби!

— Дурний! — заверещав фон Стронціус. — А ти по­думав про мене? Щоб я не чув нічого подібного!

Він спересердя вибіг на вулицю, яку передражню­вав місяць—світило усіх нічних істот. Так, зі стіль­цем, опир стрибнув через кущі й опинився на Кро­пив’яному цвинтарі. Там він заліз у порожній розтрощений гробівець і почав обмірковувати власне становище. Бо в цьому спокійному місці йому ніхто не заважав. Привиди прогулювались центральною алеєю, одні й ті ж самі уже двісті років. Тут, на поки­нутому цвинтарі, час ніби зупинився, і це вельми вті­шало. Однак, скільки він не дивився з отвору гробівця на зеленкувате нічне небо, нічого мудрого не спадало на думку. Аж раптом стілець-підступець підстрибнув і вискочив з діри

— Ти куди? —вигукнув фон Стронціус, і його чут­ливий нюх залоскотав солодкий запах людської крові, до якої примішувався різкий дух хижого звіра.

Старий підвівся й визирнув із гробівця. Нічого не по­бачив, але почув, як тріщить сухий бур’ян, шелестять кущі. Ще не вистачало мисливців на вампірів. Отут, у могильній ямі, вони його й накриють. Фон Стронціус

обережно виліз і присів за перекошеним надгробним пам’ятником. Кроки віддалялись, отже, не по нього. Але куди дівся стілець? Ще заблукає, дурник. Опир прокрався до самого краю цвинтаря й визирнув.

Дорогою, розмахуючи руками, йшов чоловік, а з ним були жінка і Тигр. Ну, тигра Стронціус упізнав од­разу. Чимось ця велетенська смугаста бестія припала до вподоби стільцю-підступцю. Ще тоді, у Граничному світі. І тепер стілець знову покидав свого господаря. Не лише підступний, а й зрадливий.

— Соню, ти боїшся привидів? Чи, може, змерзла?

— Т-трохи, — відповіла Соня.

— Таточку, нам треба знайти їжу,— вередував Тигрисик.

— Так, привидів нема чого боятись. Треба боятися тих істот, що ні живі, ні мертві.

— Як це? —не зрозуміла Соня, затягуючи блискав­ку на куртці під саме підборіддя.

— Бачиш цього милого стільчика, що так стрибає коло Тигрисика? Десь тут має бути старий опир фон Стронціус. Стілець — його. Треба сподіватися, що він не скривдить друзів свого стільця.

— Він такий милий, — сказала Соня.

— Він мій друг, — заявив Тигрисик. — І Фелікс та­кож мій друг. Я хочу побачити Фелікса.

— А я б із задоволенням скупався у ванні, — замрія­но мовив Мортіус. — Але зараз це неможливо.

— А чому? — спитала Соня.

— Води не буде аж до шостої ранку. Ні холодної, ні гарячої. У Львові воду подають по годинах. Стривай, на якому поверсі живе дід Пилипко? Якщо на першо­му, то є ще надія. От чорт, я забув записник з адресою!

А Соня подумала: «Ось який він, цей Серединний світ! Темно, холодно, страшно, немає води. Мортіус вміє розрадити беззахисну жінку!»

— Пам’ятаю, десь у районі Пекарської, — бурмотів Мортіус. — Звісно, ми могли б піти до моєї колишньої квартири, але там не прибрано…

Втім, Соня була така схвильована і розгублена, що перспектива ночувати на вулиці її не лякала. Вона пев- ною мірою навіть відчула себе в безпеці, коли врешті мандрівники вийшли на ошатну забруковану вули­цю з гарними старовинними будинками. Дивно тіль­ки, що там не було ні книгарень, ні бібліотек. Отже, Мортіус казав правду: з цим тут зле, як було колись у Граничному світі. Але про воду сказав тільки тепер. Втім, Соня не ганила Серединний світ, бо ж він пода­рував їй Мортіуса і Тигрисика.

Фон Стронціус ішов за ними назирці, як колись на полюванні, і так захопився цим, що забув про три чор­ні зірочки. Зненацька у звабливому для нічних істот світлі виник біло-чорний кіт—і радості прибульців не було меж. Соня навіть розцілувала його в обидві щічки:

— Любий Феліксе, як ти нас знайшов?

— Інтуїція,— пояснив котячий принц.— Усього лиш інтуїція. Я знав, що ви підете на Пекарську, а не до колишнього Мортіусового помешкання.

— Я, власне, збирався піти туди.

— Там живе слуга темних сил, програміст нового Повелителя. Якщо його треба здихатись…

— Ні, не треба! — махнув рукою Мортіус. — Хоча я волів би, щоб там мешкали порядніші люди, але та­ким не спадає на думку захоплювати чужі квартири.

А сам подумав: «От і добре. Не доведеться сплачува­ти за газ, воду і світло».

— Тут за вами нюшкує якийсь опир, — сказав кіт. — Певно, хоче забрати свого стільчика. Я б у житті не сів на таку погань.

Почувши це, стілець-підступець розлютився, і Со­ня мусила затулити Фелікса собою. А Тигрисик образився:

— Він —не погань. Він — мій друг.

— То скажи йому, хай вертає до свого господаря!

Тигрисик чемно попросив:

— Ми ще зустрінемось. Хочеш я завтра вночі при­йду на Кропив’яний цвинтар?

І стілець, трохи покомизившись, повернувся.

Фон Стронціус мало що второпав із підслуханої роз­мови, а те, що зрозумів, не стосувалося сфери його ді­яльності. Він узяв під пахву стілець і попрямував до­дому. Час було лягати в труну. Але й удома він не мав спокою. На ґанку сидів молодий хлопець-опир. Госпо­дар мимоволі вищирив зуби…

25

Пані Терезі відчинили не зразу. Доки вона стояла спиною до вулиці, здавалося, що хтось за нею спосте­рігає. Жінка обернулась. Кіт, звичайний кіт, сидів на­впроти, біля під’їзду з поламаними дверима. Аж ко­ли вона загримала кулаком, з’явилась Ганнуся. Вона привітно посміхалась. Пані Терезі одразу відлягло від серця.

— Все добре, — повідомила приятелька. — Тільки Баська дуже неспокійна. Вона воліла б ночувати вдома.

Надворі геть стемніло. У глибині читального за­лу горіла настільна лампа. За хвилю бібліотекарка і пані Тереза попивали чорну каву, яка шкодить сер­цю, зате проганяє сон. Про всяк випадок під вхідні двері підсунули письмовий стіл. Стало дуже затиш­но. Пані Тереза зателефонувала дітлахам і довідалась, що дивляться фільм про вампірів. Ті фільми ніколи не бувають страшними, тільки бридкими, та й теперіш­нє молоде покоління важко чимось злякати.

— А в тебе як? —спитала Оленка.

— Тихо й мирно.

Справді спочатку було тихо й мирно, а потім вона наче собі наврочила. Спершу сказилася Баська. Вона раптом зіскочила з колін і дико завила. Хутро на ній стало дибки, Чорні кицьки з жовтими очима взагалі мають зловісний вигляд, а якщо додати до цього ще й червону роззявлену пащеку, повну білих гострих зу­бів, то вийде справжній монстр. Пані Ганнуся поблід­ла й укинула до рота дві пігулки валер’янки. Ними во­на користувалась після того, як одного разу Баська розгромила аптечку, відгризла корок від пляшечки цього помічного зілля і напилася, наче свиня. Рука па­ні Терези натомість потягнулася до перцевого балон­чика. Обидві приятельки подивились на годинник, що висів на стіні: за десять північ. Ганнуся перехрес­тилась. Вона не гасила світла, бо не збирались робити засідку на можливих нападників. Дві інтелігентні літ­ні пані, майже на пенсії —це було б смішно.

— Тихо. Басюню, тихо! — почала заспокоювати кицьку господиня, але та спритно вивернулась і, став­ши боком, відступала до вікна. Шибка дзенькнула, ні­би хтось пробував на неї натиснути.

— Не смій зомлівати, Ганнусю, чуєш? — крикнула пані Тереза. — Дзвони в міліцію!

— Ні, краще ти!

— Добре, а потім ми вийдемо крізь чорний хід.

Ганнуся заперечно похитала головою.

— Дурна! То можуть бути й наркомани!

Але й самій пані Терезі зробилося зле, як тоді, коли в неї вирвали на вулиці торбинку з ключами й паспор­том. Вона вхопила слухавку.

— От чорт! Нема гудків! А недавно були…

Зрештою, хто б їй повірив, що до дитячої бібліотеки намагаються прорватися вампіри? У вікні з’явилась бліда пика з недвозначними іклами. Замість того, щоб злякатись, обидві пані порозкривали роти від подиву. Пані Тереза чомусь почала рахувати, скільки ж вона бачила фільмів про вампірів —вісім чи десять, а вже потім зняла з шиї золотий хрестик і наставила його проти вікна. Втім, вона здогадувалась, що фільми зде­більшого показують бажане за дійсне, бо вампір скор­чив глузливу міну й пошкріб за вухом довгою рукою з зеленуватими пазурами. І тут пролунав Басьчин бо­йовий клич. Кішка кинулась до вікна. Вампір зник, але одразу по тому, двері задвигтіли під могутнім натиском.

— Тікаймо!!! — скомандувала пані Тереза, вхопила плед і накинула його на Баську, навіть через цупку тка­нину відчувши гостроту пазурів Ганнусиної улюблени­ці. Тільки б сама Ганнуся не звалилася непритомною. Однак, якщо вона не зомліла, побачивши вампіра, то, значить, витримає. Пані Тереза, притискаючи до себе клунок з кицькою, потягла Ганнусю до чорного вихо­ду, що був поруч з туалетом.

— Відчиняй!! — наказала вона. — Швидко!

Ганнуся тремтячими руками відсунула засув на бла­геньких дверях. Вони виходили у крихітний двір, за­ставлений контейнерами для сміття. За дверима на них чекав вампір. Зрештою, хто б то не був, але по­рядні люди не вештаються по темних дворах поночі. Пані Тереза без вагань застосувала перцевий балон­чик. Тут-таки щось величезне й м’яке впало на неї. Жінка ще встигла відчути, як Баська випорскує з-під пахви, а потім провалилась у темряву.

Не знати, скільки це тривало, але коли пані Тереза розплющила очі, все начебто вже скінчилось.

Принаймні найгірше. Пані Тереза лежала на канапі в бібліотеці, а біля неї проливала сльози Ганнуся.

— Вибач, —блідо посміхнулась пані Тереза. —Я не втримала кицьки.

— Ти жива, Терезко!

Пані Тереза скосила очі, побачила… тигра й сказала:

— Я н-не певна.

— Це Тигрисик, не бійся. Просто дуже великий котик.

Пані Тереза подумала, що з переляку переплутала смугастого кота з тигром, і хіхікнула.

— Боже, як ти могла! Дивіться, ще й сміється! —ска­зала докірливо Ганнуся, звертаючись до кота на «ви».

Тут озвався жіночий голос:

— Вважай, Мортіусе, тобі дуже пощастило, що ця жіночка не мала з собою револьвера.

— Менше мучився б, — пробурчав чоловічий голос.

Пані Тереза сіла й протерла очі, що чомусь пекли.

Мало того, що з неї мало зробили котлети, ще й ма­ють претензії. Перед нею стояла жіночка в спортив­ній куртці, чоловік з мокрою хустинкою на обличчі та справжній тигр, таки справжній. На вампірів ця пу­бліка не була схожа. І атмосфера зовсім не здавалася напруженою. Бракувало тільки Баськи.

— Де кицька? — спитала пані Тереза.

— Ваша кицька — справжня фурія, — заявила жі­ночка. — Вона подряпала нашому Тигрисику носа.

— Я вже змастила йодом,— запевнила Ганнуся, сльози якої встигли висохнути.— Баська захищала нас до останку.

— Боже! — зойкнула пані Тереза.

— Фелікс її зараз приведе, — мовив чоловік. — Не переживайте, паннусю!

— Мене звати Тереза, — нагадала та.

— Дуже приємно, я — Мортіус. Мою дружину зва­ти Соня. Даруйте, що спричинили незручності, але ми саме проходили повз бібліотеку й не могли не втрутитись.

А Соня підтвердила:

— Адже йшлося про бібліотеку. Я сама бібліотекарка.

— А Фелікс хто? Ваш син?

Соня пирснула:

— Це кіт.

— Мій друг, — мовив тигр.

— Цей тигр розмовляє, чи в мене галюцинації?

— Розмовляє! — в один голос сказали усі троє: Мортіус, Соня і Ганнуся.

— Тебе ж не дивує, коли в казках звірі розмовля­ють? — зауважила приятелька.

Пані Тереза зітхнула. Аргумент був залізний. Вона спробувала поворухнути рукою й скривилась від болю:

— Чим ви мене так?

— Тигрисик захищав мене, правда?— мовила Ганнуся.

— Так, таточку.

«Дивно,—подумала пані Тереза.— Фелікс їм не син, а тигр називає цього Мортіуса таточком.»

— Ще раз перепрошую, —сказав чоловік. — Піду промию очі.

За дверима хтось нявкнув. Ганнуся кинулась відчи­няти, і за мить уже обціловувала Баську. Та засичала на Тигрисика, але гарний чорно-білий кіт щось заспо­кійливо до неї муркнув, і Бася впокорилась.

— Зрештою, все скінчилося добре, — сказав, зніма­ючи мокру шмату, Мортіус. — Підозріло добре.

26

Трохи придивившись, фон Стронціус вирішив, що жодна небезпека йому не загрожує. Надто вже нещасним і розгубленим видавався той молодий опир, зовсім ще хлопчисько. Одяг на ньому була по­рваний, ніби на бідаку напала зграя котів. Та й нюх старого виразно вловив огидний котячий запах.

— Матію, це ти? — спитав він, пригадавши ім’я. — Вирішив відвідати котячу ферму?

Матій схлипнув і сказав зі злістю:

— Це все через ті кляті зірочки! Хотів би я знати, за що їх ставлять!

— За добрі справи. І багато їх у тебе?

— Вже дві, вашмосць.

— Угу, — буркнув старий опир, що мав аж три чорні мітки. —І за що ти їх отримав?

— Ет, довго розказувати! Я розлючений, прини­жений невдаха! — лаконічно висловився Матій, що, взагалі, був серед опирів досить своєрідним типом. Ходили чутки, ніби він писав вірші, а таких усюди вва­жають ненормальними. — Я мав полякати бібліоте­карку, котра якимось чином пов’язана з книгоношами.

— То вона тебе подряпала? — поцікавився фон Стронціус.

— Це була перша частина Повелителевого плану, вашмосць. Коли я мав лякати ту пані, їй на допомогу повинен був надійти отой шпиг Мортіус, безперечно, вам відомий, котрий втік до Королівства. Мені дору­чили його спіймати і привести до Повелителя, а далі був уже не мій клопіт. Але та дурепа лишилася ночува­ти в бібліотеці, ще й закликала до себе приятельку, а на додачу взяла кішку. Ну, з самою кішкою я б упорав­ся. Однак Повелитель не сказав, що Мортіус буде теж не сам, а з божевільною жіночкою і тигром. Що було, не пам’ятаю.

«Це твої проблеми, — хотів сказати Стронціус, але йому було приємно, що молодий опир прийшов до нього порадитись і навіть назвав «вашмосць».

— Ну? — спитав натомість старий. — Що тому пи­саці тут треба?

— Як що? Таж він виведе нас на книгонош. Одного вже спіймали, та він прикидається німим!

— Це того, що продає церковні календарі й кулінар­ні рецепти? — зітхнув Стронціус. — Ну-ну!

— Вашмосць! — вигукнув Матій. — Я прийшов до вас порадитися. Що мені робити, коли тих зірочок стане більше?

— А чого ти найбільше боїшся?

— Повелителя! Я чув, що нас пошлють в Імперію.

— Дурний! Там своїх опирів вистачає. Виставлять тебе на сонечко, та й по всьому.

— Ні-ні, — затремтів молодик. — Розумію, я винен. Загубив слід…

— Ну, Мортіусові сліди не загубляться. Він де не по­сій, там і вродиться. Я міг би взяти тебе до себе асис­тентом. Комп’ютер знаєш?

— Та знаю. Я ж підхарчовуюся в комп’ютерних клу­бах. Там уночі працюють, то й придивився.

— Треба добре знати. Тосик тебе навчить. Маєш де спати?

— Я туди, вашмосць, не повернусь!

— У мене тільки одна труна. Ходи на цвинтар, підбе­ремо тобі щось, — І фон Стронціус показав рукою на місце, де мирно спочивало кілька поколінь львів’ян.

Коли вони повернулися, Тосик радісно повідомив:

— Сюрприз!

Але це нехай поки що залишається приватною спра­вою фон Стронціуса. Як кажуть опирі в Серединному світі: «Хто забагато знає, той погано спить».

Влітку в опирів ніч довга, а день короткий.

Дід Пилипко з першими променями сонця нарешті міг возрадуватись і остаточно видужав. Особливо вті­шила його Сонина поява. От, подумав дід, нарешті
з’явилася добра душа, яка наварить йому вареників. Але, як кажуть в Серединному світі, не кажи «гоп», до­ки не перестрибнеш.

27

Тепер повернемося на місяців три раніше. Думаю, саме час це зробити й нарешті з’ясувати, що все ж та­ки відбувається у Серединному світі. Нехай Тосик з Мортіусом тримають свої секрети при собі, щоб ста­ренький опир не заробив ще однієї чорної мітки. У опирів своя правда, а у нас —своя. Взагалі, ненавиді­ти когось лише через те, що він не такий, як ми, див­но. Не ми його зробили іншим, не нам його й виправ­ляти. От коли на нас нападають, тоді, звісно, треба захищатися. У цій книжці, та й у попередній, описано кілька таких випадків. Однак, ні в Серпня, ні в Марка не піднялася рука знищити опира під час сну. На від­міну від Баффі з Блейдом, яким більше нема що ро­бити. Не подумайте, ніби автору подобається спосіб життя опирів, чи він сам до них належить. Але від то­го, що на них полюють всілякі мисливці на опирів, їх чомусь менше не стало.

Отже, зараз наша розповідь про двох підлітків із Серединного світу —Оленку та Юрка, вже знайомих вам комп’ютерних геніїв, котрі навіть не здогадують­ся, в яку халепу втрапили. Кілька місяців тому, здаєть­ся, 18 квітня, в суботу, бабуся витурила їх із хати, щоб подихали свіжим повітрям й замислились над своїм життям. А сама взялася за домашні справи, зокрема, за ретельне прибирання, бо наближався Великдень. Тому діти не вельми пручались. Може, й не варто бу­ло їх відпускати самих. У такому віці легко заблукати між трьох ялиць, а надто дітлахам, котрі втратили по­чуття реальності.

Оленка з Юрком поплентались у парк, ту саму По­гулянку, де ще тільки пробивалася з-під торішнього листу трава, а з ярів дихало зимою — темною і холод­ною. Юрко з Оленкою жили без мами й тата. Ті ніяк не хотіли повертатись із заробітків, і це теж було при­чиною для смутку, бо батьки на вихідні мають бути вдома.

Був пізній ранок, і в парку панувала тиша. Ні пта­хів, ні собак, ні людей. У цій гнобливій тиші діти йшли як зачаровані —навмання. Парку, порізаного ярами й видолинками, вони не знали, бо дуже рідко туди хо­дили. Батьки заробили на квартиру, потім на меблі, потім на авто, а тепер збиралися заробити ще на осві­ту дітям, як воно заведено в Серединному світі, де без грошей ні туди, ні сюди. Хоча Оленка з Юрком і без грошей добре вчились.

Бабуся пояснювала це так:

— Вони не можуть перестати заробляти гроші. Якби я знала, як їх зупинити!

— Може, нам захворіти? — висловив здогад Юрко.

—А, може, мені померти? —з апропонувала бабуся.

Що й казати, бабуся у них була класна. Без неї вони б не вижили в цьому світі…

Вони все далі сходили вниз, бо туди вела стежка, і тиша стала ще тихішою, а повітря швидко наповню­валося туманом. Від цих тиші й туману в дитячі голо­ви, що звикли до іншої реальності, а тепер зіткнулись із чимось справжнім, почали проникати навіть мото­рошні думки, які могли перетворитися на глюки.

Юрко заходився насвистувати, а потім сказав: .

— Знаєш, бабуся говорила, що за книжки можна віддати навіть життя. Вона така, що віддала б…

— Як це, віддати життя?

— Не знаю. Уяви собі, що в книгарні почалася поже­жа. Ну, й поки не приїдуть пожежники, треба рятувати з полум’я книжки. Бабця напевно б винесла спершу свої улюблені, а потім решту.

— Ага, — сказала Оленка. — Якби в нас почалася пожежа, я б спочатку винесла комп. Там — усі наші книжки.

— Книжок в інтернеті повно. І там для них надій­ніше місце, хіба що вірус туди запустити. Уяви собі, скільки книжок згоріло, доки не було інтернету! І їх ніхто вже не поверне. Найкращі книжки — це ті, які не горять.

Тільки він вимовив це, як Оленка вигукнула:

— Ой, сніг!

Вони й не помітили, як за спиною в них виникла й спинилася хмара і з неї посипався лапатий квітневий сніг. Нічого незвичайного, але посередині хмара бу­ла темна, і звідти сипались маленькі блискавки. Але грому вони не почули. Видовище вражало: ніби білу хмару намагався розірвати навпіл чорний птах. А далі вони помітили, що сніг не такий. Під ноги їм упав пер­ший, списаний з обох боків, аркуш. Потім ще. Аркуші падали з неба і всі були списані. Доторкаючись до зем­лі, вони намокали. їх було дуже багато, і падали вони всі в одному місці. Коли це скінчилось, Юрко глибоко­думно мовив:

— Я читав, ніби з неба падали жаби й риби, навіть квіти. Мовляв, нічого дивного. Якби з неба падало камін­ня, було б набагато гірше.

— Нічого ти не розумієш! — розсердилась Олен­ка. — Ми говорили про книжки, і ось нам звалилась одна на голову…

— Ну, це не книжка, а якісь розрізнені записи!

— Хіба ти не знаєш, що книжки писали колись ру­кою, а вже потім друкували? Просто нагорі сильний вітер, і він повідривав сторінки.

І Оленка заходилась збирати розсипані аркуші.

— Навіщо це ти робиш?

— Це нам послання. Ми його повинні прочитати. Книжці потрібна допомога.

Юрко теж нахилився й почав збирати аркуші.

«Це могло й з літака випасти», — подумав він, бо, на противагу сестрі, намагався все пояснити логічним чином.

— Щось мені підказує, — мовила Оленка, — що нам треба мовчати. Ба не повірить, що це могло впасти з неба. Ми це висушимо перед каміном і прочитаємо.

Юрко придивився до тексту й скривився:

— Ну й почерк! Але сторінки пронумеровані, прав­да, іншим чорнилом.

— От і добре! — втішилась Оленка, згортаючи арку­ші й ховаючи їх під куртку.

Коли вони повертались тією ж стежкою, то заува­жили, що снігу насипало лише в одному місці. Втім, хмара була невеликою.

Так до рук дітей з Серединного світу потрапив руко­пис книжки, що називалася «Книгоноші з Королівства». Потрапив у руки, які не були байдужими, а не до рук ворожих, які могли б його знищити. Того ж вечора, пе­редаючи по черзі аркуші, вони прочитали всю книжку. А тоді подивились одне одному в очі.

— Я перший! — вигукнув Юрко й кинувся до ком­п’ютера. — А ти мені диктуватимеш.

Вони не знали імені автора, тому написали: Автор невідомий. Набір тексту тривав десь два тижні, бо треба було ходити до школи, складати іспити й роби­ти всілякі неважливі справи. їм навіть не спадало на думку, що після того, як вони розмістять роман в ін- тернеті, їх шукатимуть агенти Імперії, залучивши до цього темні сили Серединного світу: вовкулак, опи- рів, довгомудів та відьом. Бо що ж у тій книжці було такого? Там розповідалось про хлопця-сироту, котрий став книгоношею. У Серединному світі давно вже ні­хто не боронив людям читати книжок. Вони самі не потребували читати. Легше дивитись телевізор, аніж думати про такі поважні речі, як життя, смерть, прав­ду і кривду. Людям Імперії заборонялось читати, а це зовсім інша річ, коли забороняють. Тоді хочеться ро­бити саме те, що тобі забороняють. На слово «книго­ноші» не було жодних посилань в інтернеті. Тепер ко­жен міг легко знайти його і прочитати аж цілу книжку про книгонош із Королівства.

Оленка з Юрком справді мали чим пишатись. Вони додали до інформаційного простору нове слово, яке мало зміст: книгоноші. А потім вирішили роздрукува- ти книжку, оправити в палітурки й подарувати бабу­сі на день народження. І чесно розповісти всю історію книжки, яка впала з неба.

частина друга

Зібрані аркуші
28

Коли громадяни Королівства у небезпеці, то в не­безпеці й саме Королівство. Навіть якщо йдеться про одну людину, країна починає змінюватися, і життя в ній не можна назвати щасливим. Цю велику правду збагнула Її величність королева Олімпія під час однієї з безсонних ночей. Бо як повінь починається з однієї зайвої краплини дощу, так і людське серце, перепов­нене тривогою, нарешті знаходить вихід з нестерпно важкої ситуації, навіть з того, чого жоден розум не го­ден осягнути. Усе стало ясним і зрозумілим, і прави­телька Королівства поринула в гарний і глибокий сон.

Люцина прокинулась на світанку від якогось по­штовху. Сходило сонце і проміння золотило дахи і ве­жу. Чи не тому в інших світах розповідали легенду про золоті дахи Королівства? Люцина подумала: як дивно, що вона має власну вежу і живе у справжньому коро­лівському палаці. Наче сон уві сні. Мама жодного ра­зу не натякнула, ким вони є насправді, можливо, тому що не вірила в їхнє повернення до Королівства. Хоча, краще надія, ніж зовсім нічого. З надією можна бага­то чого витерпіти.

Чомусь саме ці думки прийшли вперше. А вже потім вона згадала вчорашній вечір, і гострий біль стиснув їй серце, бо вона знала: такого більше не буде. Правду казав Геракліт: в одну річку не можна ступити двічі. Аж третя думка її втішила: сьогодні для неї почнеться справжня робота.

Люцина вдягнула шорти й футболку і вийшла в сад умитись росою. Усі в Королівстві, хто мав змогу це ро­бити, вмивалися росою. Люцина обійшла ту лавку, на якій вони сиділи вчора з Германом, від чого її серце огорнув незнаний смуток, і зупинилась коло квітника, посередині якого спочивало Яйце —біле, величне й загадкове. Найбільша таємниця Королівства. Поверх гніздечка було напнуто павутину, на якій блищали краплі роси й снував маленький зеленавий павучок.

— Що в тобі? — спитала Люцина, мимоволі посмі­хаючись. — Щастя чи нещастя? Може, ти вже мертве? Світ валиться, Королівство тремтить, а про мене нема вже й що казати. Не встигла пожити трохи спокійно, як знову щось починається. Цікаво, чи так усюди? І чи є десь таке безпечне місце, де б нам нічого не загрожува­ло? Може, не варто було тебе забирати з дупла верби?

Цієї миті на гніздо впав промінь сонця, і яйце засяя­ло сліпучим блиском. І раптом усе довкола огорнув мо­лочний туман—запашний, пронизаний мигтючими золотими іскорками. Люцина наче сама опинилася все­редині яйця, замкнута в шкаралупі. Вона вже хотіла про­стягнути руку, щоб доторкнутись до тієї твердої сфери, аж раптом туман зник і перед нею з’явилася лісова галя­вина. Не та, яку показав їй Сиволап, після того, як пере­літай покинули Королівський ліс. Та й король переліток виглядав зовсім юним. Якщо це й був королівський ліс, то не їхній, а ліс королівства переліток. Чомусь це їй зда­лося дуже важливим —розділити обидва королівства.

Вона зробила реверанс, пошкодувавши, що має ви­гляд не зовсім не той, який повинна була б мати по­рядна дівчина на аудієнції в короля.

— Підійди, дитино, — мовив король переліток.

Був сам, без почту, і хоч сидів на троні, одяг у нього був темний, простий, саме для мандрів. Та й, власне, троном служив пеньок, обплутаний павутинням, об­рослий соковитими зеленими пагонами. І очі в коро­ля були сумовито-суворі, попри посмішку на вустах. Такі очі бувають у старих і мудрих людей.

— Бачиш, — сказав він, — завжди знайдеться хтось трохи досвідченіший, хто може дати пораду.

— Хіба не треба слухатися серця? — тремтячим го­лоском озвалася Люцина.

— Хіба освічене серце не варте більше, ніж те, що нічого не знає? Ти знайшла яйце і ти мусиш дбати про те, що в ньому.

— А що в ньому?

— А що може бути в яйці?

— Пташеня?

— Звісно, пташеня. Надходить час звільнитися сві­тові, що чаїться в яйці. Бережи його, захищай, бо від цього залежить дуже багато.

— Доля Королівства?

— Я б не сказав так, — засміявся король переліток. — Як кажуть у вас: «Королівство — це я». Так?

— Так, — кивнула Люцина. — Власне, я не зовсім з Королівства, хіба наполовину. Мені здається, ніби я бачу сон. Прокидаюсь і прокинутися не можу. Та й не хочу…

Вона аж зітхнула.

— Чому?

— Не знаю.

Губи в неї затремтіли, і до очей підступили сльози. А король сказав:

— Я згоден, що це сон. Але хіба це має якесь значен­ня? У снах ми живемо так само, як і поза ними. Я про­шу зробити тебе те, що тобі під силу, чого ніхто, крім тебе, не зробить. Пам’ятай, що є серця мудрі, а є нему­дрі. Бійся немудрого серця.

І знову довкола Люцини опустилася запона туману, вже не білого й теплого, а сірого й холодного, аж вона затремтіла. Серце наче зупинилося, запанувала глу­ха тиша. «Може, я померла?» —подумала вона. Але якщо то й була смерть, то не така, що приходить до кожного з нас один-єдиний раз. Коли зник туман, усе довкола неї знову було майже те саме: сад, квітник, гніздечко з яйцем.

29

Герман потер очі рукою й визирнув у вікно. Звідти було видно доріжку, що вела до хвіртки. Довкола па­нувала тиша, незвична для міст, які він звик бачити раніше. Уже другий день не видно було Марка, госпо­даря цього гостинного дому. Він приходив лише іно­ді, пив чай, щось шукав. Якось, коли Герман ще спав, з поличок зникло кілька книжок. Спрячик був утаємни­чений у ці відвідини, але не брався коментувати їх пе­ред гостем. Хоча залюбки би поговорив з Германом, якби той виявив цікавість. Однак Германа цікавила зараз лише власна книжка.

Письменники люблять поговорити про свої пла­ни, але зараз ішлося не про звичайну книжку. Ця бу­ла —наче крик про допомогу. Ніколи ще подібний го­лос не долинав з Імперії до Королівства. Були, правда, інші голоси: облудні, фальшиві голоси крутиголов- ців. А Герман хотів розповісти, як живуть насправді люди в Імперії, які їм сняться сни про щасливе вільне життя, про квітучі сади й чудові будинки з великими вікнами, як вони люблять, як бояться… Він пригадав маленьких дітей, котрих ще не навчили підкорятися наказам, їхні усміхнені личка під теплим промінням сонця, дітей, які ще не ходили до школи. І такий жаль охопив його, аж на очі навернулися сльози.

— Нічого, — прошепотів Герман, —я ще повернусь. Я, мабуть, повернуся швидко…

І сівши за стіл у кабінеті, продовжив писати

Книгоноші з Королівства

(продовження)

…За три роки Орест разом з іншими книгоношами обійшов пів-Імперії. Бачив Межову ріку, непрозору й похмуру після літніх злив та весняного танення сні­гу. Бачив її згори, стоячи під химерно покрученим су­хим деревом. Серед книгонош існувало повір’я, ніби останній із них покине Імперію тоді, коли це сухе де­рево зацвіте. Можливо, тому, що з цього високого па­горба в сонячну погоду було видно берег Королівства.

Книгоноші мандрували всюди, змінюючи одне од­ного, щоб довше залишатися непоміченими для кру- тиголовців. Ходили удвох, рідше утрьох. Орест навіть не здогадувався, наскільки все було ретельно проду­мано в цій таємній організації. Один хибний крок —і книгоношу могли затримати, і ніхто потім вже його не бачив. Тому так важливо було вберегти інших книгонош. У сховках нерідко траплялись засідки, ко­ли хтось із підданих Імперії доносив на сусідів, які пе­реховували книгонош. Ореста це особливо засмучу­вало, бо ж він народився в Імперії.

Та, мабуть, слід повернутись у той час, коли Орест покинув колишнє життя і пристав до книгонош. Його спитали, чи знає він, хто він.

— Я — син книгонош із Королівства. Мої батько з матір’ю потрапили до Муру, коли мені був лише один рік. Тікаючи від переслідувань, вони віддали мене од­ній жінці, яку я вважав своєю бабусею. Тепер вона по­мерла, і я залишився сам…

Він показав зелену стрічку, потьмянілу від часу. І сло­во у слово переказав зміст листа, залишеного батька­ми. Після цього Оресту призначили випробувальний термін. Із того, що ми знаємо про людей Королівства, здається, начебто вони довірливі й відкриті. Можливо, такими були найперші книгоноші, але вижити у краї­ні, де тебе ненавидять лише за те, що ти з іншого краю, неможливо. Звісно, тут треба навчитись обережності, адже йдеться про твою свободу і життя.

Батьки писали в листі, що хотіли повернутися до­дому з ним, але Ріка не пустила їх з малою дитиною. «Ми так хотіли додому», —писали вони.

— Мур… — задумливо мовив молодий книгоноша, якого звали Артур. — Чому ти впевнений, що твої батьки потрапили до Муру?

— Мені казала бабуся.

— Бабуся казала! — насмішкувато вигукнув Ар­тур. — Вона це знала достеменно?

Орест похилив голову під поглядом пронизливих блакитних очей.

— Але ж, Артуре, — сказала білява дівчина Ірина. — Звідки він може знати, та і яке це може мати значен­ня? У нас є свої люди в Мурі, вони можуть довідатись. Як звали твоїх батьків, і коли це сталось?

Орест розгубився:

— У листі не написано. Бабуся, напевно, знала…
— Сам подумай, скільки чоловіків і жінок з Коро­лівства побувало тут за двадцять з лишком років! — зітхнула дівчина. — І в них теж народжувалися діти. Дивно тільки, чому їм не вдалось повернутися з то­бою до Королівства… Я спробую щось дізнатись.

Але невдовзі Ірина змушена була податись у східну провінцію, і більше вони не зустрічались. Втім, Оре- стові здавалося, що батьків немає, швидше всього, на світі. Такі батьки, як його, обов’язково повернули­ся б по нього. І з цього сумного відкриття почалося його нове життя. Відтоді він жодного разу не спускав­ся у бомбосховище і бачив, що діється на землі під час тривоги. Обман і ошуканство, у які вірили хіба що ді­ти. Але страх змушував усіх людей Імперії ховатись у ті сумні задушливі печери.

Від перебування на свіжому повітрі з обличчя зник­ла жовтизна. Руки торкалися тепер книжок, а не мета­лу, і від мозолів не залишилось і сліду.

— Влітку буде чудово, — казали йому. — Ми зможе­мо ночувати в лісі, розпалювати багаття.

Щоб книжки не змокли, їх доводилося щільно за­гортати. Зазвичай, у наплічнику було дві-три книжки, які хтось замовляв. Тільки дуже досвідчені книгоноші могли вгадати з першого разу, чого людина потребує, бо для цього треба зазирнути в її душу. Тому книго­ноші чимало розмірковували над прочитаним, зрос­таючись із книжками, які носили й берегли, як яблу­ко з гілкою.

Мандруючи, Орест чимало дізнався про Королівство від щойно прибулих звідти книгонош, зокрема про смерть короля Даниїла та страшну небезпеку, яка за­грожувала Королівству. Його вражало, як мужньо три­маються книгоноші. А один з них, старший чоловік, ко­трий розшукував дочку, сказав просто:

— Якщо Королівства не стане, його створять заново.

Правда, той чоловік не мав у Королівстві нікого, то­му серце його не тужило так, як це буває, коли роз­лучаються близькі між собою люди, опиняючись у різних країнах, розділених кордонами. І як вони зра­діли, коли на трон зійшла королева Олімпія з дочкою- принцесою Люциною, а син, принц Серпень, почав готувати себе до управління державою.

Натомість в Імперії почалися ще більші гоніння на книгонош.

— Ти забігаєш наперед, —промовив до себе Герман. — Що ж було перед тим?

Він викреслив останній абзац і відклав зошит. Здавалося, частина книжки, яка містилась у його го­лові, десь загубилась. Наче в кімнаті раптово погас­ло світло, і тепер не можна нічого знайти. Серце йому стис холод. Він читав про таке в мемуарах письмен­ників і знав, що це може статись від перенапружен­ня. Та Герман був чомусь переконаний, що річ не в тім. Далі він мав писати про болючі для нього речі, страшенно неприємні, і відчував, що зараз не потріб­но цього робити. Не можна випускати у цей чудовий світ, наповнений яскравими барвами, щебетом пта­хів, сміхом дітей, зловісних привидів минулого. Щось наче кричало, просило: «Не роби цього!» Він наче ба­чив довірливі чисті Люцинині очі, напружене остан­німи днями Маркове обличчя, стомлену посмішку ко­ролеви. Над Королівством знову нависла небезпека, а він думає лише про свої переживання. Він завжди був несміливим і нерішучим, тому хотів, щоб Орест став його протилежністю. Але хіба ми не вчимося у кни­жок, навіть у тих, які самі пишемо?

ЗО

— Не подобається мені все це, — похитав головою Спрячик. Вони сиділи з Германом у мансарді й слуха­ли Ролінг Стоунз. — Мої господарі не розлучалися зі мною. Треба ж було натрапити на цього хлопчину. Я розумію, він ще дуже молодий і в його голові суцільна романтика. А що буде, коли він не повернеться?

— Ти знаєш, куди він пішов?

— Ага. Вирахував методом дедукції. Знову рятувати Королівство. Що це в біса за країна, яку треба рятува­ти дітям, ну, майже дітям, і котам?

— Ну, ти міг вибрати іншого господаря.

— Ти що, не знаєш Статуту домовиків? —з дивував­ся Спрячик.

— А чому я маю його знати?

— Так, мене скерували сюди. Звідти! — Спрячик підвів очі догори. — Колегія домовиків. І знаєш, за що? Тільки за те, що я подався до Хоми-музиканта. Як покарання. Може, у них ще були якісь інші намі­ри, таємні…

— Я б на твоєму місці так не переживав. Дивись, який гарний будинок!

— Дім без господаря — це не дім, — зітхнув Спря­чик. — Маю надію, що хлопець щасливо повернеть­ся, а далі одружиться, коли прийде час. Ти знаєш, чий портрет він тримає під подушкою?

— Я йому не заглядав під подушку.

— Ну-ну, подумай!

— А хіба принцеса може вийти заміж не за принца?

— Бач, і ти помітив. А чом би й ні? Де їй королева знайде принца? Ні, проблема не в цьому. Цікаво, чи це кохання взаємне? Такі молоденькі дівчата завше ма­ють фіалки в голові…

— Що-що?
— Так кажуть у Серединному світі А ти, бідако, не маєш ні дому, ні дівчини…

— Я письменник, — перемінившись на лиці, мовив Герман.

— А що, письменники не такі люди, як усі?

— Не такі.

— Ну, добре, добре,— поплескав його по плечу Спрячик — Не гнівайся! Хочеш зіллячка?

— Маєш «Норвезький ліс» Бітлз? Постав, і ми квити.

— Звісно. Не думав, що такі здорові дядьки досі люблять бітлів.

— До нас усе приходить із запізненням років на со­рок, — пояснив Герман. — А цю пісню я чув… — Він наморщив чоло. — От чорт, клята пам’ять! Не можу згадати… Пам’ятаю те, що було вчора, і те, що давно. А середина…

— А середина—в Серединному світі! —захіхікав домовик, уже втретє затягуючись зіллячком.

— Точно!

— Може, це через той рубець у тебе на голові? Звідки він у тебе?

— Послизнувся, впав… —з асміявся Герман.

Хоч він і не курив зіллячка, але надихався диму, і це його розвеселило.

— А знаєш, кльова пісня, цей «Норвезький ліс»! — вигукнув Спрячик. —Аж до кісток проймає…

Вони ще прокрутили пісню разів п’ять, підспівуючи щораз голосніше. І тут до музики додався звук бубна.

— Так нечесно! — закричав Спрячик. — Цього не має бути!

«Це не в магнітофоні, — подумав Герман. — Це на­дворі. Це по мене. Я мушу це зробити, бо моя голова просто вибухне…»

— Я зараз, — мовив він, важко дихаючи. У голові паморочилось, до горла підступала нудота.

Тримаючись за поручні, він зійшов униз. Накинув на білу сорочку темний плащ і розчинився у пізньому вечорі, майже ночі. Як тільки він зупинявся, виявляю­чи нерішучість або спротив силі, що ним керувала, у голові відлунювали болючі удари бубнів, а перед очи­ма, вказуючи дорогу, черкали вогняні пера. Далі він уже не пам’ятав нічого.

Отямився Герман аж уранці, у себе в кімнаті. Коло нього сидів Спрячик.

— Вибач, — сказав домовик. — Не думав, що тебе так візьме. А якби ти попробував зіллячка….

— Я й пробував. Ще в школі. Нічого, все гаразд.

— Либонь, це все через той рубець на голові, — замислено сказав Спрячик. — Ця штука називаєть­ся алергією. У мене, наприклад, алергія на яйця. Уявляєш, мій попередній господар смажив собі яєчню тричі на день. Жах!

31

Серпень виник на мить на освітленій ліхтарем алеї, щоб Марко, який наближався, не тривожився. Сиволап тут-таки перебирав лапами у мокрій траві, готовий кожної миті стрибнути до наплічника. Його супроводжувало троє охоронців. Принца не супрово­джував ніхто, бо це була таємна вилазка. За мить на­дійшов розрум’янілий від швидкої ходи Марко.

— Сподіваюсь, наші велосипеди не заіржавіли, — сказав він. — Моє пошанування королю котів!

— Вітаю! — буркнув Сиволап.

Хлопці рушили вздовж Королівського парку, нама­гаючись триматися в тіні. Була глупа ніч, і світилися лише ліхтарі. Деякий час кожен думав про щось своє. Сиволап шкодував, що не передав Феліксу деяких роз­поряджень особисто і що той досі не повернувся із Серединного світу. Хтозна, про що думало четверо ду­жих, посмугованих бойовими рубцями котів, що сту­пали за ним. їм не треба було подавати голос: вони спілкувалися зі своїм королем телепатично, чим не­змірно перевершували людський рід.

Маркові було краще, ніж Серпню, бо він не мусив крадькома тікати з рідного дому. Зрештою, вони мо­жуть повернутись досить швидко, доки не зчиниться переполох. Він подумав, що якби діти завжди слуха­лися батьків, то світ не рухався б ні вперед, ні назад. Батькам, звісно, така думка не сподобається, але хіба вони колись не чинили так само зі своїми батьками? Як мама відважилася привести пораненого лицаря до себе додому, як батько одружився з дівчиною із Серединного світу всупереч волі Старих. Батькові з матір’ю довелося дорого за це заплатити. Старі вважали, що їхній шлюб порушує гармонію в Королівстві, і, на перший погляд, начебто так і було. Однак Королівство—не оранжерея, не притулок для книжок, і навіть не скарбниця, а час­тина Всесвіту, де світло й темрява співіснують, де ко­жен день треба пробувати щось нове, порушувати пра­вила, сперечатись з законами.

Марко натомість думав про практичніші речі. Як, наприклад, їм скоротити шлях до Межової ріки. І був заскочений зненацька питанням товариша:

— Ти попрощався з Люциною?

Марко відчув, що шаріється. Це його розсерди­ло: ото ще дітвак! Він скоса зиркнув, чи Серпень, бу- ва, не глузує. Ні, той був серйозний. Останнім часом Серпень дуже подорослішав.

Марко розвів руками:

— Не встиг.

На що Серпень жартівливо відказав:

— Будеш неуважним, мою сестричку забере в тебе хтось інший. Я думав, що у вас це серйозно…

Марко прикусив губу й не відповів нічого. Він хо­тів побачити Люцину, але та ніби зумисне кудись схо­валася. Напевно, до своєї вежі. А піти до неї забракло сміливості. Він удав, ніби до чогось прислухається. І тут Серпень його ошелешив:

— На цій вулиці живе моя дівчина. Я хочу, щоб ви познайомились. Лише кілька хвилин, добре?

Це вперше Марко почув щось таке, і промимрив:

— Та пізно ж. Може, іншим разом?

— Вона чекає, — твердо мовив Серпень.

Хлопці підійшли до крихітного будиночка, довкола якого росли квіти на довжелезних стеблах. Зупинив­шись біля хвіртки, Серпень свиснув. Марко ніколи не чув, щоб дівчат викликали свистом. Зрештою, він ще ніколи не опинявся у подібній ситуації. Та й гарно бу­ло б, якби він свистів під вікнами принцеси. Охоронці його б одразу схопили. Люцина така шляхетна —справжня принцеса. Цікаво, яка дівчина у Серпня?

— Даруй, що моє питання неделікатне, — сказав раптом Серпень. — Мені завжди хотілося, щоб моя се­стра стала твоєю дівчиною.

Марко відступив у тінь, щоб товариш не побачив, як він знову шаріється. Тут грюкнули двері, і до них ви­йшла невисока дівчина, нічим не примітна. Люцина була за неї вродливіша, це точно. Та коли вона заго­ворила, голос у неї виявився таким чарівливим, наче в казкової феї. Недаремно Серпень так рвався на ве­жу в Королівському лісі, щоб зняти перстень з феї. Але ця фея була справжнішою, і її звали Софія, що озна­чає «мудрість». А мудрість, як кажуть у Королівстві й Серединному світі, ліпше проростає в тихому куточ­ку, а не в пишному палаці. Марко тактовно відійшов убік, щоб не заважати обом попрощатись, а, може, на­віть поцілуватися. Сиволап сів коло нього і заходився вмиватись.

— Ех, діло молоде! А часу в нас нема…

— Встигнемо. Велосипеди в рівчаку, тут поруч. Слухай, Сиволапе, а ти знав, що у Серпня є приятелька?

— Я сам її знайшов. Нагледів, а тоді звів їх. Ну, розу­мієш, випадково: в мене заболіла лапа, чи я хотів пи­ти, вже не пам’ятаю. Ми й зайшли. Ця дівчина —си­рота. Батьки в неї були книгоношами.

— А що з ними сталося?

— А що може статися в Імперії? Усе що завгодно.

— Як вони могли залишити її саму?

— Та вона не була вже малою. їй було років п’ятна­дцять. А тепер —дев’ятнадцять. Хлопці люблять тро­хи старших дівчат. З ними є про що поговорити. І фіа­лок у голові нема…

— Чого-чого?

— Так кажуть у Серединному світі. Ну, дурниць усіляких.

— Ясно.

Надійшов Серпень. Очі в нього сяяли лагідним бли­ском, та, зустрівшись поглядом з Марком, хлопець трохи пригасив його. Він мав трохи знічений вигляд. Деякий час вони йшли мовчки, і коли вже сідали на велосипеди, Марко спитав:

— А вона знає, хто ти?

— Я не хотів їй казати, але вона сама впізнала. Ці кляті портрети королівської родини на кожному кро­ці. Та хіба це має якесь значення? Якщо вона не захо­че, щоб я був королем, то я ним не стану.

Марко засміявся:

— Іти свистів, щоб покликати майбутню королеву? Що сказав би пан церемоніймейстер?

— Тут заведено свистіти. Це тобі не королівський палац.

Коти-охоронці покинули їх на околиці. Далі про королівську безпеку мали дбати інші. Звісно, вони охороняли також і Марка з Серпнем — сірі, чорні, ру­ді, смугасті громадяни Королівства. Оскільки Сиво­лап подорожував у принцовому наплічнику, то там лишалося зовсім мало місця для потрібних речей. То­му основний тягар припадав на Маркову долю, хоча, якщо подумати, банки з консервами й пакунки печи­ва не мають пазурів.

— А Софія знає, куди ми йдемо?

— Угу.

— Виходить, тільки мама, тобто Її величність, нічо­го не знає.

— Її довелось би довго переконувати, а в нас нема на це часу. Треба знайти цю таємну переправу.

— Шкода, що коти не літають, — озвався Сиволап.

— А це чому?

— Ми би полетіли за цим фургоном. Наші розвід­ники остерігаються берега Межової ріки. Рівна, від­крита місцевість, а коти почуваються там не дуже за­тишно. Хіба що Фелікс… Але в нього інше завдання. Однак, мені здається, —додав після паузи Сиволап, —що для таких довершених істот ще й літати —було б уже занадто.

Щоб знайти дорогу, вони використовували не ли­ше неперевершену Сиволапову інтуїцію, а й Маркове уміння читати карту зоряного неба. Зрештою, трима­лися шляхів, що вели до Ріки, і коли ті скінчилися, зву­зившись до мало помітної стежини, схожої на ту, якою приходять пити воду різні дрібні звірятка, зорі зникли на ледь поблідлому небі. За їхніми спинами лаштува­лося сходити сонце, і від того зник острах і до серця прилинуло тепло. Хоча від туману, що стояв стіною на ріці, віяло холодом. Здавалось, усе, що містить­ся в ньому, заснуло, втратило глузд, можливо, навіть
помирає. Ступити в цей туман —означало потрапити туди, звідки можна не повернутись.

«Схоже на сон», — подумав Марко. Він знав, що це не чари, не магія, яку можна подолати сильнішою ма­гією, наприклад, тими словами, які знала Люцина, дівчинка із Серединного світу, що стала принцесою в Королівстві: «Мене нема». Але сказати ці слова тут було б фатальною помилкою. Так можна залишитися в ту­мані назавжди. Бо цей туман ні злий, ні добрий, а вра­нішній, вечірній, денний —одним словом, явище при­роди. Він може щезнути зараз, а може через два дні.

І, стоячи на березі Межової ріки, яка тихо гомоніла сама до себе, хлопець раптом збагнув: він був хворий увесь цей час. Хворою була його душа, замкнута в своє­му горі, відколи він залишився круглим сиротою. Він не знав, куди йому подітися, тікаючи від найліпшого дру­га Серпня, від Люцини, яка була вже майже дорослою дівчиною. Хоч і не такою статечною, як Софія. А коли розумієш, що хворий, ти вже ступив на шлях одужання.

У нього перехопило подих, завмерло серце, а потім хлопець відчув, що не повинен йти в цей туман і не повинен допустити до нього інших, тих, кого він лю­бить. Як не повинні люди Королівства йти в Імперію, нести туди книжки, а взамін наповнювати серце стра­хом, гнівом і болем. Бо це приносить усім страждання.

То було дивне відкриття, приголомшливе й шоку­юче, і жити самому з ним виявиться дуже важко. Він скоса глянув на Серпня: що може думати той, хто має взяти на себе відповідальність за Королівство, берег­ти його цілісність, захищати його людей. Серпень, як росу, струсив із себе понурість і посміхнувся:

— Знаєш, що мені подарувала Софія?

— Що?

Серпень витягнув з кишені згорточок, завине- ний у папір, а з нього —сніжно-білу хустку з тонко­го полотна.

— Хустка? Дівчата любили колись дарувати хустки.

— Це не просто хустка, а прапор капітуляції. Знаєш, що вона сказала? «Перед тим, як загинути, завжди ду­май про цю хустину. Нею ти можеш зупинити багато смертей».

Марко геть розгубився. Слова й справді були тут за­йві. Як же Серпень зачарований тією дівчиною, що може спокійно повторити ці вбивчі, навіть не лицар­ські, слова!

— Ну… — промимрив хлопець, — її можна зрозумі­ти… Вона втратила батьків…

— Я теж втратив батька через крутиголовців. І ти. І чимало людей, як в Імперії, так і в Королівстві.

— А про Серединний світ ти забув? — нагадав котя­чий король.

— Він інший. І тому кращий. Серединний світ існує для того, щоб ми шукали в ньому відповіді.

— Е! — пересмикнув вухами Сиволап. — Це не для котячого розуміння. Наша філософія простіша: кіт не перебереться через воду, якщо немає містка, і не по­пливе у човні без стерна. Коти — маленькі істоти, а лю­ди —великі, тому вони по-різному дивляться на світ.

— Дивно, — мовив Марко, — але я теж відчуваю спротив перед цією водою. Відколи ми так змінились?

— Це не ми змінились, а щось змінилося довкола. У всіх світах.

— Як це?

— Вони повільно й непомітно змінювались.

Марко глянув на небо:

— Буде гроза сьогодні.

— То що нам робити?

— Шукати переправи. Вгору чи вниз за течією. Хоча де тут гора, а де низ?

— Як сказав славний Чеширський кіт, — лукаво по­сміхнувся Серпень, — куди б не пішов, все одно ку­дись прийдеш».

Вони рушили вздовж стіни туману, приглядаючись до піску, чи немає там для них знаків. Бо писати мож­на не лише на папері, а й на снігу та піску.

32

На ранок королева Олімпія зібрала всіх міністрів. Вона запросила також посла крутиголовців. Уже цілі два тижні тривали такі наради, що не давали жодних наслідків. Натомість Старі нічим себе не виявляли. «За кого вони нас мають? —обурювалися міністри. Завжди вигідніше перекладати тягар з одних плечей на інші, хоча народу від цього не легше. Королева бо­ялася їхнього втручання: воно могло виявитися згуб­ним. Та й слухатись когось, маючи в голові нарешті готовий план, вона не вміла. Король повинен вияв­ляти волю народу, а не мудреців, хоч би та воля бу­ла й не вельми розумною. Щоб дізнатися волю наро­ду, Олімпії не треба було перевдягатись у непримітну одежу й слухати, про що розмовляють на вулицях лю­ди, як це іноді робили монархи Серединного світу. Вона була однією з тих простих людей, та й майже ціле життя прожила, будучи вельми скромною осо­бою. Це, на думку старих, було її вадою. А переваги вона знала сама, бо серцем відчувала справжні потре­би простих людей. Це вона й хотіла повідомити на ра­ді, куди прийшов крутиголовський посол з перемож­ною посмішкою, наче сподівався, що зараз на його очах відбудеться падіння Королівства. Переповнена думками й почуттями, королева геть забула про Серпня, котрий зараз перебував на межі двох світів, і про Людину. Тобто місце принца було вільне, але во­на цього спершу не зауважила. Від безсонної ночі пе­ред очима мерехтіло. Серце калатало, руки тремтіли. Адже те, що так чітко й логічно сформувалось у її го­лові вночі, при світлі дня могло викликати сумніви не лише в присутніх, а й у неї самої. Але відступати вона не збиралась і мовила голосно:

— Зазвичай такі наради бувають закритими. Однак пора вирішити остаточно, і ми не повинні залишатись такої відповідальної миті самі. Пане церемоніймей­стере, покличте, будь ласка, телевізійників.

Вона мило посміхнулася цьому старшому чоловіко­ві, котрий завжди був її опорою і навіть, здається, та­ємно в неї закоханий. Неймовірно розумний, Алексус був надзвичайно скромною людиною і жартував, що грудьми захищає Королівство від навали шалених сердець. Він виконав прохання королеви надзвичай­но швидко, бо передбачав щось подібне. Очі його смі­ялися, коли телеоператори безцеремонно розкладали апаратуру. Старший телевізійник діловито запитав:

— На площу транслювати будемо?

— Транслюйте! — махнула рукою Олімпія.

Пан посол, схилившись, швидко набирав на мобіль­ному повідомлення. Це означало, що нарешті починає щось відбуватись і зупинити його вже не вдасться. «От і добре», —подумала Олімпія. То був не той посол, що був присутній при її сходженні. Як мало вони знали про крутиголовців! їхні серця були замкнені на сто за­сувів, запечатані сімома печатями, а очі здавалися по­рожніми, бо з них не визирала душа.

— Шановні панове міністри! Шановний пане по­сол! Зараз нас слухає все Королівство. Нас могла б слухати й Імперія. У Королівстві часто говорять: «Справжні книжки не горять у вогні і не тонуть у во­ді». Бо вони створюються спочатку в головах. Тому нам, громадянам Королівства, нема чого боятися за книжки. Ми мусимо подбати про думки, які народжу­ються в головах, і про самі голови. Тому я прошу кни­гонош повернутися додому, не піддавати ризику свої думки й голови. Якщо Імперія проти їхнього перебу­вання, якщо від цього страждають родини книгонош тут і люди Імперії, то краще повернутись. Жоден наш король не заохочував і не забороняв громадянам ста­вати книгоношами. Вони самі це робили. їм здавало­ся, що вони несуть світло розуму в Імперію. Однак не можна кудись принести світло розуму. Воно буде або кволим, або сліпучим, тобто завжди штучним. Світло розуму мусить народитися в душах людей.

Так, це велика спокуса нести світло туди, де його на­чебто немає. Але це лише спокуса. Не книжки, а дум­ки літають вільно по світі, не люди, а думки, легко пе­ретинають кордони. Боюся, що ви не одразу приймете ці слова. Я хоч зараз готова піти з палацу й зайняти в Королівстві найскромніше місце. І мої діти підуть зі мною, бо ми — одна родина.

І ще одне, що стосується зовнішньої політики на­ших двох держав. Книгоноші були завжди. Існували навіть ордени, які викуповували книгонош із в’язниць Імперії. Це ганьбить наше Королівство. Виходить так, ніби ми оцінювали грошима свободу наших грома­дян. Уявіть, якби з Імперії до нас теж приходили люди й поширювали невластиві нам погляди. Хіба не були б ми обурені?

— Це що, зрада? — вигукнув хтось з присутніх.

Але королеву вже неможливо було спинити. Вона сказала:

— Істина не може бути білою чи чорною!

Королева глянула на Алексуса й помітила в його очах щире захоплення. Зовсім недоречно, але вона раптом уявила, як вони сидять поруч перед каміном і дивляться на полум’я, а надворі в темряві гуде вітер і дзвенять дзвіночки, прив’язані до гілок дерев. Вона помахом руки відігнала від себе це видіння.

— Істина полягає в тому, що змінити Імперію ззов­ні не можна. І там це добре знають. Але книгоноші да­ють привід нами маніпулювати, навіть шантажува­ти. Таке часто трапляється в Серединному світі. Там були і є імперії. їм вистачає власних земель, але, щоб тримати вкупі народи, потрібно щось таке, щоб їх об’єднувало, якась загроза…

— Ви це серйозно, Ваша Величносте? — іронічно за­питав посол крутиголовців. — А рік тому, коли помер ваш чоловік, король Даниїл, ви звинуватили Імперію у втручанні у внутрішні справи Королівства.

— Це була спроба змінити народ Королівства зсере­дини. Пробний хід. Зараз ми маємо зовнішній тиск. Імперії не заважають книгоноші. Навпаки, вони допо­магають досягнути їй змін на краще. Ті книжки, які носять наші люди, є й у ваших бібліотеках, тільки во­ни для обраних. Ці обрані колись зроблять державний переворот, щоб Імперія мала право називатись осві­ченою Імперією. Але суть її при цьому не зміниться, чи не так? Я пропоную ось що. Ми повинні піти до Межової ріки й допомогти нашим людям повернути­ся назад. Я не зійду з берега, доки останній книгоно­ша не покине Імперії.

Залягла тиша, наче повинно було трапитися ще щось. Посол крутиголовців замислився, шукаючи яко­їсь менш-більш дипломатичної відповіді. Інші ж диви­лись на двері, а дехто у вікно, ніби зараз з’явиться ще хтось і поставить крапку над «і». Насправді ніхто ні­чого не розумів. Можливо, не розуміла чогось і сама королева, будучи за вдачею не надто впевненою в со­бі. І тут, порушуючи всі писані й неписані правила, до зали засідань увійшла заплакана принцеса Люцйна.

Вона ступила кілька кроків по килимовій доріжці й сказала одне-єдине слово:

— Мамо!

Церемоніймейстер заплющив від жаху очі, бо це ж бачила вся країна.

— Що, донечко?

Олімпія підвелась і пішла їй назустріч.

— Мамо! — заплакала Люцина, тулячись до неї. Більше їй не вдавалося сказати ні слова.

Церемоніймейстер кинувся до неї зі склянкою води, але від хвилювання рука затремтіла, і склянка випала, проте не розбилась. Він так і застиг над нею.

— Донечко, що трапилось? Щось із тобою, із Серпнем?

Люцина заперечно похитала головою:

— Яйце… Яйце зникло!

— Тільки й усього? З яйцями це буває.

— Я обіцяла берегти його! — ще дужче заплакала Люцина.

Нарешті церемоніймейстер здогадався й наказав припинити трансляцію. Тому люди, що встигли зібра­тися на майдані, не встигли побачити, що відбувало­ся далі. Через півгодини з палацової брами виїхав ко­ролівський лімузин у супроводі кількох авто й швидко помчав у напрямку Межової ріки. З точки зору рев­нителів закону в Королівстві настав повний хаос. Ні­хто нічого не зрозумів, однак чимало громадян Ко­ролівства вирушило, хто на чому, навздогін за своєю королевою.

33

Домовичок Спрячик і Герман ні сном, ні духом не відали про те, що відбувалося, бо телевізора в Марко­вому домі не було. І серце не чуло, що, можливо, зараз вирішується доля Королівства. Зрештою, чого б йому було чути, коли один був із Серединного світу, а дру­гий —з Імперії. Проте це ще не означає, що в них не було своїх проблем.

Герман сидів на ґанку. Голова в нього була затума­нена. Чи від зіллячка, яким він напередодні надихав­ся, чи від чогось іншого, але не пам’ятав, що з ним учора було, коли він вийшов з мансарди. Та ще не міг взятися за перо. Пальці наче розучились виводити лі­тери. Герман був переконаний, що ці проблеми якось пов’язані між собою.

Спрячикова проблема полягала в іншому. Проте він мусив про неї мовчати, бо то була велика таємниця. Як на те, й день випав понурий. У повітрі витала пе­реміна погоди. Збиралося на дощ, і навіть у саду було важко дихати.

Домовик скотився на сходинку поруч із Германом, сів і мовив співчутливо:

— Може, зіллячка? Бо вигляд у тебе…

— Відчепися! — буркнув той.

— Бува й таке, — зовсім не образився Спрячик — Коли чимось захопишся, дуже-дуже, то легко й охоло­неш. Я б радив тобі попробувати якесь нове діло.

— Наприклад?

— Повитирати книжки в бібліотеці. Може, щось ці­каве знайдеться…

Герман подивився на низько навислі хмари й зі­щулився від вітру, що проникав у сад повітряними коридорами.

— А чом би й ні?

Книжки були не лише в кабінеті, а й у коридорі, під сходами, навіть у шафі для одягу. Дивлячись на все це багатство, Спрячик мудро промовив:

— Навіщо писати книжки, коли їх і так багато?

На що Герман відповів не менш мудро:

— Книжок ніколи не буває забагато для того, хто любить читати.

Пилюки назбиралося стільки, що обидва поча­ли чхати і очі в Германа засльозилися. Він перекла­дав важкі томи словників та енциклопедій, а Спрячик витирав вологою ганчіркою пилюку й павутиння. Врешті, коли вони скінчили одну шафу в коридо­рі, Герман мусив визнати, що за все життя не зміг би це прочитати. Спина заболіла від напруження, руки вкрилися чорним пилом.

— Годі! — скомандував Спрячик. — Треба поїсти.

Він грюкнув дверцятами—й на підлогу раптом упала закручена срібною кришкою пляшечка з чи­мось червоним.

— Може, це якась наливка?

— А може, отрута? — висловив здогад Герман, але Спрячик вже встиг понюхати рідину.

— Пахне малиною. Клас! Може, цій наливці вже сто років? Гайда на кухню!

Вони помили руки, Герман поставив на вогонь чайник.

— Слухай, — сказав він, — а може, ми б дочекали­ся господаря? Чому ми маємо пити його наливку без нього?

— Ти не знаєш домовичих Правил?

— Ні, не знаю.

—Так-от, домовик має право споживати усе, що зна­йде їстівного чи питного. Він живе на повному пансіо­ні. Знаєш чому? Бо колись один домовик врятував ці­лу родину від смерті.

— Як це?

— Він покуштував юшки з грибів, які назбирали ді­тлахи. А гриби виявились смертельно отруйними.

— То він помер?

Спрячик поважно кивнув:

— На місці. Але встиг сказати, що юшка отруйна.

— Жах! — тільки й мовив Герман.

— Через те ми заслужили право їсти все. І пити — також.

— А Марко про це знає?

— Думаєш, він був би проти? У нас є така приказка: «У скупого господаря домовики не живуть».

Спрячик знову понюхав напій, а тоді хильнув. Зав­мер на мить… і смачно плямкнув:

— Який букет! Нектар!

Герман і собі ковтнув. По жилах одразу заструмені­ло тепло, а повітря запахло малиною і ще якимись кві­тами. Вони ще хильнули по ковтку. Потім Спрячик за­крутив корок:

— Нехай і Марко скуштує. Класний напій!

— Еге ж, — згодився Герман.

Вони сиділи навпроти один одного, заплющивши очі від насолоди. У голові спочатку виник легкий ту­ман, а потім його наче пронизав сонячний промінь. Першим розплющив очі домовик:

— Мушу тобі щось розповісти.

— І я мушу тобі щось розповісти, — мовив Герман.

Тим часом, притулившись до мами, Люцина про­довжувала гірко плакати. Автомобіль мчав до Ріки, але наша панночка не відчувала швидкості. Плакала вона вже не за втраченим яйцем, і не через небезпеку, що нависла над Королівством. Ні, їй тепер було шкода себе, незугарної, нерозумної, безвідповідальної дівчи­ни із Серединного світу. Плакала вона так, як колись у Львові в ті нещасливі для неї дні, коли цілий світ ди­вився на неї скоса й глузливо підставляв ніжку. То­му мама втішала її так само, як тоді. І незважаючи на жаль, їй все ж було добре поруч з мамою. Не мало зна­чення, куди вони їдуть, тільки б їхали якомога довше.

Трохи заспокоївшись, розповіла вона про коро­ля переліток, про те, що хотіла піти разом з Марком і Серпнем до Межової ріки шукати переправи, і тепер шкодує, що не пішла. І що палац став їй немилий, і все життя —також немиле.

Олімпія мовчки слухала, позираючи у вікно, за яким починався дощ. “Усе повторюється,—думала вона, пригадуючи власну юність, точніше, той болючий перехід від дитинства до юності, коли світ здається порожнім і ворожим, якщо у ньому не вистачає однієї людини. —Господи, —аж здригнулася, —в кого ж во­на закохалась?» Олімпія обережно, мовби, намацуючи стежку в наляканих сутінках доньчиної душі, мовила:

— Не переживай, ні Марко, ні твій брат не перепли­ватимуть Ріки.

Вона зумисне поставила Марка на перше місце, але Люцина відмахнулась від неї якось ображено:

— Я й не переживаю! Нічого ти не розумієш, мамо!

Отже, найімовірніший варіант пролетів. Мати роз­губилась: хто ж міг заволодіти Люцининим серцем? І вона відступила. Дитина мусить пережити той пер­ший біль.

— Може, ти ще захочеш повернутися до палацу? Ми — родина і маємо триматися вкупі.

— Я хочу назад, до Серединного світу! — і Люцина знову вибухнула плачем.

Олімпія зрозуміла, що треба діяти жорсткіше.

— Ми там нікому не потрібні. То — не наш світ. Ми потрібні тут, і будемо залишатися, доки зможемо. А щодо тебе самої, то ти не просто принцеса Люцина, дочка короля Даниїла. Ти—обличчя Королівства, розумієш?

Люцина перестала плакати. Мати продовжила:

— Це обличчя мусить сяяти, як сонце, усмішкою, проганяти хмари, втихомирювати вітер. Хочеш, ми відновимо турніри, й найкращі лицарі будуть видира­тися на вежу, щоб зняти перстень із твоєї руки?

Люцина всміхнулася крізь сльози:

— Ну, це вже анахронізм!

— Але й молодь пішла! — вдавано обурилась Олім­пія. — Жодної тобі романтики. Не хочеш, не треба. Витри носика, бо ми вже приїхали. Щодо яйця, то ні­чого не відбувається просто так, повір мені. І ти не могла нічого вдіяти.

«Я знаю, хто його взяв. Але не можу цього сказа­ти», — подумала Люцина.

Вона витерла лице маминою хустинкою. Навіть як­що б від цього залежала доля Королівства, вона б не сказала нічого.

34

Герман і Спрячик сиділи навпроти один одного на Марковій кухні й, наче карти на стіл, викладали свої найстрашніші таємниці, приховані від усього світу. Першим почав сповідатися Спрячик. Видно, це йому нелегко давалось: бідака аж скрипів зубами, проте правда рвалася з нього, як вода через греблю. І відсу­нуло заслінку диво, що знаходилось у пляшечці на­пою, що пахнув малиною.

— Так-от, друже Германе, — почав домовик, — мене послали за тобою шпигувати. По-іншому це паскудне діло й не назвеш. Розумний би одразу здогадався, чого це домовик, котрий був на службі в Повелителя тем­них сил, а потім у пришелепкуватого музиканта, що не мав навіть пристойного кутка, а якесь кубло з об­дертими стінами та купою дисків на підлозі, потрапив до святого Королівства. Та ніколи би він туди не по­трапив! Нізащо!

—То як же ти тут опинився? — спитав Герман.

— Скинули на парашуті. Небо ж над Королівством, Серединним світом, навіть над Імперією — одне, от­же, нічиє.

— Еге ж, спробував би до нас залетіти якийсь літак, одразу ж збили б!

— Одним словом, дали мені спецзавдання. Спершу натиснула Колегія домовиків, мовляв, лишуся без роботи…

— За що?

— Не допильнував Повелителевого дому. Головне, що довгомуду Лукашу нічого, спокійно працює собі ав­томеханіком. Тепер думаю, що на Колегію натиснули темні сили, яким нізащо не потрапити до Королівства. Прикинь, наставили мені ніж до горла, і я зрадив свій принцип — ніколи не влазити в чужі справи. А що б ти зробив на моєму місці?

— Чекай, я тобі ще не те розкажу!

Домовик пошкріб потилицю:

— Ну, було так. Мав я поселитись у цьому домі й до­пильнувати, що ти пишеш, а потім влаштувати поже­жу, аби твоя книжка згоріла разом з тобою. Не пере­живай, тебе б я не спалив. Жоден домовик на таке не здатний.

— А Повелителів дім, що з ним сталося?

— Я був у відпустці. Дім загнала під землю тутешня королева, яка ще не була тоді королевою. Ну й сила в цієї жіночки!

— Справді, — замислився Герман. — В Імперії дуже сильні маги, але на таке вони не здатні.

— А знаєш, чому їй це вдалося?

— Ну?

— Бо роз-сер-ди-ла-ся! Ясно? Сина, принца Серпня, в неї відібрали, а саму запроторили до Серединного світу. А коли ще й зникла Люцина, наша принцеса… Гнів у ній наростав роками, а потім —раз! Тут кажуть: повінь починається із зайвої краплини дощу. От я й подумав, чи велика біда —тихенько спалити твій ро­ман у грубці, а самому щезнути? Це, звісно, непоряд­но з мого боку. Але принаймні будинок і ти вцілієте.

Герман якийсь час мовчав. Схоже, домовик не на­лежав до тих, кого мучать докори сумління. Не витри­мавши паузи, Спрячик вів далі:

— Не розумію, що їм потрібно більше: книжка, ти чи книгоноші, через яких лихоманить усі три світи. У Серединному світі полюють на книжку про них, у Ко­ролівстві я полюю, тобто полював на тебе, а в Імперії полюють на книгонош. Здуріти можна! Краще б тих книжок на світі не було. Ніхто не писав би, і не садо­вили б за них у в’язницю!

— Хіба винна дичина, що на неї полює мисли­вець? — сказав Герман. — А тепер слухай, що я тобі скажу. Ні, покажу!

Він повернувся спиною й підняв сорочку.

— Ой! — замружився домовик. — Де ж це тебе так?

— У в’язниці. З головою ще гірше, ніж зі спиною. Якби не цей напій, що судячи з усього, є еліксиром правди, я б не згадав, для чого тут опинився.

— Ага, — кивнув головою Спрячик, — з тебе зроби­ли зомбі. Я думав, що таке хіба в кіно буває…

— Герман —теж не моє справжнє ім’я, а псевдонім. Втім, це не так важливо.

— І що ж ти мав зробити?

— Чекай, — замислився Герман, —дай згадати… Вночі я вийшов і взяв ту штуку.

— Яку?

— Куди ж я її поклав?

— Думай, думай!

Очі в домовика спалахнули. Він любив усілякі таємниці.

— Голова болить, — поскаржився Герман.

Він підвівся й почав ходити по кухні. Вікно було від­чинене. Спрячик подумав, що їх міг хтось підслухати, і неспокійно завовтузився на стільці.

— Спрячику, на що в тебе алергія? —несподівано спитав Герман.

Той почав загинати пальці:

— На креветки, скнар, яйця…

— Яйце! Я забрав яйце з Королівського саду!

— Тихше! — засичав домовик, злякавшись, що мо­же стати спільником злочину.

— А де тримають пташині яйця?

— У кухняній шафі.

Герман урочисто відчинив шафу, де зберігались крупи й локшина. У плетеному лозовому кошичку ле­жало троє білих яєць.

— Ти казав про одне яйце, а тут їх аж три.

— Справді! Я не знаю, яке з них оте.

— Так не годиться! — заявив домовик. —Може, в одному з них бомба? Підірвемо хату…

— Ти ж мав її спалити?

— Це викликало б менше підозри. Та й не хочу я па­лити хати!

Домовик обережно нахилився над кошичком.

— Цокає! — побілів він. — Тікаймо!

І обидва кулями вилетіли з хати.

35

Сліди майже стерло водою. їх можна було прийняти за будь-чиї, навіть сліди єдинорога.

— Чому єдинорога? — спитав Марко.

— Хіба я сказав це вголос? — здивувався Серпень.

— Мабуть, — здвигнув плечима Марко.

— Так, спало щось на думку. На жаль, у Королівстві нема єдинорогів.

— Світ не може бути аж таким досконалим, —зау­важив Марко, подумавши, що для єдинорогів не існує перепон між світами.

Ріка виглядала зловісно: уся холодна й свинцево- чорна там, де вода прозирала між пасмами туману. Через це другого берега не було видно, і хлопці ніби йшли безкінечним сірим коридором, без жодних две­рей. Навіть голоси їхні лунали так, як у коридорі, лі­плячись до шорстких стін. Сиволап сидів у наплічнику й, ніби антена, ловив запахи й звуки. Він же першим розгледів причал у тому місці, де купкою росли ло­зи, замулені по саме листя. Там були дошка і стовп­чик з прив’язаним човном перевізника чи рибалки. Хотілося вірити, що це те саме місце. На вербі метля­лася намокла зелена стрічка, яку зазвичай носять кни­гоноші, щоб вона нагадувала їм рідне Королівство. Виглядало, начебто вони потрапили сюди запізно.

— Або зарано! — оптимістично сказав Марко, зно­ву прочитавши думки Серпня..

Якось це в них виходило мимоволі. Мабуть, тому, що в них була одна мета. Таке трапляється лише з ду­же близькими людьми. Тут вони просто давні друзі, а не принц і син архіваріуса, котрий став за останній рік справжнім волоцюгою.

— Знаєш, Серпню, я не можу збагнути однієї речі. Чому я, вільний і самотній, досі не став книгоношею? Можливо, життя мало хоча б якийсь сенс.

— Бо тоді і я пішов би з тобою.

— Тобі не можна, я знаю. Але мені здається, що справа в іншому. Я не відчуваю до цього покликання, не звик підкорятись правилам. Ні, я —не воїн. Якщо жителі Імперії самі не зміняться, їх не змінить ніхто. Та й скільки людей постраждало через це!

Серпень хотів заперечити, але у цій в’язкій напру­женій тиші йому бракувало аргументів. Він лише здвигнув плечима:

— Можливо, книгоношам тісно в Королівстві? Мож­ливо, вони теж прагнуть змін. Я можу їх зрозуміти

— Зміни бувають зовні й зсередини. Коли я ман­друю Королівством, то не лише, щоб пізнати його кра­ще, але зустріти людей, схожих на мене. Може, вони теж шукають чогось подібного. Коли йдеш сам-один дорогою між полів, ночуєш у лісі, нікому й нічим не зобов’язаний, потім легше й простіше розмовляти з незнайомцями. А щодо книг, то одна книжка може змінити людину, якщо потрапить до її рук вчасно, а сто книжок невчасних не зачеплять її душі аніскілеч- ки. Як тобі цей письменник Герман?

Серпень замислився:

— Ну, не знаю… У мене таке враження, що він на­половину в Імперії, а наполовину в Королівстві. Так, наче дерево, розколоте блискавкою навпіл. Ти мав би краще його знати, адже він мешкає у твоєму домі.

— Я не можу забути, як ми тікали від хмари з люд­ським обличчям, що гналася за ним, і як із Королівства насунула інша хмара. Вони бились між собою за цього чоловіка. Оце все, що я можу сказати.

Серпень засміявся:

— Символи дуже зрозумілі. Одначе світ значно складніший. До речі, де наш Сиволап?

— Може, пішов шукати сніданок? Я теж зголоднів.

— Та я осьдечки, — озвався Сиволап, струшуючи з лап мокрий пісок. — Ходив розвідати дещо, поки ви тут філософствували.

— Ну, і як?

— Фелікс уже в Королівстві. Прямує сюди.

— Звідки ти знаєш?

— Пташка на хвості принесла.

Сиволап, як усі коти, любив залишатися таємничим.

— Сподіваюся, пташка ціла? — пожартував Марко.

Кіт обурено відвернувся і повідомив:

— Її величність королева Олімпія та Її високість принцеса Люцина їдуть до Ріки. Може, їх затримати, доки ви будете тут вирішувати, що вам робити?

— Нічого собі! — вигукнув Серпень. — На кого ж вони залишили Королівство? На Старих?

— Одразу видно королівську кров! — буркнув Си­волап. — На відміну від вас, я не маю резиденції, живу всюди і не перестав через те бути королем.

—Згоден, —відповів Серпень, а Марко посміхнувся.

Хлопці розпалили невелике багаття й поснідали. Здавалося, що не було дороги ні вперед, ні назад, і їм залишалось одне: чекати, доки хтось прийде на запах ранкового вогнища, тим більше, що із заростей вер­болозу сюди провадила вузенька стежка. У таке міс­це приходять поодинці, тихо. Човен хитався на воді, але ні Марко, ні Серпень не звертали на нього ува­ги, бо не збиралися пливти до того берега. Вони зна­ли, що їм треба чекати, бути тут, на межі світів. З бо­ку Імперії напливало щось сумне, гнітюче, зимне. Не дивно, що в цих краях не живуть люди, та й земля не­родюча, наполовину з піском та камінням. Ще зовсім недавно Марко блукав тут сам, очікуючи на щось, але тоді відчуття у нього були інші. Кругом віяло пусткою. А зараз повітря просто дзвеніло від напруження, пере­населене невидимими істотами, як буває перед тим, коли має випасти сніг. На межі світів не буває пір ро­ку. Хлопці принишкли. Коли чекання стало нестерп­ним, Марко сказав:

— Як добре тим людям, що пишуть книжки! Вони можуть кількома словами змінити краєвид, написати про літо взимку. Цікаво, що зробив би письменник з цим краєвидом і з нами, якби хотів щось змінити?

Серпень здивовано поглянув на нього і відповів, дивлячись на захмарене небо, що зливалося в одне з рікою:

— Навіщо писати? Можна уявити, як ми пливемо в човнику до того берега.

— Щоб змінити, мало просто уявляти. Треба його відчути і зробити видимим. Для цього існують книж­ки. Вони не повинні вчити жити. Не повинні мати над нами владу. Тому я не стану архіваріусом.

— А я не стану королем. Я хотів би сидіти на березі й дивитися, як тече річка. Треба дуже довго сидіти, щоб помітити, як вона змінюється.

Вони замовкли й далі грілись над багаттям, про­стягаючи над ним руки. Сиволап спав у Серпня на колінах.

А потім з неба почав падати чорний сніг. На тому березі, в Імперії, палили книжки. І книгоноші, що їх носили, дивилися на це. Таку ціну вони заплатили, щоб повернутись до Королівства, яке кликало їх до себе. Ті, хто був родом із Королівства, кидались у во­ду. Ті, хто був родом з Імперії, кидались у вогонь. Так розповідатимуть пізніше, коли історія книгонош із Королівства стане красивою легендою.

Насправді той берег був у тумані. І книгоноші не бачили берега Королівства до останньої миті, аж до­ки їхні ноги не впирались у дно. Але сніг справді був чорний, бо його бачили Марко із Серпнем, Олімпія з Люциною і ще чимало людей, котрі прибули зустріча­ти книгонош.

КНИГОНОШІ З КОРОЛІВСТВА

(продовження)

Життя книгоноші нелегке й приховує в собі чи­мало несподіванок, як приємних, так і недобрих. Якось узимку геть змерзлі Орест з Віктором посту­кали в двері хатинки станційного сторожа, якого зва­ли Йосифом. Той стрів їх трохи розгублено, але, ви­глянувши на вулицю, де розталий сніг перетворився на замерзлий місячний ландшафт, став привітнішим. Звісно, він прийняв би їх за будь-якої погоди, але цьо­го разу мав особливого гостя. І одразу похвалився:

— Тут у мене чоловік, котрий втік із Муру.

Це вперше Орест стрів людину, яка побувала у най­страшнішій в’язниці Імперії. У крихітному будиночку була лише одна велика кімната внизу і менша —наго­рі, куди вели стрімкі дерев’яні східці, майже драбина. У ній жила господарева дочка, Майя. Біля грубки си­дів чоловік років сорока, у якому нічого не було особ­ливого. Принаймні він не був схожий на колишнього в’язня. Може, тому, що Майя не зводила з нього очей, Орест відчув до гостя потаємну неприязнь. І водно­час надію: адже той міг щось знати про його батьків. Майя заходилася коло вечері, а Орест як наймолод­ший мав їй допомагати, що йому подобалося. Майя була нині мовчазною, навіть похмурою. Вона зітхала і коли вже не могла стриматись, шепнула:

— Я б нізащо не дала себе запроторити до Муру. Краще вмерти!

Вона вимовила це з такою напругою, що Орест від­чув: ця дівчина не така проста, як здається. Її рученя­та за день встигали переробити купу роботи, а час­ті нічні гості лягали тягарем на ці худенькі плечі. А коли всі лягали спати, вона в своїй кімнатинці чита­ла книжки. Та особливо Оресту подобалося її ім’я, Майя — мінливе, як саме життя, прекрасне, як весна в повному розквіті.

— Але, бачиш, і з Муру втікають, — так само по­шепки відповів хлопець, сягаючи рукою по картопли­ну, яку мав почистити.
— Ти послухав би, що розповідає Теодор! У нього вся спина в рубцях. А я терпіти не можу болю!

Орест ненароком торкнувся її руки й збентежено мовив:

— Мої батьки потрапили до Муру, можливо, вони й досі там. Тому я не боюся туди потрапити.

Потім, коли вони сіли за стіл, Віктор продовжив роз­мову з прибульцем, а всі уважно до неї прислухалися.

— Я пробув там два роки, — розповідав Теодор. — Мур — не те місце, де сидять в камерах і нічого не роблять. Це велике місто, де в’язні тяжко працюють. Тому, хоч нам і заборонено розмовляти між собою, ми мали нагоду дізнатися, коли хтось помирав від ви­снаження й тортур.

— Я чув, —раптом озвався господар, — ніби люди там змінюються до невпізнання. Ламаються, думають гіро те, як би їм вижити…

Видно, ці слова зачепили прибульця, бо він мовив трохи різко:

— Не можна судити, якщо ти там не був!

Орест спитав:

— А люди з Королівства, вони теж ламаються?

— Чим вони кращі за інших? — сердито відповів Теодор. — Вони такі самі, як ми!

Якби Орест був молодшим, то відповів би:

— Ні, не такі! Від їхньої усмішки тане сніг.

Але тепер посоромився це сказати.

— Невже немає жодної різниці? — озвалася Ма­йя. — Я ж її бачу, між вами і Віктором. Та й Орест біль­ше нагадує людину з Королівства, хоч народився тут…

— Ти не знаєш життя, дівчино! — поважно мовив Теодор. — Люди Королівства більш розніжені, вони легко впадають у відчай. Вони кажуть, що брехня при­нижує людину. Але кайдани принижують її ще більше!

— А як же тоді з душею? — спитав Віктор. — Хіба душу можна втримати в кайданах?

— Хто бачив душу, скажи мені? Чи власну, чи чужу? Це лише слова.

— Якщо ми чогось не бачимо, то бодай відчуваємо. Якщо не відчуваємо, то це не означає, що воно не іс­нує, —з аперечив Віктор.

— Це все філософія!

— Люди добрі, — м’яко озвався Йосиф, — у одній книжці, не пам’ятаю вже, якій, я прочитав, що слова існують для того, щоб ними називати речі. Не було б душі, не було б самого слова «душа». Не було б книж­ки, не було б слова «книжка».

Далі цей простий чоловік заплутався, і Майя при­йшла йому на поміч:

— Тату, можна я позбираю посуд?

Це зразу припинило дискусію, бо крутиголовці з’являються несподівано. Сховатися вони встигнуть, але гора посуду видасть книгонош. Під столом була замаскована ляда, яка прикривала вхід до закинутого залізничного тунелю. Про цей сховок знали лише ті, хто потрапляв у халепу. Орест не знав, що Майя зав­жди ховалася разом з книгоношами і вела їх довгим звивистим шляхом до порятунку. Поки Майя мила посуд, а Орест витирав, вони трохи поговорили.

— Кажуть, що в Королівстві є чарівне яйце, — ска­зала дівчина. — Його не можна розбивати, бо в ньому душа Королівства.

— Схоже на казку.

— Так, але варто було б хоч одним оком глянути на Королівство.

— Цікаво, де це яйце? — сказав Орест.

— Напевно, заховане так, щоб ніхто його не зна­йшов, бо від нього залежить доля всього Королівства.

— Від яйця не може залежати доля краю. Королів­ство — це багато людей.

— Я так би хотіла все побачити! Сади, будинки з зо­лотими дахами, бібліотеки… До речі, як твоя книжка?

— Тихше! — почервонів Орест. — очеш, я зроблю так, щоб вона закінчилася поверненням до Королів­ства? Ми удвох потрапимо туди…

— А тато?

— Тато…— замислився Орест — До Королівства, я думаю, потраплять усі ті, кого ми любимо і з ким не хочемо розлучатись.

Останні слова він вимовив зовсім пошепки, бо в роті раптом пересохло. Він згадав батьків, які не за­лишили йому навіть своїх імен, а обіцяли до нього по­вернутись. Орест уявляв, як їхні кості лежать на дні Ріки, все ще обплутані ланцюгами, і страх стиснув йо­му серце.

— Зроби так, щоб ця книжка закінчилася добре. А тоді даси мені почитати.

— Я не знаю, чи тобі сподобається.

Тієї ночі Орест довго не міг заснути. Повітря в кім­наті поволі холонуло, з-під дверей тягнуло вчорашнім днем. Як це буває, все виявилося набагато страшні­шим, ніж він собі уявляв. Йосиф, господар, не спав, пильнуючи не так залізничну колію, як своїх гостей- книгонош. Цієї ночі ще нічого не сталося. Потяги ру­халися зі сходу на захід і з заходу на схід.

Книжка, яку написав Орест, не мала доброго кін­ця. Але бувають закінчення світлі, що б не сталося з персонажами. Такий світ, а який світ —такі і його книжки.

37

Королева Олімпія стояла на березі, звідки виру­шали перевози до Імперії. Через туман вона не мог­ла розгледіти, чи повертається перевіз. Поруч стояв Алексус, церемоніймейстер, котрий зламав уже три парасольки, намагаючись захистити Її величність від дощу й пронизливого вітру. На берег прибувало деда­лі більше людей. Хто як умів. Вітер звідкись приніс за­пах диму.

— Ви ж знаєте, Ваша Величносте, що ваша поява на перевозі викликала б дипломатичний скандал.

— Якби це шкодило тільки мені, то я б не вагалась ані секунди!

— Я захоплююсь мужністю Вашої Величності.

— Чому?

— Ви здатні самостійно приймати рішення, хоча й не знаєте, що з нашими хлопцями, і чи Старі не ви­гадали чогось іще. І не знаєте, що чекає нас звідти. Принцеса Люцина, я бачу, дуже непокоїться…

«Якби ж то я знала, що її гризе!»— подумала Олімпія, дивлячись на Люцину, яка стояла сама-самісінька. їй так хотілося підійти до любої доньки, пригорнути, по­цілувати, але вона знала, що та, наче дика кізка, ви­рветься з рук. Втрата яйця особливо не засмучувала ко­ролеву. Це лише символ, талісман, і навіть якщо його викрали, це не змінить Книги життя. Люцина — ще ди­тина. Вона приголомшена з того, що не виправдала до­віри. Це справді важко витримати. Але поміж тим було ще щось: у Люцининому серці застрягла ще болючіша колючка. Вона хапала ротом повітря, терла почервоні­лі очі, а усмішку, притаманну їй від народження, захо­вала так глибоко, наче її не було ніколи.

Люди почали розпалювати невеличкі багаття, збира­ючи плавник і сухі водорості, сідали довкола гурточка­ми. Люцина спостерігала за ними, і це її трохи розва­жило. Вогнів ставало все більше й більше, але вони не могли її зігріти. І тут вона помітила чорний сніг, зміша­ний з кіптявою кострищ, що горіли на тому боці.

«Чому ніхто не звертає на це уваги?» —здивувала­ся Люцина. Вона витерла руку: звичайна вода від роз­талих сніжинок. Але сніг все одно був чорний. Таким бачили його Марко і Серпень, перебуваючи в іншому місці. Він не лишав слідів, не торкався землі. Можливо, що й інші бачили його саме таким, не вірячи власним очам. Люцина була переконана: якщо не вірити влас­ним очам, то чи варто взагалі чомусь вірити? Адже в те, що бачила сьогодні вночі, вона повірила відразу.

Щось мокре й волохате торкнулося її ніг. Песик! Серденько! Вона погладила його і пошукала очима Ониська. Той підійшов до неї, як завжди усміхнений і привітний.

— Ти сама, ясочко?

— Так, — відповіла Люцина.

— Ходімо до нашого вогню, погрієшся.

Онисько взяв дівчину за руку й повів до крихіт­ного вогнища, біля якого сидів дідусь у ватянці й шапці-вушанці.

— Сідай, дитино, — вказав Онисько на шмат коло­ди. Він зняв із себе пальто й накрив Люцині плечі. Та подякувала, підвела на нього очі й запитала:

— Сніг чорний, правда?

— Для того, хто має рану в серці, сніг може стати чорним.

Обидва старі перезирнулись.

— Найлегше розділити біль з тим, кого рідко ба­чиш, — мовив другий старий. У нього був дивовижно молодий голос, чимось знайомий.

Коли Люцина закінчила свою розповідь, дивний чо­ловік сказав:

— Я знаю того хлопця, але ти сама мусиш скласти про нього думку. Повертайся назад і зроби те, що ма­єш зробити. Для тебе це важливіше, ніж порятунок ці­лого світу.

— Правда?

— Якщо ти не заспокоїш свого серця, тінь ляже на твою душу і на все твоє життя. Ми тут і без тебе впора­ємось. Онисю, друже, заводь тарадайку, і їдьте.

— Ви — Лицар-заступник! Ви знову прийшли, щоб урятувати Королівство!

— Бійся Бога, дитино, я ніколи не рятував Королів­ства! Я звичайний собі чоловік.

— Еге ж, — захихотів Онисько, лукаво зблискую­чи очима. — Простий чоловік, котрий часом стає у пригоді.

— Чула, дитино? Я знаю звичаї Серединного світу. Знаю і звичаї Королівства, та й у Імперії бував. І вірю, що людина усюди сама собі і друг, і ворог. І за це я лю­дей жалію. А коли пожалієш когось, і тебе пожаліють. А як не пожаліють, видно, нема за що жаліти. Отак-о. Ну, йдіть, а я тут подивлюся…

…Був полудень, коли Люцина з Онисем приїхали до столиці. Ще здалеку вони бачили страшенну гро­зу, яка лютувала над містом. А коли приїхали, після неї залишились зламані гілки, повалені дерева, зірва­на дахівка… Тільки згодом Люцина дізналася, від якої страшної небезпеки вона врятувалась. Бурею знесло верхівку з її вежі, й вона впала посеред Королівського саду, просто на той квітник, де лежало Яйце. Та

Люцина спершу не знала цього, бо вони поїхали до Маркового будинку. Поперек дороги лежав повале­ний каштан. Онисько зупинив машину, обійшов дере­во довкола, а тоді сказав:

— Не біда. Він ще чіпляється корінням. Садівники його посадять і укріплять.

Онисько з Людиною і Серденьком підійшли до хвіртки. З комина струменіла тоненька цівка диму. Онисько тихо відчинив хвіртку й вони пішли до будин­ку. Стали перед дверима, прислухались. Можливо, так не годилось, але обоє відчували, що це треба зробити. Потім тихенько увійшли й одразу почули бубоніння:

— Ах, ти ж моє малесеньке! Не бійся, ми тебе не скривдимо й не віддамо крутиголовцям!

Люцина не витерпіла й широко розчинила двері.

Домовичок і Герман схилилися над кошичком, в якому щось пищало. Обидва відсахнулись і переляка­но витріщились на Люцину. Першим отямився домо­вик і, широко посміхаючись, сказав:

— Подивіться, що у нас вилупилось! Ех, добре, що в мене алергія на яйця!

У кошику, вистеленому ватою, сиділо крихітне пта­шеня, вкрите жовтим пухом, з лупатими очима. Одне крило в нього було чорним. Люцина простягла до ньо­го руку, пташеня тут-таки дзьобнула її гострим дзьо­биком. «Так мені й треба!» —подумала дівчина й, не вірячи власним очам, спитала Спрячика й Германа:

— Це… з того яйця ?

Герман налякано дивився на неї й мовчав.

— Аз якого ж іще? — обурився домовик. — Хіба принцеса не бачить, який це незвичайний пташок? Ми будемо його доглядати, як рідну дитину. Правда, Германе?

Той лише більше спохмурнів, аж болісна зморшка прорізала чоло. У Люцини затремтіли губи:

— Чому ви його… забрали?

Герман мовчав.

Спрячик підвів очі догори:

— Цікаво, чи всі письменники такі кислі? Що й ка­зати, сумління в нас обох не дуже чисте, тобто в ме­не. Але немає такого зла, кажуть у Серединному світі, щоб на добре не вийшло.

— Не знаю, що ти такого натворив, голубе, —суво­ро почав Онисько.

Проте для домовика, очевидно, не існувало жодних авторитетів, і він палко перебив старшого чоловіка:

— Нічого я не натворив! Я мав спалити дім разом із тією книжкою про книгонош, яка в’їлася мені до са­мих печінок. Але, звідавши цього чудодійного напою, вчасно зізнався.

Онисьо взяв пляшечку в руки, понюхав:

— Що це таке?

— Еліксир правди! Чого тільки немає в цьому домі! І вогняне перо, і диво-яйця… Спробуйте, паночку! Там ще залишилось. Принцесі не пропоную, бо дівоче сер­це, самі розумієте…

Люцина думала, що Онисько відмовиться, але ста­рий спокійно відказав:

— А чом би ні? Хай краще я вип’ю, ніж хтось інший.

Він випив останній ковток, витер губи:

— Смачненьке!

А тоді сказав Люцині:

— Ходімо, донечко, відвезу тебе додому!

— Ні, — мовила дівчина. — Вертаймося назад!

Вона не зводила очей з пташеняти, яке, здається, задрімало.

— Не бійся, все буде гаразд. Хлопці за ним догля­нуть. Ця птиця вже не належить Королівству. У неї чорний знак на крилі.

— Це дуже погано?

— Навряд. Навіть добре. Саме Королівство зміню­ється —росте чи, може, старіє, мудрішає, щоб не за­гинути. Подякуй цьому чоловікові: він допоміг пташ­ці вивільнитись із в’язниці. А я думаю, що тепер і в Імперії визволили інших пташок.

Германові очі спалахнули радістю.

— Я думаю, що ти знайдеш свою Майю. Усе буде так, як ти написав. Я читав твою книжку, перед тим як Лицар-заступник довірив її східному вітрові. Ми її вдвох переписували для кожного зі світів.

«Можна було зробити ксерокопію», —чомусь поду­мала Люцина.

— Поїдеш із нами? —запропонував Онисьо.

Герман завагався, а потім відповів:

— Ні, я сам.

38

Королева Олімпія нерухомо стояла на березі. Вона розуміла, що буде не все так просто, як сподіваються .ці добрі прості люди. Подивилася на гурт поблизу, ма­тір і трійко діточок, і її заполонили ніжність і страх. А що, коли їм загрожує небезпека? А раптом порушить­ся невидимий щит, що розділяє води Імперії від вод Королівства, потуга якого залежить від віри громадян Королівства? Коли віра слабне, трапляється те, що бу­ло рік тому: вбивство короля Даниїла і спроба взяти протекторат над країною, якщо говорити мовою ди­пломатів. Ішлось, однак, тоді про долю королівської династії, тому все досить швидко владналося. Тепер справа складніша. Між людьми Королівства та Імперії склалися родинні стосунки, народилися діти, які не могли так просто повернутися додому, бо їхній дім був по тому чи іншому березі Ріки. Якби це була просто річка, цим людям було б краще. Сама королева про­жила майже все життя в Серединному світі і знала, як це. Її владарювання досі здавалося їй сном, а так лег­ше приймати рішення, які суперечать законам логі­ки. А коли прокидалась, то відчувала не лише опір, а й величезну підтримку Старих. Очевидно, не втручаю­чись цього разу, вони вчинили мудро: навіщо перети­нати шлях ріці почуттів, вчинків, самостійних рішень людей, котрі визріли вже настільки, що здатні зрозу­міти ілюзорність кордонів між людьми, неприпусти­мість заборон, будь-якого тиску? Якщо Королівство перетворити на резервацію, а воно перетворювалось на неї тривалий час, то ненависть стисне його зусібіч і від нього залишиться макове зерня самообману.

Королева вже не мерзла. Довкола було стільки лю­дей, стільки багать. Але небо все ще похмуро нави­сало, дощ сіявся з хмар, пронизаних тисячами дріб­них блискавиць, і це було захопливо й моторошно. «Такого більше не буде»,—розумів кожен присут­ній на березі. Відводив очі від хмар і знову вдивлявсь у далечінь, намагаючись розгледіти хоч якийсь знак. Церемоніймейстер став коло королеви. На губах у нього блукала посмішка. Коли Олімпія звернула на нього увагу, заговорив:

— Коли мені було років сім, я втік з дому, хотів ста­ти книгоношею. Знаєте, яку я книжку взяв із собою?

— Напевно, якусь казку.

— Еге ж, «Русалоньку» Андерсена.

Королева зітхнула:

— Моя донечка нагадує цю Русалоньку. Вона хоче жити одночасно в двох світах, двох стихіях.

— Ви так схожі на неї! — прошепотів Алексус, і обоє засміялись. Поза палацом церемоніймейстер пово­дився зовсім як нормальна людина.

— Чому ви не одружилися? — несподівано спитала Олімпія.

Той розгублено закліпав очима, почервонів:

— Я… Я не хотів, щоб мій син став церемоніймей­стером, як я, мій батько, дід… Коли я дивлюся на на­ших хлопців, Марка і Серпня, то дуже їм співчуваю. Обов’язок —тяжка річ.

— Цікаво, де вони зараз…

— Де б не були, вони знову разом.

Хоч Марко й Серпень були від того місця досить да­леко, але все ж на одному березі. Вони здогадувалися, що зібралось багато людей, однак туди не квапились. Сиділи, розмовляли, мовчали, не годні відірватися від свого маленького вогнища. Кіт Сиволап так розіспав­ся на колінах у Серпня, що його можна було смикати за вуса, чухати за вухом і тягти за хвоста, але хто б міг на таке зважитись стосовно короля котів? Серпень був усього лише принцом. «Може, —думав хлопець, —я й стану коли-небудь королем, але тільки тоді, коли ви­рішу сам, яким маю стати королем. Для цього потріб­но походити по світі. Але навряд чи з мене буде кра­щий король, ніж Сиволап. Мені бракуватиме інтуїції».

Час від часу з верболозу вигулькували голови котів- охоронців, пильнуючи за своїм королем, що солодко спав, нечесаний, з реп’яхами й блохами. Серпень обе­режно почав відривати від реп’яхів по шматочку, й Сиволап голосно замурчав, як звичайний кіт. Та він і був ним. Королі беруться зі звичайних котів. Справедливо кажуть у Королівстві: «Принцами народжуються, а ко­ролями стають». Чи знає про це мама? Якби вони жили в Серединному світі, було би простіше.

І тут Марко спитав:

— Не хочеш піти туди?

— Ще трохи побудемо тут.

— Твоя мама, напевно, непокоїться.

— Можу послати туди когось із моїх воїнів, з цидул­кою, — сказав Сиволап не розплющуючи очей. — У вас же немає інших засобів комунікації.

— Може, ти знаєш, де Фелікс?

— Їде сюди потягом. Незабаром приєднається до королеви та принцеси. Ви що думали, я спав? Я розмовляв.

— Он як! — сказав Серпень. — І що там у столиці?

— Була буря. Тепер тихо. Є й інші новини, але про них дізнаєтесь самі, коли повернетесь. А тепер по­гукайте, бо сюди пливуть якісь заблудлі книгоноші. Візьми, Серпню, помахай хустинкою, що тобі дівчина подарувала. Не будеш же нею носа витирати!

39

— Чому сонце не визирає? Сьогодні ж середа, — сказала Олімпія.

— Перепрошую? — озвався церемоніймейстер.

— У середу сонце обов’язково мусить виглянути.

— Чому, Ваша величносте?

— У нас, у Серединному світі, є таке повір’я. Господь у середу створив небесні світила, то вони мусять про себе нагадати.

— Як поетично! — сказав Алекс. — Думаю, тут зна­йдеться, в кого спитати. Довкола так багато людей, і між ними, напевно, є хтось старший і мудріший, ко­трий може дати вам відповідь.

— Наприклад?

— Ну, хоча б Лицар- заступник, — і церемоніймей­стер показав на дідка в куфайці, що самотньо сидів ко­ло крихітного вогнища.

Королева одразу повірила й пішла до дідка. Вона па­м’ятала його величним та інтригуючим, живою леген­дою всіх трьох світів, і здогадувалась, що у такої не­звичайної людини мусить бути багато облич. Старий підвівся їй назустріч:

— Погрійтеся, королево.

— Дякую.

Олімпія сіла на шмат колоди, де перед тим сиділа Людина. Вона навіть бачила доньку, проте не надала цьому значення.

— Нам усім бракує сонця, — пожалілася вона яки­мось дитячим голосом.— Воно б розвіяло туман, і книгоношам було б легше пливти до нашого берега.

Лицар-заступник подивився на хмари:

— Не знаю, як щодо сонця, але непогано було б по­гукати тих, що пливуть в тумані, по імені.

—Та яж не знаю їхніх імен! — здивувалась королева.

— Ви — ні, але інші зустрічають своїх рідних і близьких.

— Боже, як просто! Дякую!

Олімпія зірвалася на ноги й пішла до людей.

— Не забудьте погукати своїх дітей! — крикнув на­вздогін Лицар-заступник.

Королева підходила до людей, щось їм казала, а це­ремоніймейстер їй допомагав. Решта міністрів стояли ні в сих ні в тих. Були це не те, щоб погані люди, про­сто вони звикли до комфортніших умов перебуван­ня на свіжому повітрі й не звикли дерти горлянки, ви­гукуючи імена чоловіків та жінок у пустку, огорнуту мрякою.

— Люцино! — кричала Олімпія. — Марку! Серпню!

Хоча її дітей не могло бути у водах Межової ріки, але під час свого королювання вона теж трохи розгу­била їх і тепер намагалася зібрати докупи. Як збира­ються часом книжки під одну палітурку.

Гамір стояв страшенний. Марко з Серпнем дуже добре все чули, доправляючи вутлим човником зне­силених книгонош до берега Королівства. І Серпень крикнув:

— Чуєш, мама нас кличе?

А оскільки була середа, то сонце виглянуло. А оскіль­ки комбінація сонця й дощу дає веселку, то з’явилась і веселка, простягнувшись з одного берега до іншого, наче міст, і під тим мостом пропливали книгоноші: на човнах, на перевозі, просто пливли…

40

А тепер час дізнатися, що ж відбувалось у Сере­динному світі, які новини передав звідти відомим ли­ше котам способом Фелікс, син короля Сиволапа, і його представник у тому краї, де перебували з неофі­ційним візитом Мортіус, Соня і Тигрисик.

Перше, з чим їм довелося зіткнутись, —це з опир- цем Матієм, котрий вирішив полякати не тільки біблі­отекарку Ганнусю. Напевне, були б ще якісь небезпеч­ні трафунки, але, на щастя, почало розвиднятися, і всі, хто був у бібліотеці, вирушили відсипатися. Мортіусу все ще пекли очі, й читати він не міг, що дуже триво­жило Соню, котра вмостилася з ногами у фотелі й по­ринула в читання дитячої книжечки. Коли їй було не­спокійно на серці, вона завжди читала дитячі книжки. Вони випили всі запаси чаю та кави і аж тоді вирушили надвір. Спочатку провели Ганнусю з кицькою, яка не хотіла розлучатись із Феліксом, але, гадаю, ці двоє до­мовилися про зустріч. Тоді відпровадили пані Терезу. Вона була така вимучена, що думала тільки про сон. Власне, те, що відбувалось уночі, більше нагадувало сон, ніж звиклу реальність. Проте, як і Ганнуся, пані Тереза дала прибульцям з Королівства телефон і адре­су й запросила їх на вечір у гості. Наостанок Фелікс повів тих, що залишилися, до діда Пилипка.

— Взагалі, — сказав котячий принц, —я повинен звітуватися лише перед Його Величністю. Проте мушу також допомагати вам інформацією. Отже, наскільки мені відомо, тут немає книгонош із Королівства…

— То я, виходить, задарма дістав перцем в очі? — образився Мортіус.

— Ти захищав бібліотеку! —обурилася Соня. — Де б іще випала така честь?

Мортіус скривився:

— Справді, в Імперії я отримав би кулю в чоло…

Фелікс продовжив:

— Значить, так. Тут з’явився новий Повелитель, ко­трий теж шукає книгонош, але таких, що носять одну єдину-книжку, відому як «Книгоноші з Королівства». Його підлеглі нападають на бібліотеки й комп’ютерні клуби, адже книжка може бути в інтернеті.

— А що я казав тобі, Соню, нам треба було дав­но провести в Замок інтернет. Думаю, що вилучити книжку з інтернету доволі просто, але її можна збе­регти на дисках.

— «Справжні книжки не горять у вогні…» — проде­кламував Фелікс. — І так далі. Ви що, досі не зрозумі­ли, яка мета Повелителя, до речі, посланця Імперії?

— Ні! — відказали усі троє.

— Знайти того, хто помістив книжку в інтернеті, ві­дібрати в нього оригінал. Ну, і…

— Вбити? — зойкнула Соня.

— Я б сказав, знешкодити раз і назавжди.

— Ясно, — почухав голову Мортіус і смачно позіх­нув. —Так ясно, що далі нікуди. Ти казав, що діда Пилипка вдарили по голові грубезною книжкою?

— Бо цей літній пан вештався по комп’ютерних клубах і книгарнях. За ним стежило двоє довгомудів і, можливо, одна відьма. Ліпше пошукати згодом без­печніше місце.

— Я під землю не полізу! — заявила Соня. — Правда, Тигрисику?

— У Серединному світі немає безпечних місць, — зітхнув Мортіус. — Ходімо до діда!

Пані Тереза тихенько відчинила двері, зазирнула до Юркової кімнати, потім до Оленчиної. Ті спали, на­че після купелі. А тоді почала стелити собі постіль, і під подушкою знайшла зелену папку, до якої була при­ліплена картка: «Вітаємо з Днем народження!»

— Геть здуріли… — пробурмотіла вона, бо день на­родження у неї мав бути через два місяці. А далі поду­мала, що це не має жодного значення, і їй стало дуже приємно.

То вона розв’язала зелену стрічечку й розгорнула папку, в якій виявився зшиток із роздрукованих на принтері аркушів. На титульній сторінці було напи­сано: «Книгоноші з Королівства». Автор невідомий. «Пані Тереза мало не впала. От молодці! Знайшли кни­жку в інтернеті. Треба негайно зв’язатися з Мортіусом і Ганнусею. Жінка глянула на годинник: 5.30. Ні, з цим доведеться зачекати. Пані Тереза пригорнула до себе папку. Ким би не були оті Мортіус, Соня і Тигрисик, але вони непогані. Вона вирішила зробити копії й по­дарувати одну Ганнусі. У неї в крамниці є ксерокс.

— Так, — бурмотіла вона, — а одну копію покласти в банк. Дочка із зятем мали в банку скриньку, де збе­рігали гроші й коштовності.

І похвалила себе за мудре рішення.

Одне із правил збереження інформації в Середин­ному світі таке: «Не покладайся на комп. Зберігай да­ні ще на дисках. А ще краще —роздрукуй».

Оленка з Юрком посміялись із бабці, що солодко спа­ла з рукописом на грудях. Вони поснідали, і Юрко вже збирався увімкнути комп’ютер, коли побачив на клаві­атурі картку з власноручно написаним нагадуванням: «Провідати діда, якому на голову упала книжка». І по­думав, що це навіть цікаво. Тітонька Гортензія завжди встрявала у якісь дивні історії. Він сказав до сестри:

— Ніколи не бачив травмованих книжкою! От якби коми упав на голову, то від діда, напевно, мокрого міс­ця не залишилось би.

Вони ще помилувались поснулою бабусею, а Оленка мудро сказала:

— Взагалі, краще було би вручити подарунок після того, як ба зварить обід…

— Нічого, обійдемось! Чим швидше вона прочитає, тим краще.

— А як почне критикувати? — засумнівалась Олен­ка. — Як наша Марія Олексіївна: композиція, кульмі­нація, зав’язка… Б-р-р!

— Наша ба не така! Ходімо!

Вони купили в гастрономі кілька баночок йогурту та шоколадку для недужого діда Пилипка й невдовзі прибули за вказаною адресою. Біля під’їзду задерли голови й подивилися догори.

— Цікаво, з якого поверху могла впасти книжка? — замислився Юрко.

У цьому будинку, очевидно, жило багато котів, бо всюди снували різнобарвні представники цієї шляхет­ної раси. У них вдома не було кота. Батьки боялися, що той подере меблі, а в тата нібито була алергія на котяче хутро. Може, й була, але в тих, хто любить ко­тів, алергії на них не буває.

Діти піднялися ліфтом, у якому неприємно пахло дешевим дезодорантом.

— А якщо він не відчинить, то що? — занепокоїлась Оленка.

— Викличемо швидку.

Та в квартирі №89 допомоги явно не потребували. Звідти чувся веселий сміх і гамір.

— Дивно, — мовив Юрко, —здається, в діда гості. Може, підемо?

— Треба замельдуватись, як каже тітонька Гортен­зія. — Що ми дійсно були. Та й гостинця передамо. От, скаже тітонька, які виховані діти, ґречні, відповідаль­ні… А то ба нас вважає додатком до комп’ютера.

Аргумент був дуже вагомий і вони подзвонили, дві­чі, як наказувала тітонька.

Двері відчинила якась дивна жіночка, вбрана, ніби збиралася сходити на Говерлу.

— Добрий день! — привітався Юрко, котрий змал­ку приворожував протилежну стать чарівливою посмішкою.

Жіночка замислено подивилась на обох і спитала:

— Ви до кого?

З квартири почувся голос:

— Та це, либонь, небожата Гортензії. Хай заходять!

— Зачекайте хвильку, — сказала жіночка і зникла.

У квартирі щось загупало, загуркотіло, і на порозі з’явилася знову ота жіночка, тільки ще більше розпат­лана та спітніла. Не можна сказати, що вона була ду­же рада несподіваним гостям. Діти увійшли й побачи­ли, що якийсь чоловік ставить на місце перевернутого стола. Дід Пилипко напівлежав на канапі. В нього бу­ла перев’язана голова. Оленка привіталась. Її посмішка безвідмовно діяла на осіб чоловічої статі від 16 до 116.

— Це вам, —і вона поклала пакунок з гостинцями коло діда.

— Дякую сердечно! Сідайте, діточки!

Юрко запитав діловито:

— Як ви почуваєтесь? Я бачу, до вас приїхали роди­чі. Напевно, тітка Гортензія дала їм телеграму.

Хтось за Юрковою спиною пирснув. Невже той чоловік?

— Та так… — зам’явся дід. — Провідати мене вирі­шили. Чом би й ні?

Оленка з Юрком помітили на колінах у старого сим­патичну черепаху й зосередили увагу на ній.

— Як її звати? — спитала Соня.

— Зося. Єдина втіха на старості літ.

Та як виявилося, черепаха не була єдиною втіхою. Почувся страшенний гуркіт і в коридорі впали на під­логу двері з лазнички чи кухні.

— Я не хотів! — пробурмотів величезний тигр. — Вони самі впали…

І продефілював через усю кімнату, перекинувши стілець.

— Вау! — тільки й сказали Оленка з Юрком.

Поки фон Стронціус та його асистент солодко спа­ли в трунах, відмежувавшись від житейських проблем, Тосик завершив роботу над вірусом, що мав знищити усі файли, які містили слова «Королівство» і «книго­ноші». А потім випустив цю заразу в інформаційний простір. Дід Пилипко, Соня й Мортіус тим часом на­магалися пояснити саме існування Тигрисика якомо­га правдоподібніше, і щоб не дуже вдаватись до брех­ні, бо, хоча Мортіус, як і всі репортери, володів цим мистецтвом бездоганно, однак соромився вихованця і своєї чарівної половинки. Жодного разу з їхніх уст не зірвались слова «Королівство» чи «книгоноші». Втім, Юрко та Оленка не потребували раціональних пояс­нень, чому тигр розмовляє і як він тут опинився. Вони були щасливі бачити таку незвичайну й милу істоту. Гладячи Тигрисика по голівці, Юрко спитав:

— А тітка Гортензія знає про Тигрисика?

— Краще б вона не знала! — виразно мовила Соня, стиснувши маленький міцний кулачок.

— Ясно! — пробурмотів Юрко. — Хто ж у таке повірить?

— У нас, у Королівстві… — встряв раптом Тигрисик.

Настала запаморочлива пауза.

— То ви з Королівства? — прошепотіла Оленка. — Клас!

— Який клас? Який клас? — роздратовано кинув дід Пилипко. — 3 Казані вони, з Казані!

«Дивно, — подумали діти, — а як гарно по-нашому говорять».

— Наш Тигрисик наслухався казок, а вони завжди починаються: «В одному Королівстві…» — пояснила Соня.

— Добре, діти. Час вам додому. І приходити вже не треба. Мене є кому доглянути.

Одним словом, Оленку і Юрка випхали, і ті, мало не плачучи, пішли, бо тигр їм страшенно сподобався.

41

Юрко з Оленкою зійшли сходами вниз, де на кожно­му поверсі було по котові, але це вже їх не дивувало. Оленка підібгала губи, і на її личку виразно малюва­лась образа.

— Ходімо до парку! — запропонував Юрко.

Усю дорогу вони мовчали. Нарешті Оленці відсту­пило й вона сказала:

— Не схожі вони на людей Королівства. Хіба що Тигрисик.

— Так, — погодився Юрко. — Особливо Мортіус. І говорить, як справжній львів’янин, і взагалі.

Діти зійшли стежкою вниз до яру, як і тоді, весною. Тільки тепер на галявині сиділа компанія й гостилася. Це було просто обурливо, й, не змовляючись, брат із сестрою повернули назад.

— От якби ба довідалась, що нам погрожують! — раптом сказала Оленка.

— Вони ж не знають, хто ми.

— Але ти зареєстрував наші пошти, і, якщо вони не ідіоти, то рано чи пізно нас знайдуть.

На дні яру завжди було темно. Між торішнього лис­тя пробивалася трава, довга й бліда, наче змучена життям. Навіть дивитися на неї було сумно. У сестри з братом не було жодної зброї, щоб захищатися від можливих нападників.

— Доганяй! — крикнув Юрко й помчав угору. Це був єдиний гідний вихід з напруженого становища.

Бабці вдома не виявилось. Вона щезла кудись разом із рукописом «Книгонош», навіть не залишила запис­ки, не кажучи вже про обід. Ну, якщо в бабці відберуть рукопис, не страшно. Він є у компі. Але якщо зникне ба…. По дорозі Оленка намагалася пригадати все, що говорилось у діда Пилипка вдома. Слово «Королівство» прозвучало двічі, «Книгоноші» —жодного разу. Ще зга­дували якогось Фелікса, що мав незабаром прийти. Не квартира, а якась рукавичка. Коли Тигрисик сказав «Королівство», ефект був приголомшливий. Хоча усі збентежились, але обличчя в них на мить просвітліли. Шкода, що їх невдовзі так безцеремонно витурили.

Юрко ввімкнув комп’ютер. Він давно це вже робив автоматично. Оленка пішла перевірити запаси про­дуктів. У холодильнику лежав початий пакет моло­ка, десяток нечищених картоплин і худющий огірок. Певно, ба пішла на ринок. Але навіщо тоді було брати з собою рукопис? Дівчинка побіжно оглянула бабцину кімнату: стелажі з книжками, письмовий стіл. Раніше ба працювала редактором, але видавництво збанкру­тувало. Та й книгарня дихала на ладан. «Я всюди при­ношу руйнацію,» —жартувала ба. Звісно, це було не­правдою. Просто світ довкола руйнувався сам по собі. Дівчинка визирнула у вікно. Сонце сховалося за не­прозорою хмарою, і в кімнаті настали сутінки. І тут несамовито закричав Юрко:

— От, холера! Бігом сюди!

Оленка кинулась у сусідню кімнату.

— Диви, що вони роблять!

Текст роману «Книгоноші з Королівства» поволі вкривався чорними зірочками.

— Це що за глюки? — здивувалась Оленка.

Слова намагались вислизнути, пручалися, рядки викривлювалися.

— Подивися на інші файли!

Юрко знайшов свій реферат з біології: з тим дурну­ватим рефератом нічого не діялося.

— Почалося! — мовила Оленка. — Чуло моє серце, що ці довбні — довгомуди, вовкулаки й опирі — щось придумають. Певно, найняли хакера.

— Які ще довгомуди? — буркнув Юрко. — Нащо їм та книжка, вони ж читати не вміють. І де в біса ця Імперія, якої нема на карті?

— А тигри, що розмовляють? Це теж глюк? А книж­ка, що впала з неба?

— Ти знаєш, що я ніколи не був тупим реалістом. Я просто хочу зрозуміти, кому заважає ця книжка? Що в ній такого незвичайного?

— Вона вся незвичайна.

Діти спостерігали, як нищиться текст, набраний їх­німи руками, і тут Оленка спитала:

— А де той диск, на який ти скинув роман?

Юрко поблід:

— От чорт! Я стер текст, бо не мав на чому перепи­сати фільм для Влодка. Але ж бабця має роздрукова- ний варіант. І десь був рукопис. Зараз пошукаю.

Юрко почав гарячково нишпорити у шафі й після тривалих пошуків витягнув папку:

— Бачиш, є!

Та коли вони розв’язали шнурочки, то побачили ли­ше чисті сторінки. Очевидно, чорнило було нетривке й зникло від талого снігу. Юрко аж спітнів, так розхвилю­вався. Обоє кинулись до монітора, на якому чорні зіроч­ки продовжували знищувати літери. Вони знали, що по­трібна спеціальна антивірусна програма, і тому жадібно вчитувались у рядки роману, що зникали на очах:

«…не знаю, чи жива вона чи мертва, бо коли ми по­вернулись через тиждень, там мешкав інший сторож, котрий не пустив нас навіть на поріг. Не хочу думати про найгірше, але мені здається, що потаємний схо­вок міг видати отой чоловік, що нібито втік із Муру. Я не сказав нічого Вікторові, але переконаний, що Теодор йому так само не сподобався. Бо після того ми не зустрічали жодних утікачів з Муру.

Я писав свою книжку, мріючи доставити її колись до Королівства. Мені здавалося, ніби прибулі звідти погано уявляють, що тут насправді відбувається. Нас цькують собаками, нам скручують руки колючим дро­том, змушують їсти папір. Декого, хто втратив розум від катувань, відпускають. У них розпеченим залізом випікають на спині написи: «Смерть Королівству», «Слава Імперії!» І ті нещасні, втративши разом з розу­мом і пам’ять, тиняються по Імперії, випрохуючи їжу. А взимку ховаються в каналізаційні труби, бо під зем­лею тепліше. Що їм таким робити в Королівстві? Як їм переплисти величезну Ріку?»

*******************

— Це не те! — вигукнув Юрко. — Я пам’ятаю, цьо­го не було!

І раптом комп’ютер вимкнувся. Якби то був вечір, то вони опинилися б у темряві. Але надворі був ще день, хай сірий, але все ж день.

Того дня, тільки в іншому з трьох відомих нам сві­тів, Герман попрощався з Марком і Спрячиком і виру­шив туди, куди кликало його серце. Онисьо вивіз його на міську околицю. Герман ішов полями, луками, слід­куючи за сонцем, щоб не збитися з дороги. За день і ніч він дійшов до Ріки, через яку, казали, будувати­муть міст. Невідомо, чи це буде кінець Королівства чи Імперії. Таку ціну заплатила королева Олімпія, щоб урятувати книгонош. Життя навіть найскромнішої людини вартує незмірно дорожче.

Оленка з Юрком принишкли. Зі зникненням світла не стало чути трамваїв. Потім приїхала на таксі бабу­ся й розповіла, що електрики немає в цілому місті, і їй не вдалося зробити ксерокопію «Книгонош з Королів­ства». Вона почала готувати обід, а Юрко з Оленкою по черзі читали їй роман. Бабуся по дорозі встигла за­пастися свічками. То була якась нечувана аварія. Не їздили ні трамваї, ні тролейбуси, не працювали теле­візори й комп’ютери, позачинялися банки й музеї… Справжній кінець світу.

Коли дід Пилипко вирішив продемонструвати Соні, як вони живуть у Серединному світі, тобто увімкнув телевізор, виявилося, що нема світла. Нема, то й нема. Білий день надворі. Дідові було не звикати, що елек­трика й вода періодично зникають. Мортіус вийшов у коридор і пересвідчився, що світла немає в цілому будинку. Взагалі, він рвався на вулицю, але Тигрисик привернув би занадто багато уваги кого не слід. Можна це зробити вночі, проте вночі йому могли при­гадати старі гріхи. Мортіус приліг на канапу й миттю заснув. Соня все розпитувала й розпитувала діда, як воно тут, що було старому як бальзам на душу. Та ко­ли він звернув розмову на політику, заснула в м’якому фотелі. Дідові муляло те, що він так неґречно повівся з небожатами Гортензії, і тому він не міг заснути. Йогурти вони розділили між собою, а тепер годило­ся піти вскубнути салати для Зосі. Тигрисик розліг­ся посеред хати й хропів, кумедно ворушачи вусами. Збираючись на вулицю дід міркував, чи витримає його голова ще один удар книжкою. Але він замислив провести невелике розслідування, і ніхто не міг цьо­му перешкодити.

Салату в городчику двірнички Наді дід посадив з її дозволу. Він вирвав кілька листочків, пустив черепаху на травичку, доручивши пильнувати дітям, яким дові­ряв, а сам присів на лавку. Його перев’язана голова ви­кликала зацікавлення у сусідів, і вони почули все, що могли почути на цю тему. Кожен божився, що не знає, хто міг таке вчинити. Яйця, кульки зі сміттям, пакун­ки з болотом —це траплялося, але нащо кидати книж­ку, яка напевно коштує грубі гроші? Може, її кинули ті, що мають мерседес, з 25-ї квартири? Вирішили по­казати, які вони круті, й купили книжку. Врешті дідові .набридла ця балаканина, і він почав з’ясовувати, чому немає світла. Холодильник же розморозиться. І зга­дав, що немає чим нагодувати гостей. Треба вертати­ся по гроші, лізти на восьмий поверх. Тут його чіпке око запримітило коцура Фелікса. Пилипко поманив його пальцем, але той навіть вухом не повів, відвер­нувши мармизу.

— Ви скажіть «киць-киць»,— порадила пані Сте­фа. — А нащо вам той кіт?

— Хочу дещо сказати.

Пані Стефа здивовано на нього блимнула.

— Феліксе, йди-но сюди!

— Треба «киць-киць», — нагадала пані Стефа.

— Нічого, він і так розуміє!

— А нащо вам чужий кіт?

— По гаманець хочу послати.

— Не гнівайтеся, Пилипе Івановичу, але вам треба піти до лікаря. Струс мозку — то не жарти. Моя цьоця, царство їй небесне, пішла через то зі світу. Спершу, як ви, чула всілякі голоси, а потім почала сварити баня­ки, що брудні. Я чула, що хіба дуже вчені пси можуть послухати й щось принести господарю. А коти хіба би їли і спали…

— То не такий кіт. Ви би знали, що він уміє!

Дід вчасно схаменувся, бо та прикра баба ще справ­ді накличе на нього лікаря, і повезуть його на Куль- парків, до шпиталю для вар’ятів.

— Пані Стефо, ви що, не розумієте жартів?

Життя знову втратило барви. На самому початку, і в молодості воно ще мало барви. І то які! Земля дудніла під ногами львівського батяра, а далі барви вицвіли, і, якби не Королівство, так він би й доживав у сірому смутку. Старий згадав про Тигрисика, що зараз спав у його помешканні, і мимоволі посміхнувся. Треба ку­пити малому вареної ковбаски.

Дід Пилипко зайшов у дім, потиснув кнопку ліфта. Не працює, холера!

— Беріть свій гаманець! — почувся голос за його спиною.

На підлозі сидів Фелікс, коло його ніг лежав гаманець.

— То ти послухав! — втішився дід. — А я думав…

— Ви думали, що я скажу «добре», аби почула ця товста тітка, яка вважає котів нікчемами? — відрізав кіт. — Не хотів нікого будити, але ви перекажіть, що я знаю, де книжка «Книгоноші з Королівства». А мені ще треба деякі справи залагодити.

І Фелікс шмигнув у чорний хід. Дід Пилипко пішов за ним.

…Коли старий повернувся з покупками, то з перед­покою почув Сонін голос:

— Я вважаю, що нам треба піти до пані Терези. І то зараз.

— Як скажеш, сонечко! — сонним голосом віді­звався Мортіус. — Сподіваюсь, пістолет у неї не заряджений.

— Дідусь побуде з Тигрисиком.

— Як скажеш, квіточко!

Дід Пилипко аж присвиснув. Ото жіночка! Такого орла скрутила. Але на серці в нього стало тепліше: добре, коли люди не сваряться, а поступаються одне одному.

— Я супчику зварила, — повідомила Соня. — 3 греч­ки. А що на вечерю приготувати?

І тут дідові аж заздрісно стало. Вже двадцять років він варив собі сам.

— Вареничків би… — пробурмотів він.

— Як скажете, — здвигнула плечима Соня. — 3 кар­топлею, сиром? Ви знаєте, я раніше нічого не вміла, але треба ж годувати хлопців, то помалу навчилася.

— А що, в Королівстві теж їдять вареники?

— Звісно!

Мортіус, плентаючись слідом за Сонею, не розу­мів, навіщо їм іти до тієї пані з перцевим балончиком, але загалом вигляд рідного міста був йому приємний. Шкода, що прийшли вони дуже швидко. Ліфт не пра­цював, і коли пані Тереза відчинила їм двері, Соня випалила:

— Мені так важко на серці!

— А що сталося? — розгубилася господиня. Мортіус теж розгубився.

— Йдеться про довіру. До-ві-ру!

За спиною пані Терези виросло двоє підлітків, ті са­мі відьмині небожата.

— Ц-це… ваші? — відсахнулася Соня.

— Мої комп’ютерні генії, онуки Оленка та Юрко.

— Ох! — мовила Соня. — Я рада, ви навіть не уявля­єте, яка я рада!

— А де Тигрисик? — спитала Оленка.

Випивши від хвилювання склянку води, Соня сіла на диван у вітальні й пояснила:

— Довіра — це те, що робить нас людьми. Якщо лю­ди не довіряють одне одному, то життя стає страшен­но неприємним. Коли ми розпрощалися на світанку, я про це не думала. Нам треба було одразу все розпові­сти, що ми з Королівства. Адже люди шукають собі по­дібних. Людина, яка любить книжки, не може бути во­рогом книгонош. І нашим особистим —також.

— Ви маєте абсолютну рацію, дорогенька! — вигук­нула пані Тереза

А Мортіус підтвердив:

— Звісно. Я завжди так вважав. У Королівстві це безперечно так.

— Усюди так, — сказала Соня. — У всіх світах. Але це ще не все. Ми тут у вкрай важливій справі. Ми хо­чемо захистити книжку, яка називається «Книгоноші з Королівства». Знайти її і захистити, розумієте?

— «Справжні книжки не горять у вогні й не тонуть у воді, і якщо вітер повідриває їхні сторінки, ми обійде­мо увесь світ, щоб зібрати їх докупи», —зблиснувши очима, процитувала Оленка.

—Це клятва книжкових гномів, — сказала Соня. — Вони дуже маленькі й живуть не в кожній книжці.

— А в інтернеті вони живуть? — спитав Юрко.

Соня розгубилась:

— Ой, не знаю… До чого тут він? Коли нема елек­трики, нема й інтернету.

Хлопець похнюпився.

— Юрчику, — сказала пані Тереза, — розкажи, що ви знайшли навесні.

Тосик опинився, як то кажуть, у нірвані. Монітор погас, і за ним вимкнулись усі системи. Комп’ютер по­вільно вистигав. Втім, електрики не було тільки у Льво­ві. Усюди, в Києві, Москві, Лондоні, Нью-Йорку вірус, створений геніальним Тосиком, робив свою чорну справу. Однак його можливості на цьому вичерпалися. Хтось переписав роман на диск, хтось роздрукував для зручності. А це вже щось означало. Ніхто не буде копі­ювати щось нецікаве. Книжка, яка може бодай чогось навчити, ніколи не є безнадійною. Отже, Тосик міг спо­кійно перебувати у своїй нірвані, бо звільнив свого гос­подаря фон Стронціуса від переслідувань Повелителя.

Старенький опир солодко спав, і йому снився сон. Опирі теж бачать сни. Фон Стронціусу снився замок, схожий на замок Дракули, неприступний і неймовірно гарний, де він відтепер мешкатиме й спостерігатиме місячної ночі за польотом кажанів і писатиме спогади, як його дід. Правда, дідові мемуари згоріли під час ве­ликої пожежі 1469 року, але тоді ще не було інтернету. Фон Стронціус зможе розповсюдити свої спогади через інтернет. Правди не сховаєш. А з особистим секрета­рем фон Стронціус знову стане гоноровим опирем.

Власне, то вже не був сон, а рішення. Буває, коли щось довго шукаєш і вже перестав, воно приходить до тебе саме. Фон Стронціус бачив, як вони їдуть у авто, керованому довгомудом Лукашем, пустельними ніч­ними дорогами і що їм назустріч привітно шкіриться місяць Трансільванії. І посміхався щасливо у сні.

Настав вечір, стемніло, і пані Тереза запалила свіч­ки. Львів’яни повиходили на вулиці милуватися чара­ми літньої ночі. Пахло пізнім жасмином, акацією, а подекуди матіолою. Соня з Мортіусом, передаючи од­не одному аркуші, читали «Книгонош з Королівства», коли несподівано прийшли дід Пилипко з Тигрисиком і черепахою Зосею. Не дзвонили телефони, не лемен­тувало караоке, мовчали телевізори. Пані Тереза ва­рила чай і каву, а Юрка з Оленкою називала своїми «коханими книгоношами».

— Я не думав, що без світла може бути так клас­но! — сказав Юрко.

— Поки не було електрики, й книжки писали кра­щі, — зауважила Ганнуся, ревниво спостерігаючи, як Фелікс крутиться коло її Баськи. Черепаха лежала між лапами в Тигрисика, і той вилизував їй панцир. Тигр уже встиг розбити кришталеву вазу, але цього ніхто не помітив.

— Рай та й годі, — повторював дід Пилипко. — Але ніщо на світі не вічне.

— Уявляєш, ба, якби ще й мама з татом були тут? — замріяно мовила Оленка.

— Уявляю, — здригнулася пані Тереза й тоненько хіхікнула, а ввічлива як ніколи Соня зауважила:

— Я впевнена, що такі чудові діти могли вирости тільки в гарних батьків!

— Диви, — вигукнув Мортіус, — вони посміхають­ся так, як у Королівстві! Може, ви звідти родом?

— Знаєш, серденько, — сказала Соня, — коли вже на те пішло, вони цього варті. Королівство не має кор­донів: його можна відшукати в кожному з нас.

А дід Пилипко озвався:

— Я думав, що це кінець світу, а воно нагадує його початок.

Невдовзі темрява за вікном зробилася така густа, що почала тиснути на стіни помешкання, де зібралися всі ці чудові люди і звірі. Полум’я свічок коливалось, і здавалося, що вони на якомусь острові.

— Але що могло статися з електрикою? — тривожи­лася Ганнуся. —Я не пригадую, щоб колись у цілому місті не було світла.

— Може, це ілюзія? — припустила Соня.

— Чому ілюзія?

— Бо це глибоко символічне явище. А може, світ­ло вимкнули книжкові гноми, щоб зібрати нас усіх ра­зом. Або це зробили, не хочу вас лякати, темні сили, щоб викрасти цих чудових дітей.

— О, Боже! — зойкнула пані Тереза.

Мортіус торкнувся її руки:

— Пані, не переживайте. Навіть, якщо це станеть­ся, вони легко вийдуть із в’язниці, намалювавши две­рі на стіні.

— Правда, правда! — пожвавішав Тигрисик. —Ви потрапите до нашого замку, де на нас чекає Голова без тіла і привиди Ясько та Мацько.

— Я сам бачив цих хлопців, — підтвердив дід Пи- липко. — Вони мені хотіли дати гроші, але я не взяв.

— Що за гроші?

— П’ятдесят гривень. Щоб я мовчав, не видав тебе з Сонею і Тигрисиком.

— Я з ними побалакаю! — розсердилась Соня.

Мортіус подивився на темні-претемні вікна й зітхнув:

— Власне, ми нічого не зробили.

Ганнуся обурено стиснула кулачки:

— Як це нічого? Захистили нас від вампіра. І навіть зазнали тілесних ушкоджень.

А Юрко додав:

— Ви переконали нас у тому, що Королівство існує!

— І що людям треба довіряти, — додала Оленка. — Я це чула, але до мене не доходило.

— Ми знову повернемо книжку до інтернету.

Пані Тереза засміялась:

— Чого ти, ба?

— Що ваш інтернет без електрики? А проте кінець світу не настав.

— Ой, кілька таких днів, — похитав головою дід Пилипко, — і буде кінець. Уявляєте, як уночі грабува­тимуть крамниці та квартири. І люд боїться…

Всі замовкли, бо дід мав рацію. Нарешті пані Тереза сказала:

— Є таке прислів’я: «Хто не запалить свічки, той си­дітиме в темряві». Все залежить від людини. Хтось за­палює свічки, а хтось сидить у темряві. Хтось довіряє, а хтось зловживає довірою. Такий наш світ. У ньому мусить бути справжнє світло, яке ніколи не зникає.

Коли наступного дня Соня, Мортіус і Тигрисик спускались у катакомби, Соня зітхнула:

— Я б і щотижня бувала в Серединному світі, але цей жах під землею…

— Серденько, але ж я не знаю іншого шляху!

— Пошукай!

Зрештою, на цей раз обійшлося без неприємних ви­падків. Бо Мортіус краще орієнтувався і був готовий до того, що чекає їх за кожним рогом. Вони без про­блем увійшли до в’язниці й побачили на стіні нама­льовані двері. Трохи кривуваті, але цілком реальні.

— Цікаво, хто б то міг бути? — сказала Соня.

Тигрисик принюхався:

— Людина, чоловік, любить цукерки «Дюшес».

— І, безперечно, вміє читати інструкції, написані вогняним пером. Може, він уже чекає нас у замку.

…Надходив вечір. У замку на першому поверсі сві­тилося вікно. Ясько і Мацько сиділи на напіврозвале- них сходах, до яких у Мортіуса ніяк не доходили руки. Але цього разу бур’ян у тріщинах був виполений, а ка­міння припасоване одне до одного. На порозі з’явився середніх літ чоловік і жваво заходився жестикулюва­ти. Ясько і Мацько теж не мали голосу, тож Соня лег­ко зрозуміла незнайомця.

— Це, —сказала вона, — книгоноша з Серединного світу.

— А! — мовив Мортіус. —Це з отих, хто продає в електричках і трамваях церковні календарі й образки.

— Нічого поганого в тім немає, — зауважила Со­ня. — Чекай, він щось для нас має.

Цим щось виявився рукопис, оправлений у шкіряну палітурку. На титульній сторінці було виведено:

Книгоноші з Королівства.

— Ще один рукопис! — здивувався Мортіус.

— Ой, це той, що вкрали у мого батька! — зраділа Соня.

Вона розгорнула книжку на останній сторінці й прочитала:

— «Герман знайшов човна, про який розповідав Марко, втягнув його на берег і перевірив, чи той до­сить міцний. Потім посидів біля попелища, коло яко­го грілися хлопці, чекаючи на книгонош, і яке вже за­снувала павутина. Сонце ласкаво дивилося на нього, і вода в річці відсвічувала зеленим. Втім, протилежного берега не було видно, лише лінію, що розділяла воду й небо. Герман подумав, що коли буде міст, він повер­неться сюди, і не сам. Яйце, що розкололось, зробило Королівство доступнішим. Світ, що був у ньому, праг­нув змін.

Він плив через ріку довго, майже до вечора, долаю­чи швидкі течії й оминаючи вири, і з кожною малень­кою перемогою берег ставав ближчим. Майя —так само. Щоб знайти її, він обійде увесь світ.

Човен доправив його до берега, на те місце, де на кручі було самотнє дерево. Вже здалеку помітив, що дерево не зацвіло. Герман видряпався на пагорб, звід­ки видно було Королівство, й притулився до стовбура. І раптом відчув, що дерево хилиться, врешті падає. Він ледве встиг відскочити вбік. Дерево полетіло вниз і незабаром загойдалося на хвилях. Хоч би не впасти ра­зом із ним і знову не опинитись у владі водної стихії.

Герман засміявся. Сонце припікало, і він, знявши сорочку й підставивши спину сонячному промінню, ліг на живіт. На спині було виведено розпеченим ме­талевим прутом одне-єдине слово :

Книгоноша.

— Так, я й справді книгоноша. Ношу книжки в го­лові! — стиха мовив Герман і засміявся тим чудовим сміхом, від якого тане сніг».

— Ти маєш рацію,—сказав Мортіус,— це інша книжка. Книжка про автора книжки. Я вже нічого не розумію.

А в Королівстві, в столиці, у домі королівського ар­хіваріуса, домовичок Спрячик годував ненажерливе пташеня білим хлібом, розмоченим у чорній каві.

— Ніколи б не повірив, що воно буде таке їсти! — вкотре сказав Марко.

— Каву п’ють мудрі люди, яким потрібно більше ча­су, ніж 24 години на добу, щоб встигнути більше. А цей пташок дуже розумний!

Марко скривився, бо вельми розумний пташок зро­бив ляпку на його штанях.

— Але не будемо ухилятись від теми, — продовжив домовик. — То що ти маєш зробити, коли Люцина прийде провідати нас із пташком?

— Запросити її покататися на човні. А якщо вона буде не сама, а з братом?

— Сміх та й годі! — розсердився Спрячик. — Дорослий парубок! Добре, я тобі допоможу. Закличу Серпня, і між іншим поставлю ту пісню.

— Твою улюблену?

— Твою також. «Норвезький ліс».

— А раптом їй не сподобається?

— Хто ж не любить класики?

— Ну, а далі що?

— Запросиш на прогулянку. На човні напишеш вог­няним пером одне-єдине слово.

— ЛЮЦИНА

— Яке?

— Це вже занадто!

Я на твоєму місці я написав би інше:

Я ТЕБЕ КОХАЮ

Слова з трьох світів

Є книжки, які можуть змінити світ. Бувають вони і в Королівстві, і в Імперії, і в інших світах. Де не пишуть і не читають таких книжок, світ занепадає і починає хворіти.

Енциклопедія Королівства

Коли щось дуже потрібне, йому не дозволять зникнути.

Королівство

Імперія — це таке місце, де багато мишей і мало котів.

Король Сиволап

Імперія — це держава, яка складається з кількох коро­лівств, у жодному з яких немає короля.

Серединний світ

Хто боїться, той живе в імперії, хто не боїться—у Королівстві.

Енциклопедія Королівства

Шлях до Королівства не є легким. Туди не купиш квит­ка за всі гроші на світі чи якісь заслуги.

Енциклопедія Королівства

Нема такого зла, щоб на добре не вийшло.

Серединний світ

Коли переймаєшся тільки власними проблемами, світ змінюється на гірше. Майже непомітно, але зміню­ється, бо йому не вистачає твого розуму, твого серця, твого відчуття небезпеки.

Королівст

Хто боїться темряви, той помре своєю смертю.

Приказка опирів

Коли не можеш зовсім нічого вдіяти, уяви собі щось цілком протилежне.

Імперія

Книжки змінюють світ, коли в них вірять.

Королівство

Ми повинні захищати тих, хто не може захистити се­бе сам.

Король Дем ‘ян Милосердний. З книжки «Земля для всіх»

Хто багато знає, той довго не живе.

Імперія

Хто забагато знає, той погано спить.

Опиряче прислів’я

Хто багато знає, багато журиться.

Домовик Спрячик

Немає дня без ночі, а вечора без світанку.

Імперія

Не слід виносити сміття з хати.

Серединний світ

Найголовнішого очима не побачиш.

Антуан де Сент-Екзюпері, Серединний світ

Правила домовиків:

— Не заважати одне одному.

— Якщо не подобається щось, постав себе на місце іншого.

— Якщо чимось невдоволений, скажи про це прямо.

— Хто смітить, той і прибирає.

— Кожен має право на власну думку, власний куток і власну таємницю.

Хто не слухає власного серця, може потім не знайти його в собі.

Енциклопедія Королівства

Світ стане досконалим лише тоді, коли в ньому зник­нуть кордони.

Енциклопедія Королівства,

Коли щось пригадуєш, то впускаєш минуле, а коли мрієш, майбутнє приходить до тебе.

Королівство

Друзі можуть зрадити, книжки —ніколи.

Імперія

Громадянами Королівства стають, а не народжуються.

Закон Королівства

Не все, що схоже на книжку, є нею.

Книжкові гноми

Людське обличчя —це теж книжка, яка розгортається тоді, коли людина скидає маску.

Королівство

Коли твоє серце проймає страх, зроби кілька кроків догори.

Імперія

Найкращі книжки ті, які не горять.

Серединний світ

Ніщо не замінить книжки, її запаху, шелесту сторінок, краси друкованого шрифту. А читати можна сидячи на дереві чи при свічці.

Серединний світ

Хіба освічене серце не варте більше, ніж те, що нічо­го не знає?

Король переліток

Є серця мудрі, а є немудрі. Бійся немудрого серця.

Король переліток

Якщо Королівства не стане, його знову створять.

Імперія

Якби діти завжди слухали батьків, то світ не рухався би ні вперед, ні назад.

Королівство

Королівство —не оранжерея, не притулок для кни­жок, навіть не скарбниця, а частина Всесвіту, де поруч існують світло й темрява, де щодня дня треба пробу­вати щось нове, порушувати правила, сперечатись із законами, створеними іншими.

Королівство

Мудрість найліпше проростає в тихому куточку, а не в пишному палаці.

Королівство. Серединний світ во

Коти — маленькі істоти, а люди — великі, тому вони по-різному дивляться на світ.

Король Сиволап

Король повинен виявляти волю народу, а не мудреців, навіть якщо вона буде не надто зручна.

Королівство

Не книжки, а думки літають вільно по світі: не люди, а думки легко перетинають кордони.

Королева Олімпія

Істина не може бути ні чорною, ні білою.

Королева Олімпія

Книжок ніколи не буває забагато для того, хто любить їх читати.

Імперія

У скупого господаря домовики не живуть.

Домовик Спрячик

Одна книжка може змінити життя, якщо потрапить до рук вчасно, а сто невчасних книжок не зачеплять душі.

Книжкові гноми

Я думаю, що Королівство —це людина. Його стіни —це воля, його громадяни—думки, армія—тіло, а король —розум.

Орест Франчук, Серединний світ

На межі світів не буває пір року.

Королівство

Найлегше розділити біль з тим, кого рідко бачиш.

Лицар-заступник

Коли пожалієш когось, то й тебе пожаліють. А як не пожаліють, значить, нема за що жаліти.

Лицар-заступник

Принцами народжуються, а королями стають.

Королівство

Не покладайся на комп’ютер: зберігай дані на дисках, а ще краще їх роздрукуй.

Правила збереження інформації в Серединному світі.

У тих, хто любить котів, не буває на них алергії.

Серединний світ

Книжка, в якої можна бодай чогось навчитись, не є безнадійною.

Серединний світ

Королівство не має кордонів: його можна відшукати в кожному з нас.

Королівство

Хто не запалить свічки, той сидітиме в темряві.

Серединний світ

Усе залежить від людини. Хтось довіряє, а хтось зловживає довірою. Такий наш світ. У ньому має бути справжнє світло, яке ніколи не зникає.

Серединний світ

Я бажаю своїм ровесникам жити у правді, письмен­никам —творити у правді, а людям, що віддають себе любові, любити у правді.

Ірина Лис, Серединний світ

Книжка переліток

Семеро в одному чоботі танцюють

Для тих, хто ніколи не бачив переліток, скаже­мо, що вони такі маленькі, що «семеро в одному чо­боті танцюють». Так вважали у Серединному світі. Називали цих чарівних істот, які дбають про дерева й квіти, переліками або майками, а ще ельфами, фей- рі. Майки —бо від слова маїти, тобто прикрашати сті­ни зіллям на Трійцю та Івана Купала в Україні, а пере­літай —зрозуміло, бо вони літають. Історії, що зібрані в цій книжці, це розповіді людей і котів з Королівства та Серединного світу. Вони лише трохи відкривають для нас, людей, цих загадкових істот, то правда, але краще трохи, ніж зовсім ніяк. Бо «Хіба освічене серце не варте більше, ніж те, яке не знає нічого?».

Сад із одного зернятка

В країні, що належала до Серединного світу, жив один чоловік, чиї очі раз у раз звертались у той бік, де щовечора заходило сонце.Там була його Батьківщина. Чоловік був бранцем старого воїна, що, покинувши своє небезпечне ремесло, повернувся додому, де мав клаптик землі й кривеньку стару хатину. Полонений не був воїном, він лагодив годинники у містечку, яке зруйнувало дощенту вороже військо. І мав на спині горб, через що не міг брати участь у битвах. Можливо, тому старий воїн і взяв його до себе, бо хотів врешті спокою й миру.

Горбань, проживши багато років на чужині, і до­сі чув у своїй голові цокання сотень годинників, що пройшли через його руки. Коли воїн із закривавленим мечем, розпашілий від битви, увірвався до маленької майстерні, то побачив за столом згорбленого чоло­вічка з лупою в руці, але не чув, як розмірено цока­ють серця годинників, що висіли на стінах, стояли на полицях, лежали на столі. І годинникареве серце би­лось так само розмірено й спокійно, однаково терпля­че відлічуючи час війни й час миру.

Воїн не належав до тих, хто завдає удару в спину, тим більше безоружному. Коли згодом ділили бран­ців і здобич, він узяв собі того годинникаря, і той, без жодного слова, змирився зі своєю долею. Але не від страху. Ніщо не могло порушити спокою, що панував у нього в душі. Воїн пошкодив руку під час битви і ко­лишня сила до неї вже не повернулась. Війна закінчи­лась і він знав, що то була його остання війна. Додому вони повертались пішки, тому дорога була довгою. Її вистачило якраз настільки, щоб воїн розповів про усі битви, в яких брав участь, а годинникар —про ті го­динники, які полагодив за своє життя. Прийшовши, вони більше не розмовляли, бо наговорились досхочу. Тому здебільшого мовчали.

І про що ж вони мовчали? —спитаєте ви. Колишній воїн мовчав про сад, який хотів посадити біля хатини, але там не було місця. А колишній годинникар дивив­ся на захід, наче очікував, що одного разу звідти хтось прийде й попросить полагодити годинник.

«Дивився б краще на схід, —бурчав в душі воїн, —звідки приходить сонце. А з заходу дме лише прикрий холодний вітер, від якого обмерзає городина.»

Чи знав горбань щось про мрії воїна? Можливо, він навіть навчився читати його думки, однак лице його зберігало завше погідний вираз, а серце билося в уні­сон з годинниками далекої Батьківщини.

Прожили вони отак років десять, не менше, коли одного разу колишній годинникар почув на базарі, як торговець з далекого краю розхвалював свій товар —різні дивовижі.

— А це, мої дорогенькі, насіння диво-дерева, що за­мінить цілий сад!

Горбань приступив ближче. Хтось спитав:

— Де таке було, щоб одне дерево та цілий сад замі­нило? Тоді треба, щоб на тому дереві росли і груші, і яблука, і горіхи…

— Звісно, ні! — вигукнув торговець. —Хто вміє ду­мати, той зрозуміє. Для нього мій товар!

— Земля у нас кам’яниста, взимку—мороз, вліт­ку—посуха. Чи зможе таке дерево вирости?

І на це торговець дав відповідь:

— У ледачого й на чорноземі не виросте.

— То правда, — загомоніли селяни.

Може б, хтось і купив диво-насіння, та тут торгови­цею прокотився гомін:

— Стражники! Стражники!

Люди кинулися врозтіч. Лихі люди були стражники. Приїжджали на конях на торговицю, брали все, що хо­тіли, і бешкетували: розбивали горщики, розсипали квасолю, виливали молоко на землю. І нещадно шма­гали кожного, хто потрапляв під руку. Годинникар вже встиг продати свій товар —огірки та цибулю, але теж побіг, намагаючись не згубити з очей торговця. Побачивши, що той не знає, де сховатися, горбань по­тягнув його за собою у бічну вулицю, і вони сховалися на обійсті бондаря, за діжками. Коли обоє віддихали­ся, горбань прошепотів:

— Не знаю, чи вистачить у мене грошей, аби купи­ти диво-насінину. Ти не міг би хоча б її показати?

Торговець лукаво зблиснув очима.

— Люди повірять у що завгодно. Це лише реклама, щоб добре продати товар. Але у моєму краї, —пока­зав він рукою на захід, —деякі дерева надзвичайно пишні й великі, бо їх охороняють духи. Людям невіль­но навіть ступати там, де вони ростуть. Не питай, як мені вдалося роздобути кілька насінин. Все, мені по­ра йти!

І він, потисши руку горбаню, побіг. У повітрі різ­ко запахло свіжоскошеною травою, у провулку зату­потіли коні, і хтось скрикнув від болю. Перед очима годинникаря поплив туман —і більше він нічого не пам’ятав. Коли все стихло, годинникар визирнув. На­чебто скінчилося. Стражники поїхали. Він розтулив долоню: до спітнілої шкіри прилипла насінина, схожа на грушеву, тільки більша. Він хотів витерти руку, але подумав, що принесе її додому й подивиться, що з то­го виросте. І геть зовсім забув про торговця, з яким хо­вався за діжками.

Чоловік приніс додому насінину й віддав господареві:

— Посади, може, виросте дерево. Краще одне дере­во, ніж зовсім без саду.

— Ти що, купив його?

— Само причепилося.

Довго вони думали, де посадити зернятко. Якщо це дерево, то не годиться садити його на грядках з го­родиною. Тінь заглушить усе. А оскільки вони хоті­ли спостерігати, як ростиме їхнє дерево, то посадили перед вікном хатини. Можна було спершу посадити в горщик, аби з паростком чогось не трапилось, але ко­лишній воїн вважав, що лиш те виростає дужим і здо­ровим, котре не боїться вітру й стужі.

Зернятко проросло і за літо добряче витягнулося. У них не було досвіду садіння дерев, і вони думали, що так мусить бути. Одні дерева ростуть швидше, інші повільніше. На зиму годинникар обклав їхнє дерев­це соломою, щоб не змерзло, адже воно було таке то­неньке. Зрештою, який з нього був годинникар… Уже багато років він не тримав у руках годинника, а меч воїна заіржавів. Якби трапилась нагода, вони б згада­ли своє ремесло, будьте певні. Утім нагода трапляєть­ся, коли її шукаєш. А так годинникар дивився на захід і згадував місто з кам’яними статуями левів, натомість воїн згадував друзів, з якими ділився хлібом та водою.

А тепер вони мали дерево, яке навесні знову почало рости, і влітку гілля утворило крону, пишну та зелену. В майбутньому тінь могла загрожувати гарбузам та цибу­лі. Про це вони воліли не думати, однак думали. Бо жили з того, що вродив клаптик землі. Утім, можна було б зна­йти якийсь заробіток, наприклад, лагодити годинники. Але вони були такі бідні, що не наважувались перебра­тись до міста, втративши той мізер, що вже мали.

Минали дні, дерево росло на очах і до кінця літа обі­цяло вкрити тінню всю хатину. Однієї ночі воїн і го­динникар прокинулись від світла надворі. Вони ви­бігли й побачили на дереві тисячі вогників. То були крихітні чоловічки з ліхтариками, і їх зліталось деда­лі більше.

Воїн перший зрозумів, до чого йдеться. Він кинувся до дерева, обхопивши його руками. Крилаті істоти хо­тіли відібрати в них дерево.

— Допоможи! — крикнув він годинникареві, і те­пер вони, впершись ногами в землю, щосили трима­ли дерево. їхні серця вперше бились в одному ритмі, адже їм обом було потрібне дерево-сад. Більше, ніж спогади про минуле, більше, ніж мрії про майбутнє. І хоч в одного була скалічена рука, а інший був кволий

від народження, вони втримали дерево. А перелітки, що опікуються деревами зі свого саду, відлетіли геть.

Чи варто говорити, що наступного року дерево за­квітло й принесло перші плоди з божественним сма­ком, який нагадував і вишню, і яблуко, і сливу, і пер­сик. Це дерево стало матір’ю всіх садів у цьому краї з неродючою, здавалось би, землею, а воїн і годинни­кар здобули велику повагу серед садівників. Однак щось стримувало їх від розповідей про переліток.

Фотограф переліток

У одному великому місті жив собі репортер, який шукав сенсації, тобто тим, чим займаються всі поряд­ні репортери. Ви, мабуть, подумали, що й розповідь буде про те, як він досягнув успіху, сфотографувавши переліток. Але ні, це історія поразки, а не успіху, хоча іноді поразка важливіша за саму перемогу.

Наш репортер спеціалізувався на катастрофах. Не то­му, що вони його приваблювали, просто газета, де він працював, називалась «Потойбічні і посейбічні нови­ни», і в ній була сторінка, що висвітлювала пожежі, пото­пи, аварії та інші неприємні речі. Насправді ж він любив квіти, дерева й гарних звіряток. Але на цьому грошей багато не заробиш. Точніше, не заробиш узагалі.

Той день починався спокійно. Репортер встав, умив­ся, випив кави й сів у ліфт, спустився на перший по­верх, вийшов на вулицю, де мав сісти в 24-й або 45-й автобус, проїхати шість зупинок, увійти в будинок, де розташувалась редакція, і там чекати, поки щось не трапиться. А коли трапиться, то мчати щодуху на міс­це пригоди. Так роблять репортери у всьому світі, ні­чим не відрізняючись один від одного, доки щось у них всередині не клацне й не скаже: «Зупинись!»

Репортер «Потойбічних і посейбічних новин» йшов до автобусної зупинки, як раптом помітив, що у скве­рику чогось бракує. Може, лавки, на якій він любив по­сидіти у вихідний день, повертаючись з крамниці. Ні, лавка стояла на місці. Бракувало каштана, старого ве­ликого каштана, під яким, власне, мала стояти лавка.

Зараз була рання весна, міським деревам стина­ли верхівки, нічого дивного, але щоб зрізали ціле де­рево… Як прикро! Репортер нагнувся, підібрав біля пенька гілочку завдовжки з олівець і поклав до сумки з репортерським причандаллям. На згадку про дере­во, якого вже ніколи не побачить.

Того дня трапилось виверження вулкану на Гаваях, що в тих краях доволі звичайна річ. На Гаваї репортер, звичайно, не поїхав, але написав статтю й прикрасив її світлиною з інтернету. Ото й уся робота.

Вдома репортер вийняв з сумки гілочку каштана й по­ставив у склянку з водою. Так робила його мати, коли знаходила десь зламану гілочку. Через якийсь час гілоч­ка пускала коріння, і мати несла її і десь садила, поки він сидів перед телевізором чи грав у футбол, як кожен нор­мальний хлопець. Він не знав того, що гілочки вкрай рідко пускають коріння у склянці з водою, просто його мати —незвичайна жінка. Тепер вона мешкала на око­лиці в дідовому будиночку, майже на селі.

Сьогодні він згадав, як мати питала його:

— Ти бачиш?..

— Що?

Йому здавалось, що люди мусять бачити одне й те саме. Навіщо запитувати? —знизував він плечима.

Відколи каштанова гілка з’явилася в його маленько­му помешканні на сьомому поверсі, репортер став ду­же відповідальним. Він ставив склянку під скупі про­мені сонця, міняв воду, а на роботі був неуважний. Правда, цього ніхто не помічав, бо інші були так само неуважні, може, навіть ще більше, ніж він. У такому великому місті люди не помічають одне одного.

У глибині душі репортер не вірив, що йому вдасться виростити дерево з гілки. Бо він не знав, куди його по­садити. Треба таке місце, щоб дерево нікому не зава­жало. А в місті це майже неможливо.

У його матері все так гарно росло, цвіло й родило, ніби вона знала якийсь секрет. Але тепер йому ніяко­во було розпитувати. І в її садку місця для великого ка­штана також немає.

Через три дні бруньки на гілочці почали збільшува­тися. Усього три бруньки. Три листочки. Один вгорі, а два по боках. Він сфотографував їх, збільшивши зобра­ження. Збільшені бруньки нагадували дитячі личка.

Якось уночі репортер прокинувся і побачив, як до­вкола гілочок літають крихітні напівпрозорі чоло­вічки. Оскільки він був дорослим чоловіком і пра­цівником поважної газети «Потойбічні і посейбічні новини», то йому й на думку не спало увічнити це ви­довище на цифровику. Він спеціалізувався, як ми вже казали, на природних та неприродних стихіях. Всі­лякою чортівнею займався у них в газеті чоловік на ймення Мортіус.

Хай там як, але світлячків, як називав їх репортер, кож­ної ночі ставало дедалі більше. Вони літали вже по цілій кімнаті, найсміливіші сідали на бильця ліжка. Та коли од­на істота збиралась приземлитися на груди репортерові, він ш цього не дозволив. Може, вони гарячі, ще обпечуть. І взагалі, його серце—це тільки його територія.

Вранці в редакції репортер підійшов до Мортіуса й сказав:

— Останнім часом у мене в домі літають якісь істоти.

Мортіусу можна було так сказати, бо той нічому вже не дивувався. Він кивнув.

— Я не божевільний, — запевнив його репортер. —Це такі маленькі напівпрозорі чоловічки з крильцями, як у метелика.

— Ага, — мовив Мортіус. — То, мабуть, перелітки. Ти що, вазонки тримаєш вдома?

Репортер аж здригнувся від несподіванки, уявивши, яких страждань зазнала б герань, опинившись в його парубоцькому кублі.

— Ні, а що?

— Бо переліток можна побачити лише біля рослин. Спробуй-но їх сфоткати, тоді скажу більше.

— А ти бачив їх колись?

— У нас на Погулянці колись їх було багато. Але я вже не застав. Або просто не бачу. Вони не кожному являються.

Репортер скривився, начебто невдоволено.

— І як мені з ними бути? Вони будять мене щоночі.

— Ти ще не знаєш довгомудів, слинявців і пліснявців. Тебе не щипали книжкові гноми, і не заганяли на дерево вовкулаки. Тож не нарікай, чоловіче. Я читав колись про двох дівчаток, які фотографували перелі­ток. Ото галас зчинився! Правда, їм ніхто не повірив, окрім Артура Конан Дойля.

— Того, що писав про Шерлока Холмса?

— Угу. Сфоткай — заробиш грошей і станеш знаменитий.

— Ну… — якось невиразно протягнув репортер, знизавши плечима.

Того дня прорвало каналізацію в Старому місті. Жертв не було, але галас зчинився страшенний.

Розмова відбувалась у редакції, й перелітки не бу­ли в курсі того, що з їхньою допомогою хтось заробля­тиме гроші. Зрештою, це не біда, гроші тобто, але пе­релітки почуваються значно комфортніше, коли їх не фотографують. Можливо, їх дратує фотоспалах, можливо, щось інше. Однак репортери не мають часу за­мислюватися над такими речами.

Серед ночі, коли перелітки почали літати по кварти­рі, фотограф витягнув з-під подушки камеру і взявся до роботи. Він розумів, що ці істоти зроблені з іншого тіста, ніж люди. Себто це тонка матерія і зображення розпливатиметься. Але фотоапарат був дуже профе­сійний, і справа не в тому, чи впорається він зі своєю роботою, а чи будуть його світлини потрібної якості.

Перелітки не виявляли ні обурення, ні страху, й по­водились так, наче господаря не було вдома, або так, ніби вони тут були господарями. І коли репортер по­дивився на результат роботи, то світлини виявились цілком реалістичні. Склянка з гілочкою, стіл, ліжко, і безлад парубоцької квартири. Жодного натяку на якісь тіні, обриси, туман чи ще щось таке містичне.

Репортер відчув глибоке розчарування, а далі три­вогу за свій душевний стан, що спричинив галюцина­ції. А нікому ще не вдавалось сфотографувати галю­цинації. Він вірив фотоапарату більше, ніж собі. І в цьому була його проблема. Власне, це проблема біль­шості людей, які живуть в Серединному світі.

— Ти бачиш?

— Що?

Але репортер гадав, що його проблема полягає в гі­лочці зрубаного каштана, під яким він любив сидіти, милуючись гронами квітів чи жовтим листям. А гро­ші для нього не були такі важливі, як для Мортіуса, що працював на двох роботах, аби прогодувати тиг­ра Іллю, чи Тигрисика, як він його називав. Репортер довго крутив гілочку в руках й побачив, що та пере­стала розпускатись, завмерла. Кусень хмизу. Він вики­нув її у вікно, вилив воду зі склянки. І тепер міг жити далі, як жив досі. Тепер для нього було важливо лише те, що він скаже Мортіусу.

Скаже… що то був жарт. Хоча він не думав, що піс­ля всього Мортіус йому повірить. І ця думка навіть вті­шила репортера.

…У передмісті, в старенькому будиночку, довкола якого поскрипували вузлуваті дерева, немолода, але дуже симпатична жінка розмовляла з вазонком, де се­ред темнозеленого листя розпускалось гроно білих квіток.

— Води не забагато, як ви гадаєте? Не дме?

Вона прикладала вухо до блискучого листя, слуха­ла. Була незрячою вже багато років. І не могла бачити переліток, що літали довкола.

Непокірна квітка

Пані Ка наполягла, щоб будинок побудували такий, як вона хоче, відмовилась від саду, щоб дерева не за­важали їй спостерігати за тим, як живуть сусіди, а за­мість квітника наказала посіяти траву, що її переліт- ки називають травою-вбивцею, і яку треба регулярно підстригати, що взагалі протиприродно. Щоб око ті­шили барви, посеред газону стояла купка сірих каме­нюк, що мали означати альпійську гірку, збоку, спер­шись на заступ, гіпсовий гном захоплено спостерігав усю цю красу. Були ще велетенська жаба і лелека на одній нозі, який взимку виглядав особливо сумно. Кожен зразу скаже, зазираючи через міцний паркан, що тут мешкають заможні люди.

У тому, що в самому будинку все облаштовано за смаком пані Ка, можете не сумніватись. Потрапити туди навряд чи вона дозволить. Як застереження біля парадного входу всівся чавунний бульдог.

Що ж, кожен має право жити, як йому подобаєть­ся. Чоловікові пані Ка не подобався ні газон, який він мусив підстригати і поливати, ні подвір’я, де не мож­на було сховатись від спеки й випити після праведних трудів пляшечку пива, ні те, що його дружина вважа­ла бридке гарним, а гарне бридким. Коли вони одру­жувались, він був вищий за неї на ЗО см, але щороку зріст пана Ка зменшувався на один сантиметр. А мо­же, то пані Ка підростала, зрештою, яка різниця…

Пан Ка згріб підстрижену траву в пакет, відніс на смітник, а потім раптово зник. Таємницю його зник­нення пані Ка розкрила за півгодини. Ця достойна жінка увійшла до пивбару, де пан Ка пив свою пер­шу —і єдину —гальбу пива.

— Дивись, що я знайшла! — в руці пані Ка тримала скромну білу квітку, що вже прив’яла.

— Квітка? — спитав збентежено пан Ка.

— Бур’ян!

Пані Ка належала до тих людей, які, коли їм кажуть «скошено», відповідають «ні, стрижено!!!». Але, звіс­но, пан Ка не збирався топити власну дружину в ба­сейні, який та збиралась вирити на задньому дворі.

— Ти не скосив цей бур’ян, а пішов пити пиво!

Навіть бармен відчув себе трохи винним, хоча не мав дружини.

Пані Ка шпурнула квітку на стіл і вийшла з гордо піднятою головою.

— Присяйбі, — пробурмотів пан Ка їй услід, — я не бачив на газоні жодної квітки. Її просто не могло бути!

«А може, ти пожалів її, тому й не скосив?» — озвав­ся у ньому чужий голос, сумний і зовсім не злий.

Пан Ка принишк. Чекав ще якийсь час, а раптом зно­ву щось йому скажуть. Потім взяв квітку в руки. Вона була вже прив’яла і їй вартувало багато зусиль розпра­вити пелюстки й випростати стебло. У панові Ка виник­ло почуття симпатії до рослинки, яка стільки натерпі­лась від його дружини. Бо й сам він терпів від пані Ка.

— Чи не могли б ви поставити квітку у воду? —звернувся він червоніючи до бармена.

— Нема проблем!

Виходячи, пан Ка озирнувся на свою квітку. Вона гарно влаштувалась на стійці бармена там, де падав промінь світла з вікна.

Наступного дня на газоні з’явились дві білі квітки, наче попередня квітка повернулася з бару та ще й при­хопила приятельку. А пан Ка підріс на сантиметр, ще не знаючи про це. Подумав, що від прання збіглися шкар­петки. Пан Ка помітив квіти першим, не став вири­вати, викопав й посадив на альпійській гірці, де вони менше впадали б у око. Хоча у око пані Ка вони впадуть рано чи пізно. Але цього разу пан Ка чомусь не підріс. Певно, квіткам не сподобалось нове місце дислокації.

Коли пан Ка помітив, що виріс, то зробив позначку олівцем на одвірку вітальні. Призначення цієї великої кімнати було в тому, щоб стояти на порозі й милуватись її красою. Особливо гарною була сніжно-біла канапа, на якій ще не сиділа (не лежала) жодна жива істота.

Пан Ка не міг всидіти вдома. Він наче знову став ма­леньким хлопчиком, який мріє податися в мандри. Але причина в пана Ка була дещо інша, ніж та, яка бу­ває в десятирічних хлопчиків. Він не хотів чути оглуш­ливих криків дружини, коли та виявить пересаджені квітки. Не тому, що боявся. Він хотів лише трохи тиші, хоча б такої, що буває перед бурею.

Панові Ка вдалося вислизнути з дому під приводом купівлі крему для гоління. Він вичавив тюбик до ре­шти просто в мийницю й змив сильним струменем во­ди. У вухах йому щось зашуміло й залоскотало в п’ятах, як це буває, коли починаєш рости на очах. Панові Ка дуже подобалось, що він росте. Так подобалось, що він по кілька разів на день бігав міряти свій зріст.

— На тебе не настарчишся! —буркнула дружина. Ох і вредна була ця пані Ка! Вона вважала, що такою її зробило життя, а тут у сусідів біля брами з’явились два прегарні позолочені леви, завбільшки зі спанієля. Але розміри не так важливі, важливий блиск, а пані Ка любила блиск у всьому. Мабуть, у попередньому жит­ті вона була сорокою. І погляд у неї був пташиний —дуже чіпкий. Вона помітила на газоні чотири білі квіт­ки. Бур’ян!!!

Вони з’явилися тоді, коли Ка пішов до крамниці. Отже, провини його в тому не було. Він напевно ски­нув би капелюха перед відважними квітками, однак, коли пан Ка повернувся, їх уже не було. Квітки вирва­ли й викинули у ящик для сміття.

Про квіткову геометричну прогресію розповідати довго. Замість однієї зірваної квітки з’являлось дві, за­мість двох —чотири і так далі.

«Що таке квіти супроти мого душевного спокою?» —зітхав пан Ка, беручись за ручку газонокосарки. Після екзекуції він пішов до пивбару. Біла квітка й досі стоя­ла у склянці з водою й аж пашіла здоров’ям.

— Я всіх питав, шукав у інтернеті й досі не знаю, що то за квітка, —пожалівся бармен.

Пан Ка знизував плечима й мимрив:

— Моя дружина каже, що то бур’ян, але для неї все бур’ян, крім убий-трави.

«Гей, —подумав він, —що це я кажу? Яка ще там убий- трава?»

Мусив визнати, що назва трави, яку він підстригав частіше, ніж власну чуприну, була дуже влучна.

Того дня він дозволив собі випити дві гальби пи­ва, другу за рахунок закладу як спонсор дивовижної квітки.

Пан Ка ріс далі. Добре, що штани були з запасом, то­му він ще не виглядав цибатим опудалом. Але запас уже закінчувався, і на оновлення гардеробу потрібні були додаткові видатки. А коли йшлося про додатко­ві видатки на конче потрібні речі, а не на нові фіран­ки, килим чи чергову гіпсову почвару, пані Ка виявля­ла великий спротив. Наразі вона мала інший клопіт. Якимось чином квіти з’являлись у вазі зі штучними трояндами, в холодильнику, за дзеркалом у ванній, а коли вона знайшла цілий оберемок бур’яну на білому дивані у вітальні, її мало не вхопив грець.

— Далися тобі ці квіти, — заспокоював дружину пан Ка.

— Бур’ян! — огризалась пані Ка.

Із детективних фільмів пан Ка знав, що таємницю появи білих квіток можна розгадати за допомогою ка­мер стеження, але, звісно, такої розкоші вони не могли собі дозволити. Як же квіти потрапляють у дім, куди ту­ди не наважуються залетіти навіть мухи? Він хотів зна­ти це не задля свого душевного спокою, ні, хоч потре­бував його більше ніж будь-коли, а задля істини.

Пан Ка ріс і відчував те, що відчуває дитина, коли росте: страх і допитливість. І ось одного вечора він за­ховався за рогом будинку і почав чекати телепорта- ції квіток. Надворі було тепло, тихо і темно, і пан Ка встиг задрімати. З цього приємного стану його виве­ло посіпування великого пальця на правій руці. Він розплющив очі й побачив крихітного чоловічка в бі­лій сорочці й зеленій шапочці, який кликав його за со­бою, приязно посміхаючись і підстрибуючи.

«Час прокидатися», —подумав пан Ка і прокинувся… на газоні. На каменях альпійської гірки стояли мале­сенькі музиканти і грали джаз. Такі самі інструменти, тільки дуже маленькі. Пан Ка колись грав на саксофоні, доки не одружився. Ноги пана Ка, забувши про радику­літ і пенсійний вік, почали виробляти казна-що.

Коли пані Ка встала вранці, то побачила як її чоло­вік у вінку з білих квітів вигоцує на газоні, витопта­ному вщент, і вигляд у нього, хоча й замучений, але цілком щасливий, вона, здається, вперше за багато років заплакала. А потім вхопила Ка за рукав, повела до хати, й тільки в передпокої ноги його вгамувались. А пані Ка помітила, як виріс її чоловік, майже такий самий високий, як у молодості, а рукави светра сяга­ють лише до ліктів. Того, що на гномові теж вінок, ле­лека лежить на траві, а жаба взагалі зникла, вона не зауважила.

Пані Ка хотіла вкласти чоловіка в ліжко, але той ви­пручався, пішов до вітальні і впав на білий диван, на­віть не скинувши черевиків. Вона хотіла закричати, але не змогла. Натомість прошепотіла таке незвичне для неї слово:

— Нехай.

Нехай, то й нехай. Пан Ка проспав до обіду, то­ді взяв заступ і перекопав увесь газон. І висіяв на ньому все насіння, що вночі в кишені насипали йо­му перелітки. Коли насіння посходило, невдовзі на подвір’ї усіма барвами заяскрів чудовий квітник. Тільки білик квіток там не було. Вони зникли разом з чол овічками-музиками.

Пан Ка купив саксофон і грав для квітів, щоб ті кра­ще цвіли, бо звідкись знав, що квітам потрібна музи­ка. І, звісно, грав для пані Ка, бо куди та могла дітись.

Іноді він відчував якусь незрозумілу тугу за білими квітами й заходив у бар. Квітка пустила коріння, і бар­мен пересадив її в горщик з землею, де вона почувала­ся ще впевненіше.

— Хто б міг подумати, —розчулено бурмотів бар­мен, —таке мале, а таке живуче!

«Хто б міг подумати, —думав Ка, —що я виросту і гратиму на саксофоні!»

Дорога до Королівства

(зі щоденника Нелі)
20 — вересня

Моє рішення — остаточне. Я йду в Королівство. У мене є книга з картою. Книжка не лише для дорослих, гадаю, і для дітей також. Це означає, що діти теж туди можуть потрапити, без супроводу дорослих. Цікаво, хто б мене супроводив… Батьків у мене нема, а вихо­вателі притулку —їм до Королівства зась. їх там ніхто не прийме. Я не певна, що і мене приймуть, хоч я люб­лю книжки і котів. Але, можливо, цього замало. Я ще вмію мити посуд, прибирати й полоти грядки.

Я не можу більше жити в Серединному світі, в при­тулку для розумово відсталих дітей, як вони нас нази­вають, а тому вважають, що книжки нам не потрібні. У нас їх майже немає. Цю книжку про Королівство я знайшла в закинутій котельні, за купою вугілля.

21 — вересня

Написала собі на долоні три літери К: коти, книжки, Королівство. На уроці дивлюся на літери і згадую, як Люцина в Граничному світі малювала для бабусі літе­ри на стіні під килимком. Бо вони такі красиві.

Я вже не певна, де зараз перебуваю: в Серединному світі чи Імперії. Бо мені доводиться ховати книжку, щоб її не відібрали. Так, як у Імперії.

22 — вересня

У книжці з’явились книжкові гноми. Вони спершу вишикувались на першій сторінці й привітно махали мені руками. Я така рада! Вони провели мене до то- го місця, де написано: Повінь починається тоді, коли впаде зайва краплина дощу. Що ж буду чекати тієї за­йвої краплини.

25 — вересня

Вона впала. Зайва краплина. Вночі мене побили у спальні за те, що я не віддала своєї порції десерту Мав­пі. Три печенька. Я сказала, що з’їм сама, бо мені тре­ба рости, і з’їла печиво на очах у всієї їдальні.

Я хотіла, щоб ця зайва краплина впала пошвидше. Дорослі не збираються мене захищати. І я перечитала всі книжки в нашій бібліотеці.

Виховательки, я називаю їх крутиголовками, злять­ся, що я читаю книжки замість того, щоб дивитися те­левізор. Вони бояться, що мене переведуть в притулок для нормальних дітей. А тоді при’іде перевірка і вия­виться, що тут багато таких нормальних, і їх виженуть з роботи.

Сьогодні, коли всі заснуть, я вийду начебто до туа­лету. У мене є з собою трохи хліба, я збирала його три дні. Грошей немає. Нам ніколи не дають грошей. А во­ду я знайду в струмку, тут поряд великий ліс.

26 — вересня

Ці рядки я пишу в лісі. Я йшла до ранку. Сподіваюсь, у правильному напрямку. Зрештою, тут кожен напря­мок правильний, бо веде від притулку. Книжку я взя­ла з собою. Я її вкрала. За це мене можуть посадити у в’язницю. Я спитала гномів про це, і вони вказали ме­ні на слова: Закони сліпі. Щоб залишатися людиною, треба їх час від часу порушувати.

Я ще поцупила сірники на кухні, щоб розпалювати багаття і грітись, коли стане холодно або темно.

Мені треба йти вночі, коли вийду з лісу, щоб не спій­мали крутиголовці. Дивно, але у лісі мені навіть вно­чі не було страшно. Може, тому, що зі мною книжкові гноми. Страшно, коли тобі на голову накидають ков­дру і гамселять кулаками по голові й спині. А ти не знаєш навіть хто. Мені досі болить, і навіть синці ще не пожовтіли.

28 — вересня

У лісі нема нічого їстівного, а сирі гриби їсти не можна, та я й боюся з’їсти отруйний. Тоді точно не по­бачу Королівство. Ну, нічого, я знайшла ожину, а по­тім довго шукала воду, аж доки не вступила в неї у яр­ку. Джерело засипало листям. Я вибрала листя, але джерельце було таке кволе, і його знову могло заси­пати листям. Ніхто з нього не нап’ється: ні лис, ні сар­на, ні пташка. Хоча, крім сойок, я не бачила тут птахів. Повідлітали в теплі краї.

Я вибрала болото, камінцями укріпила краї ямки і зробила дашок з гілок та кори. Вийшло дуже гарно. І вода така смачна, хоча й крижана. Її ставало все біль­ше й стало видно струмочок, що намагається проби­тись крізь злежане торішнє листя. Я вирішила йому допомогти.

Ага, ще одне. У лісі здається, що за тобою хтось спо­стерігає. Тут є кому спостерігати: дерева, птахи, звірі, може, навіть мавки. Коли це розумієш, то перестаєш боятися. Головне —не зробити нічого такого, щоб во­но не сподобалося тим, хто спостерігає за тобою.

29 — вересня

Уночі було холодно. Я прокладала шлях струмку й вийшла на узлісся. Переді мною була стерня. Я приту-лилась до старого дерева, вгорнулася в куртку. Уночі за мною спостерігали дерево і зорі. Може, ще хтось, не знаю.

Щойно зійшло сонце, я пішла йому назустріч. На схід. Якщо йти на схід, то потрапиш до Королівства. Там немає прикордонників, що перевіряють докумен­ти. У мене немає жодних документів. Я зрозумію, що це Королівство, щойно перейду межу. Якщо мені до­зволять її перейти, звісно.

Я боялась питати книжкових гномів, бо розумі­ла, що мушу бути самостійнішою. У Королівстві жи­вуть не лише чужим розумом. Там треба думати. Вчи­телі не любили, коли я про щось запитувала, ну, про те, чого не було в підручнику. Цікаво, які вчителі в Королівстві?

Чим далі відходжу від притулку, тим більше запитань.

Пополудні

За стернею була просто трава, вигоріла під сон­цем, цупка, як дріт. І в траві я знайшла ледь помітну стежку. Навряд чи крутиголовці ходять такими май­же невидимими стежками. Ця стежка більше пасує книгоношам.

Стежка привела мене до яру. Я назвала його Багатим яром. Там була калина, шипшина, терен і грушки-дич- ки. Самі вітаміни. Нам в притулку давали вітаміни: зверху солодкі, а коли розкусиш —гіркі. А тут кисле й гірке відразу. І терпке. Зате корисно.

В яру я почула гул машин. Десь поблизу була дорога. Це не моя дорога.

ЗО вересня

Ніч перебула в скирті соломи. Вирила собі печеру й заклала вхід тією ж соломою. Вперше за кілька днів мені було тепло й затишно. Неподалік стояла зруйно­вана хатина. Від неї залишилась лише одна стіна. Уже й не відбудуєш. І вишневий садок. Тільки вишень не було. Трохи віддалік росла яблунька, вгиналась під ва­гою жовтих яблук. Здавалось, вона зараз впаде на ко­ліна. Я обірвала всі яблука, щоб їй стало легше й по­складала на траві. І взяла з собою чимало. Тепер я не помру з голоду. Яблука дуже солодкі.

Тепер я йтиму вночі. Вдень спати тепліше. От тільки небо захмарилось.

2 жовтня

Падав дощ, але я все одно йшла. Книжку сховала під куртку, щоб вона не змокла і гномики не застудились. Але дощ не такий сильний, як влітку, сподіваюсь, на ранок він перестане. Я знайду печеру і розпалю в ній багаття, як неандерталець.

Хочеться їсти. Хліба вже давно нема, яблука закін­чились. Знайшла яблучка-дички, на вигляд такі гарні, але кислющі страх! Тільки б встигнути до зими при­йти в Королівство.

Два дні потому

Спершу я подумала, що то сніг, коли на світанку прокинулась. Перед очима мигтіли світлі плями, в ро­ті пересохло й боліло горло. Але коли я протерла очі, то побачила напівпрозорих чоловічків з крильцями, які кружляли довкола мене. У книжці про Королівство вони непрозорі. Не знаю, що й сказати. Перелітки чи, може, янголи. Ні, мабуть, таки перелітки, бо янголи великі, а ці чоловічки завбільшки з метелика.

Вони літали довкола й мені ставало тепліше. Коли довкола тебе стільки сонячного світла, то мусить по­

теплішати. Перелітай не розмовляли зі мною так, як з принцом Серпнем і королем котів Сиволапом. Вони мовчали і вигляд у них був дуже стурбований. Я зро­зуміла, що мені треба негайно звідси йти, якщо я хочу потрапити до Королівства.

Перелітай полетіли на схід. Власне, вони летіли, а я йшла в золотистому сяйві. Вони мене супроводжували.

Наступного дня

Дат я вже не пам’ятаю, тому й не пишу.

Я бачила, як перелітай садять дерева! Бо дерева са­дять не лише навесні, але й восени. Насіння світить­ся, зразу видно, що то чарівне насіння. Я дивилась, як вони копають землю маленьки заступами, як загорта­ють землю. Коли перелітай на землі, вони стають не­прозорими й крильця у них зникають.

Місця тут досить сумні: степ, помережаний ярами, трава вже побита інеєм. Я б теж посадила тут дерево, але досить того, що перелітай допустили мене спо­стерігати за своєю роботою. Я розумію, що то велика честь для мене.

Як я хочу побачити Королівський ліс!

Два дні потому

Переліток більше немає, але я знаю, куди мені йти. Гномики повилазили на книжку й нетерпляче під­стрибують, показуючи якусь темну пляму на обрії. А вночі шаруділи й шепотіли, заважаючи мені спати.

Не знаю, що трапилось, але їсти мені не хочеться і я дуже бадьоро почуваюся. Перелітай залишили піс­ля себе багато сонячного світла. Я знайшла річечку й випрала свою брудну одежу й сама викупалась. Треба прийти до Королівства чистою й охайною, аякже?

Нарешті

Побачила тигра, який гасав по полі, ловлячи ми­шей. Але ж він величезний, той Тигрисик! Я сховалась за кущиком ялівцю, бо якось стало не по собі. Я ди­вилась на замок, що виріс із темної плями на обрії, й плакала. Від радості. Я читала про це в книжках, тобто про те, що можна плакати не лише від образи й болю, а й від радості, що все важке й непотрібне уже позаду.

Королівство взимку

Навіть у Королівстві бувають зими —час, який ко­жен намагається провести в теплі. Сам вигляд землі, що спить, вкрившись сніговою ковдрою, мимоволі викликає позіх. Садівники тільки й мають до роботи, що пильнувати, аби дерева були добре вкриті, й стру­шувати гілки, обважнілі від снігу. Онисьо, який трохи відійшов від політики, позаяк загроза для Королівства минула, доглядав садок, посаджений ще його бать­ком. Однак досі ніколи сад не був його основним за­няттям і захопленням. Онисьо пояснював своє навер­нення до садівництва старістю і втомою. Але радше за все це було здійсненням його давнього бажання по­працювати коло землі. Восени він посадив кілька де­рев: дві вишні, яблуню й абрикосу й тепер переживав, чи вони приймуться.

Того дня він струшував сніг, якого нападало незвич­но багато. На одному дереві висіла годівниця для пта­хів, яку він наповнював двічі на день: зранку й після обіду.

Песик Серденько сидів на порозі й спостерігав, як Онисьо просуває важкими черевиками стежку. Сам він не наважувався брьохатися в снігу, що вкрив би
його з головою. Отож, Серденько перший помітив чорно-білого кота Фелікса, що перестрибнув хвірт­ку, і здивувався: що ж таке привело Його високість до їхньої скромної господи. А Фелікс уже долав велики­ми стрибками засипану снігом стежку. Онисьо ще не встиг прочистити стежку, та й не сподівався, правду казати, гостей.

Кіт привітався з Серденьком, торкнувшись носом чорного собачого носа, і сів поруч, спостерігаючи, як Онисьо порядкує в садку. Сніг був легкий і в повітрі лі­тала снігова курява. А Фелікс нетерпляче переступав з лапки на лапку, чекаючи поки Онисьо його помітить. Чекав і Серденько, якому хотілось до теплої хати. На високій черешні в кутку саду чекали пташки, коли го­дівниця знову наповниться, щоб попоїсти й поверну­тись під теплу стріху, ближче до комина. Онисьо наче й не помічав, що на нього чекає стільки люду. Звісно, коти чудові гіпнотизери, але Фелікс не хотів зараз ко­ристуватись чарами своїх зелених очей. Тим більше, що старий порався коло дерев, які останнім часом ви­кликали в кота пильний інтерес. Але про це згодом.

Онисьо повернувся з саду з розчервонілими від мо­розу щоками й радо привітав (хіба могло бути по-ін­шому!) Фелікса, що мешкав тепер у покоях королеви Олімпії.

— О Ваша високосте!

Кіт невдоволено звузив очі. «Принцами народжують­ся, а королями стають», —любить казати його бать­ко, король Сиволап. Особливо нема чим пишатися. Корона у котів не переходить у спадок.

Онисьо цього не знав. Він поштиво відійшов убік, і кіт з псом шмигнули в тепле нутро хати, а господар ще мусив обмести віником черевики від снігу. Потім він ще знімав шапку, шалик, скидав куртку й визувався з черевиків.

Тим часом Фелікс із Серденьком сиділи коло печі, грілись.

— Ну, що нового, котусю? —спитав Онисьо, розти­раючи замерзлі руки. —Як там королева, як Людина?

— Хіба ви забули, що Людина зараз в школі?

Онисьо кивнув.

— Так-так. Канікули почнуться наступного тижня.

Він здогадувався, що Фелікс прийшов неспроста, бо

взимку коти не вельми охочі мандрувати по снігу. Але не поспішав розпитувати. Поставив на плиту молоко, і котячі й собачі очі засвітилися радісним блиском.

«Зима, — подумав Онисьо, — існує ще й для того, щоб ми усі тулилися одне до одного.»

— Куди діваються перелітки взимку? —раптом спи­тав Фелікс. — Я по це до вас прийшов.

Онисьо здригнувся. Він зовсім не був готовий до цього питання. Навіть більше, ніколи не замислював­ся над таким.

— А чому ти про це питаєш? — підозріло він глянув на кота. Може, той затіяв чергову авантюру? Вже од­ного разу його знімали з телевежі, хотів покуштувати хмарку.

— Та от сьогодні прокинувся з цим питанням.

— Ти міг би спитати королеву, чи піти до королів­ського бібліотекаря.

— Я хотів спитати вас. Ви ж ближче до переліток.

— Як це?

— Ну, садівництвом зайнялися. Певно, не раз бачи­ли переліток.

— Жоднісінького разу не бачив! — вигукнув Они­сьо. — Перелітки не вельми охоче нам, людям, пока­зуються. Спитай свого батька. Це ж йому пощастило розмовляти з королем переліток.

— Батько зараз у Серединному світі. Там треба ря­тувати котів від морозу. Я просився з ним, але він ве-

лів мені бути при королеві. Принц зараз зимову сесію складає. Оце вирвався на часину.

— А я думав, що ти скучив за мною і Серденьком.

— Що? — здивувався Фелікс.

— Нічого, пусте.

Онисьо вчасно згадав, що коти —особливі істоти, а тому звинувачувати їх в егоїзмі не треба.

— Слухай, Феліксе, — мовив він, розливши молоко на трьох і дістаючи печиво з шафки. — А ти дивився в Енциклопедію Королівства?

У кота спалахнули недобрим очі:

— Мене туди не пустили. Мене! Якщо вже мені не довіряти, а мені довіряє сама королева, то кому тоді? Бо я, бачте, кіт!

— Заспокойся, дорогенький,—погладив його по голівці Онисьо. — Причина недовіри книжкових гно­мів до котів має таке глибоке коріння, що ніхто не пам’ятає, в чому річ. Гноми дуже затяті, а перелітки —їхня родина, от вони й тримають в таємниці, де ті зи­мують. Я сам про це ніколи не думав, але тепер, ли­бонь, не засну з такої оказії.

Онисьо подумав, що он вони сидять в теплій хати­ні, п’ють молоко, а надворі мороз, і цілком може тра­питися так, що деякі дерева не прокинуться навесні.

— Може, заночуєш у мене, — запропонував він ко­тові. — Я зателефоную королеві, щоб не хвилювалась.

Кіт прислухався до хурделиці, що починалась над­ворі. Спокуса була велика. Але перед очима постав грізний вид батька, короля котів Сиволапа, і він чем­но відмовився.

— Важка в тебе служба, — зітхнув Онисьо. — І ще принц на додачу. Я от ціле життя був прибиральни­ком у школі, державою керувати, звісно, складніше, ніж віником чи шваброю.

Старий трохи лукавив. Його обов’язки не обмежу­валися підмітанням та миттям підлог. Він допомагав учням робити уроки, піклувався про тих, хто захво­рів, давав поради вчителям, як краще підійти до того чи іншого учня, підтримував кожного, хто потребував підтримки. В Онися був син, що працював телеграфіс­том у провінції. Він часто надсилав батьку віршовані телеграми.

І от тепер поштар приніс одну з таких телеграм. Міг би й не квапитись, але було приємно посидіти коло теплої печі, випити чаю та ягідної наливки й погомо­ніти з давнім приятелем. Поки Онисьо впускав пош­таря, Фелікс непомітно вислизнув надвір. Він здога­дувався, що Онисьо захоче віднести його до палацу, сховавши за пазуху, а це не достойно лицаря.

Онисьо розпечатав телеграму. Там був вірш від сина Антося, дуже короткий, бо довгі вірші надсилати теле­графом незручно. На бланку були наклеєно стрічки зі словами:

Зламана гілка тире чи ж винен у тому вітер знак питання.

— Ну що пише Антось?

— Там теж сніг, — відказав Онисьо. —Дуже бага­то снігу. Більше, ніж можуть витримати гілки дерев. Слухай, ти часом не знаєш, де зимують перелітки?

— Звісно, знаю. Відлітають у вирій.

— Звідки ти знаєш?

— А казка про Дюймовочку?

Шкода, що Фелікс цього не чув. Може, його влашту­вало б таке пояснення і він не заблукав би у хуртови­ну. Майже стемніло і пахло снігом. Були й інші запахи, але запах снігу ставав дедалі сильніший. Через хурде­лицю краєвид геть змінився. Снігом замітало сліди. Коли кіт вперся носом у безкінечний паркан, він зро­зумів, що заблукав. Фелікс вирішив піти вздовж пар­кана, бо там було затишніше, а він встиг змерзнути до кінчиків пазурів. Отак він ішов не знати скільки, доки не знайшов дірку в паркані. Він сподівався на це, бо чим довший паркан, тим більше у ньому дірок. Дірка була на його зріст, і вітер не встиг заткати її снігом.

За діркою був величезний сад з таким глибоким сні­гом, що кіт змушений був стрибати, наче олень, і пір­нати, наче риба. Коли перед ним постала велетенська груша з дуплом, він шмигнув туди. І відчув, що дупло не має дна, коли вже падав униз. Для нього не було проблеми вибратись звідси, тільки б не забитись при падінні. Але й тут Феліксу пощастило: він гепнувся на купу торішнього листя, й на голову йому посипались згори струхлявілі шматки дерева. Потім перед очима щось замигтіло й почулось хихикання. Щось черкнуло його по носі наче крило, щось дзьобнуло його в тім’я, наче дзьоб. Це було зрозуміло, а от сміх —ні.

Фелікс завмер, досліджуючи всіма органами чуття, до кого ж він втрапив. Щось вкололо його в бік наче… Хтозна, що його вкололо.

— Вставай, раз уже прийшов сюди! —сказав не- вдоволений голос. —Чи ти збираєшся лежати тут до весни?

Фелікс зашипів. Його шипіння могло перейти в за­вивання, неприємне для будь-яких вух, крім котячих.

— Дивіться, воно ще й шипить! —ляснув просто над вухом дзвінкий голос. —Треба гнати його звідціля!

«Я й сам піду», —хотів сказати Фелікс і спробував змахнути хвостом, але той геть обмерз і не слухався.

— Цілком природня поведінка для кота, що потра­пив у халепу. Я навіть знаю цього пана. Він прийшов з Серединного світу разом з королевою Олімпією.

— Це вона прийшла слідом за мною! —обурено пискнув Фелікс.
— Гаразд, котусю, а тепер іди на оте жовте світло. Тут лишень передпокій.

Передпокої не пахнуть глиною й сухим листям, і Фелікс залишався і далі напруженим. Він поліз у до­волі вузький отвір, на нього сипалась глина, а до вух чіплялось павутиння. Нарешті він опинився у печері, зі стелі якої звисало коріння, а на ньому висіли вниз головою лилики. На довершення всього над Феліксом прошурхотіла сова, й таким чином він довідався, чиї крила його черкали, а дзьоб дзьобав.

Посеред печери палало вогнище, хоча й без дров. Але досить того, що воно гріло, а в казанку щось буль­кало й пахло травами й грибами. З печери відгалужу­вались коридори, а попід стінами були акуратно скла­дені грабельки, лопати, садові ножиці та відерця, дуже маленькі. Фелікс перевів погляд на десяток маленьких чоловічків, які сиділи за столом і грали в доміно. Це не могли бути гноми, бо гноми грають у азартніші ігри. Наприклад, карти.

— Моє шанування! —весело гукнув один з них із білим волоссям, у розстебнутій коричневій курточ­ці. —Будь як вдома, Феліксе, син Сиволапа. Обігрійся коло нашого вогню. От же й завірюха надворі!

—Дякую, —мовив Фелікс і підійшов ближче до вог­ню. Ним почало трусити.

Чоловічок клацнув пальцями й довкола Фелікса утворилось вогняне кільце. Кіт перелякано припав до землі.

— Не бійся, це полум’я гріє, а не пече. Під кожним деревом горить взимку вогнище, щоб коріння не змерзло, а ми пильнуємо за ним, як бачиш.

Фелікс подивився на лиликів і сову.

— А це наші співмешканці. Не можна дозволити, щоб вони мерзли. Дупласті дерева не одному стають у пригоді. Хлопці, я ж казав, що він нікуди не дінеться…

—Даремно ти це зробив, Грушевий лицарю. Цей кіт розпатякає про все при дворі.

— Чому ви думаєте, що я розпатякаю? — образився кіт. — Якщо треба промовчати, що ж, промовчу.

— Йди, В’їдлику, помішай юшку, — мовив Грушевий лицар. — Невелика то таємниця. В Енциклопедії Ко­ролівства про нас написано. Правда, книжкові гноми рідко кого пускають до цих сторінок. Однак кожен са­дівник знає, що гріє дерево взимку.

— А Онисьо не знає! — зауважив кіт.

— Онисьо не знає. У нього голова забита політи­кою та алгеброю. Може, колись він навчиться нашо­го ремесла.

— Як рак свисне! — пирхнув рудий здоровань. — Книжки висушують душу, от що я вам скажу…

— Дивлячись які книжки, — приструнив його Гру­шевий лицар. — Деякі висушують, а деякі навпаки на­повнюють живою водою.

— Готово,— повідомив, облизуючи ложку В’їдлик. — Дуже смачно. — Можна кликати Грушеву да­му, сір.

— Вона не буде вечеряти. У неї розболілась голова на переміну погоди.

Кіт з’їв аж дві мисочки грибової юшки. Цікаво, чи хтось з людей пробував юшки у переліток?

— Красно дякую, — мовив він. — Дуже смачно! Я те­пер і всередині зігрівся.Тільки я хотів би сказати, що, може, з Онися не бозна-який ще садівник, але чоловік він дуже добрий. Він прийняв торік нас з Тигрисиком, не побоявся крутиголовців. Певно, вони і вам тоді шкоди завдали…

— Нам ніхто не може заподіяти лиха, —посміхнув­ся Грушевий лицар. — Невидимий завжди в безпеці. Ми забираємо душі зрубаних дерев. Ось, дивись…

Він вийняв з кишені круглу коробочку, що нагаду­вала горіх, натис —і всередині засвітилось ніжне зе­лене сяйво.

— Я посаджу весною цю грушу посеред поля, на ме­жі, —мовив він з ніжністю.

Зненацька здалеку почувся собачий гавкіт, але кіт наче його й не чув.

— Агов, Феліксе! —вивів його з мрійливого стану голос Грушевого лицаря. — По тебе прийшли.

І хоча Феліксу страх як не хотілося виходити в хур­делицю, він знав, що разом з Серденьком прийшов і Онисьо, і він запхає його під куртку й понесе просто до палацу, де є спеціальна брама для котів, які можуть входити і виходити, коли їм заманеться.

Удома Фелікс відчинив двері до кабінету королеви, і та радісно підхопила його на руки.

— Хіба можна вештатися в таку холоднечу? О, від тебе пахне грибами! Де ти був?

— В Онися, — муркнув Фелікс. — А що, не можна?

—Котам все можна, —зітхнула королева Олімпія. — Навіть сидіти в присутності короля.

Славетні
коти Королівства

(уривки з книжки)

Переднє слово

Книжка, що осьдечки перед тобою, вельмишанов­ний читачу, записана здебільшого зі слів кота Маркуса Щасливого, який сам не побажав вмочати лапки в чорнило, і публікується за його дозволом. Вийти во­на мала ще торік, однак правки зайняли дуже багато часу. Я не у всьому погоджувався з розмислами ша­новного співавтора, і часом у нас доходило до гарячих дискусій, сліди яких збереглися на сторінках рукопи­су почасти на моєму тілі. Врешті-решт ми дійшли до згоди, і ось якої: у складних випадках цілковитої не­принципової незгоди я й Маркус додали коментарі. Виявилось, що написати книжку, яка б влаштовува­ла одночасно людей і котів, дуже важко. Це ж бо різні істоти, з різними запитами і потребами. Наприклад, серед людей трапляються вегетаріанці, натомість кіт-вегетаріанець—помилка природи, цілковитий нонсенс.

Якщо читач вважає, що життєписи Славетних ко­тів Королівства—це лише збірка легенд про котів, то мушу попередити: він помиляється. Мені довело­ся провести копітку роботу, шукаючи підтвердження в архівах, перевіряти і співставляти факти, провадити дискусії зі співавтором, внаслідок чого деякі життєписи

опинились, як то кажуть, за бортом книжки. Я досі за­питую себе: чи не варто було створити дві окремі версії книжки, хоча мріяв про книжку, яка б зближувала два племені: людське й котяче, а не розділяла їх?…

З наукової точки зору ця книжка не є суто історич­ною, але й суто неісторичною її не назвеш. Ми на­магались підібрати життєписи таким чином, щоб на першому місці завжди був учинок, завдяки якому про­славився той чи інший кіт. Ми одразу відкинули дум­ку занести в почесний список усіх осіб королівської крові, бо вони лише виконують свою роботу і, маючи підтримку народу, змушені виконувати її якнайкра­ще. Тим паче, що існує солідна монографія —«Котячі королі», написана колективом Королівського архі­ву під керівництвом Головного Архіваріуса Михаїла Сумлінного.

Коти-дослідники, коти-лицарі, коти-музики, коти- лікарі та інші славні представники котячого роду ста­ли героями нашої книжки. Життєписи різні за розмі­ром, оскільки обсяг залежав виключно від матералу, що був у нашому розпорядженні. Деякі архіви безслід­но зникли: згоріли під час окупації крутиголовців, бу­ли підтоплені, знищені мишами (Не згоден з остан­нім! Це —наклеп! М.Щ.)

Наостанок хочу висловити подяку працівникам Ко­ролівського архіву, художникам-ілюстраторам, а та­кож робітникам Королівської типографії, а також усім, хто поділився з нами інформацією.

Альфабетус Мирний

Вступ

Ким є коти в Королівстві і ким є коти в інших світах. Мій шановний співавтор Альфабетус забув згадати такий різновид, як коти-філософи. Може, тому, що ко­жен кіт —трішки філософ. Як славетний, так і звичай­ний. Усі ми споглядаємо Всесвіт, широко розплющив­ши очі. Нам не потрібні слова, щоб передавати думки одне одному. Я хотів назвати свій вступ «Місце котів у Всесвіті», однак мій співавтор після довгих дебатів переконав мене, що це тема окремого філософського трактату, а не збірника життєписів. Кілька світів, де мешкають славетні коти, —це ще не Всесвіт, й історії, які я розповідаю, стосуються властиво Королівства, Граничного й Серединного світів, а також Імперії.

Котоцентризм як вчення про котів, довкола яких обертаються Сонце та зірки, відійшов у минуле після того, як люди скористалися цією ідеєю для своїх по­треб. І накоїли чимало лиха, зокрема їхнє ставлення до інших живих істот просто потворне. Я перекона­ний, що хибні людські думки —це усього лише непра­вильно зрозумілі котячі думки.

Для нас, котів, що мешкають в різних світах, най­важливіше —знайти гідне місце в житті. Не всім по­щастило мешкати в Королівстві, хоча й там є пробле­ми. Ідеального світу не існує, але це ще не означає, що ми не повинні прагнути досконалості. Коти, лю­ди, книжки—ось формула щасливого життя. Коли зникне бодай один компонент або почне підупадати, Королівство перестане існувати.

Коти вважають монархічний устрій найдосконалі­шим і обирають поміж себе короля, одного для всіх світів. Кожен кіт може стати королем, а тому заслу­говує поваги, незалежно від того, де він з’явився на світ: на горищі, в покоях чи в підвалі. Король гаран­тує дотримання честі й справедливості між своїми громадянами.

400 днів і ночей ми створювали цю книжку. Я змар­нів, хутро моє втратило блиск. Я не знав, що пере­кладати думки на слова так важко. Мій шановний

співавтор Альфабетус написав до мого вступу 2 сто­рінки коментарів. Але я попросив його не включати їх до книжки. Бо мій коментар значно коротший. Маркус Щасливий, помічник Королівського Архіваріуса

Кіт у келії

Коли ще не було Королівства, дуже-дуже давно, в одного ченця жив у келії котик. Імені ченця ніхто не пам’ятає, а от кота звали Пангур, і був він білої мас­ті. Часи були важкі й небезпечні, і не раз ченцеві дове­лось тікати разом з котом від напасті. Чернець молив­ся, щоб світ став кращий, а котик муркотів. Кажуть, що коли кіт муркоче, то він ніби теж молиться. Так-от кіт теж молився, напівзаплющивши очі, щоб усе зали­шалось хоча б таким, яким воно є. Щоб не переводи­лись миші, щоб господар упіймав завтра рибку, щоб хтось із селян приніс відлюднику глечик молока… .Коли надворі сипав сніг і завивав вітер або просто лив дощ, у келії палав вогонь і котик ніжився в теплі. Але й при цьому був пильний, бо ніхто не звільняв його від обов’язку стерегти Книгу, що зберігалась у ніші, ви­довбаній у стіні печери. То була рукописна книжка на пергаменті. Її треба було стерегти від мишей. Паперу ще тоді не було, а пергамент мишам був ще більше до смаку. Тому Пангур виконував роботу, яку виконують і сучасні коти в Королівстві.

В Ірландії, звісно, всі розмовляли ірландською мо­вою, але книжки писали латиною, бо так було вче­ніше (мій шановний співавтор має про мови досить оригінальні судження. (А.М.) Дякую! (М.Щ.) Пангур був ірландським котом, але й латину розумів. Нас, ко­тів, страшенно дратує, коли при нас розмовляють або читають вголос незнайомою мовою. І якби котик ши­пів і пирскав слиною на кожну латинську фразу, чер­нець або хтось інший міг би подумати, що кіт має щось проти святих книг, а, отже, не може жити в келії свя­того чоловіка. Тоді ченцеві довелось би розлучитись з Пангуром, а де він знайде іншого кота? В Ірландії ду­же цінувались книжки, бо їх було мало. Те саме можна сказати й про котів.

Ірландська мова була все ж приємніша для витон­ченого котячого вушка. Вона для нього була майже рідною. Як тільки чернець починав нею говорити, Пангур широко розплющував очі й починав місити лапами коліна приятеля. І муркотіти-муркотіти…

І ось одного разу з почуття глибокої вдячності чер­нець заговорив віршем:

Мій котику, ми з тобою схожі.

Ти ловиш мишей, а я слова.

Ніби й проста думка, але яка глибока. Здається, са­ме тоді було покладено першу цеглину в підмурівок Королівства!

Ченцеві здалась ця думка дуже побожною, адже він молився за те, щоб усі жили в мирі й злагоді, а цього можна досягти, коли працюєш разом, робиш спільну справу. Зазвичай у тих рукописних книжках були ши­рокі поля, на яких часом ченці малювали чи запису­вали щось важливе, аби не забути. При бажанні запис можна було зішкребти. І так з’явився перший вірш, написаний і записаний ірландською мовою. І хіба не чудово, що той перший вірш був про кота?

Триста котів-лицарів

Коли Королівство ще тільки починалось, а почина­лось воно з Незайманої землі, куди тікали ті, хто не міг жити в Серединному світі, разом з першими по­селенцями прийшли й коти. Побут утікачів був дуже скромний, бракувало їжі, даху над головою, і людям, що частіше тримали в руках книжку, а не молоток чи заступ, доводилось тепер будувати житло, садити го­роди. Самі розумієте, що для цього потрібен досвід і певні навички. Коти й собаки, звісно, мусили пиль­нувати, щоб люди чогось собі не заподіяли. (Взагалі, це не зовсім політкоректно… (А.М.). Утім, краще жи­ти вже в неоковирній халупі при доброму чоловіко­ві чи жінці, аніж не мати взагалі дому й нишпорити по смітниках. Минуло трохи часу, перш ніж життя у Королівстві налагодилось.

Була ще одна проблема, над якою перші громадяни Королівства зовсім не замислювались. Річ у тім, що їм не доводилось завойовувати свій край. Ці чудові зем­лі просто чекали, що їх заселять саме такі люди, щирі серцем, мирні, доброзичливі й… не зовсім практич­ні. І ці люди не думали, що раптом їм доведеться захи­щати Королівство від нападників. Вони й досі кажуть: нас захищає віра в те, що тут з нами нічого погано­го не може трапитись. У інших світах вважають, ніби Королівство захищає магія, але це неправда. Чаклунів і ворожбитів тут немає. Правда, є люди, які практику­ють магію задля власної втіхи, але це у них як хобі, да­нина чудовому світу дитинства.

Але ми, коти, вважаємо, що віра вірою, але гострі пазурі, чуйні вуха і добрий зір ніколи не завадять.

Жив у Королівстві кіт на ім’я Мавр, чорний, як чор­нило. Він прийшов сюди не так давно, у пошуках кра­щої долі, зазнавши чимало лиха. Мав у серці чима­ло недовіри, а тому тривожився, дізнавшись, що у Королівстві немає ні кордонів, ні митниць. А далі по­чав про це говорити іншим котам. Правда, ті його не дуже слухали, вважаючи, що Мавр просто ще не звик до нового життя. Але минав час, чимало часу спливло,

а тривога і неспокій кота Мавра зростали, й після дов­гих роздумів він знайшов потрібне рішення.

Коти разом збираються рідко, здебільшого на вес­няні герці та концерти або щоб обрати короля. Коли настала весна, Мавр виступив перед громадою своєї вулиці з такою промовою:

— От кожен з нас мітить свою територію пахучою міткою, щоб туди не пхалися чужі коти. І я це зробив так само у своєму садку. Люди теж ставлять мітки, на­зиваючи їх кордонами. У Серединному світі, Імперії, всюди. Я бачив карту Королівства, там є позначені межі. Але вони існують лише на папері. А насправді міток немає. І я хочу знати, де межа, за якою вже не­має Королівства? Хтось її бачив?

— Ні. Я не бачив… І я!

— Ніхто не бачив. Я звірявся з картою, ніде жод­ної тобі рисочки. Невідомо, де починається Імперія чи Граничний світ. І хтось з нас може заблукати й по­трапити туди, куди не хотів би потрапити з власної во­лі. Я знаю, що люди безпечні й легковажні. (Не всі, до­рогенький, не всі… (А.М.) Але кіт не має права бути безпечним. Ніколи й ніде!

Коти довго не могли второпати, з якої б то речі їм робити щось за людей, коли навіть не кожен кіт ро­бить те, що повинен робити саме він. Чим тоді пояс­нити той факт, що деякі люди ставлять мишолапки, позбавляючи права котів на чесне полювання, а ми­шей на чудесний порятунок? Отож-то.

Однак невдовзі після деяких розмислів до Мавра приєдналось кілька котів, виключно чорних. Відомо, що чорні коти вельми допитливі й люблять подорожу­вати. Але на те, щоб позначити (помітити (А.М.) межі Королівства, їм довелось би витратити кілька років. Внаслідок довгих перемовин нарешті зібралось 300 ко­тів. Уже різної масті. Триста дужих відважних лицарів.

Звіряючись з картою Королівства, вони поставили па­хучі мітки вздовж кордону: на кущах, деревах, скелях, просто на землі. їм довелося терпіти холод, голод, но­чувати в дуплах дерев, вкриватись опалим листям. Без фаянсової мисочки з молоком, без печей і грубок, без газет, що так приємно шарудять. їхні лапки були зранені, хутро обліплене реп’яхами, серця схололи без ласки. Але врешті вони завершили свій героїчний по­хід, внаслідок якого Королівство отримало кордони. Тільки у тому місці, де кордон проходив посеред річ­ки, їм не вдалося його встановити. Тому й та части­на кордону тримається виключно на вірі. Часом віра слабшає, часом сильнішає. Можливо, Мавр і тут при­думав би щось, але він теж скучив за домівкою.

І ось вони повернулись —300 славних лицарів, цвіт котячого народу.

—Тепер ми знаємо, де починається і закінчується Королівство! —раділи коти.

Вони запропонували Маврові стати генералом, але той відмовився, сказавши слова, що згодом стали знаменитими: Мавр зробив свою справу. Мавр може піти.

І зник в живоплоті, за яким ховався маленький скромний будиночок, де на нього чекала його добра приятелька, тиха лагідна жінка. Її імені, на жаль, істо­рія не зберегла.

Кицька на диспуті

Як відомо, в університетах Королівства часто зби­раються вчені мужі й пані і проводять привселюд­ні бесіди, що їх називають диспутами. Подібні акції проводились з давніх-давен у Серединному світі. Це робиться, зокрема, для того, щоб вчені філософи чи іс­торики подихали свіжим повітрям і подивились на ін­ших людей, ну й себе показали. Все таки проводити ці­ле життя в кабінеті серед книжок —не зовсім корисно для здоров’я. На диспути приходили не лише студенти й викладачі, а й пекарі, садівники, ті, хто підмітає ву­лиці і гасить пожежі. Тобто кожен, кого, так би мови­ти, цікавлять важливі питання буття.

Так-ось, був собі колись у Королівстві вчений на йменння Альбертин, який удень здебільшого спав, а вночі працював над книжками. До такого трибу життя його привчила чорно-біла кицька Навігація, яка про­вадила нічний спосіб життя згідно з дикою котячою природою. Але якщо дикі коти вирушають вночі на полювання, то Навігація залишалась вдома. Юність її вже минула, і тепер кицю приваблював шелест книж­кових сторінок, шарудіння олівця на папері. І вона була дуже лагідною. Дивилась на філософа зеленими очима, стежачи за кожним рухом. Улюблене її місце було на шостому томі повної збірки творів Імануїла Канта, а спала вона в Альбертинових ногах. їй відомі були думки як славного Канта, так і не менш славно­го в Королівстві Альбертина. Але ніхто не знав думок Навігації. Коти не так легко розлучаються з власними думками, як люди.

Навігації доводилося нагадувати своєму приятелю про те, що треба забрати з ґанку молоко, яке прино­сив молочар, винести сміття і бодай раз на місяць ви­терти пилюку з книжок. Мешкати в домі, де немає ні жінок, ні дітей, може, й не дуже зручно, зате спокійно, тому Навігація й гадки не мала перебратись в інший дім. Вона просто почала розмовляти. Відколи кицька сказала перші слова «Хочу їсти», життя її докорінно змінилось на краще. Утім, надто балакучою вона не була й завжди говорила по суті.

Коли Альбертин отримав офіційне запрошення на диспут, то у нього від жаху аж лисина спітніла. Щоб остудитись, він навіть вийшов на ґанок, а оскільки було холодно, то наступного ранку прокинувся з не­житем та іншими неприємними ознаками застуди. Принаймні, так розповідає Історія його хвороби.

Він викликав лікаря, плекаючи надію, що хвороба його тяжка і унеможливлює участь у диспуті.

— У мене післязавтра диспут, —мовив докірливо Альбертин. —Ви ж мене не вилікуєте до післязавтра?

— У вас, шановний, триденна гарячка. Завтра буде другий день. На вашому місці я б не пропускав диспу­ту. Це ж зовсім поруч. Попарте ноги в гірчиці, випий­те чаю з малиною. Є кому про вас подбати?

Лікар окинув оком захаращену кімнату, яка була для філософа одночасно кабінетом і спальнею. Він мав на увазі родичів, що живуть неподалік, або добрих сусі­дів. Але аж ніяк не дружину. Тут дружиною навіть не пахло.

«Я про нього подбаю», —хотіла сказати Навігація, але прикусила язика. Адже вона й так знала, що по­дбає про Альбертина: збігає з запискою до сусідів, по­сортує пронумеровані сторінки, впорядкує картоте­ку і грітиме шию приятелю краще, ніж найтепліший шалик.

Альбертин ствердно кивнув головою, але теж про­мовчав. Він знав, що кицька подбає про нього краще, ніж будь-яка сусідка. Принаймні, не з’явиться сюди з віником і шваброю.

— Чудово, — мовив лікар. — Ваша хвороба дозво­ляє вам вставати з ліжка.

Він був трохи дивний, той лікар. Не жалів пацієнтів, не вкладав їх до ліжка без потреби і взагалі змушував поводитися так, начебто вони здорові. Не кожному це було до вподоби, але пацієнти видужували швид­ко. Іноді він приносив їм цікаві книжки, дітям загаду­вав загадки і любив оповідати кумедні історії зі своєї практики.

— Я обов’язково прийду на ваш диспут! —пообі­цяв лікар, чим ще більше налякав бідолашного Аль- бертуса. Той хотів, щоб на диспут узагалі ніхто не прийшов. А лікар хотів лише висловити йому свою підтримку.

Коли лікар пішов, Альбертин натягнув ковдру до са­мого піборіддя й сказав Навігації:

— Я впевнений, що завтра мені стане гірше. І тоді дехто пошкодує про свою легковажність.

— А що таке диспут? —спитала кицька.

Альбертин почав розповідати. І чим більше він

розповідав, тим ширше розплющувалися зелені очі Навігації. Цікава тема, подумала вона.Чи варто зав­жди говорити правду.

— Я б хотіла, щоб ти пішов на цей диспут.

Альбертин затремтів.

— Якщо вже на те пішло, то я не готувався до дис­путу. Мені повідомили про це ще місяць тому, але я забув. Ти не уявляєш, які наші студенти! Вони мене засміють!

— Звідки ти знаєш?

— Коли я був студентом, то дуже тішився, коли хтось з учасників диспуту сідав у калюжу.

— Там що, треба сідати в калюжу? — зацікавилась Навігація.

— Часом доводиться.

— Ну, тоді тобі не варто йти. Можеш застудитися.

— Угу, — кивнув Альбертин, радіючи, що вдалося бодай одну особу перетягнути на свій бік.

Навігація потягнулася. Голова її вперлася в тре­тій том Монтеня, а ноги в четвертий том Платона. Розмова втомила кицьку, треба було відновити сили. Але тут вона згадала лікареві приписи:

— А ноги попарити в гірчиці?

— Яка ти жорстока, Навігаціє, — зітхнув Альбертин.

Коли він із виразом страждання на обличчі встро­мив ноги у воду, змішану з гірчичним порошком, кицька сіла навпроти й скомандувала:

— Тепер спробуємо провести диспут. Я буду твоїм… як це називається?

— Опонентом, — скривився філософ. — Тільки май на увазі, що диспут, як правило, триває кілька годин, і за цей час вода вистигне.

— Не думаю, що в нас це займе багато часу, — пирх­нула Навігація.

— Є ще одна річ… Розумієш, тобі не варто брати участь у цьому диспуті. Сама подумай, ти ніколи не брешеш, отже, не знаєш, що таке правда.

— Поясни!

— Щоб знати, що таке брехня, треба знати, що таке правда, хіба ні? Тобто, якщо ти не знаєш, що таке день, ти не можеш знати, що таке його протилежність —ніч. Інакше кажучи, чорного не буває без білого…

— А правди не буває без брехні?

— Абсолютно.

Кицька сиділа якийсь час нерухомо, а потім мовила:

— Але якщо я навчусь брехати, ми можемо з тобою провести диспут?

— Тобто для того, щоб провести диспут, ти готова навіть навчитись брехати?! — вигукнув Альбертин.

— А що тут такого? — невинно спитала кицька. — Як ти гадаєш, у мене вийде?

— І кому ти будеш брехати, Навігаціє? Мені? Згоден, я іноді змушений це робити, як і всі люди. Але ти не

знаєш життя, моя дорогенька, і ти кішка. Я не хочу, щоб ти мені брехала. Тобі я, до речі, ніколи не брешу.

— Я знаю,— спокійно відказала Навігація.— Я знаю, що таке день, і що таке ніч, і що таке чорне і бі­ле. Мені вистачить й того, що я тобі довіряю.

— А я тобі, — запевнив Альбертин і вийняв ноги з миски, де вже схолола вода. — Я піду на той клятий диспут заради тебе. Ти підеш зі мною, Навігаціє? Ти висловила надзвичайно глибоку думку…

— Яку?

Але філософ, залишаючи мокрі сліди на підлозі, вже побіг до полиць з книжками і цілу ніч шарудів ними, шурхотів пером на папері і, як це частенько трапля­лось, геть забув про Навігацію. Зрештою, з нею не могло нічого трапитись лихого. Вона ніколи не зму­шувала свого приятеля хвилюватись через неї.

.. .То був незвичайний диспут. Кицька Навігація си­діла в першому ряду, і її чесні зелені очі неабияк спер­шу бентежили обох диспутантів, але потім вони про неї забули. Слова літали, наче тенісні м’ячі, від одно­го філософа до іншого. Очевидно, обидва добре розу­мілися на правді й брехні, сипали цитатами, як горо­хом. Присутнім важко було визначити, хто з них має рацію. Здається, їх цікавив лиш сам перебіг розмови. А також, чому в Альбертина одна шкарпетка чорна, а друга біла. Чи це забудькуватість, чи, може, символ. Правду знала лише чорно-біла кицька в першому ря­ду. Чорну шкарпетку вона затягла під ліжко, бавля­чись нею. І аж тепер згадала про це.

Навігацію цікавило лише, хто сяде в калюжу. Але в калюжу ніхто не сів, бо на сцені її, виявляється, про­сто не було. Напевно, забули налити.

Ну, а тебе, читачу, напевно, цікавить, що за глибоку думку висловила того вечора Навігація, коли її прия­тель парив ноги гірчицею. Ось ця думка:

Не слід платити надто дорогу ціну за те, що тобі не дуже потрібне.

(А я ось що скажу. Може, коти й не знають, що таке правда чи брехня, але вони їх відчувають. Кота не оду­риш. Маркус Щасливий)

(І я теж дозволю собі додати. Навігація була пер­шою і останньою кішкою, що побувала на диспуті. Альфабетус Мирний).

Кицька-мандрівниця

Кожен кіт бодай раз у житті вирушає в мандри, хай це навіть буде сходова клітка чи сусідський балкон. Це означає, що колись в далекому минулому, перш ніж люди стали їхніми найкращими приятелями, коти бу­ли мандрівними істотами. Як ото птахи непокояться восени, відчуваючи серцем поклик вирію, так і коти відчувають поклик весни і тягнуться назустріч приго­дам. А коли твоє життя нудне або просто голодно, бо немає поруч людини, яка подбала б про тебе, чи за­грожує небезпека, тоді слід шукати кращого місця або хоча б іншого. Перша заповідь котів—НЕ БІЙСЯ! У котів немає бібліотек, вони не пишуть книжок і жит­тєву мудрість передають з уст в уста. А також розпо­віді про вільні краї, де багато їжі. БУДЬ ВІЛЬНИМ! —друга котяча заповідь.

У великому місті жила Кицька, з тих, кого назива­ють підвальними. І в неї було троє маленьких коше­нят. Наближалась зима і ставало дедалі важче знайти їжу, і Кицька боялась, що кошенята не виживуть. Але податися на пошуки кращої долі не наважувалась, бо була зроду боязкою. Маленьку худеньку чорну кицю часто кривдили інші коти. Будинок, в підвалі якого вона мешкала, був старий і його збирались зносити, але Кицька про це не знала. Просто стало тихіше, бо люди поступово виїжджали, і на смітнику дедалі мен­ше траплялось їстівного. Інші коти давно покинули це погане місце, але куди підеш з крихітними кошенята­ми, що тільки почали ходити?

Однієї темної дощової ночі Кицька поверталась з нічим до свого кубельця під трубою, коли раптом пе­ред нею виринула велетенська постать сліпуче-білого Кота з очима, що сяяли, наче зорі.

— Дитино моя, — мовив Кіт, — тобі не можна тут залишатись. Незабаром стіни будинку впадуть і ти за­гинеш з дітьми. У тебе залишилось три дні.

Кицька припала до землі, злякавшись більше само­го кота, ніж небезпеки, про яку той повідомляв. Ви­діння раптово зникло, і вона поповзла до віконця під­валу. Зненацька лапою вона торкнулась ще теплого тільця миші, хоча миші і щурі давно покинули цей бу­динок. Кицька підкріпилась і пішла годувати діток. Муркочучи, вона розповіла їм про чудесного Великого Білого Кота з очима, як зорі. А сама думала: «Куди ж я піду? З одного боку —Ріка, а з другого котловани для нових будинків.»

— Я подумаю про це завтра! — позіхнула вона.

І справді, наступного дня вона пішла шукати нове місце. Коли перед тобою з’являється величезний бі­лий кіт і попереджає про небезпеку, цим не можна не­хтувати. Але їй дуже шкода було покидати свій буди­нок. Той так затишно вріс у землю й досі пахнув рибою і смаженою картоплею. На третьому поверсі ще висі­ла фіранка, а на підвіконні стояв горщик з кактусом. Усі двері, навіть деякі вікна були відчинені й Кицька вперше в житті наважилась увійти до будинку й підня­тись сходами. Вона побачила навстіж відчинені двері й зазирнула в помешкання, де на вікні висіла фіранка, а на підвіконні стояв кактус. Те, що тут немає меблів, Кицьку не збентежило. Вона була дикою підвальною кицькою й нічого не знала про існування подушок, ковдр і килимів. Її ніколи не пестила людська рука, во­на ніколи не тулилась до людських грудей, сидячи на колінах. Кицька стрибнула на підвіконня і раптом по­чула голос, який сказав: Королівство

Від несподіванки Кицька сахнулась, зачепила вазо- нок з кактусом, і той полетів униз. І скільки вона не видивлялась, так і не побачила його внизу. Наче крізь землю провалився.

Вона озирнулась. їй тут подобалось. В кімнаті було сухо й чисто. Вона посиділа на пожовклій підшивці га­зети «Посейбічні й потойбічні новини». Правда, Киць­ка не вміла читати, і цього не знала. Її діткам було б добре вчитись ходити на цій рівній підлозі. Але вона розуміла, що ніколи не приведе сюди дітей. Бо це не їхнє життя. Вони —підвальні коти й іншими бути не можуть.

Кицька зійшла вниз і не знайшла кактуса. Навіть по­дивилась угору —а раптом він знову з’явився на під­віконні. Проте кактус зник остаточно. Коли щось зни­кає назавжди, світ змінюється. Він уже не такий, як був ще хвилину тому. І невідомо, що буде з тобою далі.

Про Королівство Кицька вирішила подумати вже в підвалі. Думати тут було небезпечно. Світ уже почав змінюватись.

«Королівство» — вона чула це слово раніше, можли­во, уві сні. Воно було гарне й затишне і пахло теплим молоком.

Уночі Кицьку мучив голод, і вона вийшла на пошуки їжі. Знайшла скоринку хліба й банку з-під консерви. Порожню. Але вона пахла рибою і, понюхавши бля­шанку, Кицька відчула, що сили в неї прибуло. Коли

вона збиралась шаснути в підвал, дорогу їй заступив Великий Білий Кіт з очима, як зорі.

— Завтра. Дім розвалять завтра, — мовив він.

— Але… але… — пробелькотіла Кицька. — Ти ка­зав, що це буде через три дні.

— Ти змінила світ, — відказав Великий Білий Кіт.

Вона відразу зрозуміла, що він має на увазі.

— Я ненароком…

— Це несуттєво, — відказав Кіт. — Днем раніше чи пізніше. Рятуй своїх дітей. Один з них може стати Ко­тячим Королем.

Кішці здалося, що той глузує з неї. Вона зашипіла:

— У мене троє дітей, і я нікому їх не віддам!

— Не шипи, будь ласка, — сказав Великий Білий Кіт. — Королями стають, а не народжуються. Тобі тре­ба перебратися на той бік Ріки.

— Ні! Мої діти змокнуть і застудяться. В цьому місті для мене знайдеться ще підвал. Я б і так звідси пішла, іут немає ні людей, ні мишей. Якби ти був котом, то не наказував би іншому котові. І якби я була котом, а не кицькою, то викликала б тебе на герць.

Лиш одна лапа могла б розчавити нашу Кицьку, але вона була сильна тим, що мала рацію. То була її терито­рія. Але Великий Білий Кіт залишився незворушний.

— В будинках, що ти бачила, немає підвалів. Вони стоять на піску. Ти вже змінила світ, ступивши на чу­жу територію й зіштовхнувши кактус. Часом потрібно розбити стару шкаралупу, щоб звільнитись для ново­го життя. Ти мусиш перепливти Ріку цієї ночі.

І Кіт розтанув у повітрі. Правда, Кицька почула, як він ще додав, зникаючи:

— Я буду з тобою.

Однак не могла цього стверджувати напевне.

Як би там не було, а банка з-під консерви нагада­ла їй про те, як одного разу вона натрапила на цілих півбанки і все з’їла сама! Можливо, на тому боці Ріки на них чекає багато їжі, що допоможе її кошенятам вирости й стати дужими. Вона спустилась в підвал і почала кликати кошенят. Усі троє були сірі з темни­ми пасочками: одна дівчинка і двоє хлопчиків. Звісно, вона знала, що річку доведеться перепливати тричі: кожного разу з кошеням у зубах. Хоча ніколи не пла­вала. Але для кожного кота знати —означає вміти. Тільки вода в Ріці, мабуть, холодна.

Кицька мала надію, що світ міг змінитися аж на­стільки, що через Ріку побудували міст. Але ні —міст не з’явився. Зате здалеку долинав собачий гавкіт, і він наближався. Кицька наказала кошенятам сидіти під кущем, а сама взяла в зуби найважчого й ступила у воду. На середині Ріки течія почала відносити її вбік, але знову на допомогу прийшов чудовий запах рибної консерви, що додавав сили. І десь був Великий Білий Кіт з очима, як зорі.

Кицька дісталась берега, що поріс густою сухою травою, й залишила під вербою кошеня, яке тремтіло від холоду. А сама кинулась знову у воду. Вона вже здо­була досвід, як долати течію. Кошенята сиділи мовч­ки. Вони були дуже слухняні. їй вдалося переправи­ти на той берег маленьку донечку, але втома давалася взнаки. Собаки були вже недалеко. Дикі безпритульні собаки. А найменше кошенятко залишилось на бере­зі само. Вона мусила встигнути його забрати до того, як собаки з’являться на березі. Кицька знала, що ко­ли вона загине, загинуть усі троє її кошенят. Вона вже допливала до середини Ріки, коли побачила тіні на бе­резі. Собаки винюхували її слід. Вона не встигла на­віть злякатись, коли почула жалібний писк. Назустріч їй плив найменшенький. Вона попливла, і котеня з останніх сил вчепилося в неї крихітними кігтиками.

Чи варто говорити, що саме це кошеня, наймен­ше і найслабше, в майбутньому стало королем усіх котів —Сивком?

Але ми ще не закінчили нашої розповіді. Вийшовши на берег, Кицька побачила, як до боку Великого Білого Кота туляться двійко її кошенят, гріючись у довгому пухнастому хутрі.

— Я знав, що ти героїчна кішка, мати майбутньо­го короля, —мовив він. —Тепер залишилось дійти до Королівства, де ти вже не будеш дикою підвальною кішкою.

Кицька пирхнула, бо в душі вона завжди залишати­меться дикою підвальною кішкою. Але вона в цю мить припустила, що її діти можуть бути кимось іншим.

Як тільки вони опинились в Королівстві, Великий Білий Кіт зник, бо він був Котячим Духом, а не звичай­ним котом. Чорну Кицьку з трьома сірими кошенята­ми помітили хлопчик і дівчинка. Після довгих перемо­вин стомлена мандрівкою Кицька погодилась увійти в гарненький будиночок, де на підвіконні стояв кактус у новому горщику.

Лицар Катус і Золота гора

Катус на прізвисько Непереможний у дитинстві був дрібним миршавим котиком, частенько підхоп­лював нежить, та й виріс не надто великий. Але се не вадило бути йому вельми амбітним котом і, як не дивно, врешті прославитись. Оскільки Катус не ви­тримував жодної конкуренції на власній вулиці, то ви­рішив стати мандрівним лицарем, тобто змушений був шукати щастя поза Батьківщиною. Кажуть, ніби до цього підштовхнув його чоловік на ім’я Луцилій, з яким вони мешкали в одному домі. Той, до речі, теж був не Геркулесом: невисокий, худий, ще й трохи підсліпуватий від надмірного читання книжок. Люди часто стають схожими на котів і собак, якими опіку­ються. До речі, був і собака —Санчо. Великий і ду­жий, саме те, що потрібно. Він виконував найважчу роботу в домі —їв і гавкав. Якби Катус з Луцилієм не були амбітними, їм би жилось дуже комфортно під бо­ком цього грізного на вигляд пса. Але вони хотіли чо­гось досягнути в житті, хоча й шанси направду були в них невеликі.

Одного разу Луцилієві приснилась сяйлива Золота гора, на якій був камінь. І той камінь придавив щось живе. І те живе плакало й хотіло звільнитись. Намага­ючись скинути камінь, Луцилій розбудив Катуса, що спав у нього в ногах.

— Отак-от! — сказав Луцилій. А через якусь хвилю додав: — Час настав.

— Дай мені додивитись сон! — пробурчав невдоволено Катус.

У його сні теж була присутня Золота гора, а на ній .камінь, що придавив щось живе, і якби Луцилій не хвицав ногами, усе могло би бути по-іншому. Тобто не бути. Але сон Катусові не вдалось додивитися, і він по­плентався на кухню, де в мисочці мало бути молоко. Однак молока там не виявилося, очевидно, на кухню забігав той ненажерливий пес.

— От я й прожив у цьому домі два роки, і невже так буде далі? Мабуть, настав час змінити своє життя. Чи не піти мені для початку пошукати Золоту гору?

А Луцилій сидів тим часом на ліжку, прислухаючись до цокання годинника й міркував:

— Мабуть, я ніколи не стану старшим бібліотека­рем. Скоро вже й сивина на скронях забіліє, як сніг на вершині гори, а я все ще молодший бібліотекар. Якщо я зараз не піду туди, куди мене кличе доля, то взагалі не піду нікуди. Сподіваюсь, Золота гора в Королівстві, а не в Серединному світі, чи, не дай, Боже, в Імперії.

Луцилій встав і зазирнув на полицю, де було повно географічних атласів усіх світів. Виявилося, що Золота гора є всюди, в усіх світах. Найвища —3543 м, най­нижча — 500 м над рівнем моря. У Королівстві теж бу­ла Золота гора, тільки там, де позначена висота, зна­ходилась чорнильна ляпка. Зрештою, чому б Луцилію мала снитись гора з іншого світу? Звісно, ця гора в Королівстві.

— Якщо не піду зараз, — бубонів Луцилій, — то вже не виберусь ніколи.

Для цього, щоб зважитись на щось ризиковане й не­безпечне, треба мати мету. Досі такої мети в Луцилія не було. І він боявся, щоб з першими променями сон­ця вона не розтала.

Жодного туристського спорядження в Луцилія не було. Зрештою, навіщо якесь спорядження, коли дого­ри лізти й без нього, либонь, важко. А до Золотої гори можна доїхати електричкою.

Луцилій знайшов чисту наволочку для подушки, по­клав туди чисті шкарпетки, труси і футболку. Потім додав светр, бо на вершині гори завжди холодніше. А тоді пішов на кухню по припаси. Звісно, він не зби­рався брати з собою хворобливого котика. Залишить його на сусідів. А от Санчо доведеться взяти. Ніхто з сусідів не захоче опікуватись псом, який ще вчора на них гавкав з-за паркана.

На кухні Луцилій перечепився об кота і порожню миску, й механічно наповнив миску молоком.

— Дякую! —мовив Катус.

— Прошу!

Харчі у цьому домі були в основному для Санчо. Луцилій знайшов три бляшанки консервів, полови­ну буханця хліба і напхав кишені карамельками. Тоді взув легкі черевики, вдягнув куртку, що по ідеї ма­ла захищати від вітру, а на голову начепив панамку. Написав записку сусідам. Виходячи, він сказав голо­сом, що зрадливо затремтів:

— Бувай, друже. Гадаю, це не займе багато часу.

Кіт, що саме хлептав молоко, навіть не повів ву­хом. Луцилій заніс записку до дверей сусідів і покли­кав Санчо. Пес здивовано на нього глипнув, позіхнув і перевернувся на другий бік. Йому приснилась Золота гора, а на тій горі камінь. Під каменем лежить його господар Луцилій і благає про порятунок. Санчо ві­рив, що сни бувають віщі. І цей сон цілком міг вияви­тися саме таким. Він мусив його додивитись.

Ображений на пса Луцилій прямував нічною вули­цею до вокзалу. Він стояв на пероні такий самотній, а в темряві шурхотіло осіннє листя, мигтіли тіні в світ­лі ліхтарів, і серце молодшого бібліотекаря щеміло. Щеміло…

Можливо, вам видасться дивним, але бідолашний Луцилій не знав розкладу потягів. Могло виявити­ся, що потяг вирушить аж через 5 чи 7 годин. І тоді, не дочекавшись, молодший бібліотекар повернеться до свого нудного життя, де нічого надзвичайного не відбувається.

Але не забуваймо, що Королівство —особливе міс­це, створене бажаннями людини, її мріями, а тому дає шанс кожному —стати кимось. Кимось іншим, не та­ким, як усі.

Із нізвідки з’явився потяг, з трьома вагонами, схо­жий на той, яким колись їхав утікач з Імперії, книго­ноша Орест, і супроводжували його коти Королівства. Сівши у другий вагон, Луцилій примусив себе дума­ти про Золоту гору, а не про дім, в якому прожив ці­ле життя, не про котика, якого колись вибрав з цілого виводка тому, що той був найменший і найслабший, не про пса Санчо, що одного разу прийшов до нього, такий сумний і страшенно втомлений, і не про біблі­отеку, бо коли там є старший бібліотекар, без молод­шого можна якийсь час обійтись… Здається, він за­дрімав, бо коли потяг раптом струсонуло, виявилось, що навпроти на лавці сидять Санчо і Катус, і пильно його розглядають.

— Ви що тут робите?!

Кіт з псом дивились на нього з осудом. Вони за- стрибнули в потяг в останній момент. Луцилій почу­вався вельми незручно.

— Ви хоч знаєте, куди я їду? Я навіть не певен, чи цей потяг іде в потрібному напрямку

Мовчання.

Луцилій почухав носа.

— Я ж би все одно повернувся через кілька днів, ну, через тиждень. Мені це потрібно. Я хочу цього!

Оце кіт з собакою розуміли : хочу і мені потрібно. Це було, так би мовити, фундаментом їхньої філосо­фії. Я хочу, отже, це потрібно. Але вони розу­міли, що це не може бути фундаментом людської філо­софії, у чому й полягає принципова різниця між котом і людиною, собакою і людиною.

Кіт примружив очі й процитував:

— Ми відповідаємо за тих, кого приручили до себе.

Луцилій опустив очі. Санчо уточнив:

— Ми не могли тебе відпустити самого, навіть якщо нам не по дорозі.

— Завжди можна звернути і піти до Золотої гори, — заявив кіт.

— Схоже на те, що в нас одна мета, — зрадів Луци­лій. — Розумієте, мені приснився сон…

— Камінь! — загарчав Санчо. — Небезпека!

— Камінь треба зрушити з місця, — діловито мовив Катус. — Один не впорається.

— Дивина! — розвів руками Луцилій. — Нам при­снився один і той самий сон. От тільки я не певен, чи потяг іде в потрібному напрямку. Сонце ще не зійшло.

— Куди б він не їхав, все одно кудись приїде!

Катус спробував посміхнутися, як Чеширський кіт,

але за першим разом у нього не вийшло. І за другим, до речі, теж. Щоб приховати збентеження, він вирі­шив поспати. Все одно за вікном темрява.

Вагон гойдався, часом смикався, а коли потяг зупи­нився, надворі вже розвиднилось. Луцилій прокинув­ся, визирнув у вікно й побачив просто перед собою ви­віску на будиночку залізничної станції: Золота Гора

— Приїхали! — закричав він.

За кілька секунд товариство висипало з потяга на перон і завмерло. І поки тривало їхнє мовчання, потяг поїхав назад, так прудко, наче втікав.

— Де в біса тут гора? — врешті процідив Луцилій.

Довкола простягався степ, вкритий рідкою сухою

травою, і єдиною окрасою пейзажу був обшарпаний станційний будиночок.

— Може, вона сховалась під землю? — припустив молодший бібліотекар. — Землетрус, абощо…

— Нема гори — нема небезпеки, — полегшено зіт­хнув пес.

— Ні деревця, ні кущика, — простогнав кіт.

—Давайте зайдемо в будинок, може, там хтось є! — запропонував Луцилій.

Однак у будинку нікого не було й не могло бути. Вибиті шибки, товспий шар пилюки та сміття, полама­ні лавки. Звісно, то не було Королівство. У Королівстві всі станції чистенькі й доглянуті, в оточенні дерев та квітів.

— Може б ти, Катусе, виліз на он той стовп і поди­вився, може, десь на обрії видніються гори. А ні —то підемо по колії назад. Бо ми тут пропадемо, —сказав Луцилій.

Кіт і пес визнали, що він має рацію. Зрештою, ме­ти вони досягнули. Це місце називається Золота Гора. Правда, втіхи від цього небагато, ну що ж, бува й та­ке. Треба ж іще додому повернутись без втрат. Може, по дорозі трапиться щось цікаве. Катус поліз на струх­лявілий стовп, шо загрозливо похитувався. Згори усе виглядало ще більш непривабливим через дірявий дах на будинку станції. Ну, і степ без краю.

Але дещо Катус все-таки побачив…

У їхній бік хтось прямував. Людина.

Втішений кіт зліз, щоб сповістити цю новину.

— Підемо назустріч, — мовив Луцилій. — Спитаємо що та як. Не міг нам просто так усім трьом приснити­ся один і то й же сон!

Недоліком людей з Королівства було те, що вони не боялися чужинців і були занадто довірливі. Крути­головці тоді ще не зазіхали на Королівство, часи були спокійні і, якщо казати чесно, нудні. Не довго дума­ючи, мандрівники пішли в той бік на зустріч з незна­йомцем, що наразі був для них єдиним джерелом ін­формації. Невдовзі й Луцилій зумів вгледіти темну постать попереду. Окуляри він забув удома.

— Що це таке в нього на плечі? — спитав Катус, який сидів на плечі в Луцилія.

— Це коса, — відповів безтурботно пес. — Я знаю, бо жив колись на селі. Це чоловік з косою.

Луцилій пополотнів:

— З косою?! Боже ж ти мій, ми з вами йдемо назу­стріч смерті!

— Що-що?

— Ми йдемо назустріч смерті!

Всі зупинились. Санчо помагав хвостом, щоб при­ховати збентеження. Чоловіків з косою він бачив не раз, і жаху в нього вони не викликали.

— Якщо тобі так дуже страшно, господарю, — мо­вив він, — то я погавкаю.

— Ти не розумієш! — засичав Луцилій. — Нам не можна туди йти! От не думав я, що сьогодні зустрінусь зі смертю.

Чоловік з косою раптом спинився як укопаний, по­мітивши, що назустріч йому хтось іде. Він не був з Королівства, а тому кинувся навтьоки.

Луцилій похитав головою:

— Перший раз бачу, щоб смерть втікала. Хлопці, во­на нас боїться!!!

— Вона — це жінка? — здивувався Санчо. — Я ба­чу чоловіка.

— Хіба не все одно? — відмахнувся Луцилій. — Він, вона… Оце так пригода! Ти куди, Санчо? Ану стій!

Але пса вже охопив мисливський азарт, дуже він лю­бив бавитися в доганячки. А бідолашний чоловік ки­нув косу, щоб легше було бігти. Санчо взагалі навіть про людське око не слухав Луцилія, через той нама­гався з ним на людях не з’являтись. Якщо ти не годен дати ладу в своєму домі, хіба можна такому довірити посаду старшого бібліотекаря?

І раптом Санчо зник разом з тим чоловіком, це на­віть Луцилій побачив. Він спитав Катуса:

— Як ти гадаєш, нам треба піти за ними?

Кіт потягнувся у нього на плечі.

— Тільки не біжи, бо душу з мене витрясеш. У тебе кістляві плечі.

— Ой! — тихо зойкнув Луцилій, скривившись від болю. І, перевівши подих, додав: —Не думаю, щоб це була Смерть. Вона жіночої статі. Протилежне супере­чило б традиції.

Кіт на таку розумну мову нічого не відповів. Він вва­жав, що Луцилій просто панікує.

Через кілька хвилин вони побачили видолинок, власне, цілу долину, де стояло зо два десятки замур- заних хатин. Ні чоловіка, ні Санчо ніде не було видно.

«Це село», —подумав Луцилій.

А де село, там гостинність. Мабуть, Санчо вже ко­ристується цією гостинністю.

І ось у цьому селі, що належало до Граничного сві­ту, куди б Луцилій нізащо не подався, якби уважніше роздивлявся карту, наші мандрівники здійснили по­двиги. Не можна стверджувати, що ці подвиги доко­рінно змінили світ, тобто поліпшили або ж, навпаки, зіпсували. Бо спасіння —це клопіт тих, хто потопає, а не тих, хто спостерігає за потопання. Утім, мешкан­цям села Золота Гора не загрожував потоп. Радше на­впаки —їм загрожувало безводдя. Не вистачало води, щоб удосталь напоїти цю суху тверду землю. Сюди ні­коли не прийдуть перелітки-садівники сіяти трави й квіти, садити дерева. Правда, на берегах крихітної рі­чечки, що міліла з кожним оком, росли ще дерева. А решту дерев, цілий ліс мешканці просто вирубали собі на хати й паливо. На те й вони люди, щоб спочатку ро­бити, а потім думати. У котів та собак усе по-іншому. (Ти так впевнений у цьому, Маркусе? Я маю на увазі: спершу робити, а потім вже думати. (А.М.)

Зв’язок між деревами й водою очевидний. Вітри здували сніг і ролючий ґрунт, мороз нищив беззахис­ні посіви, вода випаровувалась і таке інше. Тому й се­ло було таке бідне й розхристане.

Сільські мешканці одразу впізнали в Луцилієві ман­дрівного філософа. Тому що багато років тому до них приходив один чоловік, з котом і собакою. А от що він говорив, ніхто вже не пам’ятав. Правду кажу­чи, молодший бібліотекар не був тим, хто потрібен мешканцям Золотої Гори, бо нічого не тямив у сіль­ському господарстві. Він попросив відразу, щоб йому показали бібліотеку, наче то було в Королівстві чи хо­ча б у Серединному світі, де ще подекуди збереглись бібліотеки, принаймні, так вони себе називають. Бо справжні бібліотеки все-таки у Королівстві: там кож­на книжка знає своє місце і звикла до доторків люд­ських рук. Вас, напевно, цікавить, як прийняли в цьому глухому селі цю дивну компанію? Нормально прийняли. По-перше, Луцилій виглядав на іноземця, по-друге Санчо мимоволі викликав повагу своїми га­баритами і гучним голосом, а по-третє…

Найбільше поваги викликав Катус. Бо в селі не бу­ло жодного кота й миші не давали проходу. Та ще й розплодились від такого добра злидники. Дарма, що Катус був невеликий і худенький, усе це компенсува­лось хоробрим серцем. Та й з природними інстинкта­ми в нього було все гаразд. Він негайно взявся до діла і почав свою героїчну ходу від хати до хати. Його тільки дивувало, що в селі немає жодного кота. Утім, це бу­ло йому на руку, себто на лапу. Не треба було ні з ким знайомитися. Як правило, знайомства на чужій тери­торії закінчуються бійкою. Але відсутність котів пояс­нювалася тим, що коти не вживаються зі злидниками, як вода не вживається з вогнем.

Сім днів і сім ночей тривала битва маленького ко­тика з полчищами мишей, а коли вона закінчилась, усі побачили, як підріс Катус. Бо ж він був ще в тому віці, коли коти ростуть. Селяни мріяли, що чудовий котик залишиться з ними, але про це не могло бути й мови. Катус прийшов сюди, щоб виконати свою мі­сію. А коли виконаєш свою місію, то мусиш поверну­тися додому.

Луцилій з Санчо теж здійснили подвиги, хоча й не такі помітні, як війна Катуса з мишами. Луцілій отри­мав відповідь на питання, чому в селі немає бібліо­теки: бо люди не вміють читати. Ніхто. Неймовірно! Школа покинула жителів Золотої Гори так само, як вода. Колись тут була школа, але вчитель помандру­вав у світи. Один дідусь прошамотів, що десь має бу­ти книжка. Він її бачив якось у дитинстві. Батько по­казував і казав, що то КНИГА. Але напевно, її давно з’їли миші.

— Знаєш, що,— сказав Санчо, якому набридло ганяти по селі курей і гавкати на горобців, —я міг би винюхати цю книжку. Запах паперу ні з чим не переплутаєш.

— Ти певен? — пожвавішав Луцилій.

— Пообіцяй, що якщо я її знайду, твоє серце заспо­коїться, і ми повернемось додому!

— Звісно, моє серце заспокоїться, — мовив Луци­лій. — Якщо книжка одна, то вона мусить бути особ­ливою. Вона зможе навчити чогось цих бідолашних людей. Кожна книжка здатна чогось навчити.

І вони розпочали пошуки. Санчо оточували найріз­номанітніші запахи, однак на горищах, в пивницях і в коморах він не почув запаху книги.

— Якщо вона не на землі, то під землею, — подумав Санчо й заходився рити канави, а Луцилій йому допо­магати. Дуже марудна справа і довга. До того ж важко було пояснити це селянам. Зрештою, ті здогадались, що дивакуватий іноземець та його величезний соба­цюра шукають скарб, і тихенько підсміювались над ними.

— Слухай, — мовив Луцилій, падаючи на купу ру­дої глини, —якщо книжку закопали, то не просто так. Вона має бути в чомусь запакована. Наприклад, в за­лізній скрині. Ти ж бо знаєш, що книжка — скарб люд­ської душі.

— Не знаю! — буркнув захеканий Санчо. — Чому ти не казав мені шукати запах заліза?

І дійсно, невдовзі біля струхлявілого пенька дес від­чув запах іржавого заліза. Позичивши в селян заступа, Луцилій викопав велику бляшанку, в якій під накрив­кою зберігалась загорнута в ганчір’я кнжкга, стара- престара. То була дитяча читанка, і спершу Луцилій відчув розчарування, бо вже виріс з того віку, коли чи­тають подібні книжки. Утім, в читанках часто пишуть про корисні речі. Наприклад, як садити дерева або звідки береться дощ. А наприкінці на чистій сторін­ці була карта села і позначені хрестиком місця. Тепер уже й селяни зацікавились книжкою, й вирушили на­зирці за Луцилієм та Санчо, які вирішили обстежити місця, позначені на карті.

Санчо зупинився на першому такому місці, пошкріб лапою землю, приклав вухо.

— Вода —сказав він розчаровано. — Усього-на- всього вода.

— Усього-на-всього! — закричали селяни. — Ми ги­немо без води! Скоро вона геть щезне, і нам доведеть­ся покинути свої домівки й піти світ за очі!

Вони почали копати і викопали приховане джерель­це. Якщо прокласти дорогу тому джерельцю, воно по­тече до річки і там стане більше води. Отже, хрести­ки позначали забуті джерела, що сховались під землю.

— Я ж казав, що книжка особлива! —задоволено всміхався Луцилій.

— То ми можемо вертатись?

— Мені здається, що треба навчити їх читати. Якось негоже залишати людей неписьменними, як ти гада­єш, Санчо?

За сім днів молодший бібліотекар навчив читати трьох хлопчиків і чотирьох дівчаток —усіх, що були в селі, а ті пообіцяли навчити всіх охочих. У книжці були слова, що найкраще пасувати до цієї ситуації: «Замість того, щоб дати людині хліб, краще навчити її якогось ремесла. Тоді у неї кожен день буде на столі їжа.»

— Знання —це сила, —мовив пес Санчо, у якого від земляних робіт м’язи зробились просто сталеві.

Мандрівників проводжало усе село, і їм довелось на прощальному бенкеті виголосити промови.

Луцилій сказав:

— Якщо не допоможете собі самі, ніхто вам не допоможе.

А Катус сказав:

— Де багато мишей, там багато злидників.

А оскільки Санчо вже сказав своє слово раніше, то просто запитав:

— А чому ця місцевість називається Золота Гора?

— Кажуть, один чоловік знайшов тут цілу гору золо­та, — відповіли селяни.

— І де ж ця гора золота?

Селяни похнюпились. їм було соромно зізнатись, що гора золота не принесла їм користі.

Над’їхав потяг, і Катус, Луцилій та Санчо сіли в пер­ший вагон. Бо в другому вони вже їхали.

Кіт, який виріс

Жило собі у Серединному світі кошеня, пухнасте, сіре з білим, із зеленими очима, одне слово, дуже гар­не. І потрапило воно просто від мами у великий бага­тий дім. Таке було його котяче щастя. Усі носили його на руках, не лише діти, а й господарі. Купали, розчісу­вали, догоджали. Але одного дня все змінилось. Ні, не те, що ви думаєте. Просто кошеня випадково забрело до кімнати, де жив Папуга. Великий білий птах. Дуже говіркий.

Він глянув на малого котика й сказав:

— Ось іще один кіт, який ніколи не виросте!

Зазвичай люди сміються, послухавши папуг. Вони

вважають, що ті не мають власної думки і просто по­вторюють почуте. Судять по собі. Серед людей так само: хтось сказав, що папуги повторюють чужі сло­ва, а інші цьому повірили. Але наше кошеня не мало ще жодного життєвого досвіду і тому сказало:

— Що ви таке кажете, дядьку? Я багато їм, бавлюся і виросту велике-велике!

— Ще жоден кіт в цьому домі не виріс! — відказав папуга. — А я тут живу вже років двадцять. Ви просто зникаєте.

— Куди?

— Це вже не мій клопіт. Я сиджу в клітці.

На цьому розмова могла б і скінчитись, але кошеня виявилось допитливим і спиталося:

— А скажіть, будь ласка, чому не виростають коти?

— Бо в цьому домі не бажають бачити дорослих ко­тів. Вони ставлять мітки, дряпають меблі або кричать, як навіжені.

— Я не ставитиму міток, — запевнило кошеня. — Я кицька.

— Який жах! Кицьки приносять кошенят.

— А що в цьому поганого?

Папуга погойдався на перекладині й відповів:

— Гм, та власне нічого. Це котяча природа.

— Я обов’язково приведу кошенят. Як моя мама.

— Якщо виростеш. Але якщо ти хочеш вирости, тобі треба звідси вшитися.

— Що?

— Піти, доки ти їм не набридла.

— Але ж вони мене люблять!

— Це не любов, коли ні за кого не відповідаєш.

Звісно, папуга говорив заскладно, але кошеня вже зрозуміло, що може не вирости. А воно хотіло стати дорослою кицькою.

— Послухай, мала, —сказав папуга. —Я усіх попе­реджаю. Усіх нерозумних гарненьких кошенят. І ще жодне мене не послухало. Через два місяці ти всім на­бриднеш, і тебе відправлять на кухню, де годувати­муть недоїдками. А тоді ти щось поцупиш або потра­пиш під гарячу руку тутешньої кухарки, і вона тебе викине на вулицю. Я це бачив не раз. Твоє серце бу­де розбите.

— Гаразд, —мовило кошеня. — Я вшиюся, як ти ка­жеш. З розбитим серцем я напевно не виросту. Але ку­ди мені йти?

— Розумні слова! Це я вперше чую за тридцять ро­ків. Тобі треба піти в Королівство. Там люблять і ма­лих, і дорослих котів, пухнастих і непухнастих.

— Іде воно?

— Вийди за браму, тобто пролізь під нею і побачищ. І ще одне: якщо ти захворієш, то опинишся на вулиці значно швидше.

«Ой, лишенько!» —подумало кошеня і кинулось ті­кати з будинку, в якому не виростають. Воно пролізло під брамою і мало не потрапило під колеса вантажів­ки, потім собаки відігнали його аж на сусідню вули­цю. Потім воно йшло навмання дворами і переночу­вало в підвалі, де упіймало першу в житті мишку. Діти шпурляли в нього камінням, велетенські коти сичали на нього на смітниках, тому безпечніше було йти но­чами. Кошеня схудло, і тіло його почало видовжувати­ся. Воно розпитувало про Королівство у всіх котів, але ніхто нічого не знав. Кошеня подумало навіть, що па­пуга просто дав йому надію і ця надія ось-ось помре.

— Ні, це я помру швидше, — зітхало кошеня.

Якось уночі, коли воно йшло через поле, дорогу йо­му заступив чорно-білий кіт.

— Мені розповідали за тебе, — мовив він. — Я — ко­тячий король Фелікс. Ти хочеш жити гідно й щасливо.

— Так, — відповіло кошеня, власне, вже молодень­ка кицька.

— Тоді ходімо зі мною. Я проведу тебе до Королівства.

— І я там виросту?

— Ти вже виросла. Ти почала рости, як тільки поки­нула дім, де тебе мали за іграшку.

І вони пішли поруч стежиною, яка привела їх до ку­ща терну, де був замаскований вхід до Королівства.

Кажуть, що папуга — це був Білий Птах, з яйця яко­го народжується новий світ. А може, він був звичай­ним мудрим і доброзичливим птахом, що знає жит­тя і здатен вчасно дати пораду кожному, хто до нього прислухається.

А кицька згодом стала дружиною короля Фелікса, і в них було багато дітей.

Кіт-книгоноша

Той, хто був книгоношею в Імперії, понад усе цінує ВІРНІСТЬ. Бо зрада тих, кому ти довірився, в Імперії може коштувати тобі свободи і навіть життя. Однак, не зважаючи на ризик, книгоноші з Королівства йдуть на нього, і разом з книжками несуть розповіді про свій край. Іноді підданих Імперії усні історії цікавлять навіть більше. Для них важливо знати сам факт, що Королівство існує насправді, й книгоноші —його час­тинка, і їхня усмішка, що осяває обличчя, може зігріти навіть холодне серце.

Береги Ріки, що відділяє землі Королівства від зе­мель Імперії, дикі й безлюдні. їх патрулюють заго­ни озброєних крутиголовців. (Для тих, хто не знає.

Крутиголовці— це партія, яка прийшла до влади в Імперії, а взагалі там живуть різні люди. (А.М.)

Ця розповідь про кота родом з Імперії, якого зва­ли Бібльос від слова «бібліотека». Так його назвав Мартин, книгоноша з Королівства. Мартин, що уже рік був книгоношею, і вважав себе досить досвідче­ним, повертався до будинку, де мав ночувати. Минулої ночі він тут ночував. Сьогодні хлопець побував у від­даленому гірському селі, спускаючись, підвернув но­гу. Був голодний і втомлений, і, коли побачив вогник знайомої оселі, дуже втішився.

Як тільки Мартин наблизився до хвіртки, під ноги йому кинувся господарів котик. Тут котів майже не пускали в дім, ніколи не пестили й майже не годува­ли. Якщо кіт не несе яйця і не дає молока, вважали ту­тешні мешканці, то нехай тішиться, що його хоча б терплять. Мартин нахилився й узяв худенького коти­ка, який не мав навіть імені, на руки.

— Мені теж не подобається наш господар, котусю, але що ми можемо вдіяти?

Кіт голосно муркотів, хапав хлопця за руку, що тяглася до хвіртки, одне слово, поводився надмір схвильовано.

— Що з тобою?

Вдома у Мартина жила кицька, якою опікувались його батьки, і він знав, що коти дуже чутливі до пе­ремін, особливо, до тих, що загрожують небезпекою. Але ж то був чужий кіт! Хлопець познайомився з ним учора увечері. Котик урешті вкусив Мартина за па­лець, і той відступив на крок від хвіртки. Котик зі­стрибнув з рук і наче покликав за собою. Мартин пі­шов за ним вздовж огорожі й раптом відчув запах тютюну. Зрештою, він не пам’ятав, чи господар палив люльку, але в тому запаху було щось нове. Хлопець ві­дійшов подалі й, прихилившись до дерева, спробував побачити щось у вікно. Воно було заслонене, але при світлі лампи ставало наче екраном, по якому ковзали тіні. Одна тінь, друга… Утім, це ще нічого не означа­ло. Раптом він почув, як у хаті щось брязнуло: метал об метал. Так буває, коли дві гвинтівки кладуть поруч. Пастка!

Мартин пригадав, як господар наполегливо просив його залишитися ночувати ще на одну ніч, хоча кни­гоноші зазвичай ніколи не ночують двічі в одному й тому ж домі, щоб не наражати господарів на небезпе­ку. І він знав, що за виказ книгонош поліції платять гроші, тоді як за переховування жорстоко карають. Господар йому ще вчора не сподобався. Треба було до­віритися власній інтуїції. А провідник у горах? Він мав довести його до місця нічлігу, але в останню мить ска­зав, що в нього захворіла дочка.

Книгоноша тихо сковзнув у густу темряву й сховав­ся у лісі. А якби засідка була біля будинку? Кіт біг за ним, він відчував його м’які кроки. Тепер доведеться йти в гори, йти аж до світанку, хоч нога все ще болить. Адже за ним можуть послати погоню. А в горах він бу­де в безпеці. Крутиголовські солдати бояться гір.

Кіт не відставав. «Що ж, — подумав книгоноша, — можна взяти його з собою.» Від того, що він був не сам, поволі тануло почуття гіркоти. Мартина ще ніхто не зраджував, не продавав за гроші. Він озирнувся. Білі ко­тячі лапки мигтіли в темряві. Потім кіт стрибнув убік, забіг наперед, і вони опинились на стежці, що привела до ущелини. Він пам’ятав цю ущелину. Нею можна бу­ло вийти на перевал. Навіть вдень тут легко можна бу­ло сховатись від погоні. От тільки непокоїло, що ж ви­рішив кіт. Чи повернеться додому, а чи розділить з ним небезпечне життя книгоноші? Його кішці Петиції таке життя не приснилося б і в найстрашнішому сні.

Мартин зупинився й сказав до кота:

— Ти врятував мене, я твій боржник.

Котячі очі зблиснули, рятівник коротко нявкнув і застрибнув на плече Мартинові.

— Що ж, — мовив книгоноша, — можливо, і я стану тобі колись у пригоді.

На ранок вони зустріли інших книгонош, з якими вирушили до містечка, де мали поповнити свої запа­си книжок. Кіт нарешті отримав ім’я. Назвали його Бібльосом. Не всі книгоноші схвалили Мартинів учи­нок, особливо досвідчені. Адже кіт міг перешкоджати йому виконувати свої обов’язки. Кіт не повинен вести спартанське життя, врешті. Йому потрібен дім. І мож­ливо, попередній господар тужить за своїм котиком. Останній аргумент дуже розсмішив Мартина. А потім розсердив. Він теж потай покинув дім і батьків, щоб стати книгоношею, тому вчинок кота не видавався йому дивним.

Невдовзі всі зрозуміли, який це скарб Бібльос. Кіт відчував наближення небезпеки, і її вдалося уникну­ти не один раз. Кіт чудово розумівся на людях, і якщо помічав у них темні думки, усім своїм видом виявляв неприязнь. Він любив спати в наплічнику на книжках, зігріваючи тілом спину Мартина в далеких переходах. Вранці він приносив книгоноші мишку на сніданок. Правда, той завжди відмовлявся від мишачого м’яса.

Мартин був один з тих книгонош, хто відгукнувся на поклик королеви Олімпії, і згодом побував у коро­лівському палаці разом з Бібльосом, де представив його Її Величності.

Здавалося, з поверненням до Королівства життя стане чудовим. Власне, так воно й було. Мартин уран­ці розвозив хліб із пекарні, а увечері навчався в Уні­верситеті. А Бібльос сидів на ґанку, іноді разом з кіш­кою Летицією, й чекав на нього.

І ось одного разу Бібльос зник. Мартин дуже стриво­жився. У нього з’явились погані передчуття. Батько з матір’ю не могли сказати, куди дівся Бібльос. Зранку той поснідав, потім спав на Мартиновому ліжку, а по­тім, очевидно, вистрибнув у кватирку. Ніхто з сусідів нічого не помітив підозрілого, а Летиція тільки серди­то пирхала, хоча вона могла знати більше, ніж інші. Мартин пригадав, що останнім часом Бібльос був ду­же ласкавий до нього. Може, просив вибачення?

Фото Бібльоса з’явилося в газетах та інтернеті, але ніхто не зголосився.

Десь через півроку двоє з книгонош, які були ро­дом з Імперії, а тому залишились там, зустріли іншого книгоношу, і той розповів їм про те, як дивом уникнув арешту. Якийсь кіт непомітно викинув з його напліч­ника книжки, і заліз туди, а через півгодини книгоно­шу затримали крутиголовські солдати. Вони обшука­ли його і замість книжок знайшли в наплічнику кота, що солодко спав, скрутившись у клубочок.

— У нас теж був дивний випадок, — сказав один зі слухачів. — Мене було вже спіймали, як раптом звідкись узявся кіт, кинувся на крутиголовців, і я зу­мів втекти, скориставшись з розгубленості. Не кіт, а справжній лев.