Нелька

Було це під час війни. Над містом літали чужі літаки й кидали бомби. Бомби розривались на вулицях, над будинками, школами, лікарнями. Падали стіни, розсипались на пісок цегла й скло, горіло дерево, кричали поранені люди.

Так було щоночі, і щоночі Василько з Оленкою пересиджували небезпеку – в льоху посеред двору. В хаті ніхто не залишався, бо було небезпечно. Хвиля повітря від вибухів трощила навколо все, що було на поверхні землі. Хати, паркани, дерева перетворювались на купу трісок і побитого каміння. Тому люди, мов щурі, ховалися в землю.

Та найбільше боялася бомб Нелька. її собаче серце розривалось від страху, як тільки вона чула гуркіт літаків. Дітям смішно було дивитись, як вона, прищуливши гострі вушка, вибігала на ґанок і обережно зиркала на небо. Вона знала, що небезпека приходить саме звідти і, не відводячи очей від ясної смуги прожектора, жалібно скигліла: „У-у! У-у!”

— Ти, боягузко! Стидайся! — гукав на неї Василько. — Ще й бомб немає, а ти вже скавулиш.

— Не лай її, — заступалася за Нельку Оленка. — Може вона вже чує ті бомби.. .

Ось я людина, а теж боюсь. Василько ніби зневажливо повертався до неї спиною, але не відсувався, бо й сам боявся, хоч йому було вже вісім років, а сестрі — лише сім.

Оленка щільніше пригортала свою замурзану ляльку й зідхала: „Бідна ляля ! Через цю війну ніяк випрати ляльчину суконку.

Води в місті нема, тато аж з річки воду носять, і мама не дозволяють розхлюпувати воду.” Так щоночі сиділи діти в хаті біля порога й дивилися на перелякану Нельку, аж поки тато й мама не гукали:

„Швидше! До льоху!”

Діти зривались на ноги й чимдуж поспішали до льоху. І поки тато з мамою втягали туди постіль і їжу, діти стежили за яскравими смугами прожекторів, що бігали по небу, падали з одного боку й випливали з другого. Угору до прожекторів летіли світляні кулі, ухкали зенітні гармати, тріщали скоростріли, пронизливо вили сирени.

В сусідніх дворах бігали й кричали перелякані люди.. . Нелька скавулила на ґанку, але до льоху не йшла. Діти бачили її з свого куточка, аж доки тато не зачиняли дверей і не підпирали їх кілком. Біля дверей тато ставили лопату: „Не дай, Боже, засипле, то відкопаємось… ”

У льоху було завжди непривітно й вогко: на стінах вилискував іней, під ногами хлюпала вода, а з стелі крізь трухляві дошки сипалась глина. Мама світили свічечку перед образом Божої Матері, шепотіли молитву, хрестились тремтячою рукою, а тоді закутували дітей у теплі ковдри й садовили на широкій лаві серед льоху.

— Може спати хочете? — питалися їх, але більше для того, щоб заспокоїти, бо діти ніколи не спали під час налетів. Вони сиділи мовчки, здригалися від вибухів і прислухалися, чи не скавучить Нелька. Та її не чутно було. І ніхто не знав, де вона пересиджувала кожного разу.

Під ранок, після налету, вона вибігала назустріч дітям і тихенько вищала, немов би хотіла сказати: „Вибачте, я не могла перемогти свого страху! . . ”

Василько відпихав її від себе: „Ех, ти, боягузко!”

А Оленка тихенько пестила її тендітну мордочку з гострими вушками. Нелька лизала їй руку й лягала спати біля її ліжечка. Так було щоразу. Та раптом Нелька щезла. Ні Василько, ні Оленка не могли її докликатись.

— І де вона поділась? — дивувалися тато. — Може забігла кудись від страху?

— Та вона, мабуть, цуценят має, — відповіли мама. — Нехай собі! Як зголодніє, сама прибіжить. Не до неї тепер! Ось знову літаки! . .

Тато відчинили двері. Все небо було порізане безліччю яскравих смуг: то прожектори ловили ворожий літак.

— Піймали! Бачите? — крикнули тато, показуючи пальцем туди, де два промені, схрестившись, осяяли білого голуба.

То був літак. Він хвилинку затримався в тому світлі, а потім раптом пірнув униз. У небо полетіли світляні кулі, ракети, гримнула гармата, і земля ухнула від далекого вибуху бомби.

— Швидше! — закричали тато. — На нас летить!

Діти прожогом кинулися з хати до льоху. За ними бігли мама з клунком їжі і з подушкою. Га-ах! Другий вибух розітнувся зовсім близько. Земля затремтіла, вихор налетів з страшною силою, і дерево впало серед двору. Оленку звалило повітрям на землю, але мама підхопили її:

— Швидше! Господи помилуй!

. . Василько вже був на порозі льоху, і хвиля покотила його сходами просто вниз. Він тільки охнув, коли сестра впала на нього. Тато вскочили до льоху останнім і кинулися зачиняти двері. Руки їм тремтіли, двері не зачинялись, кілок упав набік у темряву.

— Світи швидше світло! — крикнули до мами. Свічечка блимнула, і образ Божої Матері сумно глянув на дітей. Василько мовчав, а Оленка гірко хлипала й поривалась до дверей. .

— Та що з тобою? — запитали мама. — Куди ти хочеш іти?

— До ляльки.. . Моя лялька впала там .. . Уб’ють.. .

Гу-ух! Ш-ш-ш! Двері вихром відчинило, і дітей, мов пір’їнку, кинуло на купу картоплі в куток льоху. Тато кинулись до дверей і побачили, як щось біле стрибнуло від порога й зникло в темряві.

— Чи ти ба! — здивувалися тато. — Нелька тут була й побігла.

Над головами низько пролетів літак, і на хвилину настала тиша. І тоді всі виразно почули шкрябання в двері й уривчасте гавкання.

— Пусти Нельку до льоху! — сказали мама.

Тато відчинили двері, але Нелька відскочила й знову зникла в темряві.

— Тю, дурненька! Нелько! Йди сюди!

Та не встигли тато підперти двері, як щось гупнуло в них і відчинило. Нелька скотилася по кам’яних східцях униз і, поклавши щось до Оленчиних ніг, кинулась кулею назад з льоху.

— Цуценя! — ахнули мама. — Поможи їй, Петре! Моя ж ти голубочко! І вона дітей своїх рятує!. . — Отакої! Та вона своїх цуценят під двері притягла! Отож і гавкала тоді.. .

Нелька перескочила через кілька східців одним стрибком і поклала до ніг Оленки ще одне цуценя. Тато схопили останнє цуценя й простягли його до Нельки:

— На, бери й цього! Але Нелька, підскочивши, лизнула йому руку з цуценям і вистрибнула з льоху. — От, навісна! — сердилися тато. — Це, мабуть, не всі! Г

у-ух! У льоху все затремтіло від нового вибуху, і тато схопилися за двері. Але вони не встигли ще зачинити їх, я к Нелька скочила їм під ноги і скотилася по сходах униз. Троє біленьких цуценят уже лежали на Оленчиній подушці. Нелька обережно поклала поруч із ними щось велике й темне і підскочила до носа Оленки.

— Мамо! — радісно крикнула Оленка. — Подивіться, Нелька ляльку принесла.. . мою лялечку .. . Нелечко, люба моя!

Мама засміялися й нагнулись до Нельки, щоб погладити її. Василько заплескав у долоні, а Нелька підскочила вгору біля кожного з них, щоб лизнути в самі губи, і тоді стомлено лягла на подушці поруч своїх дітей. Оленка цілувала свою врятовану замурзану ляльку і пестила Нельку, а Василько вигукував:

— От тобі й Нелька! Та вона, виходить, не боягуз, а герой!

Над льохом все тремтіло від гуркоту літаків і далеких вибухів бомб. Але Нелька тепер не скавулила, а, настороживши вуха, пильно дивилась на двері й з погрозою глухо гарчала.