Про кам’яну державу

Раз за синіми морями, за скляними горами жив собі чоло­вік. Бідний, бідний! Убогий, убогий!

Був у нього один син Юрко.

А бідний чоловік завжди із чимось мав клопіт. Так і цей бідолаха мав біду. В школі діти дражнили хлопчину: «Юр­ку, Юрку, чи хочеш ти гурку?» Biн, неборак, хотів би, та звідки візьме гурку?

Як хлопцеві надокучило слухати ці прозивки, сказав:

— І їстиму гурки, скільки лиш у мене влізе!

І не скінчив школу, а записався у помічники до м’ясника. Тут їв гурок доста! І ріс як з води, і сила прибувала. На той час, як вивчився й дістав свідоцтво, таким став, як дуб.

— Но, Юрку,— говорить йому газда-м’ясник,— лишайся у мене. Ліпшу роботу ніде не знайдеш. Я звик до тебе, ти до мене. Маю дочку, оженишся і, як постарію, перебереш мою крамницю.

— Ні,— каже Юрко,— я йду світом глядати більше щастя.

Так і вчинив. На ті гроші, що дістав од м’ясника, купив собі начиння: ніж, сокиру, точило. Узяв чого їсти в торбу, вклонився газді й рушив у дорогу.

Йде день, другий, третій… В кожному селі заглядаються на нього дівчата: хлопчище порядний! Але Юрко йде все далі й далі. І ось натрапив на пустелю: ні дерева, ні ріки. А дуже велика спека!

Змучився хлопець та мандрує.

Одного дня зустрів у пустелі лева, орла й мурашка. Коло них лежить убитий кінь, і кожне би хотіло спробувати м’яса. Лев риче:

— Я цар звірів. Кінь мені належить!

— Ні, бо я скорше увидів його,— говорить орел.

А мурашка:

— Я побачила коня!..

Сваряться-сперечаються, і нікому розсудити їх.

У ту хвилину, як Юрко надибав на цю сварку, мурашка таку фляцку левові вліпила, що тому аж зуби вацоркотіли…

Побачили людину, перестали гризтися і просять:

— Розсуди нас! — ричить лев.

— Розсуди нас! — клекоче орел.

— Розсуди нас! — пищпть мурашка.

Подивився хлопець на них і па мертвого коня та й каже:

— Слухайте мене. Я вас поділю, якщо ви погодитесь з моєю дільбою.

— Погодимось!

— То добре.

Узяв ніж і сокиру, засукав рукави. Розрубав коня, вийняв нутрощі і загорнув у шкіру; повідрізувавши м’ясо, склав його окремо; кістки — у третю купку.

— Но,— говорить до орла,— тобі м’яке треба. Се твоє,— дав йому всі нутрощі.

— Тобі, леве, буде ось,— показав на м’ясо.

— А ти, мур’яночко, залізеш під кістя й гризи, доки зуби не притупиш. ‘Ти ви задоволені?

— Най буде!

Тоді Юрко зібрався у путь, та лев спинив його:

— Чоловіче добрий! Ти вчинив порядок межи нами, і я тобі хочу віддячити.— Вирвав з гриви три волоски й додав: — На, сховай сі волоски. Як пальцями посучеш їх і подумаєш на те, аби статися левом, нараз бажання сповниться.

Узяв Юрко волоски й говорить сам до себе: «Не тяжке діло. Якщо і не придасться, то і не зашкодить».

Прискочив і орел:

— І я хочу віддячити тобі!

Висмикнув зі свого крила перо:

— Коли треба буде море чи ріку перелетіти, потягни оцим пером за вухом і тої ж миті станешся орлом. А як захочеш знову бути чоловіком, лиш проговори: «Доста вже був орлом».

Подякував Юрко левові п орлові та п рушає в дорогу.

— А я що? Я нич? — запищала мурашка.— Хіба я не год­на нічим заплатити за мудру пораду? На, прийми й від мене волосок. Сховай, і буде тобі у пригоді. В ньому така сила, що як його пальцями погладиш, то відразу мур’янкою ста­неш. Світ великий, життя довге…

Подякував Юрко і мурашці, вклонився і йде далі.

Йде пустелею. Почало вечоріти. Раптом бачить — перед ним, праворуч і ліворуч море. Кінця йому не видко!

«Що тепер робити? Вертатися назад?»

Зажурився Юрко, а тоді вдарив пальцем у чоло:

«А перо з орла нащо? Спробую, може, з того щось і буде!»

Вийняв перо, потяг поза вухо і… віруєте не віруєте… на­раз став орлом!

Летить, летить… Добрі дві години. І долетів до другого берега. А там над водою високий палац, з самого срібла- золота. Одне вікно відчинене, а у вікні така красна дівчина, якої ще ніколи не бачив.

«Тут, мабуть, живе цар, а се — царева дочка»,— міркував Юрко.

Закружляв над палацом і залетів до дівочої кімнати.

Царівна швидко зачинила вікно й побігла до батька:

— Няньку, ходіть погляньте, який прекрасний орел зале­тів до моєї світлиці!

Цар прийшов, глянув і каже:

— Справді дуже гарний. Можна дати його до саду, там такого ще не є.

— Ой ні! Се мій, бо залетів до мене.

— Най буде по-твоєму,— засміявся цар і наказав зробити для орла золоту клітку.

Принцеса дуже полюбила птаха. Ходить за ним: годує і поїть. Якось вона захворіла і лягла слати без вечері. А коли смерклося, орел оглянувся довкола, вийшов із клітки й стався легінем. Сів до столу, повечеряв, винив вина і став коло постелі — милується красою царівни. Як почало розвид­нятися, знову обернувся на орла, зайшов у клітку і замк­нувся.

Вранці служниця прибирала й похвалила принцесу:

— Добре, що ви поїли вечерю!

Дівчина глянула на стіл: справді, вечеря з’їдена! Чудується: «Хто би міг поїсти?.. Кімната ж була замкнена. Буду гадкувати…»

Як принесли вечерю, що стане й на двох, вона трошки поїла й лишила. Лягла у постіль і не спить. Але десь коло півночі все-таки заснула. А Юрко цього й чекав. Виліз із клітки, стався легінем і смачно поїв; помилувався ще кра­сою дівчини і знову перекинувся в орла.

І цього разу служниця хвалила принцесу за добрий апетит.

А та дає собі тверде слово, що вже не засне і мусить дізнатися, що тут діється.

Як принесли вечерю, мало їла; лягла спати у постіль і прикинулась, що спить.

Юрко думав, що вона заснула, вийшов із клітки й сів до столу. Поїв і став коло постелі, дивиться на дівчину. А вона все бачила. Коли легінь хотів був статися орлом і зайти до клітки, вхопила його за руку:

— Хто ти за один? Як сюди потрапив? Сядь і розкажи.

Юрко усміхнувся, присів коло дівчини і став розповідати Вона слухала, слухала й говорить:

— Я тебе так полюбила, що без тебе і жити не можу! Але боюся, що мій нянько нізащо не погодиться, аби я була твоєю дружиною. Він цар і сватає за мене королів, кня­зів…

— Якось зробимо…

Домовилися, що Юрко лишатиметься вдень орлом, а вночі будуть зустрічатися.

Відтоді принцесі приносили подвійну вечерю. Батько й мати чудуються:

— Наша донька звикла мало їсти, а тепер їсть за двох!

І видко було на дівчині: розцвіла, як ружа.

Так велося діло із нівроку. Але хоч яка довга таємниця, мусить мати кінець. Принцеса подумала, що так далі не можна, треба про все розповісти нянькові. І таки наважи­лась. Підготувалася й зайшла до його кімнати. Але й Юрко в подобі мурашки на платті принцеси теж опинився там.

— Добрий ранок, няньку!

— Добрий ранок, доню! Як здоров’я?

— Я здорова і щаслива. Я хотіла би поговорити з вами. Няньку, чи ви не думали, що мені уже час віддаватися?

Цар аж підскочив з радості.

— Донечко моя дорога, я давно цього чекаю. Є для тебе царські сини, молоді царі, герцоги… Вибирай, кого хочеш. Я згоден. Знаю, що ти вибереш собі чесного чоловіка.

І почав перелічувати: у того царя такий син, у того — такий, а той цар сам ще молодий і нежонатий… Стільки нарахував, що дівчина не могла і запам’ятати.

— Ви, няньку, сказали, що будете згодні з моїм вибором. Та я вже собі вибрала. Тільки жодного із тих…

— А кого? — скрикнув цар.

— Чесного, мудрого хлопця,— і розповіла про Юрка.

Коли цар почув, що його донька хотіла би піти за просто­го легіня, скочив на ноги, вхопив шаблю і, якби була не втекла, одрубав би їй голову.

— Геть! — закричав.— Не хочу тя видіти! Ганьбу мені знаходиш! За простака думаєш іти!..

Дівчина повернулася і лащиться до нього. Кінець кінцем батько пом’якшав і сказав:

— Не дам тя за такого, але хочу видіти, який ото хло­пець, що ти його так любиш.

Не встиг цар проказати своє слово, а Юрко — дурк! — і став перед ним. Цар аж рота роззявив, так зачудувався.

Дивиться — легінь прекрасний! Рідко такого можна бачити. І так спритно з’явився! Каже:

— Добре, доню! Багатства у нас доста. Держава велика. Любиш його? Най буде! Поберіться!

Молоді дуже зраділи. Почали старого цілувати.

Настав день весілля. Було воно дуже багате і славне.

Але ми не будемо марнувати час коло свадьбування, а підемо далі. Юрко досяг того, чого довго шукав: має за дру­жину гарну дівчину і став царювати.

Одного ясного дня взяв жінку під руку і повів на прогу­лянку. Дерева й трави зеленіли, квіти цвіли, пташки щебе­тали. Юркові здалося, що і його життя розцвіло…

Зайшли глибоко в ліс. Раз лиш тхнуло на них неприєм­ним духом. Аж голови запаморочило їм.

— Хотів би я знати,— говорить Юрко,— що то за запах, звідки? Ану, ходімо у той бік.

Пішли і натрапили на глибоку яму, звідки й чути непри­ємний дух.

— Вернімося, тобі може пошкодити,— каже Юрко дру­жині.

Але вона побігла аж до краго ями, бо бачила дуже красиву квітку. Зірвала собі квітку, але тої ж хвилини з’явився боро­датий чоловік, схопив її за руку і потяг у яму.

Юрко за ним. Та бородатий дідо перегородив йому дорогу:

— Не смій сюди ступити! Якщо ступиш,  смертю згинеш!

— А моя жінка?

— Уже не твоя… Більше її ніколи не увидиш!

Юрко зажурився. Вернувся додому й усе розповів старому цареві.

— Я йду шукати жінку, аж бим і загинув!

Цар умовляє:

— Сину, якщо донька пропала, то хоч ти залишся. Ти вже моя дитина…

Але Юрко вирішив іти; взяв плаття, в которому колись ходив по світу, відклонився і просто — у ліс. Заглядає в яму, а дна й не видно. Не завагався, скочив. Почав па­дати.

Не пам’ятав, як довго падав. Чи день, чи два… Упав на дно й зомлів. Коли опритомнів, розглянувся навколо й зро­зумів, що він у дивній підземній державі. Тут ліс, поле, трава… А немає ні людей, ні звірів і ні птахів,— усе оберне­но па камінь.

Налякався Юрко: «Що се за держава?»

Помалу став на ноги і рушив у путь — шукати жінку.

Йде, йде, йде… Всюди лиш одне — каміння!

Понад вечір натрапив на палац. На воротах сторожа, теж з каменю. І зброя камінна.

Відчинив Юрко двері й ступив до палацу. Ніде нікого! Так йому сумно, аж плакати хочеться. І ось, коли блудив з кімнати до кімнати, потрапив у світлицю. Розглянувся, а зверху ніби сонце світить — звідкись світло падає. На то­му місці, куди впало світло, видно стілець-трон, а в ньому дрімає дуже старий бородатий дідо. Судячи з його лиця, може мати років тисячі дві, а то й три.

А хто то коло діда? Вона! Його жінка! Чеше сиву бороду старому, гладить сиву голову й приспівує так, як коли мати приколисує дитину.

Юрко тихенько приступив до жінки:

— Що ти тут робиш?

Вона підняла палець:

— Тихо, бо пробудиш володаря цієї державці

Тоді Юрко обняв свою жінку й поцілував. Зраділи, розве­селилися.

Дідо розплющив очі й питає:

— А це що за один?

— Мій чоловік, за котрого я тобі говорила.

Юрко підступив до діда-царя:

— Се моя жінка. Я прийшов по неї і відведу її до нянька.

Дідо гірко усміхнувся:

— Гей, сину, я би й сам хотів її повести… Але се є неможливе діло. Більше свій край не увидите. Тут будете жити й помирати. Сядь, синку, коло мене, і я тобі розповім про сю державу.

Юрко присів, а старий почав:

— Ся держава, де тепер і люди, і звірі, і птахи перемінені на каміння, колись була багата й жива… Я — її цар. Але один змій-чарівник позаздрив і всіх поставив каменем. А ме­ні вробив найгірше: смерть від мене відігнав. Мушу доти му­читись, доки не знайдеться мудрий чоловік, котрий мене ви­зволить. Тут є залізна брама. Через неї веде шлях назад. Але знай: тої ями, котрою ти впав, більше нема — заросла і стяглася. Лиш залізна брама залишилася. Вона замкнена діамантовим ключем. Та й ключа нема. Його треба дістати, а се може зробити лиш мудрий чоловік. Не так далеко звід­си є Чорна держава, десь миль за сімсот. Путь дуже тяж­ка: треба іти п’ятсот миль звичайною дорогою, сто миль навкарачки, а ще сто — таким вузеньким тунелем, що ледве палець у нього нросунеш. Коби знайшовся такий мудрий ви­тязь,— але такого на світі не є,— який сю путь годен вроби­ти, то й так ще не все виграв би. Бо ключ лежить у голові змія — в діамантовій шкатулці. Но, що ти скажеш на се, Юрку?

— Я спробую здолати сей шлях!

Попроїдався з жінкою і дідом та й рушив у дорогу.

Перші п’ятсот милі, того ж дня перелетів орлом. Айбо далі дорога ставала все вужчою й вужчою, а потім перед хлопцем відкрилася яма. Тоді Юрко стався чоловіком і навкарачки ліз сто миль.

Найтяжче проходив вузенький тунель. Обернувся на му­рашку і почав повзти. Приклав усі сили й переліз.

Дійшов до Чорної держави. Перемінився на орла і поле­тів. Хотів бачити села і людей, але їх не було. І ось летить він над прекрасною толокою. Бачить: стада, які лиш загада­ти! Але вся худоба чорна.

«Через те, мабуть, і держава зветься Чорною, бо тут усе чорне»,— думає Юрко. Закружляв він над високим деревом і сів на вершок. А під деревом одпочивали пастухи. Наклали вогонь і полуденкували. Говорять між собою:

— Та що буде з нами? Скоро і нам смерть через того змія! Знищив безліч худоби, а вбити його нікому. Наш цар, неборак, щодня наганяє до логовища змія багато свиней, аби той жер свині, а людям дав спокій.

— Вже й пастуха цар не може дістати, бо хто раз уси­дить се страховище, нараз утікає.

— Так і є. Вже три дні цар не може знайти пастуха, і три дні змій постить. Як ще так буде один день, то почне нищи­ти людей.

Замовкли, зажурилися.

«Но,— думає собі Юрко,— буду я свинарем. Я пожену свиней До логовища». Піднявся з дуба і не став, доки не долетів до царської палати. Обернувся знов на чоловіка і просто — до царя Чорної держави.

— Добрий день, пресвітлий царю!

А той і голову не зводить.

Юрко вклонився вдруге:

— Добрий день, пресвітлий царю!

Підвів цар голову та й каже:

— Добрий день і тобі, хлопче! Що ти тут шукаєш? До моєї палати люди вже бояться заходити. Кожний тікає, аби його не примусили гнати свині змію – шарканю.

— А я для того і прийшов. Візьміть мене за свинаря. Я пожену стадо до логовища і вб’ю клятого змія – шарканя.

Цар зрадів:

— Хлопче, як послужиш мені вірно, половина царства твоя буде й віддам за тебе доньку!

Юрко усміхнувся:

— Пресвітлий царю, про се будемо говорити тоді, як діло зроблю. А тепер мене прийміть за пастуха.

Цар погодився. І Юрко, трохи відпочивши, погнав свиней змієві. Розтлумачив йому цар, куди треба гнати: там і там гора, а в тій горі — лігво.

Жене Юрко свині, а як зайшов у ліс, повернув у інший бік. Свині пасуться, а він дивиться, де змій. Виліз на дуба й стежить. Нараз втямив — із ями задиміло, засипало вог­нем. Появився змій. Розглянувся, а свиней нема!

Кожна його голова відразу заричала, зафурчала полум’ям на всі сторони світу, і змій вернувся в лігво.

Юрко зліз із дерева, повернувся до свиней і погнав до­дому.

— Но, скільки свиней пожер змій – шаркань? — питає цар.

— Жодної.

— Мені таке не треба! Завтра неодмінно пожени, інакше біда нападе на мою державу. Шаркань уже три дні голодує!

Другого дня Юрко справді погнав свині до лігва. Змій розірвав сто голів і зжер, а тоді ситий затягся до ями.

Юрко з рештою свиней вернувся додому.

— Но, скільки з’їв?

— Сто.

— Поженеш і завтра! Треба його годувати, аж доки не трісне. Колись цьому лиш буде кінець!..

Третього дня змій роздер дев’яносто свиней, на четвер­тий — вісімдесят… Усе менше й менше.

Юрко сидів на дубі і спостерігав, вивчав звички змія.

Далі вирішив діяти. Як одного разу змій розривав свині, він перекинувся на лева й скочив поміж стадо. Коли зари­чав,— а у лева голос такий страшний, аж земля дрижить,— всі свині повтікали.

Розсердився змій, кинувся на лева, але і лев не лежав. Як змій почав сапати вогнем, лев скочив позад нього, прилов­чився й — хап! — відкусив одну голову.

Змій розлютився. А лев усе прискочить і по одній голові відірве. Б’ються уже по коліна у крові. Тоді лев розігнався, скочив на змія, стався чоловіком, витяг ножисько і відтяв йому останиі голови,

Так знищив Юрко змія. Розколов найбільшу його голову, а з неї вибігла лисиця. Юрко тої ж миті обернувся на орла, наздогнав лисицю і схопив.

Потім знову стався чоловіком, розбив лисиці голову і ба­чить — шкатулка. Відкрив шкатулку, а там діамантовий ключик!

Сховав Юрко ключика й жене свиней додому. Цар питас:

— Но, скільки з’їв змій – шаркань?

— Гри роздер, та більше не роздере.

— Що ти говориш? — цар подумав, що юнак зі страху стратив розум.

—  Змій – шаркань убитий!

Цар дав наказ швидко впрягти коней у бричку й поспішає в ліс, щоб своїми очима бачити убитого змія.

Здалеку видно: ворони крамчать, клюють очі у змієвих головах.

Цар повернувся додому. На своїм дворі обійняв Юрка, поцілував і каже:

— Проси, що хочеш. Золото, державу, доньку…

З радощів аж заплакав. Юрко заспокоїв:

— Не треба мені ні золота, ні держави, ні вашої доньки. Одне буду просити: спаліть ту угоду, за якою я мав би у вас служити рік.

Цар тої ж хвилини кинув угоду в піч. Але почав благати Юрка:

— Хоч би погостився зі мною на розлуку…

Погостилися, красно попрощалися, і Юрко зібрався у свій край. Долетів до тунелю і журиться: «Якщо стануся мураш­кою, то як тоді потягну ключа?» Але бачить, що тунель роз­ширився. Нараз обернувся на орла. Як долетів до половини, тунель ще більше розширився, і Юрко вже міг іти в подобі чоловіка.

Жінка вже очі виплакала, бо думала, що Юрко загинув. А як його побачила, з радості закричала, аж дідо пробу­дився.

— Но, синку, нич з нічого?

Замість відповіді Юрко показав діамантового ключика.

— Чи сей?

— Той самий!

— Но, тепер можемо рушати додому,— каже Юрко жін­ці,— бо твій отець помре із жалю.

Тоді дідо сказав:

— Чекайте, і я з вами! Ти, Юрку, мене визволив од віч­ної покути. Тепер відімкнемо сю браму, й закляття минеть­ся. Моя держава оживе, і передам її на тебе.

З тим зібралися в дорогу. Дідо повів їх до гори:

— Дивись, тут була яма, через котру ти впав сюди. Її вже нема. Але ходімо далі.— І повів їх через ліси, скелі, до величезних залізних воріт.

— Та як маленьким ключиком отакенну браму відімкну­ти? — питає Юрко.

Старий дідо взяв у руки ключика:

— Позирай сюди: біля брами в скелі є залізні дверцята, замкнуті золотою колодицею.

Дідо діамантовим ключем відімкнув колодицю. За дверця­ми лежав здоровенний залізний ключище, якого Юрко ледве витяг.

Тоді приклали сили усі троє і вставили ключище в отвір брами. Відмикати не треба було. Ключ заскрипів, і брама розкрилася сама.

За брамою — вихід в інший світ, звідки вони прийшли.

Але старий дідо зупинив попутників:

— Чекайте, гляньте, що діється у моїй державі.

Обернулися. Бачать: птахи, звірі та люди ожили, почали ходити. Природа теж ожила. Шовкова трава росте… Держа­ва підіймається все вище і вище — їм уже не треба лізти вгору.

На тому місці, де була пустеля, з’явилася багата і славна держава.

Всі троє йдуть до дівчиного нянька.

Прийшли, а там безліч людей.

— Що сталося?

— Старий цар помер.

А бородатий дідо, коли це почув, поспішив до мертвого й зачав над ним ворожити, ключиком обтирати. І нараз ви­дать: цар устав і так зрадів, що аж заплакав.

І приготували велику гостину. Всіх людей з держави по­кликали на неї. Кого царські слуги стріли на дорозі, кож­ного вели в палату й садовили до столу.

Їли, пили, веселилися. А найбільше — двохтисячорічний бородатий дідо. їв, пив, гуляв, танцював, як молоді. Й доти дотанцювався, що заплутався, впав і… розсипався на порох.

Але й ця пригода не перешкодила гостині.

Гуляли, доки їм не надокучило.