Королівські сідла

Золотиста вдень і срібляста вночі, нова дорога пролягла до нас через Індійський океан. Смагляві королі та принци відкрили для себе наш Західний Бомбей. Ледве не кожен із них у своїх пізнавальних і приємних подорожах відвідав Бродвей.
Якщо вам трапиться проходити повз готель, який титуловані мандрівники обирають тимчасовою резиденцією, серед запопадливих любителів погрітися в промінні чужої слави, які чатують біля входу, ви обов’язково помітите Лукулла Полка. Він завжди на місці. Його складно з кимось сплутати. У Лукулла червоне обличчя пройди з гачкуватим носом, насторожений і водночас цілеспрямований погляд. Полк видається уособленням заклопотаної нетерплячості, вдаючи агента чи брокера, і носить яскраво-червону краватку, покликану відвернути увагу співрозмовника від неохайного синього костюма із сержу. Ця краватка нагадує штандарт, який майорить над захопленими ворогом редутами. Не такий уже Полк і поганий хлопець, на мою думку. Втім, вирішувати вам. Коли захочете поговорити з ним, пошукайте серед циганського табору, який вештається біля охоронців і помічників мандрівних монархів, серед тих напівбожевільних джинів з арабських казок, котрі злітаються до готелів, як мухи на мед, в надії потрусити скарбницю правителів. Я вперше побачив містера Полка на східцях готелю, де тимчасово проживав його високість Гаквар Бародський, найосвіченіший та найбільш передовий із маратхських принців, котрий вирішив випробувати Західну гостинність.
Лукулл поспіхом спускався вниз. Складалося враження, що його підганяє невидима сила, яка от-от має матеріалізуватися. За мить з’явилася і сама «сила» у плоті та крові — готельний нишпорка. Колись білий альпійський капелюх, орлиний ніс, масивний ланцюг від годинника і бездоганна безцеремонність манер не дозволяли помилитися вйого професійній приналежності. Парочка швейцарів в уніформі намагалася вдавати частину вишуканого готельного інтер’єру, всім своїм виглядом відхрещуючись від будь-якого стосунку до команди виганяння нещасного Полка.
Опинившись на безпечному тротуарі, Лукулл Полк насварився на поважну компанію посипаним ластовинням кулаком. І, на мою радість, почав плюватися викривальною лайкою:
— У паланкіні роз’їжджає? — кричить він голосно і насмішкувато. — В паланкіні він їздить, на слонах! А ще принцом називається! Королі, ага! Приїде сюди, набреше сіммішків гречаної вовни, що він — президент! А потім повернеться додому, у свій приватний ресторан на слонах. Ну-ну!
Команда виганяння непроханих гостей швидко ретирувалася назад до готелю. Викривач принців обернувся до мене і захрустів пальцями.
— Що ви на це скажете? — закричав він глузливо. — Гаквар Бародський править країною з паланкіна на спині у слона! Старий Бікрам Шамшер Джанг ганяє поросячими стежками Катманду на мотоциклеті! Магараджі кляті, бодай їх підняло та гепнуло! Шах Персії, який мав би купити щонайменше три — три! — штуки, натомість полюбляє ноші.
Корейський принц у кумедному капелюсі, невже йому не хочеться промчати як вітер на білосніжному скакуні хоча б раз чи два на рік? Аж ніяк! Йому більше до вподоби підібгати під себе спіднички і торохтіти свинячими калюжами у Сеулі в запряженій биками кареті зі швидкістю одна миля на шість днів. Отакі «королі» і «принци» приїздять ниньки до Америки, друже. Важко мені, ой важко!
Я промимрив щось заспокійливе. Це була крапля в морі, адже тоді я ще не усвідомлював сили образи цього чоловіка на правителів, які час від часу пролітали як метеори над нашим краями.
— Востаннє я спромігся щось продати, — провадив невдоволений чолов’яга, — турецькому паші з трьома хвостами на шапці десь рік тому. Він без вагань виклав п’ять сотень. Я й кажу його кату чи помічнику (чорт їх там розбере, якийсь єврей чи китаєць): «Його Турецькі Потрохи полюбляють коней, га?» — «Він? — сміється помічник. — Ні, які коні. У нього в гаремі є велика товста дружина, Бая Дура, котру паша терпіти не може. Думаю, він збирається посадити її в сідло і ганяти коня вчвал Солов’їними садами кілька разів на день. У вас часом не знайдеться пари величезних острогів?…» Так, сер, серед сучасних монархів кінний спорт популярністю не користується.
Тільки-но Лукулл Полк заспокоївся, я переконав його скласти мені компанію у напівтемному куточку затишного кафе. Зробити це було не важче, ніж переконати потопельника схопитися за соломинку.
Офіціант приніс нам випивку. Слухаючи співрозмовника, я потроху починав розуміти, чому Лукулл Полк тримає в облозі місця перебування іноземних принців.
— Ви коли-небудь чули про САТА в Арканзасі? Я маю на увазі не якесь там Самаритянське Товариство, а залізницю Сан-Антоніо Транс Арканзас. Я займався в Техасі організацією сезонних труп любителів пожувати гумку і сюжет, які їздять по селах Заходу з пересувними парками розваг. Ми погоріли, коли субретка втекла із красенем-перукарем із Бівіля. Чесно кажучи, я не в курсі, що трапилося з рештою трупи. Пригадую, там були певні заборгованості із заробітної плати. Востаннє я бачив артистів тої хвилини, коли сказав їм, що всі наявні у нашому бюджеті кошти — сорок три центи. Я кажу, що відтоді їх не бачив, але тупотіння ніг чув іще хвилин двадцять. Самі розумієте, озиратися часу не було. Коли стемніло, я вийшов із лісу — і тут доля звела мене з агентом САТА. Хлопець, замість допомогти з транспортом, одразу почав розписувати переваги і вигоди залізничної колії, не забувши, втім, чемно попередити мене не розраховувати на подорож у потязі.
Приблизно о десятій годині наступного дня я зійшов із залізничної колії у селі з гордою назвою Атаскоза-Сіті.
З’ївши сніданок за тридцять п’ять центів і викуривши десятицентову сигару, я стовбичив посеред головної вулиці, побрязкуючи трьома пенні у кишені. Я сів на мілину. В Техасі чоловік із трьома центами в кишені насправді не в кращому становищі, ніж той, хто два пенні заборгував.
Непостійна примхлива Фортуна часто відбирає останній долар у невдахи швидше, ніж той встигне кліпнути оком. І от я в елегантному, пошитому на замовлення в Сент-Луїсі, блакитно-зеленому костюмі з вісімнадцятикаратовою мідною шпилькою для краватки стою у повній безнадії. Все, на що я можу розраховувати, — це йти в поле збирати льон або класти рейки. Така ось техаська дійсність. Я ніколи не збирав льону і не любив працювати кайлом, тому жодна з перспектив мене не радувала.
То от, стою я собі на дерев’яному тротуарі, аж раптом, як грім з ясного неба, просто посеред вулиці падають два дорогі золоті годинники. Один приземляється в озерце драглистого бруду і там застряє. Другий падає на сухе; з його відкритих нутрощів дрібним дощиком розлітаються навсібіч маленькі пружинки, коліщатка і цвяшки. Я підводжу очі, сподіваючись побачити повітряну кулю чи дирижабль. Небесна блакить спокійна і порожня, тож я виходжу на середину дороги для проведення подальшого розслідування.
Тут я чую крики і бачу двох чоловіків: у широких шкіряних штанях, чоботах на високих підборах і великих крислатих капелюхах вони щодуху біжать по вулиці. Один із них, довгань, засмучено підіймає годинник, що впав у багнюку. Другий, присадкуватий на зріст, з рудуватим волоссям і світлими водянистими очима, підходить до розтрощеного годинника і каже: «Я переміг». Потім жердина-песиміст витягує з великої як кобура кишені у штанях жменю двадцятидоларових золотих монет і віддає їх альбіносу. Не знаю, яка там була сума, але мені та жменя здалася фондом допомоги потерпілим від землетрусу.
— У мене таких цяцьок — повна валіза. Якщо хочеш, я ще одну тобі продам за п’ять сотень, — каже коротун.
— Залюбки! — відповідає довгань. — Зустрінемося за годину в салуні «Копчений собака».
Коротун поспіхом зникає у напрямку ювелірної крамниці.
А нещасний власник цілого годинника нахиляється і починає прискіпливо оглядати мою чепурну персону.
— На вас до біса гарна збруя, себто вдяганка, пане чоловіче! — каже він. — Бути мені останньою шкапою, якщо ви вдягаєтесь у місцевих крамницях!
— Ну, взагалі-то, — кажу я, радіючи можливості познайомитися з грошовитим втіленням нудьги, — костюм пошито на замовлення у найкращому в Сент-Луїсі ательє з виготовлення штанів, плащів та іншого верхнього одягу. До речі, ви б не могли пояснити мені суть і правила змагання з метання золотих годинників, яке я щойно мав нагоду спостерігати? — питаю я. — Звик-бо я, що до годинників ставляться з більшою обережністю та повагою, звісно, не рахуючи жіночих годинників, які за своєю природою призначені для розколювання горішків і шпурляння об стіни.
— Ми з Джорджем, — пояснює він, — вибралися з ранчо, щоб трохи розважитися. До минулого місяця ми були звичайними власниками чотирьох заливних пасовищ у низов’ї річки Сан-Мігель. Потім з’явився якийсь шукач нафти і почав бурити, аж доки із землі не забив фонтан, що виштовхує на поверхню двадцять тисяч чи двадцять мільйонів, точно не скажу, барелів нафти на день. Ми з Джорджем швиденько продали землю за сто п’ятдесят тисяч доларів — по сімдесят п’ять тисяч на брата. Тепер час від часу ми сідлаємо мустангів і летимо до Атаскоза-Сіті, щоб повеселитися і наробити галасу. Ось жменька шелягів, які я взяв у банку сьогодні вранці, — показує він згорток паперових двадцяток і п’ятдесяток завбільшки з подушку у спальному вагоні. Жовті папірці палали незгірш за захід сонця на даху Рокфеллерового будинку.
У мене запаморочилось у голові, і я присів скраєчку тротуару.
— Ти, певно, трохи побачив світу, — провадив нафтовий Крез. — Не здивуюся, якщо ти бував у більших і веселіших містах, ніж Атаскоза-Сіті. Буває, мені здається, що веселитися можна по-різному. Особливо якщо в тебе купа грошей і ти не проти їх протринькати.
Аж тут цей пустельний буревісник присів біля мене на запорошений тротуар, і ми душевно розбалакалися. І виявилося, що мій новий друг на власній шкурі спізнав, що таке бідність. Його життя минало на ранчо; найбільшою розкішшю у розумінні хлопця було повернутися на стійбище після виснажливої гонитви за коровами, натовкти черевомексиканськими бобами, стриножити мізки півлітрою нерозведеного віскі й завалитися спати, закинувши брудні чоботи на подушку. Коли віз грошей буквально звалився на нього і його жвавого друга-альбіноса Джорджа, вони помчали до наброду вбогих хаток під назвою Атаскоза-Сіті. Неважко здогадатися, що було далі. Ковбої мали вдосталь грошей, щоб придбати, що їм заманеться, але гадки не мали, чого їм хочеться, їхнє уявлення про багатство обмежувалося трьома предметами — віскі, сідлами і золотими годинниками. Про існування інших речей, на які варто витрачати статки, друзі й не здогадувалися. Коли ковбоям кортіло поставити місто на вуха, вони приїздили до Атаскози, зупинялися перед єдиним у місті салуном і, взявши адресний довідник, за алфавітом викликали жителів і за свій кошт пригощали їх випивкою. Потім замовляли у лимарні три-чотири каліфорнійські сідла чи грали на тротуарі у креклу, підкидаючи золоті двадцятидоларові монети. Ідея позмагатися, хто далі закине золотий годинник, належала Джорджу, але й ця гра наразі починала набридати.
Таким шансом гріх було не скористатися, як ви вважаєте? Слухайте далі.
За півгодини я розписав усі принади життя у великому місті, аж на їхньому тлі існування в Атаскоза-Сіті здалося не радіснішим за поїздку до Коні-Айленду із законною дружиною. Ще за десять хвилин ми потисли один одному руки, скріплюючи договір про те, що я буду провідником, перекладачем і приятелем у розвагах. Зі свого боку Соломон Мілз, так звали мого рятівника, мав оплачувати мої рахунки протягом місяця. Якщо Мілз залишиться задоволений мною як організатором розгульного життя, то наприкінці вказаного терміну я отримаю тисячу доларів. Щоб відзначити угоду, ми взяли список жителів Атаскоза-Сіті та всадовили геть усіх, за винятком дітей і жінок, за стіл… окрім хіба чоловіка на ім’я Гораціо Вестервельт Сен-Клер. З цієї нагоди ми придбали кілька повних капелюхів недорогих срібних годинників і жбурляли ними у чолов’ягу, доки той не втік із міста. Ми витяти з ліжка лимаря[23]і змусили його взятися до виготовлення трьох нових сідел. Врешті-решт ми заночували посеред колії біля залізничної станції — просто щоб подратувати САТА. Мати сімдесят п’ять тисяч доларів і уникнути безчестя померти багатим у такому місті — це вам не жарти!
Наступного дня Джордж, у якого була дружина чи щось таке, вирушив назад на ранчо. Ми з Соллі (так я тепер його називав) були морально готові обтруситися від нафталіну і, розпроставши крила, гордо полинути назустріч електричному світлу щасливого казкового Сходу.
— Ми не зупинятимемося, — кажу я Соллі, — ну, хіба що заведемо тебе до перукаря і приодягнемо. Забудь техаські свята на природі, де ви їсте свої убогі гострі страви, а потім іржете як лошаки: «Іго-го-го». Відтепер твоє місце у вищому світі. Ти належиш до кола людей, котрі тримають шпіців і носять короткі гетри, тож маєш справити на них належне враження.
Соллі кладе шість тисяч доларів стодоларовими банкнотами в одну кишеню парусинових штанів, а дорожні чеки на десять тисяч доларів у Східних банках — у другу. Я відновлюю дипломатичні стосунки із САТА, і ми починаємо подорож духмяними садами американського Сходу — вирушаємо на Північний Захід.
У Сан-Антоніо ми затримуємося, щоб пристойно одягти Соллі, вісім разів напоїти постояльців і персонал готелю «Менджер» і замовити чотири мексиканські сідла зі срібним оздобленням і білими суадеро з ангорської вовни для того, щоб потім відіслали їх на ранчо. Наступною зупинкою став Сент-Луїс. Ми прибули туди саме на обід і залишили відбитки пальців на меню найрозкішнішого в місті готелю.
— Нарешті, — кажу я Соллі, підморгуючи сам до себе, — ми дісталися місця, де зможемо поласувати справжньою їжею.
Доки Соллі бабрався у номері, намагаючись набрати води із газопроводу, я схопив головного офіціанта за ґудзик смокінга, відтягнув подалі, дав два долари і сказав таке:
— Я завітав до вас із другом, якому роки й роки доводилося вдовольнятися крупами і коротенькими дешевими цигарками. Отож ти зараз прямуєш до шеф-кухаря і наказуєш йому приготувати трапезу для міністра закордонних справ або голови Трансатлантичної залізниці. Грошей у нас не менше, ніж у Рокфеллера, і ми воліємо смакувати виключно шедеври найвишуканішої кухні. Вартість не має значення. Покажіть нам, на що ви здатні.
О шостій годині нам із Соллі принесли обід. Це було щось! Світ не бачив такої трапези з часів Валтасара. Шеф-кухар назвав це «меню а-ля покер»[25].Звична річ для західних гурманів. Подають по три страви, які пасують одна до одної. Спочатку була цесарка, морська свинка і міцний ірландський портер; потім смаженателятина, суп із телячої голови, що на смак нагадує черепаховий, курячий паштет; ікра західноєвропейського оселедця, ікра лосося, тапіока; довгоносий червоноголовий нирок, по-особливому приготована телятина й американський кролик; філадельфійський каплун, смажені равлики, джин із дикої сливи — і так далі, по три страви. Такимчином, за один раунд ви з’їдаєте, що волієте, а потім офіціант приносить вам груші, щоб смак попередньої страви не забивав наступної.
Я був упевнений, що від такого обіду Соллі отримає неземну насолоду після собачого корму, яким він харчувався на ранчо. Мені нетерпеливилося побачити пожвавлення на його обличчі, адже від самого Атаскоза-Сіті Соллі жодного разу не винагородив мої зусилля бодай усмішкою.
Ми сиділи в головній залі ресторану, в оточенні вишукано вдягнених людей, які радісно і голосно обговорювали одну з двох популярних у Сент-Луїсі тем: водопостачання і дискримінацію кольорових. Вони так швидко перестрибували з однієї теми на другу, що немісцевій людині могло здатися, ніби всі навколо розмовляють про акварелі. Сент-Луїс мав щось на кшталт репутації міста художників. У залі лунала приємна музика духового оркестру; зараз, гадав я, Соллі нарешті збагне, що духовна пожива підтримує і бадьорить людський організм не менше за фізичну. Але як я помилявся!
Соллі через стіл пильно подивився на мене. Чотири квадратні ярди, котрі нас розділяли, здавалися витівкою циклону, що пролетів над оборою, птахофермою, городом та ірландською фабрикою білизни. Аж тут Соллі підводиться і підходить до мене.
— Люку, — каже він. — Я добряче зголоднів після поїздки. Мені здалося, ти сказав, ми нарешті спробуємо справжнього харчу. Я забираюся звідси на пошуки чогось нормального. А ти можеш залишатися і бавитися з цим іграшковим харчем, якщо хочеш.
— Зачекай хвилинку, — кажу я.
Я підізвав офіціанта і черкнув «С. Мілз» на звороті чека на тринадцять доларів і п’ятдесят центів.
— Невже ти гадаєш, — мовлю я, — що джентльмени їдять той-таки непотріб, що й матроси на міссісіпському пароплаві? Люди ходять у ресторан скуштувати вишуканих страв.
Я вийшов на вулицю й поплентався за жалюгідним селюком. Аж тут Соллі натрапив на лимарню і відразу помітно повеселішав. Ми зайшли туди, замовили й одразу оплатили двоє сідел. Одне мало масивну передню луку зі щирого срібла і було прикрашене орнаментом та п’ятнадцятисантиметровим кантом із гірського кришталю і фальшивих рубінів навколо крил. На другому передню луку вкривала позолота, пластинчасті стремена були втричі міцніші за звичайні, а скрізь, де тільки можна, по сідлу бігла мозаїка зі срібних намистинок. Разом тисяча сто доларів.
Потім Соллі прямує в бік річки за «ароматом», що радує його ніс. У брудному завулку, де немає ні дороги, ні тротуарів, ні пристойних будинків, він знаходить те, що шукав. Ми заходимо до халупи, сідаємо на високі стільці серед портових вантажників і матросів та їмо залізними ложками боби. Так, сер, боби із солонющою свининою.
— Я думав, ну от якби таке подавали в ресторані, ото було б діло, — каже Соллі.
— Можливо, — відповідаю я, — кухня нашого готелю здається неперевершеною деяким панам, але я надаю перевагу табірдоту[26].
Тільки-но ми покінчили з бобами, я витяг Соллі з тієї брудної подоби кубрика під вуличний ліхтар і дістав свіжу газету, розгорнуту на сторінці з культурними подіями Сент-Луїса.
— Перейдімо до розваг, — кажу я. — Сьогодні в Сент-Луїсі йде п’єса Гола Кейна, у драматичному театрі ставлять «Гамлета», ще є Головгорнська ковзанка, Сара Бернар ікомедійна трупа Шейплі Сайрена. Я схиляюся до думки, що Шейплі…
У відповідь цей здоровий, багатий і розважливий чоловік потягується так, що ледве не вибиває руками вітрини крамниць на другому поверсі, й гучно позіхає.
— Піду я, напевно, спати, — каже він, — о такій порі я звик простягати лапи. Бачу, Сент-Луїс містечко так собі, га?
— О так, — підтверджую я, — коли сюди провели залізницю, місто втратило шарм. Кредитно-будівельні товариства і ярмарки практично його зруйнували. Мабуть, нам справді час повертатися в номер. У Чикаго все буде по-іншому. Взяти білети на завтрашній потяг до Чикаго?
— Та можна, — згоджується Соллі. — Хоча ці міста якісь усі однакові.
Ви, мабуть, уважаєте, що в Чикаго багатий мандрівник і його персональний провідник не нудьгували, адже місто не може поскаржитися на відсутність людей і розваг, здатних позбавити сну гостя з провінції. Але тільки не пана із пампасів, який зростав на підніжному кормові! Я водив Соллі до театрів, катав на автомобілях і яхтах, годував вишуканими вечерями з шампанським — словом, долучав до принад цивілізації, які змусять будь-кого забути тихе сільське життя. І все марно. День у день Соллі марнів. Оскільки моя зарплатня поступово перетворювалася на примару, я вирішив пустити у гру козирі. Ніби між іншим згадав про Нью-Йорк і натякнув Соллі, що великі міста Заходу — це лише брама до захованого за мурами великого міста Танцюючих Дервішів.
Та коли я повернувся із залізничної каси, Соллі зник. На той час звички патрона не були для мене таємницею, тому через пару годин я відшукав його у лимарні. У власника були якісь нові ідеї щодо спинок і попруг сідел, запозичені у канадської кінної поліції. Соллі не просто пожвавішав — він ожив, очі заблищали; приблизно дев’ять сотень доларів залишилися в крамниці.
На залізничній станції я телеграфував знайомому власнику тютюнової лавки і домовився зустрітися з ним на Двадцять Третій вулиці біля переправи. Я попросив його принести перелік усіх лимарів у Нью-Йорку. Хотілось заздалегідь знати, де шукати Соллі, коли той знову від мене дремене.
А тепер слухайте, що трапилось у Нью-Йорку. Я сказав собі: «Друже Шехерезаде, ти маєш за будь-яку ціну змусити сумного султана з кислим виразом обличчя закохатися у Багдад — або на тебе чекає мотузка». Та в глибині душі я сумнівався в успіху операції.
Я годував Соллі чудасіями, як годують людину після довгого голодування. Показав йому конку на Бродвеї і пороми Стейтен-Айленду. А потім буквально засипав Соллі сюрпризами, не забуваючи притримати найпікантніше про запас.
Наприкінці третього дня у Соллі на виду був написаний такий смуток, як у трьох тисяч сиріток, разом узятих, коли ті спізнилися на прогулянку на пароплаві, а я щогодини дедалі більше занепадав духом, міркуючи, як мені догодити Соллі й не втратити свою тисячу. На вид Бруклінського мосту його тягло на сон, хмарочоси були чимось понад його розуміння, білетери здатні були розштовхати ковбоя під час перегляду наймоднішого водевілю хіба що втрьох.
Одного разу мені здалося, що потяг зрушив. Того ранку, доки Соллі спав, я приладнав манжети на його рукави, а ввечері витягнув його подивитися на клітку з мавпами, яку виставили в одному з найбільших готелів міста. Тварини весело носилися по клітці, а вишукана публіка годинами за ними спостерігала. Раптом Соллі ні сіло ні впало хрипко засміявся — так наче хтось пересунув похідне ліжко з поламаним коліщатком. Це було вперше за три тижні. У мені зажеврів промінчик надії.
— Ти правий, друже, — кажу я. — Вони такі смішні й хороші, як мальовані!
— Мені байдуже до цих піжонів і дурників, — ріже він мене без ножа. — Я пригадав, як ми з Джорджем накидали у віскі Джонсону Конячій Голові бліх з овець. Як я хочу додому, до Атаскоза-Сіті! — каже він.
Мені мов приску за шкуру насипали. «Потрібне кардинальне рішення», — сказав я собі подумки.
Змусивши Соллі пообіцяти мені нікуди не йти і посидіти в кав’ярні годинку-півтори, я зловив кеб і поїхав на Сорок Третю вулицю до Лолабель Делятур. Лолабель, моя стара знайома, була артисткою кордебалету на Бродвеї.
— Джейн, — мовив я до неї, — у мене є друг із Техасу. Непоганий хлопець, але останнім часом почав хиріти. Я б хотів сьогодні ввечері після шоу його трохи розворушити. Ну, ти знаєш — спілкування з чарівною леді, похід у казино, весела вечеря. Ти як?
— А як у нього із зелененькими? — питає Лолабель.
— Сонечко, ти ж розумієш, що я б ніколи не витягнув із діри хлопця без цента в кишені, — запевняю я. — Грошиків у нього хоч греблю гати, він їх жменями розкидає.
— Приводь його після другого акту, — каже міс Делятур, — побачимо його потенціал, матеріальний і все таке.
О десятій годині вечора ми з Соллі підходимо до гримерки Лолабель, покоївка відчиняє нам двері. За десять хвилин повертається міс Делятур, просто зі сцени, приголомшлива у сценічному костюмі, в якому вона зображає леді-гренадера, вітаючи короля словами: «Ваша величносте, ласкаво просимо на свято весни!» Можете не сумніватися, роль дівчина отримала не за ідеальну декламацію!
Тільки-но Соллі бачить таке спокусливе видовище, він прожогом через сцену вилітає надвір. Я за ним. Лолабель не спромоглася перетворити мою омріяну тисячу в реальну. Маю сумніви, що це взагалі до снаги смертному.
— Люку, — каже Соллі, — трапилася жахлива помилка. Ми залізли у спальню леді. Я джентльмен, і зроблю все можливе і неможливе, аби вона мене вибачила. Як гадаєш, панінам коли-небудь пробачить?
— Думаю, шанси у тебе є. Певна річ, трапилася прикра помилка. Ходімо пошукаємо чогось пожувати…
Невеселі були мої справи. А ще незабаром я помітив, що Соллі не приходить обідати. Я натиснув на нього. Він зізнався, що натрапив на Третій Авеню на ресторан, де боби готують зовсім як у Техасі. Я змусив Соллі повести мене туди. Тільки-но ми зайшли всередину, як у мене руки опустилися.
За столом уже сиділа молода жінка, Соллі нас познайомив. Ми з ним усілися за стіл і взялися до бобів.
Так, сер, жінка, що сиділа навпроти мене, могла заарканити будь-якого чоловіка так само легко, як випити склянку води. Є один спосіб. І вона його знала. Я бачив, як вона це робить. Не красуня, просто пристойно вдягнена, волосся охайно зачесане назад, жодних кучерів чи грайливих завитків — такий вигляд мала ця жінка. А зараз я скажу вам, чим вона брала чоловіків. Усе просто — коли вона хотіла закохати в себе чоловіка, то робила так, що кожного разу, коли той дивився на неї, виявлялося, що вона не зводить із нього очей. Цього достатньо.
Наступного вечора Соллі мав піти зі мною о сьомій на Коні-Айленд. Коли він не з’явився й о восьмій, я вийшов на вулицю і зловив кеб. Серце підказувало мені, що тут щось не так.
— Їдьмо до ресторану «Добрий старий дім» на Третій Авеню, — звелів я. — Якщо я не знайду там потрібного мені чоловіка, будемо об’їздити крамниці з цього списку, —я вручив візнику перелік лимарів.
— Босе, — відповідає візник, — якось у тому ресторані я з’їв біфштекс. Якщо ви не аж такий голодний, краще одразу їхати по лимарнях.
— Я — слідчий! — кажу я. — Я не їм! Давай хутко!
Коли я зайшов до ресторану, інтуїція підказала, що мені слід стерегтися високого обвітреного придуркуватого чоловіка і що я от-от втрачу чималу суму грошей.
Соллі в ресторані не було. Як і пані з прилизаним волоссям.
Я вирішив почекати. За годину парочка виходить із кеба, тримаючись за руки. Я відізвав Солі на кілька слів. На його обличчі цвіла усмішка, але я не розумів причини.
— Вона — найкраща жінка на світі, — каже Соллі.
— Мої вітання! — відповідаю я. — А тепер, якщо твоя ласка, я хотів би отримати свою тисячу.
— Бачиш, Люку, — мнеться він, — я не можу сказати, що час, проведений під твоєю опікою і наглядом, був аж таким незабутнім. Але я зроблю для тебе все, що можу. Все, що можу, — повторює він. — Ми з міс Скінер годину тому одружилися. Завтра зранку ми їдемо в Техас.
— Чудово! — кажу я. — Можеш начіпляти скільки завгодно бантиків на черевики, але не треба так обв’язувати ними наші ділові стосунки, щоб геть про них забути. Як щодо мого гонорару?
— Місіс Мілз, — зізнається Соллі, — відтепер розпоряджається всіма нашими грошима і цінними паперами, за винятком шести пенсів, що лежать у мене в кишені. Я розповів їй про угоду, а вона назвала її безбожною і незаконною і не дасть тобі ні цента. Але я не дозволю вчинити несправедливо. На ранчо лежать вісімдесят сім сідел, які я придбав під час мандрівки. Коли я приїду додому, відберу шість найкращих і надішлю їх тобі…
— Він так і вчинив? — запитав я, коли Лукулл нарешті замовк.
— Звісно. Це королівські сідла. Ті шестеро сідел коштували йому щонайменше три тисячі доларів. Але кому я можу їх продати? У кого стане грошей придбати бодай одне зцих сідел, як не у азійських раджів і африканських принців? У мене є повний перелік. Я знаю кожного коричневого вельможу королівської крові й копченого принца від острова Мінданао до Каспійського моря.
— Багато вам доведеться помотатися по світу, — кажу я.
— Вони самі до мене приїздять, — відповідає Полк. — Сьогодні тільки-но один із цих жорстоких дурисвітів забороняє у себе в країні спалювати вдів живцем і починаєкористуватися серветкою, замість обтирати руки об власну бороду, він урочисто називає себе Рузвельтом Сходу і приїздить до Штатів, щоб спробувати нашого просвітництва і коктейлів. Вони у мене всі у списку. Погляньте сюди.
З внутрішньої кишені Полк витягує складену вчетверо пошарпану газету і легко знаходить потрібний параграф.
— Прочитайте! — каже постачальник сідел їхніх Королівських Величностей. У параграфі написано:
«Його Високість Саїд Фейсал ібн Тюркі, імам Мускату, — один із найпрогресивніших і найосвіченіших правителів Старого Світу У його стайнях — тисячі чистокровних арабських скакунів. За нашою інформацією, Його Високість збирається незабаром відвідати Сполучені Штати».
— Ось воно! — переможно вигукує містер Полк. — Вважайте, моє найкраще сідло — з бірюзовою облямівкою задньої луки — вже продане. У вас випадково немає трьох доларів? Чи не могли б ви їх мені позичити?
Випадково у мене були три долари і я позичив їх Лукуллові.
Якщо імаму Мускату потраплять на очі ці рядки, нехай Його Високість пришпорить своє бажання завітати до Америки. В іншому разі, боюсь, мені довго доведеться чекати на свої три долари!