Подорож чобітків

У хлопчика Михайлика були гумові чобітки – сині, з корабликами. Він радісно стрибав у них по калюжах, а вони захищали його ноги від вологи і бруду. Але ось біда: Мишко не любив мити свої чоботи, а залишав їх брудними в коридорі. За це чобітки на нього ображалися.

А одного разу Мишко переплутав, і надів лівий чобіт на праву ногу, а правий – на ліву. Не встиг він ступити й кроку, як впав, і закричав:

– Ви, дурні чоботи! Через вас я впав. Не хочу вас більше носити.

Михайлик зняв гумові чобітки і жбурнув їх у кінець кімнати. За це чобітки на Мишка ще більше образилися і вирішили від нього піти – шукати іншого господаря.

Рано вранці чобітки вийшли на двір і почали шукати того, хто б міг їх носити. Біля будинку позіхав пес.

– Привіт, песику! Чи потрібні тобі хороші гумові чоботи? Будеш гуляти в них, а лапи залишаться сухими і чистими, – сказали чобітки.

– Мабуть, потрібні, – погодився пес. – Давайте, я вас приміряю.

Пес засунув в чоботи задні лапи і сказав:

– Добре! Давайте ще два чобота!

– Але у нас більше немає, – розгублено сказали гумові чобітки. – Тільки ми вдвох, пара.

– Дуже шкода, – сказав пес, знімаючи чобітки. – Тоді ви мене не підходите. У мене ж чотири лапи. Вам потрібен той, у кого дві лапи.

Чобітки вирушили далі. Тут їм зустрілися двоє курчат.

– У курчат дві лапки. Може, хтось із них погодиться стати нашим новим господарем? – міркували чобітки.

Курчата з радістю погодилися приміряти чобітки. Лише довго не могли вирішити, кому з них вони дістануться – обом хотілося отримати обновку. Ось тільки курчата виявилися такими маленькими, що кожне з них помістилося в чобіток цілком.

– Ні, ми для вас занадто великі, – сказали чобітки і вирушили далі.

Скоро вони помітили невеликого чоловічка, що стоїть біля паркану.

– Привіт, людино! – сказали чобітки. – Чи потрібні тобі гумові чоботи?

Але чоловічок мовчав, навіть не вітався. Чобітки покрутилися навколо нього і зрозуміли: ніяка це не людина. Це опудало городнє, і, звичайно, опудалам чоботи не потрібні, у них лише одна нога, і та – палиця, укопана в землю.

Пішли чоботи далі. І ось вони помітили дідуся, що сидить на лавці. На ногах у нього були старі потерті черевики.

– Дідусю, напевно, тобі потрібні гумові чоботи? Візьми нас до себе! – запропонували вони.

– Дякую за пропозицію. Але ж ви для мене замаленькі. Моя нога он яка велика, а у мене свої чоботи є. Ви, напевно, шукаєте якогось хлопчика? – відповів дідусь.

І чоботи розповіли йому, звідки і куди йдуть.

– Напевно, Мишко зараз сумує за вами і шкодує, що погано з вами поводився, – сказав дідусь. – Ходімо, я проведу вас до нього. Тим більше, дощ починається.

Дідок узяв гумові чобітки, протер їх від пилу і пішов до сусіднього будинку, де жив Михайлик. Хлопчик нудьгував біля вікна, він хотів вийти на двір до калюж, але без чобіт йому це було неприємно.

– Ось ви де, мої чобітки! – вигукнув хлопчик. – А я вас всюди шукаю! Дідусю, як вони у вас опинилися?

Дідусь розповів Мишку про подорож чобітків.

– Вибачте мене, чобітки. Тепер я буду завжди мити вас після прогулянки, і ставити на місце в коридорі! А вам, дідусю, спасибі!

Звичайно ж, чобітки пробачили Мишка. Вони знову стали друзями і весело бігали по літніх калюжах.