Порада віслюка

Два воли повернулися до стайні після важкого робочого дня. У стайні перед яслами стояв віслюк, і задоволено помахуючи хвостом, з хрумкотом жував свіжоскошене сіно.

— Доброго вечора, брате, — сказав один віл. — Як справи?

— Чудово! — відповів осел.

— Ти, братику, щасливий, — з заздрістю сказав віл і зітхнув, — а я такий нещасний.

— Чому? — спитав віслюк.

— Тому що я народився волом, мало того, що цілий день тягну плуга, так ще й увечері тягну віз із господарем і плугом на додачу.

— А ти прикинься хворим, — сказав віслюк. — Ляж на землю, почни стогнати, і господар дасть тобі спокій.

Господар стояв за дверима і все чув. Він нічого не сказав, тільки посміхнувся і похитав головою. Другого дня віл зробив так, як йому порадив віслюк. Ліг на землю і давай стогнати. Прийшов господар, похитав головою і сказав:

— Захворів мій добрий віл. Що ж, робити нічого, доведеться запрягти замість нього віслюка.

І взяв палицю.

Цілий день віслюк, шпортаючись об груди землі, тягнув плуг. Надвечір повернувся додому, ледве пересуваючи ноги. Віл, що прикинувся хворим, лежав і мирно жував жуйку.

— Дякую тобі, братику! — сказав він віслюку. — Ти мій рятівник. Тепер я все життя прикидатимуся хворим!

— Ой, боюся, що тобі не вдасться! — сердито буркнув віслюк.

—  Чому?

— Та тому, що сьогодні я чув, як господар говорив сусідові: «Щось мій віл захворів. Якщо не встане до завтра, доведеться вести його на бойню!

Злякався віл. Цілу ніч очей не зімкнув. А вранці на світанку вже був на ногах.