Кулацу та Наужидза
Пішов хлопчик Кулацу з братами в ліс по горіхи. Ходили вони лісом, ходили та й заблукали. Вже сонце за гори сховалося, додому повертатися час, а Кулацу все не може знайти дорогу. Заліз він на найвище дерево, озирнувся і побачив вдалині вогник. Пішли вони на той вогник і прийшли до старого хатинки.
А в тій хатці жила відьма Наужидза. Із рота у неї стирчав один-єдиний залізний зуб, і вона його на точилі точила.
Зраділа зла стара, що буде в неї смачна вечеря, і каже ласкавим голосом:
— Ласкаво прошу, мої дітоньки, ласкаво прошу!
Кулацу одразу зрозумів, до кого вони потрапили.
Нагодувала відьма дітей, постелила їм м’яку постіль і поклала спати. Кулацу й каже своїм товаришам:
— Якщо ми заснемо, Наужидза всіх нас з’їсть. Тому ви лежіть із заплющеними очима, але не спіть. Як тільки стара підійде до нас, я кашлятиму.
Тихо стало в хаті і вирішила Наужидза, що діти заснули.
Нечутно підкралася вона до їхнього ліжка, а Кулацу раптом як закашляє!
— Що це ти кашляєш, Кулацу, чи не захворів? — спитала Наужидза.
Кулацу у відповідь:
— Звикли ми, що нас годують гарячими варениками. Поки не поїмо їх, не можемо заснути.
Що робити? Приготувала Наужидза вареники, нагодувала хлопчиків. Коли знову вщухло все в хаті, вирішила вона, що діти сплять, і знову почала підбиратися до них. Була стара вже зовсім поряд — знову закашляв Кулацу. Розлютилася Наужидза:
— Що ще тобі треба, злощасний Кулац?
— У такий час мати годує нас смаженою куркою. Звикли ми і не можемо без цього заснути.
Довелося смажити курку.
Але коли стара втретє підбиралася до дітей, знову закашляв Кулацу. Зовсім розлютилася Наужидза:
— Що не дає тобі спокою, нещасний Кулацу?
— Після смаженої курки мати зазвичай приносила нам в решеті воду з річки та напувала нас. Мучить нас спрага, не можемо заснути.
Взяла стара решето і попленталася за водою. А хлопчаки схопилися з ліжка і втекли.
Наужидза повернулася додому — бачить, нікого немає. Зрозуміла вона, що обдурив її Кулацу.
Помчала наздоганяти дітей. Чує Кулацу, наздоганяє їх Наужидза.
— Біжіть швидше, не озирайтесь, — каже Кулацу хлопцям, — я перехитрю її.
Побігли діти ще швидше, а Кулацу забарився. Нікого не спіймала Наужидза, тільки Кулацу один дістався їй. Посадила вона його у мішок.
Тільки вийшла стара з хати, Кулацу виліз з мішка, засунув туди відьминого кота і втік. Наужидза повернулася з камінням у руках. Почала вона бити камінням по мішку, а кіт як занявчить!
— От, хитрун, тепер кішкою занявкав! — примовляє стара, а сама б’є по мішку.
А коли розв’язала мішок, то побачила, що била свого улюбленого котика.
Сіла Наужидза і зі злості завила.
А що робив Кулацу? Довго йшов він лісом. Раптом бачить — їдуть йому назустріч чотири розбійники. Кулацу як закричить:
— Ой, добрі люди, ця гора зараз упаде. Підіпріть її, а я потримаю ваших коней!
Поспішали розбійники, почали підтримувати гору. А Кулацу сів на одного з коней, інших узяв за поводи і поскакав. Незабаром дістався Кулацу додому. Гучно застукав він у свої ворота.
— Мамо, зустрічай свого сина!
Здивувалася мати:
— Нема нікого на світі, хто міг би називати мене мамою. Був у мене єдиний син Кулацу, та й того вільма Наужидза з’їла.
— Я живий і здоровий, відчиняй ворота!
Зраділа мати, вибігла зустрічати сина.
З дерева впало три яблука: одне — тому, хто казку розповів; друге — тому, хто слухав; а третє — тому, хто знає кращу казку.
Джерело:
“Кабардинские народные сказки”
Переклад – А. Алієва, З. Кардангушев
Видавництво: “Детская литература”
1977 р.