Пес на ім’я Мані

Білий лабрадор

Я вже віддавна, не пам’ятаю й відколи, прагнула мати песика. Але жили ми в орендованому помешканні, і наш господар суворо заборонив три мати вдома собаку. Мій тато спробував поговорити з власником помешкання, проте марно. Бувають же такі люди, з якими просто неможливо розмовляти. Власник стверджував, що іншим винаймачам не до вподоби тварини в будинку. Повна дурня! Я знала одну родину на другому і ще одну — на третьому поверсі, які охоче завели б собі чотирилапого друга. Насправді ж, то сам господар не терпів собак.

Якось мій тато сказав:

— Йому йдеться зовсім не про собаку. Він не любить навіть сам себе, тож і щастю інших не радий.

Згодом я уважніше придивилася до власника будинку. Він справді мав якийсь похмурий і невдоволений вигляд. А після того, як моя мама при нагоді знову заговорила з ним про собаку, він надіслав нам рекомендованого листа з погрозою виселити з помешкання.

Я ще й нині вважаю, що жодна людина не має права забороняти іншій заводити удома пса, а сенс купувати дім полягає також і в тому, щоб там тримати домашніх тварин.

Минуло трохи часу, і мої батьки купили будиночок із садком. У мене з’явилася власна кімната, я була на сьомому небі від щастя. Однак мої батьки не почувалися надто щасливими. Усе виявилося набагато дорожче, ніж передбачалося. Звісно, я збагнула, що грошей обмаль, тому вирішила на декілька тижнів обмежити свої забаганки. Хоча найдужче мені бажалося таки собаки…

Одного ранку мене розбудила мама, вона була дуже схвильована.

— Кіро, вставай хутчіше! Унизу перед будинком лежить поранений песик і спить…

Я миттю зірвалася з ліжка й кинулася надвір. І справді, на розі будинку та гаража лежав білий пес. Він міцно й неспокійно спав. На спині, біля задніх ніг, він мав криваву рану десь зо шість сантиметрів завдовжки. Скидалося на те, що його покалічив інший пес. Мабуть, він доклигав сюди і, знесилений, заснув. Мені стало неймовірно шкода бідолаху. «Який же мерзотник понівечив його?» — подумала я собі. Раптом пес прокинувся і глянув на мене великими очима, а тоді ступив кілька кроків у мій бік. Однак він був надто слабкий, лапи у нього тремтіли й ковзали на слизькому камінні — він плюхнувся на живіт. Я відразу полюбила його.

Ми обережно занесли собаку до авто й відвезли до ветеринара. Зяючі рани зашили і зробили кілька заштриків. Заспокоєний, він заснув. Лікар пояснив нам, що йдеться й справді про укуси, але рани швидко загояться. А ще він розповів, що це за пес. Приблуда був лабрадором. Дуже добродушна й інтелігентна порода. Любить дітей. Завдяки своєму характеру, лабрадори найкращі поводирі для сліпих.

Доки лікар говорив, я гладила білого собаку. Яке м’якеньке хутро він мав! А який симпатичний!

Він спав до самого дому. Ми обережно перенесли його на підстилку в кухні. Я не зводила з нього очей. «Сподіваюся, він одужає», — подумки просила я.

Даремно я хвилювалася. Пес одужав дуже швидко. Однак постала інша серйозна проблема: ми ж не знали, звідки він узявся, хто був його господарем. Чи можна залишити його в себе? Нараз мене скувало страхом. А що як мої батьки не захочуть тримати собаку? У нас і так не надто багато грошей…

Звісно, слід було пошукати власника, хоча потай я сподівалася, що ми його ніколи не знайдемо. Мій тато насамперед подав оголошення, а ще зателефонував до навколишніх притулків для тварин. Але ніхто не зголосився. З кожним днем, проведеним у нас, собака щораз більше полонив серця моїх батьків. І, зрештою, ми вже не уявляли нашого життя без нього.

Лабрадор тим часом цілком одужав. Одного дня я бавилася з ним до повної знемоги. Потім ми снідали, і мова знову зайшла про гроші. Такі розмови були мені не до душі. По-перше, я нічого не розуміла у фінансових справах, а по-друге, усіх засмучувала ця тема.

Дочекавшись слушної миті, я перевела розмову на дещо важливіше:

— Як, власне кажучи, звати нашого пса?

Усі нараз зрозуміли, що ми не знаємо імені лабрадора.

На мою думку, то було неправильно. Пес не може жити без імені. Я задивилася на білий вовняний клубок, що міцно спав на підстилці за три метри від мене. Однак жодне ім’я не спадало мені на думку. Я замислилася…

Батьки ж тим часом знову завели балачку про гроші. Раптом тато голосно зітхнув:

— Мані, мані, мані… Усе залежить тільки від грошей!

Лабрадор зненацька скинувся зі сну й незграбно зашкандибав до тата.

— Він відгукується на ім’я Мані! — скрикнула я. — Мані!

Пес миттю кинувся до мене.

— От і буде Мані. Сам собі обрав ім’я! — зраділа я.

Однак мама не поділяла моєї радості.

— Такого слова немає у мові, — заперечила вона. — Не гоже називати собаку Грошима.

А тата ім’я розвеселило.

— Чом би й ні? Цілком непогано… Ми називатимемо його Мані, і гроші потечуть до нас рікою, а ми позбудемося усіх клопотів…

Тоді він, звісно, навіть не підозрював, якими близькими до правди виявляться його слова. Ось так лабрадор став називатися Мані.

Минуло шість тижнів, а ми все ще не знали, звідки взявся Мані. Щоправда, я й знати про це не бажала, бо, знайшовши власника, ми би мусили віддати собаку. Я усім серцем бажала, щоби Мані назавжди залишився з нами. Мої батьки теж дуже пригорнулися до нього.

Мані зостався у нас. Однак мене не полишав підсвідомий страх, що одного дня на порозі нашого будинку з’явиться справжній власник і заявить про свої права на Мані…

Треба було довести всім, що ми з Мані стали нерозлучними друзями.

Це трапилося через півроку. Мані був неймовірно лагідний, терплячий і мудрий пес. Він мав такі розумні очі, яких я ще зроду не бачила. Інколи мені здавалося, що він розуміє людську мову.

Усі лабрадори залюбки плавають, але, мабуть, жоден з них не талапався у воді стільки, як Мані. Він не проминав жодного потічка, жодної калюжі.

Хотілось би мені бачити, яке враження справило б на нього справжнє море з високими хвилями та піщаними пляжами. Однак батьки сказали, що наразі про море годі й думати, бо справи тата йдуть не найліпше.

У неділю ми часто гуляли понад берегом великої ріки, яка котила свої води через наше місто. Річка була така широка, що навіть трохи скидалася на море. Під мостом течія була особливо рвучка й небезпечна.

Не знаю, що тієї неділі найшло на Мані. Увесь ранок він був чемним та слухняним, а коли подалися на прогулянку, раптом утік від мене. Ми розпачливо кликали його, повсюди шукали і раптом побачили в ріці. Й досі не уявляю, як він потрапив у воду, бо ж добре знав, що в цьому місці не можна заходити в річку. Течія була надто стрімкою і несла його просто до моста. Між двома палями було напнуто сітку, ось у ту сітку й упіймався Мані. Хвилі захлюпували його. Собаці бракувало повітря. Його голова дедалі на довше залишалася під водою.

Я мусила якось порятувати Мані. Бачити, як він тоне, було понад мої сили. Здоровий глузд покинув мене, і я кинулася у воду. Часу на роздуми не було. Я повинна була добратися до Мані. Усе відбулося дуже швидко. Я наковталася води, мене охопила паніка. Навколо брудна, холодна ріка, і не відомо, де верх, а де — низ. А потім мені потемніло в очах, і я вже не пам’ятала, що відбувалося далі.

Згодом батьки розповіли, що течія віднесла мене до тієї ж сітки, до якої потрапив Мані. На щастя, неподалік курсував човен річкової поліції. Я, вочевидь, перш ніж втратити притомність, міцно обійняла Мані. Так нас удвох поліція і вирятувала з пастки.

Поліцейській команді поталанило вернути мене до життя. На щастя, довелося провести в лікарні лише пару годин. Та ще кілька днів я почувалася недужою і відлежала в ліжку.

Мані очухався швидше й ні на крок не відходив від мене. Він годинами сидів перед ліжком, не зводячи з мене напрочуд розумного погляду.

Багато людей навіть не здогадуються, яким вдячним може бути погляд собаки. Мані подовгу дивився на мене з любов’ю та вдячністю.

Звичайно, я й не здогадувалася, що трапиться далі…

Мені виповнилося дванадцять років. Нічого не змінилося. На морі ми так і не побували. Мої батьки усе ще перебували під «пресом», як вони це називали, маючи на увазі, що економічна ситуація в країні відповідальна за наші фінансові проблеми. На запитання, чому ж батькам моєї товаришки Моніки ведеться щораз ліпше, хоч несприятлива економічна ситуація в країні стосується і їх також, батьки роздратовано відмовчувалися. Мій тато ще упродовж багатьох місяців мав проблеми на своїй фірмі. Настрій удома часто бував надзвичайно гнітючим. Іноді мама бурчала, що ліпше було взагалі не купувати будинок, але, як на мене, такі балачки — даремне марнування часу, бо ж минулого не змінити. До того ж якби не власний будинок, я не змогла би залишити собі Мані. Тож добре так, як є.

Одного дня сталося дещо неймовірно дивне. Я вирішила, побачивши номер телефону в телевізійній рекламі, замовити найновіший CD із записами пісень моєї улюбленої групи.

Та тільки-но хотіла набрати номер, як почула голос:

— Кіро, спершу подумай, чи й справді можеш дозволити собі цей диск!

Я злякано роззирнулася по кімнаті: двері замкнені, я сама в кімнаті, тобто поряд жодної людини, та ще, ясна річ, Мані. Може, мені причулося? Я знову підняла слухавку, яку з переляку поклала на місце, однак не встигла набрати номер, як знову почувся голос:

— Кіро, якщо купиш CD, то витратиш майже всі кишенькові гроші, виділені на цей місяць…

Мані стояв переді мною, ледь схиливши набік голову. Голос, здавалося, належав йому. Але ж цього не може бути! Мене вкинуло спершу в гарячий, а потім в холодний піт.

«Собаки не вміють розмовляти, навіть такі розумні, як Мані», — подумала я.

— Колись давно всі собаки трохи вміли говорити, але не так, як люди, однак згодом цей талант у них майже пропав, — Мані глянув на мене. — Я ж його не втратив…

Якось по телевізору я бачила верблюда, який умів розмовляти, але ж то було кіно. А тут не кіно — дійсність! Раптом мені спало на думку, що, можливо, усе це мені сниться. Я ущипнула себе за руку. Ой! Боляче! Отже, я не сплю.

Мані не зводив із мене очей.

— Може, нарешті поспілкуємося, — знову сказав голос, — чи ти й далі щипатимеш себе від дива?

Не знаю, як це пояснити, але раптом те, що Мані розмовляє, видалося мені цілком звичним і нормальним, наче ми вже роками ведемо балачки. Ось тільки розмовляв Мані досить-таки кумедно: він зовсім не розтуляв писка…

— Ми, собаки, можемо спілкуватися на значно вищому рівні, аніж люди. Щоб донести інформацію, ми просто посилаємо думки у мозок інших, — пояснив Мані. — Тому я також знаю, про що ти думаєш.

Ось тепер я по-справжньому злякалася.

— Хочеш сказати, що читаєш усі мої думки? — запитала я і швиденько пригадала, про що ж, власне, щойно думала.

Мані урвав мої міркування.

— Звісно, я знаю, про що ти думаєш. Дві близькі істоти завжди можуть знати думки одна одної, до певної, щоправда, межі. Тому я знаю, як сильно тебе засмучують фінансові проблеми батьків. А ще я бачу, що ти починаєш робити ті самі помилки, що й вони. Те, чи вміє людина обходитися з грошима, з’ясовується у дуже ранньому віці. Правду кажучи, мені не слід було би розмовляти з тобою. Якби науковці довідалися про це, вони б негайно запроторили мене до клітки, щоб піддати розмаїтим тестам. Тому я ніколи нікому не розповідав про свої здібності. Але задля тебе я готовий зробити виняток, бо ти врятувала мені життя, ризикуючи власним. Та ніхто не сміє довідатися про нашу таємницю.

Мені кортіло засипати Мані запитаннями: звідки він взявся, ким є його попередній власник, хто його поранив…

Але пес не дав і слова мовити.

— Те, що ми маємо можливість спілкуватися, — великий дарунок… Згодом ти ліпше це збагнеш. Тож не будемо гаяти часу на порожні теревені. Пропоную вести наші розмови лише на тему грошей. Не хочу зайве ризикувати…

«Але є деякі теми, які значно більше цікавлять мене», — подумала я. До того ж мама часто казала, що гроші — не найважливіше в житті.

— Я теж так не вважаю, — відразу відгукнувся на мої думки Мані. — Однак гроші мають надзвичайно велику вагу, якщо їх бракує на кожному кроці. Згадай, як ми обоє тонули в річці. Рятуватися треба було будь-якою ціною, усе інше ж — другорядне. Щось схоже відбувається з твоїми батьками. Їхнє фінансове становище таке погане, що вони тільки про нього й говорять поміж собою — образно кажучи, тонуть у ріці безвиході. Я ж хочу допомогти тобі не потрапити в таку ситуацію, повестися інакше. Якщо захочеш, я покажу, як гроші можуть стати чудовою силою в твоєму житті.

Про фінанси я ще ніколи серйозно не замислювалася. Звичайно, мені хотілося, щоб батьки заробляли більше… А ще я трохи сумнівалася, чи може пес бути найкращим фінансовим консультантом.

— Час покаже, — знову урвав мої роздуми Мані; здавалося, він навіть дещо поблажливо усміхнувся. — Однак за однієї умови: я зможу тобі допомогти тільки тоді, якщо ти сама по-справжньому цього захочеш. Ви, люди, часто вводите самі себе в оману, гадаєте, що хочете одного, а насправді — чогось зовсім іншого. Тому я пропоную тобі час від часу робити деякі нотатки. Скажімо, до завтрашнього ранку напиши десять причин, чому ти хочеш стати заможною. А о шістнадцятій годині по обіді підемо на прогулянку до лісу.

Я вважала себе ще надто юною, щоб вивчати складну фінансову науку, та й на прикладі батьків бачила, що гроші нічого приємного зі собою не несуть. Мані, ясна річ, прочитав мої думки і цього разу.

— Твоїм батькам ведеться несолодко, — почула я його голос, — бо вони, коли ще були в твоєму віці, не навчилися ними користуватися. Китайська мудрість каже: «Роби великі справи, коли вони ще є малими, бо все велике починається з малого». З грошима не все так просто, з ними пов’язані свої таємниці і закономірності, які я й хочу тобі розтлумачити. Тож неодмінно знайди десять причин, а до того часу ми не розмовлятимемо.

Решту дня я провела в глибоких роздумах. Було про що подумати… У кожному разі я твердо вирішила нікому не розповідати про своє відкриття.

Мені аж ніяк не хотілося, щоб Мані став жертвою незчисленних наукових експериментів. У моїй уяві малювалися жахливі картини, як бідолашного пса замикають у тісній клітці і підключають до купи шлангів. Ні, такого не можна допустити! Отже, про вміння Мані «розмовляти» у жодному випадку не можна нікому казати. А ще я вирішила не надокучати моєму улюбленцеві запитаннями, звідки він узявся і що це за чудо таке — пес, який уміє спілкуватися. Підсвідомо я відчувала, що розпитування нічого не дадуть.

Я усе ще не мала певності, що мені вже слід серйозно замислюватися над проблемою грошей, але потім я згадала сентенцію мудрого китайця: «Роби великі справи, коли вони ще є малими…» Що би це мало означати?

Та ось мені прийшла до голови ідея. Можливо, це так, як із Генрі, сусідським тер’єром. Він з’явився у родині аж у п’ятирічному віці і зовсім не слухався господарів. Сусіди завжди казали, що тепер уже важко його перевиховати. Навчити пса послуху можна хіба тоді, коли він ще зовсім цуценя. Може, мої батьки були схожі в тому, що стосувалося грошей, на Генрі? А ще скидалося на те, ніби Мані добре знає, про що каже.

Отож треба було знайти десять причин, чому я хочу стати заможною. А це не так легко, бо, щоб здійснилася більшість моїх бажань, надто багато грошей не треба.

За три години я склала ось такий список:

1.Гірський велосипед з 18-ма передачами.
2.Я могла би накупити стільки музичних дисків, скільки б душа забажала.
3.Я змогла би купити собі кросівки, до яких уже давно приглядалася.
4.Я могла би довше вести телефонні розмови з моєю найліпшою товаришкою, котра мешкає за двісті кілометрів від мене.
5.Улітку я могла би за навчальною програмою обміну поїхати до США. Це поліпшило би мої знання з англійської…
6.Я могла би потішити своїх батьків, подарувати їм гроші й допомогти розквитатися з їхніми боргами.
7.Запросити родину на святкову вечерю до італійського ресторану.
8.Допомогти убогим дітям, яким живеться не так добре, як мені.
9.Чорні модельні джинси.
10.Комп’ютер.

Упоравшись зі списком, я подумала, що таки варто прагнути до «заможності». Заможні люди можуть, без сумніву, купити усі перелічені речі та ще й зробити безліч цікавих справ. А ще, переглянувши знову список, я подумала про Єнні, свою товаришку, і вирішила запитати в Мані, чи можна з нею поділитися своїми знаннями про гроші. Я й незчулася, як наблизилася четверта година по обіді. Скоро я довідаюся, як стати заможною…

Альбом і касетки бажань

Мені важко вдавалося сконцентруватися на домашніх завданнях. Коли годинник показав четверту, я прожогом кинулася в сад. Білий лабрадор уже чекав на мене. Я швиденько взяла його на поводок і подалася на прогулянку до лісу.

Я не наважувалася заговорити з Мані, доки ми не дійдемо до нашої схованки. Схованкою був грот у хащах ожини. Щоб потрапити до нього, треба було проповзти п’ять метрів вузьким лазом крізь чагарі.

У гроті я облаштувала дуже затишну печерку. Окрім мене та Мані, ніхто не знав цього місця. Тут ми почувалися в безпеці.

Я дуже хвилювалася. Сподіваюся, Мані ще не розучився розмовляти… Ніколи ж бо не знаєш напевно, чого чекати; я ж мала стільки запитань… Та вчасно згадала про його вимогу говорити лише про гроші, тож налаштувалася чекати.

Мані звів на мене очі.

— Ти вже вирішила, Кіро, задля чого тобі варто ставати заможною?

— Ясна річ, — поквапилася я запевнити друга і витягнула з кишені списаний аркуш паперу.

— Прочитай вголос, — звелів пес.

Я зачитала йому свої десять пунктів.

— І що з переліченого видається тобі найважливішим? — поцікавився Мані.

— Усе…

— Охоче вірю, і все ж прошу тебе ще раз передивитися список і обвести кружальцем три найважливіші, на твою думку, пункти.

Я ще раз уважно перечитала кожний рядок. Дуже важко було зробити вибір, та, зрештою, я впоралася з цим завданням:

1.Полетіти наступного літа за програмою обміну до США.
2.Комп’ютер, бажано ноутбук.
3.Допомогти батькам розрахуватися з боргами.

— Дуже добрий вибір! — захоплено вигукнув Мані. — Вітаю!

Я запишалася від похвали, однак не цілком розуміла сенс цього завдання. Мані, звісно, відразу прочитав мої думки, і відповідь не забарилася:

— Більшість людей самі до пуття не знають, чого хочуть. Знають лише те, що прагнуть більшого. Уяви собі, наче життя — це величезний торговий дім «Товари поштою». Якщо ти напишеш їм, що хочеш одержати більше, — скоріш за все не одержиш нічого; і якщо попросиш вислати щось гарненьке, теж нічого не одержиш… Отак і з нашими бажаннями. Ми повинні чітко знати, чого хочемо.

Але я мала сумніви.

— Чи означає це, що всі мої визначені побажання негайно здійсняться?

— Для цього, звичайно ж, треба щось і самій зробити, — відповів Мані. — Але перший вирішальний крок у цьому напрямку ти вже зробила.

— Записавши, чого хочу?

— Так! Відтепер тобі треба щодня заглядати до свого списку. Так нагадуватимеш собі, до чого слід прагнути. А тоді почнеш пізнавати можливості, які зможуть наблизити тебе до мети…

— І це спрацює? — засумнівалася я.

Мані серйозно глянув на мене.

— Якщо ти вже заздалегідь сумніватимешся в успіху, то — ні. Три речі допоможуть тобі змінити ставлення до справи. По-перше, раджу тобі взяти порожній фотоальбом і зробити з нього альбом бажань. Розшукай картинки, на яких зображено те, що ти хотіла би мати, і наклей їх до альбому. Ми ж бо думаємо образами, картинками.

— Картинками? — перепитала я.

— Ти ж не складаєш свої думки по літерах…Скажімо, коли ти думаєш про Каліфорнію, що ти бачиш перед собою — слово КАЛІФОРНІЯ чи конкретні образи?

Мані, звісно, мав рацію. Я відразу уявила собі Діснейленд, Сан-Франциско, Голівуд і таке інше.

— Де ж я знайду такі картинки?

Мані дивно глянув на мене і так смішно настовбурчив хутро над очима, ніби хотів із мене поглузувати.

— Гаразд, — поквапилася сказати я. — Картинку ноутбука я візьму з рекламного проспекту, а фото Америки роздобуду, скажімо, в офісі фірми, яка організовує обміни. І все ж я не цілком розумію, у чому ж сенс…

— Інколи не конче розуміти, як і чому це спрацьовує, важливо, що воно спрацьовує! Ось, для прикладу, ти можеш пояснити мені, як функціонує електрика? — запитав білий лабрадор.

Такого запитання я не сподівалася. Про силу тяжіння я ще могла би дещо розповісти, ми саме проходили цю тему в школі.

— Ось бачиш, — незворушно вів далі Мані. — Але ти можеш натиснути на вмикач, і світло засвітиться, хоч ти й не зможеш до пуття пояснити чому. Ми, собаки, не є прихильниками теоретичних мудрувань. Нам достатньо знати, що те чи інше функціонує. Отож знайди фотоальбом і починай наклеювати картинки.

— Мені тільки цікаво… — пробурмотіла я.

Відповідь Мані не забарилася:

— Усе добре… Ніколи нічого не ускладнюй! Більшість людей ні на що не можуть відважитися лише тому, що не до кінця розуміють суть справи. Набагато мудріше діяти просто.

— Згода. Я спробую, — пообіцяла я.

Голос Мані урвав хід моїх думок:

— Не пробувати, а діяти! У голові того, хто робить пробні кроки, підсвідомо закладено сумнів: може, у нього нічого не вийде, своєрідний поспішний висновок, вибачення за можливу невдачу. Жодних спроб! Або ти щось робиш, або ж ні!

Я надовго замислилася. Хтось, кого я дуже добре знала, часто так і казав: «Я спробую зробити те чи інше…» Мій тато, хто ж іще! Щодня я чула, що ось сьогодні він спробує заманити нового клієнта, але здебільшого з того нічого не виходило. Мані, мабуть, таки мав рацію. Цілком можливо, що успіх справи залежить саме від цього слова. Отож я вирішила спробувати більше не вживати слова «спробувати».

Мані раптом стиха загарчав. От халепа, я ж знову сказала, що спробую… Не буду пробувати, а просто ніколи більше не скажу цього слова. Мані не зводив з мене очей.

— Нелегко, правда? — запитав він.

Я згадала, що лабрадор казав про три речі, які допоможуть мені повірити у здійсненність моїх бажань. Перша — альбом бажань. А які інші дві?

— По-друге, — одразу відгукнувся пес, — ти повинна щодня по кілька разів заглядати до альбому й уявляти, ніби ти вже щаслива власниця ноутбука, перебуваєш в Америці, а твій тато сяє від щастя, бо розквитався з усіма боргами.

— Це ж як мрії, — здивовано зауважила я. — Мама завжди каже, щоб я не мріяла наяву.

Мані мав янгольське терпіння.

— Це називається візуалізацією. Усі люди, які щось здобули в житті, починали з мрій, раз у раз уявляючи, як то буде, коли вони врешті досягнуть мети. Звичайно, не можна обмежуватися лише мріями. Ймовірно, твоя мама саме це й мала на увазі.

Уся розмова видавалася мені трохи кумедною, я зовсім інакше уявляла собі першу лекцію про гроші.

— Ми вчимося, — негайно відреагував на мої думки Мані. — Пізнаємо нові ідеї, новий спосіб мислення — яким чином мислиш, таким буде і результат. А що багато з того, що я тобі ще скажу, виявиться новим для тебе, я хотів би запропонувати таке: ніколи не приймай рішення, не спробувавши спершу щось зробити. Без візуалізації ще ніхто не досягнув мети. Те, на чому ми концентруємося в житті, має тенденцію до зростання. Більшість людей зосереджується не на тих речах, які хотілось би мати, а навпаки…

Мимоволі мені пригадалась тітка Христель. Їй постійно здавалось, ніби на неї забагато звалилося, і вона не дасть собі з тим раду; ніби будь-яка дрібниця загрожує її існуванню. А ще мені спав на думку тато. Він концентрувався на важкій ситуації, у яку ми потрапили, і, здавалося, через те наша ситуація лише погіршувалася.

— А по-третє, ти повинна завести собі касетки бажань, — пояснював Мані.

— Касетки бажань? — перепитала я без жодного ентузіазму.

Мані засміявся.

— Так, бо без грошей не бачити тобі Каліфорнії. Найкращий спосіб назбирати грошей — вдатися до трюку з касетками бажань. Береш звичайну касетку і перетворюєш її на скарбничку. Надписуєш на ній своє омріяне бажання. Для кожної мрії — окрема касетка. Як тільки касетка готова, кладеш до неї усі гроші, які можеш заощадити.

У моїй голові миттю закрутився вихор розмаїтих застережень. Доведеться завести кілька касеток, і навіть якщо я кластиму до кожної лише по одній марці, назбираються гроші не раніш, як до мого двадцятиріччя. До того ж я позбавлю себе коштів для вдоволення інших своїх бажань…

Мані спокійно дивився на мене.

— Ти зауважила, що першою твоєю думкою є: «задумане зробити неможливо»?

— Можливо, інколи… — буркнула я. — Може, ліпше подумати нам удвох, як би то одержувати більше кишенькових. Якби я мала удвічі більше грошенят, ніж зараз, усе було би просто супер!

Голос Мані став суворішим:

— Не повіриш, Кіро, та навіть якби твої кишенькові гроші подесятерилися, проблем не зменшиться, скоріш, навпаки. Із зростанням надходжень неодмінно зростають і видатки.

Як на мене, Мані надто вже перебільшував.

З купою грошей у кишені я, без сумніву, жила би наче в раю.

Та Мані не поступався.

— Глянь на своїх батьків. Коштів у них не те що вдесятеро, у сотні разів більше, аніж у тебе, однак вони заледве зводять кінці з кінцями. Кількість грошей не є вирішальною. Набагато важливіше те, як ми з ними обходимося. Спершу треба навчитися поводженню з грошима, які маємо на даний момент, щойно тоді вони почнуть працювати на нас. Детальніше я розповім тобі про цей механізм наступними днями. Повернімося до касеток бажань. Що скажеш на те, щоб почати негайно?

— Але з такою кількістю касеток я втрачу контроль за ними, — спробувала заперечити я.

— Тому я й порадив тобі з усього списку вибрати найважливіші пункти.

Я знову зазирнула до списку. І справді: найважливішими виявилися подорож до США, ноутбук та фінансова допомога батькам.

Для здійснення перших двох мрій я цілком могла завести касетки, а от щодо погашення боргів моїх батьків — справа видалася мені безнадійною.

— Твоя правда, — погодився Мані, прочитавши мої думки. — За кілька днів поговоримо про фінансові проблеми твоїх батьків. Там усе набагато простіше, ніж ти собі, можливо, гадаєш. Отож тобі потрібні лише дві касетки. Берися до справи!

— Окей, я спро… ой, я хотіла сказати, що зроблю, як ти кажеш, — пообіцяла я.

— Починай діяти, — звелів Мані.

— Як? — здивувалася я. — Просто зараз?

Лабрадор мовчки кивнув.

Що було робити? Я заплющила очі й спочатку уявила, як виконуватиму домашні завдання на власному комп’ютері. Вони матимуть охайніший вигляд, і я набагато легше зможу виправляти помилки. Оцінки, ясна річ, також стануть ліпшими. До того ж я зможу завантажити до ноутбука найприкольніші відеозабавки… Потім я уявила Сан-Франциско, як житиму три тижні в гарній, милій родині, як у мене з’явиться приємна товаришка, з якою ми чудово проведемо час — ще ніколи і ні з ким я не знаходила такого порозуміння, як із нею… Я багато чого змогла би навчитися, бо ж там усе таке інакше…

Поміж яскравими картинками Америки я уявила собі ще й тата, як він відпроваджує мене в аеропорт, анітрохи не стривожений, без жодних боргів за плечима. Боже, який він щасливий! І мені так затишно на серці, бо тепер тато в чудовому гуморі. Навіть пісеньку якусь насвистував. Ліпше би того не робив, бо він зовсім не має слуху. Але мені до душі, що він такий веселий.

За якийсь час я розплющила очі.

— То як тобі було? — поцікавився Мані.

— Дуже приємно, мені сподобалося, — відрапортувала я. — Та я однаково не розумію, як це допоможе мені розбагатіти…

— Що я казав тобі про електрику? — нагадав Мані. — Розуміти необов’язково. Досить лише знати, що воно неодмінно спрацює. Чесно кажучи, я й сам не знаю, як це пояснити. Одна мудра чайка якось сказала: «Перш ніж злітати, мусиш знати, що знову сядеш на землю…» Треба уявляти собі так, наче твої мрії вже здійснилися, тоді з невиразного бажання виросте потреба. Мрія полетіти до Сан-Франциско набиратиме щораз виразніших обрисів. Що частіше ти малюватимеш її в уяві, то міцнішим ставатиме бажання. Потім почнеш вишукувати можливості, щоб його здійснити. А можливостей, Кіро, знайдеться чимало. Але побачиш їх лише, якщо шукатимеш, а шукатимеш, якщо бажання переросте в потребу. А потреба народиться з візуалізації…

— Мабуть, ти маєш рацію, — задумливо мовила я. — Я ніколи серйозно не сприймала можливість подорожі до Америки. Якось обережно запитала маму, та вона відразу сказала, що про це годі й думати. То я й покинула мріяти. А тепер захотіла туди ще більше…

Мані вдоволено загарчав:

— Я заслужив, власне кажучи, на смачненьке собаче печиво.

Я злякано глянула на нього. Відколи Мані став моїм вчителем, я забула, що він пес. Треба було негайно виправляти ситуацію. Я швиденько простягнула йому кілька собачих хрупок, які він з насолодою проковтнув. Я ще мала до нього купу запитань — нараз постало стільки загадок.

Але ж Мані сказав, що говоритиме зі мною винятково на тему грошей, тож довелось усі запитання залишити при собі.

Та одне не давало мені спокою, я мусила одержати відповідь:

— Звідки ти все це знаєш, Мані?

Моя цікавість його потішила.

— Собаки дуже розумні істоти…

— Та звісно… — буркнула я. — Бульдоги і пуделі — теж?

Мані засміявся.

— Я мешкав у одного дуже багатого чоловіка. Зараз я не хочу про це розповідати. Коли-небудь довідаєшся. На все свій час… Ходімо додому, вже досить пізно.

Мані мав рацію, наближався час вечеряти, тож ми побігли додому. За столом я була геть неуважною, відповідала не до ладу, та й їсти не хотілося.

— Щось трапилося, Кіро? — стурбовано запитала мама.

Я тільки голосно зітхнула. Розповідати ж нічого не можна, а ще стільки всього треба обдумати, знайти відповіді на стільки запитань.

Нарешті вечеря скінчилася, можна було втекти до своєї кімнати.

Я відразу взялася до роботи. Мені потрібний фотоальбом. Я знайшла старий поетичний альбом, підійде і такий…

Тепер треба наклеїти картинку ноутбука та каліфорнійські пейзажі. Але мене спіткало розчарування: я не мала ані світлин, ані проспектів — нічогісінько. Довелося визнати, що я й справді не сприймала серйозно свої бажання та мрії, тож вирішила уже завтра роздобути все необхідне. Цього вечора я могла хіба відповідно обладнати касетки.

Мені пощастило знайти коробку з-під цукерків. Фломастером я надписала «НОУТБУК» і заліпила коробку клейкою стрічкою. Як тільки роздобуду якесь гарне зображення ноутбука, відразу ж наклею згори. Може, мені поталанить віднайти достатньо велику картинку, щоб повністю затулити нею покришку коробки — касетка скидатиметься на справжній ноутбук… з щілинкою для монет.

Ідея мені сподобалася. Потім я взяла татову скриньку на сигари і надписала на ній «САН-ФРАНЦИСКО».

Що ж, касетки вже маю… Але що туди класти? Батьки видавали мені на кишенькові витрати 12 Ђ на місяць, їх саме вистарчало на один CD. Я замислилася. Якщо, скажімо, класти по 3 Ђ до кожної касетки, на CD грошей уже не залишиться. Як важко прийняти рішення! Усе зваживши, я подумала, що, отак заощаджуючи, зможу за якийсь час купити собі відразу кілька дисків або досягти важливої мети. Таки, мабуть, ліпше купувати собі CD що другий або що третій місяць. Таким чином я зможу відкладати половину кишенькових грошей. Ідея все більше припадала мені до вподоби. Отож я поклала по 3 Ђ до кожної касетки і запишалася сама собою, замилувано оглядаючи їх. Нараз я відчула впевненість, що все задумане здійсниться. На душі в мене стало спокійно й затишно.

Я лягла в ліжко. Якою ж схвильованою я була! Чого я тільки нині не навчилася… І якого сенсу враз набуло моє життя! Такого надзвичайного пса, як мій лабрадор, немає ніхто на світі! Нарешті я заснула, мені снився Мані, Америка і ноутбуки.

Дарил, хлопець, який заробляє багато грошей

— Кіро! Негайно вставай! — почувся голос мами.

Якби не мама, я неодмінно проспала би. Інколи хочеться поспати трохи довше, щоб додивитися гарний сон.

Я потягнулася у ліжку.

Мама відслонила гардини і впустила до кімнати ранок. Вона несхвально оглянула безлад у моїй кімнаті, її погляд упав на мої касетки. Одна за одною, вона взяла їх до рук. Побачивши написи «Ноутбук» та «Сан-Франциско», наморщила чоло.

— Що за безглузда ідея? — поцікавилася мама.

Я зашарілася, мені аж гаряче стало.

— Ти ж знаєш, я хотіла би поїхати в США за програмою обміну… А ще я думала, що, маючи комп’ютер, змогла би ліпше готувати домашні завдання. Ось і вирішила заощаджувати.

Мама глянула на мене без жодного захоплення в очах.

Вона струснула касетками — монетки-сирітки сумно перекотилися туди й сюди.

— Справді, гроші, — здивувалася мама. — І скільки там?

Розмова мені не подобалася.

— Три євро, — стиха пробурмотіла я.

— Так-так, 3 Ђ на подорож і 3 Ђ — на ноутбук. Такими темпами ти далеко заїдеш, — мама захихотіла. — Якщо на подорож треба тисячу п’ятсот євро, то… — вона заходилася лічити подумки, хоча лічба ніколи не належала до її талантів. — 3 Ђ на місяць множимо на дванадцять — буде 36 Ђ на рік, за десять років назбираєш триста шістдесят євро. Отже, полетіти до Америки зможеш через п’ятдесят років, — нарешті впоралася вона з важким завданням і зайшлася сміхом.

Я ненавиділа, коли мама насміхалася з мене, тоді я сама собі видавалася такою дурепою, аж сльози виступили на очах від образи. Я не хотіла, щоб вона бачила мої сльози, і намагалася придушити їх у собі, а що опанувати себе так і не змогла, то ще більше розлютилася.

Мама вибігла з кімнати й гукнула тата:

— Чуєш, Георгу, наша донька — фінансовий геній! Зібралася невдовзі до Сан-Франциско! Ха-ха-ха!

Я вже не могла далі стримуватися і закричала з дверей:

— А я таки полечу, ось побачите! Уже наступного року на літні вакації! А вам навіть листівки не напишу! Сидіть собі на своїх боргах! Не буду вам допомагати!

Я гримнула дверима, впала на ліжко й гірко заридала. Була люта сама на себе. І хто мене смикав за язика? Я б залюбки розтрощила свої касетки. Це ж треба було повестися на таку дурню! Звичайно, з тієї затії нічого не вийде. Я вирішила відразу після уроків розшукати Мані й повідомити йому, що наша вигадка навіть виїденого яйця не варта. Чудова ідея! Бабусею до Америки!

То був не найліпший шкільний день. Думками я витала зовсім деінде. На щастя, того дня не довелося писати жодних тестів чи самостійних робіт. Я б неодмінно провалилася. Навіть жодним словом не перемовилася з Монікою, моєю щирою товаришкою, з якою ми разом сидимо за партою. Німотно сиділа, втупившись в одну точку. Уроки, здавалося, ніколи не скінчаться.

Моніка більше не витримала мого мовчання і написала мені записку. Я, не читаючи, запхала її до кишені джинсів.

На перерві я притьмом вискочила надвір, хотіла побути сама.

Але Моніка наздогнала мене.

— Що з тобою? — вона здавалась ображеною. — Захворіла чи, може, щось загубила? Посварилася з батьками? Не сумуй, усе владнається! Невже знайшовся господар Мані…

— Пальцем в небо, — урвала я товаришку, бо інакше вона не замовкла би довіку.

Має таку ваду — надто багато говорить. Надто багато… І не вміє зберігати таємниць. Тому Ясон, речник нашого класу, каже, що Моніка як уже щось утне, то хоч в газету пиши…

Але Моніка не відступала, насідала далі. Як усі балакучі люди, вона була дуже цікава. Я вже знала, що спокою не матиму, отож роздумувала, що можна довірити Моніці, аби не зашкодити Мані.

Я розповіла їй про касетки бажань і про те, як мене висміяла рідна мама.

— Ну ось, мені потрібні гроші, багато грошей і то негайно! — завершила я свою розповідь.

Моніка здивовано глянула на мене.

— Чом би не попросити в дідуся з бабусею? Вони, напевно, дадуть тобі грошенят. Я тільки так і вчинила би…

— Моніко, та мої дідусь з бабусею самі заледве дають собі раду… — дорікнула я.

Родина Моніки була надзвичайно заможною, не те що моя…

— То попроси у своїх дядьків і тіток, — запропонувала Моніка.

— Ти мене нервуєш… — буркнула я. — Я не маю багатих родичів. Жодних шансів роздобути грошей у них!

— Гаразд, — не здавалася Моніка. — Хай ніхто не зможе дати тобі грошей, але я знаю одне: ти занадто легко опускаєш руки, навіть спроби не робиш, щоб знайди вихід із ситуації, зациклюєшся на невдачах… Так і справді нічого не досягнеш!

Я нашорошила вуха. Щось схоже мені казав Мані. Може, у цьому й справді є частка істини.

Моніці можна багато чого закинути, але вона таки дійсно ніколи не здавалася без боротьби. У школі, щоправда, не виблискувала талантами, та їй якось щастило усе здавати без хвостів. А була вона направду не найрозумнішою в класі…

Перерва закінчилася, і ми повернулися до класу. У душі я заприсяглася зменшити своє негативне ставлення…

Нарешті уроки добігли кінця. Я заквапилася додому, похапцем проковтнула обід, взяла на поводок Мані і помчала з ним до лісу. Я ледве тримала себе в руках, щоб не вибовкати йому все ще по дорозі до сховку. А коли ми опинилися у нашому гроті, слова самі полилися потоком.

— Від твоїх ідей сама лише морока! Мама, побачивши мої касетки бажань, просто висміяла мене. Вирахувала, що полетіти до Америки я зможу не скоріш як за п’ятдесят років. Та я вже бабусею тоді буду!

Мані мовчки дивився на мене, а тоді похилив голову — вигляд він мав сумовитий.

Урешті я почула його тихий голос:

— А чи справді ти хочеш тієї Америки і ноутбука?

— Звичайно! — твердо сказала я.

Мушу визнати, мене й саму здивувала власна впевненість. Візуалізація, касетки та альбом бажань певним чином переконали мене, що я таки цього хочу.

— Добре, — Мані дуже прискіпливо глянув на мене. — Це, власне кажучи, головне. Для тебе зараз не обов’язково знати, як сповняться твої бажання. Набагато важливіше саме бажання. Якщо воно не справжнє, то ти відступишся від нього за перших же труднощів.

Певною мірою так воно й було. Бо суперечка з мамою тільки додала мені впертості. Я хотіла досягти поставленої мети.

— А ще я ніколи не казав, що буде легко, — додав Мані.

— Твоя правда, однак від мами я такого направду не сподівалася! — простогнала я.

— Кривда завжди з’являється з того боку, звідки ми її найменше очікуємо, — мовив білий лабрадор. — А тепер подумаймо, як тобі роздобути грошей іще до того, як ти станеш бабусею…

— Безнадійно, — відповіла я. — Я вже й з Монікою про це говорила… Я не маю багатих родичів, у яких могла би попросити грошей. Я просто в розпачі!

Мані сердито шаркнув лапою.

— Не зосереджуйся на тому, що неможливо виконати. Ти могла би, скажімо, працювати й заробляти.

Я вже гнівалася сама на себе, бо ніяк не могла відвикнути вбачати в усьому насамперед негатив. Та як дванадцятирічна дівчинка зароблятиме гроші?

— Я могла би підстригати наш моріжок, — спало мені враз на думку. — І, напевно, заробила б кілька євро.

Мані не надто вдовольнила моя ідея.

— Ти ж сама живеш у тому будинку, користуєшся садком і моріжком, тож природно, що повинна допомагати доглядати за ними. Не годиться вимагати за це грошей від своїх батьків. Вони теж багато роблять для тебе, не вимагаючи нічого навзамін.

— То скажи на ласку, яким чином я маю заробляти гроші! — скрикнула я.

— Дуже просто, — відповів Мані. — Згодом я розповім тобі надзвичайно цікаву історію про одного юнака на ім’я Дарил. У свої сімнадцять років він уже був мільйонером, хоча нічим не вирізнявся з-поміж інших хлопчаків. Але спершу я повинен сказати тобі щось важливе. Заробляєш ти гроші чи ні, залежить насамперед не від самої лиш розумної ідеї і не тільки від того, якою доброю та хорошою ти є, а від твоєї самодовіри.

— Від самодовіри? — приголомшено повторила я услід за Мані. — Що тут спільного з зароблянням грошей?

Пес статечно виструнчився, аби продемонструвати, що йдеться про щось дуже вагоме.

— Самодовіра — це те, чи довіряєш ти сама собі, чи віриш в себе. Якщо ж не віриш у власні сили, то нічого й братися до справи. А якщо не візьмешся до справи, то нічого й не досягнеш.

Я не була певна, чи правильно розумію, що мій пес мав на увазі.

Але потім згадала один випадок: якось я забула підготуватися до контрольної роботи. Уранці мої шкільні товариші нагадали мені про це. Я знаю, що швидко вмію запам’ятовувати і вчитися, тож вирішила прогуляти два уроки малювання, сіла на лавку у шкільному дворі і вивчила увесь матеріал до контрольної. І таки витягнула роботу на «задовільно». Якби не вірила тоді у власні сили, то навіть би й не бралася до книжки.

— Відмінно! — неймовірно зрадів Мані. — Оце і є самодовірою!

Я весь час забувала, що він уміє читати мої думки.

— Боюся, самодовіри у мене не так уже й багато, — розсіяно мовила я.

— Це правда, — погодився Мані. — Але її можна легко виплекати. Хочеш знати як?

— Звичайно! — підхопилася я.

— Я тобі поясню. Візьмеш чистого зошита або щоденника і назвеш його «ЖУРНАЛОМ ДОСЯГНЕНЬ». Нотуватимеш там усі свої вдалі справи. Записи слід робити регулярно — не менше п’яти особистих досягнень щодня! Це можуть бути навіть щонайменші дрібнички. Можливо, спочатку буде нелегко. Ймовірно, ти запитуватимеш себе, досягнення це чи буденна річ. Та сумнів треба вирішувати на користь досягнень. Ліпше переборщити з самодовірою, аніж відчувати її брак.

Мані на якусь мить задумався.

— Найліпше братися до справи негайно, — нарешті озвався він. — Зустрінемося пізніше, після вечері. Я розповім тобі історію про Дарила.

Мені кортіло почути історію про Дарила негайно, але я усе більше довіряла Мані, який, здавалося, досить добре знав суть проблеми. Тому скорилася, і ми почимчикували додому.

Я відразу подалася до своєї кімнати. Взяла старого зошита з хімії, вирвала кілька списаних сторінок і наклеїла на обкладинку нову картку з написом «ЖУРНАЛ ДОСЯГНЕНЬ», написала нинішню дату. Але що далі? Я тупо витріщалася на чистий аркуш. А вчора? Яка справа мені вдалася учора? Довго нічого не спадало на думку. Хіба, може, виготовлення касеток бажань? З іншого боку, я не мала певності, чи це досягнення. Може, все-таки записати?

І тут я згадала слова Мані: «Спершу ти часто сумніватимешся, варто записувати якийсь вчинок як успіх чи ні, але завжди вирішуй на користь успіху…»

Отож я відкинула сумніви і почала писати:

1.Я зладнала дві касетки бажань. Зробила їх, хоч і не певна була в результаті. Але якби не зробила, то нічого було й сподіватися якогось результату.
2.До кожної касетки поклала по 3 Ђ
3.Завела альбом бажань.
4.Сьогодні почала робити нотатки в журналі досягнень.
5.Постановила собі заробляти багато грошей.
6.Вирішила доводити справи до кінця.
7.Багато довідалася про гроші та про те, як їх заробляти.

Я перечитала список і шалено запишалася собою. На Землі, без сумніву, небагато дітей, які цікавляться такими серйозними питаннями. Мені аж якось не по собі стало. Але, схоже, усі непересічні особистості трохи не від світу цього.

Настав час братися до шкільних завдань. Потім ми вечеряли, а опісля подалися з Мані до лісу. Було літо, сутеніло пізно. Мама не надто схвально поставилася до нашої вечірньої прогулянки в хащах, але мені конче треба було поговорити з Мані без свідків.

Насамперед я гордо повідомила другові про те, що таки знайшла для свого журналу досягнень п’ять справ, які мені вдалися. Мані був задоволений.

Тепер я з нетерпінням чекала розповіді про Дарила.

Мані більше не мордував мене зволіканням і почав свою історію:

— Якось Дарил сам розповів історію свого успіху, а я підслухав. Усе почалося тоді, як одного разу восьмирічним хлопчиком він захотів піти в кіно, а що не мав грошей, то постав перед вибором: попросити їх у батьків чи заробити самому. Дарил обрав другий варіант. Він приготував домашній лимонад, щоб на розі вулиці продавати його перехожим. То був дуже морозний зимовий день, ніхто не купував у нього напою, за винятком двох людей — його мами і тата.

Тоді ж йому трапилася нагода поспілкуватися з одним дуже успішним бізнесменом.

Коли Дарил розповів йому про свою невдачу, бізнесмен дав йому дві важливі поради: «По-перше, намагайся вирішувати проблеми інших, тоді неодмінно заробиш багато грошей. А по-друге, завжди концентруйся лише на тому, що ти знаєш, можеш і маєш».

То були дуже корисні підказки, бо ж існувало чимало речей, які не під силу маленькому восьмирічному хлопчикові. Отож Дарил блукав вулицями і міркував, які ж людські проблеми він зумів би зі своїми можливостями вирішити.

Справа непроста. Жодна слушна ідея не спадала малому на думку. Та одного дня тато мимоволі спрямував його у правильне русло. За сніданком він попросив сина принести газету. А треба сказати, що листоноші в Америці залишають газети у спеціальній трубі, почепленій на паркані перед будинком. Якщо ж господар, загорнувшись у домашній халат, захоче почитати за сніданком газету, доведеться йому вийти з теплої хати у вітер та негоду, щоб забрати її з вулиці. Здебільшого від будинку до паркана лише двадцять чи тридцять метрів, але долати їх часто буває не надто приємно.

Доки Дарил бігав за газетою для тата, у його голові зродилася ідея. Ще того самого дня він обійшов сусідів і запропонував лише за один долар на місяць щоранку підсовувати їхні газети їм під двері. Більшість погодилися. Незабаром у Дарила з’явилося понад сімдесят клієнтів. І коли через місяць він зібрав свою першу платню, то почувався на сьомому небі від щастя.

Так, він був щасливий, але не задовольнився досягнутим і взявся шукати нові можливості для заробітку.

Раз скуштувавши успіху, Дарил рвався уперед. Він запропонував своїм клієнтам виставляти за двері помешкання мішки зі сміттям. За ще один долар на місяць хлопчик щоранку відносив їх до смітника. Дарил доглядав за домашніми улюбленцями, стеріг будинки, поливав квіти, але ніколи не працював за погодинну оплату — за власною схемою він міг заробляти набагато більше.

Коли Дарилові виповнилося дев’ять років, він навчився користуватися татовим комп’ютером та складати рекламні програми. Тоді ж хлопчик почав записувати винайдені ним способи заробляння грошей. А що він невтомно вигадував щось нове, скоро назбиралася поважна добірка ідей. Мама допомагала синові вести бухгалтерію, щоб він не забував, коли і від кого забирати платню.

Дарил залучив до справи й інших дітей, які йому допомагали, а взамін одержували половину від його заробітку. Гроші потоком текли до його кишень.

Дарилом зацікавився один видавець і переконав його видати книжку з назвою «250 порад, як дітям навчитися заробляти гроші». Книжка мала шалений успіх, а Дарил у свої дванадцять років утішався славою.

Він став «відкриттям» на телебаченні, його запрошували до участі в численних дитячих шоу. Усі визнавали, що він дуже невимушено поводився перед камерою.

П’ятнадцятирічним підлітком Дарил уже вів власну телепрограму. Тепер він і справді заробляв шалені гроші на телебаченні та на рекламі. Коли йому виповнилося сімнадцять, Дарил уже володів мільйонами доларів…

Мані завершив свою розповідь запитанням:

— Як гадаєш, що стало вирішальним для його успіху?

Я ніяк не могла отямитися — таке неймовірне враження справила на мене розповідь лабрадора. Я вже хотіла сказати, що успіх Дарила визначило телебачення, але ж без публікації книжки він не потрапив би туди. А без вдалих ідей не було би і книжки…

Мані урвав мої роздуми:

— Правильно! Дарил сконцентрувався на тому, що він уміє, знає та має. З цього все і почалося, і цього достатньо, аби дитина заробляла суттєво більше за дорослих. Бо дорослі часто усе своє життя зосереджуються переважно на тому, чого не вміють, не мають і не знають.

— Отже, знову йдеться про самодовіру, — визнала я. — Але чи годиться такий метод тут, у Європі? В Америці дітям значно простіше…

Мані тричі гавкнув.

Я злякалася — Мані майже ніколи не подавав голосу — і сполохано озирнулася. Може, звідкись чигає небезпека? Однак нічого підозрілого не побачила. Раптом я згадала, що тільки-но сказала. Хоч язик собі відкушуй! Я зробила те, чого ніяк робити не можна було: зосередилася на тому, чого не можу і не маю, бо ж не в Америці живу. Але й тут теж, напевно, знайдуться якісь можливості.

Мані вдоволено загарчав.

— Молодець! Ми обоє заслужили собачого печива.

Я, не гаючись, пригостила собаку сухим кормом зі своєї кишені.

Він з насолодою ним похрустів.

Нараз я відчула несамовиту впевненість, що якось таки зумію знайти спосіб, як заробити багато грошей. Я погладила лабрадора по загривку. Йому це подобалося, він замуркотів, наче кицька. А потім ми повернулися додому.

Яким чином мій двоюрідний брат заробляє багато грошей

Після розмови з Мані я впала в глибоку задуму. Лежала на ліжку і міркувала. Надто вже мені хотілося віднайти спосіб заробляння великих грошей. Але як і з чого почати? Те, що вдалося Дарилові, — справжнє диво. Однак він, вочевидь, виняток із загалу. Та й в Америці все простіше. До того ж, Дарил один із тих хлопчиків, яким батьки більше дозволяють… І я, мабуть, ще надто юна… І знову мені згадалися слова Мані про самодовіру. Якщо я більше віритиму у власні сили, справа піде легше. Я ледь знову не потрапила до тієї ж пастки, що й учора, тож швиденько вирішила попрацювати над своїм журналом досягнень. Два пункти, які можна записати до списку вдалих справ, прийшли на гадку відразу:

1.Умію зберігати таємниці.
2.Не опустила рук, коли з мене поглузувала мама.

Я на мить замислилася і згадала ще кілька своїх «успіхів». Занотовуючи їх до журналу, думала про те, чи не знаю когось, схожого на Дарила. Було би чудово поспілкуватися з такою людиною!

Раптом я згадала про Марселя, мого двоюрідного брата, лише на десять місяців старшого за мене. Ми бачилися раз чи двічі на рік. Наскільки пам’ятаю, він завжди був при грошах. Неприємна особа… Ми ніколи не вміли мирно бавитися, але, можливо, тепер він мені допоможе.

Хоч було вже досить пізно, я кинулась йому телефонувати.

На щастя, Марсель ще не спав.

Щойно він зняв слухавку, я відразу, без передмов, виклала йому суть справи.

— Привіт, Марселю! Це Кіра. Мені треба порадитися з тобою. Наступного року я маю намір поїхати за програмою обміну до Сан-Франциско. Для цього потрібні чималі гроші. Батьки не в змозі допомогти, тому доведеться заробляти якось самій.

— Це надзвичайно просто! Але мушу визнати, ти мене приголомшила. Я завжди вважав тебе такою собі дурненькою гускою, яку цікавлять лише ляльки. Тому ніколи й не намагався розмовляти з тобою поважно. І ось ти телефонуєш з цілком розумного приводу.

Я вже готова була кинути слухавку.

Яке нахабство! Ото зарозуміла жаба! Я ледве опанувала себе.

— Ґречним тебе не назвеш! Та, може, все-таки довіриш мені таємницю, чому в твоїх кишенях завжди є гроші?

— А я вже подумав, що ти кинеш слухавку і будеш ревіти. Видно, не така вже ти й гуска, як я собі гадав. Гм… Знаєш, заробляти гроші дуже просто.

Якби той братець знав, яких зусиль коштувало мені стримати сльози.

Але я постаралася, щоб він нічого не помітив.

— Просто? — перепитала я.

— Заробляти гроші можна всюди, — пихато буркнув Марсель. — Треба тільки роззирнутися навколо.

Він нагадував мені тієї миті Дарила, яким я його собі уявляла. Але я не поділяла його самовпевненості.

— Як гадаєш, Марселю, скільки моїх друзів теж хотіли би заробляти гроші, але щось нічого їм не трапляється…

— Бо вони погано шукали. Можливо, занадто багато граються ляльками, — пирхнув Марсель.

Я вже не на жарт починала сердитися. Якщо він ще раз згадає про ляльок…

Натомість далі Марсель повів серйозну розмову.

— Послухай, Кіро, ти вже хоч раз по-справжньому шукала роботу? Я маю на увазі, чи бувало таке, що усе післяобіддя ти тільки й думала про те, як заробити грошей?

Довелося мені чесно визнати, що ніколи навіть години не присвятила цій проблемі. Навпаки, я завжди дуже швидко приходила до висновку, що таке мені не під силу.

— Ось бачиш, — вів далі Марсель. — Тому ти нічого й не знайшла… Хто не шукає, той не знайде, хіба казково пощастить… Я скажу, звідки у мене гроші. Я маю власну фірму.

— Але ж тобі лише дванадцять років. Як і мені… — моєму здивуванню не було меж.

— То й що? Фірму я таки маю, розношу булочки і маю вже чотирнадцять клієнтів, — пояснив Марсель.

— Чудово фірма, нічого не скажеш! — тепер настала моя черга потішатися. — Ти як хлопчик-газетяр, тільки замість газет розносиш булочки.

— Та в тебе мізки квочки, — обурився Марсель. — Усе зовсім не так, як ти собі уявила. Я розношу булочки тільки в неділю, тоді вони коштують дорожче, ніж у будень, а більшість людей лінуються у вихідні їздити за ними до пекарні. Я ж пропоную їм доставляти замовлення додому. Наш пекар, дуже милий чоловік, підказав добру ідею: він продає мені булочки за звичною ціною, як у будні дні, отож на кожній булочці я заробляю приблизно десять центів. Крім того, за кожне замовлення отримую від клієнтів кошти на проїзд — 75 центів. Якщо підсумувати, то по неділях я працюю лише дві або три години і заробляю понад 70 Ђ за місяць.

— Сімдесят євро! Очманіти можна! — вражено вигукнула я.

— І це ще не все! — захоплено розповідав далі братик. — Три вечори на тиждень я працюю у нашому будинку для старих.

— Де-де працюєш? — не повірила я своїм вухам.

— У будинку для старих. Купую для дідусів та бабусь харчі, ходжу з ними на прогулянку. Інколи просто розмовляю чи граю в якісь настільні ігри. За це отримую від дирекції закладу 5 Ђ за годину. Так заробляю ще 35, а то й 45 євро на тиждень. За місяць маю щонайбільше 150 Ђ…

— Та ж разом це понад 200 Ђ на місяць! Супер! — я на мить замислилася і зітхнула. — На жаль, тут поблизу немає жодного будинку для старих…

— Але й тебе не Марселем звуть, ти лише маленька дівчинка, — під’юджував мене «добрий» братик. — Менше думай про ймовірні невдачі. Вишукуй реальні можливості.

Ну ось, знову те саме. Відразу ж згадалася історія Дарила. Він зосереджувався на тому, що знав, мав і міг. А я сконцентрувала всю свою увагу на будинку для старих, якого немає поблизу. Немудро… Та й Мані усі вуха мені тим протуркотів…

Марсель урвав мої думки.

— Насамперед з’ясуй для себе, що ти залюбки робила б, а тоді подумай, як улюбленою справою заробити грошей. Саме таким чином я обрав доставку булочок. Я люблю кататися на велосипеді, а тепер це задоволення ще й приносить мені заробіток. Неперевершене відчуття! Класне! Зазвичай я щодня зупиняюся біля кількох будинків і цікавлюся у господарів, чи не хотіли б вони мати доставку булочок. Моя мета — залучити п’ятдесят клієнтів. Тоді я зміг би заробляти понад 250 Ђ на місяць.

Почуте вразило мене до глибини душі. Та які в мене можуть бути можливості?

— Боюся, нічого путнього не спадає мені на думку… — зітхнула я.

— Що ти найбільше полюбляєш робити? — запитав Марсель.

— Плавати, гратися з… потішними собаками…

— Ось бачиш! — аж зрадів Марсель. — Як заробити на цьому грошей?

— Заробляти гроші на собаках? — дурне то було, мабуть, запитання.

— Ото гуска! — розсердився Марсель. — Ти мусиш щодня ходити зі своїм собакою на прогулянку.

— Нічого я не мушу, мені це подобається, — заперечила я. — І не називай мене гускою!

— Та слухай, що кажу! — втрачав терпець мій братчик. — Вигулюючи свого пса, ти можеш вигулювати ще й чужого та одержувати за це гроші.

Я стрепенулася.

— Геніально! Може, ти й зарозуміла жаба, але не телепень, це точно…

Я похапцем подякувала Марселеві і поклала слухавку — треба було негайно братися до укладання плану дій. Я знала чи не кожного пса по сусідству, собаки теж добре мене знали. Більшість із них я страшенно любила. А те, що я змогла би, вигулюючи їх, ще й гроші заробляти…

Думки роїлися мені в голові. Ще донедавна я вважала, що вся моя родина досить-таки бідна, та відколи я повністю зосередилася на проблемі грошей, то й думати почала інакше. Таким чином я «відкрила» Марселя. Оте концентрування сили думки вражало… Хтозна, куди воно мене ще заведе. Я знову згадала Дарила.

Незчулася, як заснула.

Наступного дня у школі я продовжувала обмірковувати свої плани.

По сусідству з нами мешкав пес Наполеон, суміш вівчарки, ротвейлера і ще когось.

Його господар скидався на вовкулаку. Відколи чоловік переніс легкий інсульт і не міг добре ходити, пса вигулювала його дружина, і це її анітрохи не тішило. Наполеон не слухався команд, а досить було зловити ґав, він просто втікав від неї. Можливо, через те, що жінка не вміла поводитися з собакою. Я вирішила поспілкуватися з «Вовкулакою» та його дружиною, однак я навіть не знала їхніх імен.

Отож після уроків я зробила добрячий гак і попрямувала до будинку Наполеона. Перед воротами садиби де й поділася моя відвага. Що я їм казатиму? Скільки просити за послугу? Чи можна отак просто називати ціну? Я вже хотіла повернути назад, але Наполеон, який дрімав у садку, упізнав мене й підбіг до воріт. Він мав за звичку голосно завивати.

Господар підійшов до вікна, щоб подивитися, хто прийшов. Він поцікавився, чим завдячує моїй появі.

Це була слушна нагода. Тепер або ніколи! Я зібралася з духом і випалила:

— Я мрію взяти участь у програмі обміну та поїхати до США, а для цього потрібні гроші. Мені хотілось би заробити їх самій. Я бачила вашу дружину, мені здалося, вона не дуже охоче вигулює Наполеона. Тож я вирішила запропонувати вам свої послуги — щодня виводити собаку на прогулянку. Що ви на це скажете?

Виголошуючи свою тираду, я не наважувалася підвести очі на старого чоловіка. Голова мені палала.

— Я скажу, що це чудова ідея! Заходь до будинку, і ми спокійно все обговоримо, — приязно запросив мене господар.

Його дружина відчинила мені двері, ми сіли у кухні. Я усе ще не відважувалася глянути на Вовкулаку, такий жахливий він мав вигляд. Тому зраділа, коли ініціативу розмови взяла в свої руки господиня.

— Твоя правда, — почала вона. — Для мене надто важко тричі на день виходити з Наполеоном на прохід. Коли з’являється чужий пес, я не годна його втримати. Гадаєш упоратися з ним?

— Наполеон гулятиме з Мані. Ми можемо спробувати…

— Я бачив, як ти гарно обходишся зі своїм псом, — утрутився старий чоловік. — Як на мене, ніхто не зумів би ліпше, — а тоді звернувся до дружини: — А ми зітхнули би спокійніше, Елло. Дівчинка має вроджений талант поводження з собаками. Мені навіть здається, що вона вміє з ними розмовляти…

Я ледь стрималася, щоб не засміятися. Якби ж то він знав… Я тихцем спостерігала за чоловіком, доки той радився з дружиною. Зблизька він уже не видавався страховиськом. Хіба трішки загадковим, так ніби мав за плечима нелегке і цікаве життя. До того ж, він мав надзвичайно доброзичливий вираз обличчя і мудрий погляд.

— Насамперед познайомимося, — запропонував чоловік. — Ми — Елла та Вальдемар Ганенкампи.

— Мене звуть Кіра, Кіра Клаусмюллер, — відрекомендувалася я.

— Дуже приємно, юна панночко, — пан Ганенкамп повагом кивнув головою. — Ось моя пропозиція: кожного пообіддя вигулюватимеш Наполеона і вичісуватимеш його. А ще навчиш послуху! — старий чоловік на мить запнувся. — Скільки тобі платити за допомогу?

Гарячий рум’янець залив мої щоки. Про ціну я якось не подумала. Подружжя вичікувально дивилося на мене.

— Я й сама не знаю, — ледь чутно відповіла я.

— Що скажеш про одне євро на день? — прийшов на допомогу господар.

Я притьмом підрахувала — це ж 30 Ђ на місяць, утричі більше, ніж кишенькові витрати! Людоньки, це купа грошей! Однак подружжя неправильно витлумачило моє мовчання і поквапилося з новою пропозицією:

— А за кожну команду, якої ти навчиш нашого пса, отримаєш іще 10 Ђ.

Цього разу я вже не мовчала.

— Чудово! Я така рада! Ви дуже приємні люди…

Елла та Вольдемар задоволено перезирнулися.

— Гаразд, то, може, почнеш уже сьогодні? — з надією запитала стара пані.

— Звичайно! — відразу погодилася я і швиденько попрощалася — мама вже, напевно, чекала на мене з обідом.

Я бігла додому, окрилена успіхом. Як же легко заробляти гроші, радісно думала я, сяючи немов сонечко і мугикаючи веселу пісеньку. Ледь переступивши поріг, я ніжно погладила Мані і шепнула йому на вухо, що відтепер зароблятиму багато грошей. Мані урочисто простягнув мені лапу. Я бачила, як він тішився.

Після обіду я негайно зателефонувала Марселеві й розповіла йому про свою першу роботу.

— Як бачиш, усе в твоїх руках, Кіро, — тільки й сказав він.

Я була трохи розчарована, бо сподівалася на похвалу, але раптом зауважила, що він уперше не назвав мене дурною гускою, а на ім’я — Кірою. Добрий знак!

— Хочу, однак, звернути твою увагу на два важливі моменти, — долинув до мене голос Марселя. — По-перше, ніколи не покладайся лише на одну роботу, можеш її втратити швидше, аніж гадаєш. Відразу берися за пошуки додаткового заробітку.

Марселеві страхи видалися мені перебільшеними, проте я вирішила послухатися його поради.

— По-друге, — вів далі двоюрідний братик, — якісь проблеми виникнуть неодмінно; такі, яких ти зараз передбачити не можеш. Ось тоді і з’ясується, гуска ти чи, так як я, заслуговуєш на успіх. Кожен зуміє заробляти гроші, коли все гладко, а ось коли трапляються перепони, тоді й виявляється, хто цього гідний, а хто — ні.

Друга порада Марселя трохи збила мене з пантелику, та все ж я ввічливо подякувала і подалася з Мані до Наполеона. Як я й підозрювала, Наполеон був дуже лагідним собакою. Він неймовірно тішився, що може бавитися з Мані. Обоє гасали за м’ячиком, якого я взяла з собою, до повного виснаження.

Та коли ми проходили повз інших собак, втримати Наполеона було годі. Я вирішила наступного ж дня вишколити свого вихованця сідати і лежати за командою. А потім я мала намір навчити його лягати, коли на видноколі з’являється чужак.

Повернувшись нарешті додому, я застала в нас у гостях тітоньку Ерну. Вона мешкала недалеко, за якихось тридцять п’ять кілометрів від нашого дому, однак ми давно вже не бачилися. Відколи у нас поселився Мані, вона ще тут не бувала.

Доки ми віталися, тітонька помітила білого лабрадора. Мама пояснила, що пес — приблуда, його господаря ми так і не розшукали. Тітонька, насупивши чоло, дуже прискіпливо придивлялася до Мані. Щось, здавалося, було не те…

— Скільки вже часу цей пес у вас? — запитала вона, не зводячи погляду з мого друга.

— Десь, мабуть, дев’ять місяців, — відповіла мама.

— Я, мабуть, маю для тебе важливу новину, — суворо мовила тітонька Ерна. — Я майже певна, що знаю, кому належить цей пес!

— Мені він належить! — випалила я.

— Ні, не тобі, а одному чоловікові, який живе поблизу мене, — сухо заперечила тітонька.

Холодний жах заповз у мою душу.

— Але він так довго живе у нас, тому він уже наш, — вперто наполягала я.

Мама суворо глянула на мене.

— Не кричи на тітку! Ти забула про ввічливість? — дорікнула вона.

Мені запаморочилось у голові, мене охопила паніка, я ледь не зомліла. Десь ніби здалеку долинув голос тата.

— Ми завтра ж поїдемо з Мані до того пана і все залагодимо.

Далі можна було не слухати. Я кинулася геть з кімнати. Мані побіг за мною. У своїй кімнатці я замкнулася зсередини й упала на ліжко, наче оглушена. Одне я знала напевно: ніколи й нікому не віддам Мані. Ми — друзі. Після всього того, чого зазнали удвох. Ліпше втечу разом із ним світ за очі.

Мані поклав голову мені на коліна й зазирнув у вічі. Не конче було йому щось говорити, за нього промовляли очі — він мене не покине.

Колишній господар Мані

Наступного дня я не хотіла йти до школи — боялася, що, повернувшись, не застану Мані вдома. Але тато пообіцяв узяти мене з собою до сусіда тітоньки.

Моніка тим часом уже звикла, що з мене тепер слова й обценьками не витягнеш, мене ж до третього уроку аж розпирало від потреби поділитися з нею поганою новиною. Моніка поспівчувала.

— Якщо треба заховати Мані, то він може побути в нас, — великодушно запропонувала вона.

Мені невимовно полегшало на душі. Тепер я мала певність, що рішення проблеми якимось чином таки знайдеться.

Та все ж мені аж млосно ставало від тривоги, коли ми з татом збиралися в дорогу до тітоньки. Потім ми разом із нею подалися до сусіда і невдовзі прибули до величезної вілли посеред розкішного парку.

Сторож відчинив ворота, і наше авто поволі підкотилося до будинку.

— Щоб мешкати тут, треба мати дуже, дуже багато грошей, — вражено зауважив мій тато.

— Пан Ґольдштерн заробив велетенські статки на біржі, — пояснила тітонька. — Я чула, з ним нещодавно трапився нещасний випадок, навіть не знаю, чи повернувся він уже з лікарні.

Я обійняла Мані, бажаючи в душі панові Ґольдштернові запропастися під землю разом зі своєю віллою.

Сторож повідомив про наш приїзд, покоївка в уніформі відразу відчинила двері.

Ми вийшли з авто, тітонька пояснила причину нашого візиту, і вже за мить ми стояли перед паном Ґольдштерном. То був невисокий чоловічок з дуже приємним обличчям.

Я налаштувалася на ненависть до господаря дому, однак, на своє превелике здивування, зразу ж полюбила його.

До того ж, він був надзвичайно розумним. Пан Ґольдштерн миттю збагнув, як тісно ми пов’язані з Мані.

— І як ти назвала нашого спільного улюбленця? — мило поцікавився він.

Я не могла спромогтися на відповідь, до мене враз дійшло, що Мані мусив раніше мати інше ім’я.

— Мані, — відповів замість мене тато.

— Он як, Мані. Це добре, навіть дуже добре! — зрадів пан Ґольдштерн. — Це ім’я подобається мені більше, аніж попереднє. Хай залишається Мані.

Я здивовано глянула на господаря. Він видався мені неймовірно розумним. Я теж вважала, що Мані нізащо не можна міняти ім’я.

Пан Ґольдштерн повів нас до вітальні. Він розповів, що разом з Мані потрапив в автоаварію за кілька кілометрів від того місця, де мешкаємо ми. Він зазнав досить важких поранень і був без свідомості, отямився аж у лікарні. Свого лабрадора з того часу не бачив.

Панові Ґольдштернові довелося пролежати в лікарні декілька місяців, потім він розшукував собаку, але ніхто нічого про Мані не чув.

— Мані, видно, намагався дістатися своєї домівки, але на нього, вочевидь, напав інший пес, він доповз до нашого садка, — і я розповіла привітному господареві все, що знала про Мані. Навіть про те, як він ледь не втопився. А про те, що лабрадор ще й розмовляти вміє, я, звичайно, промовчала. Хоч і мала відчуття, що панові Ґольдштернові можна довіряти, та хтозна…

Господар підвівся зі свого крісла й підійшов до мене. Щойно тепер я помітила, як важко йому ходити, не інакше, наслідок нещасного випадку на дорозі. Він узяв мене за руки і вдячно глянув у вічі.

— Я такий радий, що ти знайшла нашого улюбленця. Я знаю, що йому дуже добре живеться у тебе. Мені з серця наче камінь спав.

Я зашарілася.

— Я дуже, дуже люблю Мані, — пробелькотіла я ніяково.

— Я це відчув, тому так тішуся. Мені ще доведеться пройти не один курс лікування, незабаром я знову лягаю на кілька тижнів до реабілітаційної клініки. Для мене величезна полегша, що ти й надалі зможеш потурбуватися про Б… я хотів сказати, про Мані. Звісно, усі витрати я компенсую…

Мені аж серце зайшлося від бурхливої радості, та потім стало шкода цього чудового чоловіка.

— Ви, мабуть, дуже тужили за Мані? — запитала я.

— Ще й як, — зітхнув пан Ґольдштерн. — Хочу тебе попросити про одну послугу. Чи не могла би ти раз на тиждень провідувати мене у клініці разом з Мані? Мій шофер забиратиме вас, а потім відвозитиме додому.

— Охоче, — швидко погодилася я, бо щиро хотіла допомогти чоловікові, який усе більше мені подобався.

Пан Ґольдштерн обернувся до мого тата:

— Ви нічого не матимете проти, щоб собака зостався у вас, а Кіра з Мані раз на тиждень провідували мене? Усі кошти я візьму на себе. Я маю на увазі ваші клопоти, минулі та майбутні…

Тато в’яло запротестував, мовляв, фінансові компенсації цілком зайві. Але пан Ґольдштерн категорично наполіг на своєму. Я з подивом помітила, яка він владна людина, і вже раділа можливості навідувати його в клініці. Пан Ґольдштерн дуже відрізнявся від усіх тих людей, яких я знала. Раптом він видався надзвичайно втомленим. Мабуть, розмова знесилила його, а ми й не зауважили того.

Моя тітонька запропонувала збиратися додому. Пан Ґольдштерн не заперечував. Мані на мить обережно поклав йому голову на коліна. Пес відчував нездужання свого колишнього господаря. Пан Ґольдштерн теленькнув дзвоником, і на порозі миттєво з’явилася покоївка. Ми попрощалися, а служниця провела нас до дверей.

Ми відвезли тітоньку до її помешкання, а самі подалися додому. Доки тато розповідав мамі про події того дня, ми з Мані помчали до лісу.

Я мала стільки запитань!

Нарешті ми дісталися нашої схованки. Я відгорнула гілки, що затуляли вхід до гроту, і ми заповзли до печерки у хащах.

Опинившись усередині, я почула голос Мані.

— Я радий, що ви з паном Ґольдштерном знайшли порозуміння. Він чудова людина. Я багато від нього навчився.

Я була вражена — то й Мані колись доводилося вчитись! Ну, звісно ж. Мудрецями не народжуються.

— Скажи, чому ти ніколи не розповідав мені про пана Ґольдштерна? — не стримала я цікавості.

— Ми ж постановили розмовляти тільки про гроші, — відповів пес.

— Твоя правда, але хіба ти не тужив за господарем? — недовірливо запитала я.

— Після аварії я був певен, що мій господар загинув, — пояснив Мані. — Усюди кров, а він лежав без ознак життя. Мені теж паморочилося в голові, я відповз під кущ і знепритомнів. Спав, мабуть, дуже довго, бо коли прийшов до тями, на дорозі вже не було ні авто, ані мого господаря. Я й не сподівався коли-небудь побачити його знову.

Тепер мені дещо прояснилося.

— Повернімося до проблеми грошей. Більше жодних зайвих балачок, — вів далі Мані. — Як захочеш довідатися щось іще, запитаєш мого пана, коли побачимося наступного разу.

Я не мала жодного бажання розмовляти про гроші. Стільки цікавого трапилося! А ще мені кортіло скористатися нагодою і випитати Мані про його уміння розмовляти.

Проте голос Мані прозвучав дуже категорично.

— Подбаймо про те, щоб у твоїх батьків поменшало фінансових проблем. Але спершу повторимо пройдений матеріал. Як просуваються справи з альбомом бажань?

Я почервоніла.

— Уже завела, — почала я. — Мені бракує відповідних картинок ноутбука та краєвидів Сан-Франциско для альбому. І для касеток — також. Я цілком про них забула.

Мані докірливо зиркнув на мене і невблаганно продовжував допитуватися:

— Займалася візуалізацією? А що з журналом досягнень? Робила учора записи?

— Учора я мала інші клопоти… — пробурмотіла я. — Боялася тебе втратити і не могла ні на чому іншому зосередитися.

— Розумію, — кивнув Мані. — Та саме такої помилки допускаються багато людей, яким бракує грошей. Вони мають стільки нагальних справ, що їм ніколи подбати про важливі речі.

— Не розумію, — обурилась я — Що може бути важливішого за спробу зберегти тебе?

— Я вже сказав, що розумію тебе, — нетерпеливився Мані. — Мене цікавить інше: що ти робила до появи своєї тітоньки? Яку відмовку знайдеш цього разу?

— Сяяла від щастя, що зможу заробляти купу грошей, вигулюючи Наполеона, — буркнула я.

Мані серйозно глянув на мене.

— Мушу дати тобі три дуже важливі поради: по-перше, ти повинна дотримуватися виконання своїх рішень, навіть якщо на твоєму шляху постають перешкоди. За сприятливих умов і дурень впорається з поставленими завданнями. Характер проявляється тоді, коли виникають справжні проблеми. Лише одиниці здатні на це. А деякі люди, які заробили особливо багато грошей власною працею, зуміли навіть досягти найвизначніших успіхів у найскрутніші моменти свого життя.

Я замислилася. Десь я вже таке чула… Хто мені казав? Та звісно, хто! Марсель! Згадалася його загадкова друга порада: «Кожен зуміє заробляти гроші, коли все йде гладко, а ось коли трапляються перепони, тоді й виявляється, хто цього гідний, а хто — ні». Мені ще вчитися і вчитися…

Мані схвально кивнув.

— Проблеми будуть завжди, та, незважаючи на них, треба щоденно робити справи, важливі для твого майбуття. Це не займе і десяти хвилин, однак саме вони визначальні для тебе. Більшість людей застрягають там, де почали, тільки тому, що не скористалися своїми десятьма хвилинами і завжди сподівалися на зміну життєвих обставин, не помічаючи, що змінюватися треба насамперед їм самим.

Трохи помовчавши, лабрадор повів далі:

— Ці десять хвилин необхідні для того, щоб змінити тебе. Тож раджу тобі урочисто заприсягтися, що віднині ретельно вестимеш записи в журналі досягнень і вимальовуватимеш в уяві картини свого майбутнього життя. Не зважаючи ні на що! Кожного дня!

Я піднесла праву руку для присяги: щодня занотовуватиму свої успіхи і займуся візуалізацією. Присягаю!

— По-друге, — невблаганно повчав Мані, — ти виконуватимеш усі ці зобов’язання, навіть якщо на обрії не з’являтиметься жодних проблем.

Я здивовано глянула на свого собаку. Що він мав на увазі?

— Одержавши роботу з Наполеоном, ти перебувала на такому радісному піднесенні, що навіть не згадала про інші свої обов’язки. Бачиш, у повсякденному житті знайдеться тисячі речей, які можуть нас відволікти. Тому слід визначити для себе певний час, коли ти виконуватимеш те, у чому щойно заприсягнулася, — запропонував Мані.

Я задумалася. Усе не так просто. Увечері я надто втомлена, упродовж дня треба вирішувати купу справ, залишається хіба ранок, але тоді доведеться раніше вставати…

— Не забувай, лише десять хвилин, — Мані знову прочитав мої думки.

Я згодилася з ним, однак добре розуміла, як непросто це буде зробити. Я вирішила щоранку вставати на десять хвилин раніше, скоренько умитися, щоб очі не злипалися, і взятися до записів у журналі.

— І це ще не все, — знову почувся суворий голос Мані. — Знаєш, чому ти так і не знайшла картинок для альбому й касеток бажань? — і тут же сам собі відповів: — Бо не дотрималася 72-годинного правила.

— 72-годинного правила? — перепитала я.

— Усе просто, — пояснив Мані. — Запланувавши якусь справу, ти повинна залагодити її упродовж 72-х годин, якщо ж не дотримаєшся цього терміну, то скоріш за все ніколи так і не доведеш до кінця.

Я знову поринула в задуму. Невже в словах Мані дійсно є частка істини? У своєму житті я започатковувала не одну справу, яку не доводила до логічного завершення. З іншого ж боку, не одне було зроблено. Цілком можливо, Мані має рацію. А що він, власне кажучи, завжди мав рацію, я вирішила прислухатися до його поради і заприсяглася виконувати усе заплановане упродовж 72-х годин.

Борги — у чому помилка моїх батьків

Раптом я згадала про Наполеона. Ой лишенько, я цілком про нього забула!

Я запропонувала Мані поквапитися до будинку літнього подружжя Ганенкампів, щоб вивести на прогулянку Наполеона. Поговорити про борги мого тата ми вирішили після вечері. Розмова заповідалася надзвичайно цікавою. Допомогти батькам виборсатися з боргів усе ще залишалося одним із найзаповітніших моїх бажань. А Мані сказав, що зробити це дуже просто. «Ото був би номер, якби мені пощастило допомогти мамі й татові!» — подумала я, вдоволено усміхаючись сама до себе. Мані, ясна річ, прочитав мої думки.

Пан Ганенкамп уже чекав біля вікна. Вгледівши мене, Наполеон заходився скавуліти від радості. Привітавшись із господарями, я подалася з обома собаками на прогулянку до лісу. Та не встигли ми дійти навіть до узлісся, як Наполеон дременув від мене геть — зачув зайця і погнався за ним. Я свистіла йому навздогін, але пес нікого не чув і не бачив, окрім зайця перед собою. Мені не залишалося нічого іншого, як чекати його повернення.

Я постановила собі насамперед навчити Наполеона послуху. Десь за п’ять чи десять хвилин шибеник нарешті вернувся. Потім ми тренувалися ледь не все післяобіддя.

Я хвалила його за щонайменші успіхи і часто винагороджувала смачненьким. До того ж Мані ретельно виконував кожну мою команду. Це дуже допомагало Наполеонові в науці, у кожному разі за кілька годин він уже чітко виконував наказ «сидіти».

Я привела Наполеона додому і гордо продемонструвала панові та пані Ганенкамп, чого навчився їхній пес. Пані Ганенкамп не вірила своїм очам. Радісно схвильована, вона заплескала в долоні.

— А я вже гадала, що наш Наполеон ні на що не здатний! Та він справді сидить за наказом. Фантастика!

Пан Ганенкамп також задоволено усміхався. Він радів, що не помилився в мені. Зрештою, це ж він запропонував зайнятися дресурою Наполеона. Старий чоловік запхав руку до кишені й урочисто витягнув гаманця, вибрав купюру на 10 Ђ і подав мені.

Взявши гроші, я раптом засоромилася. «Так багато грошей за таку дрібницю… Я ж залюбки навчала його…» — подумала я.

У погляді пана Ганенкампа зблиснуло розчарування.

— Я гадав, ти зрадієш грошам… Але щось не бачу втіхи у твоїх очах.

— Просто це було надто легкою справою, — ніяково пробурмотіла я.

Пан Ганенкамп дзвінко засміявся. Вигляд він мав, правду кажучи, трохи моторошний — його обличчя спотворилося від сміху. Але чоловік швидко заспокоївся, усміхнено подивився на мене і відразу знову став симпатичним дідусем.

— Більшість людей вважають роботу чимось неприємним і обтяжливим, — пояснив він. — Успіху ж можна досягнути лише тоді, коли займаєшся улюбленою справою!

З мого запитального виразу обличчя пан Ганенкамп здогадався, що я не зовсім зрозуміла його слова.

— Моя мама завжди каже: «Спершу — справа, потім — забава». А Ваші слова якось зовсім не в’яжуться з її словами.

— А ти знаєш когось, хто заробляє гроші улюбленою справою? — поцікавився дідуньо.

Мені відразу спав на думку Марсель. Він любив кататися на велосипеді і заснував власний булочний сервіс. Я розповіла панові Ганенкампові про свого двоюрідного брата.

Той схвально кивнув.

— Добрий приклад. Гадаю, хлопець далеко піде… При нагоді і я розповім тобі дещо зі свого життя. Я завжди робив тільки те, що любив, і завжди багато заробляв.

Я з цікавістю розглядала старого чоловіка. Здавалося, з його обличчя можна читати, наче з книги пригод.

Він і справді, мабуть, багато чого зазнав і прожив надзвичайне життя.

Настав час прощатися, бо мама вже чекала з вечерею, моєю улюбленою стравою — макаронною запіканкою, а на десерт мав бути шоколадний пудинг. До того ж я почувалася трохи ніби не в своїй тарілці. Воно й не дивно, якщо зважити, скільки вражень я отримала за такий короткий час. В одному я не мала жодних сумнівів: хто цікавиться зароблянням грошей — живе яскраво і зустрічає на своєму шляху цікавих людей.

Попоївши, я швиденько приготувала домашні завдання і подалася з Мані до лісу, до нашого сховку. Мені страшенно кортіло довідатись, як допомогти батькам.

Існувала іще одна проблема: я, по суті, нічогісінько не знала про їхнє фінансове становище, принаймні нічого конкретного, лише те, що в них серйозні проблеми. Батьки часто говорили, що виплати за позиками непомірно високі, і їм ледве вистачає грошей на повернення кредиту. Мані я розповіла все, що знала.

— Мій колишній господар, пан Ґольдштерн, має фірму, яка надає консультації про те, як ліпше розпоряджатися коштами, — прибравши поважного вигляду, повідомив лабрадор. — Пан Ґольдштерн особисто консультує лише дуже багатих клієнтів, зате його співробітники працюють з багатьма бідолахами, які потрапили у фінансову скруту. Мені не заборонялося швендяти кімнатами, тож я часто прислухався до розмов. Люди з боргами повинні скористатися чотирма важливими підказками. Це дуже просто, — Мані перевів дух. — Ось вони. По-перше, слід пошматувати свої кредитні картки.

— Як це? — вражено запитала я.

— Бо за кредитними картками доведеться платити набагато більше, ніж повертаючи готівкою, — пояснив Мані.

Я вирішила позаписувати підказки Мані, бо не була певна, чи все правильно запам’ятаю.

— Друга підказка звучатиме дещо дивно для вух дорослих: треба по можливості якнайменше виплачувати за своїми кредитами. Дорослі називають це внесками. Що більші внески, то менше грошей залишається на прожиття.

— Чому ж мої батьки платять такі великі внески? — здивувалася я, бо Мані вгадав — мої батьки постійно нарікали, як багато їм доводиться виплачувати щомісяця.

— Бо сподіваються заощадити на відсотках, — відповів Мані. — Скажімо, ти взяла кредит на 5000 Ђ. Самі лише відсотки становитимуть 300 Ђ на рік! До того ж, щороку треба ще сплачувати певну частку позиченої суми. Це називається погашенням боргу. 1-відсоткове погашення означає, що необхідно щороку заплатити 1 % від 5000 Ђ, тобто 50 Ђ. Отож внесок становить 350 Ђ, 300 Ђ — відсотки і 50 Ђ — власне погашення. Але тільки-но виплатиш кредит, відсотки сплачувати, ясна річ, вже не треба буде.

«Гм, цілком логічно, що хочеться якнайшвидше повернути 5000, за таких умов — відсотки більші, ніж саме повернення коштів», — подумала я.

— На перший погляд, воно й справді так, — погодився з моїми думками Мані. — Хто обирає 1-відсоткове погашення кредиту, той, зрештою, виплачує відсотки утричі більші за суму позики. Щоб зуміти швидко повернути 5000 Ђ позики, треба, звісно, сплатити більші річні внески. Чимало людей погоджують з банком такі високі виплати, на які лише здатний родинний бюджет. Тому поточних грошей завжди обмаль. Переважно позичальники недооцінюють дорожнечу життя. Коли нагально потрібне нове авто або ж ламається щось удома, вони беруть новий кредит, аби залатати «дірки».

— Маєш на увазі, що, беручи новий кредит, вони продовжують виплачувати ще й старий? — здивувалася я.

— Саме так, — Мані відверто тішився, як швидко я вчуся.

— Що ж тепер робити моїм батькам? Мене вони навряд чи послухають, — зітхнула я.

— Можливо, тобі вдасться навести їх на думку порадитися з паном Ґольдштерном? Він залюбки надасть їм консультацію.

— Хтозна, може, я зумію допомогти їм не тільки вибратися з боргів, але й навчитися більше заробляти? — повірила я у свої сили.

— Неодмінно зумієш, — підтримав мене Мані. — Але спершу їм треба навчитися обходитися з тими грішми, які вони мають на цей момент. Інакше з більшими заробітками вони наживуть і більші проблеми. Видатки мають здатність рости разом із прибутками. Ми також навчимося розподіляти наші кошти. Про це ще поговоримо згодом.

Після пояснень Мані мені наче прояснилося в голові. У маленькому блокнотику я занотувала таке:

1.Порвати кредитні картки.
2.Виплачувати якнайменші внески. Запитати пана Ґольдштерна, чи не зміг би він допомогти моїм батькам.

Мані терпляче чекав, доки я писала, а потім перейшов до третьої підказки:

— Йдеться про кредити у сфері споживання. Це кредити, які не стосуються нерухомості. Їх беруть, скажімо, для купівлі нового авто, меблів, телевізора чи просто для прожитку. Таким людям слід дотримуватися правила «п’ятдесят на п’ятдесят», а саме: з вільних коштів, які не йдуть на повсякденні потреби, половину заощаджувати, а з іншої половини віддавати позики.

«Моя бабуся завжди каже, що борги треба повертати якнайшвидше, — згадала я. — У такому випадку не залишиться жодного цента отих вільних коштів…»

— І чого ти досягнеш, повернувши заразом геть усі борги? — поцікавився Мані.

— Батьки кажуть, що тоді їм спав би велетенський камінь з пліч, — спробувала я їх виправдати.

— Це вони так думають, — повчальним тоном сказав Мані. — Насправді ж після сплати боргів у них залишиться НУЛЬ, а нуль — це ніщо. Це не та мета, до якої варто прагнути.

— Що ж тоді є метою? — не зрозуміла я.

— Поїхати до Америки, купити ноутбук — ось справжня мета, — терпляче пояснював Мані. — Або ж просто заощадження певної суми, не для пустого витрачання.

— Навіщо заощаджувати гроші, якщо їх не витрачати? — слова Мані ошелешили мене.

— А це я поясню тобі за кілька днів, — втішив мене лабрадор. — Повернімося до боргів. Твоїм батькам варто почати заощаджувати, не чекаючи повної виплати кредитів. Негайно! Тільки так вони зможуть здійснити свої бажання, не вдаючись до чергового кредитування, і без докорів сумління насолоджуватись новими придбаннями.

— Хочеш сказати, що їм теж уже час закладати касетки бажань? — усміхнулась я.

— Непогана думка, — кивнув Мані. — До речі, усі кредити на товари повсякденного вжитку — це безглузді борги. Набагато мудріше витратити попередньо заощаджені гроші.

Тепер усе для мене стало на свої місця. Отож я занотувала:

П’ятдесят відсотків усіх наявних вільних коштів заощадити, а інших п’ятдесят відсотків відкласти для сплати заборгованості. Кредитів на купівлю товарів повсякденного вжитку ліпше не брати зовсім.

— І остання підказка, — озвався Мані, очі у нього весело блистіли. — Тому, хто назбирав боргів, варто приклеїти всередині гаманця записку: «А чи дійсно це було аж так необхідно?». Згодом, перед касою у крамниці, вона послужить застереженням від марних витрат.

— Це годиться для тих, хто не має такого пса, як у мене, — засміялась я.

Мані радісно заметляв хвостом і лизнув мене в обличчя.

Я на віддяку погладила його по загривку, а тоді занотувала останню, четверту підказку:

А чи дійсно це було аж так необхідно?

Сьогодні я довідалася багато корисних речей про борги. Та це було легко, у порівнянні з завданням донести здобуті знання до своїх батьків. Утішала тільки порада Мані попросити пана Ґольдштерна, аби той проконсультував їх.

Однак для такого прохання я ще надто мало знала його, тому вирішила трохи вичекати.

Одне я твердо постановила собі — ніколи не залазити в борги. Завжди старатимуся заощадити гроші для омріяного придбання. Нізащо не потраплю у таку скруту, як мої батьки!

В гостях у пана Ґольдштерна

Наступні кілька днів пролетіли, немов одна мить. Я знову змогла ліпше зосередитися на шкільних заняттях і наполегливо тренувала Наполеона. Наприкінці першого тижня пан Ганенкамп заплатив мені 7 Ђ — по євро за день, і ще 30 Ђ — за три команди, яких навчився Наполеон. Пес тепер умів за командою сидіти, лежати і подавати лапу.

Я гордо перерахувала гроші. 37 Ђ — немало. До того ж я більше впевнилася у собі і вже болісно не ніяковіла, отримуючи гроші, бо для старенького подружжя життя направду стало легшим.

Вони були такі вдоволені моїми послугами, що попросили вигулювати Наполеона ще й уранці за додаткових дві марки. Я запитала на це дозволу у батьків, і вони погодилися.

Мані якось сказав, мовляв, він має блискучу ідею, що мені робити з грішми. Отож я тим часом старанно заховала їх серед старих шкільних зошитів.

Та мене чекала подія, не менш захоплива, ніж заробляння грошей. Сьогодні був саме той день, коли мав прибути водій пана Ґольдштерна, щоб відвезти нас із Мані до нього. Я з нетерпінням чекала того моменту, мріючи ближче познайомитися з цим багатим чоловіком.

Як і домовлялися, водій подзвонив у двері рівно о 15:15. Я ледь мову не втратила з несподіванки: водієм виявилася поважного віку жінка, яка приязно мені усміхалася.

Ми сіли до «Ролс-Ройса». Я сказала жінці, що досі гадала, ніби водіями мусять бути самі лише чоловіки. Вона засміялася:

— Пан Ґольдштерн надзвичайна людина, і вчинки його теж надзвичайні. Йому цілком байдуже, що «годиться», а що — ні. Він робить собі так, як вважає за потрібне.

Це мене зацікавило. Немов розгадавши мої думки, водій повела далі:

— Пан Ґольдштерн випадково почув мою розмову з товаришкою, котрій я жалілася на своє безробіття. А що раніше він мене не знав, то поцікавився, чи вмію я водити авто. Звичайно, я вміла. «Гаразд, — мовив він. — Якщо хочете, будьте моїм водієм. Я саме підшукував когось на цю посаду». Ото й уся розмова. Навіть пробної поїздки не вимагав. Пан Ґольдштерн добре знається на людях, покладаючись при цьому винятково на власну інтуїцію.

Я була вражена.

— І ви не побоялися сісти за кермо такого великого авто?

— Розумієте, пан Ґольдштерн навчив мене, як підвищувати самооцінку. Усі його співробітники ведуть такі собі журнали досягнень.

— Я теж, — запишнилася я.

Тепер настала черга пані за кермом дивуватися. Я гордо погладила Мані, той притьмом лизнув мене в обличчя. «Треба його від цього відучити», — подумала я собі.

Нарешті ми приїхали до санаторію. Я не любила лікарень. Однак ця більше скидалася на ексклюзивний курортний готель. Ось і маєш переваги заможності.

Наша водій провела нас до покоїв пана Ґольдштерна. Він сидів у фотелі і був у чудовому гуморі.

Мані, метляючи хвостом, відразу кинувся до нього і лизнув чоловіка в обличчя.

— Він і мене так лиже, — повідомила я. — Я вирішила відучити його від цієї звички…

— Радий тебе бачити, — привітався зі мною пан Ґольдштерн.

— Я з нетерпінням чекала нинішнього дня, — щиро призналась я, хоч і сама до пуття не знала, чому так прагнула знову побачити цього пана. Щоправда, я мала надію довідатися, чому Мані вміє розмовляти людською мовою.

Пан Ґольдштерн якийсь час обережно бавився з лабрадором, певно, давалися взнаки поранення, які спричиняли біль від різких рухів. Та загалом він почувався непогано.

За якийсь час пан Ґольлдштерн знову повернувся до мене. Його цікавило все, пов’язане з Мані. Я розповіла, чим годую собаку, скільки часу ми гуляємо, про наші прогулянки з Наполеоном, про те, як Мані допомагає мені вишколювати сусідського пса.

— Я ще під час нашої першої зустрічі подумав, як добре ти вмієш знаходити спільну мову з тваринами, — задоволено кивнув головою чоловік. — Можеш собою пишатися!

— Завтра вранці я запишу це до свого журналу досягнень, — бовкнула я.

Пан Ґольдштерн вражено звів на мене очі.

— Ти ведеш журнал досягнень? Як тобі спало таке на думку? — поцікавився він.

Я густо почервоніла. Як я могла йому пояснити? Я ж не мала права виляпати Мані таємницю про його вміння розмовляти і про те, чого він мене навчив!

Чоловік відчув мою ніяковість і нерішучість, і з його обличчя відразу зник запитальний вираз.

— Про це необов’язково говорити, — запевнив він.

— Ні-ні, річ не в тому, — спробувала виправдовуватись я, та, зрештою, вирішила бути чесною. — Це не моя таємниця, я не можу її зрадити…

На моє здивування, пан Ґольдштерн без зайвих слів погодився з моєю позицією.

— Я також маю таємниці, тому розумію своїх співрозмовників.

Після такої відповіді я відразу ж заспокоїлася. Видно, цей багатий чоловік серйозно ставиться до мене.

Пан Ґольдштерн замислено дивився на мене.

— Я ось запитую себе, чим ти відрізняєшся від більшості інших дітей? Можеш мені сказати?

Я на мить задумалася. До появи Мані у нас навряд чи я зуміла би відповісти.

Тоді я була цілком «нормальною», але тепер багато чого змінилося.

— У мене інакші інтереси… Я хотіла би заробити багато грошей, щоб поїхати до Каліфорнії і купити собі ноутбука, — пояснила я, а ще розповіла про список з десяти найзаповітніших мрій, касетки та альбом бажань, про те, скільки грошей заробила першого тижня за догляд Наполеона, не забула про фінансові проблеми своїх батьків та про Марселя.

Пан Ґольдштерн уважно слухав, він умів слухати. Коли я закінчила розповідь, щиро похвалив:

— Мене дуже тішить те, що ти розказала, Кіро! Не маю сумніву, ти досягнеш поставленої мети! Тільки нікому не дозволяй збити себе на манівці…

— Мама вже посміялася з мене… — поскаржилась я і розповіла про той випадок, коли мама випадково помітила мої касетки бажань.

— Знайдуться й інші насмішники, та більшість перейметься до тебе повагою, — заспокоїв мене пан Ґольдштерн. — До того ж не думаю, що мама хотіла тебе скривдити. Просто твоя ідея видалася їй трохи безглуздою і нереальною. Іноді буває легше досягнути божевільної мети, аніж «нормальної». Ставлячи перед собою велику мету, треба, звісно, докласти й набагато більше зусиль.

Мані тим часом побіг до парку погасати у хащах.

— Ми ще не обговорили один важливий момент, — знову озвався багатий чоловік. — Ти довгий час утримувала Мані, я хотів би компенсувати ці витрати.

— За його харчування платила не я, а мої батьки. До того ж я дуже люблю Мані! — сказала я.

— Пропоную таке, — незворушно вів далі пан Ґольдштерн. — Ти передаси батькам від мене чек. І приведи їх якось мене провідати. Може, мені вдасться поговорити з ними про їхню фінансову ситуацію…

Мені наче камінь спав із душі.

Я вже і так і сяк міркувала, як би то влаштувати батькам консультацію пана Ґольдштерна.

— Ти, звичайно, також дещо одержиш… Дай-но полічити. Ти вже давно доглядаєш Мані, скоро буде рік. Як дивишся на те, що я оплачу твої послуги по 5 Ђ за день?

Така пропозиція була мені не до душі.

— Я дбала про Мані не за гроші, бо відразу полюбила його! — розсердилась я.

Пан Ґольдштерн засміявся, однак — я це відчула — не злостиво.

— Так мислять, Кіро, більшість людей, і я колись таким був. Але назви мені хоча би одну причину, чому ти не повинна заробляти гроші справою, яка приносить задоволення, — мовив пан Ґольдштерн.

Щось подібне я чула вже не раз. Правильно, і Марсель мені таке казав, і пан Ганенкамп. Та все ж я чулася винуватою.

— Хочу тобі дещо сказати, — вів далі пан Ґольдштерн. — Я готовий заплатити 5 Ђ за день саме тому, що Мані тобі небайдужий. Я певний, що лабрадорові добре у вас живеться і житиметься й надалі. Лише щира любов робить твою «роботу» такою дорогою.

Пан Ґольдштерн не цілком мене переконав, та все ж я не змогла втриматися від спокуси підрахувати, скільки зароблю за рік… Я мала дурну звичку під час лічби похитувати головою й примружувати очі. Пан Ґольдштерн засміявся, і я збагнула, що мене застукали за гарячому…

— Так, це багато грошей, — сказав він поважним тоном. — Я виплачу їх за однієї умови — п’ятдесят відсотків цих коштів ти відкладеш на зберігання.

— Та я всі заощаджу! — радісно запевнила я. — Зрештою, моя мета — поїздка до Сан-Франциско, уже наступного року!

— Я не це мав на увазі, — заперечив чоловік. — Те, про що ти кажеш, — це витрати, а не заощадження. І воно добре, бо ж саме на це призначався твій заробіток. Та, щоб стати заможною людиною, треба ще й відкладати гроші, тобто ти повинна мати заощадження, які ніколи не витрачатимеш.

— Навіщо ж гроші, якщо їх не витрачати? — здивувалась я.

— Щоб жити за них, — відповів пан Ґольдштерн. — Розкажу тобі з цього приводу одну історію.

Я зручно вмостилася — полюбляла слухати різні історії. Мані тим часом повернувся і ліг коло нас. Він, здавалося, був дуже задоволений змістом нашої розмови.

— Жив собі якось селянин, який мав курку і мріяв лише про те, щоб вона щодня несла йому яйце до сніданку. Та одного дня він знайшов у гнізді золоте яйце. Селянин спершу не повірив, звісно, своїм очам — може, хто поглузував з нього? Про всяк випадок заніс яйце до ювеліра, і той підтвердив, що яйце з чистого золота. Селянин продав яйце і влаштував бучне свято.

Наступного ранку він раніше, аніж звичайно, подався до стайні і не помилився у своїх сподіваннях: у гнізді знову лежало золоте яйце. Так тривало декілька днів. Але селянин був жадібною людиною, тож гнівався на «дурну птаху», що та не може йому пояснити, яким чином їй вдається нести золоті яйця. Знаючи, як це робиться, він і сам міг би відкладати золоті яєчка…

Чи принаймні — сердито думав він — дурна курка могла би нести й по два яйця денно, одного було йому вже замало. Охоплений люттю, він якось вбіг до стайні і розрубав курку надвоє… З того часу не було вже кому нести для нього золоті яйця. Мораль казочки така: не вбивай курку, яка несе тобі золоті яйця!

Пан Ґольдштерн вичікувально відхилився назад.

Я була вражена.

— Ото телепень! — вигукнула я. — Таж тепер не бачити йому золотих яєць!

Пана Ґольдштерна втішила моя реакція.

Мані легенько заметляв хвостом.

— То ти б такого не зробила? — запитав багатий чоловік.

— Звичайно, ні! — впевнено відповіла я. — Я ж не дурна!

— Я поясню тобі сенс цієї байки. Твої гроші — це курка. Вкладаючи гроші, ти одержуєш відсотки, а відсотки — це золоті яйця.

Я не була цілком певна, чи все правильно зрозуміла.

— Більшість людей, — вів далі чоловік, — не мають такої курки від народження, тобто не мають стільки грошей, щоб жити на відсотки…

— Але щоб жити на відсотки, треба мати дуже, дуже багато грошей, — задумливо урвала я пояснення пана Ґольдштерна.

— Насправді, ти потребуватимеш набагато менше, аніж думаєш, — відповів чоловік. — Якби ти відклала тільки 15 000 Ђ і отримувала 10 відсотків, це становило б 1500 Ђ на рік.

— Вау! — захоплено вигукнула я. — Це ж 125 Ђ кожного місяця! А свої 15 000 Ђ і чіпати не треба було б…

— Саме так! — підхопив пан Ґольдштерн. — 15 000 Ђ — це твоя чарівна курка, яку не варто вбивати.

Ідея мені сподобалася, та все ж я вагалася:

— Але якщо я почну заощаджувати на свою курку, моя поїздка до Каліфорнії відкладеться на довгий час…

— А це вже тобі вирішувати, — кивнув чоловік. — Не витримавши, ти можеш взяти гроші і витратити їх на щось. Щойно назбиравши 1500 Ђ, можеш полетіти до Каліфорнії, але тоді ти вб’єш свою маленьку курочку. Однак ти можеш обрати інший шлях — частину грошей постійно відкладати, і одного дня матимеш стільки, аби щороку літати до Каліфорнії на самі лише відсотки.

Слова пана Ґольдштерна звучали переконливо. Мені дуже кортіло полетіти наступного літа до Америки, та й від золотої курочки я б не відмовилася. А чи можливо й у подорож податися, і курочку запопасти?

— Мені дуже важко розірватися між куркою і своїми мріями, — зітхнула я.

— А розриватися і не треба, — усміхнувся пан Ґольдштерн. — Скажімо, ти заробляєш 5 Ђ. Можеш розділити ці гроші: більшу частку кладеш у банк, ще одну часточку кладеш до касеток бажань, а решту витрачаєш.

Так, це й справді було розв’язком проблеми. Я відразу ж почала прикидати подумки, як би то ліпше розподілити 5 Ђ. Справа, однак, виявилася не такою вже й простою.

— Як їх ліпше поділити? — запитала я.

— Це цілком залежить від твоїх намірів, — зразу ж відповів пан Ґольдштерн. — Якщо ти постійно відкладатимеш лише десять відсотків на курку, неодмінно станеш заможною. Якщо ж плануєш по-справжньому розбагатіти, варто відкладати більше. Я взяв собі за звичку відкладати для своєї курочки по десять відсотків від прибутку.

Я вирішила взяти пана Ґольдштерна за зразок. Його спосіб життя мені подобався.

До того ж він завжди, здавалося, перебував у доброму гуморі, хоча, без сумніву, страждав від фізичного болю.

— Я вирішила, як розподілятиму свої гроші, — впевнено сказала я. — Відкладатиму на курку п’ятдесят відсотків, сорок відсотків кластиму до касеток бажань, а десять — витрачатиму.

Пан Ґольдштерн запишався мною. Я була надзвичайно задоволена власним рішенням. Не розуміла хіба одного:

— Якщо, аби стати заможним, достатнього лише десять відсотків, то чому стільки людей мають фінансові проблеми?

— Бо вони ніколи не думали про них у такий спосіб, як ми з тобою, — пояснив пан Ґольдштерн. — Починати вчитися цього найліпше у дуже юному віці. З часом такий спосіб мислення стане цілком природною звичкою. Від самого початку слід спрямувати свої помисли у правильне русло. Піди наступного тижня до банку і відкрий собі рахунок. Коли знову приїдеш мене провідати, я тобі розповім, що робити з рахунком далі. Отоді я дам тобі чек. А тепер вам з Мані час повертатися додому. Скоро вечеря, а я трохи втомився.

Панові Ґольдштернові, здавалося, почав дошкуляти сильний біль. Я захоплювалася його привітністю та тим, з якою терплячістю він усе мені розтлумачував, незважаючи на фізичне нездужання. Я все ж не втрималася і запитала, чому він не пожалівся на свій біль.

— Що більше зосереджуюся на болеві, то нестерпнішим він стає, — відповів пан Ґольдштерн. — Розмовляти про біль — це те саме, що підкладати добрива рослинам. Тому я вже багато років як перестав на нього скаржитися.

Я сердечно подякувала панові Ґольдштернові за його поради. Сказала, як пишаюся собою. Ми швиденько попрощалися, Мані дав себе почухати, а тоді мила пані водій повезла нас додому.

Пані  Козир

Удома я відразу кинулася до своєї кімнати — не могла чекати до завтрашнього ранку — і сіла до столу.

Ось що я занотувала в журналі досягнень:

1.Усі пояснення пана Ґольдштерна я відразу зрозуміла.
2.Я прийняла добре рішення — заощаджувати п’ятдесят відсотків від усіх своїх заробітків.
3.Я матиму курку з золотими яйцями. Тепер розумію, що означає бути багатою.
4.Уперше в житті каталася на «Роллс-Ройсі».
5.За минулий тиждень заробила 37Ђ (з них 18.50Ђ — на курку; 14.80 до касеток,отже 7.40 Ђ до кожної касетки; 3.70Ђ —на видатки).
6.Пан Ґольдштерн похвалив мене.
7.Наступного тижня одержу гроші за догляд Мані. 5Ђ на день за 413 днів складуть 2065Ђ Ура!

Я усе ще не мала певності, що записані мною моменти можна вважати досягненнями, однак відчуття при цьому було приємним; я пишалася собою і щоразу більше довіряла сама собі.

Я вирішила за вечерею обережно завести з батьками розмову про борги. Виходячи з кімнати, запхала шпаргалку з чотирма підказками, як уникнути боргової кабали, до кишені джинсів.

Щойно ми сіли до столу, я урочисто простягнула їм чек від пана Ґольдштерна. Тато глянув на суму і приголомшено вигукнув:

— Тисяча євро! За що такі великі гроші?

— За харчування Мані упродовж усього часу, що він разом з нами… — пояснила я.

— Не знаю, чи ґречно брати ці гроші, — озвалася мама. — Мані, зрештою, нам як рідний…

— З іншого боку, — пробурмотів тато, — гроші нам не завадять… Ми заборгували вже кілька виплат за кредитами. Ця тисяча євро трохи зарадить справі.

— Я віддала би 500 Ђ на погашення кредиту, а інші 500 Ђ заощадила… — бовкнула я.

Тато з мамою витріщилися на мене, не донісши ложку до рота. Вони мали такий вигляд, ніби я щойно скинула на підлогу тарілку з супом.

— Ви тільки гляньте на неї, — іронічно усміхнувся тато. — Проїхалася раз на «Ролс-Ройсі» і вже стала фінансовим генієм! Не певен я, Сюзанно, чи оце нове знайомство на користь нашій Кірі.

Я розгнівалася.

— Але ж мудріше було би виплачувати якнайменші суми за кредит, — вперто прошипіла я.

— Ага, щоб потім втопитися у відсотках, — гаркнув тато.

Я закусила уста. Я не надто добре пригадувала пояснення Мані, лише те, що для погашення старих кредитів доводиться брати нові, і подумала: «Ліпше поговорю з батьками після повернення з Америки, коли матиму товсту курку з золотими яйцями».

— Що діти можуть знати про гроші? — буркнув тато.

Тут я вже не змогла стриматися.

— Дарил, один американський хлопець, у свої сімнадцять років володів мільйонами! — викинула я свою козирну карту. — Чого не скажеш про тебе… Колись я також стану багатою!

— Може, він одержав спадок, — пересмикнув плечима тато.

— Він заробив їх так само, як зароблятиму і я! — розхвилювалась я.

Мама стурбовано глянула на мене.

— Кіро, не личить тобі таке говорити! Ми не народжені для багатства. Гроші не приносять щастя. Набагато важливіше вміти вдовольнятися малим. Не забувай: «Кожному — своє!»

Я дозволила собі засумніватися у маминих словах. Як на мене, пан Ґольдштерн почувався дуже навіть щасливим, натомість тато з мамою щастям аж ніяк не сяяли. Інстинктивно я відчувала, що нещасливою робить людину саме відсутність грошей. Я вирішила тим часом притримати язичка і мовчки доїла суп.

Після вечері мені не хотілося сидіти вдома, тож я зателефонувала до Моніки. Моніка мала ще спершу попоїсти, ми домовились про зустріч через годину. Я вирішила за той час прогулятися, зазирнути до подружжя Ганенкампів і привітатися з Наполеоном.

Побачивши мене, пан Ганенкамп запросив мене до будинку.

— Ти матимеш час подбати ще про одного собаку? — запитав він.

— Звичайно, — квапливо запевнила я старого чоловіка.

— Я розмовляв сьогодні з пані Козир, — значущим тоном повідав мені пан Ганенкамп. — Це дама, якій належить Біанка, велика німецька вівчарка. Пані Козир хотіла би поїхати на вакації на два тижні і не знає, куди подіти Біанку. Почувши, як добре ти справляєшся з Наполеоном, вона попросила поговорити з тобою. Гадаю, тобі варто ось зараз піти до неї і про все домовитися.

Я добре знала пані Козир — надмір балакуча жінка. Щоразу, коли я проходила повз її будинок, вона намагалася втягнути мене у розмову. Ми добралися швидко. Її оселя скидалася на справжнє відьомське кубло. Ось на порозі з’явилася господиня. Пан Ганенкамп уже встиг їй зателефонувати й повідомити про наш прихід. Ми з Мані увійшли до будинку. Який тут панував розкішний безлад! Я відразу відчула себе в своїй стихії. Усюди валялися газетні вирізки та книжки, на стінах висіли таблиці з якимись кумедними лініями, одночасно працювали два телевізори.

Помітивши моє зацікавлення, пані Козир пояснила:

— Це моє хобі. Я люблю читати фінансові книги та біржові часописи. Мій чоловік залишив мені після смерті чималеньку суму грошей. Я не мала тоді жодного уявлення, що з ними робити, тому взялася до науки. Це виявилося надзвичайно цікавою справою. Гроші можуть дивовижним чином помножуватися!

Уперше за весь час знайомства з пані Козир я не хотіла, щоб вона замовкала. Однак пані, мабуть, вирішила, що тема навряд чи мене зацікавить. Розмова перейшла на Біанку. Старша жінка уже не один рік мріяла поїхати кудись на вакації, але нікому було подбати про її улюбленицю. Біанка надзвичайно лагідна собака, хіба що занадто велика й кудлата як на вівчарку. Не дивно, що наганяла страх на більшість людей. Пані Козир була дуже вдячна, що я погодилася подбати про пса. Вона пообіцяла закупити харчування для Біанки на весь час своєї відсутності і платити мені 5 Ђ на день. Я повинна була, ясна річ, ще поспитати дозволу у батьків, бо ж Біанка мала на два тижні оселитися у нас.

Потім я попрощалася, бо квапилася на зустріч з Монікою. Я так багато хотіла їй розповісти: про зароблені гроші, про пана Ґольдштерна, про те, як розподіляю свій заробіток.

Моніка не зводила з мене очей.

— Ти ба, як ти усе це зуміла! Я тобою захоплююся! — а за мить, подумавши, додала: — Якщо колись роботи стане забагато, я зможу тобі допомогти. Працюватиму на тебе…

Я засміялася. Батьки Моніки купалися в грошах, сама дівчинка завжди вишукано вдягалася, і вона хоче працювати на мене? Диво та й годі!

Стемніло, я подалася додому, хотіла якнайшвидше поговорити з батьками про Біанку. Тато спершу невдоволено побурчав — боявся, що я занехаю навчання у школі. Допомогла мама. Саме тієї миті задзвонив телефон, мама підняла слухавку.

— Це до тебе! Марсель! — здивовано вигукнула вона. Марсель ніколи зроду мені не телефонував.

Як виявилося, нам обом було що розповісти одне одному. Я розказала про заробітки, нову роботу і про те, як, за порадою пана Ґольдштерна, розподіляю свої прибутки.

— Одне можу сказати з певністю, — урочисто проголосив Марсель. — Часи, коли ти була дурною гускою, безслідно минули. Оте з розподілом коштів — чудова ідея. Про таке я ще й не думав. Усі свої гроші я зберігаю на банківському рахунку.

— Мені теж треба відкрити рахунок, — стишила я голос. — Пан Ґольдштерн має виписати мені чек, а я не знаю, як це робиться у банку.

— Якщо хочеш, я завтра зайду за тобою і допоможу все владнати, — запропонував Марсель.

Я не повірила своїм вухам. Марсель завжди сторонився мене, а тут раптом сам запропонував допомогу. І, звісно ж, ніколи раніше мене не провідував, хоча мешкав за якихось сім кілометрів від нашого дому. Навіть коли його батьки навідувалися до нас у гості, він волів залишатися удома.

— Приїдеш до мене? — не втаїла я здивування. — Ще донедавна ти уникав мене, де тільки міг…

— Я хотів би спілкуватися лише з тими людьми, до яких відчуваю повагу, — сказав Марсель коротко, наче відрізав. — І ось уперше зустрічаю таку людину…

Я неймовірно запишалася собою.

— Тепер я, до речі, взяв на роботу кількох помічників, — повідомив Марсель тоном дорослого чоловіка. — Сусідські хлопці розвозять разом зі мною булочки, бо я вже маю п’ятдесят клієнтів і не можу сам упоратися.

Я згадала Моніку — вона теж пропонувала мені свою допомогу. Віднині мені доводилося доглядати за Мані, Наполеоном і Біанкою. Допомога Моніки цілком могла би стати в пригоді.

Рада, що ми завтра зустрінемося, я попрощалася з Марселем. Перед сном я ще трохи повичісувала Мані — йому це страшенно подобалось, — потім лягла у ліжко і миттю заснула.

Та посеред ночі прокинулася скупана холодним потом від жахливого сновидіння. Уві сні за мною гналися жорстокі злочинці, хотіли вбити Мані. Були там і Моніка з Марселем, намарно намагалися мені допомогти. Я ще довго тремтіла від страху. Мані щось відчув, бо стрибнув до мене на ліжко і лизнув мою руку. Я обійняла його. Сон не віщував нічого доброго… Перш ніж заснути, я твердо постановила собі бути завтра дуже обачною.

Пригода

День почався якось шкереберть: надворі бридко, я цілком виснажена після нічних жахіть, тато проспав і довго займав ванну. Я вирішила скористатися несподівано вільним часом і кинулася до свого журналу досягнень, але на місці його не було! Я підозріливо зиркнула на Мані, той, однак, вдав, ніби нічого не помітив.

«Ага, — подумала я, — ото шибеник! Я знаю, що журнал у тебе. Негайно віддай!»

Однак Мані мав грайливий настрій і так просто віддавати журнал не збирався. Він збіг на перший поверх — там десь його ховав — і тепер дражнив мене, тримаючи зшиток у зубах. Я спробувала упіймати собаку й відібрати журнал, але Мані був спритнішим за мене. Я зробила стрімкий випад, щоб накинутися на лабрадора, а той блискавично ухилився і втік. З жахливим гуркотом я приземлилася на недокінчену модель вітрильника з сірників, над якою вже віддавна чаклував тато. Налякані гармидером, прибігли мої батьки. Збагнувши, що трапилося, тато заревів, наче бик:

— Чотири місяці праці псові під хвіст!

Від моделі й справді, здавалося, не зосталося жодного цілого сірничка. Як мені стало прикро, я ж не хотіла наробити шкоди. Одразу згадався нічний сон. Що ж, добрий початок дня…

Звісно, я проґавила шкільний автобус і спізнилася на уроки.

Після школи пообідала і забрала на прогулянку Наполеона. Панові та пані Ганенкамп повідомила, що поверну собаку пізно. Вони погодилися. О третій по обіді мав прийти Марсель. Я попросила Моніку наглядати за собаками, доки я розмовлятиму з Марселем.

Удвох із Марселем ми подалися до пані Козир — за Біанкою. Господиня запросила нас до вітальні, щоб детально пояснити, як дбати про її улюбленицю. Марсель знічев’я роззирався по кімнаті. Придивившись до таблиць на стіні, схвально присвиснув.

— О, ви інвестуєте в акції, — зауважив він зі знанням справи.

Пані Козир спантеличено зиркнула на мого брата.

— Ти на цьому розумієшся?

— Ні, але мій тато має справу з акціями, то я трохи нахапався… Він постійно каже, що ніде не заробиш стільки, як на оборудках з акціями. Як на мене, це надто складно і потребує багато праці, — відповів Марсель.

— Твоя правда, це не цілком просто, забирає годину, а то й дві щодня. Цю справу треба любити, — усміхнулася пані Козир. — До роботи можна й інших людей залучити, тоді все піде так легко, що й дитя дасть собі раду, і прибутки попливуть до кишені.

Марсель миттю зацікавився.

— Звучить заманливо. А як це зробити?

— Охоче поясню, — і собі захопилася пані Козир. — Але на це потрібен час, а мій літак відлітає уже незабаром. Пропоную продовжити розмову після того, як я повернуся з вакацій.

— Мені теж дуже цікаво, — втрутилась я.

Однак пані Козир було не до моїх зацікавлень.

— Чи змогла би ти, Кіро, двічі або тричі за моєї відсутності полити кімнатні квіти? — запитала літня пані.

Звичайно, я запевнила, що мені це неважко зробити. Ми попрощалися і попростували з Біанкою додому.

Потім я та Марсель подалися до місцевого ощадного банку. Я дуже хвилювалася — скоро я стану власницею свого першого банківського рахунку. Щоправда, я вже мала ощадну книжку, на яку час від часу відкладали якийсь дріб’язок дідусь із бабусею. Але справжній рахунок — це щось зовсім інше. Я почувалася неймовірно дорослою, коли ми переступили поріг банку. У касовому залі було людно.

Я відразу кинулася до найкоротшої черги, однак Марсель мене стримав:

— Не квапся! Дуже важливо обрати правильного співробітника.

— Звідки мені знати, хто правильний, а хто — ні? — відразу принишкла я.

Марсель засміявся.

— Це особа, з якою було би приємно спілкуватися. Придивися до працівників, може, хтось припаде тобі до вподоби більше за інших…

Я рушила уздовж черг перед віконцями, придивляючись до співробітників. Більшість із них мали якийсь невдоволений та пригнічений вигляд. Від одного аж прискало роздратуванням, спілкуватися з таким навіть лячно. Нарешті мою увагу привернула жінка, десь віку моєї мами. Вона справляла приємне враження і відразу мені сподобалася.

— Доведеться довго чекати, — спробувала я підготувати Марселя до свого вибору.

— Чекання — найбезглуздіше заняття на світі, — заявив мій братик. — Подумаймо, як мудро використати цей час!

Ми вирішили, що я детально поясню Марселеві, як саме розподіляю свої гроші. Ще я розповіла історію про курку, яка несла золоті яйця.

— Це ще прикольніше, ніж я собі уявляв! — захоплено вигукнув Марсель. — Ясно, мов білий день! Якщо я витрачатиму все зароблене, то ніколи не матиму диво-курки! А без курки доведеться вічно гарувати, щоб роздобути грошей. З куркою ж гроші самі працюватимуть на мене…

— Добре сказано, — похвалила я. — У пана Ґольдштерна все саме так і відбувається: його гроші працюють на нього. Ось сам подумай! Скільки вже часу він не може працювати після нещасного випадку, однак спроможний оплачувати свої рахунки без відчутних втрат. Мій тато ж, навпаки, весь час каже, що два місяці без роботи доведуть його фінанси до катастрофи, маючи на увазі, що в такому випадку доведеться продавати будинок.

— Ясна річ! — засміявся Марсель. — Панові Ґольдштернові ведеться так добре, бо має велику вгодовану курку, а у твого тата навіть крихітного горобчика немає…

Ми так захопилися розмовою, що й не помітили, як підійшла наша черга. Приємна дама поцікавилася, чим могла би допомогти.

— Я хотіла би відкрити рахунок для своєї курки, — випалила я.

— Для кого? — перепитала спантеличено дама.

Марсель дзвінко зареготав. Тієї миті я б із задоволенням штурхонула його під ребра, та несподівано сміх брата заразив і мене. Урешті, заспокоївшись, ми насамперед відрекомендувалися. Співробітницю звали пані Гайнен. Потім довелося пояснювати, навіщо я відкриваю рахунок для своєї «курки», і ще раз розповідати історію про курку та золоті яйця — я вже знала її напам’ять.

Пані Гайнен була в захопленні.

— Це найчудовіша ідея, яку я коли-небудь чу‑ла, про те, як навчити дітей поводженню з грішми! Хоча, — дама замислилася на мить, — ця історія повчальна і для дорослих. У кожному разі, я допомагатиму тобі, чим тільки зможу…

Вона запропонувала мені безкоштовне обслуговування рахунку, тобто за всі маніпуляції банку з моїм рахунком не треба платити. Ліпше й не придумаєш!

Я була вражена, як легко відкрити рахунок. Потрібно лише подати паспорт. Пані Гайнен заповнила бланк, який мала підписати я і хтось із батьків. Ото й усе! Я цілком могла обійтися і без Марселя, хоча не мала нічого проти його присутності. Нам обом було приємно.

Потім я урочисто витягнула з кишені тридцять сім марок і перерахувала їх на свій новий рахунок. Подумки проказала чарівне заклинання, яке сама ж і вигадала: «Рости, курочко, рости!»

То була захоплива пригода. Ми попрощалися і вирушили додому. Я думала: «Як добре, що я вишукала собі таку милу порадницю у банку. Мені завжди буде приємно приходити до неї…»

Ми квапилися додому.

Хтозна, як там Моніка дає собі раду з трьома собаками, досвіду ж у неї небагато. Хоча вона й мала Віллі, маленького нахабного карликового пуделя, однак великі пси — це зовсім інше. Мої побоювання виявилися марними. Моніка весело зустріла нас, вона чудово порозумілася з вихованцями. Ми усі подалися до лісу, гасали і бавилися, аж забули про час.

Сутеніло, коли ми зібралися додому. Я попросила Моніку та Марселя завернути разом зі мною до садиби пані Козир, щоб забрати харчі для Біанки, які стара пані залишила позаду будинку. Утрьох легше нести…

Ми підійшли до відьомської оселі, вона стояла за якихось кілька сотень метрів від мого будинку, неподалік лісу. Садок за хатою зовсім здичавів, бо пані Козир уже віддавна занехаяла його, не обрізала ні дерев, ані кущів.

Ми обійшли навколо будинку до тераси з тильного боку, де мали лежати пакунки з собачим кормом; при цьому довелося продиратися крізь кущі.

Тимчасом стемніло. Нам було трохи моторошно на душі, незважаючи на супровід Мані, Наполеона та Біанки. Присутність Віллі до уваги не бралась, він боявся найдужче і весь час притискався до Біанки. Ми перестали розмовляти, навіть Моніка замовкла, а це багато про що свідчить. Нарешті я збагнула, що саме наганяє на нас такий страх — навколо панувала мертва тиша. Усі мимоволі затамували подих…

Ми тихо кралися далі. Час від часу під нашими ногами хрускала якась гіллячка. Нарешті добралися до тераси: харчі для Біанки, дійсно, стояли там, але щось, здавалося, було негаразд. Ми боязко роззирнулися навсібіч, собаки нараз почали гарчати.

Біанка побігла до дверей, що виходили на терасу. Ми дивилися їй услід і раптом помітили, що двері не замкнені, а лише прихилені. Біанка штовхнула двері носом, загавкала і кинулася досередини. Невдовзі її гавкіт уже приглушено долинав з глибини будинку і дедалі більше віддалявся. Потім усе стихло. Ми ще трохи почекали, проте собака не поверталася. Стиха покликали її — жодної відповіді. Ми немов закам’яніли. Я обережно озирнулася — Моніка стояла позаду мене біла, наче крейда. Пудель заскочив їй на руки, вона злякано притискала його до себе.

Марсель першим опанував себе. Він подав мені знак не відпускати Мані й Наполеона. Я тримала обох собак за нашийники. Добре, що тренувала Наполеона, подумала я на якусь частку секунди. Притиснувшись до стіни, Марсель обережно прокрався до дверей, переступив поріг, увімкнув світло. За якийсь час — нам здавалося, минула вічність, — хлопець знову з’явився на порозі і махнув рукою, щоб ми підійшли.

— Наче нікого, — прошепотів він.

Я, крадучись, підійшла до нього з двома собаками.

— Нізащо не увійду досередини, — долинув голос Моніки.

— Гаразд, зачекай тут, — погодився Марсель.

Таке рішення їй теж не сподобалося — залишатися самій на терасі було іще страшніше, тож вона увійшла до будинку разом з нами. Ми опинилися у вітальні. Безлад цього разу не видавався затишним, навпаки, наганяв страх.

— Тут побував хтось чужий, — констатував Марсель.

— Та ні, — заперечила я. — У пані Козир завжди так було…

— Поглянь, двері виламані, — наполягав Марсель.

Він мав рацію, на одвірку виразно виднілися сліди зламу. А тоді я збагнула, чому безлад не видався мені звичним. Усі картини було знято зі стін, а меблі перевернуто догори дриґом. Усе тут скидалося на декорації пригодницького фільму, в якому шпигуни шукають засекречену мікроплівку. Тут мені згадався жахний сон минулої ночі. Я ж постановила собі бути обережною! І ось стою в порожньому будинку, до якого вдерлися грабіжники… Може, злочинці все ще тут? Кров стугоніла мені у скронях.

Раптом ми почули скрадливі кроки, під якими поскрипувала дерев’яна підлога. Я заціпеніла. Кроки наближалися. Марсель швидко роззирнувся і озброївся старою підзорною трубою, що валялася біля крісла. Нараз двері до вітальні з вищанням прочинилися на кілька сантиметрів. Ми аж підскочили з несподіванки, а Моніка голосно скрикнула. Тієї миті у щілину протиснулася велика голова Біанки. Ми зовсім про неї забули, тож тепер полегшено зітхнули. Мані з Наполеоном теж зраділи.

Марсель знову першим тверезо оцінив ситуацію.

— Хто б тут не побував, уже, напевно, утік, почувши нас. Інакше собаки не поводились би так спокійно.

Я глянула на Мані. Той, здавалося, анітрохи не тривожився. Я обійняла його за шию і сама відразу заспокоїлася. Навіть Віллі зіскочив Моніці з рук і тепер безтурботно нюшкував у кутку.

У старому льоху

Потроху ми прийшли до тями і вирішили оглянути будинок. Моніка наполягала викликати поліцію. Але ж це можна було зробити і згодом… Переміг дух авантюризму. Ми обережно почали обшук, оглянули кожну кімнату, усюди виднілися такі самі сліди спустошення, однак нічого надзвичайного не знайшли.

— Цікаво, звідки міг долинати голос Біанки, коли вона зникла в будинку? — запитав Марсель.

— Десь тут мусить бути глибокий льох, — озвалася Моніка і аж затремтіла. — А ще, напевно, бездонне підземелля.

Я не стрималася від сміху, хоча на душі шкребли кішки. Ми ще раз пройшлися будинком у пошуках входу до льоху. Він виявився під сходами і скидався на двері шафи. Двері теж були прихилені. Ми обережно відчинили їх, зазирнули у темряву. Униз вели стрімкі сходи, вмикача світла ми так і не знайшли.

— У вітальні я бачила декілька свічок, — згадала я.

Марсель кивнув.

Ми швиденько принесли свічки, Моніка запалила їх, водночас відраджуючи нас від наших намірів.

— Невже ви хочете спуститися униз? Тільки без мене!

— Окей, — погодився Марсель. — Почекаєш тут разом з Віллі та Наполеоном. Я і Кіра з Біанкою та Мані дослідимо льох.

Я би теж залюбки зосталася з Монікою, але мені було неймовірно цікаво, що ж там, унизу. До того ж, я не хотіла осоромитися перед братом, щойно завоювавши його повагу. Отож ми з Марселем та собаками навпомацки рушили вниз сходами. То мусив бути дуже старий льох, голі камені стін примарно мерехтіли у світлі свічок.

Нарешті ми опинилися посеред великої кімнати, заваленої усіляким мотлохом, на численних полицях громадилися слоїки з розмаїтою консервацією. Стеля нависала так низько, що Марселеві доводилося пригинати голову. Ми уважно все оглянули, але не помітили нічого незвичайного.

— Тут нічого не знайдемо, — прошепотіла я.

Марсель показав рукою на маленькі дверцята у стіні за полицями. Я була вражена, сама зроду би не помітила тих дверцят. Ми обережно відсунули стелаж з полицями, щоб, бува, не скинути на підлогу якогось слоїка; потім спробували відчинити двері, однак вони були замкнені намертво.

— Нічого не вдієш, — розчаровано мовив Марсель. — Шкода, а так кортіло довідатись, які таємниці криються за ними.

— Може, там ховають скарб, — подражнила я братика.

— Без жодного сумніву, грошей там, як у Форті Кнокс, — захихотів Марсель.

Тієї миті Біанка штовхнула мене носом, у зубах вона тримала щось темне. Я придивилася — то був ключ! Вівчарка заметляла хвостом і випустила ключа з пащі.

— Розумна собака! — похвалила я. — Мабуть, не раз носила ключа за господинею.

Де його ховали, ми навіть не здогадувалися.

Марсель підняв ключа й повільно відчинив дверцята. Ми посвітили з порога свічками. Кімнатка виявилася меншою за першу; окрім старої скрині, там нічого більше не було.

Марсель підійшов ближче. Скриня була змайстрована з міцної деревини, оббита залізом, з великим навісним замком. Марсель оглянув замок і засміявся:

— Це я відімкну заввиграшки.

Я не мала певності, чи правильно ми чинимо, зазираючи до чужої скрині, але Марсель уже заходився коло замка. Цікавість взяла гору. Клацнувши, замок відімкнувся.

— Який там булочний сервіс! — захихотіла я. — Та ти ж справжній розбійник!

— У розбої я теж був би професіоналом, — хвалькувато сказав мій братик.

Він підняв покришку скрині, зазирнув досередини і аж присвиснув:

— Овва! Тепер я знаю, за чим полювали грабіжники!

Я теж зазирнула до скрині. Там лежав чималенький стос документів, товста пачка банкнот по 500 Ђ і купа охайно складених золотих злитків. Злитки просто заворожили мене, аж не вірилося, що вони з чистого золота. Мав таки рацію Марсель: саме те, що лежало у скрині, принадило злочинців.

— Що ж нам тепер робити? — стурбовано поцікавилась я. — Не можна усе це залишати без догляду, ану ж грабіжники повернуться.

Марсель на мить замислився.

— Твоя правда, — визнав він. — Треба викликати поліцію! Вони візьмуть скарб на збереження… Та спершу ми ретельно перепишемо усе, що в скрині. Про всяк випадок…

Ми взялися до роботи, все старанно перелічили і занотували, потім гордо переглянули складений список: 50 000 Ђ (сто банкнот по 500 Ђ у пачці), 25 золотих злитків, 78 золотих монет, 163 цінні папери, папка з листами та банківськими звітами, мішечок з 16 коштовними каменями, золотий ланцюжок та 7 золотих сережок. Марсель задоволено запхав список до кишені. Братові кортіло якнайшвидше переписати його для мене. Ми були би цілком щасливими, маючи стільки грошей та коштовностей! Щодо цього наші погляди не розходилися…

— Пані Козир нівроку багата, — захоплено мовила я.

Пані Козир мимохідь згадувала про спадок після чоловіка, але побачити увесь цей достаток власними очима — щось цілком інакше.

— Навіщо вона зберігає таке багатство тут, у льоху? — дивувалася я.

— Усі багатії так роблять, — повчальним тоном сказав Марсель. — Можу закластися, що пані Козир має набагато більше грошей, які вона десь вклала, а це, мабуть, лише запас на чорний день.

— Щось забагато коштовностей, як на чорний день… — засумнівалась я.

— Достатньо, щоб грати на біржі, — наполягав на своєму Марсель. — Згадай знаменитого качура Скруджа МакДака. Його улюбленим заняттям було купатися в грошах…

Відразу на думку прийшли численні прочитані комікси. А ще, як мама наказувала мити руки після того, як я брала гроші до рук.

— Мені здається, що багачі не сприймають гроші як щось брудне, — міркувала я вголос.

Марсель погодився зі мною:

— Я теж гадаю, що пані Козир невимовно пишається собою, заглядаючи час від часу до своєї скрині. Я би неодмінно пишався!

Я захихотіла, уявивши, як стара жінка сходить до льоху, відчиняє скриню і замилувано перебирає руками золоті злитки та гроші.

«Мені теж було би приємно начищати до блиску монети і золото», — подумала я.

Раптом Мані загавкав, до нього миттю приєдналася Біанка. Собаки стояли спинами до нас, принюхувалися убік дверей і гавкали щораз дужче. Марсель підійшов до дверей, що вели до великої кімнати підземелля, і гукнув:

— Моніко! Це ти? Йди сюди! Ми вже знаємо, за чим нишпорили грабіжники…

Мані з Біанкою перестали гавкати, натомість загарчали. Марсель раптом дуже стривожився.

— Що могло трапитися? — спохмурнів він. — Собаки не гарчали би на Моніку…

Раптом нас охопив неймовірний жах. У льоху відлунювали від стін чоловічі голоси. Хутро на загривку Мані настовбурчилося.

— Тихо, Мані, — зашипіла я.

Однак собаку годі було заспокоїти, він не переставав гарчати.

Голоси швидко наближалися й ставали голоснішими. Ми опинилися у пастці — тікати було нікуди.

Невдовзі ми побачили промінь великого ліхтаря, що примарно шугав по стінах льоху, а тоді враз засліпив мене. Я зойкнула.

— Ви тільки погляньте, кого ми тут маємо! — вигукнув чийсь бас.

— Вам тут нічого робити! — закричав Марсель.

Світло так сліпило нас, що ми не бачили того, хто тримав ліхтаря. Почувся ще один голос, басовитіший і грубіший за перший.

— Щось знайшли? То нам буде менше роботи…

Промінь помандрував до скрині. Чоловік з ліхтарем вражено скрикнув:

— Поглянь-но сюди, Бернде! Дівчинка мала рацію — тут справжній скарб!

— Заберіть свої брудні лапи звідси! Це належить одній старій жінці! — я скаженіла від люті.

— Ви щось наплутали, юна панночко! Ми — добрі сили, — засміявся перший голос. Промінь світла перестрибнув зі скрині на іншого чоловіка, і ми побачили… поліціанта.

Марсель отямився першим. Я розгублено захихотіла. Щойно тепер зрозуміла, якими напруженими були мої нерви. З невимовним полегшенням на душі, я опустилася на підлогу.

— Ота дівчинка нагорі зателефонувала до свого тата, а він сповістив поліцію, — пояснив перший поліціант.

Усе стало на свої місця.

— А де Моніка? — запитав Марсель.

— Нагорі, з батьком та ще одним офіцером.

Поліцейський увійшов до великої зали підземелля і покликав колегу, що стояв на сходах.

— Усе гаразд! Діти тут, живі й здорові!

Ми всі гуртом піднялися нагору. Щонайменше десятеро поліцейських товклося в передпокої та вітальні. Був серед них і тато Моніки, Моніка злякано тулилася до нього.

Вона розповіла, що, почекавши трохи, обережно спустилася на декілька сходинок у льох і гукнула нас, але відповіді не почула, тож вирішила, що з нами щось трапилося, і зателефонувала своєму татові.

Тато Моніки суворо глянув на нас.

— Ви повелися дуже легковажно! Треба було негайно викликати поліцію!

Ми знічено мовчали. Я глянула на Моніку, мені було її шкода — натерпілася, мабуть, страху. Переписуючи скарби пані Козир, ми цілковито забули про час.

Тим часом викликали слюсаря, і той відремонтував вхідні двері. Скриню обережно відтранспортували до відділку. Поліція ще мала достатньо роботи у будинку, і нам довелося відповісти на чимало запитань, але це вже було не страшно, бо поліціанти поводилися з нами дуже приязно і навіть похвалили нас. Вони сказали, що це, без сумніву, ми сполошили злочинців, і ті втекли.

Ми з Марселем гордо перезирнулися.

Потім поліцейські відвезли нас додому.

Мама вже хвилювалася і стояла біля вікна, коли авто зупинилося перед нашим будинком. Побачивши, як ми виходимо з поліцейського авто, вона не на жарт злякалася, однак офіцери пояснили ситуацію.

Потім вони відвезли додому Марселя та Наполеона.

Мама зателефонувала своїй сестрі, мамі Марселя, та Ганенкампам, аби вони, бува, не налякалися так, як вона сама, коли поліцейське авто зупиниться перед їхнім порогом.

Я все детально переповіла своїм батькам, знову довелося вислуховувати докори, що треба було негайно викликати поліцію. Я була надзвичайно збудженою, про сон і мови бути не могло…

Джерело:
“Пес на ім’я Мані”
Бодо Шефер
Переклад з німецької – Н. Р. Іваничук
Видавництво: “Видавництво Старого Лева”
2014 р.