Мавпи й божество Дзідзо

Жив собі колись дідусь. Одного дня пішов він у ліс по дрова, дивиться — зграя мавп переносить через річку кам’яну статую божества Дзідзо. «Цікаво!» — подумав дід і завмер на березі, як статуя. Зібралися навколо нього мавпи.

— А от іще один Дзідзо! Це ж гріх, коли він тут стоятиме. Треба віднести його у храм,— вирішили вони, підняли старого на плечі й почала переносити вбрід річкою.

Дід мало не пирснув зі сміху,— йому здалося, наче його лоскочуть,— але стримався. Хіба ж Дзідзо вміє сміятися?

На протилежному березі стояв храм. Мавпи внесли діда туди, поклали перед ним цілу купу пожертв і пішли.

Дід розплющив очі, дивиться — перед ним коржики, фрукти і коштовності. Він зрадів і забрав їх додому.

Згодом, коли показував родичам свою здобич, до хати нагодився жадібний сусід.

— Оце дивина! Як же ти розбагатів? — спитав він. А коли дід розповів про свою пригоду, сусід сказав: — Спробую і я прикинутися Дзідзо.

Наступного дня подався сусід у ліс і на березі річки прикинувся статуєю Дзідзо.

Незабаром з’явилися мавпи.

— А от іще один Дзідзо! Це ж гріх, як він тут стоятиме. Треба віднести його у храм,— сказали вони, підняли жадібного сусіда на плечі й почалапали вбрід річкою.

Сусіда розібрав сміх,— здавалось, наче його лоскочуть, і він захихотів: «Хі-хі-хі!..»

Мавпи злякались і глянули на сусіда.

— Та це не Дзідзо! Це людина! — вигукнули вони й кинули жадібного  в воду.

Кажуть, сусід насилу вибрався на берег, мало життя не позбувся.