Міні і Бринь

На полі, повнім квітів, жила у вулику разом з іншими бджілками маленька бджілка Міні. Так називали її подруги, бо вона між ними була найменша. Міні мала чорну голівку, великі карі очі та золотий пухнатий животик, прикрашений чорними смужками.

Міні любила свій вулик. В ньому робота йшла так весело! Бджілки приносили медок, а господар пасіки задоволено гладив свій живіт і казав:
„От, як гарно бринять!” Міні завжди було шкода, що той веселий, добрий дідок не розумів їхніх пісень.

Одного ранку Міні сиділа на ромені й сушила свій золотий кожушок. Кожушок був мокрий, бо Міні любила вставати раніше від сонечка і купатися в росі. Найкраща купіль була в синьому дзвіночку. Тоді Міні здавалося, що це вона купається у синьому морі. Після купелі вона шукала
найбільшого ромена з пухким, як килим, жовтим осередком, лягала, немов би на золоту перину, і засинала. Прокидалась, коли сонечко починало
пригрівати її тулубець. Тоді вона жмурила заспані очка, протирала їх лапками і переверталася животиком догори. Як тільки висихав животик,
вставала й летіла на роботу.

І цього ранку було так само. Міні пробудилася, коли пушок висох, пригладила свої чорні блискучі смужечки і знялась у повітря. Вона не могла літати так високо, як пташки, але цим не журилась. Їй подобалося летіти низенько, щоб можна було придивлятися до квіточок. Коли Міні наближалася до них, то кожна квіточка коливала своєю голівкою і запрошувала до себе на медок.

Кожна бджілка мала своє улюблене місце, де збирала медок. Кожна старалася принести якнайбільше меду до вулика, щоб показати іншим бджілкам, який багатий її куточок. Наша Міні також мала своє улюблене місце.

Якраз сьогодні вона вирішила полетіти до дідового садка, де ріс солодкий горошок, що мав сині квіточки з дуже смачним медком. Росли там
і кущики порічок, що виблискували червоними ягідками. Ягідки були так рівненько й густо попричіплювані до гілочок, що нагадували вояків
у червоних одностроях.

Найсмачніший медок мали ромени з білими пелюстками й жовтими осередками, якими дуже пишалися. Міні сідала на жовтий осередок, висувала довгий язичок і смоктала медок. Коли Міні вже назбирувала досить медку, ромени сміялися. Колись вона не знала, чому ромени сміються, але згодом дізналася: під час збирання медку жовтий пилок чіплявся Міні на вуса та на ніжки, і здавалось, що вона взулася в жовті чобітки.

Прилетівши до свого куточка, Міні не знала, в кого спершу вона буде збирати медок. Сіла подумати на кущик порічок. Та тільки сіла, як почула, що хтось співає.

„Бринь, бринь!” — лунала пісня. Слова пісні були знайомі, але голос незнайомий.

„Може це котрась із моїх товаришок? — подумала Міні. — Але як вона посміла сюди прилетіти, коли це мій куточок? Треба подивитися, хто це такий сміливий!”

І Міні полетіла в напрямі до того „бринь-бринь”.

Прилетіла на місце, де росли ромени, і на першому ж з них побачила незнайому бджілку, що лежала животиком до сонця, заклавши ніжку
за ніжку, і співала на ввесь голос.

— Гей, гей, а чого ти у моєму куточку співаєш? — запитала Міні.

Бджілка зірвалась і низенько вклонилась.

— Я заблудила, — відповіла вона. — Старий дідуган переніс сюди нашого вулика, я шукала свого кутка, але змучилась і лягла відпочити.

— „От, яка кумедна!” — подумала Міні й засміялась, бо незнайома бджілка була така смішна: вона ні хвилинки не стояла спокійно, а все робила якісь викрутаси.

— Твій вулик переніс не старий дідуган, а наш дідок. Він добрий і дуже нас любить. Я називаюся Міні, бо я найменша в нашому вулику. А як ти звешся?

Нова знайома засміялась і від — Хочеш, я покажу тобі свій куточок і, може, десь близько знайдемо щось і для тебе? — спитала Міні.

— Чудово! — відповіла Бринь і з радості перекинулась через голову, мов маленьке каченятко.

Бджілки літали від кущика до кущика, від квіточки до квіточки, аж поки втомлені не сіли на листочок високого дерева.

— Тримайся! — сказала Міні. — Тут вітер такий жартівливий, любить пустувати.

Бринь міцно вхопилась за краєчок листочка, але не переставала вимахувати своїми тонкими ніжками. „Бринь, бринь!” — залунало знову. Міні
слухала й думала, яка та Бринь весела. Вона їй дуже подобалася.

— Бринь, — сказала Міні, — лишайся у моєму куточку! Тут так багато квітів, що вистачить меду для нас обох. Будемо завжди разом літати.

Бринь сплеснула в долоні з радості.

— Так, так, я буду дуже щаслива, як ми будемо разом. Твій куточок такий гарний.

Коли сонце вже дійшло до середини неба, Міні та Бринь кинулись збирати медок, бо вже був час вертатися додому, а вони ще нічого не назбирали.
Так почалася дружба Міні і Бринь.

Від того дня Міні вже не літала сама до синього дзвіночка купатися. Кожного ранку вона прилітала під вулик Бринь і кликала : „Бринь,
Бринь, скоренько, а то сонечко зараз встане!”

Бринь з’являлась, і вони вдвох летіли до дзвіночка. Бринь любила хлюпатися у воді, а Міні тоді також хлюпалась. По купелі вони сушилися
проти сонечка — Міні на одному ромені, а Бринь — на другому.

Міні і Бринь завзято працювали й чимало меду приносили до своїх вуликів. Але любили вони й бавитися, а найбільше в хованки.
Одного дня побачили вони волохату гусеницю, що помалу кудись мандрувала. Гусениця мала пухнатий бронзовий кожушок.

— Ану, — сказала Бринь, — налякаймо її!

— Лякати — негарно, —- відповіла Міні.

— Ти боягузка! — вигукнула Бринь і полетіла страшити гусеницю.

Вона розігналась з усієї сили і пролетіла понад самою її головою. Гусениця з остраху позеленіла і скрутилась у клубочок. Бринь побачила, як гусениця настрашилася, і їй стало соромно. Вона швиденько підлетіла до гусениці і перепросила за свій поганий учинок.

Такі то пригоди мали Міні і Бринь. Де була одна, там була й друга. І Міні все пильнувала, щоб Бринь забагато не пустувала.

Одного гарного дня полетіли вони до свого кутка збирати мед і побачили там якогось хлопця, що зривав ромени.

— Щ о ти робиш? — закричала Бринь з усієї сили. — Це наші квіти, не зривай їх!

Але хлопець не звернув на неї уваги.

— Не чіпай його, Бринь! — сказала Міні. — Подивись, який він великий і непривітний! Він напевно не любить бджілок.

Але Бринь не витримала й кинулась до хлопця. Вона махала крильцями і благала, щоб не зривав роменів. Та хлопець нараз підніс руку і
замахнувся на Бринь. Перестрашена бджілка наставила жало. Хлопець крикнув з болю і шарпнув рукою. Бринь і собі шарпнулася, щоб витягти жало з його руки, але воно зігнулось і урвалось.

Хлопець утік, розгубивши квіти, а Бринь затріпотіла крильцями й упала на землю.

— Ах, Міні, — заридала вона, — я вже не маю жала!.

Міні від страху затремтіла. Вона знала, що, коли бджілка втрачає жало, вона мусить умерти.

— Ні, ні! — заплакала Міні і почала оглядати Бринь, може жало все таки залишилося. Але де там!

— Хто буде тепер зі мною медок збирати, хто буде в хованки зі мною бавитися, хто буде в дзвіночку купатися? — вимовляла бідна Міні.

Бринь опустила крильця. Вона дивилася на Міні, і в її очах стояли сльози.

— Не плач, Міні! — сказала Бринь тоненьким голосом і заплющила очі. Міні закричала

„Бринь, Бринь! ” — але її вірна подруга не відповідала. Вона лежала тихенько і вже не бачила, як ромен схилив над нею свою голівку і доторкнувся до її вусиків білими пелюстками.

Сонце котилося вниз, і Міні вже мусіла вертатися до вулика. Вона присипала Бринь жовтим пилком, востаннє глянула на неї і полетіла додому.

Коли Міні вже долітала до свого вулика, то їй здавалося, що вона все ще бачить крильця, присипані жовтим пилком, і чує тихесеньку пісеньку
„бринь, бринь” .. .