Найкращє у світі піаніно

Довелося мені якось заночувати на ранчо вівчаря Раша Кіні на плато Піщана Виделка біля річки Нуесес. Знайомство з містером Кінні відбулося, коли я закричав: «Агов, господарю!» — прив’язуючи коня до огорожі, але з тої миті й до наступного ранку, коли я залишив гостинне ранчо, господар, за старим техаським звичаєм, приймав мене як доброго друга. По вечері ми винесли стільці з двокімнатного будинку на веранду, зарослу чапарелем і травою. Задні ніжки стільців глибоко загрузли у втоптану земляну долівку, ми зручно влаштувалися на дерев’яних «тронах» і насолоджувалися неперевершеним тютюнцем «Ель Торо», неквапливо теревенячи про все на світі.
Навряд чи можна відтворити словами неповторну чарівність вечора у прерії. Не кожному стане зухвалості, щоб спробувати описати техаську ніч, та ще й ранньої весни! Тож не судіть мене суворо.
Ранчо розкинулося на вершині похилого пагорба. Навколишня прерія, густо порізана ярами і темними клаптиками чагарників та кактусових заростей, нагадувала темний келих, на дні якого дивом опинилися ми. Вгорі височіло бірюзове небо. Чаклунське повітря, напоєне озоном і незабутніми пахощами безлічі диких квітів, водночас різало і ніжило ніздрі. На небі великим круглим яскравим прожектором сяяв не місяць, а темний ліхтар літа, який з’явився, щоб указати затяжній весні на двері. В загінці неподалік беззвучно спочивала череда овець, яких незрозуміла, безпідставна тривога час від часу змушувала збиватися докупи і перелякано бекати. Десь далеко, за загородою для стрижки овець, пронизливо завивала сімейка койотів і верещали у траві дрімлюги. Але навіть ці неприємні звуки не порушували загальної гармонії співу пересмішників, що долинав із десятків сусідніх кущів і дерев. Здавалося, достатньо стати навшпиньки — і можна торкнутися зірок, — так чітко і близько вони сяяли.
Дружина містера Кінні, метка молода пані, залишилась у будинку. Як я помітив, вона бралася до звичної хатньої роботи весело і залюбки. Вечеряли ми в одній кімнаті. Коли ми з містером Кінні вже сиділи надворі, раптом із другої кімнати до нас долинули звуки божественної музики. Я не дуже знаюся на цьому, але можу зі всією відповідальністю стверджувати — то була гра майстра. Піаніно, а особливо людина, здатна витягувати з нього такі звуки, — це щось непересічне на невеличкому, Богом забутому ранчо. Напевно, вигляд я мав настільки здивований, що Раш Кінні по-південному м’яко розсміявся і підморгнув мені крізь підфарбований місяцем цигарковий туман.
— Нечасто почуєш таке приємне бринькання на вівчарському ранчо, еге ж? — сказав він. — А я не розумію, чому ми маємо відмовлятися від мистецтва прекрасного лише через те, що живемо серед чапарелевих заростей. У наших краях у жінки небагато розваг; якщо піаніно може трохи її розрадити, то чом би й ні? Я так думаю.
— Дуже мудро і благородно з вашого боку, — погодивсь я. — І, мушу зізнатися, місіс Кінні грає неперевершено. Я не вчився у консерваторіях, але назвав би її надзвичайно талановитим виконавцем. У неї дивовижна техніка і відчуття музики.
У чіткому місячному світлі я зауважив на обличчі Кінні веселий і змовницький вираз, так наче йому кортіло чимось зі мною поділитися.
— Ви, напевно, проїжджали повз перехрестя Двох В’язів, — багатообіцяюче почав він. — Там стоїть занедбаний джакаль. Ви не могли його не помітити, він ліворуч від дороги, просто перед гайком.
— Пам’ятаю. Біля нього рило землю стадо диких пекарі. Я зрозумів, що там ніхто не живе, коли побачив покинуті загороди.
— Це місце має прямий стосунок до музики, яку ви чуєте, — сказав Кінні. — Поки ми куримо, я розповім вам. У тому джакалі мешкав старий Кел Адамс. У Кела було вісім сотень чудових мериносів і донька, ніжніша за найтонший шовк та прекрасніша за новий аркан за шиї у тридцятидоларового коника. Правду кажучи, мене в ті часи ой як часто можна було здибати неподалік ранчо старого Кела. Та що там — я проводив там увесь час, вільний від нагляду за овечками та від стрижки. Звали красуню Марилла. Я вирішив, що як два плюс два буде чотири, так одного дня дівчині судилося стати господинею і власницею ранчо Ломіто, яке належало есквайру Р. Кінні, який, власне, наразі має честь називати вас дорогим і поважним гостем.
Мушу зізнатися, що старий Кел вівчарем був поганеньким. Низенький, старий, згорблений чоловічок, не більший за чохол від вінчестера, з облізлою сивою борідкою і цілковитою нездатністю тримати рота на замку. Старий Кел був настільки нікчемним вівчарем, що навіть не викликав ненависті у ковбоїв. Коли вівчар — таке ледащо, що скотарям із нього не кортить знущатися, пиши пропало — чоловіка поховають неоплаканим, а ще, того й гляди, невідспіваним.
На Мариллу ж годі було намилуватися. А що вже роботяща та охайна! По праву найближчого сусіди я навідувався до Двох В’язів на тиждень разів дев’ять, а траплялося й шістнадцять, зі свіжим маслом, оленячим окостом чи новим засобом від овечих бліх. Самі розумієте, будь-який привід згодиться, щоб побачитися з Мариллою. У нас із Мариллою виникла щира приязнь і симпатія. Я був майже певний, що мені вдасться заарканити дівчину і відвести на ранчо Ломіто. Одна біда — Марилла занадто любила батечка, себто старого Кела. Саме через це у нас із нею діло ніяк не клеїлося. Навряд чи є на світі чоловік, такий самий обізнаний і воднораз міднолобий, як старий Кел. Він розумівся геть на всіх галузях людських знань і основах усіх теорій і філософських течій. Його неможливо було спантеличити у питаннях частин мови і польоту думки. Складалося враження, що старий — професор метеорології, політики, хімії, природничих наук і еволюції. Тільки-но ви про щось заговорите, а старий Кел уже розписує вам історію питання від давньогрецьких мудреців до часу, коли його упакували і виставили на продаж.
Якось після осінньої стрижки овець я зазирнув до Двох В’язів із модним жіночим журналом для Марилли і науковим виданням для старого Кела.
Прив’язую, значить, я коня до мескітового дерева, аж тут із будинку вибігає Марилла. Видно, що дівчині страшенно нетерпеливиться поділитися приємною новиною.
— Ой, Рашу, — вона аж почервоніла від вдячності й задоволення, — ти нізащо не вгадаєш, що трапилося! Тато купить мені піаніно. Хіба це не чудово? Я про таке й мріятине могла.
— Звісно, буде весело. Мені завжди подобалося приємне бринькання піаніно. І тобі буде чим зайнятися. Хороша ідея спала на думку дядькові Келу, нічого не скажеш.
— Я досі не вирішила, — каже Марилла, — що краще — піаніно чи орган. Орган чудово звучить у вітальні.
— І те, і те підійде, — відповідаю я, — щоб розігнати тишу на вівчарському ранчо. Ех, як чудово приїхати додому ввечері, слухати вальси та джиги, а хтось напрочуд схожий на тебе сидить на табуреті перед піаніно і чаклує над клавішами. Не життя, а казка…
— Тихо, не говори так голосно, — каже Марилла, — і заходь у будинок. Тато сьогодні зостався на ранчо. Він недобре почувається.
Старий Кел лежав на ліжку. Він сильно застудився і надсадно кашляв. Я вирішив залишитися на обід.
— Я чув, ви збираєтеся придбати для Марилли піаніно, — кажу я йому.
— Та щось таке, Рашу, — погоджується він. — Дочка давно мріяла про музичний інструмент. Нарешті я виконаю її бажання. Восени ми настригли шість фунтів вовни з кожної вівці. Я куплю Мариллі піаніно, навіть якщо доведеться витрати всі гроші, вторговані за вовну.
— От і добре, — кажу я, — дівчинка на це заслуговує.
— Я повезу останню партію вовни до Сан-Антоніо, — каже старий, — і сам виберу інструмент для доньки.
— А хіба не краще, — пропоную я, — взяти Мариллу з собою і дозволити їй обрати, що захоче вона?
Я міг би здогадатися, що така пропозиція змусить дядька Кела скочити з ліжка й почати гасати туди-сюди по кімнаті. Звичайно, всезнайки як він уважають, що таким чином демонструють світові роботу власного мозку.
— Ні, сер, — відповідає він, пощипуючи сиву борідку, — яз вами не згоден. У світі не знайдеться кращого знавця музичних інструментів, ніж ваш покірний слуга. Мій дядько був співвласником фабрики з виготовлення фортепіано. Я на власні очі бачив процес створення сотень музичних інструментів. І знаю про них усе, від церковного органу до дерев’яної сопілки. Ніхто, сер, ніхто не перевершить мене у знанні інструментів, де треба бити, дмухати, щипати, крутити за ручку, водити смичком чи натискати на клавіші.
— Привезеш мені, що тобі сподобається, таточку, — щебече Марилла, ледве не танцюючи від радості. — Звісно, ти вибереш найкраще. Найкраще піаніно, орган чи інший інструмент.
— Якось у Сент-Луїсі я бачив штуку, яка зветься оркестріон, — каже дядько Кел. — Це найкращий витвір людини у царині музики. Але він не поміститься у нашому будинку. Тим паче, уявляю, скільки він коштує — тисячу доларів, не менше. Думаю, Мариллі найкраще підійде щось на кшталт піаніно. Два роки тому, в Бірдстейлі, вона вчилася грати на піаніно. Вибір інструмента — така річ, яку я не довірю нікому, крім себе. Якби я не став вівчарем, то поповнив би перелік найвідоміших композиторів або виробників клавішних інструментів.
Це було цілком у дусі дядька Кела. Але я ніколи не сперечався зі старим, пам’ятаючи, як він любив Мариллу, а вона — його. Дядько Кел відіслав дочку вчитися до академії у Бірдстейлі, хоча йому довелося витратити на це всі гроші за вовну.
Й от у вівторок дядько Кел вирушає до Сан-Антоніо в останньому фургоні з вовною. Із Бірдстейла на ранчо приїздить дядько Марилли, Бен, щоб дівчина не залишилася сама на час відсутності батька.
Від нас до Сан-Антоніо — дев’яносто миль, та ще сорок до найближчої залізничної станції, тож дядька Кела не було чотири дні. Я саме навідався до Двох В’язів, коли ввечері, перед заходом сонця, його фургон з’явився на дорозі. У фургоні точно було піаніно чи орган — одне з двох, загорнуте у мішки з-під вовни і вкрите зверху парусиноюна той раз, якщо піде дощ. Марилла підлітає до батька і верещить: «Ой, ой, таточку!» Оченята блищать, коса розтріпалася. «Таточку, ти купив його… привіз мені?» — виспівує вона, хоч бачить інструмент просто перед носом. Ох, ці жінки!
— Найкраще піаніно у Сан-Антоніо, — гордо заявляє дядько Кел, здіймаючи догори вказівного пальця. — Червоного дерева, з найкращим, найгучнішим звучанням — ви такого в житті не чули. Тільки-но я почув, як власник крамниці грає на цій штуці, відразу поклав на стіл готівку.
Ми вчотирьох — я, Бен, дядько Кел і служка-мексиканець витяти піаніно з фургона, запхнули до будинку і поставили в кутку. Доладний був інструмент, вертикальний, не надто великий чи важкий.
Раптом ні з того ні з сього дядько Кел осідає на підлогу і хрипить, що йому зле. Старого лихоманить, йому важко дихати. Він лягає у ліжко, ми з Беном ідемо відв’язати коней і відпустити їх попастися, а Марилла біжить на кухню, щоб приготувати батьку попити чогось гаряченького. Але спершу вона кладе руки на піаніно і зі щасливою усмішкою обіймає інструмент, знаєте, як діти притискають до серця різдвяні подарунки.
Коли я повернувся з пасовища, Марилла стояла біля піаніно. На долівці лежали струни і мішки з-під вовни. Я зрозумів, що дівчина інструмент розпаковувала. Але наразі вона знову обв’язувала його парусиною з фургона. Вигляд Марилла мала сумний і пригнічений.
— Знову вкриваєш музику попоною, так, Марилло? — запитую я. — А як щодо пари мелодій, щоб зрозуміти, як піаніно ходить під сідлом?
— Сьогодні я не гратиму, Рашу, — відповідає вона. — Ніякої музики цього вечора. Тато дуже хворий. Рашу, уяви — він заплатив за це триста доларів — третину від продажу вовни з осінньої стрижки!
— Це навіть не сота частина того, на що ти заслуговуєш, Марилло! — кажу я. — Не думаю, що дядько Кел настільки хворий, щоб йому нашкодили приємні звуки музики. Ну, треба ж охрестити машину.
— Сьогодні я не гратиму, Рашу, — відтяла Марилла таким тоном, що у мене зникло бажання наполягати далі.
Дядько Кел занедужав не на жарт. Йому було так погано, що Бенові довелося скочити в сідло і помчати до Бірдстейла по лікаря Симпсона. Я залишився на ранчо на той раз,якщо знадобиться моя допомога.
Коли дядьку Келу на якийсь час покращало, він підкликав Мариллу і запитав її:
— Сонечко, ти роздивилася інструмент? Він тобі сподобався?
— Він божественний, тату, — сказала дівчина, нахилившись до старого, — яв житті не бачила такого піаніно. Велике тобі спасибі, таточку!
— Я не чув, як ти граєш на ньому, — сказав дядько Кел, — і згораю від нетерпіння. Мій бік трохи відпустило; зіграй нам щось, донечко!
— Ні, таточку, не зараз, — дівчина відвертала увагу старого і заспокоювала його, як малу дитину. Схоже було на те, що Марилла вирішила поки що не торкатися піаніно.
Коли приїхав лікар Симпсон, з’ясувалося, що у дядька Кела запалення легенів у найгіршій стадії. Старому за шістдесят, життя його добігає кінця, навряд чи він переможе хворобу.
На четвертий день дядько Кел закликав Мариллу і знову завів розмову про піаніно. Біля хворого сиділи лікар Симпсон і містер та місіс Бен, які робили все можливе, щоб урятувати старого.
— У царині музики мені немає рівних, — завів своєї дядько Кел. — Я привіз із Сан-Антоніо найкращий інструмент, який можна купити за гроші. Піаніно — сама досконалість, чи не так, Марилло?
— Воно ідеальне, тату, — відповіла Марилла. — Я не чула кращого звучання. Але мені здається, тобі зараз треба трішки поспати, таточку.
— Я не хочу спати, — каже дядько Кел, — я хочу почути піаніно. Я не вірю, що ти пробувала на ньому грати. Я поїхав до Сан-Антоніо і власноруч вибрав для тебе інструмент. Віддав третину виторгу за осінню стрижку, але для мене головне — бачити радість в очах моєї маленької донечки. Невже ти не зіграєш для татка, Марилло?
Лікар Симпсон знаком відкликав Мариллу подалі від ліжка і наполегливо порадив їй виконати прохання дядька Кела, щоб заспокоїти хворого. Бен і його дружина теж напосілися на племінницю.
— Може, зіграєш одну-дві мелодії з лівою педаллю?[64] — запитую я Мариллу. — Дядько Кел благає тебе цілу вічність. Йому буде страшенно приємно почути, як ти граєш на піаніно, яке він тобі купив. Хіба тобі важко?
Марилла стоїть мовчки. По щоці дівчини збігають дві великі сльози. Потім вона підлітає до ліжка, охоплює руками шию дядька Кела і міцно-міцно його обіймає.
— Знаєш, тату, — чуємо ми її слова, — вчора ввечері я довго грала на піаніно. Чесно-чесно, я грала. Інструмент просто неперевершений, ти й уявити не можеш, я від нього у захваті. Вчора я грала «Бонні Данді», і польку «У кузні», і «Блакитний Дунай», і ще безліч мелодій. Ти не міг не чути, як я граю, таточку, просто я не хотіла робити це занадто гучно, коли ти лежиш хворий.
— Ну, може, я й чув, — погодився дядько Кел. — Може, я й чув, але геть про це забув. У мене часом туманиться в голові. Я чув, як на цьому піаніно грав чоловік у крамниці. Було красиво. Я радий, що воно тобі сподобалося, Марилло. Знаєш, я, напевно, трохи посплю, якщо ти посидиш біля мене, донечко.
Тут мені аж п’яти засвербіли від цікавості. Дівчина дуже любила батька, а тут не могла вдарити пальцем по клавішах піаніно, яке він їй подарував. Я не розумів, чому вона сказала старому, що грала на піаніно, адже воно стояло вкрите парусиною ще відтоді, коли вона заново його запакувала — в той самий день, коли дядько Кел повернувсь із Сан-Антоніо. У тому, що Марилла бодай трішки вміє грати на піаніно, я не сумнівався, бо чув на власні вуха, як вона забацала жваву танцювальну пісеньку на старому піаніно на ранчо Чарко-Ларго.
Не пізніш як за тиждень запалення легенів забрало дядька Кела до райських пасовищ. Поховали його у Бірдстейлі, ми всі поїхали туди попрощатися зі старим. Ми з Мариллою поверталися у моєму тарантасі. Дядько Бен із дружиною мали якийсь час пожити у племінниці.
Того вечора, доки всі сиділи на веранді, Марилла завела мене у кімнату, де стояло піаніно.
— Ходи сюди, Рашу, — каже вона, — я хочу тобі щось показати.
Дівчина розв’язує мотузки і знімає парусину.
Якщо вам траплялося їхати на сідлі без коня, чи стріляти з незарядженої рушниці, чи пити із порожньої склянки, тоді ви, певно, змогли б зіграти п’єсу на музичному інструменті, який купив дядько Кел.
Це було не піаніно, а одна з тих машин, які вигадали, щоб полегшити гру на піаніно. Сама по собі вона не більше нагадувала музичний інструмент, ніж дірочки від флейти.
Отаке «піаніно» вибрав старий Кел, а біля нього стояла хороша, красива як першокласна вовна, добра дівчина, котра не розплющила старому очей на його помилку.
— Музика, яку ви нещодавно чули, — закінчив оповідь містер Кінні, — це була ота сама заступниця піаніно, тільки тепер вона стоїть під піаніно, яке я за шістсот доларів придбав для Марилли, щойно ми одружилися.