Кому подарувати бджіл?

Буря в лісі затихла тільки опівночі, і Ведмідь, перечекавши негоду у сусіда Борсука, повертався додому потемки, коли вже всі давно спали. Йшов собі, йшов, йшов. Несподівано за щось зачепився і… впав. “Якщо в тебе чотири лапи, то можна ненароком і самому собі наступити на ногу”, — забурмотів він, підвівся, обтрусився. І тут помітив перед собою на стежині скинуту бурею з дерева колоду бджіл. От удача! Тепер, нарешті, він заведе пасіку, і в нього буде свій мед! Мед на сніданок! Мед на обід! Мед на вечерю! Треба обов’язково забрати колоду з собою!
Так і зробив.

Бджоли вставали раненько, поспішали на лісові галяви, на луки — до роботи. А Ведмідь ще спить, солодку слинку ковтає, солодкі сни видивляється. Ніяких тобі турбот! “І чого це мені раніше не прийшло в голову завести таку дбайливу господиню?” — солодко потягувався Ведмідь, нарешті таки, прокинувшись.
Та варто було йому вийти з дому до струмка, щоб вмитися, як раптом почувся тріск, шурхіт крил, писк.

— Геть! Геть звідси! Хіба не знаєш, що тут сьогодні пролягає наш бджолиний шлях?!

Ведмідь дуже налякався, ледве встигнув пригнутися, як прямісінько над ним пронеслася чорна хмара бджіл. “Може, й справді тут більш не можна ходити”, — почухав Ведмідь потилицю. І попрямував, як завжди, на вранішню прогулянку до старої липи. Знов почувся тріск, шурхіт крил і злі голоси. І тут, як з’ясувалося, вже проліг бджолиний шлях. Ведмідь не такий вже упертюх, він мав добрий характер, — звернув собі на стежинку, що вела в густий ягідник. А навздогін йому чулося:

— Ге-еть!

“Вони ж задля мене стараються, що вдієш? — міркував зовсім збентежений Ведмідь. — Треба якось миритись. Обійдуся солоними грибами, у мене їх з осені ціла діжка стоїть”.

По дорозі додому він раз-у-раз кидався врізнобіч. Бо бджоли сиділи на кожній квітці, на кожній травинці, ще вжалить якась в голу п’ятку. Крутилась від утоми голова, рябіло в очах.
Опівдні він приліг відпочити. Ледь заплющив очі, як хтось постукав у двері.

— Хто там?

— Пробачте, я Трутень. Я трохи близорукий і от… заблукав, — сказав хтось дуже кудлатий, товстий, але дуже схожий на бджолу. .

Надвечір зовсім зіпсувалася погода, пішов дощ.

— Чи нема у вашій оселі доброї погоди? — прилетіли до Ведмедя бджоли-розвідниці, обнюхували шерсть, злилися.

— У мене нема ні погоди ні… терпіння! Зараз же забирайтеся до своєї колоди!

Про себе подумав: “Подарую я вас сусідці Зайчисі, вона молодша від мене, метка — справиться з бджолами і медку покуштує”.

Зайчиха, як на те, гуляла в лузі, зовсім близько.

— Я неве-се-лий, я неве-се-лий, — чи то скаржилося, чи то хвалилося одне Зайченя.

— А я хочу скрізь порядкувати, — волало друге.

— Ой! Бою-ю-ся! — запищало третє, помітивши Ведмедя.

— А ти заплющ очі! — сміялося з братика четверте.

— Хочу взнати, чи любиш ти, Зайчихо, солодке? — почав Ведмідь здалеку свою розмову.

— Ні, я не куштувала, — відповіла та. — Я от тільки люблю солодко поспати. Але мені весь час заважає то старий лісовий Вітер, він, сам знаєш, все ходить по лісі та й ходить, то Вовчиця клацне зубами, то Білочка шишку
випустить з лапок, шуму наробить.

Ні, Зайчисі бджоли не потрібні. Але Ведмідь не засмутився. Занадто ж пустотливими здалися йому її діти, та й сама Зайчиха, правду кажучи, добра гультяйка — усе ніяк не виспиться. Де вже їм впоратися зі злими бджолами.

— Зозуле, Зозуле! Скільки років мені жити? — теж здалеку, щоб придивитись, почав Ведмідь свою розмову.

— Я сьогодні не ворожу, ніколи! Доки моїх сусідок Трясогузки та Мухоловки немає вдома, мені треба встигнути підкинути їм свої яйця. Сусідки добрі і не дуже перебірливі — не помітять підкидька, вигодують разом зі своїми пташенятами і моїх зозуленяток… Та ось вже й кошик підготувала в дорогу. Ку-ку! — безтурботно, весело розпрощалася Зозуля з гостем.

— Що правда, то правда, Зозуля не любить сімейних клопотів. І як же це він забувся про те, як ще торік повертався додому з гостей голодним? “Я вмію варити тільки одну кашу, і дві каші в моєму горщику не помістяться, пробач, сусіде. Ку-ку!” — сказала тоді Зозуля. Навіщо їй бджоли?

“Ось той, кого я шукаю в нашому лісі, воно найменшеньке, найдобріше і найметкіше, йому й подарую своїх бджіл”, — зрадів Ведмідь, помітивши Блакитне Мишенятко.

— Ні, я до солодкого не дуже. Я люблю розв’язувати вузлики із зернятами, вузлики з різним насінням і сушеними ягодами. А потім сидіти на полиці і довго дивитися на бабусину склянку, де вона ховає від мене смажені гарбузові зернята. Це, дядьку Ведмідь, моє найкраще і найсолодше кіно.

Довго ходив Ведмідь, стомився, прихилився на мить до дерева, задумався. Звідкись згори смачно запахло чимось печеним. Зирк туди, а це Білочка пече млинці і на мотузці їх розвішує, сушить на сонці на зиму. Невже літо кінчається? Кому ж би подарувати бджоли? Треба поспішати, і йому самому вже незабаром треба буде залізати до барлоги.

Нарешті, Ведмідь, віддав своїх бджіл Людині. Лисиця порадила. Навідуючися до курника, вона зробила для себе висновок, що Людина з-поміж її знайомих у лісі, у полі і на лузі найсміливіша, найрозумніша і, навіть, хитріша за неї. І тримає людина повні стайні худобини й птаства, навіть Бусол живе в Людини на хаті і шпак у саду.
Людині саме й знадобилися Бджоли.

Залізши на зиму в барлогу, Ведмідь ще довго вовтузився, ніяк не міг заснути, йшов сніг. Сніжинки кружляли, роїлися перед очима. “Це зимові бджоли… — подумалося наляканому Ведмедеві, і він ще глибше зарився під перину з листя. — Що вони взимку роблять? Певно, закладають крижинки в скляні баночки…”

Холод забирався до барлоги. Навіть подушка і перина здавалися набитими сніжинками — зимовими бджолами. Все кололося, кусалося за ніс, ніяк не вдавалося заснути міцно-міцно, на всю зиму. З того часу Ведмідь більш ніколи не заводив собі бджіл. Щоправда, інколи, ніби ненароком, навідається до Людини на пасіку. Хочеться запитати, як там його бджоли, а за одно й медком поласувати.